01. Як все починалося

    В зиму дві тисячі першого року по усіх хатках села Чорна Річка пощезали таргани. 

Мешканці спочатку не помітили цієї дивовижної події: хоча таргани прогулювалися  тисячами, ночами виводили свої війська не бойові позиції, пластували по стінах, по столах, по сплячих господарях, ранком безсоромно падали зі стелі в тарелі з їжею, і ось тобі на — жодного таргана в хаті. Здивована і трохи навіть налякана інженерка селекційного центру при аграрному інститутові,  Марія Горинь побігла до сусідки поділитися несподіваним відкриттям.

—Твої таргани… вони як себе вчувають?

Бела Харитонівна Снитко подивилася на Марію, як на пришельця з іншої планети.

— Еге ж! Таргани! Почувають? Щоб вони поздихали оці руді паскудники… Почуваються краще ніж почуваюся сама, бешкетують по усіх шпаринах, щоб їм повилазило. Ну справжні сучасні демократи.

Марія обдивилася навкруги, зіщуливши праве око, зазирнула в шпарину поміж тумбочкою та газовою плитою, де завжди, наскільки пам’ятала, роїлося ціле прядиво маленьких жвавих тарганчиків-вилупків. Не помітивши і не почувши там звичайного шарудіння, звернулася до Харитонівни з питанням:

— По нишпорках, баєш? А покажи-но мені, сусідонько, хоча б котрого-небудь тарганчика? Хоча б у горілці заспиртованого?

Харитонівна туди-сюди, по хлібних скриньках, по тумбочках, навіть холодильника відсунула від стіни, зазирнувши в улюблене місце тарганів, в  усілякі там холодильні комунікації. Навіть повітря понюхала — ніякого тобі традиційного для тарганів повіву.

— Ой лишенько, невже, справді пощезали! Я вже тиждень забуваю за отрутою в господарський магазин збігати. Невже і в тебе  щезли, і давно?

—З тиждень як помітила… Спочатку думала таргани добру споживачку десь знайшли, але ж — ні. І ось що я собі, думаю, сяк-так  таргани щезнути не можуть, чи не халепа яка посуває на нашу планету? А може японці якусь нову зброю придумали. Жити їм якось треба, а Путін, бач Куріли не віддає. А то ще попи цвірінькають про друге пришестя-господнє? По телебаченню гуторили що землею поступово оволодівають пришельці з інших планет. Можливо вони, як японці хрущами, насолоджуються саме тарганами. З мишами у тебе як… давно бачила?

— Не звертала уваги, але… Можемо рушити селом, попитати жінок, що там у них  з тарганами. Чи не наводили на них оком приблуди які? Енлеохи оті телевізійні кляті…

Марія ладно, їй тільки двадцять п’ять, вона може повірити у що завгодно, але ж Бела Харитонівна літня вже жінка, кандидат сільськогосподарських наук, багато чого бачила та чула за свої п’ятдесят вісім років. Але останнім часом від телебачення мозки набакир з’їхали. Тонами риби здихають, кити конають самогубством, а тут ще оці таргани...

Занепокоїлися Марія з Белою Харитонівною, по-змовницьки спустилися до льоху, на предмет миша перевірити. Трохи вдоволилися побачивши мирно спочиваючих в срібних тенетах павуків. Марія навіть пальцем павука торкнула і той незадоволено замахав на неї відразу усіма волохатими кінцівками.

— Схоже на те, що павук жвавий… моторний павучок. А що це в тебе, Харитонівна, за пляшки такі, скільки порохні на них, мабуть ще покійничком чоловіком поставлені?

Бела Харитонівна зиркнула на пляшки, наче вперше побачила.

— Його, небіжчика, напої. Я, бач, не дуже охоча до цієї рідини, хіба що мужичок який забіжить. Павло любив випити, казав що виноградне вино роки життя прибавляє. Особливо вино з дикого тайгового винограду. Але ж бач, як прибавило, на сорок дев’ятому році чорти прибрали.

— Чому саме чорти, сусідонько, Павло у тебе добрий, роботящий був. Кращий водій лісового господарства. Поличчя його й досі на забутій всіма Дошці пошани висить. Тверезий був, коли його з машиною злодії під укіс пустили.

— Еге ж… тверезий. За кермо він під мухою не сідав. Його за непохитну хохлацьку вдачу уколошкали. Ти ж пам’ятаєш яким він був, мій Павло, на дверцятах лісовозу червоною фарбою писав гасла проти людей, що зрадили наше світле минуле. Може насправді треба пом’янути, візьми, Машо, пляшку, яка на тебе дивиться. Павуки живі, а без тарганів якось обійдемося.

З пляшкою домашнього вина жінки піднялися драбиною з прохолодного льоху. Марія вийшла з хати, вимила пляшку в бочці з дощовою водою, а, побачивши на вулиці Семена Соняшника, який саме повертався з роботи, гукнула до нього.

— Скажи-но, Семене, чим закінчилася балаканина в академіка, кого з нас  доводитимуть до зоряного зблиску?

Соняшник підійшов впритул до хвіртки, просунувши проміж штахетин руку, відкинув залізний гачок.

—У Харитонівни, що… свято яке? — спитав, зацікавлено дивлячись на пляшку з вином.

— Заходь, Павла пом’янемо, — відгукнулася Бела Харитонівна, яка саме з’явилася на порозі. А що до журналіста, є в мене підозра, що академік запропонував написати в «Зірку» про свого улюбленця Митухіна. Чи помиляюся?

— Помиляєтеся, Бела Харитонівна, несподівано для усіх Коротенко назвав… кого б ви думали?

—А чого думати, нас з Марією не назвуть…

Соняшник загадково посміхнувся, забираючи з рук Марії пляшку з вином.

— Це щоб від несподіванки не упустила, бо перспективним селекціонером інституту академік означив саме тебе, Маріє.  З чим і поздоровляю.

— Тобі б тільки жарти жартувати, — червоніючи усім ластовинням лиця, відмахнулася від сусіда Марія. — Краще скажи, вип’єш з нами по чарці?

— Авжеж вип’ю. Павла пом’янемо, і кандидатуру обмиємо. Журналіст усі твої телефони записав, зараз дзвонити буде. Ти вже, Машо, будь з ним обережнішою, бабій, кажуть, яких світ не бачив… справжній сучасний Казанова.

— Еге ж, бабій, — всміхнулася Харитонівна. — Я з ним років отак з два тому спілкувалася. Писав про мене, в садку саме сиділи, винцем причащала. Ви ж мене знаєте, безсоромна я жінка, дуже кортіло журналістові творче натхнення подарувати. Але Тарас до мене як до стіни. Наче я й не жінка зовсім…

— Ви маєте на увазі Тараса Павловича?

— Саме його, любий Соняшнику. Тільки не Павлович він, а Павлович, з наголосом на першому складі. Прізвище у нього таке. Я його винцем, напівроздягнена, розпалена бажанням придбати до когорти своїх коханців відомого журналіста… тільки задарма все, подзвонив, викликав таксі, і… прощавай моя  героїне!..

—Але ж нарис написав таки, з любов’ю, треба означити. — озвалася Марія.

— Нічого ти, Машо, не розумієш. Після Павла, я ледь не усіх місцевих мужиків перекуштувала. І академіка, і того ж дурня Митухіна… хіба це коханці! А Тарас Павлович Павлович мені сподобався. Кожна судина в тілі вібрувала, якби не таксі, погралася б з ним, як кішка з мишам, а потім…

 —Роздерла б на шматки, чи що?

Регочучи, вони ввійшли в хату, посідали на кухні обіч столу.

 

Отепер вже я можу спокійно подивитися на них і охарактеризувати, хто з них як себе показує. Я, — той самий журналіст Тарас Павлович, за прізвищем Павлович, про якого вели розмову селекціонери-аграрії. До Марії я буду дзвонити трохи пізніше, коли Харитонівна дістане з льоху третю пляшку вина з дикого тайгового винограду. Так що, супроводжений Харитонівною від хвіртки за гостинний стіл, я побачу своїх героїв в легкому сп’янінні: сором’язливу, до червоного золота ластовиння по щоках, Марію, схожого на соняшник, в обрамленні рудих кучерів, Семена Соняшника, і повнотілу, з чудово зліпленою статурою Белу Харитонівну Снитко. Вона,звичайно, брехала, що спілкувалася зі мною напівроздягненою, що вібрувала, чи там ще щось... Якщо таке й було, було все це потім, коли я від’їхав.  Бо я в ту ніч теж довго не міг заснути, розпалений бажанням погойдатися в обіймах літньої красуні.

Але почнемо з Соняшника. Невеличкого росту, кремезний, з високим чолом, журливим зором, він справив на мене враження добре освіченої, талановитої людини, що опинилася в зовсім незрозумілому йому світі, і страждає, не знаючи як до нього пристосуватися. Він був на декілька років старшим за Марію, кохав її неподіленою любов’ю, і в цьому, на мою думку, містилася вся його життєва трагедія. Стосовно самої Марії, скажу, що довгий час я зовсім не тримав її за жінку. Талановитий фахівець, який живе не помічаючи нічого зокрема своєї роботи. Не красуня, але з часом я відкрив у цій жінці чимало інших чеснот. Белу Харитонівну в інституті називали святою супровідницею до небесного раю. Мені поки що  не вдалося побувати у цьому раю, але байок про неї наслухався стільки, що тискаючи в обіймах чужу дружину, в уяві тримав саме Харитонівну. Навіть підбирав собі жінок гладких, статурних, з духмяним степовим повівом. Чесно признатися, при зустрічі, Харитонівна навівала на мене почуття досить таки примарні. Було передчуття, що спалахну в обіймах, і ми разом з нею перетворимося в негасиме багаття. Не думаю, що то була любов, скоріше — співчуття до вродливої жінки, яка заслуговувала справжнього життєвого щастя. Але була ще одна зачіпка: Харитонівна була дивовижно схожа на мою матір,  Євдокію Харитонівну Вовк. Про її долю я розповім далі. Але про родину матері я нічого не знаю. Були в неї брати або сестри, про це розмови поміж батьками не було.

Після переговорів у академіка, до селекційних ділянок Марії Горинь мене супроводжував Петро Митухін. Він був певен, що академік має до Марії своє шкурницьке зацікавлення. Що в селекційній роботі вона ще не показала себе як слід. Петро показував мені стрічки занедбаних рослин, поки не підійшов Андрій Васильович Барабаш, запросивши мене подивитися на ділянку Марії Горинь. Коли я поцікавився, за яким бісом Митухін втирав мені носа, показуючи чужу ділянку, Барабаш у відповідь пересмикнув плечима.

— Заздри, дорогий чоловіче, заздри… Споконвічні Моцарт та Сальєрі. Яку б вам локшину на вуха не вішали, не слухайте. Марія Горинь з рослинами розмовляє на ти, вони розуміють одне-одного. А Митухін тільки й дивиться чиїм би карком посісти. Учорашній комуніст, секретар інститутської партійної організації раптом прихилився до бога. З лекцією виступив: казав що у потойбічних світах для кожного з нас вже збудувано хатинку з садком та басейном. Ні тобі хвороб, ні бажання поїсти, живи насолоджуйся тим що ти існуєш. Люди сидять, роти роззявили: так ось де він комунізм приховувався, за обрієм, в потойбічних світах! Слухачки питають Митухіна: а що буде з тими хто порушив цивільне наше життя, хто наслав чортів на суспільство? Він їм відповідає: анічогісінько, житимуть, як усі інші. В потойбічних світах над почуттями матиме перевагу розум… Взагалі, на мою думку, Митухін збожеволів, несе таку ахінею, що здоровій людині на ум не спаде. Але дехто вірить…

Подзвонив я Марії Василівні, запитав: чи знайдеться хвилинка познайомитися. Почувши хто я, відповіла згодою, сказала що зустріне. Привіз мене до неї Барабаш, а на вулиці нас чекають: знайома вже мені Бела Харитонівна, та Марія з Соняшником, що мене вже з ним познайомили у кабінеті академіка. Андрій Васильович випити відмовився, бо за кермом. Спитав, коли заїхати за мною, щоб разом повертатися до міста. «Через годину й проїдемо», завірив я, бо залишатися довше не було сенсу. Марія вже напідпитку, а з п’яною розмовляти, що лобом у стінку битися. Очі у Марії туманяться, запливають сльозою. Соняшник починає ревнувати мене до Марії, бо питання я ставлю руба: чи можемо поспілкуватися у неї на квартирі, на ділянці, пошвендяти по тайзі, бо писатиму я не нарис, а повість, і не тільки про Марію, а взагалі про життя усього аграрного інституту.

Марія назвала Соняшника найголовнішим своїм спільником, сказала що спілкуватися зі мною буде тільки при ньому, що в тайгу рушимо теж утрьох, або, навіть, учотирьох, якщо випаде вільна хвилина у Бели Харитонівни. Я, звичайно, зареготав: а то як же — залишити Марію з бабієм наодинці! Зґвалтує обов’язково.

—В тайгу можна усім загалом, усім інститутом, але спілкуватися я буду окремо з кожним. Мені треба побачити своїх героїв не обіленими загальними умовами, а окремо існуючими особистостями…

Не знаю вже, чи порозуміли вони мене? Коли через годину я поквапився їхати, Бела Харитонівна підняла з льоху і подарувала пляшку домашнього вина.

—З дружиною за вечерею вип’єте, — сказала, пильно дивлячись мені в очі.

— Дружина коли ще буде, а з Андрієм Васильовичем вип’ємо, в гаражі, як машину поставимо. За пляшкою й поспілкуємося. Він людина шляхетна, давно працює, добре знає людей.

Мене здивували сльози на щоках Марії, я запитав: що з нею? Бела Харитонівна посміхнулася:

— Переживає, що не те сказала. Запідозрила журналіста в усіх земних гріхах. Але ви, Тарасе, не звертайте на неї уваги. Вона ще неторкана дівчинка, найдорожчим митом числить свою цноту.

— Розумію, навіювання телебаченням? Недоторканість цноти Марії Василівні гарантую перед усім загалом. Якщо треба розписку напишу з редакційним штемпелем.

— Еге ж, може й мені напишете? — пожартувала Харитонівна.

— Напишу і вам, і Семену, а то ще запідозрите, що я голубий…

Гуртом проводили мене до машини Барабаша. Довго прощалися. Вже сонечко почало сповзати за обрій.  Андрій Васильович  стривожено зиркав на годинника, не любив він їздити сутінками. Домовилися що Марія сама подзвонить мені, коли випаде вільна хвилина. Я тільки всміхався собі: «буду я чекати поки мені подзвонять! Приїду в розпалі робочого дня, буду ходити примарою по ділянкам, з фотоапаратом, блокнотом, кульковою ручкою… Мистецтвом не розважаються, в ньому працюють…

Дорогою Барабаш розповідав про особливості таланту Марії Горинь, про її батька Василя Касяновича, котрого в свій час він добре знав. Дізнався я про те, що першим коханцем Бели Харитонівни був саме Касянович, тоді ще молодий, хвацький, що від нього Харитонівна народила хлопчика, котрий незабаром помер, і була чутка, що недогледіла за хлопчиком саме мати. Наївся в тайзі отруйної ягоди. Від чоловіка Павла вона так і не завагітніла. Була чутка, що використовувала якісь гормональні препарати, казала, що найжахливіше в житті це втратити дитину. Так і залишилась одиначкою в оточені коханців. Я поцікавився, чи не був саме Барабаш коханцем Харитонівни, і він сприйняв моє питання вельми ґречно.

—У мене не було вибору, молодими користувався академік, а Харитонівна завжди поряд. Ми з нею працюємо бік-о-бік тридцять років з гаком. Всяке було, особливо після загибелі Павла… Внутрішня жага пізнання, розумієш, Тарасе. Огрядна, повнотіла жінка, побачиш напівроздягненою, а в літку під спекою саме так жінки і працюють, як тут втриматися…

Розпивати подаровану пляшку піднялися в мою холостяцьку квартиру. Особистих заїдків у мене не було, але шматок сиру знайшовся.

— Для процвітання селекційного центру потрібна добра земля, — за чаркою винця освічував проблеми інституту Барабаш. — А ґрунти у нас, прямо сказати, нікудишні. Безплідні ґрунти. Помітив, мабуть, на яких земляних хвилях розташовані наші ділянки, весняна повінь вимиває все поцінне, що закладено інститутом у гряди. А вже як зарядять серпневі мусони, хоч рятуйте кричи. Місяць, а то й з два поливатимуть, розквасять землю так, що рослини починають задихатися, бо не хватає їм кисню… Так що на майбутнє надії мало…

—Але ж подивіться на садки по околицях. А полуниця на базарі, а виноград, жимолость, порічка… абрикос — цеберками, груші, сливи, яблука. Хіба не з ваших саджанців випестуване?

— За  державною допомогою, звичайно… А нащо надіятися далі. Підвищувати ціни на саджанці, так у людей грошів чортма. Певен, що губернатором буде В’ячеслав Бердник, той самій Бердник, який минулого тижня приїздив нас агітувати. Знаєте, яким він баче своє царювання: «Найкращий спосіб уникнути відповідальності — сказати, що саме на мені лежить відповідальність! Так що всю відповідальність за своє царювання він складає на нас. Ми повинні не займатися наукою, а заробляти на ній гроші. Люди сприйняли це за жарт, але всі місцеві заклади вже конають жахливою смертю. Їх розхапали за ваучері, а продають вроздріб за готівку…

— Держава втрачає перспективу розвитку, це так, але поки нафта та газ є, не загинемо.

— Передовсім треба знати куди посуваєш, інакше…

— Спіткаєш нездолані загати. Це так, але Росія за триста років існування тільки й наштовхувалася на них. Більш нездолана з них — християнство, хіба не так, пане Андрію?

— Питання філософське, політологи кажуть що рабами легше керувати.

—Але ж не кожному подобається бути рабом, навіть божим… Виходить — у перспективі нові заколоти.

— На жаль, хто приходить до влади про заколоти забуває. Він пишається своєю посадою,  розростається в бік і в кіс поки не трісне…

Набалакалися ми в ту ніч з Барабашем так, що язики заклякли. Додому я його супроводив майже на світанку, бо коли повернувся красне сонечко вже зазирало в моє напівпрозоре від містечкової порохні віконце. На сон часу вже не було, бо по вівторкам редактор газети «Амурська зірка», власним кореспондентом котрої я працював, проводив наради, так званні редакційні летючки, і запізнюватися на них ніхто не мав дозволу. По дорозі в редакцію я затято розмірковував про взяту на себе обіцянку написати документальну повість про катастрофічне становище місцевого садівництва. На цей час сад імені Лукашова, разом з садовою шкілкою, яка щороку постачала дачникам десятки тисяч саджанців плодових та ягідних рослин, були знищені, земля віддана під будівництво особняків для народцю, який раптово вбився в гроші, і мав дозвіл рушити не тільки сади, але й цілі, ще вчора славетні підприємства. Залишався поки що інститутський сад, де вчені-аграрії працювали над вихованням нових сортів плодово-ягідників, але його існування теж було під загрозою знищення.

Почувався я того ранку досить таки кепсько, добре що Тамара Шведченко, знайома ще по університету, відразу після приходу в редакцію, почастувала мене склянкою міцної кави без цукру.

Comments