Частина 12

Прокинувся опівночі, побачивши як мою дружину Галину чоловік Стефанії Вінник топче. Побачив настільки виразно, що аж вдих перехопило. Стефанія Винник очолювала відділ іноземної літератури в науковій бібліотеці. Відразу ж спало на думку, подзвонити, спитати де цієї ночі знаходився її улюблений Микола Миколайович. Але подзвонити засоромився. Сподобався з’явитися до Винників гостем. Купив пляшку вина «Душа монаха», яблук, трохи цукерок та печива. Знав, що Стефанія небайдужа до солодкого. Під дверима тупцював, міркуючи чи не нароблю клопоту відпочиваючому в неділю подружжю? Але нарешті зважився, подзвонив. Відчинила Стефанія. Вона була чимало здивована моїм візі том, бо гостював я у Винників роки з два тому, коли Микола Миколайович святкував свій ювілей. Як я помітив Стефанія була трохи приголомшена моєю появою.

—Ви!?. Господи… яким побитом? Кого не чекала так це вас…

Я ледь навколішки не впав.

— Вибачаюся, шановна Стефанія. Ваш чоловік вдома?

— Чоловік? Микола вже тиждень як до санаторію відбув, ти ж знаєш, з серцем у нього не все гаразд.

— Моя дружина теж тиждень як до санаторію відбула, в неї теж негаразди з серцем. Я тут, вибачайте, у вві сні побачив таке…

— Що ви побачили у вві сні?

— Микола твій з моєю Галиною як маховик працював. У нього ще на майці лісова мавка з витріщеними очима, а моя швендя зовсім гола…

Стефанія, хоча й всміхнулася, але лицем зблідла.

— Кажеш мавка? Купувала я Миколі колись таку речовину. Невже вдягся? Він ту мавку завжди за потвору держав. Ви проходьте, сідайте, а я зараз знайду, покажу…

«Якщо знайде й покаже я від сорому вмру», — майнула думка. Але висунувши шухляду серванта, Стефанія почала знервуватися. Майки з мавпою поміж складеними речами не було.

— Справді прихопив. Ходить там з голою мавкою на спині.

Стефанія нервово коліном засунула шухляду на місто.

—І що там далі було у твоєму сні?

Мені сподобалося, що казенне «ви» Стефанія змінила на товариське «ти».

—Що було… я ледь не впав з ліжка. Розумієте, Стефанія, все наче увіч було. Я навіть родимку на п’яті дружини побачив і рубець на сідниці у твого Миколи… На білій шкірі червоний рубець був занадто помітним… Пробачте… я мабуть піду, а це, — я поставив пакет на стільчик, — я думав Микола дома, посміємося, та вип’ємо по чарці. Давненько я у вас не гостював.

Стефанія підхопила пакет, зазирнула що там я приніс і, поцілувавши мене в щоку, запросила до столу.

—В мене давно була підозра, що у мого Миколи з твоєю мимрою фіглі-міглі. Пам’ятаєш їх на ювілеї. Ти все більше на свою сусідку Олену зиркав, а я все бачила. Правда, думала зі п’яну все…

Від «Душі монаха» легше нам не стало. Особливо мені. У Стефанії хоч підозра була, вона упокорилася, щоб помститися, знайшла собі коханця, а мені й в голову таке не занепадало, щоб моя дружина… та ще з ким… з Миколою Вінником! Зустрічалися ми з Галиною до одруження майже півтора року, надихатися одне-одним не могли, а бачте як воно все обернулося.

— Не дуже мені такі несподіванки подобаються. Зрозумієш, Стефаніє, вирувати з такого приводу не за моєю вдачею. Але й життя в нас з Галиною вже не буде…

Стефанія, як я помітив, трохи зашарілася, чим відразу навела на думку, що таким чином я запропонував їй бути моєю коханкою.

— Я розумію тебе, — відповіла вона, наливаючи в склянки трохи вина. —Я все розумію, але й ти порозумій… в мене є коханець. Давно вже… Він щойно пішов…

Я був не в змозі навіть вина випити. Не тому що мав якісь надії на більш-менш щільне спілкування зі Стефанією. Я раптом втямив, що досі існував у надуманому ілюзорному світі родинних стосунків. На сусідку Олену навіть дивитися не наважувався, бо давно вже потайки був закоханим в начебто непомітну, але взірцеву жіночку. Вона випромінювала космічну енергетику. В мене вдих пере-хоплювало, коли зустрічалися десь очі в очі. Її усмішка відбивалася блискавкою в моєму серці. Я на хвилину зупинявся, такий біль пронизував груди. Але подивився жінці услід соромився. Бо вона ж була одружена за моїм сусідом Олексієм Фокіним. Якось на східцях при зустрічі Олена запитала: «Чому ви завжди такий ніби наляканий? Боїтесь Миколи, чи що?» Я ледь втримався, щоб не послати Миколу куди подалі, але не пробачний крок таки вкоїв, схопивши долоню Олени, припав до неї палаючими вустами. А потім, як хлопчисько, збіг східцями, ледь не зламавши собі в’язи.

—Я певен що ви мене зрозумієте, — сказав я Стефанії. — Наші відносини з Галиною я розумію так. Сьогодні вона спить з вашим чоловіком, завтра він їй обридне, вона знайде ще когось. А я що… в чесноти буду гратися?

— Іноді буває випадок, — оптимістично зауважила Стефанія, — бувають випадки, коли заїдає побут. Заїдає так, що й жити не хочеться. В такому разі краще скористатися пропозицією приємного мужчини, аніж лізти в обійми смерті. Чи в тебе й міркувань подібних не було ніколи?

— Щиро скажу, я завжди вірив що в нашому житті існує випадок-месник. Ніхто з нас не вільний від такої вади, але коли вже почала родина руйнуватися, треба під неї закласти вибухівку. Щоб раз і назавжди.

Спілкуватися зі Стефанією далі мені перехотілося. Я рішуче встав з-за столу, але вона затримала мене, схопивши за рукав сорочки.

— Невже в тебе ніколи не було коханки?

Мабуть я таки не втримав сліз, бо в неї раптово вихопилося:

— Боже мій! Так ви ідеаліст, друже. Ви ще вірите в порідність родинних стосунків. Щоб я вам не сказала зараз, ви мене не порозумієте. Вам зараз тяжко, дуже тяжко… Але давайте домовимося. Я прийду до вас вночі, десь о дванадцятій, щоб свідків не було.

«Що ви маєте на увазі?» — майнула думка, але Стефанія вже виштовхала мене за поріг.

—О дванадцятій буду, — долинув її голос вже з-за дверей.

Вона мене приголомшила. Вельми логічно прибігти, утішити роздратованого рогоносця. Але випадок не такий вже й жахливий. В мене була думка запросити на вечерю сусідку Олену. Якщо, звичайно, її чаклун Микола не втече з лікарні для психічнохворих, куди його спровадила наша доблесна міліція. Я зайшов у магазин, купив цукерок кращого ґатунку, вина, і до вечора майже остаточно видужав. Майже… Сказати соромно. Перед очима стояв химерний сон, лице Галини палаюче від насолоди, яку завдавав для неї своїми ласощами чоловік Стефанії. Іноді в мене виникало бажання негайно їхати до санаторію, швиргонути дружині в очі все що я про неї думаю. А далі що? Може мені краще з’їхати з цього міста. В селище якесь, щоб тільки в Україні. Краще якби з Оксаною. Навіщо їй божевільний чоловік? Я завжди неухильно дотримувався суворих моральних принципів. Від того й опинився в дурнях. Моральних принципів, як казала мені колись мати, вчителька літератури, моральних принципів не дотримуються перш за все священики та монахи, бо від жиру дуріють. Але ж декому вдається щасливо одружитися, народити діточок, дочекатися онуків. І ніякий побут не заважає їм бути щасливими. А може брехня все? Сплачувати борги честі — сучасне дурисвітство? Хіба воно ще існує поняття — честь. Похмура людина сьогодні не модна. Краще зазирати жінкам під спідниці, аніж примушувати себе триматися непевних біблейський вказівок.

Повернувся я додому десь о пів на третю дня. Не встиг приготувати окріп для кави як задзвонив телефон. Дзвонила, звісно, дружина:

— Як себе маєш, любий?

У мене аж вдих перехопило, але втримався щоб не швиргонути трубку.

— Гірше аніж ти ночами з Миколою, — вигукнув я, обережно поклавши телефон на важелі.

Думав вже не подзвонить. Приготував собі каву, дістав печива, але аромат кави викликав почуття огиди. Ліг на ліжко лицем вниз, і хвилини з дві не підіймався на настирливий дзвоник дружини. А що дзвонила саме вона був певен.

— Що тобі на думку спливло? — роздратовано питала Галина. — Який ще Микола?

—А той самий, з голою мавкою на спині. Мені з санаторію фотокартку прислали, ти гола, а він на тобі, ще й мавка зверху…

Мабуть вона знепритомніла, бо до мене долинув якийсь гуркіт, чоловічій, явно не Галин шепіт. Чоловічий голос, можливо, навіть Миколи, заспокоював дружину.

— Заспокойся, він тебе на понти бере…

Це він про мене. Я свою дружину понтирую. Бо ревнивий такий. Огидно мені було чути таке, кинув я трубку на важелі, і пішов на вулицю. Навіть стільниковий телефон дома залишив. Щоб не спілкуватися з розпусною жінкою. Вже на подвір’ї, купуючи пляшку пива, подумав, що треба було подзвонити Стефанії щоб не приходила. Бо не до любощів буде. Бо, кохаючи чужу жінку, буду держати в уяві свою Галину, і думати що саме так зараз з нею поводиться Микола. Купив пляшку пива, але пити не став, віддав злидарю, що ходив, зазирав під кущі, збираючи пляшки з-під горілки. Жебрак навіть не подякував, бо звик вже до таких подарунків. Повернувся я в свій двір, сів на лавочці. Дочекаюсь, думаю, поки піде додому Олена, розповім їй все як на духу. Може щось порадить.

Миколу я трохи знав, він упадав майже за кожною з жінок, а коли вона йому набридала, хапався за другу. А то й за декілька коханок відразу. Іронія долі, — всміхнеться у відповідь на мою образу Галина. І треба ж було мені в свій час запропонувати саме Галині свої руку та серце. Хіба Стефанія не кращою була? Хіба не мала, як і Галина, вищої освіти. Але ж ні, спокусився міцними стегнами. Та й до ліжка сама потягла. Зроби це Стефанія, одружився б за нею. І знов таки, у Стефанії є коханець, і, мабуть, не перший. А може й в Галини Микола не перший? Мені якось і на думку не спадало, що у дружини може бути коханець. Мені чужої жінки не кортіло, вистачало Галини. Подумки іноді спокушався Оленою, так то ж подумки.

Сонячні промінці вже торкнула легенько вечерова позолота. Подовшали тіні від вишикуваних вздовж будинку модрин. Мешканці будинку поверталися зі своїх закладів, молоді мами встигли забігти в дитячий садок за малюками і тепер неспішно тягли за руки своїх втомлених діточок. Олена, при їхніх статках, була досить таки скупою жінкою, навіть пляшок не викидала в смітник. Але я заспокоював себе, міркуючи, що таким чином вона показує чоловікові, що спроможна існувати на свою платню, а до його здобутих дурисвітством грошів не торкнеться. Я пам’ятаю як моя Галина насміхалася над сусідкою: «Грошів повна скриня, а одягається як злидня». Зухвалі жарти, звісно. Одягалася сусідка не гірше за мою, занадто вже чепурну дружину. Тепер вже я розумів за яким бісом вона по дві години перед люстерцем лице розмальовувала. Та спідниці шила щоб сідниці спокусливішими за голі були.

Коли почало сутеніти я підійнявся до себе на поверх, довго стояв вагаючись натиснути на кнопку дзвоника до сусідів. Так і не відважився. За дверима панувала тиша, не чути було навіть радіо, яке майже весь час щось гуркотіло на кухні. З важким серцем зайшов у квартиру і не відразу помітив на долівці під ногами невеличкий папірець. Я зрозумів що ластівка прилетіла від Олени.

«Друже Петре, сьогодні тебе втішить дружина твого суперника. За мене не хвилюйся, чоловіка відвезли до лікарні, мені ж треба трохи попрацювати в його офісі».

Я декілька разів перечитав цидулку, шукаючи підтексту. Незрозуміло було звідки Олена знає про обіцянку Стефанії прийти до мене опівночі? Вони майже незнайомі. Та й не могло такого бути, щоб Стефанія повідомляла когось про наше нічне побачення. Щось тут було не так. Але що? Я знайшов номер стільникового телефону Олени, двічі набирав цифри, але зв’язатися утримувався. Щось мені підказувало, що робити цього не треба. О пів на дванадцяту подзвонила Стефанія. Я думав вона бажає попередити що не прийде, але дзвонила вже, стоячи в мене під дверима.

— Відчиняй, Петре, поки мене твої сусіди не вгледіли.

Я відчинив двері. Від коштовних парфумів в мене перехопило вдих, а можливо й не від парфумів, а від усміхненого лиця Стефанії. Вона влетіла в моє житло наче кулькова блискавка. На хвильку я навіть очі зіщулив. В уяві майнула частина учорашнього сну, а саме майка Миколи з намальованою на ній мавкою. І відразу виникло нестерпне бажання роздягти Стефанію і зробити з нею те, що робив з моєю дружиною її чоловік Микола. Але це була тільки мить, не встиг я оком змигнути, як бажання згоріло, наче в небі блискавка, і сум, важкий сум охопив усе моє єство.

Ми сиділи за пляшкою вина за столом. Склянки були повними, але випити бажання не було. У захваті слухав я розповідь Стефанії про розмову з Миколою.

— Мій дзвонив в пообіддя, казав що нудиться розпукою, питав як себе почуваю, про тебе питав. Я навіть натяком не дала знати, про його стосунки з Галиною. Але певна що їхній з Галиною роман у самому розпалі.

В розширених очах Стефанії спалахували веселі вогники, приваблива усмішка не сходила з вуст. Я більше слухав, чим говорив. Вино пив як воду, але хмелю в жодному оці. Хіба що до Стефанії зовсім байдужим став. Наче не красуня-жінка сиділа напроти, а заблукавши на ніч пияка. А тут ще, як на гріх, сонливість почала одужувати. Кажу Стефанії:

— Може спати підемо… притомився я сьогодні.

— Тож ходімо, — відповідає вона, — й крокує до нашого з Галиною родинного ліжка.

Я йду за нею як сновида який. Нічого втямити не можу: невже вона й справді залізе до мене під ковдру? Стефанія знайшла вимикача, навіть долоню простягла, вагаючись, вимикати світло чи ні. Світло залишила. Підійшла спочатку до одного вікна, потім до другого щільно позсовувала фіранки. Я впав на ліжко не роздягаючись і не знявши навіть ковдри. Стефанія хихикнула, дала мені в лоба щиглика.

— Ти навіщо мене покликав? — спитала.

А я наче вже й не я. Ніякого тобі уподобання до жінки.

—Я покликав? — перепитую здивовано.

Лицем Стефанії наче вогонь пройшов. Образилася, звичайно, навіть з ліжка встала. Але отямилася. Куди підеш о другій годині ночі? Сіла поруч, притулила долоню до мого лоба, похитала головою.

— Невже ти так любиш її? — запитала.

Звісно запитала про мою дружину Галину. А я не знаю що сказати. Чи люблю я Галину. Якби не любив не повів би до вінця. Так і кажу Стефанії:

— Мабуть, да… Мені з Галиною затишно було. Чи був я щасливим? Мабуть, ні. Мені завжди подобалася дружина нашого чаклуна-сусіда. Є в ній щось не від світу цього. Пряма протилежність своєму чоловікові. У нього й зблиску сумління, а вона сама соромливість. А, бач, живуть, якось терплять одне одного.

—А від тебе, звичайно, про свої почуття сусідці й натяку не було?

— Ти що, Стефаніє. Який мені сенс руйнувати чужу родину.

— Тобі соромно, а Галині? Мені, зізнаюся, не соромно. Як відчула що Микола з іншими жінками спить, затягла до себе в ліжко першого ліпшого. А тепер оце до тебе прийшла. Спало на думку що таким чином можна родинами дружити. Та, бачу, з тебе коханець нікудишній…

Так ми й проспали всю ніч в одному ліжку не роздягаючись. Коли я прокинувся Стефанії поряд вже не було. І тільки тоді я зрозумів яким ідіотом показував себе в очах жінки. Лежав поряд в одному ліжку, і наче мені клепки з голови повисипало. Як так могло статися? Я схопив стільниковий телефон, набрав номер Стефанії. Вона відразу озвалася:

— Прокинувся, горе-коханець? Як себе почуваєш?

А в мене наче вдих перехопило. Так багато маю Стефанії сказати, а замість слів тільки екаю та хекаю.

— Тебе, Петре, лікувати треба, — сумно сказала Стефанія. — Здається мені тут не обійшлося без втручання твого чаклуна-сусіда. Може й він був коханцем твоєї Галини. Ти поміркуй, Петре, на дозвіллі. Дійдеш якого висновку, дзвони. Ти так солодко спав у моїх обіймах. Наче мале хлоп’ятко. Дзвони, Петре, я не в образі.

Добре що не кепкувала з мене, бо я справді наче в потойбічному світі був. Й досі не можу собі уявити, що тоді зі мною сталося. Лежати в обіймах жінки й не помітити її. Наслання якесь, мара. Була думка, що то були витівки мого сусіда Фокіна. Отямився в лікарні від горілки та й почав чаклувати. Здібності повернулися! Марнославний спокусник неврівноважених жінок, мій сусід, Олексій Фокін.

Подзвонила Олена, наказала щоб нікуди не ходив, чекав на неї. Звісно, я чекав. Про дружину якось не думалося, ніч зі Стефанією начебто вилікувала мене від ревнощів. Я розумів що таке забуття довго тривати не буде. Що мені треба поставити крапки над і, жити рогоносцем, або з’їхати з квартири поки дружина знаходиться в санаторії. Перш за все треба перервати відпустку, напроситися в рейс зі своїм другом-далекобійником Артемом Слободяником. Можливо навіть поїхати з ним за кордон у Китай. Зробити декілька замальовок. А чому б мені, й справді, в Китай не поїхати? Степан Барабаш поїхав і не повернувся, знайшов собі там росіяночку за китайським походженням та й одружився…

З нотками суму й іронії в голосі подзвонила Галина, запитала, як себе почуваю? Я відповів, що почуваюся краще ніж вона думає, ніч проспав в обіймах молодої красуні, зараз сиджу чекаю другу. Бо, сама ж, сказав, знаєш, жити я з тобою далі не буду. Закортіло іншого, я не проти… вільному воля…

На тому й обірвав розмову, а коли подзвонила вдруге з претензією: не клади трубу, я відповів двадцятиповерховими матюками, й наказав, щоб більше не дзвонила.

Я чекав на Олену. Стояв біля вікна дивлячись на рябого собаку, якій бігав повздовж машин, помічаючи кожну цівкою сечі. Це було занадто смішно і я реготав як скажений. Реготав, не розуміючи, як я можу сміятися, коли моя улюблена дружина виявилася підстилкою? Раптом я побачив Олену, вона йшла у сталевого кольору накидці, здавалося вона мовчки всміхається до себе. Йшла з опущеним поглядом, але я був певен що вона мене бачить, і не тільки бачить, але здогадується що в мене на душі.

«Не така вона й проста сусідонька моя, — думка обірвала сміх. — її енергетика може спровокувати мене на щось недозволене».

Я зустрів Олену широко розчахнутими дверима. Відразу запитав:

— Де Олексій, що з ним?

Вона всміхнулася:

—Я думала ти чекаєш на мене…

— Отож і питаю: прибіжить він чи ні?

— Дякую й на тому.

Поцілувавши Олену в підставлену щоку, я зачинив двері. Допоміг зняти накидку.

— Ти голодна, сідай до столу.

— Чим частуватимеш?

— Чого забажає моя красуня?

Засміялася:

— Отак вже й твоя… Чарочка коньячку не помішає, а потім можна склянку кави.

Олена уважно дивилася як я готую каву. Пляшку з коньяком відкрила сама, сама наповнила чарки, дістала з холодильника два яблука. Пожадливо вдихаючи через ніс повітря, запитала:

— Шоколадні цукерки теж давай. Вони в тебе з ромом…

Цукерки лежали в скриньці стола, купив я їх тиждень тому та й забув що вони є. А Олена своїм невеличким гарненьким носом знайшла не тільки цукерки, але й аромати чужої жінки.

— Дивися, Петре, я ревнива баба, — сказала, підіймаючи чарку.

— Була Стефанія, начебто заспокоїти прибігала. Але не думай… я однолюб.

Після коньяку вона дуже смачно гризла яблуко. Так смачно, що мені хотілося з’їсти її разом з яблуком, а можна ще й із чаркою, яку вона прикрила долонею.

І раптом наче біла габа перед очима, все попливло: холодильник, вікно, стіл, усміхнене, трохи зашарене після коньяку, лице Олени, а потім з’явилася вона на білому коні в пухких срібних ковилах. Кінь посувається задки, а Олена махає рукою, зве мене наздогнати. Я намагаюся це зробити, але даремне. Кінь хоча й задки, але посувається швидше за мене. У коня сірі, як у мого батька, очі, і усмішка як у мого батька, і я кричу коняці: зупинися, віддай мені те, що мені належить! Я полюбив над усе рухатися поряд з нею, бо Олена сповнює мене таким натхненням до життя, якого я жодного разу не відчував навіть у обіймах своєї дружини Галини. Далі було таке, що й описати неможливо. Пам’ятаю тільки що летіли ми разом з Оленою на коняці безкрайнім степом, її духмяне волосся падало мені на лице. Мені було так приємно, що я стогнав від насолоди, я отримував крила, і, отримавши, прихопивши за собою Олену, злетів у небо. Кінь ще кресав копитами землю, намагаючись наздогнати нас, але даремно. Білі хмарини вже клубочилося під нами, скривши землю і все що на ній залишилося.

Я знав що в коханні людина може зазнати спопеляючої жаги. Жаги створення Всесвіту. Але як все оце зробила Олена не міг втямити. Отямився я в обіймах тихо сплячої Олени. Ми були зовсім роздягнені. Смуток через усвідомлення що я зрадив дружині оволодівав мріями, обгортав душу. Я не міг втямити як таке могло статися. Ми сиділи, пили коньяк і раптом отой кінь… Перед очима, коли я їх заплющував, срібним морем хвилювалася ковила, небом пропливали білі хмаринки і де-не-де виникало лице мого батька, усміхнене, добре й загадкове. Я боявся ворухнутися, щоб не розбурхати Олену. Моя душа була готова до самовідданих подвигів заради цієї красуні. Я не бачив на власні очі якою вона була в коханні, бо все це робилося поза моєю свідомістю. Гостре бажання побачити увіч яка Олена в коханні вибухнуло в мені з такою силою, що я не стерпів, пригорнув жіночку до себе, а спиною притиснув до ліжка. І відразу почув як наш коняка креше копитами землю. Я шепотів Олені до вуха:

— Тільки не треба ковили, коняки не треба, я хочу бачити твоє лице, твої очі п’янішати твоїм запашним диханням…

Я не стану описувати якою була Олена в коханні. Не стану, бо мені лячно, що хтось, прочитавши книжку, почне шукати мою коханку і обов’язково знайде, бо її енергетика просякає Всесвітом. Я відчував суміш жадання і болю. Болю, що Олена може встати і піти до свого Олексія, а я залишуся одинцем на землі, бо зокрема як з нею, з жодною другою жінкою я не знайду земного щастя.