Розділ 16 - 17

Розділ шістнадцятий

Роздіта ніч упала на коліна

 

Свідчення, які я одержав від Григорія Венедиктовича Мірошника в 1985 році:

«Іван Павлович в роботі і в дозвіллі був однаково заклопотаний, зосереджений на своїх думках, і коли його про щось питали, відповідав невлучно, наче глухий. Одні поважали його за серйозність, інші казали що серйозність Лозов’яги напускна, але я думаю так – мозок Івана постійно і послідовно працював на його майбутні твори. Він завжди мав при собі папірці та два-три олівця. Саме не один, а два-три, після того, як одного разу загубив свій інструмент і потім майже тиждень щось бубнів собі під ніс. Мабуть словосполучення якесь. Ото й мовчали ми, продираючись крізь темні лісові нетрі. Але сперечальник він був ще той! Особливо коли суперечка торкалася української мови.

Мені здавалося що він надавав собі уявного значення. Вірші, які Йван читав, не захоплювали, як, скажемо, твори Тичини. Чимось він був схожій на широко відомого в той час Маяковського.

 

На брук у зорянім вінку

Роздіта ніч упала на коліна.

 

Моя дружина запам’ятала цього вірша, бо далі там щось було про залізницю. Можна роздягти ніч, спіймати дротик сонця в небі, але на ту добу ми більше шанували Тараса Шевченка та Івана Франка.

 

Човни мисливців пливли по Мухені, довгі, як стовбури, з котрих фахівці повирубали все непотрібне. Скрізь прозору воду було видно як ходять понад темними камінцями невеличкі, але дуже нервові риби.

– Живуть же люди, – дивлячись на риб, зітхнув Лозовягін.

Чемна, освічена людина, але в голові, як в лісових нетрях, – краще не зустрічатися. Іноді сам чорт не міг дати йому ради. Івана в усьому підтримував тільки молодий мисливець Стешко, бо слухав Лозов’ягіна, роззявивши рота. Перериваючи розмову, благав:

– Повторіть як ви сказали?

Іван всміхнувся.

– Сказав та й забув…

Помилявся Лозовягін, здається мені, в тому, що все що діялося в державі списував на владу. А влада тим часом з переляку ляскотіла зубами в Кремлі. Я доказував, що уся багнюка в державі йде від агакалів, які нишпорять по темних кутах мозку людини. А ми часто-густо говоримо не тямлячи про що. Звісно, когось це нервує. Отож біжить нервова людина до голови місцевих загонів безпеки. А голова сам не знає за яких обставин зубами ляскотить. Але ляскотить вже ж! Так ляскотить, що весь його осередок трясця трясе. Йому треба щось робити, але що? В газетах пишуть про шпигунів, диверсантів, отож і думає голова: а що як добропорядна людина докладає йому про добре замаскованого ворога. Таких треба арештовувати, дізнаватися...

А коли вже арештували та повибивали «ворогу» зуби, відступатися немає куди. Винна людина в злочині, чи не винна, значення немає. Значення має тільки вага політичної події.

Лозов’ягін ігнорував мої припущення. Наполягав що все йде не від Сталінського оточення, а від самого Сталіна. Про це, казав, свідчить його лице, низький лоб, та незграбна хода.

Точилася така розмова коли ми удвох з сапами йшли мережами картопляного поля, упевнені в тому, що ніхто за нами не слідкує.

– Як в ту добу ставилися люди... зокрема до радянської влади, – питав я Григорія.

– Так і ставилися. На початок тридцятих, як вітер листячко, розкидала влада людей по державі. Але в балачках осуду не було чути. Боялися. Одного разу у нас в Оборі забили хлопця за те, що назвав Сталіна звірюгою. За яких міркувань вбили? Щоб з гіркої ще в гіршу халепу не вшелепатися.

Розмовляючи з Григорієм Венедиктовичем, я дійшов думки, що Лозовягін переймав на себе провину за те, що на початок двадцятих років до влади прийшли волюнтаристи, злочинці, котрим мало було крові, випитої в громадянську війну. А Сталін тримався думки, що весь радянський народ повинен пройти його шляхами: шляхами зради, в’язниць, таборів. Звісно – університети товариша Сталіна. А далі ввійшов у смак. П’ять, десять, двадцять років таборів, а ще краще – куля в потилицю. Керувати державою Сталін у Гітлера вчився, а катувати – Гітлер – у Сталіна. Лозовягін був певен, що згодом оці дві персони розв’яжуть війну, щоб стати в історії поряд з Македонським.

 

Про добу комбідів, та розкуркулювання, на початку сімдесятих ми немало говорили з Олександром Леонтовичем Гаврилюком. В травні 1932 року він приїхав в село Пермське з українського села Телинінці. В тому селі в 1928 році його обрали головою комбіду. Але розкуркулення він не підтримав, і поїхав будувати Зугрес. А вже звідти на Далекий Схід. Якось Гаврилюк сказав: – Ще в двадцять восьмому році, Семен Данилович Нечипорук, спілкуючись з молодими комсомольцями, зауважив, що село попаде в заручники індустріалізації, отож, хто бажає вижити хай їде на будови соціалізму. Пророкування Нечипорука збулися. В голодомор тридцять третього в селах мало хто вижив.

 

Але повернемося до Григорія Венедиктовича в Ситу. В Оборській республіці йому «пощастило» збудувати три хатини. Першу відібрали, коли відправили на один рік працювати до Троїцького лісового кута, другу, щось з папірцями не так, як треба, вийшло. А вже в третій – доживав свій вік. Його дружина, Стеша, навіть в свої сімдесят п’ять була ще якою красунею. Меблі в хатині, тоновані жигалом, Григорій зробив сам. В них було надбання минулих поколінь, але скільки б він не робив, краще за батька, фахівця-теслі, зробити не вдалося. Правда, меблів його батька я не бачив, а Стеша, слухаючи чоловіка, тільки всміхалася собі. А якось, коли Григорій вийшов в город за окропом, сказала: «В селі, звідки нас виселили, зосталися меблі Венедикта Мірошника. Вони не кращі, повірте, але Гриша дуже любить своїх батьків».

 

В серпні майорять за Ситою безкрайні моря ковили. Де-не-де серед неосяжних жовтих хвиль темніють острівці верболозу та лісової ліщини. В добу, коли в селищі жив Лозов’яга, могутньою стінкою стояла на місці ковили тайга. Могутні кедри, берези, осики, черні тополі. Хатини засланці будували поряд з тайгою, знищуючи таким чином літні дерева, з котрих ставили зруби. Не жаліли навіть кедрів з їх золотими свічечками на кучерявих потилицях.

В майорінні серпневого теплокрилу є щось надзвичайно загадкове, навіть потяг на станції кричить, як жива істота. Голова осередку, коли я зайшов до нього, нічого доброго про Григорія Мірошника не сказав, а про Лозов’ягіна, як і про Івана Багряного, вперше почув від мене.

– Книжки я читаю, але творів Багряного не читав і не бачив. Про що він там пише, скажіть.

– Я не бачив і не читав. А що відомий за кордоном, чув від відомої молдавської письменниці.

– Молдавани ті все знають…

Я намагався знайти прізвище Івана Павловича в місцевих архівах, але, як виявилося, в Оборській республіці працювали в різні роки троє Лозов’ягіних, один з котрих, теж Іван Павлович, приїхав в Сіту в тридцять дев’ятому році, а загинув у сорок третьому під Донецьком. Після війні працював у Золотому шофером Микола Лозов’яга, але ніхто з отих чотирьох осіб не був письменником Іваном Багряним.

 

В лісах В’яземського району, поміж осик та беріз можна зустріти деревця мореля, з невеличкими, але солодкими плодами. Розказують, що колись давно лісник, Матвій Бевзик, привіз з України цілу торбу кісточок мореля, а потім ходив та сіяв їх на усіх своїх шляхах. Вчитель з В’яземська, Андрій Левченко, розповів, що останнім часом в лісі можна зустріти людину, яка тільки отим і займається, що збирає з дерев насіння та розкидає його по тайзі. Що іноді ту людину бачили на узбережжі Уссурі, сиділа, лущила та з насолодою їла кісточки мореля.

Розповідала, що є такий сівач, жінка з села Аван, коли ми приїздили до селян збирати урожай огірків та капусти. Коли я запитав: чула, чи своїми очима бачила, жінка, Тетяна Олексіївна, знизала плечима.

–Я не бачила, але небога моя, Клава, зустрічалася з ним двічі. Дуже, казала, лагідна та вродлива людина, отой сівач. Про гриби та про коріння багато знає, а звуть його Іваном. Де живе не сказав, та Клава й не питала, бо розгубилася. Дівчина ж, лячно було. Одна в лісі з незнайомою людиною. На той час Клава гостювала у брата у В’яземську, отож я і поїхав, маючи на руках від Віри адресу.

В’яземське – містечко невеличке, так що вулицю Зелену я знайшов швидко. Невеличка хатина, одягнена в офарблені дощечки, з глечиками та скляними слоїками на палицях паркана. Молода, охайна жінка, розкриливши руки, ходила за малям, яке вже почало ходити. Я її відразу впізнав, це була Клава Щораз з села Шумного. Була вона в доброму гуморі.

– Ви приїхали за далеким минулим, чи окремо за Лозов’ягіним?

– Напевне за минулим Лозов’ягіна. Надіюся, на цей раз знайомий ваш, Степан, не перешкодить нашій розмові?

Клава засміялася. –Грошей у Степана на подорож не вистачить. А про Лозов’ягу я знаю від дідуся. В тридцяті роки вони спілкувалися. Як повернуться з тайги так і сидять ночами. Дід стверджував, що були вони, як брати, бо прізвище діда Лозовик, а Йвана Павловича – Лозов’яга. А прадіди, казав, були з одного села на Вінниччині.

Мені не вірилося що таке справді може бути.

– Синок ваш? – запитав, вказуючи на хлопчика, вона відповіла: «Ні, це третій син брата Павла. Вони з дружиною поїхали в Хабаровськ, а я зосталася за няньку та охоронця».

Я не знав, що в домі три хлопчика. Домовившись зі Клавою зустрітися в пообіддя, купив в крамниці цукерок та іграшку маляті – шкарпетки з веселими китицями – кішка бігає за мишкою: чого тільки китайці не придумають! Хай маля радується. Купив пару снікерсів, а що купити в дарунок Клаві довго не міг придумати. Взнавши про мої турботи, продавець, чарівна лицем, але дуже товста жінка порадила купити пляшку італійського вина, та яблук.

– Клава жінка самотня, якщо заночуєте, після чарки вина може щось і вигорить.

Дуже вона була грайлива, жінка-продавець. Коли я дійшов дверей, вона сказала:

– Не вигорить у Клави, заходьте. Моя хатина стоїть узбіч лису, жовті стіни з блакитними віконницями. І запам’ятайте, собаки не маю.

Я щиро подякував жінці за пропозицію, і коли вона крикнула: «Мене Оксаною звуть!», назвав своє ім’я.

Не треба було мені купувати снікерси. Хлопчики, п’яти та сьомі років, поїхали в Хабаровськ з батьками. Клава була задоволена.

– Три дні вже бігаю за Тарасиком, ані людини не було. У кожного городи, гриби – вересень на дворі. А ви надовго?

– Поки не виженете…

–А ваша дружина… не знайде коханця, поки ви отут в старому смітті копирсаєтесь?

– Хіба доля доброї людини – смітник?

Клава с хвильку помовчала.

– Ви не перший, хто питає про Лозов’ягіна. Приїздив з Харкова якийсь письменник. Запам’ятала тільки ім’я, бо так звали Махна – Нечипор.

– Може, Нестор?

– Пробачте, – Нестор. Він у нас у В’яземському три дні гостював. Зустрічався з місцевими стариками, але в Шумний, де майже два роки жив Лозов’ягін, не поїхав. Грошей невистачило. А може зневірився у тому, що наш Іван Лозов\ягін, це той самий видатний письменник. Вирішив їхати далі, шукати сліди в Сучанському районі, а потім в Магадані. Але даремне. Письменник Іван Багряний полював на звіра в нашій тайзі. А ще, я вам скажу, що від нього тут дочка народилася. У нашої сусідки Валентини Микитюк. Доки живим був чоловік, вона мовчала, а за рік до смерті покаялася: був такий гріх. Дочка її, Софія, загинула по дорозі до Владивостока. Що, та як, не скажу, бо хто що говорить. Була вона у нас в дев’яностому році, розпитувала, чи правда, що батько їй не рідний. Про матір казала, що та повія, її дітки, як одне на другого, так і на батька не похожі. В дев’яностому вона повернулася, але вже з Америки. Розпитувала дідів про Багряного, але нічого, мабуть, не отримала. Тоді ж на шляху Хабаровськ-Владивосток і відбулася трагедія.

– Дехто виказував думку що шукав Лозов’ягін селище, в якому спілкувалися єдиновірці Глушка-Мови.

– Ходила така чутка, але не забувайте – друга половина тридцятих років, це не початок двадцятих. Мій дідусь мав звичку вдома не ночувати. Будували спеціальні зимовища та сараї подалі від сел. Кажуть й досі зберігся сарай, якій будували мій дідусь з Лозов’ягіним. Правда, на початку сімдесятих його перебудовано, але підмурок, їх робота. Там навіть затеши були...

Вечеряти з Клавою посідали коли маля заснуло. Але спочатку невдало. Повертаючись додому, забігла Оксана. Декілька хвилин вони з Клавою стояли біля хвіртки. Клава струнка, чорнява, з довгим по плечам волоссям, а білява Оксана вдвічі товстіша, але лицем та статурою приваблива не менш. Якби не моя зацікавленість Лозов’ягою, я б заночував у Оксани.

– Здогадався про що ми розмовляли? – запитала Клава, сідаючи до столу. – Дуже ти жінці сподобався. Ми з Оксаною разом в школі вчилися. В Шумному.

– Вона що, самотня?

– При живому чоловікові.

– Як ото?

– Як всюди. Попиячив Микола до божевільні. На Кубяка в Хабаровську лікують, та, кажуть, безнадійний.

Отутечки мене наче біс за язика сіпнув.

–А де твій чоловік, Клаво?

– Собака з’їв, або в нетрях з мавкою заблукав. Останнім часом чоловіки тільки й знають, що зраджують дружинам з лісовими красунями. Але дітки ростуть у вдовиць.

Клава вибігла на призьбу й почала гукати Оксану. Я вийшов слідом, кліпаючи очима:

– Що я зробив не так? Навіщо нам Оксана?

–Я бачу тобі сподобалася ота Лісовицька.

–Я не пиячити приїхав, не спокушати місцевих красунь. Хай вона йде собі, у нас є про що побалакати. Мене цікавить не тільки, де та як жив на вашому терені Лозов’ягін. Я просліджую життя його друзів, людей, які дали йому натхнення написати роман «Тигролови».

Клава мовчки опустилася на східці призьби, я сів поруч.

– Не втямлю, що на мене найшло, – промовила вона.

Помалу, слово по слову, Клава розповіла про свого чоловіка. Вчилися в одній школі, потім майже три роки Василь плавав на підводному човні, одружилися, народили дочку, а коли дочка загинула, почав пиячити. Працював на лісоповалі, де пиячити категорично заборонено. Звільнений за статтею, ледь не вбив бригадира, тоді й зник, бо злякався арешту. Вже два роки як…

Клава сиділа, упершись плечем в дошку. Зеленкуваті очі зблискували в тихим сяйві сповзаючого на відпочинок сонця.

–В нашому житті все негаразд, – зітхнула вона. – Коли мене попередила що ви їдете, сяйнула думка: чи не підстава яка? Хто зараз цікавиться покидьками загалу? Журналістів цікавлять зірки, а ми в сорок своє відживаємо.

–Пробачте, якщо щось не так сказав, ви жінка чемна, освічена. Оксана, як кажете, жінка однієї ночі. Однак, думаю, це не розпуста, це розряджання не тільки нервам, але й мозку. Такими нас зробила природа.

Вуличкою згорблений чоловік гнав з пасовиська корову. Човгав по камінцям взуттям, ляскав себе хворостинкою по штанях.

– Оксана ще в школі була гуляною. Чула, навіть дідуган оцей був її коханцем. Чи вона, й справді, така палка, чи дуже самотня. Вночі, – коли безсоння, нудьга, безнадія. Бо зранку до перших зірок одне і теж – горілка, ковбаси, овочі…. Навіть покупці обридають. Ти зайшов, нова людина, яке не яке, а – свято!

Любуватися на захід сонця нам не дав хлопчик, що забіг позичити пучечок окропу на салат. Клава хитнула головою у напрямку городу за хатою.

– Бери, скільки треба, Сашко. У вас що, сьогодні знову гості?

– Сестричка Катя з Іману приїхала.

Сашко чемно подякував Клаві за високі духмяні бадилини окропу, а вона наказувала йому брати з городу зелені стільки, скільки потрібно, не соромитися.

– У Валентини Львівни окріп не росте. Огірки, помідори, капуста, навіть цибуля, краща за нашу, а окріп хто тільки не сіяв, лише почне кільчитися – жовтіє. Колись дідусь розповідав, як в Оборі, на Моховій западині, підконвойні, по завданню коменданта виростили чимало картоплі, але її не можна було їсти, бо гірка. Звинуватили їх було в саботажу. А це, на той час, – зрада на найвище покарання. Врятував Лозов’ягін, доказав, що кислотним землям потрібне вапно, про яке йшла розмова ще навесні. Але вапна тоді не знайшли.

– Слухаю я тебе, Клаво, і думаю, чи не онучка ти Івана Лозов’ягіна. Дуже теплі твої спогади про нього.

– А що, людиною він був різнобічно освіченою.

– Дідусь таке говорив, чи сама придумала?

– Який сенс мені чогось вигадувати. За діда свого не можу поручитися. Як почув одного разу від журналіста українця, Олега Ороча, що є такий славетний письменник, справжнє прізвище якого – Лозов’ягін, почав відновлювати в пам’яті, все що знав та чув про нього. Про що говорили, що той розповідав, які вірші читав. А як вип’є, почне город городити. Про все, що дід брехав напідпитку, розповідати не буду, але тверезим він говорив правду. В цьому я певна, бо про гірку картоплю не тільки від діда чула.

– В нас вже була розмова про Мохову западину. Ще в вісімдесят п’ятому. З Григорієм Мірошником, який саме був бригадиром картопляного лану. Він розповідав про хлопця з Україні. Але прізвища я не запам’ятав. Наскільки пам’ятаю, записував, бо працював тоді кореспондентом «Тихоокеанської зірки». Але куди запропастився зошит – не знаю. Ім’я Багряного було мені невідомим. Про Лозов’ягіна щось чув, але Багряний...

О двадцять другій, коли за вікном зовсім засутеніло, я відкрив пляшку італійського вина, наповнив чарки, але за розмовою до донця ми так і не випили.

 

 

Розділ сімнадцятий

Роздуми про Багряного

 

Лягаю горілиць на ліжко, долоні кладу під голову. Дуже вона важка, моя голова, стільки в ній думок, стільки несподіваних розвідок про людину, яка пройшла Зеленим Клином, щоб потім розповісти про свою подорож усьому світові.

Під вікнами зеленим віттям шерехтять кущі бузку та далекосхідної вишні. Бузок давно відцвів, плоди вишні зібрали, наробили сиропів, у льоху під долівкою в скляних суліях зріє вишнева наливка: густа, смачна, але не така, яку робив на Україні мій батько. Це вам не українська шпанка. Не та земля, не той клімат.

Я мріяв про що завгодно, тільки не про Клаву, яка примостилася спати рядком з малятком в сусідній кімнаті. Скрізь сон я чув як заплакав Тарасик, як Клава гойдала його в колисці, співаючі російські пісні, бо українських, мабуть, не знала. А потім мені приснилося, що ми з Вірою (знову з Вірою) пливемо човном по річці Мухені, якою, якщо вірити роману «Тигролови», сплавлявся Іван Лозов’ягін. Віра пригортається до мене, така легка, лагідна, і раптом так мені стало моторошно на душі, так гірко, що прокинувся я від власного квиління, і тільки тоді відчув, що лежу в жіночих обіймах.

– Хто це тебе так налякав? Невже я? Саме так, я грішниця. Пробач, не витерпіла, прийшла... урвався мій терпець, два роки без чоловіка, а мені вже тридцять вісім. А ти навіть у вві сні не тільки мріяв, але й кохав когось. Скажи, що це не так? Тільки, ні-ні, туди не треба, боюся завагітніти.

Не знаю якого біса я заплакав. Може слізьми з очей точилося нестерпне бажання забутися в ніжних обіймах жінки. Про те, що було далі, писати не буду, бо нічого не було. Той ранок в ліжку поруч з Клавою не опалив моє життя. Опалив його сон, в якому ми з Вірою сплавлялися човном по Мухені. Я й сьогодні, як пригадаю його, відчуваю в грудях замість серця шматок розпеченого заліза. А Клава, що? Вона катувала мене своїми лестощами, а мені було дозволено тільки вище пояса. Це була мука, солодка, але мука.

На той час, коли ми познайомилися з Вірою, не минуло й місяця, як я почав мандрувати по слідам Івана Лозов’ягіна. А з яким полум’ям в серці, якими палаючими очами дивився поет Багряний на лісових мавок. Які вірші їм присвячував!… Але де вони, оті вірші про опалене коханням серце? Невже все подолала його ненависть до радянської влади, яка намагалася зробити з нього раба? Катувала в тюрмах рідної землі, намагалась зламати, щоб став навколішки перед підлабузниками батька усіх часів та народів.

Прокинувся десь в пообіддя. Лежу горлиць, чую як ганяє по кімнатах малюк кота за мишкою, як Клава муркоче під ніс пісню Софії Ротару «только, только, только єтого мало…» Наче натякає мені, що нічного та ранкового кохання їй теж було мало. І мені мало було, але не покликав, не наполягав, бо бігало маля. Думав про щастя, що воно таке, оте щастя? Людина не знає де його знайде, а де втратить. На протязі трьох ночей гралася зі мною Клава, як кішка з мишкою, бо, нахаба, так і не дозволила мені відзначитися в своєму палкому тілі.

 

Щемлива туга охопила мене відразу як вийшов з подвір’я Клави Щораз. Веселий сусідський песик терся мордочкою по моїм ногам, березове листячко полискувало на тлі вересневого ранку. Не треба було мені залишатися аж на три дні. Дуже доброю жінкою була Клава. Теперечки вже – була! Шар пилюки під ногами, розмолотий чобітьми, сонце наче велет-соняшник, в жовтих ранкових пелюшках. Не знаю, чи ходив коли Іван Павлович Лозов’ягін цією вуличкою. Може й було таке, бо перші будинки було збудовано ще в двадцяті роки. Інші люди замешкали тут за ті далекі часи: старики повмирали, онуки блукають по світу, шукаючи кращої долі. А сонечко завжди однакове, як і шар пилюки під чобітьми.

Хотів я поїхати до Віри в Шумний, але забарився, розмовляючи з безногим велетом в інвалідній колясці. Він сам покликав на мене, щоб розповісти про нелегку свою долю вояки, що повернувся додому калікою. Він сував мені в руки якісь папірці, але мені було байдуже – в Афгані чи під колесами потягу лишився він ніг. Я дав велету сто карбованців, добре тямлячи, що грошей на подорож до Шумного в мене вже не вистачить. Таким чином я опинився в автобусі, який прямував мережею Владивосток-Хабаровськ. Подумки я був з Клавою: вродлива, освічена, надійна! А хіба моя дружина гірша за неї, – також подумки питав себе. Раніше був певен, що навіть краща, бо занадто була молодша. Але за двадцять п’ять років шлюбу зазнав деяку втому від її, чим далі тим міцнішим зневір’ям в сенс життя.…

А потім якось само собою повернувся думкою до Івана Багряного. І не в напрямку до нього, а до Юрія Шереха, в нарисі котрого мені не сподобалося його кошаче муркотіння. Інакше й не назвеш розповідь Шереха про те, чим пахли онучі Багряного. «Аж ніяк не трояндами, – писав Шерех, – бо не купував за той час Іван Павлович дезодорантів». Не знаю в якому суспільстві мешкав Шерех, якщо в Америці, звісно, мав за що купити такі пахощі. Але в лісових нетрях навіть екскременти людини мають свої особливі аромати. Так би сидів та нюхав. Поблукав би Юрій Шерех по лісовій багнюці, по непролазним хащам, розповів би нам про щось більш-менш цікаве. А то бач про онучі нате вам, а про спілкування з Багряним майже ні слова. Виникає думка, а чи було воно, оте спілкування? Якби було, така завзята людина, як Іван Лозов’яга не міг часом не збрехати про свої мандри з мисливцями. Коли вже збрехав, що пройшов усі табори від України до Бамлагу та Берингової протоки. Що переховувався в Буреїнському та Сучанському районах. Давайте пригадаємо де знаходиться Сучан, а де Бурея. Якби й справді Івана Павловича було засуджено до Бамлаговських таборів, знайшли б ми його прізвище хіба що на одній з грабарок в тайзі під Болонью, або Чегдомином. Якби він втік, достатися Сучану в середині тридцятих років було майже неможливо. Та й за яким бісом? Поруч, з напрямком його шляху будувалося велике місто.

А тепер давайте зосередимося на припущенні, що пройшов Лозов’ягін усі табори: Бамлаг, Магадан, Колима, Берингова протока. Себто, від Чегдомина до Аляски.

Може на той час у чекістів інших справ не було, як тільки супроводжувати в’язня по нетрям Далекого Сходу? А може вони були такі добрі, що вирішили показати письменнику, як живуть в’язні в сталінських таборах?. Щоб написав, які вони всі там щасливі та гладкі. Але в романі Багряного «Тигролови» навіть про Комсомольськ – брехня. Все – тільки чутки. Але про річки Мухені, Іман, про диковинні водоспади, наче з натури списано.

Отож дійшов я висновку, що відправили Івана Павловича на заслання саме на Берингову протоку, але не на ту, яка роз’єднує Аляску з Росією, а на протоку, яка знаходиться на терені Нанайського району, де поселенці ловили, тельбушили та засолювали рибу на потреби НКВД. А кремезних та не дуже надійних випроваджували в Оборську республіку (була тоді така). А залізницю, яку поселенці будували від Сіти до Сукпаю називали тоді малим Бамом, а українці МАЗею – малою амурською залізницею. Ото вам і Лозов’ягінський Бамлаг.

В оту республіку, спочатку в Ситу, потім в Обор і далі на Золотий, взимку з 1934 на 1935 роки рухався Іван Павлович, спочатку лісорубом, сучкорубом, а весною 1935 року виконував з іншими поселенцями наказ коменданта – дати в засіки республіки стільки картоплі, щоб вистачило до нового врожаю. Під городи порозорювали ґрунти Мохової западини під Обором. Там Іван Павлович проявив себе добрим адвокатом, але про те буде далі. А вже в жовтні 1935 року комендант Салов спровадив Лозов’ягіна до бригади мисливців, що мешкали далеко за межами республіки.

–З якого бісу? – здивовано запитав я тоді свого співрозмовника, Григорія Венедиктовича Мірошника. – За такі справи комендант сам міг опинився на місці Лозов’ягіна.

– Насамперед не всі про те знали, а Салову не сподобалося постійне кахикання людини, в байках котрого не згасає смішлива іскра. Яка користь загубити талановиту людину на порубках лісу. Була також чутка, що Салов спровадив Лозов’ягіна подалі  від себе, бо дружина коменданта, Марія Львівна, відверто залицялася до вродливого хлопця та завжди грайливого поета.

Цю байку про Івана Павловича Лозов’ягіна розповів мені влітку 1985 року розкуркулений в 1932 році Григорій Мірошник. – На поселення в Оборську республіку всю його родину відправили з Амурської області. Працював лісорубом, потім очолив бригаду, а після повернення з Троїцького лісозаготовчого промислового товариства, був обхідником на залізниці. В 1985 році я нічого про Лозов’ягіна не чув, дещо знав про Івана Багряного. Але й на думку не спадало, що Іван Павлович, про якого мені розповідав Мірошник, і є той самий відомий письменник.

Подорож Багряного з України в Нанайський район, потім в Оборську республіку, а далі вже до В’яземського району, а потім мисливськими стежками в Приморський край, річками до Амуру, потягом до Хабаровська, ніякими особливими страхіттями не визначалася. Катували його в Україні, і, як я бачу з прочитаного, саме українці, поети, критики, а вкупі – агакали деспотичної влади. В Україну він не збігав, а повернувся навіть пізніше, аніж за часом, який було приписано вироком.

Взимку мало хто втікав, бо – на певну смерть. Втікали хлопці з будівництва в Пермському, особливо в голодомор на початку весни 1933 року. До Хабаровська доходили хіба що ті, хто мав змову з річковиками. Так що вести розвідки про втечу Лозов’ягіна-Багряного з Магадану, або з Колими – справа безнадійна. Це неймовірно вже тому, що в концентраційних таборах він не був. Правда, на засланні розкуркуленим та засудженим жилося не краще. Працювали зранку до глибокої ночі. Навіть у місячному сяйві. Бона кожного лісоруба спускався план і спробуй його не виконати.

 

 

Comments