Розділ 6 - 7

Розділ шостий

Досвідчення Макто Бельди

 

Перше ніж братися за перо, я взяв під сумнів все, що було написано про Івана Багряного. Якийсь час уважно вивчав його твори, особливо публіцистику. Пройшовши шляхами героїв роману «Тигролови», усвідомив, що письменник відбував заслання на терені Зеленого Клину, але назви річок, якими мисливці сплавлялися плотами до Амуру, зазначені в романі не зовсім правильно. За яким бісом це зроблено, сьогодні сказати не можу. Цілком можливо, що назва річки Мухені Багряному сподобалася більше, аніж Анюй, або ж Хор. Та й писав він не автобіографію, а роман. Досконало виявити людей, з котрими зустрічався Лозовягін зараз вже неможливо. Свідки повмирали, а живі копирсаються в пам’яті, роблять деякі натяки на можливість тої чи іншої події в житті друзів та ворогів письменника. Хоча, не думаю, що у Івана Багряного були вороги. Його характер добре зрозумів  мисливець нанаєць Макто Гільтонгович Бельди з села Дада, він розповідав своєму синові, Костянтину, що Багряний мав не тільки сильний характер, але й володів хистом навіювання  людям необхідної йому інформації. Може й так, не знаю. На повну документальність свого твору претендувати не буду. Писав, як лягало на серце, не вишиковуючи сюжету, не висмоктуючи з пальця героїчних вчинків, як головного, так і інших героїв цієї літературної подорожі в наше не таке вже й далеке минуле.

 

Верхоріччя Тоні, Мухені та Немту простягаються вздовж хребта Мекені, де височать кам’яні скелі, а далі вже річки губляться у відрогах Сіхоте-Аліню. Мекені в тридцяті роки був улюбленим місцем уссурійського тигра. Звір перебував у численних кам’яних печерах, – звідти назва хребта – Тигровий дім. По всьому гірському масиву, від озера Тон до Пякси, Немту і далі, який належить Сіхоте-Алінському хребту, стояли могутні кедрові ліси. В їх нетрях вільготно й ситно мешкало чимало лісного звіра. Дарма що в близьких до Дада, Гассі та Муху лісах було багато звіра, – взимку на полювання мисливці до кам’яних скель Мекені не ходили, а якщо й шли, так не, не за звіром, а за можливістю спілкуватися з мисливцями різних містечок та стійбищ: побалакати, почути останні новини, розповісти свої казки, легенди, заспівати пісень та інше. Таким чином кожної зими на Мекені з’являлося містечко з наметів, бо в тридцяті роки поважаючі себе мисливці не будували рублених зимовищ, не знищували дерев по стародавньому закону місцевих народів. Ця частина лісових нетрів споконвічно у нанайців уважалася священною, а сам тигр (амбаи) – святим звіром. Нанайці на тигра ніколи не полювали. Взимку з 36 на 37 роки бував на Мекені з мисливцями Іван Лозов’ягін. Коли доходила його черга щось розповісти, а кожна розповідь повинна була лунати молитвою природі, Іван Павлович співав пісень. А звучали українські пісні занадто пронизливо. Амбаи від пісень Багряного були на сьомому небі, а з неба, послухати співака, сходили боги сонця та місяця, Сіулеке з Біалтакою. Про співака Лозов’ягіна розповідав своєму сину, сучасному нанайському письменнику, Костянтину Бельди, його батько, мисливець Макто Бельди. А запам’ятав Макто Лозов’ягіна в добу його перебування в селищі, яке мало назву Риббаза. Його на початок тридцятих влаштовували переселенці з Західної України. Вони ловили рибу, виготовляли бочки з барилами на потреби рибалок та мисливців. Але в бондарному ділі Лозов’ягін фахівцем не був, та й рибалка з нього був нікудишній, так що невдовзі його та ще кількох дужих хлопців відправили на лісоповал до Обору.

 

 З оцих більш-менш обґрунтованих свідчень я й почав пошуки слідів талановитого українського письменника Івана Павловича Багряного. Як ми далі взнаємо, в Оборі працювало декілька Лозов’ягіних, був навіть ще один Іван Павлович, але я додержуюсь думки, що Макто Бельди розповідав синові саме про письменника Івана Багряного. Інакше який сенс вести пошуки далі. Тим паче, що Макто Гільтонгович зустрічав Лозов’ягіна в бригаді мисливців, які сплавляли на плотах по Хору та Мухені солонину в барилах до Синдинського озера і далі до Амуру, де здавали її на приймальні пункти Риббази. Як саме оту солонину спускали по Мухені ми знаємо з роману Багряного «Тигролови». Треба, однак, пам’ятати, що річки Хор і Мухені не завжди бувають придатні на сплави. Хіба що в вересні, коли від затяжних мусонних дощів вода в річках підіймається і затоплює кам’яні пороги. Як свідчать мандрівники, Мухені не така норовиста як Хор і мисливці сплавлялися по низькій воді саме цією річкою.

Якось я спитав у Костянтина Бельди, чи часто батько згадував хлопця, який співав українських пісень.

– Мимохідь, коли я запитував, – відповів Костянтин Мактович. – Я не хочу щоб у вас склалося враження, що батько мій був мовчазною людиною. За моєю думкою великим мовчуном був саме Лозов’ягін. Бо хто він і звідки не знав ніхто. Натякали, що інженер, будував літаки...… Пам’ятаю, що батько подарував Івану Павловичу Амбаи севен – дерев’яного тигра на куцих ніжках. Такий севен був у кожному нанайському помешканні. Уважалося що він надійний захисник від хвороби живота. Макто Гільтонгович був певен, поки Амбаи севен буде з Лозовягою, злі бурхани його не чіплятимуть, бо після Харківських підвалин Іван Павлович часто  скаржився на болі в животі.

 

Деякий час Іван Багряний ходив на полювання з Макто Бельди та Степаном Крайновим, сином визволеного революцією каторжанина Харитона Степановича Крайнова. Батько й сина назвав в честь свого діда, коваля з селища Велика Олександрівка. В це селище приїжджали відпочивали заможні люди з Росії, і хтось з відпочивальників спокусився дружиною Харитона. Звісне діло, син коваля стерпіти такого не зміг, надів ґвалтівника на вила, за що й відбув етапом на Сахалін.

Багряний поважав Степана не тільки за месника батька, але й за його ставлення до Сталіна. Степан був певен, що при Леніні все було б не так. Багряній тільки всміхався у відповідь, але суперечити Крайнову не хотів. Бо був той людиною відвертою, і, взнай щось дурне про Леніна, говорив би, не думаючи про наслідки.

Якось вже в смерках сиділи вони біля невеличкого багаття, смажили над вогнем смачних бородатих куріпок. Степан був майстром по полюванню на цих птахів, знав як їх приготувати, з якою лісовою травою вони бувають смачнішими. Цьому його навчив батько, котрий, в свій час, майже два роки жив одинцем в тайзі.

– Дивіться, вепрі! – вигукнув Крайнов, – хапаючись за гвинтівку.

– За ознакою це вепрі, але в сутінках можна помилитися, – зауважив Багряний. – У вепря важча хода, а ото, мабуть, пробігли червоні вовки, вони чимось занепокоєні.

– Думаєте – тигри?

– Може й тигри, але не виключена можливість в тайзі орудують браконьєри. Або розважаються чекісти. Тигрова шкіра біля ліжка робить їх мужніми в очах поневолених жінок. Є такі праведники, днем мужиків катують, вночі жінок милують, щоб у таборі завагітніли. У відпустку з Москви їдуть на Далекий Схід, розважитися полюванням. Особливо, коли прибуває високе начальство. Місцеві кати зі шкіри лізуть, щоб задовольнити московітів. А якщо з’явиться уповноважений по окремим справам, ото вже шереху в тайзі буде!

Макто Бельди, слухаючи мисливців, загадково усміхався. Він добре знав, що такі свята у тайзі улаштовували місцеві урядовці задовго до революції. Убити тигра, приїхати з його шкірою додому, а потім розповідати яке страхітне було те полювання… А сьогодні навіть уповноважений ЧК не буде вихвалятися, бо знає – дурний язик голові не приятель. Прислів’я: хто не чинить  лихого, тому не страшно нічого, сьогодні у чекіста визве хіба що усмішку. Макто двічі був провідником у чекістів, слухав їхні розмови, особливо цікаві, коли вони були напідпитку. Одного разу гурт мисливців-аматорів  очолював уповноважений по окремим справам Леонтій Григорович. Його усі вважали за провокатора, і тільки посміювалися у відповідь на його жарти. Він казав:

– Хто людині вчинить зле, того лихо обмине.

Або такий монолог.

– Іноді чорт на болоті може стати у пригоді. Ув’язнеш в багні, а він тобі ультиматум: я тебе з багна рогами, а ти мені – пирогами. І будеш потім усе життя чортів пирогами частувати. Отож не лізь в болото, поки не навчишся в багні плавати.

Був серед мисливців Стефан Карлович, дуже нервова а ще більше обережна людина. Він майже не спав, а якщо й спав, то просив Макто щоб той постеріг його. Якось, навіть,  натякнув, що його привезли, щоб позбуватися непевної людини. Трапилося так, як і припускав Стефан Карлович, якимось чином він опинився на шляху загнаного вепря.

Розповідати Багряному Макто про цей випадок не став, він вважав Багряного за порядну людину, але в тайзі навіть дерева мають вуха. А ще був такий випадок, що на чергове свято біля Тигрових печер прибув московський уповноважений, і Макто Гільтонговичу здалося, що Багряний з Леонтієм Григоровичем зустрічаються не вперше. Бельди при нагоді запитав, чи зустрічалися де, на що Багряний відповів якось непевно: «Хто знає, може й зустрінемося коли!».

 

Розділ сьомий

Бажаю знати більше

 

«Червоноармієць перехоплює обома руками гвинтівку і, розмахнувшись, б’є діда багнетом в живіт. Той падає. За діда заступається брат матері Петро, червоноармієць встромляє багнет йому в плече, потім в живіт. Підіймає рушницю і б’є по черзі діда з дядьком. Його супутники дивляться на все це сміючись…

Багряний широко розплющує очі, але солдат продовжує махати рушницею. Кінь сахається, стає навдибки, а солдати сміються. Потім вантажать вулики на підводу, нишпорять по закуткам в хижі».

– Що з тобою, хлопче, чи не захворів? – питає Шлюндик, торкаючи долонею Іванове  плече.

– Все добре, пробачте, – відповідає Багряний, ледь здержуючи у грудях клекотіння образи, гніву і ненависті до невідомого йому самому страховиська, яке перетворило людину в ката, країну в пекло, а його життя в постійне блукання по лісовим нетрям.

Що особливо дивно, одного разу Віра Лисовицька, мешканка селища Шумного, поскаржилася мені, що не вперше бачить у вві сні, як якийсь військовий б’є її багнетом в живіт.

Від когось все ж таки вона чула цю жахливу історію.

 

Зодягатися зі смаком – про таку можливість за довге своє життя я майже не думав. Якщо виникало питання, що купити, костюм чи книжку Ахматової на чорному ринку, а коштувала книжка занадто дорожче костюма, я купував книжку. Святом для мене було відвідування книжного ринку за околицею Донецька, в лісі на галявині, де збирався чималий гурт книголюбів, усвідомлених не тільки в тому що видається в українських чи російських видавництвах, але й в світових. На початок сімдесятих багато було розмов про «Архіпелаг ГУЛаг» Олександра Солженицина, три томи його в 1974 році можна було купити за дві місячні зарплати, але про Івана Багряного чутки не було. Як я собі думаю, Багряний раніше за Солженицина показав трагедію людини в сталінську добу. Так що ім’я Солженицину зробили не дуже розумні фахівці ЦК КПРС. Надіялися, що люди про звірства чекістів нічого не знали. Якби не так. Все ми знали. Знали про офіційні бійки злодіями політичних в’язнів, що влаштовувалися табірним керівництвом. Про такі події в таборах я починав писати ще в 1959 році, бо все, що діялося в таборах відлунювало в усіх закутках суспільства. Як не дивно, Багряний існував поза нашою свідомістю. Поступово входили в наше життя Хвильовий, Плужник, Буревій: на чорному базарі можна було купити машинописні тексти авторів (під копірку п’ятий чи сьомий примірник) не дуже щоб дорого, але Багряного я не зустрічав навіть в самвидавах.

У зварника Амурської судноверфі, Степана Омельченка, я читав, в п’ятому чи шостому машинописному примірнику нарис невідомого мені Василя Бурлацького «Росія і ми», але тільки недавно взнав, що то була чергова політична ластівка Івана Павловича Багряного.

Хто постійно жив в Україні, спілкувався з літераторами старшого покоління, безсумнівно знали, а може й читали твори Багряного, але в нашому Макіївському літоб’єднанні за зразок ставили Павла Безпощадного, а що до Тичини чи Рильського – то були взірці недосяжні. Мій добрий знайомий, в’язень колимських таборів, Павло Дейнека, нарікав мені, що пишу мовою. «Це зайве, – наставляв він, – українська література вже й сьогодні живе в перекладах на російську, а згодом зникне зовсім. Думаю, за часи твого життя, якщо не вб’ють, або згноять в таборах».

Сам Дейнека за фахом був істориком, до арешту в 1937 році, викладав історію в якомусь вищому навчальному закладі. Але його пророкування мене дратували. Зникне мова, хіба таке можливо? Я відповів своєму наставнику віршем, з якого сьогодні пам’ятаю лише першу строфу.

 

Бажаю знати якнайбільше

І мов і вимов світових,

А мови рідної не знищить

Ніхто  крім  нас самих.

 

Власна теорія, як хтось сказав, тільки прищепа для власної чуттєвості. В літературі перш за все – абсолютна щирість бажань. Все своє життя, весь свій літературний хист Іван Багряний віддав боротьбі за незалежність України. Що це за примара така: Росія має бути державою, а Україна – ні, бо так бажає Росія. Вона велика, подивіться скільки земель нахапала, скільки підкорила народів, знищила батьківських заповітів?, і все їй мало. Навіть Кучма, вчорашній президент, пророкує, що в Україні ніколи не буде державності. Яку б не дали їй конституцію, сварки поміж політиками будуть продовжуватись, доки не накличуть громадянської війни, або нового Богдана Хмельницького. Огидно бачити в такій іпостасі пана Кучму, та що поробиш! Хіба не сам Кучма заклав під Україну міну сповільненої дії ?

Мені не дуже подобалося зіткнення моєї віри з повсякденними бажаннями. Завжди гнітила думка: як може розумна людина вірити в існування Бога. Все, що я бачив своїми очима на землі, суперечило кожному релігійному вченню. Все від Бога, Бог – це любов. А з одного боку німці, з другого – радянська влада катують людей. Так що ж ото за любов така? Міліціонери забивають невинну людину, одержуючи з того насолоду. А Бог сидить та всміхається, бо кожна влада від Бога. Так ось воно що, Бог – це насамперед Кат. А якщо Кат, якого біса я буду молитися йому. Моя ненависть до катів незламна. Хай я буду сторіччями кипіти в розпаленій смолі, але навіть там я буду проклинати Ката, ім’я якому Бог. В яке б жахливе становище я не потрапив, в мене й думки не було звертатися до бога. Подумки, жартуючи, я звертався до завжди симпатичного мені героя Гете, Мефістофеля: «Що б ти зробив на моєму місці, опинившись під завалом в шахті?». «Щоб ти зробив, якби тебе підхопила та почала метляти пропелером сила колонкового свердла?» Замість доброї поради диявол сміявся: «Думай, метикуй мозком, бо ти єдиний, хто може тобі допомогти!» Замість того, щоб падати навколішки перед дурною казкою в доброго злодія, я починав боротися за своє життя, і завжди одержував перемогу.

 

Comments