22

22

Таїсія не примусила довго себе чекати. Повернулася з торбинкою свіжого овочу. На хвильку стулила повіки, потерла пальцями скроні, начебто у неї раптово заболіла голова. Запитала, як себе почуваю.

– Навіщо так багато? – запитав я, хитнувши головою в бік торбинки.

Вона усміхнулася:

– Не думай, що я тебе сьогодні ж відпущу. По-перше, тобі в Хабаровську ніде жити, а по-друге, зранку дзвонила Вероніка, питала чи не чула чого про тебе. Я з глузду з’їду якщо вона тебе окрутить. Гарненька, але дурненька. Гріх, звичайно, так говорити про свою дитину, але ж ти… хіба ти не дитина. Пів ночі проплакав у мене на плечі. Розповідав що ти сновида, що одного разу на горищі так вляпався в павутиння, що ледве потім виліз. Чи справді таке було?

Я не міг повірити що спав у жінки на плечі, що розповідав байки, що плакав. Хіба що замість таблетки від безсоння Таїсія Петрівна ублажила мене якимось наркотиком?

Сніданок, а може вже й обід готували разом. Я чистив картоплю, моркву, буряк, цибулю, кришив капусту, передчуваючи наперед смак борщу, який, звичайно, Таїсія готувала не вперше. Правда, після Клариного борщу, це буде щось загальнокорисне, яке можна покуштувати в кожній міській їдальні. Але ж господарка посягнула ублажити гостя саме українським борщем.

Розмова, як і вчора, точилася навколо побутових проблем, щоправда з філософським уклоном. Французькі та американські письменники добряче таки в цьому напрямку підкували Таїсію Петрівну.

–Я всю ніч думала про тебе. Бажаючи досягти недосяжного, ти тупцяєшся на місці, або б’єшся лобом об стінку. Та все дарма, бо таким чином сам собі зводиш загати. Не забувай, що різнобарвність сучасного життя складається з барв минущості. Свобода слова у нас на язиці та в Конституції. Насправді ж існує вона хіба що в Інтернеті. Кожний газетний загал зазирає в рота тому, хто його підтримує грішми, а гроші цензор зухвалі ший за цензора державного. Хіба ти цього не помічаєш.

– Так я ж тобі не суперечу, Таїсіє.

Але вона наче й не почула мене.

– Набудьмо звичку повертатися до проблем не тільки лицем, але й серцем, відчувати як твій вчинок відлунює в серці сусіда. Проте ми крокуємо навпростець, як зігнані в шереги вояки, не помічаючи, що гонять нас проти своїх же батьків… Добре що машкарами вирядилися…

Мені б порозуміти що Таїсії Петрівна має на увазі, кого стосуються її полум’яні промови. Якщо вона проголошує те, що викладає в школі учням, дивно що її й досі тримають на такій відповідній посаді, як виховання молоді.

Поволі Таїсія вгомонилася, відповідальний момент – засмажування моркви з цибулею, та не надовго.

–А власне, яке нам до цього діло. Наших діточок обмакогонять, якщо не влада, так церква. Родинне виховання втримають тільки міцніші розумом і серцем. Ти служив у армії?

– Так, відразу в Чечні. Мене схопили, всунули в руки автомата і повезли, не кажучи куди. Потім я загинув, шматки мого тіла поховали, але я воскрес з мертвих… Отак, мабуть, Ісус воскрес. Зняли з хреста, не дочекавшись коли помре.

Таїсія сіпнулася, ледь не вивернувши засмажені овочі собі на ноги.

– Як воскрес?

– На війні теж бувають чудасії…

В цю хвилину у двері хтось подзвонив.

– Відчини, – сказала Таїсія, – це сусідка за сірником…, цигарку прикурити.

Я відчинив двері й ледь не ошелешив.

Переді мною стояла ущипливо усміхнена Вероніка.

– Сподіваюся, ви з ненькою ночували не в моєму ліжку!

Таїсія, вронивши на долівку ополоник, вибігла в коридор:

– Які чорти тебе принесли, доню?

– Дотепні бісеняти, мамо. Зірвали з ліжка, підхопили й понесли. Я їх кваплю: швидше, швидше, сіпаю за китиці, а вони регочуть: не така в тебе мати, щоб з першої зустрічі під незнайомця лягати…

Вероніка обнюхала мене, як обнюхує собака кинуту йому господаркою кістку. А можливо це мені тільки здалося, можливо таким чином вона віталася зі мною.

–Я заїхав, думав ти ще вдома, – заспокоював я дівчину, ненавидячи себе за відверту брехню. – Казала що будеш повертатися в неділю, а сьогодні тільки субота.

– Тільки не бреши, Олег. Я бачила як ти дивився на мою неньку, як їв її очима. Спочатку я хотіла зробити як краще, але не втерпіла, учора вночі наче здурила, навіть температура підскочила…

Таїсія мала рацію: її донька, Вероніка, була дошкульно божевільною. Розумна, уїдлива, і безцеремонно наполеглива у досягненні відібраної мети. Звичайно, мені лестило, що мене домагається така красуня, але останнім часом я звик кохатися з жінками старшого віку, досвідченими в коханні, які не домагаються руки та серця. Я був певен, що Таїсія тільки грає в неприступність, що наступної ночі обов’язково опиниться в моїх обіймах. Так що появлення Вероніки мене анітрохи не ощасливило. Вона належала до тих натур, які не можуть довго перебувати в непевності. Причепурившись з дороги, відверто запитала мене:

– Давай визначимо, хто тобі більше подобається, я, мати, або ніхто? Я зустрілася з твоїми квартирантами. Олександр і Настя добре розуміють, що своїм вчинком ти залишив себе безпритульним. Вони шукають помешкання, це добрі, сумлінні люди. А ти дивак. Зовсім не сьогочасна людина. Ото ж я й подумала, не може бути щоб ти заради оселі зацікавився моєю ненькою?

Я не знав що їй відповісти. Виникала в мене така думка, чого гріха таїти. Але виникала вона не з приводу безпритульності. Мене лякала можливість попасти в жорна одного з сучасних кримінальних укрупнень. А в Благовещенську хто мене шукатиме? Та й не почував я себе зовсім безпритульним. В юридичній конторі Миколаївську-на-Амурі лежав заповіт батька. Можливо він і не рідний мені, але не думаю, щоб нічого не залишив мені у спадщину.

– Дурниці гуториш, дівчинко, – знайшовся я нарешті що відповісти. – Мені давно вже не доводилося розмовляти з такою розумною жінкою, як твоя мати. Своїм міркуванням вона мені нагадує мою, торік убиту в невеличкому селищі під Хабаровськом… Покликала душа, ото ж і зійшов з поїзду, хоча квитка брав до Хабаровська…

Жінки дивилися на мене, чекаючи чи не скажу ще чогось.

– За що вбили матір? – поцікавилася Таїсія Петрівна.

– Якби я знав, за що. Була чутка що вбили й батька, але трупа не знайшли. Або переховується десь, або комусь був потрібен його бізнес… Тепер моя черга… Одного разу мене вже вбили, поховали навіть… Але, як мені казали, двічі не воскресають…

Мені здалося, що я налякав жінок своєю сумною сповіддю. В квартирі запанувала довга тиша. Таїсія встала і пішла на кухню насипати по тарелям борщу. Вероніка підійшла, подала мені руку.

– Ходімо вечеряти, і пробач, будь ласка. Не знала я усього.

Борщ був і справді смачним. Не таким який готувала Клара, але смачним. Воно й справді, овочі до Благовещенську провадили із Китаю, а в селищах вздовж залізниці господарки пестували їх на власній землі.

– Коли будете від’їжджати? – поцікавилася Таїсія Петрівна.

Вероніка очікувально зиркнула на мене.

– Завтра й поїдемо. Мені треба негайно летіти до Миколаївська. Тіточка повідомляє, що затримую розвиток її бізнесу.

– Хто вона, твоя тіточка?

– Біс її знає, здається що у мене їх дві. Обидві заможні, обидві, як і батько, працювали на партійних посадах… До мене ставляться вороже, або це тільки моя вигадка. В таку добу живемо, людина людині – вовк.

Вночі Вероніка домагалася залізти до мене в ліжко, але я послався на втому. Кохатися з Веронікою, в уяві тримаючи усміхнене лице її матері, для мене це було надто.

В Хабаровськ повертався зовсім з другою Веронікою. Тиждень тому вона була шкідливим бісеням, а тепер майже весь час мовчала, іноді зиркаючи на мене своїми безмежно загадковими очима.

– Ходімо до мене, – сказала, коли ми вийшли на перон вокзалу. – Я мешкаю у знайомої бабусі, вона любить твої гуморески, так що не вижене…

– Тобі це потрібно?

– Не знаю… але ходімо, не роби мені боляче.

Майже всю ніч ми провели в балачках. Бабуся, Ганна Йосипівна, до пенсії працювала в органах державної безпеки секретаркою. Перебудову сприйняла, але із великим сумнівом: поживемо, побачимо! Була певна, що саме таку думку виказував я у своїх гуморесках: «Базікати можна про що завгодно, але озирніться обіч себе!» До комітетників, які дозволили порушити велику державу, відносилася з іронічним розумінням: «Пророкувати, зазирати в майбутнє їх не навчили. У самий відповідальний момент розгубилися, навіть закладів у приватну власність не нахапали. Це вже потім, як очунялися, оголосили війну кримінальним авторитетам. Але деякі фахівці опинилися у злодіїв на побігеньках. Ті, що доглядали діяльність релігійних сект, оголосили себе месіями, поміняли Леніна на Ісуса.

Спав я в кімнаті Вероніки на розкладачці. Можливо й незручно було, але заснув відразу як впав головою на подушку. Ранком подзвонив Караїв. Майже рік мовчав і раптом ощасливив, подзвонив.

– Сьогодні о шістнадцятій чекаємо…

І все, відключив зв'язок.

– Хто домагається? – поцікавилася Вероніка.

– Чеченець один, родич по матері.

– А чого сполотнів, недобре щось передчуваєш?

Вероніка пильно заглянула мені в обличчя. Було в тому погляді щось тривожне і разом з тим якась вперта рішимість.

– Я піду з тобою!

– Це неможливо, Віронько. Я, сам того не бажаючи, опинився в тенетах декілька кримінальних укрупнень. Караїв допоміг мені війти з чеченського полону, Апостол й досі м’яко стелить, але ж він, розумієш, Апостол. Щоправда сьогодні державні урядовці діють як би не гірше…

Вона підійшла до мене впритул. Зціпивши вуста, не кліпнувши віями, довго знизу вверх дивилася в очі.

– Домовимося так, ти називаєш мені адресу, якщо до вісімнадцяти не подзвониш, я зірву їхню контору.

– Цим ти її зірвеш, дівонько!

– Це вже мої справи, чим. Такі військові частини в нашому осередку позакривали, скільки там було озброєння! Думаєш нічого не осіло в домівках населення? Як би не так. Навіть напалм є…

Я припинив її монолог поцілунком.

– Скажи, і я зараз же стану твоєю дружиною!?.

Вона почала розстьобувати гудзики на білій шовковій кофтині.

Висока, смаглява, струнка дівчинка дивилася на мене допитливими неньчиними очима. Я не відразу втямив, що за спектакль розгравав на моїх очах Караїв, за яким бісом покликав? За столом в приміщенні сиділи, опріч Коровина, вже знайомі мені керівники кримінальних укрупнень. Я ледь вгамовував в собі настирливе бажання повернутись і вийти геть. Останнім часом мені остогиділо почувати себе собакою, якого тримають на довгій мотузці. Не зовсім чемно я спитав у Караїва, чи не наречену він мені знайшов? Він засміявся:

–Я рахував тебе дотепнішим. Хіба Інга зовнішністю не точнісінька твоя матір? Хіба що трохи вища. Це рідна сестра твоя, Олег.

Іронічна усмішка сама наповзла на мої губи. Я не хотів цього, це сталося якось саме собою. Бо не дуже вірилося мені, що мати встигла народити мені сестричку. Але руку, яку Інга подала мені, я, преклонивши коліно, поцілував.

–Я приїхала щоб разом з тобою, побувати на могилі нашою матері, – з ледь помітною кавказькою говіркою, промовила дівчина.

Мені було соромно признаватися, що я навіть не поцікавився де похована мати, тому я здивовано вигукнув:

– Хіба наша мати вмерла? Така молода?

Дівчина блискавично зиркнула на Караїва, нудьгуючі за столом чоловіки зацікавлено підняли голови.

– Про це писали газети, – запально вигукнув Коровин.

– Газети чого не напишуть. Щойно надрукували що загинув мій батько. Якщо загинув, де мрець? Щез, другі справи. А хіба не могла щезнути наша мати? Моя могила теж існує, але я живий…

–В такому разі тебе легше буде вбити, – всміхнувся Коровин.

Враження було таке наче він не розуміє що говорить. Можливо хибно сприйняв сенс мого виклику на співрозмову Караєвим. Але я не розгубився, витяг зі своєї торбинки напрацьовані папірці, і поклав на стіл.

– Це по виконанню вашого завдання. Пакета Єлизавета Марківна отримала, поличчя Скалозубова надіслано за адресою Апостола.

Караїв перехопив зроблені мною для Коровина документи, неспішно гортав сторінки.

–А ось наочне підтвердження, – додав я Караїву проявлену плівку.

Коровин сидів втупивши очі долу. Поки що я нічого не розумів, але бліде лице тимчасового заступники Апостола показувало, що поміж ним і Караєвим виникли деякі розбіжності, щодо моєї постаті. Коровин мене недолюблював. Мабуть завдав я йому якусь шкоду, приїхавши на пошуки зниклих діточок. Міліцейська посада в рідному селищі була для нього надійнішою за посаду заступника головного Хабаровського авторитету. Бо мовчазні темні постаті за столом кримінального згуртування навіть у мене викликали почуття небезпеки.

Мені нетерпеливилось почути за яким бісом мене покликали. Познайомити з сестрою можна була в іншому місці, наприклад, у квартирі того ж Караїва. Щоправда, Інга стежила за мною з неприхованою зацікавленість. Прогледіла навіть плівку з настінними розписами Андрія Хмари.

– Йому б ікони писати, – прокоментувала вона роботи митця, – а він пише темні постаті в кав’ярні.

Мені не сподобався такий коментар, і я іронічно помітив:

– Олександр Блок писав: «У кав’ярню я ще прийду, а до церкви ніколи. Бо церковний шахрай для мене лячній шахрая, що сидить у кав’ярні». Він хоча й шахрай, але не удає себе святим.

Це було сказано з викликом на мовну бійку, але Інга промовчала. Мовби не помітив цього і сам Караїв.

Ретельно уникаючи сонця, щоб не опалитися, посував я польовою стежиною до дослідно-виробничого саду, де працював садовод-селекціонер Володимир Марусич. Давно я в нього не був, років отак зі п’ять мабуть. Він саме з велетенськими нижницями міжряддям саду проходив, сухе гілля вистригав. Побачивши, побіг назустріч.

– Олежко, друзяка, звідки тебе до нас занесло!:. Ходімо в оранжерею, з нашими дівчатами познайомлю. У них тільки й розмов що про тебе.

Працювали у Марусича три жіночки та парубок, випускник сільськогосподарського інституту. З Петром Сомовим ми поручкалися, з трьома В, як вони себе назвали, Валентиною, Валерією та Вікторією знайомство відбулося інтимніше: кожна з них ощасливила мене поцілунком в шию. Бо вище не дотяглися. Пахло від них землею, трохи угноєнням, але більше чорнобривцями, хоча оранжерея променіла ліліями, трояндами та іншими незнайомими мені квітами. Це був приробок селекціонера, головним напрямком його праці були абрикосові, яблуневі та грушеві сади. Колись він написав книжку «Все про абрикос», але перше видання вийшло аж під трьома прізвиськами: при чому автор стояв вкінці після двох академіків. А з другого видання прізвище автора зникло зовсім. Марусич тільки плечима знизував:

– Їм видніше…

Окрім критої плівкою оранжереї і гектара землі під садом, у приватній власності Марусича знаходився будинок у чотири кімнати з коридором, та підмурок у два приміщення, де усю зиму в напівдрімотному стані чекали весни саджанці фруктових дерев у торф’яних горнятках.

Святкувати зустріч посідали за стіл під відкритим небом. Як завжди горілка, ковбаса, хліб і гори абрикосів у глибоких мисках. Порцелянові чарки, не зовсім на мій смак чисті, але ж літо на вулиці: жара, вітер, пилюка. Випили по чарці, я наліг на абрикоси. Бо в Україні почитав їх за перші ласощі.

– Давайте газету видавати, або журнал? – видавала підставу за підставою Вікторія. – Ви так смішно пишете. Гуморески поряд із порадами, як,та на яких ґрунтах добре ростуть ті чи інші культурні рослини.

Марусич мовчить, тільки головою хитає. Розуміє, мабуть, що прийшов я не просто поспілкуватися з молодими жінками. Тому після легкої трапези, мі знову повертаємося до саду. Йдемо абрикосовою алеєю.

– Викладай вже, Олег Семенович, що там ще придумав?

Я підіймаю з землі маленькі жовтенькі плоди, гойдаю їх на долоні.

– Падалицю ти збираєш? – питаю.

– Навіщо, хіба мало на деревах чистих плодів.

– Чисті на деревах висять, їх зберуть, нароблять кураги, варення, компотів, та й так їстимуть за милу душу. А я тобі про безпритульних діточок скажу. Візьми підлітків до себе на виховання. До свого саду візьми. Знайдеш для них кімнату, в тебе ж і взимку роботи вистачає. Є в мене на прикметі два розумних хлопчика. Стефан та Йван.

–Але ж це діти, Олег Семенович. Я тільки агроном, який із мене вихователь. З дорослими жінками проблем вистачає, а тут діти…

– Все я розумію, Володимире. Відповідність велика. Але ж треба й про діточок думати. Зберуть їх кримінальні укрупнення докупи, сядуть їм на карк, почнуть виховувати за своєю подобою. Шкода, звичайно, державі, бо таким чином навчені фахівці криміналу, державного закону триматися не будуть.

– Але ж ви сказали, розумні… тоді пригадаймо Олівера Твіста. Як його не принаджували стати злодієм, не став.

– Бо за ті часи влада в одну сопілку з криміналом не грала.

– І все ж таки розумні люди обирають свої шляхи. Не завжди дурне виховання робить діток дурними.

– Твоїми б вустами та мед пити.

Недомовилися з Марусичем, пішов до Караїва. Той наче давно вже чекав від мене такої пропозиції.

– Доглядайте що за діти обживають підмурки, зовсім безпритульних, запрошуйте, тільки обережно, м’яко не стеліть, бо налякаєте.

– Який сенс поширювати зло, робити його зразком сучасної освіти?

– Зникне добро, добром обернеться зло. Суспільством оволодіє рівновага.

– Те що робиться в природі?

– Найкращі стосунки, ні війн тобі, ні революцій. Кожен живе, залежно від того які ікла має.

Очі Караїва зблискують від захвату.

– Треба виводити дітей з підвалин. Вчити їх жити в сучасному суспільстві. Вчити жорсткості і наполегливості ...

Десь у потаємних глибинах мого єства народжується поки що не зовсім мені зрозуміле роздратування напучуванням Караїва. Скільки б він мені доброго не зробив, я йому не вірю. Не вірю і все. Хоч вбийте мене. Недовіра живе сама по собі, посувається осторонь, наче тінь у місячному сяйві.

– Хіба тільки з підвалин? – майже кричу я. – Хіба сама влада не зло діє, коли літні люди по смітникам блукають. Кажете: самі повинні! Ні, дядечку, влада повинна, бо облишила люди надії. Мешкає на смітнику дідусь. За часи Сталіна та Хрущова двічі по таборах катувався. Він каже, що в пекельній Колимі жилося легше. Бо була надія. А сучасна держава – пекельна безодня, одне уповання, що і безодня має свій кінець.

Дивні малі порості. Просякнуті почуттям безнадії висновки, міркування, які не завжди почуєш від дорослої людини. Хто їх вчить?

Питаю у восьмирічного, тижнями не митого хлопчика, про що він мріє.

– Вибухівкою розжитись. Покличу пацанів, а сам в магазин піду та й спалахну, щоб все, опріч розкидало. Нехай хлопці наїдяться досхочу.

– Так ти ж загинеш?

– Але ж пацани ситими будуть.

– Людей скільки загине? Батьків? Скільки діточок сиротами зостанеться?

– Перш ніж вибухнути, я попереджу, щоб повиходили. Людців, звичайно, шкода. Не всіх, правда. Доглядачів та господарів анітрошки, хіба вони нас жаліють. Одного так швиргонули від воріть, що два тижні хворів та й помер учора…

Я промацував з якого боку хлопчика легше улестити. Але почав з відвертої розмови, що є таке містечко, в якому кожен з його друзів матиме окрему кімнату, поживу, спілкування з людьми, які мають досвід безпритульного життя…

Хлопчик навіть договорити мені не дав:

– Чули ми про вашу школу, в ній пацани працюють на злодіїв. Хлопчаки з синцями на лиці ходять. А ви… чи не вербувальник який?

– Я журналіст, вивчаю сучасне суспільство. На похорон друга запрошуєш?

– Посвідчення покажіть?

Я показав. Хлопчик з усмішкою вглядався в поличчя на документі.

– Знаємо такого… читали.

Він навіть не спитав, чи є у мене гроші, чи куплю чого, пом’янути небіжчика.

– Перш за все, йдемо до магазину, де забили твого товариша.

– Краще не треба, пане журналісте.

– Мені краще знати чого треба, а чого ні.

– Тоді й я з вами піду.

– Підеш, атож…

Вартовий за скляними брамами розгубився:

– Це бісеня з вами?

– Зі мною, пане добродію, зі мною. Ми ховаємо небіжчика, його два тижні як з магазина викинули. Швиргонули малу дитину, щоб не понюхала чогось смачного…

Лице вартового спочатку зблідло, потім порожевіло, він мабуть вивчав, чи вистачить йому снаги швиргонути мене куди подалі. Але й в мене виникало бажання провчити сторожового собаку. Та тримався таки. Був певен, як ввійдемо до магазину, вартовий почне дзвонити до міліції. Так воно й було. Коли с пакунками ми з Ваньком підійшли до дверей, там вже стояли два міліціонери.

– Ваші документи, громадянине!

– Будь ласка, – я подав капітану своє посвідчення.

Він трохи розгубився.

Переступив з ноги на ногу, показав освідчення сержантові.

– На похорон їдемо, – сказав я, – небіжчика ховаємо, помер завдяки пану вартовому, а йому навіть повинитися соромно.

– Пишіть про це. Забуваємо про гідність, розумієте. Не за понюх тютюну дітлахів та стариків колошматимо. З насолодою… Ви кажіть кудою вам їхати?

– Про це у хлопчика питайте, – я й сам ще не знаю, пустять вони мене до свого осередку, чи ні…

Капітан повернув мені посвідчення, підхопив пакета, теж саме зробив сержант.

Хлопчик першим сів у машину. Згріб пакети до ніг. Вартовий комусь дзвонив, гепаючи долонею по вікні. Сержант зітхнув:

– Докладає шефу… може скрутимо та доб’ємо де? За небіжчика…

– Так тхнути ж як буде…

Їхали недовго. На звороті до лісу машину зупинила нетіпаха-жінка, просила арештувати, бо обов’язково когось вб’є. Працювати після допру не дають, їсти нічого, спати теж… У в’язниці краще.

– Вбивати не треба, краще вкради чого, – порадив капітан.

– За крадіжку багато не дадуть.

– Кради багато…

– Так порадьте де? Або скажіть, що я у вас, скажемо, картуза вкрала.

Я майже всі гроші залишив у магазині. Зоставалася по кишенях якась дрібнота. Все зібрав, подав жінці:

– Вибачайте… на пляшку горілки не більш…

Жінка аж губами зачмокала, удаючи що нестямно цілує мене.

– Ви завжди такий щедрий? – питав капітан, коли поїхали далі.

– А як інакше жити, пане капітане, бачте скільки церков наляпали, балаганів Ісусових. А хто сьогодні Ісус, як не мамона – злий дух користолюбства. Церква хапає все, що можна хапнути. Аби тільки у злото та парчу вирядитися…

–А ви страшна людина, – пане журналісте, сяйнувши білозубою усмішкою, зауважив сержант.

Хлопчик вказав місце де треба зупинитися і капітан хвацьке з’їхав з дороги на зелені парості узлісся.

А там вже з лісу назустріч виходить знайомий вже нам Андрій Модестович Завірюха

– Пом’янути небожа приїхали. Згадаємо добрим словом за те, що жив, був з нами, сьорбав юшку з одного горщика.

– Скільки дітлахів прибилося до вашого гурту?– поцікавився капітан.

– Сьомий тиждень як прийшов, Батьки віруючими були, та біс попутав, на горілку підсіли. Хлопчика Стефаном звуть. Отьмарений батьками. Не розмовляє, не їсть, сидить в кутку, малюнку в журналі молиться.

– Але ж прийшов саме до вас!

– Бо більш нікуди було. Тинявся на кільцевій зупинці, Христа ради просив.

Коли я спитав, чи можу побалакати з хлопчиком, Модестович тільки всміхнувся.

– Зайдіть, та даремно все.

Я поклав на пластикове блюдечко три картоплини, бережно на колінах вповз в темну, духмяну від хвої, просторінь спального приміщення. Спочатку нічого не розгледів, хіба що у лівому куточку – пляму світла, та сидячу на колінах маленьку темну постать.

Я зблизився з ним, протягнув блюдечко з картоплею.

– Тобі, Стефане, поїсти треба. Більш за все бог не любить самовбивць, бо проти божої волі йдуть. Бог нас породив він нас і вбиватиме. А нічого не їсти, це, друже, самовбивство. Дуже важкий гріх.

На зеленому вологому гіллі перед очима хлопчика лежав журнал «Юність» з малюнком Рафаелевої мадонни.

– Батьки тебе певно повчали, що все в руках божих. Виходить п’яницями твоїх батьків зробив саме бог?

– Це бісові дії…

– Ото вже дивно, батьки віруючі, моляться богові, а він їх до бісу посилає. Ні, хлопче, коли все у божих руках, біс нічого не зробить. Ось я… чому я не п’ю? Чому не пиячу, цигарок не курю? Тому що не бажаю жити вказівками бога або біса. Я їм не суперечу, але й не слухаю. Роблю добро людям, як вмію, бо я ж не звір який. Бог іспитує людей, а я роблю їм добро. Отакий мій зв'язок з богом. А це що в тебе таке? Журнал «Юність». Малюнок Рафаелевої мадонни? Хіба вона не схожа на твою матір?..

– Була схожа, поки не пила. А зараз блукає, гроші на горілку клянчить.

– Думаєш богові потрібно, щоб ти отут скиглив сидів. Він що дурний. Він пиха, чи що? Ні, хлопче, богові наші молитви зайві, йому потрібні наші добрі вчинки. Щоб ти виріс здоровим, розумним, щоб одружився, народив синів та дочок. Може хтось з твоїх діточок богу зглянеться. Не візьме ж він собі в намісники дурня? Звичайно, ні! Йому потрібна людина розумна, добре освічена, гідна. Навіщо богові заступник, що навколішки перед малюнками сидить. Кого художник тут намалював? Матір божу? А він її бачив? Він свою коханку намалював. А це вже попи назвали її так, щоб тебе, дурня, в облуду ввести. Кінчай, Стефане, скиглити, починай вчитися, працювати. Я там Грицькові колись ноутбука приніс. У тебе є руки, допоможи хлопцю. Ото буде справжнє божеське діло. Краще за твої пусті молитви.

Стефан мабуть і сам не помітив, як, слухаючи мене, проковтнув усі три картоплини. А я проміж тим продовжував тягти свою павукову нитку.

– Знаєш, Стефане, які сни мені у твоєму віці снилися. Величезне горище, сплутане срібним павутинням і чорні павуки на ньому. Безліч павуків. Особливо лячними було величезні, чорні, з хрестами на спині. Хрестоносці. У школі я тоді ще не вчився, але читати вмів. Саме про війни хрестоносців читав. Як вони в свої тенета цілі народи втягали. Які навали трупа зоставалися на шляхах отих нелюдів. І все ніби заради свого бога Христа. Ага, так ти їси молоко з хлібом, зараз я тобі зуби виб’ю, будеш у мене горілку пити! Такі вони були, на мою думку, недолюдки хрестоносці, які насаджали людям свою нелюдську ідеологію. Насаджали спочатку шаблюками та списами, а потім спалювання єретиків на багаттях.

Я іронізую над собою, розуміючи, що переспівую вчителя історії Саву Харитоновича Грубу. Скільки книжок прочитав після школи, добрих і дурних, а лекції вчителя, як запали в мозок, так і сидять там непорушно.

Виповзаємо з хлопчиком на світ божий, Андрій Модестович подає Стефанові шматок хліба з ковбасою і все, що залишилося в чугунку від поминального обіду.

– Сідай до столу, синку. Зараз гарячого чаю наллємо. З печивом. І ви, Олег Семенович, сідайте.

Коли я вперше почув від Апостола, про його супротивника, авторитета Петра Савовича Грубу, особливої уваги на прізвище не звернув. Хоча прізвище й рідкісне, але співвіднести кримінального авторитета до свого вчителя Сави Харитоновича Груби, таке навіть на думку не спадало. А коли побачив його лице по телебаченню, звернув увагу на взірцеву схожість авторитета з моїм вчителем. Майже відразу почав дзвонити Апостолу, сказав, що Петро Груба безперечно син вчителя історії Сави Харитоновича, який мешкає на Донбасі, в селищі Калинівка. Апостол запросив негайно приїхати до нього. Навіть машину прислав. Я питав у водія що так переполохало шефа, але той тільки плечима стенув. Виявилося, що о п’ятнадцятій годині в офісі Апостола збираються авторитети з усіх далекосхідних теренів. За яким бісом я не поцікавився. «Менше знаєш, довше живеш», – казала якось моя коханка , зведена сестричка батька, Софія Марківна.

Апостола зацікавило моє повідомлення, він розпитував найменші дрібниці побуту вчителя, його характеру, відношення до учнів. Я не забув виказати догадку, що саме з-за доносу Груби моя мати була вимушена десь переховуватися. Таким чином ми залишилися з батьком одні. Я не був певен, що все відбувалося саме так, але не стерпів, виказав свою гадку.

– Вам треба обов’язково перемовитися з Петром, – дійшов висновку Апостол. – Груба певен, що його батьки загинули по таборах, бо сам він народився в таборі. Така новина може міцно вплинути на нього, і об’єднати наші зусилля в досягненні мети, яку він сьогодні нещадно спростовує.

Про яку мету йшла річ, Апостол мені ніколи не розповідав, але якісь здогади я мав. Він мав намір збудувати державу в державі і таким чином зміцнити владу криміналу назавжди. Завдяки об’єднання капіталу, і виходу з ним на закордонні банки.

Мені було цікаво погуторити з сином свого вчителя і я погодився. Звичайно, я міг помилятися. Чимало існує на світі схожих людей. Тому я запропонував Апостолові відвести мене додому, де я знайду і передам водію фотокартку нашого десятого класу, де ми сфотографовані разом з Савою Харитоновичем. А якщо вже Петро Груба викаже бажання побалакати, нехай приїжджає до мене.

Вони приїхали разом, Груба і Апостол. Петро Савич ще в дверях спитав, що знаю про батька, чи живий він? Я ощасливив його, повідомивши що живий і досі викладає в школі історію. Щойно з України повернулася моя добра знайома, вона зустрічалася з ним. Сава Харитонович добре почуває себе, живе, як і раніше, одинцем, бо, певен, що він останній із колись великої родини Грубів. Тяжко було дивитися як плакав Петро Савич. По фотокартці він відразу впізнав батька, бо мав у себе фотокартку батька з ненькою. Він запрошував мене негайно летіти з ним на Донбас, і я не міг відмовити. Мене не цікавило за які злодійства дружина Сави Харитоновича відбував термін, не цікавило скільки термінів було у Петра Савича Груби. Я був певен, що в усіх наших гріхах повинна тільки система, яка дозволяє пересічним людям очолювати державу і виконувати, таким же пересічним, усі її нерозумні вказівки.

Я певен що в тисячолітніх кривавих злигоднях Росії повинна ідея так званого православ’я, яка дрібнить суспільство на ворогуючих поміж собою рабів божих, полохливих ховрахів, заздрісних, затурканих другим пришестям, і прекрасно розуміючих, що ніякого бога не існує. Що все це тільки страховидло влади, такої ж, як народ, страхопудної, заздрісної, звиклої угамовувати свій жах залякуванням людей катівнями, війнами, таборами. І чим більше буде проливатися безвинної крові тим владі спокійніше. Вони навіть машкари своїм катам на морди понадівали, щоб наводити жах на затурканих дурною освітою пересічних людей.