02

***

По вуличкам Болоні поважно, наче думці на вигулі, ходили перегодовані глизявим від місцевої пекарні хлібом гергелі, ґедзі підкрадалися, й не навчені грегкісті, кусали нас тишком-нишком. Але відлетіти ми їм не давали, встигали прихлюпнути, доки вони доходили до тями, що треба втікати. Сусід Ганни по вулиці Гоголя, ґуральник Микита Микитич, частував нас дулівкою, наповняючи горнятко за горнятком трохи солодкуватою теплою бурдою. Закусували ми дулями з його ж саду, кислими, далекосхідними, селекції агронома Лукашова. Не дуже смачними, але куштуючи їх можна було побачити не тільки Хабаровськ, але й Київ. Трохи сп’янілі ми знов йшли на вискоблені пожежею лани, де на нас полювали ґедзі, зневажливо гиготали гергелі, а зозуля кувала безліч років щасливого подружжя. В невеличкому гайочку за балкою зі прозорим джерельцем суголосне співпали пташки.

— Вже тиждень як ми з тобою, — сказала якось Ганна. — За очі всі звуть тебе бабієм, а ти на диво інтелігентна людина.

— Якщо жінка зве на сполучення, як відмовити. Але ми — два люстерця, в котрих переломлюються відбитки наших душ. Ото ж ми й ходимо, вдивляємося одне в одного, говоримо, немов би все, що спадає на думку, але ні — не все... Тебе, Ганно, гнітить минуле, але чи не натякав я твоєму чоловікові, що сучасний бізнес це балансування на лезі бритви. Хтось колись бренькнув, що я, відставний офіцер, приховую в одній з книжок пістолет Макарова. Тричі до мене на п’ятий поверх влазили. У вікна влазили. Усі геть книжки перешматували. Що за книжки, яка їх вартість, нікого не цікавило. Базарна жорстокість чи дійде коли кінця?

Це було спілкування політиків, а не коханців. Два тижні промайнули як один день. Ми не встигли навіть поцілуватися.

— Повернемося до міста, побіжиш до Ніни Олександрівни? — вже в дорозі, в вагоні потягу, не без іронії запитала Ганна.

— А що робити, Ганночко... фізіологія! Останні ночі поряд с тобою я не спав... Така моя врода.

— Ти — останні, а я з першої ночі чекала, що прийдеш до мене в ліжко. Сказати було соромно, але подумки я з тобою кохалася кожну ніч...

Думаєте, я впав у відчай? Ні, я був певен, що все в нас було гаразд. Обійнявши Ганну за плечі, я поклав її голову собі на груди, і так ми просиділи доки потяг не прийшов до Хабаровську. Правда, до квартири ми не йшли, а бігли. Ганна була молодшою за Ніну Олександрівну років отак за двадцять. Ми не дісталися ліжка, милувалися прямо на підлозі, приголомшені незбагненим почуттям пристрасті та відчаю.

***

Причиною дражливості Ніни Олександрівни, за моєю думкою, була саме її невтомність в пошуку різноманітних почуттів. За три місяці я їй обрид, вона й придумала маскарад з червоною краваткою. Коли я вперше після відпусту прийшов у редакцію, вона збентежила мене проханням забрати деякі свої речі. Людяніше було б одразу позбавити мене надії на всілякі сумісні зустрічі, бо ніяких речей у Ніни Олександрівни я не забував. Скоріше за все, черевань їй не сподобався, а може була зацікавлена, чи зраджу я Ганні, чи ні? Зрада була б святотатством, але відмовити Ніні Олександрівні я не міг. Іноді мені снилося, що я беру її силоміць. Мені не хотілося здаватися нерішучим, я погодився: так, підемо разом. То, що відбулося у нас з Ганною коханням не назвеш. Я почував себе лікарем, котрий, не маючи освіти, не міг поставити діагноз — де, що, та чому болить? Змучився сам і змучив жінку. Ганна звинувачувала мене в незграбності, докірливо посувала в шинок купити бублика, бо відростив собі дурня, якого навіть кобилиця злякається.

Що мені зоставалося робити? З Ніною Олександрівною у нас все було гаразд, з нею я проводив я довгі осінні ночі. В першу ж ніч вона розповіла про коханця з одноразовим шприцом.

— Напаскудив та й збіг.

— А ти думала, чим більше у мужика м’язів, тим солодша цукерка?

— Ладно тобі, він свою цукерку навіть до рота не доніс, все в литки вилив.

Вона навіть не почервоніла, викладаючи переді мною взірці своєї зради. Розповіддю вона не тільки зачепила моє самолюбство, але й розпалила не зовсім цнотливе зацікавлення. Таким чином вона підключалася до високого напруження.

Приятелька Ніни Олександрівни, котру деколи закликали на вечерю, якось сказала, що бачила мою дружину Марисю на прийому у гінеколога, що вона вагітна й довсирачки радіє з цього.

Я думав, що ревнощі мало зачіпають мене, але це було зганьбленням, зі мною за три роки не зробили дитини, а тутечки на тобі, — одну ніч прошвендяла з перестарком Красноштаном і вже вагітна. В мене навіть апетит пропав. Марися з перших діб нашого шлюбу мріяла про дитину. І теперечки дитина Красноштана буде носити моє прізвище. Така можливість обурювала мене. В кохання Марисі до мене я ніколи не сумнівався. Повернуся, прийме без докору. Але не такий я дурний, щоб жити з дружиною, яка зрадила мені. Моя уславлена журналістська пронизливість всіляко зраджувала мені. Ніна Олександрівна таємниче всміхалася. Марися була трохи нервовою жінкою. Побачивши мене вона могла зомліти, і я вирішив не сіпати кішку за хвіст, дочекатися пологів. Тоді вже й скажу, що аліменти чужій дитині платити не буду, хай її Красноштан кормить.

Подумки я теперечки повсякчасно був з Марисею. Якось спало на думку, чи не від мене вона понесла в той день, коли я сполучався з нею в безумі від ревнощів? Тоді поміж нас сталося щось незвичайне. Навіть з Ніною Олександрівною не було в мене такого сполоху почуттів. Мені хотілося піти до Марисі, й запитати напрямки, чи було в неї щось з професором Красноштаном? Брехати вона не буде, не з того тістечка ліплена. Але зробити такий шаг було соромно. День у день я все більше поринав в мрії про наше життя з дружиною. Іноді просипався зі слізьми на щоках. Ніна Олександрівна любила дрімати за столом з розпущеним волоссям. Вона знала, що довге волосся у жінок моя пристрасть. Але останнім часом вона мене не вабила як раніш.

Якось на початок жовтня зайшов до мене в редакцію Красноштан. Останнім часом я побоювався втрапити в якусь халепу, допреш як знеславлювати чиновника, подовгу міркував, чи варто таке робити? Сподіваючись що йому вдасться перемінити мій гнів на ласку, він приніс мені папірці, котрі одержав від свого приятеля, полковника федеративної служби безпеки. То було освідчення бізнесу одного зі славетних людей міста. Мене гризла думка, що в нього було зі моєю Марисею. Але поступово я зосереджувався на папірцях, відчуваючи не тільки завзяття журналіста, але й холодок тривоги, бо замахуватися на бізнесмена було небезпечно. Мене дивувало недбальство мільйонера, безкорисність полковника ФСБ і сурядний висновок Красноштана, що достатися мети в цій бридкій справі можна тільки друкованим словом. Себто фейлетоном.

Я погодився поміркувати. Проводжаючі Красноштана до дверей, я запитав, чи давно він був у Марисі? Мені здалося, що він навіть злякався трохи. Щоб не вводити його в оману, я повернувся, щоб піти, але Красноштан, наче вголос із самім собою, промовив.

— Якого біса мені йти до Марисі, Ото як запросила мене колись допомогти зробити дисертацію своїй сестричці, з того разу я Марисю не бачив. А чого ти озлився, в тям не візьму.

Не знаю, чи повірив я йому, але від серця трохи відлинуло. Писати фейлетон, не порадившись з редактором я не міг, а якщо насправді — я знав, що добром ця затія не кінчиться Я прийшов до Ніни Олександрівни трохи пізніше, ніж звичайно. Папірці приніс з собою, щоб ще раз перечитати й остаточно вирішити, встрявати мені в цю бійку чи ні. А що намічалася бійка, я був певен. Хтось когось спромігся схопити за карк. Зосталося надіти зашморг на нию, та це справи ката.

Я знав, що в такі справи краще не втручатися, це достоту знав сам Красноштан. А якщо знав, нащо сподівався? Що я дурник, якого світ не бачив? Але яка йому нагода ставити мене над проваллям? Щоб удати себе провісником, скористатися випадком заробити добрі кошти? Але навіщо вони йому? Питань у мене було багато, а відповідь одна: доброзичливий Красноштан став іграшкою в руках невідомого мені ворога.

Ніна Олександрівна цікавилась, чи довго я буду сушити мозок на дурницях професора фольклориста. Звідки вона могла знати про папірці, котрі за великим секретом передав мені Красноштан. Він спостерігав мене, що ці папірці таємниця-таємниць.

— Тобі краще їх не бачити, — з думкою, що мене навантажують дурницями, сказав я. — А ти що, розмовляла з професором?

— Було діло... Питав він на тебе, в якому ти гуморі, і чи в мене живемо.

— Ти, звичайно, сказала — в доброму.

— Коли живеш з такою жінкою як я, дурного настрою виключно не буває.

Вона й справді мала рацію. З такою жінкою на Південь їхати не треба, вона сама — Багамські острови.

Я думав, почне втручатися в мої справи, але — ні, дала двійку щигликів в потилицю, промовивши:

— Перш ніж писати помізкуй, чи не скривдиш кого...

Й пішла собі легкою павою прати мої добре вже потерті джинсові штани. Красна краватка і біла з чорним комірцем сорочка з квартири щезли. Який сенс дражнити коханця речовинами, котрих він не надіне якою б вартою не була на те нагода.

А помізкувати мені було над чим. Молодого журналіста Йвана Зосиму викинули з дев’ятого поверху готелю. Кажуть дуже ласий був на гроші, але мені здається, дорогу комусь перетнув. Або знав щось таке, чого не треба було знати. Себто перебував в моєму становищі.

Другої доби я подзвонив Вірі, підозрюючи, що вона знала телефон славетної людини, бо якийсь час робила в казино, котре він на початок дев’яностих очолював.

— Які люди! — вигукнула Віра, — невже скучив по моїм ласощам?

— Трохи є, але справи не в ласощах. Мені потрібна твоя допомога.

Вона довго не міркувала.

— Які справи! Є — так приходь, я тутечки шашликів насмажила, чекала на Леонілу, але вона не приїхала.

— Так я йду?

— Поспішай, обід вистигне.

В свій час я вірив в спокутну силу сліз. Тепер віру, що жінкам подобається, коли гість нахвалює її страви. Перед лицем великодушності коханки, котру я так безсоромно покинув, я представ з покірно пониклою головою.

— Казни мене, Віро, але допоможи зустрітися зі своїм славетним товаришем. Є проблеми пов’язані з його ім’ям. Навмання я писати не вмію, бажаю досконало знати, хто є хто.

Віра поцілувала мене в обидві щоки, широким жестом запросила до столу, а сама вийшла до другої кімнати, щільно зачинивши двері. Голос її долинав нечітко, та я й не прислухувався. Хвилин за п’ятнадцять після повернення Віри, в квартиру подзвонили. Я не вперш бачив цю людину, вона мені не сподобалась — дуже важкий погляд. Але усмішка у колишнього кримінального авторитета була занадто доброю.

— Ви наш славетний фейлетоніст, — всміхнувся він потискуючи мені руку. Дуже радий познайомитися.

Долоня у нього була шорсткою, що дивно для людини, котра по закону злодіїв не спроможна до фізичної праці.

— Я ждав цієї зустрічі, — сказав гість, — але спочатку вважимо Вірі, вона відмінний кулінар.

Обідали ми мовчки. Борщ, котлети з товченою картоплею, все було смачним, але мене гнітила думка, що порадить мені ця мовчазна, не дуже здібна добрий дій людина.

Не допивши чаю, я запропонував авторитету відокремитися в другій кімнаті, але він похитав головою. Мовчки прогледів протягнуті мною папірці, й повертаючи їх, сказав.

— Ви можете означити, хто вам оце дав і що запропонував?

— Принесла мені папірці порядна людина, якби що пропонувала, я б цю гидотну не взяв, а коли вже взяв маю намір написати не фейлетон, чи злісні сатиру, а гумористичне оповідання про те як посердилися влада зі владою. Написати так, щоб читач здогадався кому з політиків які сни сняться.

— В які кошти ви оцінюєте мою нагороду?

Ви мене не порозуміли, я журналіст, а не комерсант.

Він потис мені руку і мовчки вийшов. Віра сказала:

— Повір, теперечки ти назавжди під його охороною.

Я спробував було втекти, але такого зухвальство з мого боку Віра не витримала.

— Ти ще не бачив моєї спальні в рожевих німецьких шпалерах, — заговорила вона, утримуючи мене за лікоть і притуляючись палким повним тілом. Вона подарувала мені солодший із поцілунків. — Ніч я тобі не пропоную, не бійся, підеш до своєї худорлявої, але зараз ти мій... мій... і не рипайся, Сашуню, неначе вчеплюся зубами в карк, вип’ю кров, а тіло, хай зостається твоїй коханці.

Смак Віри виявлявся в хвилини її найвищого збудження. Я думав обійтися без зайвих емоцій, але моє серце вже тьохкало в ритмі її серця. І я таки пішов за нею до кімнати в рожевих шпалерах.

Коли прощалися я пообіцяв заходити в пообіддя по четвергам. Відмовити жінці я не мін, бо кохання в рожевому сяйві збуджувало мене до нестями. А що до виправдання перед совістю... я не перший у Віри коханець і не останній. Дізнається Ніна Олександрівна? Нехай дізнається: щастя, в чому я був певен, почуття егоїстичне.

З редакції подзвонив Красноштану, не утримався від наміру дізнатися якого біса професор впрігся в бійку місцевих олігархів. Віра натякала, що дещо мені прояснити можуть сестри Самойленкових. Вони усолоджують фольклориста взірцями з Кама-Сутри. Сам він тільки сторонній спостерігач, але дивлячись у шпару можна не тільки дещо побачити, але й спромогтися на розпачливу любов з сестрами.

Дзвонив я тричі, але телефон Красноштана мовчав. Надвечір’я було грозовим, і ми з Ніною Олександрівною рушили додому під рідкими але холодними краплинами дощу. По дорозі зайшли в кав’ярню, замовили зразкову каву з мороженим „Омана”. Мовчки пересиджували грозу. Я сьорбав каву, метикуючи над поведінкою авторитета. Його анітрошки не здивували принесені Красноштаном тексти. Складувалося враження, що він не тільки знав, що замислили його супротивники, але й добре приготувався відбити атаку.

Перед фатальним випадком бувають знамення. Мені снилася Катерина Тимошенко. Від ображення на мене у неї сипалося віко, очі палали праведним гнівом, а сестри Самойленкови, зовсім голі, реготали, дивлячись на неї, так, що зі стелі на нас сипалася сухий жовтуватий тиньк. Жовті кольори, як вві сні так і в реальному житті свідчили про щось погане. Я відчував, хтось має вкоїти мені підлоту, але хто? Катерина? Але вона одружилася за молодим гарним хлопцем, запрошувала навіть на весілля, але в той час ми з Ганною були в Болоні. Я вирішив, що повинен подякувати жінці, вибачитися за те, що не зміг поділити з нею радість одруження за молодим чоловіком. Так я і зробив, подзвонив Катерині з редакції.

— Вибачай Катю, даруй мені добра дівчинко, з огляду на обставини я не змій прийти. Але, якщо буде нагода, дай знати, я прийду з подарунком.

Оте шаленство, яким цієї ночі я терзав душу, пройшло щойно я почув голос Катерини.

— Я знала що ти озвешся. Для мене кращій подарунок це ти, сьогодні, завтра й завжди. Так що забігай. Чоловік мій працює на Московських авіаційних смугах, година, як його літак рушив до столиці...

Вона була певна що я прийду, чого б ото мені не коштувало. Варто нагадати, бо бабій він і в пеклі бабій.

Ілля Бульба був певен, що Всесвіт це іграшка, а його призначення ту саму цятку, натискуючи на котру, можна дійти таємниці як з нею грати. Ще до школи він дошкуляв матері, щоб щовечора читала йому книжки, перваком прагнув повчати вчительку, морочив голови батькам розповідями про мандри десятирічного хлопчика, доки не потрапив до міліції, звинувачений вчителькою у крадіжці якогось реактиву зі хімічної лабораторії. Ілля наполягав, що таким чином вчителька намагається уникнути неугавного учня, котрий дошкуляв їй питаннями з новітньої хімії, на котрі вона не находила що сказати. Шкіряний офіцерський пас батька добряче пошматував сідниці невдалого учня. Обізвавши батька катом, Ілля втік з дому й почав мандрувати по державі, заробляючи свій хліб ідеями створення нового суспільства, в якому діти вчилися б за допомогою книжок, а не вчителя, котрий ніколи тих книжок не тільки не читав, але й не бачив. За оту бісову пропаганду Іллю було засуджено до дитячого виправно-виховного будинку. Там невгамовного філософа били не пасом по сідницям, а кулаками в печінку. Зовні він замовк, але помстився кату жорстоко, за що загудів на двадцять років в’язниці. Забракло йому характеру, чи навпаки — відсутність сумніву в своїх правоті принесли йому особистий авторитет і прізвище Звір. Його очі гіпнотизували не тільки братів по в’язницям, але й в’язничних наглядачів.

Десь у глибині душ в’язня гриміли оркестри, його особистий Всесвіт святкував перемогу над вовкулаками, він складував вірші й забував їх, не встигши прочитати в’язням. За двадцять років в’язниця не тільки не з’їла Бульбу, вона зловтішно виховувала в пику владі звіра з добрим серцем, який вийшов на свободу не помститися, а зберігати те добре що ще залишилося в нашому суспільстві.

На свободу Ілля вийшов на початок дев’яностих. Він зібрав гурт скривджених життям хлопців, які перебували у таборах більшу частину свого життя, але не скривдили свою чоловічу гідність. Йому досить було кивнути і учорашні в’язні захоплено виконували його вказівки. Як заробляли перші кошти сам бог не знав, але через два роки не до влади, а саме до Бульби йшли люди за допомогою. „Звір допоможе”, - казали жінки, дітки котрих були виснажені голодомором. До нього за шматком хліба йшли голодні солдати російської армії. Не допоміг Ілля тільки батькові, бо пошматованими пасом сідницями кровоточило його серце.

Отаку історію про свого першого коханця розповіла мені Віра. Вона була малесеньким гвинтиком у кримінальному бізнесі Звіра. Кримінальному в тому плані, що Звір відмовився сплачувати податок державі.

— Коли поверну собі те, що втратив за двадцять років безумі у державній в’язниці, відкриємо цю тему, - відповідав він державним суддям.

Його не чіпали, бо Звір мав озброєну армію з викинутих державою офіцерів.

У Віри були тендітні коліна, вони збуджували не тільки жагу кохання, але й розпач по втраченим ілюзіям. Мені було неприємно що вона була коханкою Звіра. Перш усього це викликало в мене непристойні позиви. Звір роздягав , чи роздягалася сама. А її масивні гарячі перса! Він цілував їх чи тискав пальцями? Мене обурювала ревність, але признатися в цьому, навіть натяком, мені було соромно.

Але я ніколи не ставився до Віри з докором або з огудою. Я вважав за краще довідатись як їй жилося на початок дев’яностих, коли підприємство, на якому вона робила бухгалтером, приказало довго жити, а робітників було викинуто за ворота, на смітник перебудови. Про те, що Віра робила бухгалтером у Звіра я й здогадки не мав. Тримаючи облік на біржі труда, вона якось говорила мені, що живе надією повернутися на завод. Згодом так воно й сталося, але на той час вона двічі наймалася прибиральницею до школи та до місцевого дільничного, де винагороди за працю не одержував і сам дільничний. Віра не забула як ходила сновидою по кімнатам, як сусід бізнесмен намагався опоганити красуню жінку, доки в неї не кінчився терпець і пішла вона на поклін Звіру.

Найліпше було б піти до батька, але його серцем ще володіла не сповнена надія на майбутнє щастя людства. Журилися нещастям народів, а занепали у голодомор. В чи було коли в Росії інакше?

Хто не бажає бути першим, зостанеться останнім, — казав наш редактор. А хіба навпаки не буває? Б’ється людина, лізе до влади, перемелює щелепами кісточки братів, доки якась із кісточок не перетне йому вдихало. Особливої симпатії до Звіра я не мав, зустрічалися ми тричі, але враження від цієї людини було найкращім. Його присутність у нашому місті забезпечувала правопорядок, а це в дев’яності коштувало чимало.

Протягом тижня я зосереджено обмірковував надіслані Красноштаном свідчення про гурти злодіїв, та їх дзеркальні відбитка у Крайовій управі. Випадок неоперабельний — хабар в кишеню місцевої влади за землю під будівництво житла на місці фруктового саду видатного селекціонера Коломійченка. Я розраховував на зустріч з головою міста, намагаючись побалакати з ним віч-на-віч, не зраджуючи своєму намаганню не поділяти героїв на ворогів та друзів. Хай голова мені пояснить, що відбувається в нашому рідному суспільстві, а разом дійде висновку, який сенс йти до влади, намагаючись не дати щось народові, а зібрати з нього останню шкіру.

Голові я дзвонив двічі і двічі секретарка відповідала, що Андрій Йосипович на виїзді. Втретє я подзвонив з коридору другого поверху, стоячі біля дверей зі табличкою: „Голова адміністрації”. Секретарка роздратовано вигукнула: „мера немає...”

— А ми зараз перевіримо, — зухвало промовив я, заходячи до приймальні мера, і в відчинені двері бачачи голову на власні очі.

— Андрію Йосиповичу, ваша секретарка, як я бачу, окрім двох слів „”мера немає” на більше не здатна.

Голова навіть не поворухнувся на своєму державному троні.

— Ваша газета, товаришу кореспондент, у мене в печінках сидить, — на відгукнувшись на моє привітання, роздратованим голосом секретарки відповів мер. — Ви знаєте моє ставлення до жовтої преси.

— Знаю, Андрію Йосиповичу, рекламу ви і ній розташовуєте щоденно, й не за малі кошти.

— Яку рекламу? — роздратованість голови втратила нотку зневаги.

— Я вас, Андрію Йосиповичу, не задержу. Одне слово на предмет оцих текстів і я піду...

Від двох рядків жовтої преси голова трохи почервоніла, за третім рядком підхопилася з-за столу, ц прокрокувавши до дверей щільно їх прикрила.

— Так би й сказали, що зі грязюкою до мене. Звідки поклепи мабуть не скажете?

— А ви гадаєте, мені дуже хочеться вас чіпати, брати на сварку, й вимагати якісь кошти. Ні, пане, голова, мене цікавить чиї корисливі міркування стоять за папірцями. Доки не взнаю, нічого писати не буду, а взагалі, який мені сенс порочити вибраного народом місцевого голову. На такій посаді віщій кат — сором. Чи не так, Йосиповичу?

— Оці папірці, ви можете мені їх залишити?

— За обіцянкою, з дурної голови не потрапити в пазурі звіра. Ваше ставлення до преси мене мало цікавить, пане мер, я прийшов щоб запобігти нерозумінь між розумними людьми. Перш ніж робити висновки, ще раз добре подивіться на оці папірці, на довше я вас не задержу... Я прийшов дізнатися правди, і визначитися, чи допоможе ота правда нашому народові вилізти з брудоти, в яку він сам себе й вштовхнув. Не думаю, щоб ви, Андрію Йосиповичу, зробили хоч крок до знищення дарованого нам предками дива. Сад в серці міста — такого дива немає навіть у Москві.

— У мене подумки такого не було, — прошелестів пересохлими вустами мер, — це, як ви зрозумієте, поклеп від фахівців, котрих я вже не раз гнав зі свого кабінету. Так, так, може ви коньячку вип’єте, доки я оцю ахінею читатиму?

— Я на службі не пиячу, пане мер, хіба що склянку кави, можна поруч з вашою секретаркою.

— Що сподобалась дівчина? — мер натиснув на дзвоник. — Ларисо Матвіївна, наш письменник згоден випити склянку кави тільки вкупі з вами. А оскільки він намагається питати про нас роман, брешіть йому про наші справи яки можна більше...

Я залишив Андрія Йосиповича віч-на-віч з компрометуючими його листами. Він ніколи не побачить листів, котрі компрометують місцевого авторитета, хоча в них багато чого наговорено й про нашого мера.

Лариса зустріла мене не гірше ніж коханка зустрічає свого коханця.

— За все недобре вибачайте, я виконую прикази...

— Забудьмо про все недобре, давайте пити каву, а я тимчасом розповім віршовану байку, яку склав сам.

— Я б краще послухала вірші про кохання...

Я прочитав Ларисі вірша, складеного колись для Ганни, переставивши в першому рідку слова, й змінивши ім’я Ганна на ім’я Лари..

Обійми нестямно і зухвало,

Так щоб кров музикою була,

Скільки у твоєму тілі, Ларо,

Доброго жіночого тепла.

Усмішка ота, що сліпить очі,

Що на дрізки. груди розтинна.

Сполохи в вустах твоїх дівочих,

В щирім серці крові струмина.

Лариса Матвіївна була приголомшена6

— Невже так можна, не думаючі, як Пушкін?

— З Пушкіним я себе не порівнюю, але дещо можемо й ми. Особливо з такою красунею

Ми пили каву „Максим” в гранулах. Мені не сподобалося оце пійло, але я зробив вигляд, що мені смачно а навіть попросив повторити. Лариса Матвієва так щиро обрадувалася, що поцілувала мене в щоку.

— Я б з вами говорила і говорила...

— Які справи, ходімо після роботи в кав’ярню, або в ресторан. Андрій Йосипович в накладі не буде?

Вона трохи порожевіла.

— Який ви, Олександре... він мій начальник і тільки-но...

— Ото й добре.

Від третьої склянки кави я відмовився. Мені здавалося, що мер занадто довго вагається залишити папірці, чи довіритися журналістові.

Нарешті Андрій Йосипович з’явився на наші очі, й протягуючи мені папірці, сказав:

— Хай панує правда, пане Олександре. Мені не лячно лишитися посади. Можливо я щось зробив не так, але хабарів не брав. Оце я вам як на духу кажу.

З Ларисою Матвіївною ми умовились зістарітися в неділю о восьмій вечора. Соромно признатися але цікавила вона мене більше як секретарка мера, аніж вродлива молода жінка.

— Жіноче щастя, коли ти молода, вродлива та заможна, й рішуче крокуєш до мети, яка тільки що виникла в твоєму мозку. По дорозі мета може обриднути, тоді жінка йде до кав’ярні, щоб випити склянку ракії. А якщо збудливий красень почне пожирати очами голі литки, жінка щаслива двічі. За отого потенційного коханця й за себе. Чимало хлопців тягла я в ліжко з надією, що схопила за хвіст самого бога. Але один з десяти це велика вдача. Плідна взаємодія випадок винятковий. Під час вона трапляється у наших стосунках, але не завжди. Іноді милуючи мене в думках ти граєш зі другою. Хіба не так?

Віра була в тому віці коли про кохання одинокі жінки говорять захоплено, а одружені зніяковіло, бо шлюбний побут доводить їх до відчаю. Особливо, коли чоловіка більше цікавить пияцтво, аніж жіночі ласощі.

— Ні, не так, — відповів я, впевнений, що Віра відверто бреше про безліч коханців, щоб збудити мене до любовної гри. Ми йшли степовою стежиною до села, в якому одинцем жив її батько, в минулому полковник міліції. Вона мала намір відпаювати у батька трохи грошей Щоб батько вивернув кишені було досить одного лагідного слова. Олексій Маркович власноручно зварив каву, за кавою пожурив загалом усіх журналістів, що пишуть відверту брехню. Признавши мене останнім з Могікан, зосередив нашу увагу на справах, за котрими стоять великі кошти. Мала платня, дорожнеча на базарі — на це скаржитися можна сміло, але посягнути на гроші хлопців, котрими керує синок державного волоцюги, посягнути на їх гроші, все одне що винести собі смертний вирок.

Батько Віри, прямо скажу, мені сподобався. Жив він в селянській хижі, яку було збудовано при царі Горосі, але почував себе щасливим, бо пільги мав чималі. „Полковничі”, як потім скаже Віра.

Зворотну стежку ми пройшли швидко. Двостулкові двері до хати Олексія Марковича було відчинено, сам полковник стояв на порозі, занісши над головою стиснуту в кулак руку. В отій позі він нагадував мені Єльцина на танку на час штурму Білого дому. В невеличкій балочці над криницею сидів сусід (за освідченням Віри) в минулому славетний будівельник дід Пирко. Бринькаючи дранкою зломленого дерева, наспівував собі:

Зачепила жінка душу,

Витягла із тіла,

А тепер, трясе як грушу, —

Тіла захотіла.

А коли душі немає,

Чоловік вмирає,

Але зирить, як кохає,

Як про тіло дбає.

Ледь не тикаючи пальцями Пиркові в обличчя Віра підкреслено артистично лементувала:

— Що ви за нехрист такий, Йване Карловичу, ім’я у вас російське, по батькові ви швед, а прізвище Пирко, хіба не хохлацьке? Та де ви бачили хохла, котрий зранку напивається?

Я не був певний, що Йван Карлович щось втямив з Віриною проповіді.

— Не люблю мужиків, — зітхнула вона, повертаючись до мене. — Оце ти наприклад, людина зовні добра, не без хисту, але дружиною за тебе, якщо покличеш, не піду. Поки ти чужий, двічі в тиждень ти — моє свято, а щодня? З раннього ранку до пізньої ніченьки! Куди не поверни оком — ти—ти—ти...

Безумовно я з нею погодився.

Йван Карлович пишався своїм життям. Що може бути краще волі, коли держава не скапариться на кошти. А чи багато йому треба! Бляшанку зі шматочками сайри в олії та окраєць хліба з часничиною, сіллю та кухлем колодязної води. Пошматував і ніяких тобі болячок. Кажуть опора суспільство — місто! Брешуть! Опора суспільства — село, а місто це човгарня попереду пекла. Хто куди поспішає, краще не питати, — бо не знають. Вельми щедрі збіжжя нагромаджуються у кожної людини в голові. Ясно славні уми смокчуть цигарки, кажучи що нікотин збуджує до геніальних ідей, і хоче мізерність отих ідей очевидна, генії пишаються неабияк своєю належністю до світової історії. Аж до самого смітника простираються їх життєві шляхи.

Подолати плутаніший лабіринт життя не впорався доки що ніхто. Мати чулу душу, щоб бігати з дрючком за сусідом на його ж, сусіда, терені, що іноді робить батько Катерини, хіба не вища проява геніальності!

Зневага до Віри на лиці діда Пирко сяяла вставним золотим зубом. За радянським урядом він був почесним будівельником.

— Дозвольте засвідчити, пане Пирко, я саме той писака, котрому забракло часу закінчити вашу сварку зі представником Президента. Ви мені стільки набрехали в своїх листах про ваші героїчні вчинки на будівництві свинокомплексів, що розчулили мене до сліз.

Йван Карлович підвівся, почісуючи пальцем потилицю, куди понюхати його геніального мозку залізла якась комашина. Він хотів щось сказати, але його випередила Віра.

— Будьмо уважні, пане письменнику, ця мулиста людина може таке вдіяти, що підемо рядком жебрати на вулицю. Почесні люди радянської влади це наймити комітету державної небезпеки.

— Не всі були такими, Віронько, — всміхнувся Йван Карлович. — Що було, то було, з молоду я вірив в непохитність радянської влади. Думав до влади йдуть мозкові люди, а коли впевнився, що на кожного добросердого чиновника припадає десять череванів, на умі котрих окрім хабарів нічого не знайдете, сумнів мене взяв. Ми зі твоїм батьком, Віронько, частенько сперечаємось, хто краще біс чи диявол. А вони в однім лиці. Як би гарно не вбиралися в церквах попи, свинячого хвоста не сховаєш, бо дуже він верткий у хабарів.

Я не міг не погодитися з дідом Пирко. Але зачепитися язиками можна надовго, а Віра поспішала, бо недаремно ж вона зустрічалася з батьком.

— Ми ще з вами побалакаємо на ці теми, Йване Карловичу, — сказав я, стискуючі його все ще дужу долоню.

— Тобі погуторити — хлібом не корми, — без осуду всміхнулася Віра. — Пирко частенько буває у мого батька, так що, як випаде нагода, заходь. Вони будуть раді дійти висновку, що за молодь у нас зараз існує.

— Тільки разом з тобою, Віронько.

Я помітив, що перейняв дещо зі лексикону Йвана Карловича.

— У Карловича був син, Грицько, — тимчасом розповідала Віра. — Був та збув, не пристебнув запобіжні ремні. Думаєш, випадково? То правда, що напідпитку людина не володіє обставинами, такого висновку дійшов колись Фрейд. Але Гриць не з пияк, вчений лінгвіст, він видав декілька критичних нарисів про московських письменників. А чи кожному вгодиш! За що й поклався головою.