11

11

Каширин іронізує:

Янгол і куток на староєврейському – синоніми. Дитина, що стоїть навколішки під іконою, це янгол. Звичайно в розумінні батьків. Батьки за ріг будинку ходять до вітру, в цьому вся чарівність і позитивна якість віри.

І далі його напучування королеві Марго:

– Якщо чоловік побачить тебе з пришпиленим до сідниць коханцем, кричи: рятуйте! Але дозволь корейцю довести своє діло до переможного кінця. Платню у такому розкладі потрібно збільшити. Тобі за насолоду, а чоловіку за моральні тортури.

В квартиру Лілії в’їхало молоде подружжя, Катерина та Сергій Армани. Вона працювала касиром у якомусь торговельному центрі, а він водієм рефрижератора, розвозив по магазинах заморожені рибопродукти. Іноді на тиждень-два відбував у відрядження по риболовецьким селам вздовж Амуру. Йшла чутка що він працює під протегуванням Апостола, бо жодного разу Сергія не грабували в дорозі, тоді як інші водії далекобійники зазнавали від дорожніх рекетирів чималої погуби. Щастило якщо залишалися живими.

По натурі я бабій, отож і Катерина запала мені в око відразу як я побачив її за касою в магазині. Тоді я ще не знав що вона моя сусідка. Зиркнувши жінці в очі я отетерів. Смаглява, кароока, попелового кольору густе волосся. Лице до вподоби богині. Поки, вибивши чек, я складував у пакета куплені продукти, вона вийшла зі своєї крихітної ятки, і, розмовляючи з продавщицею, підняла майже до грудей кофтину, бо дійсно у магазині було дуже парко. Але мені тоді здалося що вона демонструє переді мною свою приголомшливо вродливу постать. Все моє нутро охопив пекучий біль, я ледь не забув на прилавку шматок сира. Добре що дівчинка-продавець повернула мене з уяви у сувору дійсність. Але касир помітила мою розгубленість і навіть усміхнулася, коли я, рум’яний від хвилювання, проходив поряд.

Не знаю вже від кого в мене така нестерпна жага до вродливих жінок? За батьком я такого не помічав, мати… про неї я майже нічого не знав, але ж батькові зрадила таки. На тому ж дні ввечері я знову прийшов у магазин, але з-за натовпу не зміг ще раз подивитися в очі засмаглій красуні. Ранком другої доби до мене зайшов Сергій. Ми познайомилися. Взнавши що я «той самий сатирик-гуморист» водій прийшов у захоплення, казав що вся кабіна його рефрижератора обклеєна моїми гуморесками. Що рекетири його не чіпляють саме за повагу до моєї творчості. Я, звичайно, посміявся, прийнявши натяк Сергія за жарт, бо безумовно в його удачливому бізнесі прозирала рука Апостола. В неділю Сергій запросив мене на новосілля, але я покликався на втому і негайні справи. Перш за все не знав що подарувати новоселам, а по-друге саме настроївся помріяти про можливе знайомство з магазинною красунею. Вона й справді глибоко запала мені в душу. Запала так, що я вже почав втримувати себе від бажання бігти до магазину за зовсім непотрібними мені продуктами. Але Сергію так закортіло познайомити своїх гостей з сусідом-гумористом, що він послав дружину, щоб та уговорила мене приєднатися до їхнього гурту. Мене б так не здивувало появлення Христа, як появлення Катерини. Від несподіванки я почав хапати ротом повітря, вона теж була чимало здивована, але зайшла таки, причинивши спиною двері.

–Я запрошую вас… будь ласка… ви такий сумлінний, а я думала…

Що вона про мене думала я так і не дослухав, бо затараторив, не тямлячи сам що.

–Так-так, я обов’язково, обов’язково прийду. Тільки, порозумійте мене, я очманів від вашої вроди. Треба трохи звикнути думки що ви поряд…

Вона схопила мою охолонувшу руку в свої теплі, і міцно стиснула її.

–Все буде гаразд, не хвилюйся, ти мені теж сподобався… там… у магазині.

Я став під холодний душ. Особливих радощів візит сусідки мені не приніс. Я починав ненавидіти себе за улюбливість у молодих вродливих жінок. Така любов добром не закінчується. Що мені дала ота чудова ніч з Лелією? Палав від захоплення її вродою? Та ні, на той час її врода вже потьмянішала в моїй свідомості. Мене тішила егоїстична думка: ось який я бабодур, закохав у себе жінку, потяг до алкоголю втратила! Про те, що буде далі, я не думав. Можливо, навіть, Жаронкіна Світлана не давала згоди на одруження, серцем відчуваючи, що чоловіком я буду ненадійним. А можливо саме вона й зробила мене таким, бо за п'ятнадцять років я не зрадив Світлані жодного разу. Мене вдовольняло її кохання. А коли вже все пішло, як пішло, коли долинули до мене чутки про її амурні пошуки, не в розпач же мені занепадати. Чим я гірший за неї!

Але обіцянку треба виконувати. Вигріб я з шухляди гроші, які були в наявності, засунув їх у порцеляновий глечик і, набравшись духу, подзвонив сусідам. Колотнеча в грудях стояла така, що ледь втримувався на ногах. Дурень, звісно. Поводився як п’ятнадцятирічний хлопець, коли вперше чекав на Світлану Жаронкіну біля місцевого кінотеатру. Роки йдуть, старішаю, набуваю освіти, але підкорити собі свої почуття не можу. Як щось не так. налітає хвиля, захльостує не тільки серце, але й розум.

Двері відчинив Сергій. Підкреслено повільно я рушив до кімнати, в який господарі приймали гостей. Їх було небагато, окрім господарів, чотири жінки і два чоловіки. Я підійшов і віддав Катерині подарунок.

– Треба було вам освідомити мене завчасно, а так доведеться подарунок купувати самім.

– Ой та що ви, ми ж не заради подарунка. Ми раді що будемо жити поряд з вами… – залементував Сергій.

Потім по черзі знайомився з гостями сусідів: дві Валі, Клава з Тетяною, брат Сергія Андрій та чоловік Клави Петро Надточій. Петро з Андрієм займалися перевезенням товарів по магазинах та ятках. Жінки теж працювали у галузі крамарства.

– Буде на щось потреба, дзвоніть, – граючі чорними циганськими очима запропонувала мені свої послуги одна з Валентин. – Без торгової надбавки хлопці доставлять…

Я сів на запропоноване мені місце. Святковий стіл, наче квітник, ряснів наїдками та коштовними напоями. Правда, як я відразу помітив, горілку тут здорово не шанували. Одна пляшка «Хортиці» на весь загал. Але спочатку треба було відповісти на пропозицію жіночки, облегшити моє життя дешевою закордонною  продукцією.

– Дякую, але мені, одинцю, чи багато треба. Я все більше метляюся по відрядженням. Щойно повернувся з будови сторіччя. Й досі знаходжуся під враженням.

– Мабуть і коханочку там собі придбали! – це знову одна з Валентин.

– Була і коханочка, а що ви хотіли… пів селища одиначок.

– Мабуть багато жінок за улюбленцем сохнуть? – це вже Тетяна.

Я засміявся.

– Якщо їдеш на дві-три доби, познайомиться не встигаєш. А зараз моє відрядження розтяглося ледь не на три тижні.

–І часто так буває?

–Вперше.

Я намагався не дивитися на Катерину, та даремне. Вона наче магнітом притягувала мене до себе. Це було хворобливе почуття, як я не утримував себе, серце стукотіло з перебоями, а іноді зривалося прямо таки на серцетрус. Особливо після чарки горілки, коли уболіваючи за своє одиноцтво, я починав занепадати ледь не у відчай.

– Чому так, – спитала Катерина, – в газетах ви такий гумозний, а в житті, бачу, мовчазний. Втомилися у відрядженні?

– Усі свої усмішки віддаю газеті, – пожартував я. – Але давайте, шановні друзі, забудемо про мене. Ми що святкуємо, новосілля! То ж будьмо!

Сергій підхопився з-за столу:

– Будьмо! Нехай хоч нам щастить у нашій нещасній державі!

Тост мені сподобався. Коли дізнався хто гості за фахом, думав будуть прославляти нову російську демократію. Але ж!.. Я випив стоячки.

На столі легше сказати чого не було. На деякі делікатесі, приходячи в магазин, я просто не звертав уваги. Бо не по кишені були. Ото ж і закусувати не знав з чого починати. Сергій підсовував чорну ікру, чорноока Валентина наполягала відвідати її страв. Вона відверто залицялася до мене, що викликало уїдливу усмішку на лиці Катерини. Після першої чарки всі накинулися на їжу, після другої шпортали в ній виделками, а під третю Валентина зажадала від мене тосту. Що зоставалося робити, я завжди базікав те, що само чіпляє язика. Отож і зачепило.

– Хто має добру коханку не буде сердитися на того, у кого їх п’ять. Бо добра коханка може стати доброю дружиною, а поміж п’яти коханок доброї дружини не знайдеш. Підеш під вінець з одною, останні чотири все волосся тобі повискубають. А та, з якою йдеш, печінку проїсть, дивлячись на твою лисину. Мій тост за щастя улюблених.

Валентина зграбно добула сигарету з кишені, пом’яла у пальцях, але не закурила. Сунула знову в кишеню.

– Ви курите? – спитав Сергій.

– Терпіти не можу цієї гидотні. Ніхто в нашій родині цигарок не смоктав…

– Це видно по вашим гуморескам. Але ж ви не релігійна людина.

– Саме так, я атеїст.

– Дивно, – промовив Надточій. – Християнство забороняє віруючим курити, а вони курять, а ви атеїст і не курите. Яка ж у вас віра?

Він був невеличкого росту і нічим особо не примітний. Поряд з ним дружина Клава показувала себе вродливицею. Вона й відповіла чоловікові на його питання.

– Він вірить у життя, хіба не так, пане письменнику? Від п’яниць та курців народжуються неповноцінні діти… на мою думку отут воно і існує, християнське пекло. Дивитися на дитину-каліку страшніше ніж кипіти в пекельній живиці…

Очі Клави зблиснули сльозою.

– У тверезих людей теж народжуються невігласи, – промурмотів Надточій.

Клава з чоловіком сиділи по той бік столу. У жінки були зеленаві в крапочку очі, вона крутила пальцями ґудзика на кофтині, груди у неї були повні, і я побоювався що, скрутивши ґудзика, вона відчинить на обзір свою жіночу скарбницю.

– Поміж калік зустрічаються геніальні люди, – я зробив жест рукою, показуючи Клаві, що маю бажання поцокатися з нею чарками. Вона забула про свого гудзики і встала. За нею дружненько повставали усі. – Давайте не будемо про сумне. Не треба перейматися в тому, в чому ми не повинні. Не треба шарпатися, коли у природи щось склалося не так, як треба. Ми надто часто йдемо в упряжці приблизних почуттів, у тварин все не так, тому й помилок буває менше.

– Ви що маєте на увазі? – поцікавилася Катерина.

– Біда коли хіть долає інстинкти.

Я розумію що верзу щось несусвітнє. Верзу з єдиним бажанням, глибше запасти у серце Катерини, бо певен у тому, що вона саме та жінка, яка народить мені здорових, розумних, вродливих діточок. Бо її енергетика вже працює в моєму єстві, навіть серце починає битися у ритмі її серця. Але даремно, доля опановує нас своїми нестямними іспитами. А бігати дикими самцями за самками, винюхуючи ніздрями уподобаний нам запах, забороняє суспільство. Я вперше подумав, що жіноче тяжіння іноді буває міцнішим за земне. Не подумав, навіть, а був цілком переконаний, що так воно і є.

Але про що це я?

Вина на столі багато: італійське, єгипетське, французьке, але видудлили чомусь саме горілку. Валентина буркнула, що вино пити не буде, що змішувати напої не звикла. Тоді я підхопився принести пляшку зі своїх запасів. Щоб «не втік» зі мною ув’язалася Валентина. Якби не вона я повернувся б до столу за дві-три секунди, але жіночка, хоча й не п’яна, збуджено реагувала на кожне устаткування мого помешкання. Дійшовши до канапи, вона вирішила відчути її на пухкість, або уявити собі, чи зручно буде при нагоди на ній лежати? Лягла широко розкинувши руки, наче кликала мене в свої обійми. «Аби ще ноги розчепірила!» – подумки пожартував я. Коли вона запропонувала на хвильку прилягти поряд, я схопив жіночку в оберемок і поніс до дверей. Вона в запалі бовтала ногами, реготала, охопивши мене за шию. Коли вже я опустив її долу і підхопивши зі стільця пляшку горілки, сказала, зазираючи мені в очі.

– А канапа в тебе не рипить, не маєш, бачу, коханки!

– Не маю, – відповів я жартівливо. – Не люблять мене жінки…

Нас вже зачекалися.

– Чи не до магазину бігали?

Мені не вистачало тільки почервоніти, як соромливому хлопчиську.

– Шукав ще одну пляшку, начебто купував дві…

– Вистачить однієї, – вигукнув Сергій. – Ми, бачте, з горілкою не контактуємо. Цей бізнес давно вже тримають люди Апостола. Як більш прибутковий.

Мені не дуже сподобалося святкування новосілля у сусідів. Базікали про тяжкуваті податки. Про те, що церква має податкові пільги, й чималі грошові внесення від держави отримує, а з бідного Ванюшки здирає останні пелюшки. Буває що місячного прибутку не вистачає на виплату податків та коштовності ятка, бо господарі ринку заломлюють неймовірні ціни. Герої моїх гуморесок не раз плакалися на цю тему, та ті фахівці, про яких йшла мова, моїх гуморесок не читають. Або не звертають на критику уваги. Це за радянські часи критика викликала справ-жній ажіотаж у владних колах. А зараз – демократія…

Після новосілля в мене ще жила надія, що справжнє свято чекає на мене попереду. Що воно обов’язково завітає в моє помешкання. Щодня міняв на ногах шкарпетки, чого раніше не робив ніколи. Надівав нові сорочки, навіть коли виходив у коридор винести побутове сміття. Вірив: чого тільки в житті не буває. Затримається Сергій у дорозі, заграють у красуні гормони, не побіжить же вона шукати когось іншого! При зустрічі вона розмовляла зі мною, навіть забігала пошпортати у моїх книжках, або перехопити чергове число газети з гуморескою, яка набула широкого розголосу. Мені б зробити крок, жартівливо обійняти, торкнутися долонею плеча, або чмокнути в потилицю, в пухке ароматне волосся. Та яке там!.. При зустрічі з Катериною все у мене наче кам’яніло. Від жалю до себе ледь не плакав. Вже й Валентина, яка спочатку дзвонила двічі а то й тричі на день, замовкла.

Кільканадцять хвилинок щастя мав я хіба що біля відчинених дверей, коли випроводжав Катерину з квартири. Коли, зирячи мені в очі, вона підставляла щоку для поцілунку. Одного разу я ледь втримався на ногах – голова обертом пішла, – а вона, бісова жінка, стрімголов вислизнула за двері. Тільки спідницею хитнула. Хотів я якось прослизнути за нею в її квартиру, та не встиг: перед самим носом двері зачинила. Гралася вона зі мною як кішка з мишеням, і догралася до того, що, я зненавидів себе, покликав на ніч провідницю Галину. Кохаючись з Галиною, я в уяві тримав саме Катерину, отримавши таким чином чималу насолоду. А ранком, коли Галина, як пташка, випорснула з мого кубла, я знайшов номер телефону Валентини. Запросив на вечерю, але вона відмовилася. Не спитавши: чому, я розірвав зв'язок. Вона передзвонила, спитала, чи не образився бува, і запросила прийти на співрозмову до її продовольчого ятку. Я довго вагався: йти чи не йти? Але пішов таки. На той час я вже прийшов висновку, що треба чіплятися за кожну щасливу пригоду. Яка б жінка не майнула перед очима спідницею, тягти її до ліжка. Бо, послухати місцевих півнів, так вони вже добру половину місцевих жінок у свої обійми отримали.

Вийшов я якось у вечерові сутінки, сів у сквері на лавку, дивлюся як зблискує кольоровий водограй на площі. І раптом відчуває наче хтось мене позаду за волосся смикає. Бісівня якась, не інакше. Позаду мене квітник, кущі колючих троянд. Хотів бо озирнутися, але теплі запашні долоні затулили мені очі, і хтось жіночим голосом питає:

– Впізнаєш, пане Олег?

Притискую долоні незнайомки до своїх очей, нюхаю вечерове повітря, та хіба впізнаєш по запаху людину, коли так пахнуть квітучі троянди. Але ж голос наче знайомий був. Почав блискавично перебирати хто б оце міг бути: Світлана, Галина, Надія, Валентина? Звісно, не Катерина. І раптом, наче вибух у голові: Кіра! Коханка з Ургалу.

– Та не стій же там, Кіро, ноги шпичаками опалиш!

Переступила вона лавку, сила поряд, радісно зазирає мені в очі.

–Я по своїм справам приїхала... приїхала подивитися як місцеві відпочивають, коли ба… знайоме лице! У мене поїзд о двадцять другій. Посидьмо, чи може проводиш?

– Тобі обов’язково їхати саме сьогодні?

– Не обов’язково, але ж квиток на руках.

– Обміняємо квитка. Завтра вранці у квитковій касі, є така біля нашої пошти. А сьогодні… сьогодні їдемо до мене. Я знудьгувався по тобі, Кіро.

Я навіть в лоба себе ляснув, щоб утрималась в голові певність, що наші бажання здійснюються, якщо ці бажання сполохують блискавками в мозку. Таким чином ми маємо можливість спілкуватися з близькими людьми на відстані. Спілкуватися без комп’ютера, бо кожна тварина на землі має в голові свій комп’ютер, тільки б навчитися налагоджувати ці комп’ютери. Не замикатися у своїх проблемах.

Водограй на площі Киру вже не цікавив.

– То ж ходімо, – порадила вона, – чого тут сидіти.

Кіра схопила мене під руку і ми рушили вздовж автомобільного шляху, назустріч виблискуючому ліхтарями місту.

– Що за справи у тебе? – поцікавився я.

– Дещо з барахла прагнула купити. По магазинах захмарні ціни, а на базарі все з Китаю. Так нічого й не впало на очі.

– Нічого-нічогісінько?

– Хіба що по дріб’язку…

Кіра прожила у мене майже тиждень. Я не ховав її від сусідів, під лікоть виходили з квартири, пішки посувалися містом, по магазинах, на базар, навіть у кінотеатрі були. Я не дуже  шаную заокеанські кінострічки, але Кіра була в захоплені. Там було таке кохання, таке кохання. В ту ніч вона була особливо ніжною в ліжку, наче копіювала поведінку головної героїні фільму. Виставляв я Кіру напоказ начебто на зло Катерині, але вона щиро усміхалася при зустрічі. Навіть ручкалася з Кірою. Сергій теж підморгував мені, бо статурою і лицем моя заїжджа коханка нагадувала зірку шоу-бізнесу Машу Распутіну. Вві сні я двічі чув як вона співає. Прокидався зі слізьми в очах, довго лежав слухав її тихе дихання. Іноді виникало бажання одружитися за цією доброю, покірливою жіночкою, але тут же питав себе: зі скількома мужиками вона була доброю і покірливою? Чи вистачить у мене розуму забути про її амурні походження? Запевнити себе у цьому я не міг. Те, що я з часом звик до інтимних прогулянок Світлани, ні про що ще не говорило. Світлана була моєю юнацькою любов'ю, майже пристрастю. Але від п'ятнадцяти років терпіння віяло північною прохолодою. Сполохи любові все частіше змінювалися пітьмою розчарування. Від надії на щасливе життя у подружжі майже нічого не залишилося. Хіба що почуття жалю за втрату чогось дуже необхідного в житті.

Проводивши Кіру на потяг, я дві доби майже нічого не писав і не виходив із квартири. Чекав що подзвонить у двері Катерина, але вона не подзвонила. Навіть редактор газети наче забув про моє існування. Щоправда, прочитав роман Миколи Руденко «Орлова балка». Сподобався, що написано українською мовою. Багато в романі простору, є кримінал, є деспотизм радянської влади. Але наркотики… Невже й справді в суспільстві існує така проблема? Чи її немає, чи я її не помічаю? Пияцтво? Та пийте ви, хоч залийтеся. Втрачаючи життєву мету людина втрачає повагу до себе. І западає в полон до шлунка. А в герці зі шлунком мозок завжди терпить поразку. Особливо це помітно у людей, які з дитинства накачують м’язи, а мозок віддають на поталу релігійним проповідникам.

Я сидів за столом, клацав вимикачем настільної лампи. Робив це автоматично, бо подумки продовжував розмову зі Скандером Караєвим. Розмову, розпочату ще у Чечні, коли знаходився у ворожому полоні. Далебі не знаю, чи не зі страху виникла тоді у мене певність, що називати бандитами борців за свободу батьківщини, надто неправдиво. Який сенс утримувати нескорені народи в імперських ланцюгах. Нехай собі живуть, як того бажають. Найвища плюгава коли іновірцям нав’язують свою релігію. Начебто вона дарована самім богом. Нав’язують свою ідеологію, свій життєвий побут, свою мову. Караїв слухав мене уважно. Хто я для нього був? Невіглас, якому вручили зброю і послали убивати людей повинних тільки в тому, що вони щиро люблять свою батьківщину. Ні, я не боявся вмерти. Почуття ліктя зі засудженими на ганебну погубу хлопцями? Не опалювала душу покута, що я завчасно від’їхав з України. Від’їхав щоб влучити в пастку, яку вготували для своїх дітей російські політики. Коли Караїв одного разу торкнувся долонею мого лоба, я відчув як у серце моє постачається енергійна впевненість, що не усі росіяни танцюють під заведену Єльциним музику. Але тоді я ще не зовсім примирився з думкою, що правда на моїй стороні. Що чесна людина не повинна підтримувати прикази, які суперечать її сумлінню. І не поважно із яких джерел вони йдуть: від церкви, влади, чи від окремої людини. Але за Караєвим стояла моя мати. Вона дивилася на мене сумними очима, наче не впізнаючи у змученому роздумами парубку свого сина. Я її теж не відразу впізнав. Схудла, посивіла, і це в неповні сорок років. Я тоді казав Караїву: ця жінка мене породила, нехай вона і знищить мене! Бо не бачу сенсу існувати на білому світі. Людство заплуталося в тенетах невігластва… Я повторював те, що чув в дитинстві, коли поміж батьками виникали образливі сварки, ледь не до бійки. Мати ненавиділа комуністів, батько – націоналістів, так він називав людей, які відстоювали право на незалежність своєї вітчизни.

Гори, кучеряві, зелені, в небі білі хмаринки, господарка дома сидить на порозі, сумними очима дивиться на кам’яні пагорби вздовж рокітливого струмка. Мабуть свого часу вона була захоплена своїм сином Скандером, але зараз вже не вірила в перемогу, знала що гігантський спрут буде муляти їх, поки не задихнуться…

Пригадую, я сидів підпертий двома ящиками від набоїв, від них тхнуло мастилом і печеною у багаття картоплею. мати сиділа трохи осторонь на ослінці, занурена у свої невідомі мені думки. Здавалося вона анітрохи не жаліє мене, що погодиться з любим вироком Караїва. Таємнича доля матері мене вже майже не хвилювала. Батько казав що вона закохалася в якогось чеченця, але я розумів, або її арештували по наклепу вчителя історії Сави Харитоновича, за мовчазною згодою батька, або вона втекла, передбачаючи можливість арешту.

Подумки я не раз повертався в ту, не знаю вже найчорнішу чи найсвітлішу, добу мого життя. Я вийшов з полону схожий на живого скелета, дивився на російських вояків, як на катів, і мене комісували як збожеволівшого. Тяжким було моє повернення до життя. Майже рік я тільки й знав, що писав саркастичні усмішки про радянських вояків у Чечні, які, звісно, ніхто не друкував. Аж поки я не написав гумореску про знедоленого селянина, який став підприємцем, роблячи горілку з бездоглядних туалетів на місці залишених селянами домівок.

 

Повертався якось з редакції, зустріла мати сусіда Сергія, поскаржилася на кримінальні обставини в місті.

– Як вам це подобається, знову череда вбивств. Ладно, бандюги поміж собою рахунки зводять. А тут стариків почали вбивати. Кажуть підлітки, і старшує над ними якийсь Вовчик. Не Вовчик, а вовкулак. На площі учора, білим днем, налетіли зграєю, збили старика з ніг, пенсію відібрали і розсипалися кущами, залишивши людину вмирати від серцевого нападу.

– З чого ви взяли, що керує зграєю саме Вовчик?

– А що є інші?

Коли я на хвильку завагався, додала.

– Інші на таке не гаразді, товариш Сергія в міліції служить, він певен що це справи Вовчика, бо керує Вовчиком сам Апостол.

Такого нахабства я вже не міг стерпіти.

– Міліцейські брехеньки. Не знають як діточок приструнити, ото й кивають на тих, хто хоч якусь користь суспільству приносить. Якби не Апостол щоб тут було!

У жінки не знайшлося слів, щоб висказати все що вона думає про мене. Красномовнішою була усмішка, та пекуча іронія в очах.

– Ви Сергію про це скажіть…

– З Сергієм погуторимо. Я Вовчика трохи знаю, як вмію працюю з безпритульними дітлахами. Людина він жорстка, але ж таке зараз життя. Діти не сліпі, бачать, що витворяють зажерливі комерсанти.

Жінка обміряла мене презирливим зором.

– Я думала ви розумнішій…

– Який вже є…

Я йшов і пережовував розмову з жінкою, матерю сусіда Сергія. Була чутка що Сергій, працюючи водієм, був позаштатним працівником ФСБ, у всякому разі так мені повідав його товариш з міліції. Після вечері, я зайшов до злагодженого подружжя, котре сиділо біля телевізора, слухало кримінальні новини. Я соромився свого утручання в відпочинок сусідів, але доля Вовчика, якого я дуже поважав, не давала спокою.

Гостинність сусідів додала мені відваги. Сергій уступив свій стільчик, запропонував пива, але я тільки руками замахав.

– Вибачайте, не можу заспокоїтися… Годину тому зустрівся з вашою матінкою, вона певна, що відомий нам Вовчик, очолює зграю підлітків, які грабують і вбивають людей. Я декілька разів зустрічався з цим підлітком, розмовляли. Він мені показався порядною людиною. Трохи жорсткуватий, але щоб забивати стариків…

Сергій знизав плечима.

– Найперше, як каже мій товариш, вони не мають доказів. По чуткам це так, але ті, кого грабували, Вовчика не впізнають. Не було, кажуть, такого підлітка… А він хлопець примітний, такого раз побачиш, раптово не забудеш.

В кримінальних новинах саме розповідали про вбивство дружини місцевого олігарха, яка мала безглуздя позичити комусь чималу суму грошей. Без розписки позичила, і ніхто не знає кому.

– Все проще простого, – коментував випадок Сергій. – Чоловіку обридла стара дружина, свіжини закортіло. Він її й заказав. Але доводу не знайдеш. Поховають та й забудуть…

– Живемо як на війні.

– Чому як? Громадянська війна в самому розпалі. Грабують народне майно. Подивимося що буде, коли оті хлопчики підростуть. Кримінал відверто готує собі бойовиків.

– Поки при владі сидять зажерливі дурні криміналу боятися нічого. Але ж олігархам теж остогидне різня, знайдуть, посадять на трон тверезу голову…

– Скоріше жорстку руку з шаблюкою. Криміналу саме час відійти в тінь, зробитися непомітними. Віддати те, що награбували…

Наша розмова обірвалась, коли Сергію подзвонили. Він двічі чи тричі, сказав так, і почав квапливо збиратися.

– Ще одне вбивство, тепер вже олігарха, чоловіка небіжчиці.

Повернувся я додому в зовсім зіпсованому настрої. Позапинав фіранки на вікнах. Було відчуття що сьогодні обов’язково в мене стрілятимуть. Я навіть ліжко впритул до вікна пересунув. Щоб спокійніше було спати. Виключив світло, почав було роздягатися, але хтось подзвонив у двері. Не спитавши – хто, я відчинив.

Соромливо посміхаючись, в майже розчахнутому халаті, ввійшла дружина сусіда, Катерина…

Коли вона пішла, я довго не міг заснути. Якщо Сергій щось запідозрить, гаяти часу не буде. До якого кута не пересувай ліжко, надійної схованки не буде. Але ж яка солодка жіночка. Ще раз подзвонить – відчиню. А там що буде…

 

Якщо залишалися з сусідом наодинці, я захоплено дивився на вродливого, веселого здорованя і почував, навіть не сором, ні, – якусь болісну недовіру до самого себе. Не вірилося, що дружина цього дивного чоловіка не вдовольняється його коханням, при кожній нагоді біжить до мене, щоб подарувати всю нестерпну жагу свого тіла. Іноді виникала думка, розповісти про все Сергію, бо, можливо, колись і моя дружина, якщо вона в мене буде, бігатиме до якогось любителя кохатися з чужими жінками. Уявляючи, як, скажемо, Світлана, роздягається і пестить Апостола, або нового молодого режисера «погорілого» театру, я відчував таку нестерпну біль в шлунку, що тяжко було дихати. Але ж собі дозволяв полювати на чужих жінок. Не біда якщо до тебе приходить дружина незнайомого тобі чоловіка. Які можуть бути турботи. Погралися й розійшлися. Можливо й справді чоловік її неспроможній задовольнити потреби красуні. Багато п’є, або сам має якусь коханку. А дивитися в очі Сергію, відразу після того, як переспав з його дружиною, мені було надто соромно. Якось я натякнув про це Катерині, але договорити вона мені не дала. Затулила рота долонею.

– Поміж тобою і Сергієм є невеличка несхожість. Ти – гультяй, а він добрий сім’янин. Він печеться про діточок, про матір, про мене. Особливо про свою роботу. А в ліжку все робить як би мимохідь, побіжно. Від інтимної гри він не отримує насолоди. Що ж мені зостається робити. Ти весь в коханні, тебе захоплює кожна рисочка мого тіла, ти цілуєш те, чого Сергій і досі соромиться. Ти плачеш від захвату, верещиш… Ти звір в коханні. З тобою я почуваю себе богинею, розумієш… Забудь про те що в мене є чоловік. Нехай все буде так, як є… Не кожній жінці випадає таке щастя…

«Але ж не кожна жінка так реагує на мої ласощі, – думав я. –  Світлана, її сестричка, або Софія Марківна. Кожні реагувала на кохання по своєму. Софія кричала – «Ін–на!», Василина лементувала: «Дай–дай–дай!», але сміятися, обливаючись сльозою, вміла тільки Катерина. Я злизував з лиця і ковтав її сльози. Трохи солонуваті, але смачні, як вся вона. Думаю, що подружжя з нас було б ніяке. Коли після бурхливих ласощів з Катериною, я залишався один в ліжку, в уяві мене обліплювали другі мої коханки. Катерина такої зради не потерпить. Вона обов’язково матиме коханця, але для мене це буде велике табу. Якось вона сказала мені, що згорівши в моїх обіймах, вона починає нестерпно кохати свого чоловіка. А  якщо на тиждень-два я кудись від’їду, вона сама себе не впізнає. Все, що робить Сергій її не вдовольняє. Живе на нервах.

– Так що, любий, моя родинна ідилія залежить від тебе. Якщо ти надумаєш одружитися, я все розповім твоїй нареченій. Нехай звикає, що поряд з нею завжди буду я…

Я жартував.

– Якщо прибігатимеш тричі на тиждень, а ще краще – кожного дня, буду все життя парубкувати.

Навіть коли Сергій був у відпустці, Катерина знаходила можливість забігти «на хвилинку». З моторошною завзятістю вона вихлюпувала свій запал, не роздягаючись, так що іноді я залишався, як кажуть, «з носом». І тоді вже починав дзвонити Світлані, або Галині, домовляючись на зустріч.

 

Вітер розкручував жовна, засипаючи шляхи білим холодним мливом. Ми йшли з Семеном Остаповим поряд, майже не бачачи один-одного, чути тільки було як він сапає, обважнюючи свою ходу побоюванням перед можливістю посковзнутися на мокрому схилі вулиці. Бо, як звісно, Хабаровськ розташовано на трьох дірках та трьох пагорбах.

Ми саме підіймалися з другої дірки, з Амурського бульвару на проспект Леніна, де в одному з сучасних будинків тимчасово розмістив свій штаб Апостол.

Семен Остапів зупинився перепочити, але пояснив це бажанням розповісти одну з останніх місцевих новин, яка його дуже схвилювала..

– Ось тут біля дитячого будинку три тижні тому двоє хлопчаків віддубасили твого редактора. Таким чином вони помстилися йому за друкування дописів, з усіх поглядів небажаних молодій порості рекетирів.

– І що… здорово відшмагали?

– Тиждень в лікарні лежав…

В уяві спливло завжди заклопотане, іронічно-презирливе лице редактора. Його нещадне ставлення до відповідного секретаря редакції, доброзичливої жіночки Маргарити Удовиної. Скільки вона сльоз виплакала від кривдних дорікань на формування газети. Таким чином редактор стверджував свою владу над працівниками, ставлячи їх поряд з машинами, які теж були його приватною власністю. Наші стосунки з ним були трохи іншими, я працював поза штатом, вільним постачальником цікавої інформації. Не бачилися ми з ним іноді по два місяці. Я навіть на планерки не приходив. Хіба що на загальні свята.

– Останнім часом він намагається налагодити зв’язки з адміністрацією губернатора, – прикриваючи лице від жорсткого сніговію, викладав своє бачення міської буденності Семен Остапів. – Зустрічався з Апостолом. Не знаю вже про що вони там балакали, але нападати, як раніше, на редактора, судитися з ним наш месія перестав.

Я тоді вперше почув оце слово «месія» пов’язане з Апостолом. Але не дуже здивувався, бо сучасного месію можна було зустріти на кожному перехресті вулиць, нового Ісуса в кожному шинку, а пророків розплодилося стільки, що літні люди, шаркаючи черевиками по асфальту, під ноги не дивилися. Усі чекали що ось-ось розверзнеться небо, і милостивіший господь громовим голосом об’явить що пришов час апокаліпсису. Навіть вчені, цілком розумні люди, обговорювали проблему скінчення світу. Саме світу, Всесвіту, а не життя на землі, хоча якийсь там метеорит, дуже вагома за обсягом космічна каменюка, загрожувала саме землі.

Нарешті Семен Остапів передихнув і ми рушили далі. Схил вулиці був досить таки стрімкий, але пришвидшене дихання ніколи не заважало мені рухатися у звичному мені темпі. Не звик я звертати уваги на серцебиття, на кольки в череві, бо побігав таки по горах, осилював не такі схили, з тупою байдужістю вдивлявся в очі смерті. Бо осточортіло все! Якби мені з автоматом ввірватися до московського Кремля, я б вже знайшов з ким там повоювати. За отих пацанів, які не вміли як слід тримати в руці зброю, і загибали, як курчата, під зірким оком мисливця. Скільки жити буду плекатиму в душі глуху ненависть до людей, які, посівши владою, дивляться на суспільство, як на смітник. Аби собі добре було…

З такими думками дійшов я до дев’ятиповерхового будинку, до крицевих дверей з виблискуючим кольоровими цятками омофоном. Остапів довго натискував якісь кнопки, але матюкався пошепки, боявся мабуть що його почують наверху. Нарешті пролунало шипляче «Хто?», Остапів відповів, і ми ввійшли в осяяний електричним сяйвом коридор.

––Сніг отряхай, – напоумив мене Остапів. – Господар цього не любить… і чоботи теж…

До п’ятого поверху йшли пішки, гепаючи чобітьми по східцям, збиваючи шапками сніг з одягу. Потім ще перед дверима довго човгали підошвами по м’якому килимчику. Нарешті двері відчинилися і я очі-в-очі зустрівся з воякою-чеченцем, який років з п’ять назад подарував мені життя. Я не здивувався, бо був певен що першим зустріну саме його. Поручкалися.

– Дивлюся я на тебе, Олег Семенович, і радію що втримався тоді від бажання відтяти тобі голову. Бо навіть Аллах не порозумів би мене…

Чим вже я так задовольнив Аллаха, не знаю, та й питати не став. Ми попрямували до кімнати, попереду чеченець, потім я, а Остапів ліворуч, але трохи позаду: так ходять охоронці. Апостол зробив крок назустріч: невеличка людина, чи лисий чи голений я відразу не порозумів. Лице досить таки вродливе, очі невеличкі, але пронизливо-гострі. Після нашої першої зустрічі він помітно схуд. Тоді він був просто Володимиром, романтиком, а зараз переді мною стояв голова кримінального клану.

– Нарешті ми вас дочекалися, – він обійняв мене, як брата, довелося й мені закинути руку йому за спину, бо на братерські почуття порядна людина інакше не відповість. – Прошу до столу, Олег Семенович. Вам що... вино чи горілку?

В кімнаті дві вікні, що буває тільки у старій будівлі. Двері о дві стулки. Висока стеля. Квартира в чотири кімнати, два входи, балкон і дві лоджії. Такі будинки звуть сталінками, в протилежність хрущьовкам. Світлиця, хоч м’яча буцай. Отут і збирається апостольська громада, за широченним столом, на двадцять осіб. У кожного свій стілець, а моє місце за два кроки від крісла Апостола. Він питає, я докладаю. Якось Караїв казав, що я заслуговую окремого стільця в їхньому колі. Але Апостол не звернув на це уваги. І добре зробив. По-перше я не погоджуся, а по-друге – не маю досвіду перебування по в’язницях. 

За величезним столом досить таки просторо сиділо, зокрема чеченця і Апостола, ще п’ять осіб. Вони сковзнули по моєму лицю начебто байдужливо, але я почував себе як під спалахом фотоапарата.

Горілки в чарку налив мені сам Апостол. Проголосив тост за зустріч, за знайомство, за можливість корисної для суспільства співпраці.

– За працю корисну для звільнення народів, – додав я, відверто підлабузнюючись до чеченця.

Коментарів не було, усі випили мовчки.

Психологічно вечеря була для мене трохи обтяжливою. Я не знав про що буде вестися мова, а головне це відверте базікання – вести серйозну розмову при людях, поміж котрих можуть знаходитися працівники ФСБ. На мою думку подвійну гру вів сам Остапів. Чимось він мені відразу не сподобався. Безумовно в минулому молодий працівник комітету безпеки. Але грав під злодія.

Балачки за столом йшли про побутові справи. Продавали по кісткам придбаний за ваучери завод. Обговорювали які кошти направити на підтримку діточок-сиріт, в яких місцях корисніше купити квартири під магазини, які речі завозити з-за кордону…

Це було засідання не більш-не-менш місцевого уряду. Не міг я тільки втямити навіщо це мені? Невже вони бажають щоб я розголошував їхні, явно потаємні, справи на шпальтах місцевих газет? Дійшло до того, що я вже ледь втримувався щоб не заснути.

Десь о дванадцятій члени апостольського уряду швиденько зібралися і рушили на вихід. Остапів продовжував сидіти, але Апостол відправив і його. Таким чином залишився я з чеченцем і Апостолом.

– Хто з них на вашу думку шпигун? – проводивши гостів, спитав Апостол.

Саме про це я міркував, слухаючи розмову урядовців, тому відповів відразу.

– Шпигунів було двоє, один від влади, другий від конкурентів.

– Оце так! – здивовано вигукнув Апостол. – І хто ж у вас на підозрі?

– Остапів це син будь-якого Остапа Семенова, перевертень, як бачите. Це витівки чекістів не інакше. А шпигун конкурентів сидів праворуч від мене, його зраджують його щелепи.

– Мова йдеться про Кроля, брате Ібрагиме, – звернувся Апостол до чеченця. – Але що можуть сказати щелепи? – це вже до мене.

Йому дуже не сподобалося, що ви обійшли Грубу, а Петро Груба, наскільки мені відомо, очолює братерство у Комсомольську.

Я не став дратувати Апостола називаючи оточення авторитета Груби зграєю злочинців. Не знаю вже якими були підручні Апостола, а що до комсомольської братії, там було де попрацювати правосуддю. Якби воно, звичайно, існувало.

 

Comments