Частина 25

Блукав я якось тайгою. На мене іноді така халепа находить. Одні йдуть за грибами в тайгу, другі за ягодою, або горіхами, а я — аби поблукати. Та й заблукав на три дні. З тайги вийшов як опудало городинне.

— Ти з якого табору втік? — лупаючи очима, питала мене повнотіла молодиця, коли, я нарешті дістався околиці незнайомого мені селища.

Жінка розмовляла російською, але з дивними взірцями української вимови. Мене охопило нестерпне бажання, ставши навколішки, слухати її балаканину, насолоджуючись не тим, про що говорить, а як говорить.

— Дівонько, а чи не порадуєш ти мене мовою своїх батьків, — зі зволоженими очима звернувся я до незнайомки. Така це дивина: далекосхідне селище і чарівна україночка…

— Це наказ, чи прохання? — посміхнулася красуня.

— Звісно, прохання. Задеревенів я, заблукавши в тайзі, а з пташками які розмови: вони радіють сонцю, масним комахам та ранковим росам, котрими, замість яєць, промивають своє співуче горло.

Жіночка зареготала, так дзвінко, що гаєм луни пішли.

— Невже ви думаєте, що сучасні співачки свої голоси яйцями зміцнюють? На них працює ціла індустрія сучасної електроніки. Приїздили нещодавно до нас із Москві голосисті дівчатка, такого на сцені нагородили, що директор палацу культури, Максим Максимович, негайно запропонував їм позмагатися з місцевими співачками. Та ні на сцені, а на майонезному закладі. Ото сміху було. Зганьбили співачок місцеві жінки.

Ми неспішно йшли безлюдною вуличкою, вона, скоса зиркаючи на моє давно неголене лице, я — на її зухвало оголені груди. Запропонуйте мені зараз пляшку коштовного вина зі смачними закусками, або оцю селяночку на втіху, обрав би я її, незважаючи на те що три дні майже нічого не їв. Вона питала з якого кубла я такий вилупився, я жартував: пішки прийшов з України. В хаті, на лаві біля відчиненого вікна, спав довговолосий молодик, лякаючи харчанням папугу, який гасав у клітці наче очманілий.

— Не звертайте уваги, — побіжно мовила господарка, — братові поспати хлібом не корми. Сусідка наша, Дарина, його чаркою зілля почастувала. Ніччю він обов’язково до неї побіжить. Молодик до старої. Йому, бачте, з нею цікавіше товаришувати…

Вона хихикнула, скуйовдивши долонею руде волосся на голові брата.

Молодиця, з якою ми навіть не познайомилися, частувала мене пиріжками з капустою і не дуже приємним на смак молоком. Помітивши моє здивування, хихикнула знову.

— Купуємо порошкове молоко, бо справжнього в селі не знайдеш. Тримати корову бізнес збитковий: грошів у селян — кіт наплакав, а до міста… там свого порошкового вистачає.

Взнавши, що до селища від Хабаровська двічі на день ходить автобус, я точив ляси з Лукерією, поки він не прийшов. Щоправда, за цей час я встиг поголитися і довести до ладу свій одяг, зчистити з нього павутиння, якого чимало начіпляв у тайзі. Допомагаючи мені, Лукерія жартувала:

— Якщо не повернеться з моря мій рибалка-чоловік, погоджусь стати дружиною. Дуже у вас очі лагідні. Може погостюєте трошки, як там в тайзі… гриби є?

— Місцями є, але на жаль я поспішаю. Треба повертатися додому.

— По дружині знудилися мабуть?

— Була у біса дружина та коцюбою на шабаш відлетіла.

—Але ж коханка обов’язково є.

— Коханка дружині за хвіст вчепилася.

Від завзятого сміху Лукерії луни котилися не тільки гаєм, її сміх відлунював у моєму серці. Я подарував їй свій стільниковий телефон.

— Випаде нагода приїхати в Хабаровськ подзвони. Мене Петром звуть… Хотів ще ось що спитати, чому так пусто на селі. Крім тебе жодної людини не бачив?

—Де її взяти, людини? Мужики до міста подалися, на смітниках скляні пляшки збирають, а то ще й крадуть щось на базарі. Потім пиячать. Пиячать і жінки, літні, які ще залишилися. Молодь роз’їхалася. Кам’яні споруди, корівники тощо, які за часі секретаря Чорного збудували, розтягають по частинам підприємці та дачники. Приїздять на машинах з ломами. Торік останній магазин закрили, тепер у ньому безпритульні люди з собаками живуть.

З важким серцем уходив я геть від села. Лукерія супроводила на шлях, котрим ще рік тому ходили автобуси. Тепер мені треба було йти пішки до сусіднього села. Недалечко отак, тільки й усього шість кілометрів…

Чергова моя виставка принесла мені добрі гроші, але новий «Арешт Свободи» викликав у критиків негативні емоції. Мене звинуватили в тому, що я списався. Малюнків, на котрі я надіявся, майже не помітили. Здалася мені ота «Свобода». Я малював матір, рідну матір, знищену у радянських таборах, а мене звинувачували у тупцюванні на місці.

Я занепадав у розпач.

Туга охоплює серце. Треба вставати, братися за пензля, замалювати свою нестерпну тугу з лицем батька, щоб геть скинути її з себе. Але про батька краще не думати, не малювати його, бо як виникне в уяві його лице, такий пекельний біль пронизує груди, хоч у вікно пірнай, бо там за вікном дощ. Які ж вони настирливі серпневі дощі на Далекому Сході! Ллють зранку до вечора, а потім звечора до ранку барабанять у віконне скло, дзвенять дрібними копитцями по віконним сталевим відливам…

Що ж так нудить моє серце! Здалася мені ота виставка! Все це її наслідки! То я занепадав, то радів, як дурне маля, що мої малюнки комусь сподобалися, що їх купували. Дивився я на одержані гроші з почуттям гиготи, наче за оці папірці я душу богові, або сатані запродав. Й справді, не знаю — богові чи сатані. Не лежить моя душа до грошів. Треба було усі Стефанії віддати. Після тієї ночі, коли вона прийшла, вже два тижні не дзвонить. Було б добре мені їй подзвонити, але посуваючи від мене ранком, говорила що подзвонить сама. Ото ж і чекаю я тепер її дзвоника, нуджуся світом.

Лагодячи собі обід, обпік долоню. Торкнув газової решітки. Вилаявся, схопивши в руку обмивка. Сів було малювати, але від опіку пензля тримав непевно, фарби на полотно лягали не так, як треба. Порушивши обіцянку, подзвонив таки Стефанії: два тижні без жінки це вже надто! Але, як мені повідомили, Стефанія була за межами зв’язку. Сяйнула гадка: одержавши гроші, відбула на море відпочивати, можливо, навіть, з якимось зі своїх коханців. За Стефанією не заіржавіє!

Доходячи до розпачу, подзвонив Олені.

— Ну чого тобі? — спитала не зовсім ввічливо.

Коли жінка не в гуморі, краще промовчати. Вимикнув телефон, але відразу ж задзвонила вона.

— Приходь, та візьми дорогою хліба.

Дивні вони, жінки. Заявила, що ніколи не вибачить зради. А тепер — купи хліба, Наче й не розлучалися.

Зірвався з-за мольберту й побіг. Куди ота туга ділася, навіть парасольки не прихопив, бо дощ не йшов, а нудив, малюючи на калюжах чарівні мережива. Думав, почне Олена питати, чого мені в неї не вистачає, почне звинувачувати в хибкості почуттів. Але відбувалося все не так: вдома у Олени я застав гурт гостей, сім кремезних мужиків, мабуть співробітників-рятівників. Вітаючи мене, вони дружно встали з-за столу. Стілець з тарілкою та чаркою на столі вже чекали на мене. Вітаючи, Олена не поцілувала мене, як це завжди робила раніше. Правда гостям відрекомендувала мене як чоловіка, назвала ім’я присутніх: запам’ятав тільки Стефана та двох Сергіїв, бо мабуть близнюками були. Стефан сидів праворуч від Олени, ліворуч звільнили місце для мене. За те що запізнився, мені за звичаєм треба було казати тост, але ніхто з присутніх на цьому не наполягав, і я зрозумів, що гурт рятівників заливає горілкою якесь горе.

— Що у вас трапилося? — запитав я, затримавши чарку в руці.

— Наш товариш загинув, — пояснила Олена. — Години не пройшло як поховали…

Я мовчки хильнув горілку.

— Мені б глянути на фотокартку?

Олена сіпнулася було встати, але передумала. Як я порозумів, фотокартка в неї була, але не по моїх очах.

— Випаде нагода я принесу, — запевнив мене сидячий праворуч від Олені Стефан.

— Будь ласка, тільки не забудьте.

—Я бачив ваше картину «Арешт Свободи», — додав Стефан. — Жінка, яка уособлює Свободу, минулої ночі розмовляла зі мною. Я бачив її лице, хоча це майже неможливо, побачити лице Свободи. Бо насправді вона не існує. Олена казала, що ви малювали свою матір. Я питав Свободу, чи се так, вона не визначила вас своїм сином.

— Де вона зараз, моя картина?

— Вона вже не ваша, ми купили її з Оленою у складчину. Зараз вона висить в спальні над… ліжком.

Стефан хотів сказати «над нашим» ліжком, але Олена зиркнула на нього так, що він навіть сахнувся.

— Тобі, Стефане, не лічить жартувати такими речами, — з почуттям образи звернулася Олена до сидячого поряд хвата. Якщо ти по потребі заночував у моїй квартирі це же не означає, що ти спав зі мною. Мене в ту ніч вдома не було. Не слухай його, Петре. Хлопці жаліють мене, ти бігаєш по своїм студіям, чи по жінкам, важко сказати, а я, дурна баба, чекаю тебе. — Вона встала з-за столу, підійшла до шкапи, дістала знайомий мені альбом з фотокартками. — Скажу відверто, був у мене коханець, тижнями у відрядженнях, у нервовій напрузі… був, та загинув три дні як. Микола Бормотів, ти його картку не раз в моєму альбомі бачив, але не питав хто такий.

Моя усмішка була скоріш за все іронічною.

— Тому ти й дозволяла мені іноді зустрічатися зі Стефанією.

— Саме так, Петре… дозволяла, бо по собі знаю, яка нестерпна жага обпалює іноді людину…

Я сидів у важкому болісному чеканні, що вона скаже ще. Може заступником Микола Олена вже обрала Стефана, бо не сьогодні-завтра їй знову їхати у відрядження. Знову на два-три тижні. Я мовчки піднявся зі свого стільця, пройшов у спальню, подивитися на куплену у складчину картину. Мені здалося що мати ворухнула плечима. Сьогодні вона була не такою, якою я її малював. Вона наче зважніла, в статурі я не помітив тої сили, яку вклав у малюнок. Мати була незадоволена місцем свого перебування, а це вже був натяк на те, як мені діяти далі.

Я не вчувся коли позаду мене опинилася Олена, тому й здригнувся, коли її тепла рука лягла мені на плече.

— Тобі гидка моя присутність? — питала вона.

— Борони боже, я все ще виважую переконливість твоєї сповіді. Я питав у матері, чи була ти зі Стефаном у цьому ліжку? Вона відповіла мені, що була. Ви кохалися з ним і не одну ніч. А я завжди почитав тебе за жінку, яка звикла завжди говорити правду. Якою б гіркою та правда не була. Мені цікаво, скільки грошів ви заплатили за цю картину?

—А ти що, маєш думку її відкупити?

— Так… Щоб захистити тебе від неприємностей.

— Неприємності від картини?

— Від неї, люба.

—Я не продам цю картину!

— Дякую й на тому. І запам’ятай, я не маю нічого злого проти тебе на думці. Але з картиною тобі краще розлучитися.

Я рішуче попростував до дверей.

— Зачекайте, — вигукнув хтось із присутніх, але я стрімголов вибіг з квартири.

Олена не затримувала мене, я чув як дзеленькнув замок, коли вона замикала за мною двері.

Я думав, що таким чином закінчилася ще одна сторінка мого життєпису. Сказати що я впав у розпач, нічого не сказати. У розпач я впадав за своє життя стільки, що перераховуючи на кожний день, можна дійти висновку: тричі на день. Я бігав з кута в кут по студії, як поранений мисливцем звір. Випив три чарки горілки, але зілля не допомогло. Дзвонив Стефанії, дзвонив Надії, але, як на гріх, вони були за межами зв’язку. Сутеніло, коли я вийшов у двір, щоб списати зі стіни телефони місцевих повій. Такими телефонами обліплені усі будинки, гаражі та стовпи міста. Я записав відразу десять телефонів, бо мав надію: поки дзвонитиму заспокоюсь. А повію знайду, щоб не молодшою бала, а безсоромнішою. Щоб допомогла збутися нервових зворушень на минулому дні. На перший дзвоник озвалася літня жінка, яка відрекомендувалася диспетчером гурту повій. Вона не питала скільки мені років, а відразу полізла в душу.

— Вам, бачу, потрібне розряджання, щось не склалося у житті. Ви маєте можливість приймати гостю у себе? Якщо так я пришлю вам заміжню жінку, яке вперше відважується на таке побачення. Де вам краще зустрітися?

Я назвав сквер, розташований неподалечку від нашого будинку.

— Ви не питаєте скільки це буде коштувати?

— Не дорожче за гроші, — пожартував я. — а вам за пропозицію буде особливий гонорар…

— Що ж, лицарю, буду чекати на ваш гонорар.

Номер стільникового телефону жіночки, яка вперше вирішила зрадити своєму чоловікові, я запам’ятав, вважаючи, що сьогоднішня наша зустріч з нею буде не останньою. Запитав також ім’я та по-батькові, щоб не наразитися на яку неприємність, коли чекатиму жінку в сквері. Ім’я незнайомки мені сподобалося не дуже — Тетяна Валеріївна, але коли жінка йде продавати любов, справжнє прізвище не скаже. З такими думками зійшов я з дев’ятого поверху, і за хвилину був у сквері. Вже зовсім засутеніло. Ліхтарів у цьому сквері було небагато, він був невеличким і якимось, я б сказав, не зовсім затишним. Жіночка йшла пішки, можливо в неї не було грошей на квиток, щоб доїхати трамваєм. Але угледів я її здалека, бо йшла вона з острахом, непевною ходою, та й красуня була ще яка. Трохи гладка, правда, але зі статурою було все гаразд. Я пішов назустріч, не доходячи декілька кроків, привітався:

— Доброго вам вечора, Тетяно, мене звуть Петром…

Вона зиркнула на мене, як мені здалося, надто здивовано.

—Я вас знаю, ви художник, вас по телебаченню якось показували…

Вона хотіла ще щось сказати, але засоромилася. Говорила вона тихо, повільно, прислухаючись власного голосу, звідсіля я вирішив, що за освітою вона вчителька.

— Ото й добре що ми трохи знайомі, — відповів я, підставляючи лікоть, щоб вона трималася за мене, як за чоловіка. — Ви вже вибачте мене, Тетяно, скільки гіркоти вилилося на мене після вернісажу, що зовсім було занепав у відчай. Тому й подзвонив, щоб замість ліків, мене лікувала стовпова дворянка. Моя студій на дев’ятому поверсі, ліфту у нашому будинку проектанти не передбачили. Мені ніяково примушувати таку красуню підійматися на дев’ятий поверх. Чи не завітати нам до ресторану, там і домовимося як діяти далі.

Я помітив що Тетяні моє запрошення не зовсім сподобалося. Вона нервово висмикнула долоню з-за мого ліктя.

— Мені потрібні гроші, як ви не розумієте. Не сьогодні-завтра нас з дочкою виженуть з квартири за несплату. Жити з бабусею, так в неї хатка на курячих ніжках, і сама вже на ладан дихає. А ви до ресторану мне кличете…

Вона нечутно, без сліз, плакала, опустивши очі долу. Я відчував тугу, але й гордість за те, що маю можливість допомогти красуні, від розпачу котрої, я й сам ледь не занепав у розпач.

— Домовимося так, Тетяно, відмовляєшся від ресторану, ходімо до тебе. Купуємо добрих страв, доньці говоримо, що приїхав твій брат, а завтра усі твої комунальні борги я сплачу. За одну ніч у твоїй квартирі. Чуєш, Тетяно, в квартирі, не в ліжку. Мені сьогодні потрібна жінка, яка згодом може стати моєю дружиною. Твій чоловік, він де?

— Два роки вже, як від’їхав на заробітки мій чоловік, і за два роки жодної звістки.

— Він хто за фахом?

— Інженер-суднобудівельний.

— Донька зараз вдома?

—У бабусі донька,

Я ж думала до себе позвати, щоб більше заробити.

— Ото й зви мене до себе, але спочатку треба дещо купити.

Тетяна схопилася долонею за мій лікоть, але щось її нервувало, мабуть не певна була, що я кажу правду.

— Ви знаєте, які у мене борги? Майже за півтора роки. Спочатку чоловік зостався без роботи, потім я, а платня за безробіття самі знаєте яка…

Я знав, що знайомство з Тетяною вилетить мені в копієчку. Не треба було мені віддавати гроші Стефанії. Але я буду малювати на запрошення заможних підприємців. За портрет процвітаючого злодія можна одержати чималі гроші.

Мешкала Тетяна на третьому поверсі п’ятиповерхового панельного будинку, котрі у нас називають хрущовками. В магазині вона не дозволила мені розкошувати, так що вечеряли ми пельменями під легке червоне вино. Переглянувши квитанції, я був приємно вражений: гроші щоб Тетяні розквітатися за борги я мав при собі. А виклав усе що було, щоб вистачило підготувати доньку до школи, бо на дворі вже царював серпень. Соромно мені описувати реакцію Тетяни, не за себе соромно, за владу. За себе трохи соромно, що не стерпів таки, коли вона прийшла до мене в ліжко, утопився в теплих обіймах, а прокинувся десь аж о дванадцятій, коли зашарена біля газової плити, Тетяна покликала мене обідати. Вона показала мені купку корінців від сплачених квитанцій. Гроші, які залишилися, лежали поряд, вона запропонувала щоб я взяв їх, але я, дивлячись в її щасливе обличчя, відчував з якою силою вабить мене ця жінка,; яка вона добра, запашна, що гіршою бідою для мене було б повернення її чоловіка.

Вона таки познайомила мене з донькою, Наталкою. Русява, кароока дівчинка, з усмішкою Тетяни. Спочатку вона дивилася на мене з осторогою, а коли мати натякнула що саме мене вони бачили по телебаченню, що я відомий художник, переймалася до мене деяким уподобанням. Бо малювала сама і мріяла, як вивчиться, стати художником-модельєром.

Таким чином я змушений був малювати портрети місцевих нуворишів, не вважаючи бізнесмени вони, чи злодії в законі. Зустрічалися ми з Тетяною у мене в студії, або на квартирі сестри Ганні, а коли дочка Наталка ночувала у бабусі, відвідував її подружнє ліжко. А одного разу вона прибігла до мене рожева від розпачу.

—Петре, любий… чоловік має з’явитися. Пише, що відбував термін за якесь злодійство. Він же мене вб’є…

—Нічого він тобі не зробить, — заспокоював я жінку. — Три роки мовчав, і оце нате вам… з’явився не запилився…

Можна було купити квартиру, залишивши Тетянину чоловікові, такі гроші в мене були, але, вибравшись з жебрацтва, Тетяна почала домагатися неможливого, щоб я не малював жінок, ночував тільки вдома, віддавав їй усі зароблені за продаж картин гроші. Я порадив Тетяні зустріти чоловіка по-доброму, а там вже дивитися, які прокинуться почуття.

— Може ти зазнаєш радості, якщо взагалі таке можливе. Мене ти знаєш, я не нарікатиму на долю: ти мене підтримала, я — тебе, а далі вже як доля ляже. Наталка, як я помітив, на рідного батька чекає…

Гірко всміхаючись, Тетяна вийшла зі студії. Я дивився з вікна їй услід, поки вона не змішалась з юрбою сновигаючих вулицею людей. Потім подзвонив Дубовицькому: у нього в міліції займав чималу посаду майор-поет Василь Антоненко. В мене було прохання: захистити Тетяну від можливих нападів чоловіка. Потім я не раз зустрічав цю щасливу родину, іноді навіть заздрив інженеру-суднобудівнику, який працював вантажником на оптовому ринку.

А життя тим часом посувалося далі. Я відмовився від студії і тепер працював тільки вдома. Нічого, окрім своїх малюнків, не виніс з кімнати Ганни Гідної. Декілька місяців оплачував житло, яке їй належало, а потім махнув на все рукою. Так що квартира, а потім і студія художниці перейшли в муніципальну властивість.

Бажаєш жити в згоді з керівництвом міста, малюй те, що тобі радять. Коли вже ти офіційно визнаний талановитим фахівцем, в першу чергу тобі належить написати портрети губернатора та його перших замісників. Твоя коханка нехай собі іншого мистця знайде, бо окрема портретів урядовців, треба увіковічити їхні подвиги на шляхах соціальної перебудови міста. Можна намалювати зачаровану дівчину, але обов’язково щоб вона була донькою особистої людини. Дозволено малювати автопортрети, але під портретом губернатора, або президента. Дозволено робити портрети місцевих олігархів, але розрахунок тільки через бухгалтерію кураєвого уряду.

Таким чином напучав мене, в перший день знайомства, перших замісник міністра мистецтва Сергій Сергійович Дудко. Покликали мене до нього відразу після того, як я одержав квиток члена спілки художників Росії, і якийсь московський часопис надрукував нарис про моє оригінальне бачення світу.

Покірливо опустивши голову, слухав я напучення Сергія Сергійовича, і в котрий вже раз пересвідчувався, що перебудова в державі відбулася тільки на рівні розкрадання по кишенях заводів та фабрик, а демократія залишилася ще сталінською: роби те, що тобі радять. А почнеш працювати самостійно, не бачити тобі государевої годівниці, як своїх вух.

Але мене таке спілкування не збентежило. Я був тоді в такому гуморі, що бачив землю раєм, а Сергія Сергійовича першим заступником самого господа бога. Я міцно потис долоню заступника міністра, він поставив свій підпис у моїй перепустці, і я задоволений собою, гідно пройшовся коридорами влади на вихід. Усміхнувся навіть вартовим міліціонерам, повертаючи перепустку за підписом заступника міністра провінційного мистецтва.

— Ти надто м’яка людина, — вимовляв мені наступного вечора голова нашої спілки Вілен Поротів. — Це нісенітниця, отак відразу погодитися на посаду двірського малювальника. А в тебе око справжнього мистця, намалюєш губернатора яким він є насправді і відразу тобі неласка: ні студії, ні місячної підтримки. Зроби спочатку щось вибійне, що несоромно буде на люди показати, а потім вже малюй сучасність у портретах.

Поротів натякнув що сам він у свій час ледь не спіймався на вудочку чиновника від мистецтва. Бо, як кажуть: собака не з’їсть калача, поки не покача. А що до політики губернатора, в Росії завжди так: перше ніж одмитися, треба в якусь гидотну пірнути, в революцію, або перебудову. Одним словом — вкоїти руїну. А потім вже намагатися вилізти зі шкіри, щоб втямити, як жити далі. А далі знову виникає бажання пірнути в багно, бо учорашнє багно завжди здається солодшим, ніж сучасне. В Росії стало звичкою: влада живе, а народ животіє. І так до нової революції. Мені подобається, — висловлював свою думку далі Вілен, — як прицвяхував отаких Сергіїв Сергійовичів професор, голова Львівського клубу ЮНЕСКО, Мирон Деркач. Чиновник, казав він, це не урядовець і не службовець, без яких ніяка держава обійтися не може; тим більше — це не інтелігент, якого ніяк не могла вписати в свої уляновсько-джугашвілівська концепція соціалізму і комунізму. Чиновник — це психологічний феномен паразитизму в суспільстві, функція якого — хабарництво і корупція, це ракоподібна пухлина в тілі держави. Особливо злоякісним і льодовиково-варварським є євроазіатський гібрид чиновника, який паралізував розвиток України на цілі століття. А хіба не він підгорнув під себе Росію, хіба не він зирить хижим оком на сусіда, як би підім’яти його?

Я все ще вагався, чи є сенс міркувати на цю тему далі. Поротів мав рацію: людина мучиться, втрачаючи пошану до себе. Коли виникає підозра що є сила, яка стежить за тобою, руйнує або стверджує твої духовні надбання. Ідея Бога чи Царя, коли тебе примушують чиновники цю ідею шанувати, це ідея руїни, вона руйную людську особистість. Коли в мене немає вибору, як тільки знищити самого себе, мені нічого іншого не залишається, як йти проти законів руїни.

Але за мною ще зостається право вибору: поклонитися чиновнику чи сказати йому в очі, що він, на мою думку, таке.

Я таки намалював губернатора і коли Семен Семенович подзвонив, взнати як ідуть справи, запросив до себе в студію. Губернатора я намалював таким, який він виникає в моїй уяві: лівою рукою він хапає хабарі, а правою сує мені під ніс величезну губернаторську дулю. Зрозуміло, що моя робота Семену Семеновичу не сподобалася. Він почав звинувачувати мене в політичній сліпоті, попередив. Якщо я сам не спалю малюнок, то це зробить він. Затятість Дудко розлютила мене. Я відповів досить брутально, але чесно.

— Для мене ваш губернатор — ніхто, коли ліворуч — він злодій, а праворуч — рятівний керівник. Згоден, що це не взірець мистецтва, але мене не питали, чи подобається мені урядовець, якого я повинен написати. Повинен… розумієте! А я ще не скотився до рівня раба, що облизує господареве гузно. Я згоден вас намалювати, але таким які ви є, вірніше, яким я вас бачу.

Коли Дудко пішов, я почав складати речи, бо був певен, що зі студії мене виженуть. Але ранком наступного дня до мене прийшов міністр мистецтва Павло Семенович Погрібний. Поручкався, спитав як справі, потім довго стояв, регочучи проти портрета губернатора.

— Бісова твоя душа, Петре Семеновичу… Руки, вуха, усмішка, все це зайве. Щоб дізнатися, що за людина, з якою маєш справи, вистачить його очей. Ти хоч в лице губернатора нашого бачив?

— По телебаченню бачив. Дещо чув, трохи читав…

—А мене намалюєш, тільки щоб достотно, яким мене бачить твоє пронизливе око мистця?

Що я зморозив йому у відповідь, й сам добре не розумів.

— Намалюю, тільки з трохи півзабутою вашою ненавистю до себе…

Міністр зиркнув на мене з досить виразною підозрою в очах.

— Про що ви натякаєте?

В його голосі не було загрози, але у розмові зі мною він вперше перейшов на «ви».

— Покажіть мені фотокартку матері, ту, що лежить у вашому гаманці.

Це була ще одна моя здогадка, від котрої міністр здригнувся.

— Ти хочеш лишити мене сну, — він знову перейшов на «ти», — звідки знаєш про матір?

— Про неї говорять ваші очі. Мою матір теж закатували в таборах…

— Мій гаманець залишився вдома, але картку матері я тобі занесу. А губернатора я візьму, покажу при нагоді. Кожна людина має знати ворога який сидить у ньому. Бо сидить він до слушної нагоди.

— Скажіть тільки, що я не бажаю йому зла.

Уносив міністр від мене сліди втоми на лиці. Про щось святе для нього нагадав я Павлу Семеновичу, бо пильно подивившись йому в обличчя, побачив в ньому те, про що свідчило моє серце. А свідчило воно про велику тугу по втраченому, і про ненависть до того, що ще й сьогодні відбувається на землі, де панують захопивши владу невігласи. А що до губернатора, мені було цілком байдуже що він вчинить зі мною чи з моїм малюнком. Павло Семенович мав рацію: не треба було мені деталізувати особистість цієї людини, все, що я хотів сказати про губернатора, було відбито на його очах.

Коли назавтра в пообіддя Погрібний прийшов, щоб показати фотокартку матері у мене в студії за пляшкою горілки сиділи Дубовицький з Бабурою та голова спілки художників Вілен Поротов. Розмова точилася про політичні справи в Україні. Поротов тримався ідеї об’єднання Україні і Білорусії з Росією, бо тільки таким чином міг втриматися на своїй посаді. Я не заперечував, кожна людина має триматися своєї думки. Звільнівши Павлу Семеновичу свій стілець, і, діставши зі шкапи тарілку з чаркою, я, не вагаючись, висказав своє бачення проблеми.

— Дякую вам за розмову, Вілене Марковичу. Але давайте спочатку вип’ємо. Як полюбляв говорити Іван Мазепа «До роботи, панове! До роботи!» Може досить людству протирати штани біля телевізорів. Спом’янемо Георгія Гонгадзе. Його постигла доля Листьєва, бо обидва думали про майбутнє нації. Але комусь це дуже не сподобалося. Як писав Гонгадзе ще на початку дев’яносто п’ятого року: від телебачення зараз залежить, яке покоління прийде завтра, хто і куди поведе націю післязавтра і чи матиме наша нація майбутнє. Телебачення сьогодні розраховане на аудиторію дегенератів… Телебачення й справді виявляється ідеальним місцем для нездар і невдах. Завдяки вищому рівню свого телебачення Росія маніпулює громадською думкою в Україні. Не треба бути мудрагелем, щоб вирахувати вбивця відомих журналістів. Діяла одна рука, яка й сьогодні сидить в нетрях російського телебачення…

Як кажуть, Остапа понесло. Дубовицький, слухаючи мене, всміхався. І я розумів його, бо говорив я очевидні для поета істини. Бабура мовчав, удивляючись в стелю, тільки Поротов, робив мені очима якісь натяки, киваючи на Павла Семеновича. При цьому він весь час щось замальовував у свою теку. Була чутка що у Поротова в теці лежать карикатури на кожного з містечкових митців. Я був певен, що зараз він малює мене з ошкіреним ротом, і забрудненими кров’ю іклами пітекантропа.

Я чекав як зреагує на мою позицію Погрібний. Але Павло Семенович промовчав. Як завжди мене підтримав Дубовицький.

— Ти, Петре, маєш рацію. Становище на телебаченні, як у Росії, так, думаю, і в Україні жалюгідне справді. Куди в Україні поділися патріотичні сили! Олігархи купують їх на гривні? Коли Російський флот проводить з американським чи там французьким якісь маневрі, це викликає у росіян погорду. А коли теж саме намагається зробити Україна, Росія звинувачує її в усіх смертних гріхах. І що особливо прикро, чимала частина українського загалу підспівує російським шовіністам.

— Павло Семеновичу, не слухайте ви їх, — вигукнув зовсім же збентежений Поротов. — Вони таким чином підтримують демократію в державі, а насправді думають, як усі: наші народи будуть жити єдиною родиною.

Останнє слово було за міністром. Від його відповіді залежало яким бути портрету.

— Думаю, кожен народ має право на самовизначення. На мою думку Україна вистраждала свою незалежність. Політика Росії мені не подобається, особливо коли російський президент показує себе двоєчником в історії.

Я помітив як Поротов переклав у теці аркуші паперу, дійшла мабуть черга до карикатури на міністра. Але це вже мене не цікавило, я попрохав Погрібного показати мені фотокартку матері.

— Ти зганьбив мене, — кричала Галина, обхопивши обличчя долонями і, хитаючи головою в такт музиці, що звучала по кухонному радіо.

Я знав, якщо в твоєму серці звучить музика, все що ти говориш, чи намагаєшся сказати, відверта неправда. Хто з нас кого зганьбив над цим питанням треба ще подумати. У мене навіть у думках не було зраджувати Галині, бо я зазнавав до неї не тільки велику пошану, але й любов. Чимось вона нагадувала мені мою матір. І раптом її роман з Миколою, чоловіком Стефанії. Те, що Стефанія знала про цей зв'язок мовчала, вибачаючи чоловікові його спрагу до другої жінки, я не міг порозуміти. Якщо Микола кохає другу, навіщо він їй здався? Навіщо мені здалася Галина, коли вона скиглить від насолоди в обіймах Миколи. А тепер вона звинувачує мене в тому, що я нібито зганьбив її, взнавши правду про те, що вона має собі коханця. Я не відмовився від свого наміру розлучитися з дружиною з цілком очевидної причини, але Галина намагалася впевнити мене, що так сьогодні живе кожна родина, що ніхто мені не забороняє придбати собі коханку.

Останнім часом ми зустрічалися вдома, не бачачи один одного. В моїх очах все ще жив дивний пророцький сон, який викликав відверту огиду до Галини. Я був чемним з нею, коли вона нервово переступаючи з ноги на ногу, роздягнена приходила до мого ліжка, а я вже спав в окремій кімнаті, я палав від нестерпного бажання, забути про все, і знову опинитися в її обіймах. Але це в же, на мою думку, було зрадою самому собі. Галина кричала, що зараз же піде і приведе собі в ліжко першого кого зустріне на дорозі. А я відповідав.

— Оце й все на що ти здібна.

—Я тебе вб’ю! — кричала вона, швиргаючи в мене подушками, від котрих сходили п’янки аромати її тіла.

Це було справжнім катуванням, тому я був вимушений перебратися з усім своїм майном до студії. Я пообіцяв Галині, що буду приходити до неї, якщо вона погодиться на розлучання. Що зрадливу коханку я ще зможу терпіти біля себе, а зрадливу дружину — ніколи. Вона ще довго приходила до мене в студію, обіцяла що ніколи нічого подібного не вкоїть, але потай продовжувала зустрічатися з Миколою, що викликало в мене тиху огиду і навіть презирство.

Нарешті вона погодилася на розлучання, бо знайшовся претендент на звання довірливого чоловіка. А головне, за її думкою, вона повертала до себе, втрачене зі мною, своє добре ім’я.

Коли майже півроку згодом, Галина, розідравши на собі сорочку, стояла переді мною, погордо вип’ятивши груди, я відчував нестерпний біль, бо зараз, вагітна, вона була справжньою красунею.

— Нарешті я буду мати дитину, — сказала вона, грайливо поводячи плечима. — Думаю, завагітніла від Миколи, бо у мого судженого на тому місці, де повинен бути дітородний орган, бовтається стручок квасолі. Хіба я тобі не сподобаюся така?

У мене пересохло в горлі, запаморочилося в голові, Галину я справді дуже давно вже не бачив.

— Тоді вже знімай і спідницю.

—А намалюєш мене вагітною?

— Якщо не тремтітиме рука.

Галина розстібнула ґудзика і вийшла зі свого мережива, як Афродіта з морської піни.

—Я набита дурка, — сказала вона, коли ми втомлені і щасливі до сльози в очах піднялися з ліжка. — А позувати я прийду до тебе завтра як засутеніє.

Таким чином у лиці своєї учорашньої дружини я знайшов собі не тільки натурницю, але й запаморочливу коханку. І можливо тільки тоді вперше я порозумів, що моїм життям завжди керували випадок і моя непохитна материнська впертість.

Дивлячись ззовні на природу, можна передбачати яке ж воно іскрометне наше життя. Така красота навкруги. Але душа людини страждає саме від цієї зовнішньої красоти. Бо стосунки межі людьми, особливо поміж подружжям, рідко коли складуються по-людські. Хоча що воно таке: по-людські?

Останнім часом до мене зачастив Степан Бабура. Він виповзав зі своєї студії, вкінець розчавлений пияцтвом, сідав зі мною за стіл. Сидів мовчки, чекаючи, поки я не витримаю його присутності, і виставлю пляшку вина. Горілку він давно вже не пив, задовольнявся вином, тобто дешевою мурмотухою місцевого розливу.

— Ти крицева людина, — казав він мені, — у розпачу ніколи ми тебе не бачили, невже все тобі гаразд, і вдома і в Україні?

— Що в мене на душі, кого це цікавить? Події в Україні? Знаєш, Степане, ще в дев’яносто третьому році, коли було оголошено самостійність радянських республік, Дубовицький на моє питання: чи не вибухне імперія? — відповів віршем. Не зовсім я був з ним згоден тоді, та й зараз не вірю що його пророцтво здійсниться. Ось послухай.

Нашурубурили й ждемо

Що нам нова доба покаже.

Під носа дулю ми з’їмо,

Та як же далі жити? Як же,

Не знаючи, куди йдемо?

— Зі п’яну! — скажуть москалі,

— То був шабаш, бо Україна —

Шматок російської землі,

Єдина наша батьківщина,

І неділима взагалі.

Росія робитиме все, щоб повернути Україну в свої ясла. Хіба ми цього не відчуваємо сьогодні. Вона гримає на незалежну державу, як мачуха на свою пасербицю. Того не чіпай, сюди не ходи. І що дивно, Київ звинувачено дивиться в очі Москві. Звик за триста з чимось років. А тепер давай поміркуємо, що ми з тобою, Степане, можемо зробити? Намалювати як Київ сидить на довгому московському язиці? Так це давно і кожному відомо. Малюнками того язика не відтяти. Гідра багатоголова та одномовна. Кожна голова лає в унісон президентові. А малюки-президенти в одну горлянку з півнем усієї Русі співають. Виплоджують невігласів, щоб легше було керувати народом.

Сиділи ми одного вечора з Віленом Поротовим в кав’ярні, розташованій на першому поверсі нашого будинку. Сьорбаючи каву, він то і діло тріпав головою, ніби боронився від скрутних думок. Розмова точилася навколо пропозиції губернатора частину виставочної зали віддати під магазин жіночого вбрання. Приміщення, яке ще в п’ятдесяті роки було закріплене за письменниками, губернатор віддав симфонічному оркестру, а секретаря Хабаровського відділу спілки письменників Росії, зробив бібліотекарем Крайової наукової бібліотеки. Він не розумів яка з письменників користь, коли наукова бібліотека не знає куди дівати книжки. Колись американці пропонували збудувати нову бібліотеку, але губернатор не любив вказівок зі сторони. Замість бібліотеки збудували черговий будинок для чиновників. Тоді Вілен Поротов казав:

—Сьогодні, як ніколи раніше Україні треба читати працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Якщо уряд бажає втримати незалежність, дайте загалу ковток живою води. Бо при радянській владі Україна була більше незалежною, аніж сьогодні. Треба, Петре, повертатися на пошук втраченого.

Поротов встав і, дивлячись у вікно на пломеніюче на заході небо, гримнув кулаком по столу.

—Треба, брате, повертатися!