Частина 14

До одруження ми з Оленою готувалися нарізно. Вона розмінювала трикімнатну квартиру на дві, якимось чином здобувши у чоловіка дозвіл на такий розмін. Довкола мене теж заходили деякі зміни, але квартирні та речові питання мене не цікавили. Моє переконання — коли в родині немає ладу, і ти налагодився на пошук кращої долі, все сумісно набуте майно і квартира також залишається дружині. Безумовно тобі належать подаровані книжки та взірці, як пам'ять минулого часу. Отож я читав у газетах повідомлення про здавання квартири, або кімнати внайми. Пропозицій було чимало, але мене не влаштовувала платня. Господарі нерухомості запрошували космічні ціни. Працювати тільки на житло, не маючи коштів на існування така перспектива мене не тішила. Житло я шукав потай від Олени, хоча вона запрагнула щоб ми з’їхалися до однокімнатної квартири, яку вона на той час вже придбала, бо розмін трикімнатної на дві однокімнатної улаштувався без зайвих зволікань. Вона наполягала щоб я не клеїв дурника і перебирався до неї. Що мене здебільше дивувало, знайомі хлопці радили піти до якоїсь там Тетяни Миколаївни, яка здає кімнату за дві тисячі карбованців у місяць, а коли я приходив, з мене вимагали десять тисяч. І таке траплялося всюди.

В мене була можливість оселитися в своїй мистецькій студії, але на поверху було декілька таких майстерень, до кожного митця щодня приходило чимало друзів, а зустріч друга це свято, на котре скликалися усі митці. Так що пиячити доводилося щодня, тому усі наші художники й ходять з червоними лицями. Я старався якомога рідше працювати в студії, а від’їжджав, навіть взимку, куди подалі, де можна було зосередитися на своїх стосунках із Всесвітом. Іноді мені щастило передати фарбами свої почуття, але об’єднати їх, довести до філософської думки так і не поталанило. Можливо, я сам не знав до якої правди треба накликувати людство. Натуралізм не здібний на такі посування. А символи не знаходять, а намацують, намацують, коли відчай спонукає до не завжди доброго вчинку, а ти, як освічена людина, протиставляєш відчаю своє людське я. Коли в такому, не зовсім доброму гуморі, я почав малювати свою дружину Галину, намалював щось таке, чого сам злякався: невже я настільки егоїстична людина, що не можу вибачити жінці її уродженої слабкості. Її опаляє цікавість: а як воно буде з сусідом? Вона теж мистець, тільки працює не олівцем та фарбами, а своїм невгамовним уявленням. Навіщо ж я намалював Галину такою зміюкою? Я розшматував картину на малесенькі клаптики, спаливши потім у багатті, на смітнику, куди пішов, з-за бюста Йосипа Сталіна. Мене пригноблювала думка, що взірці мистецтва іноді теж потрапляють на смітники. А якщо так, людей, до котрих тримаєш уподобання, треба малювати не з натури, а знайти символ, симбіоз його діяльності та характеру. Таким чином потай від друзів митців я малював портрет президента України Ющенка. Чого я тільки про нього не наслухався, і все оце треба було брати до відома, бо який же буде симбіоз, якщо я буду тримати на увазі тільки речі його прихильників.

А тут ще посварився з митцями, сусідами по майстерні. Відмовився випити за здоров’я Путіна. Президент у той день дуже довго по телебаченню кувікав. Мене обізвали Бандерою, націоналістом, запропонували з’їхати куди подалі. Я, звичайно, не стерпів, сказав, що без мене вони знудьгуються, бо не митці вони, а фахівці по дегустації спиртових напоїв. Пам’ятаю, кричав, тикаючи пальцем у розчинене вікно.

— Подивіться які шедеври полотном неба пишуть хмаринки. То зловісно вишикуються, то намалюють юрбу висвітлених сонцем дівчат…

— Небо, хмари, а ти сам візьми та намалюй, отих висвітлених сонцем дівчат, — гримав на мене автор персональної виставки про коней та вершників земних сторіч, Степан Бабура. Отоді я й приніс їм свій поставлений сторчма океан. Приніс і поставив на підвіконня, а сам пішов геть, бо ледь втримувався від розпачу. Я навіть майстерню свою на ключа не закрив. Але не встиг дійти до майдану Леніна як зашерехтів в кишені стільниковий телефон. Дзвонив саме Бабура.

— Ми вибачаємося, повертайся, — сказав він, — від твого неба на нас зійшло витвереження…

— Пробачте, будь ласка, — відповів я зовсім вже лагідно, — я зараз справді дуже поспішаю, а ви закрийте мою майстерню, а небо… небо нехай залишиться у вас…

Тим часом повернулася зі свого серцевого лікування Галина. Я віддав їй ключі і, не чекаючи обов’язкових в такому випадку питань, пішов мерщій до Олени. З собою було тільки те що на мені, навіть зимового одягу не прихопив. І що дивно, Олена такий крок сприйняла як і належало, бо все майно набуте за роки життя з Олексієм, залишила йому. Навіть ліжка не взяла. Майже тиждень ми спали на полу, купивши матрац та білизну. Весь цей час Галина надзвонювала мені, але я не відповідав на дзвоники. Досить було ластівки, яку я залишив для неї на столі: «Тобі кортіло волі, лети, голубко, я не в образі!» І все. Наче й не було в нас п’ятнадцяти років спільного життя. Якось вона зустріла мене біля будинку, на дев’ятому поверсі котрого розташовувалася моя студія. Я не відразу впізнав Галину: змарніла, схудла, навіть.

— Хіба так можна, — казала, вцілившись пальцями в ґудзик мого піджака. — Повертайся, докоряти не буду. І ти пробач… так вже вийшло…

Я намагався бодай якось втямити собі, що так вже вийшло? Зайшов Микола, коли я був у відрядженні, і вона його відразу потягла в ліжко. Не витримала нетерпцю. А якщо завтра прибіжить до неї ще якийсь Микола, або Олексій, вона знову не витримає. Така дружина мене не влаштовує. Я так і відповів Галині:

—Я до нестями кохаю другу. Як побачив яким чином ти лікуєш свої серцеві болячки, взяв сокиру і з одного маху розрубив зав’язаного тобою вузла. Я ніколи не зраджував тобі, не зраджу своїх новій дружині.

— Яка вона тобі дружина! — вибухнула Галина, — я не дам тобі розлучення. А співжиття твоя коханка довго не потерпить. Скільки їй, тридцять, сорок? Народить безбатченка, якщо народить. А я, щоб ти знав, вагітна від тебе, вже два місяці як…

Вона сказала це, наче виклик швиргонула, мовляв, довго я приховувала цю занадто солодку таємницю, і нарешті прийшов час приголомшити тебе. Але два місяці це не півроку, коли ми ще мали з Галиною справжні подружні відносили. Коли в неї не боліло серце, не затримувалися надовго якісь там жіночі справи. У міру свого розуміння, я був певен що завагітніти від мене вона не мала можливості. А від Миколи, будь ласка. Під чужим мужиком від жінок усі хвороби відскакують.

Я сказав Галині:

— Заспокойся, про свою вагітність докладай Миколі, або його дружині Стефанії. Вони радітимуть. А мені остогиділо поділяти дружину з чужинцями. І не дзвони більше…

Я сіпнувся йти, але Галина міцно тримала мене за ґудзик піджака.

— Охолонь трохи, послухай що скажу. Можеш жити за своєю Оленою, але давай домовимося, будеш бодай раз на тиждень прибігати до мене якщо не з ночівлею так в пообіддя. Мені треба поволі відвикати від тебе.

Скажу відверто, мене вабило до Галини. Так вабило, що ледве втримувався щоб не потягти до нашого шлюбного ліжка. І вона таке передчувала, тому й вп’ялася пальцями в ґудзика, і груди свої засмаглі виставила, ледь не до сосків оголилася. Знала, хитромудра баба, що стара любов не іржавіє. Що було мені робити, зрадити Олені? Такого я допустити не міг. Мені здавалося що Олена стоїть десь поблизу, чекає яким чином я виборсаюсь за свого скрутного становища. Мене врятувало те, що ніколи не застьобував піджака. Ходив, як кажуть, нарозхрист. В кишенях було трохи грошів, та й біс з ними. Вислизнув я зі свого єдиного піджака, й пішов геть подалі від спопеляючої мене зваби.

Прийшов додому без піджака, розповів про зустріч з дружиною Олені. З мене ще не зійшло п’янке запаморочення, темне й водночас засліплююче. Я тремтів від жагучого бажання кохати саме Галину. І що дивно, не міг вгамувати себе, хоча завжди був певен що не дозволю собі ускочити в подібну халепу. Що в мене вистачить мужності витримати халепу, якою б вона не була.

Олену моя розповідь не зацікавила, вона була певна, що я людина слова, що поки вона зі мною я не здібний спокуситися найчарівнішою жіночкою. Але ж я ледь не спокусився своєю дружиною. П'ятнадцять років сумісного життя! І жодної серйозної чвари. Бо вірив у святість нашого кохання. А тепер не вірю навіть Олені. Є підозра, що недовгим буде наше сумісне життя. Є у жіночки якась таємниця. Ми з нею ніколи не дивилися очі в очі і це мене трохи бентежило. Я передчував, хоч непевно, що з-поміж інших знайомих мені жінок, вона сама талановита, але в якому напрямку працює отой її талант, здогадатися не міг. Виникала думка, що не без допомоги Олени став чаклуном її чоловік Олексій. Занадто легко їй вдалося заручитися підтримкою Олексія в справах розміні квартири, що вона випереджає кожне бажання, наче читає мої думки. Спитати про це Олену я соромився. Життєвий мій досвіт підказував що підозра володіє руйнівною силою. Вона мала стати першою руйнівною шпариною в наших відносинах. Вночі, коли після довгих ласощів, ми нарешті угамувалися, я запитав про Олексія: де він і як себе почуває? Відповіла вона не гаючись, що з Олексієм все гаразд, лікарі вилікували його від спілкування з космічними силами, що до неї він жодної претензії не має.

—В свій час Олексій вчився в політехнічному вузі — архітектура та будівництво.