Розділ 5

Баба Дуся та інші


Про кого б не писав, я завжди пишу про себе. Блукаючи по селам в пошуках фактів відбування вироку Іваном Багряним, я зустрічався з жінками, котрі майже нічого про письменника не знають, але дуже їм кортить допомогти мандрівнику в його нелегких пошуках. Таким чином вони не стільки допомагають, як сплутують освідчення дійсних подій. Одна – десь, щось, про щось чула, друга – була свідком подій, але віком не вийшла, щоб зустрічатися навіть дівчинкою з письменником. Але ж не будеш суперечити жінці, коли в її пам’яті зберігся образ вродливого молодого парубка, який сходив з лісових нетрів наче янгол з небес, і гойдав її на своїх руках, підкидуючи до самого сонця.

Чимало доброго та злого бачила далекосхідна земля, але все зле геть знесли в море весняні та серпневі повені, зосталося в пам’яті людей тільки добре, а що до злого, хай про оте зле пишуть письменники. Вони нагородять такого, чого не було й не могло бути. Але коли вже їм здається, що воно було, нехай так і буде.

Так, сидячи в тайзі на пеньку, філософствувала баба Дуся (Євдокія Петрівна Кабанюк) з містечка Хор, коли одного разу зустрілися ми з нею на узбережжі однойменної річки. Вона вийшла з лісу, щоб змити з лиця огидно-липке павутиння, а я саме сидів на березі, чекаючи товариша, який погнав човна на протилежний берег, де за його відомістю зустрічалися ліани актинідії з надзвичайно крупними плодами.

Баба Дуся була дуже старою лицем, але тіло мала молоде, наче дівоче, тому без сорому роздяглася поряд, і, входячи в бурхливі струмені річки, попрохала щоб повартував одяг, бо лісові примари одного разу пожартували з нею, переховавши його в іншому місці.

А потім зирили з кущів, наче спокусливі хлопчиська, думаючи, що вона лісова мавка. А як розгледіли на лице, повтікали, залишивши мене без одягу.

Коли повернувся човном Володимир Казимирович Кочковський, баба Дуся трохи навіть засоромилася, а як одяглася, почала розповідати, як в тридцять шостому році, зовсім ще молодою дівчинкою, зустріла в тайзі парубка, якому дуже сподобалася, і він, читаючи вірші, допомагав їй збирати гриби. І ще він казав, що обов’язково напише про неї книжку, в якій вона буде лісовою мавкою.

Бо я й справді була дуже смішною дівчинкою, гостренький довгенький ніс, величезні блакитні очі, і смачні, як вареники з вишнею, рожеві губи.

Вона на все життя запам’ятала ім’я парубка – Іван, але прізвище спросити забула, не до прізвища було, бо зачарував він дівчинку віршами, а коли вийшли на шлях, поцілував в щоку й щез, наче його й не було…

Отакі зустрічі зосталися в пам’яті людей похилого віку. Коли збереш до купи розповіді жінок, здається Іван тільки й знав, що висліджував в тайзі молодих дівчаток, щоб почитати їм вірші, жодного рядка з котрих вони так і не запам’ятали.

А баба Дуся потягла Казимировича в тайгу, бо бачила десь кущі актинідії ще з крупнішою, аніж у нього, ягодою. Повернувся Володимир Кочковський без ягоди й без баби Дусі, але з осмішкою людини, яка знайшла те, чого бажала знайти. А ніччю ми гостювали у Євдокії Кабанюк, пили горілку місцевої гуральні, «сучок» щоправда, але іншої горілки в Хорі не уживали. Вона розповіла, що їх родину вивезли з України після того як розстріляли батька, який не хотів іти до колгоспу. У Дусі було сім сестричок, але дорогою молодшенькі три повмирали і їх не дозволили навіть поховати. Мати вмерла в сорок першому році, в день, коли Дусі сповнилося сімнадцять. Назавжди вона запам’ятала той день і не тільки з-за смерті матері. В той день вона одержала листа з Україні від Івана Лозинського, в якому адресант поздоровляв її з днем народження віршами.


Лісова красуня, диво півдня,

То не сонце сяяло в очах,

А твої дівочі очі дивні, –

Чарівніших бо не зустрічав.

Квітка України, все що маю

Я віддав би, щоб побачить знов

Посмішку твою в отому краю,

Де пташки співали про любов.

Як ти бігла стежкою лісною,

Сонячні ловила промінці,

Будь ти завжди, дівчинко, зі мною,

З усмішкою щастя на лиці.


Обережно склавши папірця, баба Дуся сховала його в альбом зі старими фотокартками. Хвилини з три ми сиділи мовчки, потім, зітхаючи, господарка пішла на кухню готувати каву.

Ви знаєте яке прислів’я було в побуті в тридцяті та й в п’ятдесяті ще роки. «Хто на сусіда донесе, тому Бог щастя принесе». Спочатку лихословили начебто з гумором, а коли наклепників почали визначати як героїв, прислів’я перетворилося в повсякденну практику.

Я подумав що баба Дуся шуткує, але коли вона показала наклеп, написаний на неї в сороковому році молодшою сестричкою, мені аж подурнішало.

Добре що сестра Катерина підгледіла та відшмагала тринадцятирічну Олесю пасом, – продовжила свої спогади баба Дуся. – А наклеп отой, як взірець часу, я скільки не поривалася спалити, не перемогла в собі недовіри, що таке й справді могло бути.

Вона показала нам пожовклий за довгим часом папірець, на якому дитячим ще почерком, слинявим хімічним олівцем було написано таке:

«Товаришу Сталіну від Оксани Кабанюк.

Моя сестра Дуся ворог, вона шанує батька, що зрадив не тільки вас, товаришу Сталін. Але й революцію. Прошу…».

Якої милості просила дівчинка у товариша Сталіна можна тільки здогадуватися. Згодом, коли батька посмертно реабілітували, Оксана була певна, що таким чином Хрущов зраджує діло Леніна-Сталіна, а помилка Сталіна в тому, що він не розпізнав у Хрущові ворога. Конала Оксана від серцевого нападу, коли до влади прийшов Єльцин. Вона не могла повірити, що радянської влади біль не існує.

Деякі місцеві комуністи плакали над її труною, називаючи Оксану лицарем революції, але на могилу після похорон ніхто не приходить, хіба що іноді ми з Катериною.

Клаптик пожовклого паперу та іржава зірка на сталевому конусі, усе що залишилося від Оксани Кабанюк. Правда, є ще пам'ять, але гіркота від тої пам’яті й досі зосталася в серцях сестер. Баба Дуся певна, що в трагедії Оксани повинна мати, яка виховувала молодшу доньку в дусі божому. Оте неньчине напучення й згубило Оксану. Вона шанувала Бога як вищу іпостась любові, але шанувати треба не Бога, й не його замісника на землі, товариша Сталіна, а своїх батьків, які несуть в собі спадщину багатьох поколінь. А ми ганьбимо їх пам’ять лицемірними молитвами православ’я.

Не було б жахливих тридцятих коли б не вбита в мозок поколінь казка про Христа рятівника, бо не рятівник він, а руйнівник. Не любов він, а – зло, сам того не відаючи, приносить людству.

З такими дурними думками розмовляв я з жінками прихильного віку, бо чоловіків дев’яносторічних в селищах Зеленого Клину майже не зосталося. Знайшов, правда, в селищі Польотному поета, так він, окрім своїх віршів, ні про що більше розповідати не хотів. Він і про тридцяті, і про сорокові-фронтові, і навіть про сучасність складав віршовані рядки, жодного з котрих ніколи не було надруковано. Як розпізнати ворога, як влізти


В думки сусіда, коли він мовчить,

І навіть не запрошує поїсти,

Коли шлунок від голоду шкварчить.

Він ворог, бо не зве мене до хати,

Щоб голодом мене закатувати,

Коли я біля хвіртки стовбичу…

Тож я сусіда-ворога провчу.


Звуть діда Остапом, прізвище Когут. На Далекий Схід приїхали з батьком у 1915 році з Нікополю. На той час Остапику було три роки, тепер йому за дев’яносто, але пише.


Померти з бомбою в руці

У кабінеті мера,

Бо оті мери не отці

Людині, а химера.


Жодного рукопису Остап Когут мені не дав, бо мав я в його очах непевний вигляд, і, ніби то, намагався надрукувати його вірші під своїм прізвищем. Засуджувати поета нізащо – бо занадто вже він був старим. Так і вмер, не надрукувавши за все своє життя жодного рядка. Всі його рукописи спалила донька, друкую те, що зосталося в пам’яті після нашої зустрічі.

Як потім з’ясувалося, складала вірші і баба Дуся, все надіялася що приїде до неї її любий Іванко, і вона зустріне його віршами про кохання. Коли вже чекати обридло, читала вірші своїм коханцям, особливо після чарки місцевої горілки. Але, взнавши що я поет, читати засоромилася, бо, як вона висловилася, – злякалася втратити яскраві ілюзії дитинства.

Comments