05 стежинка

Стежина п’ята

 

— Мене звуть Клавою, — сказала жінка, що підійшла до мене в напівпустому  рейсовому автобусі, — маю рацію застерегти вас від зв’язків з Оксаною Ткаченко. Вона не та жінка, за яку себе видає. Чимало хлопців згоріло в її обіймах…

Жінка, що назвалася Клавою, була невеличкого росту, не красуня, але з того роду жінок, котрі бувають невтомними в розмовах, а частенько і в коханні. Її величезні блакитні очі випромінювали збуджуюче бажання йти слідом, куди не позве. В мене вже була в коханках, схожа на Клаву, жіночка. Ми з нею майже вві всіх номерах готелю, в якому адміністратором була її товаришка, перевірили на  тривкість ліжка. В коханні вона була не тільки невтомна, але артистично  винахідлива. Я прямо таки купався в її ласощах, не втримуючись сам і не втримуючи її від лементування, котрого сама вона не помічала, а товаришка кожен раз попереджувала, щоб ми поводилися пристойніше. Коханка моя була лікаркою, за що, скоріше за все, нам багато що вибачалося.

Я слухав Клаву з легкою недовірою, бо раніше ніколи й ніде її не зустрічав.

—У вашому випадку, Клаво,  мене нашорошує одне: хто ви, звідки мене знаєте і що вам за сенс звинувачувати в якихось гріхах Оксану?

Вона стрільнула в мене своїми палаючими очима.

— Аніякого сенсу… Заможній жінці завжди щастить на коханців, бо є чим їх частувати. Мій чоловік два роки вже як втік було до неї, а потім несподівано зник, наче його й не було. Отож я застерігаю вас, а там, як знаєте… Я навіть вдячна Оксані, що допомогла урвати згубний для мене зв'язок, так що з мого боку це не скарга, не помста, а попередження дещо розуміючої в житті людини.

Мені дуже сподобалося, що вона весь час трималася в гуморі.

— Ви, Клаво, підкинули мені фантастичну ідею, — підтримав я її грайливий настрій. — Вже тиждень як ми з однією жіночкою зустрічаємося, двічі, навіть, в одному ліжку, але моє єство нездатне задовольнити наші взаємні бажання. Зі мною й раніше таке траплялося, але щоб зовсім… Ви ж, бачу, саме та жіночка, яка мене збудить на подвиг…

Клава грайливо торкнулася пальцем мого носа.

—Я збуджу, а ти побіжиш до неї, бо частувати тебе в мене нічим. Отож, як буде нагода, приходь до мене в пообіддя, щоб не бентежити мене перед сусідками. Саме в пообіддя старі жінки сплять тривало і міцно.

—А молодиці?

— Молодиці що, молодиці працюють.

В мене й думки не було всерйоз сприйняти запрошення Клави.  Була навіть підозра що Оксана взнає про мій візит задовго до того, як він здійсниться. Ця думка мене бентежила і трохи, я б сказав, пригнічувала. Але бажання переспати з вродливою тендітною жіночкою опановувало мене чим далі тим міцніше.

За своє життя я зустрічав чимало жінок, котрі не давали мені ночами спати. Першою в цьому спискові була жінка років тридцяти, чиясь родичка, що приїхала в Макіївку вчитися і оселилася у нас. Ліжко Марусі поставили саме в моїй кімнаті, бо більш ніде було. Думали, мабуть, що тринадцятирічному хлопцю до балди, коли в місячному сяйві він бачить, як роздягається за два кроки від нього красуня, а то ще й спить роздягненою, іноді, навіть, без трусів. Батькам треба було звернутися до творів Фрейда, але яке там… ніколи було. Для мене то було не життя, а справжні тортури… Мої стогони та крутіння в ліжку заважали Марії спати. Одного разу не стерпіла, підійшла, сіла в ліжку, та питає — чи не захворів бува. А як зрозуміла що за біс не дає мені спати, зробила зі мною таке, що потім кожну ніч я прибігав до неї в ліжко, щоб визволитися від спопеляючого мене вогню. Ми не робили з нею того, що роблять дорослі мужчини з дорослими жінками, Марія гралася моїм тілом, були й поцілунки, але не вони збуджували мене. Мене збуджувало уявлення, що саме так мадам Боварі поводилася зі своїм коханцем. В тринадцять років я проживав життям літературних героїв, уявлення поряд з жіночими ласощами доводили мене до солодшої в юнацькі роки нестями.

Коли Марія з’їхала я не знаходив собі місця, аж доки не познайомився з дівчинкою, яку інакше як Т.Б. назвати не можу.  Про неї, можливо, я напишу окрему книжку, під назвою «Стежинка тринадцята». Чому саме тринадцята з’ясовувати не будемо. В народі тринадцяте число не шанують, бо, кажуть, від біса воно. На мою думку Т.Б. була подарована мені саме бісом. Бо вродливою була, стерво, і розумною.

Т.Б. так сподобалася мені, що водночас зникла жага до Марії. Начебто її й не існувало. Т.Б. заполонила все. Святом для мене було торкнутися її долоні. Потім були перші поцілунки, обійми… Майже два роки зустрічалися ми з Т.Б., поки вона не почала  підбурювати мене, щоб зробив її жінкою. Пам’ятаю 1954 рік, останню неділю вересня, світо День Шахтаря. Батькі  святкували, а дочці доручили, сидіти ніч в дитячому садку замість вартового, бо саме вартовим працювала там її мати. Нічого кращого батьки не могли придумати для своєї доньки. Т.Б. ще вдень сховала мене в коморі за дитячими горшками. Я чув як мати давала останні вказівки, а коли вони проходила поряд з коморою, мене охоплював такий жах, що я ледь втримувався щоб не пчихнути. І все ж таки не витримав, пчихнув. Так пчихнув, що горшки посипалися. Дивно, що мати не почула мого чихання, а почала вимовляти доньці, що горшки треба ставити не аби як, а щільно, щоб не розвалювалися. Коли мати пішла, ми з Т.Б. реготали, наче скажені. А потім до самого ранку я робив свою коханку жінкою. Це була нелегка справа, бо болісно було обом. Але на світанку все було зроблено. Я тишком-нишком з чорного ходу, через кущі жовтої акації вибрався на вулицю, потім через залізничні рейки в посадки кукурудзи, де й проспав, поки мене не розбуркав собака Доровських, будиночок котрих стояв недалечко.  Наступної ночі Таїсія прибігла до мене, ми закрилися в моїй кімнаті на веранді, і два дні я виходив звідти тільки для того, щоб принести Таїсії щось поїсти. Мати здогадувалася якою хворобою я захворів, Буденські шукали свою доньку, бігали навіть до міліції, а повернулася вона додому ранком третього дня. Ото було галасу на Бутівці. Батьки Т.Б.   належали до секти п’ятидесятників, а дочка кохалася з антихристом… Мати намагалася як можна скоріше одружити дочку за якимось молодим сектантом, бо була вона ласим шматочком у нашому шахтарському передмісті. Коли її замикали в квартирі, я допомагав вибратися з другого поверху, а коли вона відмовлялася, гнівався, виношуючи плани помсти. Бо була підозра, коли вже коханка не бажає втікати, виходить, погодилася з батьками одружитися за сектантом. Двічі чи тричі я давав їй ляпаса, не витримавши, як мені тоді здавалося, праведного гніву. Чотирнадцятирічний дурень перед п’ятнадцятирічною вагітною красунею. Вона помстилася мені, коли я потрапив на Тихоокеанський флот, мала декілька коханців, а вдруге помстилася, коли пішла до секти замолювати свою життєві гріхи… Я вибачив їй усі зради, але зраду з Богом — нізащо! Таким чином вона зрадила нашому дитинству.

Але повернемося до Клави. Коли Оксана відбула в чергову подорож, я пішов до Клави, але вдома її не застав. В дорожній сумці з пасом через плече лежали пляшка вина, ковбаса, шинка, та інші продукти, навіть пакунок цукерок Донецької фабрики. Сусідок на лавочці й справді не було, але мужики на два столи грали в доміно. Хвилин двадцять я спостерігав за грою, а коли набридло, зовсім вже було вирішив піти геть. Але з’явилася Клава. Вона була в доброму гуморі, підбігла, повиснула в мене на шиї, рухаючи ногами в повітрі. А що з неї візьмеш, з тендітної! Вона наче пташине пір’ячко, що пливе в повітрі. Водночас я відчув  кам’яну округлість грудей,  п’янкий аромат парфумерії, і вже був певен, що нас з Клавою чекає ніч невтомного блискучого кохання. Хтось з мужиків пожартував:

—Клаво, якщо дідуган почне ображати, скажи, ми йому останнє волосся вискубемо.

Про останнє волосся мені було дуже неприємно чути, не таке вже воно й останнє, але устряти в суперечку Клава не дозволила. Схопивши за руку, потягла до дверей.

— Прийшов таки, — сміялася, очманіло плигаючи мені на шию. — Мабуть ще й поїсти різної смачнятини приніс. В гості зі своїм добром…

І знову лункий заливчастий сміх.

Така поведінка Клави почала мене дратувати, але вона наче не помічала цього. А може так було треба, щоб не подумали чого дурного гралі в домино?

Щоб припинити ґвалт, я міцно притис Клаву до себе і припав до тремтячих від сміху вуст. Поцілунок був довгим, п’янким з присмаком сліз, котрими раптом наповнилися величезні очі жінки.

— Ти чого, дівчинко, я образив тебе?

—Ні-ні, що ти, — вона упнулася мокрим носиком мені в ключицю. — Це я так… мені дуже сподобалися пахощі твого крему, мабуть з приворотним зіллям купував, щоб звабити мене? Зізнавайся, бо укушу…

— Дозволяю якщо є бажання.

І знову лункий заливчастий сміх.

Нарешті вона відчинила двері своєї квартири, і,  все так же сміючись, майже втягла мене в невеличку передню, темну, зі шкапою без дверці, в котрому висів одяг, що відгонив солодкуватим ароматом Клавиного волосся. Однокімнатний закуток в якому ніде було розвернутися, показався мені справжнім райським садом, стільки в ньому було квітів, — на підвіконні, на стінах, навіть на мотузках під стелею. Якщо вона вчителька, обов’язково викладає природознавство, майнула думка. Я обернувся, почувши як дзвякнув у замку ключ, Клава поквапливо зачиняла двері не тільки на ключ, але й на засув, наче боялася, що хтось прибіжить і буде ломитися в кімнату.

— Ми марнуємо час, мій господарю… показуй що там у тебе за плечима, бо я голодна, як вовчиця.

Я пройшов на кухню й почав викладати на стіл пакунки з їжею. Побачивши пляшку вина, Клава аж вискнула від задоволення, і, підскочивши, поцілувала мене в лисіючу потилицю. Потім схопила пляшку з вином, подивилася на етикетку і знову вискнула.

— Коштовні вина купуємо, пане лицарю.

— Краще зовсім не пити, аніж купувати сурогатні вина, — погордливо відповів я.

Під час недовгої розмови з Клавою, дивлячись в її небесні від блакитних шпалер очі, я побачив в них щось більше за босякувату кмітливість. Мені було цікаво, батьки, чи життєві уподобання сформували оцей безтурботний на перший погляд характер. Спочатку я думав, що Клаві років тридцять, не більше, але, придивившись уважніше, дійшов висновку, що їй вже за сорок. Вона ж поводилася зі мною як дванадцятирічна дівчинка. Скажемо так, вона була для мене цілковитою загадкою.

Розібравши пакунки, дещо засунувши в холодильник, Клава помила руки, поправила перед люстерцем волосся. Хотіла підмазати губи, але, зиркнувши на мене, кинула тюбик з помадою на полицю. Потім підійшла до мене впритул, і, дивлячись знизу вверх, в очі, начебто в роздумі, сама себе питала й відповідала.

— Якщо наїмся, газувати буду, як машина з невміло упорядкованим карбюратором, якщо вип’ю на голодний шлунок, піду урозбрід, потім не збереш. Так що будемо робити, мій лицарю?

— Нічого не роби всупереч власній волі, дівчинко. Якщо голодна, давай почнемо пити та закусувати. Мене хвилює сьогоднішнє надвечір’я, бо є передчуття, хтось до нас обов’язково почне ломитися. Отож краще нам посідати за стіл, але сперш відімкнути двері. Знову її обличчя стало втіленням чемної радості, заясніло незбагненним щастям.

— Дозволь мені про дурне сьогодні не думати. Добре що ти передбачаєш життя на годину вперед. Тобі мабуть хтось вже розповів, що я одружена, але чоловіка терпіти не можу, бо не людина, а пиха набитий соломою… Якщо прийде, не відчиню. Почне вікна бити позву міліцію…

Очі Клави на хвильку стали начебто відсутніми, лице змарніло, не треба було мені копирсатися в її глибинних почуттях. Вона була набагато краща коли сміялася, нудьга висмоктувала з неї життєві сили, висмоктувала молодість.

— Звичайно, покличемо міліцію, — сказав я. — Вибач мені.

— Та чого там… Свято, як кажуть, не відбулося.

В погляді Клави вже навіть не жевріло почуття гумору, на її гарне, втомлене обличчя лягла тінь, наче від хмарини, що застигла на мить поміж землею та сонцем.

— Чоловік твій, він не спостерігає тебе?

— Часом приходить, правда не дуже часто.

— В такому разі дякую за добрий вечір.

— Ти злякався, — холодно, але чемно запитала вона. — А як же вино, закуски? Ні, ні, друже, від мене не втечеш. Двері, якщо наполягаєш, я відімкну, навіть три склянки поставлю, якщо прийде, скажу, що чекати втомилися…

Клава намагалася жартувати, але в неї це не дуже щоб дуже виходило.

— Я не звик залишати жінку одну з пляшкою вина на столі. Прикро бути одиначкою, коли за вікном два гурти мужиків грають в домино.

Клава почервоніла, але ж відразу опанувала себе. «Якщо я піду, вона позве когось з отих, що грають в домино, — майнула думка. — Обов’язково позве, вже після першої склянки».

— Ключ на віконниці, — важко зітхнувши, сказала вона, можеш відімкнути, але на засуві хай буде, бо перший поверх. Полізе який дурень, не виженеш.

Я наповнив склянки вином.

— За що будемо пити?

— За нас вип’ємо, лицарю. Був би ти, лицарю мій, нежонатий, навчила б я соколом в небі літати.

«Яка чудова жіночка», — подумав я підсвідомо. Її допитливий погляд перетинав вдих, так що я ледь не захлинувся вином.

— Мої батьки добре знали тебе, — випивши вино, обізвалася Клава. — Протягом останнього десятиріччя, коли пішла чутка, що ти видав декілька книжок віршів, вони тільки про тебе й говорять. Вони були малюками, коли ти демобілізувався. Старшина Тихоокеанського флоту. Мати розповідала, що дивилася на тебе з відкритим ротом, а ти дарував діткам книжки, читав вірші… Почитав би мені, тільки, будь ласка, російською мовою. Українську в нашій школі викладали так, що я багато чого не розумію, коли мовою говорять по телебаченню.

— Більше треба читати україномовних письменників. Ти ж вчителька.

— Хто тобі сказав, що я вчителька? Була років з двадцять, та вся вийшла. З учнем діло було… дуже наполегливий був парубок, але язикатий. Такі плітки по поселку пішли, що в зашморг полізла. Тоді мене Петро Гармаш дружиною взяв. Взяти взяв, але вибачити за зв'язок з учнем не зміг. Бо не було у нього душевної рівноваги. Мене не чіпав, але як вип’є, почне таке городити, що я змушена була тижнями жити у батьків…

Тільки-но наповнили по другій, як на сходах залунали кроки і хтось квапливо погрюкав у двері. Я попередив Клаву щоб сиділа і пішов відчиняти сам. За дверима стояв мужичок, якого я бачив граючим в домино, поки стояв, чекав на Клаву.

— Пробачте, — сказав він мені, чомусь пошепки. — Скажи Клавдії, що з’явився не забарився її вічний охоронець. Ви теж будьте насторожі, він мужик без клею в голові…

Коли я повернувся, Клава висунула шухляду кухонного стола, зібрала докупи усі ножі з виделками, прихопила вилки котрими ми користувалися за столом, і віднесла в кімнату. Я не бачив навіть куди вона заховала оте ріжуче добро.

— Він що, за ножі хапається?

— Звичайно — ні, але від гріха подалі. Пияка, звісно, напивається до білої гарячки…

Тільки-но Клава повернулася, як у коридорі щось зашаруділо, захрюкало, п’яний голос не дуже виразно промурмотів.

— Квартиру знищу, ніде буде тобі, стерво, мужиків облизувати…

Яким би він п’яним не був, але голос Миколи Дубова не впізнати я не міг.

— Так твій чоловік?..

—А звідки б я взнала, що ти приїхав. Він мені тут твої вірші читав, розповідав про ваше дитинство…

Люди мого середовища кажуть, що обдарувала мене мати невичерпним оберемком щастя. Навіть потенційний ворог, зустрівши мене, починає набиватися в друзі. Побачивши мене, Дубов забув куди прийшов, бо поліз цілуватися, і навіть сплакнув у мене на грудях.

—Я знав, знав, Олександр, що ти знайдеш мене. Бо друзі ж ми, правда… ми ж з тобою друзі з дитинства. Клаво, наливай… вип’ємо за друзів. Я обіцяв Сашкові, що не буду пити, але не витримав обіцянки… Думав, він сплюне на мене, а він, бач... він завжди був добрим другом, Клаво.

Побачивши Миколу плачучим, я й сам ледь втримував сльози. Щось в нашому житті складувалося не так, як хотілося. Спочатку ми роз’їхалися по світу, потім розгубили скарби, котрі отримали в нашому повоєнному, не дуже легкому, але все ж таки щасливому дитинстві. Біда в тому, що розлетілися ми, не встигнувши відкрити своє призначення в житті. Мені повезло з батьками, вони не виховували мене, як інші, пасом або обіцянками кари божої, вони подарували мені волю, а до волі впертість з почуттям любові до усього живого й мертвого на землі. Виховували мене книжки. Ніхто з моїх друзів не читав так багато, як читав я. І особливо Микола Дубов. У квартирі Дубових я ніколи не бачив книжок, читав він не усі книжки, які брав у бібліотеці. Пам’ятаю, як  дорікав мені Григорій Іванович Ткаченко, що я не навчив своїх друзів любити художнє слово так, як любив сам. Але що я міг зробити. Кожна людина любить щось особливе, своє. Володимир Ісаченко любив малювати, читав книжки про митців, ми з ним спілкувалися більше ніж з Дубовим, бо років отак з два жили в одному домі на вулиці Чапаєва.

Але як це було давно! Боже, як давно босими п’ятками протоптували ми стежки в зеленому різнотрав’ї донецького неораного степу. По балках, по напалених сонцем пагорбах, по посадках пролягали наші дитячі шляхи. Дерев’яними шаблюками збивали ми голови будякам, забігали на колгоспні лани, щоб скрутити в’язи визріваючому соняшнику, або виламати молочної зрілості качан кукурудзи. Хай вибачають нас селяни, бо ми завжди були голодними, з’їдали разом з зернятами і самі качани. Ми їли все, що лежало на нашому шляху, траву, коріння, ягоду, якою б терпкою та кислою вона не була. Але ж вижили, виросли, не зламало нас життя, бо і кукурудза, і соняшник, і терпка ягода терну, і трава-мурава, все це були подарунки рідної землі. Вона насичувала нашу кров міццю наших предків, котрі віддавали за неї життя, здобрювали кров’ю, потом і натхненням.

— Ви, дивлюся, без співанки зспівуєтесь, — неприязне мовив той, хто назвався Степаном.

Дубов з підозрою зиркнув на нього, потім на Клаву, але нічного не сказав. Мені здалося, що, сівши за стіл, Микола занадто несподівано протверезів, туман, що стояв в його очах,  розвіявся, очі забігали в пошуках чогось такого, чим можна налякати або виставити геть непроханого гостя. Але тут же він опанував собою, обличчя з грубо вирізьбленими рисами пом’якшало, очі сяйнули нахабним, зовсім як у Клави, гумором.

— Замкни свою пащу, Степане, — промовив він тихим і на диво лагідним голосом. — Твоїм довгим граблям нас з Сашком не дістати, бо ми вже заринулися в наше повоєнне дитинство. Знаєш що се таке? Ні, Степане, не знаєш! Та й не треба тобі цього знати. Отож шкандибай звідси, не заважай нам насолоджуватися спогадами…

Степан сунув в рота цигарку, запалив сірника, але закурити не зважився, мабуть щось надзвичайне побачив в очах Клави. Я вже порозумів, що Степан був її попереднім відставним коханцем. Подумав і всміхнувся: попереднім? Начебто я був вже черговим. Але зі мною такого не траплялося, щоб я зрадив товариша, впавши в обійми його дружини. Якою б вродливою чи палкою вона не була. Нехай, навіть, дружини в минулому часі.

Коли Степан вийшов, Клава заходилася бути тамадою. Набулькала трошки вина в склянки, обійшла стіл, поцілувавши в потилицю спочатку Миколу, потім мене.

— По ковточку за вас, хлопчики. Сьогодні, Миколо, твій день, дозволяю тобі залишитися в мене на ніч. Хотіла спокусити поета, розкуштувати що воно за півень такий в ліжку, але взнавши що ти був моїм чоловіком…

Ми випили. Дубов підвівся і став мовчки ходити по кімнаті, торкаючи пальцями навислого над головою листячка. Потім наблизився до вікна, зупинився і якось начебто злякано  відсахнувся назад, наче побачив за вікном щось надзвичайно страшне. За хвильку промовив стриманим, але все ще схвильованим голосом.

— Всяк буває, але побачити за вікном примару з лицем твоєї Оксани це вже занадто…

Микола не помилився. Під вікном поруч зі своєю машиною стояла, розмовляючи зі Степаном Оксана Ткаченко, власне своєю персоною дочка своїх батьків.

В квартиру вона зайшла не подзвонивши. Пильним оком охопила все що діється чи діялося в кімнатах.

— Я думала тут сексом займаються, а вони в дитинстві забарилися. Пробачте, що стала на заваді. По-чесному скажу, я було вже поїхала, але раптом так лячно зробилося, так моторошно, що не втерпіла, повернула назад. Немає в мене гараздів з моїм  чоловіком. Важить він на мій бізнес, а якщо достоту — на мої гроші. Минулого разу якимось дивом збігла його тенет. А тут ще господар гори, Осадчий, зі своїм пророцтвом...

— Хто не ризикує той не їсть донецьких цукерок, — в голосі Клави бриніла одверта злість. — Твій бізнес, ти намагаєшся  загарбати собі шухляди скарбів…

Микола не дав їй договорити.

— Не кожна жінка може діяти власноруч. Коли виникла підозра, треба бути насторожі…

— Хіба що черговий улюбленчик, спраглий до грошей, стежить, — не здавалася Клава.

Але ні я ні Микола не звернули уваги на її слова.

— Не знаю, про кого, та про що йде річ, але я згоден бути твоїм охоронцем, Оксано. В печінках вони в мене сидять, святі отці.

Дубов аж підскочив:

— Візьміть мене, будь ласка! Присягаюся не пити, не палити в дорозі, аби тільки з вами. Ми з Сашком в дитинстві збігали з дому, мандрували по північному Кавказу. Коли випадає нагода, ми не можемо відмовитися…

—Я не вірю в чудеса, не вірю, що хтось обрав слушну мить, щоб заволодіти бізнесом, чи там гривнами…

Я не чекав від Клави такої вихватки, а вона не вщухала.

— Хтось тарує собі штурханами дорогу, а ризикувати мусять мої друзі. Яка вам користь встрявати в чужі суперечки, зводити рахунки в безжалісній боротьбі сучасного бізнесу?

— Так що будемо робити? — безпорадно розводячи руками, спитав Дубов.

— Що робити? Їхати будемо, друже… їхати.

Клава зовсім знахабніла, полізла до Оксани, намагаючись вчепитися в волосся.

А я думав, яка добра, весела, розумна, освічена жіночка. Стільки рослин в квартирі, стільки порцеляну в шкапах. Насторожувало, правда, що в квартирі вчительки я не побачив жодної книжки. Але в школі є бібліотека, котрою користуються не тільки учні, але й педагоги.

 

—Клаво, не треба,

Клаво, послухайте,

Не виказуйте, Клаво, що ви інших гірше.

Дівонько, усі ми дурні та грішні…

 

Почав я читати, невдало перекладаючи вірші Маяковського.

Клава аж сахнулася, затуливши лице долонями, вибігла з кухні в кімнату і, плачучі, впала в ліжко.

— Отак нас голених і голять, — зітхнув Дубов і пішов заспокоювати свої занадто емоційну дружину.

— А ти психолог, — сказала Оксана, замріяно дивлячись у вікно.

— Ні, Оксано… я літератор, пересічний, щоправда, але літератор, і дещо про людей та життя знаю. Клава зараз виплачеться, а потім почне висловлювати бажання поїхати з нами.

— Думаєш?

— Я певен, Оксано. Клава не дурна жінка, занадто, правда, емоційна, безпосередня, але насправді добра.

Нарешті господарі вийшли. Дубов підтримував Клаву під лікоть, вона всміхалася все ще заплаканим лицем. Витираючи долонею сльози, сказала:

— Буде нагода, заходьте, — і меланхолійно всміхнулася, випроводжаючи нас.

— Обов’язково зайдемо, — відповів я.

Степан з парасолькою в руці чекав, як я порозумів, Клаву, бо нетерпляче потирав долонею то шию, то потилицю. Побачивши нас зворушено шмигнув носом.

«Якого біса йому треба, — подумав я, — невже зараз Клава позве його, щоб разом допити вино, а потім…» Раптом я побачив Клавині очі, ледь-ледь усміхнені, ще блискучі після плачу, але очікувально-запитливі. Вона схопила мене за рукав сорочки і відвела трохи вбік, намагаючись щось сказати осторонь від людей.

— Не соромся за мене, під Степана вже не ляжу. Обрид він мені…

Я таки поцілував її в запашні теплі вуста, навіть не уникаючи поглядів Оксани та Дубова.

Клава опустила очі, легкий рум’янець забарвив її  лице. Я зрозумів, так воно й буде… не витримає жіночка самотини, обов’язково озветься на брутальні домагання Степана. Вона спіймала мою думку, не знаю вже як їй це вдалося. І з ревом, затуляючи руками лице, побігла до себе.

 

Натрапити на слід афери, яку намагався здійснити чоловік Оксани нам допоміг Микола Дубов.  В Харкові зупинилися на відпочинок, бо запропонував його нам двоюрідний брат Дубова, Максим. Я його пам’ятав зовсім ще малим хлопчиком, а зараз він виріс на голову вище брата.

— Ми з братом запрошені на прийом до одного з моїх друзів, а ви відпочивайте, і будьте як вдома.

В мене майнула думка, що ніякого прийому не існує, але якщо це задум Миколи залишити нас з Оксаною на ніч удвох, то мені його треба використати. Клава мені подобалася більше, але вона була дружиною Дубова, хай відставною, але дружиною. Так що доведеться вдовольнятися коханням Оксани. Але жінку не обдуриш, вона учула, що Клава мені сподобалася більше за неї. Перед тим як лягти в ліжко, я замірився було обійняти Оксану, але вона рвучко випросталась.

— Терпіти не можу мужиків, які милуються зі мною, уявляючи собі другу. Це ж так, Олександр?

— Може й так, тобі видніше, але домагатися дружини друга не в моєму характері. Я намагався дізнатися, яка поміж них кішка пробігла, але, як я порозумів, там не кішка, а декілька котів. І Микола добре досвідчений в її нічних справах.

— Жахлива ти людина, Олександре. Слухаючи тебе я ціпенію від ляку, а може… може від бажання. Не треба мене зараз квапити, визорію, сама прийду…

Лежачі в ліжку вона сказала:

—Повернутися за тобою мене нацькував Василь Осадчий, сказав, що мене в дорозі чекають великі неприємності. Дивна річ, але попередження цієї химерної людини завжди здійснюються. А втім маю думати, що Осадчий таким чином перестеріг тебе від зв’язку з Клавою. Василь дуже поважає тебе, але соромиться приїхати поспілкуватися на теми сучасного життя. Але про це потім, нам ранком вставати. 

— Потім так потім. Але однісіньке питання про його сина, Миколу. Якось побачив їх в магазині з батьком і мені не сподобалася його поведінка.

—А що Микола. Василь носиться зі своїм чадом як дурень зі ступою. А синочок у нього я вам скажу… А все тому, що не був Осадчий синові батьком, навіть ненькою не був. Хіба що нянькою!  Няньчин син! Кажуть, Бог це любов, любов народжується від любові. В родині Шведченків, є в нас такі, батько пияки, мати швендя. Діти голодними та роздягненими росли, як бадилини в полі. А подивіться які повиростали: добрі, охайні, ввічливі. Бо вільними росли, себе й своїх батьків годували. Нічого немає гірше як виховання дітей забороною, та пустим цькуванням.

— Це так, — підтримав я Оксану. — колись тіточка, сестра матері, розповідала мені про Бога. Вкрадеш, казала, яблуко з чужого саду — рука відсохне,  матюкнешся — на язика пранці сядуть. До цієї розмови в мене й думки не було матюкнутися чи полізти до сусідів за яблуком. А тут наче мене курячою сліпотою обпоїли. Залізаю на горище й починаю матюки гнути, а пранців на язиці немає. Матюкався при друзях, при сестрах, поки не дійшов висновку, що все це брехня. Ніякого бога не існує. Тричі лазив у чужі садки за яблуками, поки сусідка не пожалілась матері. «Тобі що, своїх яблук не вистачає?» — з докором спитала ненька. Бога, кажу, перевіряв. Тіточка казали що рука відсохне, а вона не відсихає. Мати тоді наказала сестрі, щоб не носилася зі своїм Богом, як дурень зі ступою. Йшла би ти, сказала, зі своїм богом куди подалі. А то ще до допру сина доведеш. А син тіточки й справді сидів. Батько мене вчив: поважай себе, синку,  чим більше доброго людям зробиш, тим ясніше буде тобі світити сонце.  Від недоброго тьмариться душа.  Воно й справді, зробив я щось недобре вчительці з півроку місця собі не знаходив. Щоб облегшити душу почав з пошаною ставитися до полонених німців. Місцеві хлопчики, коли полонених вели лавою з табору на будівельний майданчик, кидали в них камінням, а я ставав обіч шляху і голосно говорив: Здоров’я вам, люди, й доброго сонця! Полонені, як один, повертали лиця до мене, а дехто навіть руку підіймав, наче віддавав честь. Повертався я додому, плачучи від щастя, що полонені не вбивці, що вони теж шанують сонце, і все добре на землі. Моїм товаришем тої доби був німецький хлопчик з табору, мій одноліток.  Мені за нього перепадало од місцевих хлопчаків. Сам він не захищався, коли його били, але чим більше нас ганьбили, тим міцнішою була наша дружба. Бо з дитинства я ненавидів насильство, від кого б воно не виходило. Особливо не любив віруючих. Люди, які не вміють сміятися, шанувати сусідів, землю, сонце здавалися мені божевільними. Нічого, зокрема попередження про Божу кару я від них не чув. Читаю книжку Лева Толстого — гріх, Тараса Шевченка — гріх, Лесю Українку — гріх. Не гріх тільки біблейські казки читати. А мені від тої Біблії нудити починає, бо ніякої любові від Бога я не бачу. Кажучи «не убий» він нацьковує своїх невігласів на вбивства…

Не дослухала Оксана моїх промов, заснула.

Десь вже перед світанком вона й прийшла: тепла, запашна, лагідна. Як я й думав, вона не була моєю жінкою, Оксані не вистачало того палива, котрий я відчував в тілі дружини Миколи Дубова. Я розпікав до вибуху свою уяву, яку тільки жіночку не звав собі на допомогу, і мадам Боварі, і нестямну в коханні повію Тамару з роману «Яма», навіть молоду  нахабну вчительку з роману Френсіса Поллині «Усі красуні по ранжиру», все було даремне. Від повсякчасного арсеналу не було ніякого впливу на завжди стрункий, завжди переможний смичок моєї скрипки. Добре ще, що Оксана виявила тактовність, заспокоювала мене, запевняла що іноді таке трапляється з кожним мужчиною. Її усвідомленість в таких справах мене трохи нервувала, але нічого не поробиш, багато кому сьогодні секс став солодкою грою. Жінки вибирають не коханців на час, а партнерів на ніч.

Любов, як я помітив, на відміну від земної кулі, раз да гаразд змінює не тільки своє магнітне поле, але й збурення атмосфери,  що спонукає людину кидатися від одного полюса до другого, зрошуючи то один то другий, а іноді й обидва разом, слізьми свого неприкаяного серця.  Бо розріст природи  має свої, непідлеглі нашому суспільству, закони. Природа намагається створити свої шедеври — людини, тварини чи рослини, а людство своїми законами тільки заважає геніальному митцю.  Отак ми й живемо, імпульсивно намацуючи кожен свій черговий східець до вибуху, котрий має спровокувати удосконалювання, якщо не самої людини, так хоч риси її лиця, або характеру…

Отак лежачи в ліжку, поряд з ліжком Оксани, міркував я, намагаючись таким чином здолати безсоння, але болісна жага знову опинитися в обіймах Оксани, опалювала все моє єство. В шлунку палав вогонь, солодка судома пронизувала тіло, проймала болем серце. Я не помітив як заснув. Прокинувся від дотику промінців, що прозирнули в моє ліжко через нещільно засунуті фіранки. На кухні пошепки розмовляли. Я впізнав голоси Оксани, Миколи та його брата Максима. Але був ще один незнайомий мені жіночий голос. Вона розповідала про якогось вчителя, і як я відразу порозумів — релігійного.

— Коли він говорить нами опановує якесь дивне піднесення, хтось зі слухачів розчулюється, хтось зомліває, або впадає в істерію. На мою думку, погляд журналістки був прискіпливим, що не сподобалося Вчителю, і він почав натякати пастві, начебто в його гурті є представник диявола, не вказуючи, правда, хто саме. І що особливо дивно, гурт завжди жив вроздріб. Спілкувалися тільки з Вчителем, навіть Бог існував за межами їхньої свідомості… В кінці березня я надрукувала в газеті нарис під назвою «Бог в пазурах  Вчителя». На займання, звісно, більше не пішла. П’ятого квітня була спроба знищити мене, штовхнули під колеса машини. В міліції на мої пропозиції тільки посміялися. В липні літня жінка намагалася впасти під мою машину, але я здогадалася, бо та стояла напружена, закривши очі… Бачте до чого дійшло, діти Христа вчаться у дітей Аллаха, начинюють себе вибухівкою. Начебто за своєю ініціативою…

Я одягся, привітав сидячих на кухні, які, спілкуючись, чекали мого пробудження, щоб разом поснідати. Журналістку я бачив вперше, але риси її лиця були мені знайомі, особливо підборіддя,  ніс, та східний розріз очей. Була вона смаглявою з кучмою блискучого чорного волосся, чим нагадувала Віктора Чикарланова, родина котрого жила на одній вуличці з нами. Про нього ходили чутки, що він займається чим не треба з козенятами, котрих в чималій кількості держала його бабуся, відьма, яка тільки-но наступить ніч, оберталася кішкою і ходила з цеберкою, доїла корову у заможної по тим часам сусідки бабки Цибулихи.

Почувши мої кроки, Дубов вскочив з-за стола. Його лице було осяяне доброю усмішкою.

— А скажи, Олександре, з чиєю ми онучкою балакаємо? Не впізнаєш, бо…

Я знизав плечима, нібито натякаючи, що його питання для мене пуста дрібничка.  

— Ім’я дівчини не назву, але очевидно вона з родини Чикарланових. Копія бабусі, котру ми обходили сьомою дорогою, бо про неї що відьма казали.

— А й справді не забув мого дідугана, — протягуючи мені руку, сказала журналістка. — Звуть мене Вікторія, мати в честь діда ім’я дала. Я рада вас бачити, дещо раніше чула, та сьогодні зранку навперебій… не знала кому вірити...

— Хто ж це мене потворою виставляв, якщо не секрет?

— Звісно той, хто про вас нічого не знає.

— Максим, значить…

— Якби все, що про вас розповідають було правдою, про вас легенди б у нас ходили…

— Виходить, друзі нагородили з три короби. А ви в якій газеті працюєте? — запитав я Вікторію.

—В комуністичній… є в Україні така газета.

— Мета котрої розчинити Україну в Російському сиропі? Знищити рідну мову…

Вікторія здивовано огледіла присутніх.

— Ви що… живете в Росії…

— Почали так договорюйте. Можете уважати мене українським націоналістом. Я за незалежну Україну, за незалежну мову. Кожна родина має право жити в своєму домі, балакати на рідній мові, поважати рідну культуру, нарешті — батьків українців.

— А якщо мої батьки були росіянами, а я шаную російську мову?

— Я теж шаную російську мову, шаную нанайську і ульчську мови. Але ні нанайської ні ульчської вже не існує, вони  розчинені в російському сиропі. Невже ви бажаєте, щоб назавжди звели українську? Мову наших геніїв, Шевченка, Коцюбинського, Франка. Лесі Українки. Мені, наприклад, українська мова здається кращою за російську, і не тільки в піснях…

Оксана встала і почала гриміти посудом, готовити каву та яєчню на сніданок.

— Про політику ні слова, — сказала вона, осяявши нас усмішкою. — Україна за роки свого існування вистраждала свою незалежність. За сторіччя блукань євреї  нарешті знайшли свою Батьківщину, а ми що ж… чергові бурлаки без роду і племені?

Почув би я від Оксани таке учора, спромігся б зробити з нею те, чого не зробив. Бо іноді нестерпне бажання сполучатися з жінкою в ліжку виникає саме від спільності політичних інтересів. Мене завжди збуджували жінки, коли розповідали про те як кохалися з колишніми мужиками. Це була не зовсім допитливість, я з дитинства жив уявою, може від прочитаних книжок, а може така була моя врода?

Десь о дев’ятій ранку ми розташувалися в салоні машини. Я поряд з Оксаною, яка сиділа за кермом, Вікторія поміж Дубовим та Максимом на задньому сидінні.  Максим поїхав, до недалечкого містечка, покликавшись на занятість по роботі. Їхали мовчки, поки не заговорила Оксана.

— Була в мене раніш берегиня від діда Григорія Івановича. Він з нею війну пройшов. Олександр знає, бачив і навіть читав, бо то була збірка поезій Сергія Єсеніна. Але відразу ж після того як вмер дід, берегиня зникла. І злодія, кажуть, не було, і батька вкрадено. Окрім матері ніхто в бібліотеку діда не заходить, хіба що Данилка, але Данилка схибнувся на пам’яті діда, які тільки розвідки він не починав, щоб знайти берегиню, але дарма. Книжка була захована в секретері, замкнута на ключ… Тепер, окрім бібліотеки, зостався у нас від діда волелюбний дух, але життя пішло таке, не знаєш з якого кута вдарить…

Слова злітали з вуст Оксани як польові метелики. Її губи рухалися так дивно, що мене охопило нестерпне бажання припинити розмову палким поцілунком.

Оксана й насправді була дуже вродливою жінкою. Коли вона замовкала, губи застигали, очі зупинялися на моєму лиці, ніби чекали на мить, щоб вибухнути сміхом. А може так здавалося мені. Погляд Оксани зм’якшував мене, я лагіднів, світлішав, стримано киваючи жінці, наче погоджаючись у тому, що вона говорила. Але про що саме говорила я розумів не завжди. Бо мрійно знаходився в іншому місці, іноді навіть в майбутньому часі, одірваний од сучасності не стільки розумом, як серцем.

Неприємне почуття виникало коли дивився через дзеркальце заднього виду на Максима. Щось в його лиці було важке, якась загадкова думка ссала його мозок. За весь час спілкування він ні разу відверто не подивився мені в очі, одного разу навіть долонею прикрився від мого допитливого зору. Почесний працівник машинобудівельного заводу він зустрів реформи Єльцина, як поразку своєї кар’єри. Зостався полум’яним комуністом, як висловився одного разу Дубов, не тільки ганьбив, але й пакостив сучасній владі, як вмів.  Звичайно, він ненавидів більш-менш удачливу Оксану.

Максим пропонував залишитися у нього ще на день-два, але Дубов наполягав, що краще якнайшвидше їхати, і не на Краснопольє через Богодухов, а на Охтирку, Тростянець, а далі вже на Суми.

— На Суджу в Росію я вже поїду сама, — попередила нас Оксана. — В Сумах ви трохи відпочинете. Повертатися будемо другою дорогою, але про це потім…

 

А Богодухові, пересвідчившись що ми поїхали в бік Ахтирки, Максим сів на автобус «Богодухов—Валки», а ми, проїхавши біля двох кілометрів, повернули назад в Богодухов, а вже звідти вздовж кордону з Росією, погнали машину на Суми. Я не став допитуватися хто планував маршрут. Дубов після Богодухова заснув, Вікторія намагалася читати подаровану мною книжку, а я подумки знову повернувся до Максима. Він їв, писав, жестикулював, навіть ручкався з нами лівою рукою, бо в правій завжди тримав цигарку, не зважаючи на те запалена вона чи ні. Частіше — незапалену, як тримають деякі курці за вухами. Кажуть, усвідомлення того, що цигарка завжди при тобі, заспокоює, додає усталеність психіки.  А нерви у Максима, як я усвідомився, були ні до бісу. Балакаючи з кимось по телефону, він несподівано для нас,  так грюкнув кулаком по трюмо, що зі стіни впало люстерце. «Заткніться, вовкулаки, й сидіть, — промовив він з якимось зміїним сичанням, але, побачивши мою зухвалу посмішку, вибачився. — Даруйте за нестриманість, бо долають доброзичливці…»

Тоді ж я помітив іронічну усмішку на лиці Оксани і вираз на лиці Дубова «А я що говорив!». Вже тоді я порозумів, що Оксана з Дубовим знають щось таке, про що мені невідомо. Бо саме головне, я, мабуть, проспав, завдяки своєму безсонню.

Ми минаємо зелені села, широкі лани, прозорі лісові смуги. Небо в білих плямах хмаринок, котрі зрідка затинають сонце, і тоді якась невиразна нудьга просякає мої груди. В мене виникло нестерпне бажання усамітнитися в якомусь шолудивому готелі, якщо такі в Сумах існують, і поки не вивітрилося почуття навіяне безсонням, виплескати його чорнилами на папір. Не було вже й бажання їхати в якісь там Суми, очікуючи нападу з боку якихось сектантів. Не встиг я заплющити очі, щоб обміркувати, що можна вдіяти на моєму місці, як Оксана попередила мене, щоб не розслаблявся, бо небезпека на шляху виникає завжди несподівано. Так зо треба завжди бути на увазі.

Щоб зовсім не занепасти, я почав читати вірші, читав все що спадало на думку, українською і російською мовами, намагаючись чергувати Шевченка — Пушкіна, Франко — Лермонтова, Єсеніна — Сосюру. Вікторія слухала, поклавши на коліна книжку, прокинувся навіть Дубов, сидів, мовчки дивлячись у вікно. Коли я читав Заболоцького, очі Дубова зволожніли, після поем Маяковського Вікторія вже прижимала мою книжку до своїх грудей. Незворушною була тільки Оксана, але не думаю, що була глуха до поезії, розчулюватися їй не давала відповідальність за життя трьох пасажирів.

В Суми приїхали опівдні Оксана зупинила машину біля невеличкого будиночку, вагітна жінка зустріла нас сяйвом щастя на лиці, бо мабуть щось мала від постояльців. Вечеряли, коли прийшов з роботи чоловік господарки, молодий красень, з русявим чубом і чорними вусиками. Оксана називала його Тарасом Григоровичем, а його дружину Лесею Петрівною. Після вечері Оксана з Тарасом Григоровичем поїхали вантажити машину, продуктами чи речами нам про те не сказали.  Леся Петрівна розповідала про місцеві новини. Мені подобалася її певність в тому, що невдовзі Україна випередить Росію по грошовому добутку на душу населення. Її підтримувала Валерія, тільки Дубов скривлювався, наче у нього від розмови жінок починали боліти зуби. Відпочивали ми в одній кімнаті, але у кожного з нас було своє ліжко. Мені здавалося, що нас влаштували в купейному вагоні потягу, правда купе було не двоповерхове, й занадто просторніше. Оксана наполягала, щоб я повторив свій концерт читача-декламатора. Не зосталися осторонь господарі, в свою чергу Тарас Григорович читав поему Тараса Григоровича «Катерина», а Леся Петрівна, поки він читав, не зводила з нього закоханих очей.

В Росію Тарас Григорович з Оксаною рушили задовго до того як ми прокинулися. Весь час мене гнітила думка, що за бізнес такий у Оксани? Що вона завозить з України в Росію,  з чим повертається? Допитуватися було не тільки соромно але й нерозумно. Поснідавши, ми о Вікторією поїхали на містечковий базар, потім проходжувалися по магазинах, весь час розмовляючи про сучасну поезію. Вона добре знала Лину Костенко, навіть зустрічалася з нею. Потім читала вірші.

 

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

Воно вже інеєм взялось.

 

Я відповів Вікторії, прочитавши  «Пастораль ХХ сторіччя».

 

…Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горою стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати: — Хоч лічко його покажіть!

 

Прочитав вірша не тому що він мені дуже сподобався, просто я сам був не тільки свідком, але й учасником подібної  трагедії. Мене самого відносила на руках в лікарню сусідка Марія Цуканова. Був свідком і дід Вікторії, Віктор Чикарланов, тільки він стояв осторонь. Я й не думав запускати в космос пічку, на котрій влітку мати готувала їжу, я тільки намагався запалити оту свічечку на тонесеньких кольорових дротиках, яку знайшов, копирсаючись у вугіллі. А свічечка та володіла такою вибуховою силою, що разом з трубою підняла в повітря чавунові плити. Страшних трагедій з діточками після війни було чимало. Вогнепальна зброя була у кожного з нас, ми її знаходили в старих посадках, на дні ставків, відпочиваючи на степових буграх, а то й прямо на вулиці. Йдеш босоніж пилюкою, раптом бачиш щось сяйнуло на дорозі, — цікаво ж, як не розгребти, не дістати сховану в землі цяцьку! Головне за щось схопитися пальцями, а там вже іграшка сама на світ божий вилізе. Таким чином я знаходив не тільки німецький кинджал, але й автомат. Або утікав німецький солдат, або загинув на цьому місці. Тіло заховали, а зброя, кому вона була необхідна, якщо вже кимось зіпсована. На степовій стежці, яку ми торили крізь траву-мураву від шахті до Ясиновського ставу, стояв величезний старий дуб. Зокрема однієї гілки, увесь він був сухим, наче кимось підрубленим. Одного разу Исаченко Вовка висловив думку, що повз цього дуба за часи війни була викопана траншея, з якої наші або німецькі вояки відбивали наступ супротивника. Думку Исаченко стверджувало те, що саме на цьому місці дуже добре росла лобода, тоді як навкруги — тільки полин та волошки. Одного разу ми прийшли сюди з лопатами, я і Вовка майже одночасно натрапили на щось залізне, бо лопати почали скреготіти.  Далі вже копали обережніше, бо були навчені недобрими випадками, що траплялися з хлопцями інших вулиць. То що я знайшов не було схожим ні з автоматом, ні з гранатою. Ми відразу вирішили що се міна. Попередили дільничного міліціонера, а коли прибули сапери, погордо пройшли попереду до самого дуба. А через тиждень після того, як сапери повивозили з траншеї свої вибухові цяцьки, над степом проходила страшенна громовиця. Блискавка вдарила в дуб і пролунав такий вибух, що від дерева залишилися тільки дрізки. Ми так і не порозуміли, як сталося, що сапери не знайшли заховану під дубом вибухівку?

Саме тоді, в п’ятдесят шостому році, до нас приїхав рідний брат матері Павло Федотович. Казали що до революції він мав приватну фабрику, потім командував чорносотенцями, але, порозумівши що червоних не здолати, бо більша частина незаможних селян приходить до їх загонів, воювати відмовився. Таким чином до п’ятдесят шостого року відбував заслання десь на півночі. Одного разу він звинуватив мене в тому, що я вкрав у нього гроші. Про це він сказав матері, а мати почала наполягати щоб я повернув вкрадене. Такої образи я ні до того ні пізніше не переживав. Я вибухнув так, що смугаста сорочка на тілі Павла Федотовича стала фіолетовою, від чорнила, котре я вихлюпнув на нього з чималого каламарчика, який завжди стояв у нас на підвіконні. Дядько не встиг отямитися, як я вже витяг зі своєї схованки рушницю з багнетом і пішов на нього в атаку.  Мабуть отак і заколов би його, псих ненормальний, якби не мати. Вона заголосила: «Синку, схаменися, ну помилився він, ну вибачиться…» Але ні, як Павло Федотович не вибачався, як не загравав зі мною, я дивився на нього як на лютого ворога. Тільки після його смерті я взнав що він був поетом, писав звучні  вірші. Але звинувачення мене в крадіжці я так йому й не простив. Іноді в уяві бачачи його лице, холодні крижані очі, я не можу втриматися від палючого гніву. Тільки ні, я не злопам’ятливий, я вибачав друзям і ворогам не такі образи. Але тоді, коли від голоду ми ледь трималися на ногах, коли шматочок хліба, який одержував у школі, приносив додому молодшим сестричкам, і звинуватити мене у крадіжці якихось копійок! Він потім знайшов їх у себе ж в кишені, і тоді до гніву приєдналося презирство до людини, яка може звинуватити дитину, не запитавши, чи взяла вона у нього оті злощасні копійки…

Про все це я розповідав Вікторії, після того, як нам обридли магазини, і ми поволі рушили до будинку де зупинилися. На тій же вулиці, десь через три чи чотири доми, стояла відкрита кав’ярня. Ми зайшли в неї пообідати. З-за столу, де сиділи, було добре видно будиночок наших господарів. Я запропонував покликати Дубова з господаркою, але Вікторія не підтримала моєї пропозиції.

— Думаєш, у Лесі Петрівни немає чим почастувати гостя? Не дивися що в шкапах золото не блищіть, Тарас Григорович в одному лиці таможня і податкова поліція. Оксана має крихти від того, що він одержує. Але, міркую я собі, невдовзі це закінчиться. Я вже попереджала Оксану, що ця вперта жіночка не зовсім добре скінчить…

Пророцтво Вікторії справдилося. Спочатку ми не звернули уваги на машину, яка стояла поруч з кав’ярнею. В салоні сиділо чотири молодика в цивільному одязі, але не гульни, чи пияки якісь. Помітили ми їх вже пізно, а може так і треба було, бо попадати під підозріння, що порушаємо закони батьківщини, особисто мені не хотілося. Думаю, Вікторії — теж. Коли біля дому зупинилася машина Оксани, до неї під’їхали відразу три машини. Два жвавих молодика підхопили під руки Оксану з Тарасом Григоровичем і майже бігцем посунули з ними у хвіртку. Останні декілька осіб взяли в коло машину. Один з молодиків підійшов і запрохав нас бути свідками обшуку машини. Добре що ми на той час ще не допили кави. Бути свідком визвалося подружжя, що сиділо за сусіднім столом.

— Що будемо робити? — запитала пошепки Вікторія.

— Треба йти здаватися. Не гідно залишати друзів у біді…

— А якщо вони були пов’язані з наркотиками?

— Ні! Не думаю. Оксана не дурна, щоб йти на таке злодійство.

Я гукнув молодика.

— Пробачте, ми їхали з Донецька на отій машині, господарка повідомила, що їй не дають спокою якісь рекетири…

Я показав свої документи, сказав за яким бісом приїхав з Хабаровська в Донецьк.

— Вам воно треба, — повертаючи паспорт, сказав молодик. — Сидіть вже, пийте свою каву.

— Не гідна справа залишати друзів у білі, товаришу офіцер. Особисто нам з Вікторією, журналісту та письменнику.

— Ви натякаєте, що їхали, жадаючи од цієї подорожі знайти цікавого сюжету. — Він засміявся. — Документи, які стверджують хто ви за фахом, є?

— Звісно є, як же без документів…

Я завсіди хотів триматися якнайдалі від суперечок поміж владою та бізнесом, бо з недовірою ставлюся до обох. Але дивитися з розпукою як занепадають мої друзі, це вже для мене було занадто. Вікторія ще вагалася: який сенс їй втручатися в справи Оксани та Тараса Григоровича, але мені вороття вже не було. Вирішив що буду намовляти, благати, переконувати представників влади , що ніякого криміналу в бізнесі Оксани Ткаченко не було й не може бути. В останню хвилину, коли я побачив, як охоронці порядку копирсаються в скриньках, шухлядах та торбинах, не маючи поряд свідків, в голові моїй блискавкою сяйнула думка, що ці люди ніякого відношення до міліції, поліції чи таможні не мають. Що це можливо люди пресвітера.

Не гаючись я дістав з кишені стільниковий телефон і подзвонив в міліцію. Молодик, що крокував попереду, був буцімто дуже розгніваний, а ще більше наляканий небезпекою. Він намагався вихопити мій телефон, але я вже встиг назвати адресу і прізвище бізнесмена Тараса Григоровича. Коли молодик схопився зі мною в бійці, телефон перехопила Вікторія. Вона була відомою журналісткою в Сумах, мала навіть деякий вплив на міліцію, бо не минуло й двох хвилин, як дві міліцейські машини були поруч. Молодик відразу зіщулився, втратив боєздатність, почав навіть удавати з себе йолопа. Мені було огидно дивитися на нього. Якого біса вліз у зграю, якщо ти страхопуд та мерзотник!

Ніякого опору міліції не було. Оксана з Лесею Петрівною відбулися переляком, Тарас Григорович синцями на лиці, а Микола Дубов з невеличкою кухонною сокирою в руці попередив молодиків що буде битися, поки не наробить з кожного відбивних січеників.  Його поведінка так сподобалася Вікторії, що весь час поки поверталися до Богодухова, вона поринала в наше  дитинство, бо впала в захват написати нарис про стариків, котрі усмілилися дати опір сучасним рекетирам.

— А може навіть повість, — додала вона, — бо від спілкування з вами виникає таке бажання.

Наша розмова з капітаном міліції Вадимом Лук’яненко, була мені вельми приємна тим, що він мав чималий досвід у політиці. Він показував нам взірці добутої у злодіїв зброї, Вікторія ледь вспівала записувати. Я обіцяв що сам окремої повісті про нашу подорож в Суми писати не буду, а капітанові зробив натяк, що хотів би одержати від нього повідомлення, яким вироком закінчиться суд над пресвітером. Забігаючи вперед повідомлю, що Оксана відмовилася від судового переслідування  свого колишнього чоловіка. Але наполягала на тому, щоб він відмовився від секти, яку очолював. Що до його поплічників, кожен мав одержати те, що заслуговував: за синці на лиці Тараса Григоровича, за обшук речей Оксани, за погрози та переслідування бізнесменів.

Але вже в Хабаровську я одержав листа.

«Надалі зичу вам не втрачати терпцю, коли випаде нагода стати свідком злодійства. Часу до роздумувань у вас, як завжди, не буде. Нехай ваші очі не вкриваються мрякою ненависті. Не ганьбіть себе ні втечею, ні безтямною хоробрістю. Якщо з вами щось станеться я буду обвинувачувати тільки себе. Нахабність сучасних діячів від криміналу переходить усі межі. Вони не мають вагань, коли на шляху з’являється якась перешкода, не важливо людина чи брама. Мені б ще раз послухати вашої прегарної розповіді про далекосхідних друзів українців, які шанують рідну мову… З повагою капітан Лук’яненко».

Ущипливий умент, капітан не висловився, завдяки якій щасливій випадковості молодики, котрі нагородили синцями Тараса Григоровича вже через місяць поновили утиски бізнесу Оксани Ткаченко. Таким чином вона була вимушена шукати нові зв’язки для свого бізнесу.

«Відверто скажу, — писала вона мені, — порядної, надійної людини в бізнесі я не зустріла.  Тільки й дивляться, як би тобі голову затуркати через ліжко або ресторан.  Може мені й справді піти шляхами мами Віри, викладати математику у повчальній школі…»

Я відповів, що кинути бізнес для Оксани нереально. Сучасний бізнес це справжнє піратство, а немає в світі книжок цікавіше за книжки про піратів. Що дивитися треба в десятеро очей, це так. Що знайомлячись з новим фахівцем ризикуєш попасти в пастку звіру, немає сумніву. Друзі йдуть в бізнес, щоб з часом стати ворогами. Віруючі люди звалюють вину на нечистого, а що в бізнесі чистого? Купив за сто продав за двісті! Якісь темні люди поважно походжають довкола, піди порозумій, рекетири вони чи державні чиновники7 Кожен страждає жагою до хабару, бо завидки беруть.

Відповіді я так і не одержав. Хвилювався, чи не сталося чого дурного з моєю красунею. Дзвонив сестрі, та заспокоїла, сказала, що останнім часом Оксана працює в школі, викладає географію, а бізнесом займається мама Віра, бо працювати в школі в неї не вистачає нервів.

 

Comments