23

23

Наступного дня ми з Петром Савичем летимо до Москви, а звідти на Донецьк, а далі вже як прийдеться. Грубу тіпає нервова пропасниця. Він затуркав мене своїми питаннями. Нічого про свою матір я йому, звичайно, не докладаю. Це лежить на совісті Сави Харитоновича. Побачимо як він буде дивитися мені в очі, коли я відверто викажу йому свою підозру. А поки що сирота-син летить до свого рідного тата.

Ми сидимо поряд, іноді я зацікавлено поглядаю на кримінального авторитета, на совісті котрого по пліткам десятки вбивств. Він господар двох нічних барів, мережі магазинів – меблів, будівельник матеріалів, та комп’ютерної техніки. Він скабка в очах Апостола. Худорлявий, блідий, сидить, закривши очі. Можливо його захитує в польоті. Син вчителя Сави Харитоновича Груби. Профіль наче скопіюваний. Коли хвилюється дрижить нижня губа. На мою гадку слабка пересічна людина. Звідки ж така славнозвісність? Жорстокий вбивець, здирник, незламний сперечальник. Нарешті – талановитий підприємець. І все це людина, яка сидить поруч мене, наче перелякане цуценя. Гроза Апостола! Смішно, або я нічого не розумію в людях. Та й сам Апостол, на думку громадян – вовкулак, а насправді тиха, ввічлива людина, добросерда. Можливо тільки на сторонніх людях. Зрадників, щоправда, не вибачає. За обдурювання звільняє з роботи. Треба мати на увазі, що працюють у нього тільки вчорашні табірники. Апостола не цікавить за який злочин людина отримала термін. Якщо прийшов до кримінального загалу, будь ласка виконуй його неписані закони! Або котись під три чорти.  

Під час перельоту Груба нічого не їв, не пив, але вийшов з літака бадьорим. Стюардесі, яка обслуговувала нас, подарував на щастя каблучку, від якої вона ледь не зомліла.

Дві години чекали літака до  Донецька, летіли хвилин сорок, але, як я помітив, чутка про пасажира, що дарує стюардесам коштовні речі, вже розповсюдилася по літовищу. Дві стюардеси прямо таки обвивали Петра Савовича, але він так і не помітив їх, виходив з літака, як сновида, утримуючись за моє плече.

Уже й не пам’ятаю як ми доїхали до мого рідного селища. Спочатку сіли в автобус, але по дорозі заглух двигун, і нас висадили. Потім шли майже годину, поки нас не здогнав черговий автобус. Петро Савович зиркав на мене, наче підозрював щось недобре. Він не звик до таких несподіванок, його накази завжди виконувалися вправно, а тут наче гра якась. Та ще під пекельним сонцем.

Нарешті ми приїхали до Калинівки. На моє прохання водій зупинив автобуса біля школи. Петро Савович виказав бажання трохи посидіти на лавочці, перепочити, зібратися з думками, а я пішов довідатися, чи в школі зараз знаходиться Сава Харитонович. Вчитель спочатку не впізнав мене, а можливо не повірив, бо в школі вже знали про мою загибель у Чечні. Я дивився на вчителя допитливо, мені здалося що в його очах майнула зневага. Він давав зрозуміти, що я для нього не бажаний гість. Але я не хотів щоб все скінчилося переполохом. Мало про що може подумати вчитель, побачивши перед собою учня, якого колись осиротив.

–Я не можу присвятити вам багато часу, ви по яким справам?

Сава Харитонович все ще вагався, він таки впізнав мене, але не знав як зорієнтувати себе в конкретному становищі.  

Посміхнувшись, я,  в дусі добре вивченого уроку по історії, доповів. 

–Я не міркував як помститися вам, Сава Харитонович, за те що ви розірвали мої зв’язки з рідною ненькою. Не треба тільки суперечити, це тільки збільшую вашу провину. Ви писали наклепи на неї до КДБ. Не знаю вже з якої нагоди, чим вам не вгодила маленька жіночка-чеченка? Тепер я приїхав помститися, привіз вам вашого рідного сина Петра. Я шукав його щоб віддячити вам за зроблений вами злочин. Бо злочином на злочин відповісти не можу. Така моя вовча врода.

Я відчинив двері вчительської.

– Будь ласка, Петро Савович, заходьте…

Я боявся одного, що син знепритомніє і гепнеться на долівку. Але ледь не  гепнувся батько. Я підбіг і підтримав його, допоміг сісти в крісло. Що там було далі, не знаю, я вийшов і рушив навпростець стежкою, якої завжди бігав до школи. Постояв біля хвіртки. Хатка наша зосталася такою ж, як була, хіба що трошки постаріла. Занедбаним зоставалося й подвір’я, але злеліяний ненькою садок розрісся, я навіть ковтнув слину, побачивши які величезні яблука вже зашарілися по його гіллям.  

  Якби я знав що в цій хатині живе мій батько, я б зайшов. Але я не знав цього. Я був певен що його вбили. І звернувши ліворуч у провулок, пішов до зупинки автобусу. Мені треба було повертатися до своїх нікому не потрібних гуморесок. До Вовчика з Ваньком. Я цінував їх за те, що обидва вони були вовчатами. Вони не відгризали малим діточкам голови, як це робили виховані в ненависті до людей собаки. Людське світове суспільство я бачив розсіченим на собачі зграї. Саме на собачі. Вовчі зграї не гризлися поміж собою. А людство тільки й вміло воювати, катувати, швиргати людей на смітники. Раніше намордники надівали тільки на собак, тапер їх надівають на господаревих охоронців. Щоб люди бачили що це собаки, пов’язані невидними ланцюгами з агонізуючою владою…

 

Через тиждень після того, як я повернувся до Хабаровська, подзвонив Апостол.

– Ти що, й справді втік від Груби? Не повідомивши, втік? Навіть рідного батька не провідав. Але що сталося, те сталося. Ти зайшов би. Петро Савович дав мені деякі розпорядження. Треба нам їх обміркувати…

– Володимире, у тебе що, розумніших тлумачив не вистачає?

– Розпорядження стосується тебе.

– Карати мене за втечу?

– Навпаки, обдаровує тебе Груба за вихід на батька.

– Нічого мені від нього не треба, так і скажи…

– У нашому колі так не робиться, – відповів Апостол жорстко. – Я повинен зробити те, що втішає мою самолюбність. Мені зостається тільки приїхати до тебе. Побавимо трохи часу за абсентом…

– Вибачай, Володимире, зараз буду.

 

Я не шанолюбець, не бажаю нічого більшого як жити неспішно, завжди  лишаючись самим собою. За приклад себе нікому не ставлю: ні Ванькові, ні Вовчику, скоріше – тримаю за приклад цих невгамовних підлітків. Іноді навіть заздрю їм.

Простувати безкорисливо в юрбищі людей заблуканих у релігійному хаосі для мене надто важко. Не можу я називати червоне чорним. Не можу втямити як можна вірити в неможливе. Що це – затьмарення мозку дурною освітою, чи нестерпне бажання втекти від дійсності в не зовсім добру казку. Попи кажуть: ти не думай, ти повір і все стане на своє місце. Бог не любить розважних людей. Йому потрібні божевільні. Найбільше моє бажання повернутися в дитинство, блукати його стежками, жити його мріями. Але я й досі не втямив – хто я, навіщо, і звідки? Не знаю, та й не бажаю знати. Мені б спровадити куди подалі Світлану, щоб більше не бачити її, не чути, щоб не гризло сумління, не сполохували майже забуті бажання. І я її спроваджу.  Зроблю так, як зробив колись Ванько – кину каменюкою в крихке скло свого минулого. Нехай воно розсипається на дрізки. Так буде краще не тільки мені але й Світлані. Вона нарешті зрозуміла, що великої акторки з неї не вийде. Що заможнім мужикам вона потрібна тільки як іграшка. Не така вже вона й красуня. Це релігійні батьки навіяли їй надто високу думку про себе.

Взнавши від Апостола, що Петро Савович  купив на моє ім’я маленьку хатину на березі Азовського моря, я відразу вирішив подарувати хатину Світлані. За все добре, що подарувала вона мені. То не біда, що зібгала мою першу любов, як колись свій написаний на двійку диктант, Зібгала і кинула на смітник не зовсім доброго для нас обох часу. Можливо таким чином вона скрасила наше життя. Відкрила мені обійми багатьох жінок. Вони доступні мені й сьогодні. За винятком хіба що Софії Марківни, яка виховує мого сина. Та воно так і краще. Краще, що заборонила мені навіть думати про нього. Він мій син і не мій. Та й який з мене батько, я – мрець, похований на місцевому кладовищі. Колись у мене було бажання дізнатися скільки кісточок поклав трунар в труну під моїм прізвищем. Зараз я находжу його смішним. Як казали знавці, розірваних вибухом хлопців згребли бульдозером в глибоку вирву й засипали землею. А в труні під моїм ім’ям, ім’ям Олега Семеновича Коцюби, було покладене скривавлене ганчір’я, та декілька кісточок нікому невідомих героїв  чечено-російського розбрату.

 

Апостол поблажливо поторкав мене за плече.

– Що ти за людина така, Олежко. Невже не виникає бажання жити на березі моря, писати свої гуморески, одружитися, виховувати діточок?

– На будинок біля моря я не заробив, та, мабуть, і не зароблю ніколи. А подарунки – це не моє. Колись ти подарував мені ощадну книжку на пред’явника. Я й досі чекаю часу, коли ти поставиш вимогу повернути тобі оті гроші. І я тобі їх поверну. Якщо в скрутні дні брав краплину, негайно повертав на місце з відсотками. Щоб не почувати себе в боргах.

Апостол рвучко відсахнувся від мене. Лице його сполотніло.

– Ти за кого мене тримаєш! Ти заробив оті гроші, читав, редагував мою писанину. Скільки безсонних ночей просидів  над моїми рукописами? Скільки зробив розумних зауважень, збагатив мої тексти мудрими порадами. На твою думку це нічого не коштує? А на мою – я твій боржник…

Він хотів ще щось додати, але, махнувши рукою, швидко рушив до свого під’їзду. Непомітні з вигляду вартові неспішно рушили за ним. Я добре знав його охоронців, кмітливі веселі хлопці, в минулому офіцери МВС. Колись вони полювали на злочинців, тепер охороняли кримінального авторитета від можливого замаху на його життя.

Весело міркуючи над чудасіями життя, я рушив зустрічати з університету Вероніку.

 

Знову сон. Начебто в приватній батьківській хатині в Дон-басі. На ліжку, тихо посапуючи, спить Світлана. У мене безсоння. Безсоння вві сні – смішно, але щось гнітить душу, лишає спокою. Дивлюся на кольорові світові плями, що пробігають по стелі від вуличного ліхтаря. Іноді вони складаються в дивовижні малюнки, або навіть в лиця людей, начебто знайомих, але хто вони я втямити не можу. Нарешті встаю, навшпиньки, щоб не розбурхати Світлану, підхожу до вікна. Дивлюся на кущі квітучого бузку, відчуваю навіть аромат цих ясно-лілових квітів. Під кущами на лавочці сидить хлопчик з кучмою блакитного волосся і замріяними очима дивиться поверх кущів в небо. Одягнений він в легку сорочку, а ніч досить таки холоднувата. Я впізнаю його, це Вовчик, тільки чомусь волосся в нього якесь дивне, блакитне. Іще я розумію, що він охоронець нашої хатини, нашого зі Світланою спокою. На лиці Вовчика грає така добра, така лагідна усмішка, що мене пронизує нестерпна жалість до підлітка. Я знаходжу в коморі батьків плащ-намет, вибігаю на подвір’я, щільно загортаю хлопчика, а сам сідаю поряд, міцно притуливши його до себе.

– Що ти тут робиш, йшов би до хати, в мене є порожнє ліжко…

Вовчик дивиться мені в очі темної безоднею очей, потім кладе голову на груди і засинає. Спіть він тихо, іноді, правда, шерехтить лісовим струмочком по камінцям, або ворухне плечима.

Я дивлюся на небо. Чим воно так зацікавило Вовчика, чим здивувало, схвилювало, нарешті? Зворушене мерехтіння зірок. Чим довше дивишся тим небо глибше, більше в ньому зірок, і нарешті вони зливаються в одне таємниче мереживо. Якщо зворухнути уяву, можна побачити в тім мереживі все, що побажає твоя душа. Лиця батьків, бій під Конотопом, роздягнену попову жінку, яка була першою моєю коханкою. Там, за кущами бузку, вулиця, чути як іноді пробігають машини, як шаркає чобітьми п’яний перехожий. Кому я потрібен, щоб мене вартувати? А може Вовчик охороняв не тільки мене, а все людство від негідного запалу розтрощити землю на шматки і порозсувати по своїм нишпоркам? Мене душив розпач. Що за потвора така, людина? Мені вистачає оцієї невеличкої хатини, кущів бузку під вікном, на сніданок вареної картоплини з цибулиною. А комусь потрібні палаци, заморські делікатеси, начебто від тих делікатесів він краще почуватиме себе, чи довше житиме. А Вовчику нічого не треба, він безпритульний хижак, який любить землю і небо, та іноді муркоче вві сні, як тайговий струмочок по дрібним камінцям ущелині.   

   Прокидаюся весь в сльозах. За вікном темна ніч, ліхтарі по вулицях відключені. По відливах вікна стукотять краплини дощу. По кутах кімнати нервово метушиться мій неспокій. Виникає нестерпне бажання подзвонити Ванькові, розпитати чи гаразди в школі, як почуває себе Вовчик. Особливого сум'яттю завдає його блакитне волосся. Наче небожитель який? Дивлюся на годинника – двадцять хвилин на другу. Ванько зараз спить, який сенс турбувати хлопчика. Я відчиняю вікно в дощ і раптом дзвонить стільниковий. Хапаю, нервово тискаю на клавіш, але не на той… Знаю, якщо це Ванько, він хлопчик розумний, зараз передзвонить. Але дзвонить Апостол, питає, чи не бачив Вовчика. Я довго мовчу, ошелешений звісткою, що кримінальний авторитет і Вовчик знайомі. Мені й на думку таке не спадало. Безпритульне вовченя і голова кримінального загалу? Що їх об’єднує? «Ні, – відповідаю, – сон тільки що бачив. Вовчик був моїм охоронцем, але чомусь з блакитним волоссям…» «Я теж бачив сон, – відповів Апостол. – Не можу додзвонитися до школи…»

Здається я розбурхав Вероніку. Вона підіймає голову, «ти чого?»,  питає, і знову засинає. Щаслива людина. Студентка Ніна, з якою ми їхали до Благовещенська, учора натякнула мені, що Вероніка утримується в університеті тільки завдяки викладачу закордонної літератури, з котрим майже три роки підтримує інтимні зв’язки...

 

Йду бульваром, зустрічаю Галину – йде кудись. На штанях гудзики, що моя долоня. Пас з блискучою пряжкою – мавпа язика солопить. Порівнялася, схопила за руку.

– Христос воскресе!

– Ти справді бачила? А я думав брешуть все.

– Жартуєш, як завжди. Була чутка одружився?

– Ти ж не пішла.

– А то взяв би?

– Від тебе все залежало, чи не сама Софу підклала…

– Дурна була… А Софа, може чув, синочка принесла. Подзвонив би…

–А чи їй це треба…

Грайливо поцілувала в щоку й, помахавши долонею, посунула далі. Я стояв і дивився услід. Думав обернеться, але вона так і не обернулася. Не знаю вже з якого переляку, мені зробилося сумно. Було бажання наздогнати, хоча б на годину заринутися в минуле. Але ж я люблю Вероніку! Вона мабуть вже чекає на мене! Вперше я відчув противну огиду до себе. Правду кажуть: горбатого могила виправить. Жалісно мені втрачати щасливі взірці недалекого минулого. Хіба відмовлюся, якщо позве Клара? Певен, що ні. А якщо… якщо Вероніка… скажемо, як Надія, захвістолупить до тієї ж Англії? Від такої гадки мене наче мурашня голого обсіла. Наче цеберку холодної води на голову вихилили. Щоправда, лише на хвильку. Далі вже міркував так: «Солодка, але приступна кожному, хто побажає...» Я подзвонив, але металевий голос повідомив: що телефон відключений, або знаходиться в зоні недосяжності.

 

Можливо я чогось не розумію, але мені зовсім не боліло що батько щез. Як не боліло, коли побачив задушеною у зеленій хатині матір, і отого собача, що скиглив, оплакуючи свою господарку. Я не жалів діточок, які, мабуть, вже оселилися в закритому містечку, яке знаходиться під опікою кримінальних укрупнень. Я не бачу в цьому ніякої різниці. Офіційна влада готує із діточок вояків для війни з сусідніми державами, або зі своїм народом, доведеним до відчаю. Кримінальній світ виховує вояків свого ґатунку, безсоромних, нехтуючих смертю хижаків, які будуть красти, убивати, ґвалтувати людей, незважаючи робітники вони, чи урядовці, письменники, чи співаки. Я з презирством ставлюся до церковного бога, який розіп’яв свого сина, дозволивши таким чином церковникам розпинати кращих людей своєї доби. Дивуюся дурисвітству невігласа-президента, який іноді сам не розуміє, що говорить. Але не шаную й себе за своє світобачення, бо, над чим би я не сміявся, десь у глибині підсвідомості тримаю думку, що усі ми на землі живемо звіриними інстинктами, що виховання в школі залежить від вчительки, яка тільки й вміє викладати учням те, що було вкладено в її мозок невігласами-викладачами. Небагато є в світі людей, які до всього, що їм говорять, про що вони читають, ставляться з сумнівом, шукаючи в хащах словесного нагромадження свою істину, свою правду, своє особливе світобачення, яке склалося в них завдяки не завжди приємному блуканню в пошуках добросердя, блуканню по глухих кутах обмареного словесним павутинням суспільства.

Іноді мені здається, що я сам павук, чатуючий жертву, щоб спочатку пореготати над її безпорадністю, а потім вже засмажити і з’їсти, бо не бачу іншого шляху в своєму наземному існуванні.

Іноді я питаю себе: чи існує в природі рятунок від моєї безнадії? Повинен існувати, я певен в цьому, але людство веде пошук зовсім у іншому спрямуванні. Воно йде вказаними йому природою шляхами: сильній проживається слабим. Якщо бажаєш щоб тебе не з’їли, треба озброюватися. Озброюватися навіть з ризиком знищення усього живого що є на землі. І кожна релігія підтримує таку доктрину. А це вже зразок того, що людство посувається в помилковому напрямку. 

 

Чекаючи, коли звільниться від занять Вероніка, підійшов я в пообіддя до університету. Зупинився біля пам’ятника Пушкіну, подалі від студентів, які щільним мовчазним загалом отруювали сигаретами повітря

– Ви випадково не журналіст, – поцікавився літній з борідкою чоловік, якого я відразу й не помітив. – Я професор, завідуючий кафедрою журналістики. Давно ми не читаємо ваших гуморесок, чутка була, що потрапили владі в немилість. Де зараз працюєте?

– Поки що ніде не працюю, пане професоре, – так… виконую негайні поручення знайомих підприємців.

– На прожиток вистачає?

– Поки язика не висовую, дещо подають.

– Язика, друже мій, треба тримати за зубами. Висолопиш – відірвуть. Так було, є, і буде. Але я ось що… поміж студентів про вас різні балачки йдуть, іноді фантастичні. Було б добре вам зустрітися з ними

– Пане професоре, але ж ви гуторите про що завгодно. Слухав вас по телебаченню: освітою сучасною незадоволені, незадоволені владою, розвитком промисловості, наукою… І ніхто вам язика не відтяв.

Сумна усмішка зробила лице професора непроникливим. Він дістав з кишені пачку сигарет, але курити не став, сунув сигаретницю назад.

– По телебаченню я, пане журналісте, гомонів ні про що. Пусті фрази, які нікого реально не стосуються. Жодного прізвища, жодної адреси… Про пустощі скільки завгодно…, таким чином ми стверджуємо конституційний закон про свободу слова. А ви своїми гуморесками осміюєте відомих загалу людей. А це вже розцінюється як тероризм.

– Тероризм без жодного конкретного прізвища?

– По діям, по діям впізнають себе сучасні підприємці. Ти пишеш про ковбасника, який замість телятини використовує собачатину. Він бере газету, читає і… впізнає себе. Кров’яний тиск у нього відразу підскакує, судини не витримують тиску. А далі серцевий напад, або крововилив у мозок. Кого будуть звинувачувати? Звичайно, тебе…

– Виходить, нехай люди собачатиною поживляються замість телятини. Закон бізнесу…

– Виходить що так… Розумний журналіст підприємцями зробить зграю вовків, які для своїх братів готують собачатину. Вовку з’їсти шматок собачої ковбаси в радість… Чи не так, Олег Семенович?

Я не міг втямити, шуткує пан професор, чи говорить всерйоз. Писати про вовків, алегорія страшніша за мою. Люди не дурні, порозуміють, що сучасна наша демократія породила вовче суспільство. Тут палиця о два кінця. Кров’яний тиск у підприємця куди не йшло, а якщо він підскочить у влади?!. Я звик грати з вогнем, але ж не плигати в нього з головою!

–А чому й ні, з вогнем сьогодні граються майже всі, а на самопожертву здібні тільки одурені наркотиком терористки.

Професор, я навіть як звуть його не спитав, раптом заквапився, почав зиркати на годинника.

– Пара в мене, через дві хвилини пара… Якщо буде бажання, заходьте до аудиторії. Майбутнім журналістам буде цікаво з вами поспілкуватися. Оце вам моя візитка, буде нагода, дзвоніть.

Професор подав мені клаптик жовтого папірця з емблемою університету. Я прочитав: «Факультет журналістики Хабаровського гуманітарного університету. Теплюк Степан Григорович», і крикнув йому услід:

– Я обов’язково подзвоню, пане Теплюк…

Я дочекався Вероніки. Це безсоромне дитятко ледь не на шию плигнуло, незважаючи на горласте студентське оточення. Підхопивши мене під руку, потягло подалі від університету.

– Я так хвилювалася, так хвилювалася, особливо з-за прізвища Караїв. Караїв, це ж той хто карає, чи не так? І він твій родич! Сиділа на лекції, а думала весь час про тебе… Навіщо викликали?

– Звітувався за відрядження, а потім Караїв познайомив мене з сестричкою Інгою. З’ясувалося, що моя матінка часу не гаяла. Втекла від нас з батьком до якогось красеня чеченця…

– Звідки взяв, що до красеня?

– На Інгу дивлячись. Висока, статурна, а мати моя маленькою була.

– Ото ж і ти ледь не під два метри вимахав!

– Так на українських овочах ріс!

– Воно й видно.

Мені треба було поспішати до Миколаївська. Вероніка копилила губи, умовляла залишитися на день-два, але я наполіг на своєму. До річного порту вона поїхала зі мною, квитка визвалася купити сама, а коли відійшла від каси, з’ясувалося, що їдемо удвох.

– Як же університет, Вероніко?

– Освіта не втече, а тебе можу втратити. Якась мавка причепиться в дорозі. Ні, Олежку, мені оці твої Караїви в печінках сидять. Буду твоїм охоронцем.

Мені було приємно мати такого чарівного охоронця. Нашорошувала тільки наполегливість Вероніки, я не звик щоб зі мною так обходилися, не з’ясовуючи, ставили перед фактом. Запало Вероніці поїхати зі мною, навіть не натякнула, що купує квитка. Було в мене почуття легкого незадоволення, але я промовчав. Та й не було над чим списа ламати, сидіти в салоні пароплава поряд з такою красунею краще ніж одному. Тим паче вона не просто сиділа, вона висіла на моїх плечах, схиляла мою голову до себе на груди, цілувала в потилицю, сіпала губами за вуха. Двічі ми поживлялися в буфеті, пройшлися набережною Комсомольська, в Богородському купили пиріжків з грибами, але мені не сподобався присмак начинки, і пиріжки ми скормили рибам.

Я подзвонив Єлизаветі Марківні, сказав, що їду зі своєю нареченою, вона повідомила, що зустрічатиме нас її прислужниця Олександра, яка впізнає мене по фотокарточці. Повідомлення, що тіточка має прислужницю мене чимало здивувало. «Звідки у людей такі гроші? – питав я себе. – рік назад була повним банкротом, і ось тобі на… прислужницю має!» Ніколи не думав, що батьків бізнес дає йому добрий прибуток. Правда, буваючи в Хабаровську, на  повій він грошів не шкодував. Мені, звичайно, – ні копієчки! Правда, на комп’ютер я так у нього й не попросив. Не було особливого бажання і нагоди. Грішми мені допоміг Апостол. Не знаю вже чи авансом за поки що до кінця невиконану працю, чи просто від щирого серця, як спонсор, підтримуючий талановиту людину.

Олександру я впізнав сам, бачив її одного разу у тіточки в ресторані. Про таких жінок кажуть «шістнадцять на шістнадцять», тобто що вздовж що поперек, але лицем  показувала себе справжньою красунею. Олександрі, як потім помітила Вероніка, не дуже сподобалося, що я приїхав не один.

– Ця спокусниця мала наміри поживитися тобою, – іронізувала моя наречена, – пощастило, що поїхала. 

Єлизавета Марківна зустріла нас з відвертої радістю. Зовсім не так як при першому знайомстві у пристанційному селищі. Мешкала вона в чималому двоповерховому будиночку, одягнена, прибрана була, як на свято, туфлі на високих шпичаках, та й лицем забагато  молодша, ніж показувала себе торік у своєму тваринному господарстві. Вечеряти повела до свого ресторану з оркестром і співаком, літним огрядним чоловіком, як потім з’ясувалося, коханцем Єлизавети Марківни. Публіка в ресторані була різноманітною, але здебільше молодь, хлопці голені в червоних довгих піджачинах, а жіночки вщерть зафарбленні, в коротеньких спідничках, з розпущеним по плечах волоссям. По одягу моя студенточка показувала себе поміж них сірою пташиною, але лицем і особливо очима приваблювала майже усіх ресторанних гульвіс.

– З глузду з’їхати і тільки, – шепотіла мені до вуха Вероніка, маючи на увазі оголені стегна жінок. – І як їм тільки не соромно.

Вона не звертала уваги на грайливі очі гультяїв, відказувала на запрошення до танцю, коли, підвипивши, один з гультяїв схопив її за руку, я швиргонув його так, що той опинився лежачим на долівці впритул до виступу сцени. Негайно з’явилися два дужих хлопця, підхопили поверженого під руки і витягли геть із ресторану.

Відреагувала Єлизавета Марківна на мій вчинок несподівано спокійно.

– Ти завжди такий буйний?

– Терпіти не можу п’яних бакланів.

Якась жіночка підійшла запрошувати мене до танцю, і Вероніка підштовхнула мене: йди. Але я вибачився, сказав жіночці, що сам запрошу її до танцю, як тільки заспокоюся. Мене ще тіпало від нервового збудження. Насправді я був тихим і не дуже сильним чоловіком, але в люті набирав неймовірної сили. Пам’ятаю, ще хлопчиком, наздоганяючи обидчика,  перестрибував горожу, яку, скільки б потім не намагався, подолати не міг. Кожного разу після такого сполоху я довго не міг заспокоїтися. Були випадки, коли одного такого сполоху було досить, щоб мій супротивник відсахнувся від мене і з переляку кинувся навтіки.  З жіночкою, яка запрошувала мене, я станцював танго. Вона розпитувала, хто я,звідки, і ким доводжуся господарці ресторану. Я сказав, що брат Єлизавети Марківни був моїм батьком. «Я так і подумала, – якось начебто загадково усміхнулася вона. – Якщо буде нагода, давайте зустрінемося, мені є про що вам розповісти. Я була коханкою вашого батька, дещо знаю про його відношення з сестрами…»  Я проводив Люсю, а саме цим іменем вона назвалася, до її столика, а сам повернувся до  Вероніки.

– Про що вона тобі заливала? – підійшовши до столика, поцікавилася Єлизавета Марківна.

– Питала хто я, звідки, та ще про мою Вероніку, чи не дружина вона мені?

– І що ти їй відповів? – поцікавилося Вероніка.

– Казав що дружина, в яку я до чортиків закоханий…

Очі Вероніки полихнули усіма кольорами веселки.

– Я безмежно кохаю тебе, – проворкувала, схиливши голову до самого мого вуха.

 

Мене здивував батьків заповіт. Він наче знав про те, що станеться з ним в Хабаровську. Сестри і я успадковували його чимале майно не після його смерті, а після першого липня поточного року. Майже всю нерухомість він залишав сестрам, мені тільки квартиру, в якій мешкав сам. Ключі і документи повинен був передати мені адвокат. Що негайно і зробив цей літній, довгов’язий, з борідкою й вусами схожий на Дон Кіхота, чолов'яго.

Я запросив його відвідати квартиру разом. Петро В’ячеславович Груздь не відмовився, тим паче що відразу за вікном стояла його новенька «Ніссан».  П’ятиповерховий цегляний будинок, в якому мешкав батько, був розташований поряд зі школою на східний околиці міста. Квартира була опечатана адвокатом відразу після першого липня, коли вступив у силу батьків заповіт. Я відчинив два замка першої двері, потім два другої. Перша, хоча й була оброблена під червоне дерево, основу мала залізну, друга – декоративна, теж з двома замками.

– Цікаво що можна ховати під чотирма замками, – промурмотів я, зморщившись від важкого духу щільно закритого приміщення.

– Саму квартиру ховати, – освідомив адвокат, – злочинці зараз грабують все, навіть систему опалення.

Квартира на дві кімнати, нового поліпшеного планування, застелені плівкою меблі, закрита пластиковими вікнами лоджія. Книжки в серванті, на столі під прозорою плівкою, розчинений на сто другій сторінці, книжка Владислава Терлецького «Тінь карлика, тінь велета», мабуть читав перед тим як від’їхати.

– Ви читали цю книжку? – поцікавився  адвокат.

– Щось про Терлецького чув, але книжок не бачив.

– Сергій Маркович дуже шанував цього письменника. Я думаю, що прочитавши цю книжку, ви повинні скумекати де шукати батька. Тіточкам вашім ні до книжок і ні до брата. Вони задоволені своїм життям. А ви як, квартиру мабуть продавати будете?

Я нахилився над столом і крізь прозору плівку прочитав наголос:

«На ліжку – не засланому, тому що в приміщенні взагалі було жахливе безладдя, – лежала «Книга руської скорботи», укладена за дорученням Спілки Михайла Архангела паном Пурішкевичем… – Навіщо вам, підсудний, оця книжка? – запитав суддя. – Вона, наскільки пам’ятаю, містить біографії осіб, знищених революціонерами?..»

– Про Михайла Архангела навіть чутки не було, – зітхнув я, але головне, думаю, в тому, що я зовсім не знав свого батька…

– На те, мабуть, Семен Маркович і залишив вам цю квартиру, щоб розкрити очі на дещо невідоме.

Я зазіхнув на можливість посидіти з адвокатом за чаркою горілки, зібрався було бігти до магазину, але він відмовився.

– Зараз не маю часу, але телефон свій залишу. Якщо будуть які питання дзвоніть.

Петро В’ячеславович вийшов, а я ще довго сидів на стільці в коридорі, міркуючи над чудасіями людської долі. Сидів поки не подзвонила Вероніка:

– Ти куди запропастився, Олежку, вже обідати треба.

– Пообідаємо, люба, тільки не вдома.  Чекай мене на головній площі біля готелю. Або ні, краще біля бібліотеки, так мені спокійніше.

Вона засміялася:

– Не вкрадуть, не бійся, я теж свої ікла маю…

 

Вона сиділа на лавочці під кленом. Маленька дівчинка з величезними очима явно неземного походження. Побачивши мене, схопилася з місця, побігла назустріч.

–Я вже думала, чи не вкрали тебе бодай…

– Кому я тут здався, дівчинко…

– Не називай мене дівчинкою, бо заплачу. Я бажаю негайно стати твоєю дружиною. Тільки твоєю, твоєю, твоєю, твоєю…

По щокам Вероніки текли сльози, солоні сльози, які здавалися мені солодшими за все, що я смакував досіл. Солоними й облудними. Я не вірив ні в її кохання, ні в її бажання стати моєю дружиною. Але, яе жінка, вона мене вдовольняла на сто відсотків.

– Мені тридцять років, у мене було чимало жінок.

– Вони тебе не кохали. Я знаю, ти не покинеш жінку, яка тебе кохатиме.

– Якщо питання ставиться так… ходімо до магазину.

 

Подзвонила Єлизавета Марківна, питала, що в мене з адвокатом. Не тамуючи радості, яка зненацька розбурхала моє єство, я майже вигукнув:

– На сьогодні не ждіть, є негайні справи…            

 

Особливих радощів отримана мною спадщина у Вероніки не збуджувала. Вона наче згасла вся, наче сам я зненацька потушив в ній мерехтливі різнокольорові ліхтарики.

– Тобі не сподобалася оця квартира?

Вона притулилася до мене, боляче вп'ялася зубами в плече.

–Я повернуся до університету, а ти будеш сюди жінок водити. Які ж тут можуть бути радощі, Олежко…

– Не хвилюйся, ми повернемося до Хабаровська разом.

Вероніка почала розстьобувати на мені сорочку. Я спитав:

– Тобі це потрібно?

– В першу чергу це потрібно тобі.

– Тоді до тебе таке питання: в тебе коханці були? Тільки не бреши, будь ласка. Збрешеш зараз, брехатимеш все життя.

Вона почала роздягатися.

– Можна, я відповім тобі на твоє питання в ліжку?

– Чому саме в ліжку?

– Тобі це сподобається.

– Ти певна в цьому?

– Ти живеш уявою. Кохаючись зі мною, ти тримаєш перед очима якусь іншу жінку. ..

– Тоді оцими справами поки що займатися не будемо. У мене були дві неторкані красуні, до речі, рідні сестри. Одна з них до Англії за товстим гаманом з’їхала, а друга розвідку веде, де б собі такого ухопити…

Вероніка, переступила своїми точеними ніжками через останню одежинку, і бухаючись переді мною на коліна, спромоглася таки втерти мені носа:

– Якщо втечу, тобі ж краще, знайдеш собі ще одну неторкану.

 

Comments