Полковник Зачепа з Червоного Кута

Одягся відставний полковник Зачепа вві все чорне та й зустрівся віч-на-віч зі Смертю. По правді сказати, вона йому відразу не сподобалася. Як жінка і як фахівець, за спиною у котрого мільйони сторіч. Стоїть бліда з косою, похрустує кісточками пальців, і удавано хитливо всміхаючись, питає.

— Якого біса червону краватку начепив, з пролетаря зняв, чи що?

— Так воно й було, матінко, - відповів, розтявши руки, полковник. — З пролетарів я, з селян...

Смерть вже не похрустує, а дріботить кісточками пальців.

- Ти мені голову не мороч, кажи як на духу, пролетарями були батьки чи селянами?

- Не було в мене батьків, - зітхнув полковник, - Й батька, й матір, ти панночко, зі світу зжила. З великої родини тільки мені й пощастило зникнути твого пронизливого ока.

- Погидував, виходить, мною. А я все думала, десь чогось не доробила, або запам’ятала котрісь деталі своєї невтомної праці. Пиячили ми тоді з Дияволом під самим Червоним Кутом. Багато роботи було, щовечора стреси знімали горілкою. Селяни тоді мерли як мухи на липучках, розвішаних радянською владою.

- Саме тоді я в болоті сидів, корінням дикої цибулі харчився. На все життя вітаміном запасся. Голодомор не збивав мене з ніг. А робив я багато де. В Магнітогорські теслею, на будівництві Біломорканалу копальником. З тобою, матінко, ніс-в-ніс зустрічалися, очі твої палали несамовито. Та що там казати, стільки роботи в тебе було! Молодь хибувала твоєю пекельною вродою. А я намагався залицятися до тебе, бо двожильним був, а жінки, сама знаєш, приїздили, коли ти мужиків мором косила. Тільки мене ти не збила з ніг. А намагалася, таки. Взимку в тайзі, коли я заблукав, виконуючі завдання нашого чекіста Півня – впіймати в тайзі живого мамонта. Це гра в нього була така. Спіймай мамонта, будеш жити, а не спіймаєш, здихай в обіймах білого ведмедя, або вовка. А які мамонти в двадцятому сторіччі! Як я тоді на тебе, матінко, озлився, ні, щоб Півня косою хряснути, так ти на мене почала полювати. Але я, як отой колобок, від комбіду збіг, від чекістів збіг, а від тебе, тонконога убігав тричі. А теперечки сам прийшов. Краще від твого інструменту вмерти, аніж в двадцять першому віці від голодомору.

Відбулася ота зустріч полковника зі смертю на кінець дев’яностих, коли кладовище на річці Силингі не встигало приймати нових постояльців. Ховали не тільки старців, вмирала молодь. Самі посудіть, робив чоловік на судноверфі, хорошим фахівцем був, заробляв добрі кошти, а тутечки ні роботи, ні грошей, діточок накормити нічим. Весь харч – надія. А коли вже й надія сіла сідницями в болото, почалося страшне. Крововилив в мозок, серцевий напад, зашморг на шию... Така пітьма насунулася на місто, що дихати не було чим. Шикувала тільки кримінальна братва. В неї зі перспективами було все гаразд. Вона вхекала чимало орденоносців-пролетарів. Вхекала без спраги до глуму, як ото робили деякі нові руські.

Бачить Смерть, що язик у полковника, що твоє помело, перестала хрустіти кісточками, а вчепилася пальцями в червону краватку на шиї полковника, та й почала з насолодою затягувати вузол, як зашморг.

— Е, ні, - запротестував полковник, - твоє діло косою махати, а не вішати мене, як злочинця на своїй кістяній шибі. Краще хай хрясне мій карк під твоїм інструментом, аніж залишити мене в останню хвильку без свіжого земного повітря. Ти, бліда, коли починаєш хвилюватися, жінкою тхнеш, Тетяною з моєї рідної Батьківщини. Сімнадцяти Тетяні не було, коли твоя коса стрілася з її довгою товстою косою. Як ти реготала тоді, як радувалася, що загубила мою красуню. Від щастя, не тільки мене, світу білого не бачила.

— Так в тебе ще й Батьківщина є! — сміється бліда с косою. – А я думала, що ти пройдисвіт. Народився в Україні, плавав по морям-океанам, потім воював по всіх фронтах Великої Вітчизняної, навіть на Спахали ні. Воював і далі, тільки за що про що й сам не знаєш. В полковника вислужився. Мабуть за муштри молоді у військових школах, чи не так, товаришу полковник? Невже не витруїло життя   з твого мозку старої селянської хатини на українській землі? Яке ім’я носило твоє рідне село. Невже забув? Я теж забула, бо давно вже на землі немає того села. Немає могил у твоєї родини, тільки не я в тому повинна, полковнику...

— Село зі стежинами та шляхами навколо, я бачу, як зморшки на твоєму лиці, — ховаючи від Смерті зволожнілі очі, — промимрив полковник. – Я бачив тебе на рідному подвір’ї, тоді ти була занадто молодша, й не така худорлява. І шкідлива була, з особливою пристрастю хряскала косою по шиям молодих дівчаток, а особливо діток. Старики вмирали від твого пристрасного зраку. Як захрускаєш кісточками пальців, ошкіриш зуби, старики, свят-свят, самі в річку Лету плигають. Гидка кров тече з чорного цинготного рота, а тобі все в радість. Вчиться, панове, добувати дармове пальне, — кричиш. Отоді й здинялося наше село чорним полум’ям в небо. Це ти, бліда, швиргонула в неї факелом світової революції. А як ти, стерво, реготала...

Чи образилася Смерть, чи втелепала, що довело її тоді до облуди пияцтво з Дияволом, але вузол на краватці у полковника ослабила.

- Йшов би ти геть з моїх очей, — сказала Смерть полковникові. – Ми прийдемо до тебе з Дияволом опівночі. Повечеряти. Я повинна тобі сказати, що саме він, вождь пекельного братства знущався над твоїми батьками. Отож ви з ним і побалакаєте на теми життя та смерті.

У полковника на вечерю окрім хліба та огірків з городу нічого не було. Але Диявол привіз усякого харчу стільки, що вистачило б на цілий полк. А слідом прибігло бісеня з двома ящиками горілки.

— Прийшов я до тебе, товаришу полковник, вибачатися. За все лихе, що вкоїли ми зі Смертю. Але й тобі треба втямити: у твоєї родини було два виходи – голодомор, лісоповал, або пекельні бійки Великої Вітчизняної. Ми зробили твоїй родині полегшення. За це й вип’ємо!

За що „”за це” полковник не втямив, але горілку пив з насолодою. За мерців не чокалися  (бо традиція така), а за своє, та за здоров’ячко гостей проголошувалися довгі патетичні тости. На диво складні, та добрі. Попиячили до того, що полковник поліз цілуватися зі Смертю, признавши за нею свою коханку Тетяну, а з Дияволом домовилися піти в пекло до чортиць, закуштувати палкого пекельного кохання.

О шостій ранку, тільки-но в віконці полковника полинули промені сонця, прокинулися Диявол за Смертю, зухвало спихнули полковника з дивану під стіл, та й пішли собі, з реготом споминаючи тости та поцілунки невгамовного полковника з Червоного Кута під Жмеринкою. Брехала Смерть, що забула назву спаленого села.

— Був та загнув, — реготнув Диявол, — ми його не конали, сам насмоктався горілки, перетворивши свій шлунок в пекло. Того й дивись, що спалахне синім полум’ям та й згорить разом зі своїм житлом.

— Так воно вже й палає, його житло, — по-жіночі сумно зітхнула Смерть. – Чесно скажу, моє серце стискається від жалю. Хоч і старий, а цілував-милував мене, наче молодий. Й досі голова обертом йде.

- Обертом? Так тож од горілки, всміхнувся Диявол. – Хоч він і Зачепа, хоч і чіплявся за життя, як за неньчину спідницю, але кінчив пияцтвом. Дуже вони, наші полковники, пиячити люблять.

А коли вже вийшли Смерть з Дияволом в широкий степ, коли перестали лупцювати п’ятами асфальтові шляхи, розплющив полковник Зачепа одно око, потім друге, потер від задоволення долоні. Він добре пам’ятав, що сховав ящик горілки під диваном. Дістав він пляшку, випив з горла, і показавши услід гостям величезну полковницьку дулю, подзвонив коханці запрошуючи її на сніданок.

— Кого перехитрити хотіли, — реготав він, збираючи до столу принесені Дияволом страви. – Полковника Зачепу! Думали, без блідою з косою вмру. Від пияцтва? Ні, шановні, друзі, ми ще з вами попируємо...   

 

Comments