Розділ 30 - 31

Розділ тридцятий

Ми ще такі зелені

 

Поезія стала моєю молитвою. Я не встиг збагнути як таке сталося, я досить часто переймався цим. Долю поетів завжди брав дуже близько до серця. Певен, що завдяки поезії очищаються наші душі. Звичайно – поезії, а не вдягнені в рими політичні маніфести. Поезія, як писав Іван Франко, «дух, що тіло рве до бою», а може «завжди рве» – достоту не скажу, бо Всесвітня бібліотека подає нам твори Франка російською мовою. Поезія це безмежна лісова тиша з краплинами сонця в ранкових росах. Поезії молюся, бо вона і є той Бог, який керує світом.

 

Вересневий ранок. Рясний дощичок утікає від вітру, повертається знову, ляпотить по вікнам веселими чобітками. А вітер ніяк не може награтися, відштовхує дощові хмарини подалі на північ, а з південно-східного напрямку гонить нові, ще бурхливіші, вщерть наповнені водою.

Ото буде дощ, не дощ – злива!

Поночі я звертаюся до першоджерела, переглядаю журналістські записи двадцятирічної давнини. В закутках мозку сидить думка, що колись з кимось в мене була розмова про Івана Лозов’ягіна. Наслання якесь, мара. Не можу збутися бажання знайти оті записи. Добре пам’ятаю, що сталася та розмова у вісімдесят п’ятому році минулого віку. В Ситі або в Оборі, сказати вже не можу, бо може й не в Ситі це було, а на Сукпаї, у Петра Петровича Ковальчука, який блукав по світу, вивчаючи лікарські трави. Він був певен, що ліками з трав можна злу людину зробити доброю і навпаки.

 

Все, що мало відношення до влади, здавалося нам, мешканцям більшовицької Росії, жахливим, бо влада гурту – це влада натовпу, котрий не знає за що братися, за гвинтівку чи за сокиру. А якщо замість гвинтівки схопить сокиру, то вже не дрова почне колоти, а трощити братам голови. Отакі приблизно філософії викладав мені сукпайський травник у серпні 1985 року. Будучи людиною амбітною, пошук трав Ковальчук поєднував з пошуком історичних довідок про закатованих в Оборській республіці розкуркулених селян.

Не потакаючи домаганням часу, прагнути успіху. В яку славетну добу таке було можливим? Можна пишатися доступністю свого розуму, оспівуючи вождя народів, того самого триголового казкового змія, який поступово знищує людей, бо здається йому, що кожен з них його ворог.

Не треба уникати розмов на теми суспільства, коли є надія, що можна облегшити життя, не надокучаючи владі. Але невротичній революційній людині завжди чогось не вистачає. Вона веде розумні розмови, особливо про якість сучасної освіти, а сама жахається лише одного, що поряд знайдеться хтось розумніший і спритніший в змаганні до політичного Олімпу.

 

Я робив все, що мені належало, порався на кухні, на дачі, бігав по магазинах, але роздратування, після сварки з Обнорським комерсантом не проходило. Сварка лягла на плечі важкою втомою. Войовничий вогонь, спалахнувши, вщух, одразу як розійшлися гості. В мене й сьогодні болем тіпається серце, лише згадаю, як, копилячи нижню губу, син Григорія Мірошника, говорить про людину, яка спілкувалася з його батьком. «Лозов’ягін був людиною своєї доби. Щоб дістатися слави, йому необхідно було завжди залишатися в опозиції до влади. Росію він не любив, його дратували українці, котрі розмовляли з ним російською мовою. Батько пишався Лозов’ягіним, бо той вже в тридцять шостому році наполягав, що радянська влада з’їсть сама себе. На мою думку він був потенційним зрадником…»

Сперечатись з Олегом Григоровичем – марно. Він і до батька ставився, як до зрадника, котрий не порозумів задумів Сталіна. Я запитав комерсанта, чи був би він таким сталіністом, якби, схопили прямо на вулиці, його катували не знаючи за яку провину? А в нього не було ніякої провини, була тільки думка допомогти владі, силою гідного суспільства дістатися великою мети. Не силою рабів, а силою лицарів!

Даремне. Олег і слухати не хотів про громадянську гідність людини. На думку Мірошника молодшого, я був таким же зрадником, як Лозов’ягін. Що я міг йому відповісти? Син не пройшов університетів свого батька. Його виховала радянська влада. Я сказав: «Залишайся таким який ти є, коли, з-за обставин, людина полишена на саму себе, дуже ймовірно що вона перестане любити людей, а взагалі й життя. А в тебе, сказав, вже є такі риси. Заробляти на нещасті повій, це… знаєш…

Мірошник вибухнув «праведним» гнівом. «Як би не я, вони б з голоду поздихали!». Що я мав йому сказати, що він покидьок? А скільки їх, таких сьогодні в нашому суспільстві? Я так і не зрозумів за яким бісом він покликав мене.

 

В неділю вранці подзвонила Тетяна, остерегла щоб був обережним, бо Василь Деркач, як стало їй відомо від чоловіка, працює на свого батька, що він провокатор. Я здатен був повірити, але й повіривши, не став би чинити дурницю, втручатися в службові справи батька з сином. Кожна людина тримається своєї мети, кожна сама порядкується собою. Отож, коли першого травня Василь подзвонив, питаючи, чи може він прийти до мене, я відповів – так!

Коли Деркач прийшов я спочатку не насмілювався сказати яка про нього йде містом чутка. Але не витримав таки, не хотів за кожним питанням гостя бачити натяк на зраду.

– Про тебе, Василь, говорять надто погано, попереджують що ви з батьком готуєте теки на кожну творчу людину, що робили в свій час працівники КДБ.

Лице Деркача осяяла здогадка.

– Знаю звідки вітер віє, Тетяна, дружина підполковника,  чи не так? Помститися вирішила за те, що батькові тоді на банкеті сподобалася друга жінка. Не смішно, розумію, але нічого заподіяти не можу…

– Добре, Васильок, забудьмо, ти, я бачу, нові вірші приніс.

– Якщо сподобаються, хотів би надрукуватися, відіслати на конкурс в літературний інститут.

 

Ми ще такі зелені,  зрідка квіти

Заблимають по віттям де-не-де,

Але й зеленим треба якось жити,

Чекати коли вітер їх гойдне.

 

– Ти, я бачу, й сам не проти погойдати зелене віття.

Вірші Василя мені сподобалися і я запропонував видати невеличку збірку.

Пішов Василь від мене з палаючим від щастя лицем.

Сидіти в присмерку в пустій хижі, слухати як б’ються у скло запаморочені життям метелики-поденки, потім заснути втомлено, але вдоволено, що ця ніч не остання в твоєму житті, що ранком до тебе прибіжить дружина сусіда, щоб скрасити твою самотність.

Що за менталітет, дивуються, у росіян, скільки зруйновано грошових пірамід, а ми вкладаємо свої кошти в нові, вірячи, що нарешті таки доля подарує нам заможність. Розумні люди продають квартири, майно, а потім бігають вулицями та площами, тримаючи над головою гасла: «Захистіть від Мавроді!» А тому ми такі довірливі, що на протязі сторіч тримаємося піраміди за назвою православ’я. Ота піраміда усім пірамідам піраміда. Я дивуюся китайцям. Бог для них – праця. На якийсь час здуріли було, обрали собі богом Мао, але ненадовго. Подивіться які вони вродливі, які ошатні, які розкріпачені, чемні, коли виходять на площу танцювати. Тисячі хлопців та дівчаток в одному гурті. Вони вчать одне одного, вчаться самі, а я стою і плачу, дивлячись на цей талановитий народ. Народ, котрий свою душу віддає не міфічному богові, а рідній країні. Не бога вони обирають на державу, а людину, яка здібна не володіти загалом, а допомагати йому, підтримувати на нелегких життєвих шляхах.

А що робить наш Христос. Мати викидає дитину з дев’ятого поверху, втямивши собі, що з Богом в раю дитині буде що поїсти. Священик, зображаючи себе святим, забирає у родини останні гроші, начебто вони йому потрібні щоб спровадити небіжчика до раю. У християнина кожний дурисвіт – Бог. Поки він існує в країні,  отой Христос, щасливим суспільство не буде. Бо сам Христос – це нещастя.

 

Схвильовано дихаючи жінка підбігла, впала йому лицем на груди, але Багряний не обняв її, не пригорнув до себе, повівся дуже стримано. Він не був людиною, яка завжди дорікає собі за не зовсім чемний вчинок, але натяк Шлюндика на сварку Марини з чоловіком, занепокоїв його.

– Не треба було нам зустрічатися, – сказав Іван Марині, – моя в тому провина, не стерпів,  таке враження було, що від нашого зв’язку залежить не тільки наше, але й щастя людства.

Марина була вдячна йому за добрі слова, але лишатися коханця не хотіла.

Вони стояли поруч, не дивлячись один на одного. Марина з виразом глибокого занепокоєння, Багряний заглиблений у свої власні думки.

– Ми можемо зараз же піти до хатини сестри, вона з діточками вже тиждень як гостює у матері.

Іван боявся цієї зустрічі, але й прагнув її. Йому здавалося, що селяни давно вже пошепки говорять про їх зв'язок з Мариною.  Вона взяла його за руку і наполегливо потягла до себе.

– Мені потрібна твоя любов. Наче мара, твоє лице, твоє тіло… вночі кричати стала. Я сама не втямлю, що зі мною робиться.

 

Коли прийшли до хатини, Марина обережно відчинила двері. Всміхаючись, показуючи йому язика, завела до невеличкої кімнати.

– Не знаю, що за біс сидить в темній глибині мого серця. Мабуть щось жахливе, – шепотіла вона, роздягаючи його, й осипаючи тіло швидкими палкими поцілунками. – Поки ти не навчишся цілком віддаватися коханню, не дбати ні про що інше, гріх чи вину, не боятися, не журитися, не впадати в паніку, що про наш зв'язок можуть донести кому не слід… Все це зайве, Іване… Забудь!..

Марина палахкотіла над ним як дике біле полум’я. Спочатку Іван ще прислухувався до ґвалту дітвори на вулиці, до шпаркого, наче про щось попереджуючого крику крука за вікном, але Марина була жінкою занадто досвідченою в справах поводження з чоловіком у ліжку.

– Знатиму, що народжу дитину здоровою, не від пияки чоловіка, – говорила Марина, проводжаючи Івана до дверей. – Ти приходь сам, Іванку, думаєш мені не соромно бігати в пошуках…

Багряний дивився на Марину ледь збентежено, наче вибачаючись, що не він, а вона знаходить його у цьому невеличкому українському селищі. Добре ще що на дворі вересень, дорослим не до коханців. В тайзі ягода, гриби, село зранку наче вимирає.

В наступну ніч Іван спав із нею, бо чоловік Марини полював з бригадою в урочищі Сидими, за сотні кілометрів від Шумного. Ранком Іван повернувся до сараїв, де гуртувалися після тижневого відпочинку мисливці артілі Шлюндика.  Мисливці, зустрічали прибулих веселими жартами, хто більше випив та кращих жінок перелюбив. Далі їм доведеться три, а то й чотири тижні,  блукати по тайзі, висліджуючи звіра.

– Чуєте що я скажу, – судомно стискуючи в руці гвинтівку, закликав людей до уваги Шлюндик. – Мене цікавить, що нас спонукало зібратися отут хвилька в хвильку в означену годину. Такі ми усі почесні, чи боїмося запізнитися, щоб не попасти в пазурі нового закону? Мені спало на думку, не вдома, правда, а в дорозі: якого біса я так поспішаю, що аж упрів. Лечу, наче батіг хлиськає по п’ятам. Домовилися зустрітися о восьмій, мені ніхто не заважає запізнитися, але я поспішаю, й сам не можу збагнути – якого дідька. Починаю думати про нашу артіль, споминаю ваші лиця, очі, усмішки… ваші усмішки, панове, в яких, як мені здається, останнім часом світяться улесливість і злостивість. Чи може я психічно захворів, є в мене така підозра, чи дедалі сповнює мене жах, наче якась всемогутня сила, може навіть божа,  оволодіває нами.

– Шалена сила нашої підозрі прагне заволодіти єством кожного з нас, і провокує нас на це наша рідна преса, – виразно, як ніколи раніш, озвався Багряний. – На початок двадцятих років я був комсомольцем, захоплено думав про вільне життя на рідній землі. В двадцять п’ятому я писав:

 

О, доле, ти крила дала.

Червоного кольору крила.

Чи знайдеться в мене та сила,

Щоб стати на добрі крила.

 

Така моя вдача. Я вже тоді не вірив, що знайдеться… В двадцять сьомому не тільки крила, руки опустилися.  Не міг зрозуміти  про яку загальну свободу говорить влада, коли давно вже сама собі відкусила язика, залишивши собі Бога на землі. Плескає в долоні, яку б дурницю не сказали з трибуни. Якось я зустрівся з хлопцем, що повернувся після служби додому. Він не знайшов у рідному селі жодного сліду життя. Як таке могло статися. Зустріли на шляху жінку, питаємо: куди ділися люди? Вона відповідає: «Бог прибрав!» І хреститься несамовито. Але щось таки там було! Голодомор був, се так, але ж не повбивали селяни одне одного за овочі, яких не було. Бо навіть жодної свіжої могили не побачили хлопці на старому кладовищі.

Завжди ніби неуважний, говорячи це, Багряний пильно стежив за лицями мисливців.

– Так-так, все це правда, – погодився Шлюндик. – В цьому немає нічого особливого… коли ворог не здається…

– Я думаю, у товариша Сталіна стискуються кулаки від гніву на таке звірство, – не дав Шлюндику договорити, Марко Горобець, в минулому кінармієць партизанського загону. – Довго такі звірства він терпіти не буде.

Це була ухильна відповідь людини, яка знає, що за слова Багряного, не тільки він може поплатитися головою.

– Щось таке відбувається вже й в нашому краї, – підтримав Багряного молодий мисливець Віталій Бойко. – В Імані на вокзалі добре вдягнений добродій підбурював людей віддати Зелений Клин японцям. Бо, нібито комуністи тільки язики чешуть, а їхні дріб’язкові плани, навіть по великих містах нічого доброго людям не дають. Бо дуже завзято дивиться влада на тих хто щось робить щоб прокормити родину. Купив буханку хліба, ото ж ти вже й куркульська морда…

– А що сталося з тим агітатором в Імані? – спитав Шлюндик.

– Що з ним сталося… утік, а через годину, кажуть, з’явився на ринку. Мені здається, що дехто з чекістів його підтримує. А то ще, чутка була, гурт розкуркулених селян з боєм пробився через кордон. Військові батьків  своїх розкуркулених підтримали.

– Наведуть тепер шереху, – всміхнувся Багряний, – узбережжя Іману дротами загородять. Життя здатне зробити людину мудрою, якщо вона цього бажає, здатне й знесилити, якщо спрямувати свою волю на те, чого сам собі не побажаєш.

– Що ми й робимо, – всміхнувся Шлюндик, застережливо хитаючи головою. – Забудьмо, про що ми тут базікали. Треба кормити радянську еліту диким вепрячим салом.

 

Розділ тридцять перший

Подорож в Дивногорськ

 

В неділю вранці я спакував валізу й пішов влаштовуватися в автобусі. Водій вже з півгодини чекав на пасажирів. Дружина помітила що мені не дає спокою якась думка, але розпитувати не стала. І добре що не стала, бо мене завжди дратували питання: про що, та навіщо? До водія підійшла бідно вдягнена дівчинка з довгим білявим волоссям лісової мавки, запитала, чи не довезе він її безкоштовно до Дивногорська. «Безкоштовним буває тільки сир в мишоловці», – відповів водій. Квиток до Дивногорська коштував сто двадцять карбованців. Я запропонував дівчині сісти, а водію подав гроші. Дівчина сіла поруч, сказала що їде до жениха, який вже тиждень не дзвонить, і, поки не знайде, не повернеться додому.

– Сто двадцять – квиток, теперечки оплачуй повернення, а там запросить гроші на відрядження, на їжу, на готель, – бурчав невдоволений водій.

– Жениха ми знайдемо, – впевнив я дівчину, – він у тебе мабуть студент?

– Він працює, й живе у гуртожитку.

І знову обізвався водій.

–У гуртожитку таких як ти, та ще й вродливіших на кожну ніч вистачить. Чи він дурний, дрова до лісу тягти.

Я зауважив, що водію у такому гуморі краще за кермо не сідати. Бо обов’язково завалиться до кювету. Але доїхали без особистих пригод, хіба що п’яному парубку приспічило до вітру, а потім всі пасажири з півгодини шукали його в лісі.

 

Відразу після прибуття в Дивногорськ я познайомився з людиною, яка все своє життя займається селекцією виноградних рослин. Олександр Меньшов два дні, як святкував своє шістдесятиріччя. На його припрошування хильнути за чоловічу зрілість по чарці домашнього винця відмовитися було неможливо. Про Меньшова винороба добра чутка йшла не тільки Приморським краєм. Його добре знали садоводи Хабаровська і навіть Комсомольська-на-Амурі. Олександр частував мене вином з присмаком далекосхідного лимоннику. Воно було трохи терпким, та, на думку майстра, добре угамовував спрагу.

– Звідки ви довідалися про мій приїзд, – відразу після першої чарки в мене розв’язався язик. – Я нікого не попереджував, що їду шукати саме вас.

– Добрі вісті не лежать на місті, – пожартував Меньшов. – Я давно мав на увазі зустрітися з головним редактором дачної газети. Але, самі розумієте, не вистачає часу. У вас такі ж проблеми. Сім років ви редагували «Сонечко», але останнім часом газети не стало. Чому?

–Я був редактором, а мене звільнив засновник, вирішивши що нова людина зробить газету цікавішою. А з новими – пішло-поїхало. Не така вже й легка справа одному фахівцю двічі на місяць видавати газету обсягом в двадцять чотири сторінки.

Ми випили ще по одній чарці вина, теперечки вже – виноградного з присмаком полуниці.

– Ви самі вигадуєте рецепти?

– Звичайна річ. Коли є з чого, який сенс товктись на місці. Сподіваюсь ви мене розумієте. А ви, я чув, йдете по сліду письменника. Думаю, це теж цікаво. Коли чутка про ваші розвідки дійшла до мене, я майже два тижні перечитував коморні зошити мого батька. Він сюди приїхав з Житомирщини в двадцять дев’ятому році, зовсім ще парубком. Збудував хатину, ні, не сучасну, це вже нова. В тридцять першому почав культивувати виноград. Починав з уссурійських диких рослин. Знаходив в тайзі кращі зразки, висаджував на присадибній ділянці. На сьогодні ми маємо біля тридцяти нових зразків.

– Ваш батько ще живий!?. – здивувався я.

–В Росії стільки не живуть, – гірко всміхнувся Меньшов. – Але для мене батько завжди живий. Зараз ми з вами візьмемо коморні книги за 1937 рік, відкриємо на закладці і… ви будете приємно здивовані. Отож беріть та читайте.

Меньшов протягнув мені зошит в сірій картоновій палітурці. Від нього тхнуло цвіллю давнини. Записи було зроблено фіолетовими  чорнилами, так що вони добре збереглися.

 

21.2.37. Зранку нестерпна жага. Зі мною так буває перед снігом. Останнім часом занадився частуватися вином міліціонер Бурило. Пішов незадоволений, бо мало випив. Якщо піде сніг, Бурило сидітиме у тіточки Маргарити Семенівни, буде пити самогонку та скаржитися на долю.

 

23.2.37. Сніг, сніг, сніг… Добре що ніч безвітряна. Над дахом Маргарити Семенівни всю ніч розпластувався дим. Прийшлося дихати димом, а не снігом, бо наші хатки стоять майже впритул. Звідки в неї стільки цукру?

24.2.37. Сьогодні ранком вийшли з лісу мисливці, Сергій Шлюндік з сином Йосипом, та мешканцем села Шумного Іваном Лозов’ягою. Вони полювали на тигрів, та який тигр в таку невідь? Причащалися вином. Шлюндік розповів байку, як він голими руками спіймав молодого тигра. Лозов’яга читав вірші невідомого мені поета Майка Йогансена та інших… Одного вірша записую.

 

Над селами хмари похилі,

І тоскно в блакить

Простягають руки безсилі…

Оце тільки лишилося,

Що плакать.

 

Ми так залетіли далеко

В такий голубіючий ірій,

Білопіняве пір’я стелили

Над селами хмари…

 

Сліз ні краплі –

Бо вже нічим лишилось

І плакать.

 

Слухаючи вірші, виходив подивитися чи не стоїть під вікнами Бурило. Мисливці гостювали в мене якраз добу. Вранці двадцять шостого пішли по своїм мисливським справам. Бурило побачивши сліди, поцікавився, що за люди були? Почувши, що – Шлюндік з сином, заспокоївся.

 

27.2.37. Весь час думаю про мисливців. Вдень,, стуляючи рурочкою губи, син Шлюндіка, Йосип, насвистував пісеньку «прокидайся кучерява, та йди працювати». Сьогодні все наше життя підпорядковане праці. А що за те маємо? Чесному мисливцю хліба не купити, змушені харчуватися тим, що дає тайга. А що до Лозов’яги, дивна він людина. Відомий в Україні поет блукає по нетрям в пошуках кабанячого м’яса? З такою головою треба в Кремлі сидіти, поруч зі Сталіним. Звідки Сталіну знати до якої праці лежить душа селянина? А Лозов’яга знає. Може й швендає по тайзі від того, що знає? Зробив кому натяк, ото й погнали подалі від гріха. Хотів записати ще деякі вірші Івана, але він застеріг: за ці вірші поетів постріляли. Чи знає про те Сталін? Мабуть, ні. Діють агенти капіталізму. Вони є всюди.

 

9.3.37. День народження Тараса Шевченка. «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропите». Встали, порвали, та занадто вже довго волю кров’ю окропляємо. Вражої невистачило, почали своєю. А що до волі, вона посувається іншими шляхами. Заблукала десь наша воля.

 

– Виходить я сиджу на тому місці, де, можливо, сидів Багряний?

Олександр Меньшов посміхнувся.

– Не зовсім так. Батькова хата стояла осторонь, там зараз літня кухня. Сторінку, ви можете переписати, може знадобиться.

–А далі? Може ще коли заходили, Лозовягін зі Шлюндіком?

–Я переглянув записи до сорок першого року. Нічого особливого. Все звелося до садиби. Коли що починає кільчитися, квітувати, визрівати… Чиста селекція. В тридцять восьмому ще були якісь роздуми, але потім, як відрізало. Мій батько з Лозов’ягінім були однолітками. Як і син Шлюндіка, Йосип. Той знав багато чого, та помер вже. Десь в вісімдесят другому. Він до смерті зоставався дорослою дитиною. Довго працював лісничим. Непідкупно чесна, привітна людина. Приїздив до мене зі своєю закускою. Задарма чарки не вип’є. Мене це бентежило, але що поробиш – така людина!

Зараз теж багато що стоїть на заваді, а в шістдесяті шагу не зробиш, щоб хтось не важив на твоє добро. Сьогодні доки що не займають. Не знаю, чи надовго?

Меньшов наполягав, щоб я взяв собі саджанець винограду в горщику, але в мене не було наміру відразу повертатися в Хабаровськ, а їздити з саджанцем було дуже незручно. Від чарки домашнього вина я не відмовився….

Стояв духмяний жовтневий ранок, коли я простився з селекціонером й повільно рушив до зупинки автобуса. Останнім часом проблем з транспортом в краї не було. Але, як повідомив мені Меньшов, у нього до сучасних водіїв є велика недовіра: пиячать, зарази! Він порадив мені неодмінно застрахувати своє життя, або застрахуватися від нещасного випадку. Таким чином подумати про себе й про свою родину.

–В мене хвороба, – пожартував я, – закам’яніле серце. Якщо впрягає якась думка, не можу зупинитися.

Я йду широкою вуличкою. Небо наді мною в білих шкарапулях розірваної на друзки хмарини. Дерева в садках неспішно роздягаються. Ранети сяють на сонці величезними червоними кулями. І ні душі і на вулиці….

До зупинки зоставалося декілька метрів, коли позаду залунали крики Меньшова. Поки біг, захекався, і десь з хвилину стояв, поклавши долоню на моє плече.

– Пробачте, ледь на забув. Живе в Хабаровську селекціонер, Михайло Модьянкін. Вони довгий час спілкувалися з моїм батьком. Приїжджав не один раз. Я напевне знаю, що він теж робив записи з 1956 року. Батько йому презентував чисті коморні зошити??. Де брав? Працював в спілці з вченими інституту. А Модьянкін – ні, не хотів ділитися славою.

Я добре знав Модьянкіна, проглядав його записи, але його розмови з селекціонерами мене тоді мало цікавили.

Модьянкін вмер в 2005 році. Трохи не дотягнув до дев’яноста п’яти. Його дружина, Клавдія, садибу продала. Думаю разом з записами.…

Ми прощаємося ще раз. Галуззя лісових дерев змагається у вишукуванні нових кольорів. Качки, наче човники, плавають по невеличкому ставочку. З півдня, з-за кордону низько пливуть важкі хмарини. Водій точить ляси зі знайомим пасажиром. Він не поспішає.

– Білого гриба в цьому році, як ніколи.

– Але не візьмеш, злодії з гвинтівками ходять. Кажуть, взяли весь ліс в оренду. Вивозять гриби вантажними машинами.

– Нічого, знайдемо управи...

– Одного з тих… з гвинтівками, вже того... вбили учора.

 

Уссурійськ з першого огляду не місто, а велике село. Частенько я бував тут на початку дев’яностих. Привозив книжки нашого видавництва, тільки що народженому бізнесмену Віталію Григоренку. Він контейнерами закуповував книжки в Москві, в Харкові, в Ленінграді, розвозячи їх по магазинах Приморського та Хабаровського країв. Дещо з новинок перепадало й мені, бо грішми за свою працю я не брав. Книжки, щоправда, були ні те ні се ні кукуріку, але на кожному форзаці сидів, розіп’явши від захоплення руки, артист Нікулін, говорячи мені, як потенційному покупцю «Книжки інтердайжеста – ну, слів немає!» Не знаю, чи читав сам Нікулін оті книжки, де було дуже багато сексу, а на палітурці роздягнені жінки та мавпа з книжкою прогресивного на  той час видавництва.

 

 

Comments