Частина 18

Є собака розумний, з ним побалакати можна, а є  пустобрех, ще й в ногу силкується вчепитися. Такого шелихвоста можна зустріти поміж людей. Пухирець, а уявляє що він пуп землі. Але які б образи я не терпів від урядовців влади, близько до серця я їх не сприймав. Бо завжди смішно дивитися на невігласа, який вважає себе ледь не рятівником людства. Іноді така втіха переростала мало не в насолоду. Дивлюся на розпеченого невігласа, бачу як багряніє його лице і насолоджуюся передчуттям що незабаром його судини вибухнуть дурною кров’ю, і місцевий загал визволиться ще від одного дурня. Сказати йому ці слова прямо в лице лячно, бо таким чином саме я можу стати винуватцем крововиливу в мозок. Одного разу, коли не дуже розумний, але завзятий урядовець землеустрою намагався дістатися від мене хабара, я, слухаючи його нотації, сів за стілець, достав з торбинки книжку й почав читати. І що ви думаєте — вибухнув? Ні, не вибухнув, навпаки, зробив мені навіть те, що я сам повинен був зробити.


Борода, як у старого, а розуму нема і за малого. Не подумайте тільки що це стосується Миколи Миколайовича. Бороди він не відрощує, тільки вуса. Чорненькі такі чепурненькі вусенята. Колись Галина натякала мені, щоб відростив вуса, що вуса в коханні  штуковина не зайва. Мені ще тоді треба було звернути увагу на її натяк про вуса, котрі, якимось чином, збуджують жінок. Говорить,  отже знає. Але мистець просякає думкою захмарну височину, що йому якісь там вуса під носом. Отак я просякнув. Отак і опинився лице в лице з вусатим коханцем своєї дружини, та ще й роздягненим. Та ще й з його роздягненою дружиною. Тут вже, як кажуть, я опинився, наче на посміховище. Від несподіванки ми усі троє ошелешили було, я шугонув до кімнати одітися, але  схаменувся: хто знає що у Миколи в голові. А що як кинеться на Стефанію з кулаками? Кажу Стефанії:

— Будь ласка,принеси одяг.

А вона мене відштовхує подалі від чоловіка, щоб перейняти стусана на себе. Сміх і гріх. Микола вишкірив зуби, як циган до макухи, поточив зубами зімкнуті в кулак пальці.

— Одягайся, — каже, — зі своєю сам розберуся.

Поки ми зі Стефанією одягалися, Микола стояв на порозі погрозливо усміхаючись. Бачу, обов’язково стусоне, коли буду проходити повз нього. Кажу Стефанії:

— Ми не встигли дещо зробити. Дозволь Миколі провести ніч зі своєю коханкою Галиною. Він нам не заважатиме, ми йому.

— Петро діло говорить, — підтримала мене Стефанія. — Скільки років ти спиш з його дружиною? Два, три? Думаю, все життя. А хіба ми з Петром гірші за вас з Галиною? Йди, Миколо, йди…

Микола розгублено позадкував. Мабуть, то був шок від несподіванки. Але ще були ревнощі. Ревнощі  і недолугість, перші спокушали на бійку, друга просякала тіло острахом, бо, одягнений, я бачився занадто сильнішим за нього. Найбезглуздіше було то, що мені справді нікуди було діватися. Микола не втримається щоб не розповісти про свої пригоди Галині, Галина — Олені, а та зради не вибачить. Я не міг втямити яким вітром мене занесло до Стефанії. Що зі мною трапилося, коли я побачив її намальованою? Я кляв себе останніми словами: недоук, нетяма, йолоп, телепень, бевзень…

Як я передбачав, до Галини Микола не пішов. Вона була йому потрібна як коханка, а що до родинного життя, на його думку, не вистачало в Галини клепів у голові.  Стефанія мирилася із вадами чоловіка, розуміючи, що інакше він жити не може. Погулювала й сама, скоріше для самозаспокоєння, ніж щоб помститися. Домовилися ми до того, що нічого у нас зі Стефанією не було: не встигли, але, при нагоді, обов’язково встигнемо. Микола клявся що ніколи більше не піде до Галини, на що ми зі Стефанією відповідали зухвалими усмішками. Стефанія не задовольняла Миколу в ліжку, бо, із її слів, огидно було займатися любощами з чоловіком, котрий тільки-но зліз зі своєї коханки. За кавою домовилися тримати язика за зубами. Трохи заспокоєний, я повернувся додому. Зранку малював наосліп Мазепу, але в уяві тримав Стефанію, вона  знов і знов зринала на полотні, збуджуючи мене тепер вже згадками про наші недавні відносини. В пообіддя приїхала Олена, як завжди, трохи втомлена, але задоволена, що на сей раз у бійці людей зі стихією обійшлося без  втрат. Мене трохи нашорошила іронічна посмішка, було передчуття, що хтось вже розповів Олені про мої донжуанські походження.

—А малюнок ти даремно віддав Стеші, — натякнула Олена, коли сідали за стіл вечеряти. — Ти не помітив в ній головного, відбитку лун, що йдуть з минулого. Тебе зачарувало не Стешине лице, зачарувала бажана знахідка, але ти занадто імпульсна людина…

Мене так і тіпало сказати: що за дурниці ти верзеш, але втримався. Бо раптом зрозумів, що ніхто Олені нічого не розповідав, вона читає не тільки мої думки, але й почуття. Мені стало якось моторошно від такої згадки. Майнула думка, що згодом я зостануся сам-самісіньким у своїй малярській майстерні. Як не дивно, але раптом я спіймав себе на думці, що відчуваю напрочуд солодке прагнення, щоб саме так і сталося. Бо тільки у душевному присмерку можна побачити те, невидиме, що може зробитися метою і завершенням всього життя.

Знову ота іронічна усмішка в очах Олени. Вона вже не вабила мене так нездоланно, як вабила, коли була сусідкою, дружиною чаклуна Олексія. Я лякався цієї думки, розуміючи, що дружини кращою за Олену мені не знайти. Вона не тільки дружина, вона моє натхнення, моя інтуїція. Яка б здогадка не виникала в мене щойно Олени, усе було правдою. Я ледь не знепритомнів, коли, сьорбаючи каву, вона сказала:

—Я не забороняю тобі зустрічатися зі Стефанією… іноді, коли буваю у відрядженні. Ти, любий, живеш під впливом минулого, я розумію твоє бажання помститися чоловіку Стефанії за зруйноване щастя. Одне пораджу, зустрічайтеся де завгодно, тільки не на квартирі у Стефанії. Микола людина неврівноважена, він кохає свою дружину, але… краще вам з ним не зустрічатися. Для нього це тимчасове становище. Довго без Галини він не витримає, бо у Галини є те, чого бракує Стефанії.

І дивне діло, вночі в ліжку Олена була ласкавішою, не стриманішою у коханні, ніж завжди. Я проклинав себе за оті декілька хвилин щастя у ліжку Стефанії. Запевняв себе, що більше ніколи не зраджу Олені. Але ж не витримав, коли Стефанія запропонувала зустрітися на квартирі товаришки, наче якесь затьмарення зійшло. Вибухнув таким бажанням, що з вечора до ранку не міг отямитися, вирватися з палких жіночих обіймів. Від Стефанії ранком пішов до своєї студії. Ходив наче сновида який, з огидою дивився на свої малюнки. Мені треба було самохіть зректися любові до Олени. Цієї зради вона мені не вибачить, бо не у відрядженні була. Цілу ніч перебувала в ліжку сам-на-сам. Таку підлоту вибачити неможливо. Але як таке сталося? Може оте затьмарення — хвороба яка? Я наче випав зі свого часу. Такою жагою спалахнув, що й досі не втямлю що воно таке зі мною сталося. Казна—звідки находить на мене хвиля самозабуття, але ж якою солодкою була ота ніч в обіймах Стефанії. Олена міркує, що таким чином я реалізую потребу помститися Миколі Миколайовичу. Але за що мститися? Якщо я й кохав коли Галину, її зрада випалила з мене остаточно все. Для мене Галина, як жінка, більше не існує. Але втратити Олену — рівно втратити себе. Мені прийшло в голову що мої митці-сусіди починали пити, коли опинялися в такому  розпачу. Може й справді допоможе. Відчинив шухляду із грішми, все що було переклав до кишені. Майнула думка: може подзвонити Олені? Повідомити, що я живий, що мерзенний, що після усього, що вкоїв, нічого окрім презирства не заслуговую. Не встиг вийняти із кишені свій стільниковий, як він зашерехтів, задвигтів у моїй руці. Упевненість що дзвонить Олена викликала розпач. Я швиргонув телефон на долівку, сам впав поряд,  проклинаючи себе, й своє життя, а стільниковий не переставав верещати.

Трохи заспокоївшись, я з’єднався з Оленою.

— Ну чого ти, дурнесик, — долинув її голос, такий теплий, такий добрий, такий рідних, що я знову вибухнув плачем. — Не знаю, не знаю як сталося… може я хворий, може божевільний, але як же мені далі жити… якщо ти розумна, скажи?

Камінці збіглися зграйкою у воду, граються хвилями, а по водах, лагідно усміхаючись, йде вона, моя Олена. Бо свята, бо не від світу цього…

— Я ніколи не була в твоїй майстерні, — мовила вона в телефон, — зараз приїду, привезу дечого поїсти.

Я сидів на долівці, нічого не розуміючи. Вона що, не тямить, де я перебув ніч? Чи уважає що інакше й не може бути? Що люди мистецтва хворі на голову і лікувати їх можна тільки всепрощенням? З надією, що таким чином у них прокинеться звичайне людське сумління?

Заплющив очі, щоб побачити чи ще йде по водах моя свята Олена. В камінцях виблискували промінці сонця. На хвилях гойдалися чайки. Якась жінка йшла берегом моря, йшла далі від мене, але то вже була не Олена. Я помилився. Моя Олена ходить по землі, вона розумна, вона рятує людей, коли на їхнє житло накидаються землетруси, повені, або ще якась дика холера. Вона ризикує своїм життям заради людей, а я… що роблю я, сидячи на долівці, заплаканий, як мала дитина. Може мені зректися Мазепи, пробити вказівним пальцем п’ять дірок на полотні, і поставити підпис: «Загибель комуністичної імперії». Оті п’ять дірок будуть натяком на п’ятикутну зірку. А саме полотно можна покрити потьоками крови. Кров має сповзати з полотна важкими згустками. Поміж згусток можуть бути видавлені очі, вуха, дещо з тельбухів. Але головне — оті простромлені пальцем дірки. Вони як провалля, в які влада скидала докупи невгодних їй митців, поетів, вчених, селян…


Я схопився з долівки, поставив на мольберт полотно, й почав заливати його червоними фарбами. Я ледь не зламав вказівний палець, коли постромляв пальцем покриту клейовим розчином тканину. Не помітив навіть коли в майстерню ввійшла Олена. Вона мовчки спостерігала, як я скаженів біля свого чергового  опусу. Перше сповзаюче із кров’ю блакитне око я намалював в такому захоплені, що сам злякався зробленого. На мене дивилася одноока людина, закатована, але не зломлена. Я швиргонув пензля, і почав малювати пальцями: вуха, носи, розірвані тельбухи. Я скиглив від паленіючого болем тіла, від ненависті до влади, яка створила людиноненависницьку державу. Все що я малював, малював бездумно, бо мозок був сповнений пошуком головного, що робити із дірками, яким сенсом заповнити бездоння прірви?

Раптом у пам’яті виник кінь Степана Бабури, не малюнок, а офорт, гравюра на металевій пластині. То був не просто кінь, то було накопичення шарнірів, голі м’язи, з уявою летючого у шаленому галопі сталевого коня. Намалювати таку невтримну швидкість міг тільки великий художник. Дехто із глядачів не міг порозуміти що зображено на офорті. Якась жінка, стенаючи плечима, казала:

— В’язка святкових  куль, а де ж коні?

— Мабуть за кулями, — всміхнулася друга, але відходити від офорта не поспішала.

Я теж не міг відірвати від нього очей. Двісті намальованих коней, сто дев’яносто з них шматок деревини на тонких гілках, дев’ять можна визначити взірцями мистецтва, а офорт, виставлений в самому темному кутку виставочного поміщення, не гріх було назвати шедевром.

Чому кінь виник в уяві саме в цей час, сказати не можу. Проткнуті пальцем дірки нагадували п’ятикутну зірку, але ніяк не коняку. Але ж зв'язок якийсь був.  Без сумніву, був. Я став навколішки, нахиливши голову, почав умочувати волосся у фарби на палітрі, і отим волоссям наносити на полотні дещо схоже на різнокольоровий поземок. Потім нижницями зрізав по невеличкому віхтику волосся і наліплював їх на ще вологі фарби. Олеся виявила свою присутність, коли я очумався і в знемозі улігся на долівці лицем вниз. В її голосі не було навіть нотки співчуття.

— Це божевілля, любий, але таким чином ти налапав пролазку в щось дивовижно жахливе. Треба тобі відпочити трохи, я тут дещо принесла. Умиватися будемо, чи потерпимо до вечора?

Вона не відсахнулася, коли я притулився до її лиця своїм нафарбованим волоссям. Лише пожартувала.

— Тепер ми с тобою, Петре, відбитки твоєї не закінченої картини. Не знаю, що ти мав на увазі коли писав її.  Але спробую прокоментувати своє бачення. Коли вже ми покликані до життя, а життя це невпинна боротьба за право бути людиною. А що таке сучасна ойкумена, — суцільна ожеледиця, на котрій навальний вітер гонить кинджального ґатунку поземок. Ти своїм волоссям наклав на полотно фантастичні барви зимового надвечір’я. Срібляні сполохи від затьмареного сонця бринять на цівках крові від розіп’ятої на зірці обезголовленої людини. Ти ситий донесхочу таким життям, але не тямиш звідки чекати допомоги. Звертатися до штучних богів? Але розіп’яте на хресті чи на зірці суспільство, хіба не їхнє твориво. Можна, звичайно, погрозливо прогримати до неба:  Подивися, боже, що під твоїм керівництвом роблять твої наземні намісники! Ото вже не зірка палає на тлі поземку, то розіп’ята на ній людина, котрій за її пісні відтяли голову, кривавими цівками продовжує співати. Співати цівками крові з пульсуючих судин. Співати куксами рук, та ніг, бо кулаки з п’ятами їм повідтинали за непотрібністю. Щоб нічим було людині висловити своє незадоволення злодію, який уявив себе Богом...

Я перепинив монолог Олесі поцілунком, з жахом помітивши, а може то було тільки уявою, що окрай її рожевих вуст з’явилась цівка крові.

— Ні, ні і ні, — шепотів я Олесі до вуха, — вправлятися в створюванні образів-гротесків — не мій напрямок. Метафоричність — інша справа. Сьогодні  мною володіло туманне відчуття біблейського апокаліпсису.  Від почуття вічності я раптом схилився до жахливого вибуху планети, тельбухи котрої ми спустошуємо з-за своєї убогості. Ми ладні вительбушити свою праматір, аби насолодитися гультяйством. Нас не цікавить що станеться з землею, коли ми спорожнимо її надра? Але кому сьогодні потрібна моя філософія. Навіть митці не завше уважні до творчості своїх занепокоєних майбутнім суспільства братів. Кого цікавить моє занепокоєння відходом суспільства від об’єднуючих нас моральних підвалин, коли під ногами хитається земля?  Політики та деякі філософи утверджують, що мистецтво треба спустити від натхнення невтримно піднімаючого людей на великі звершення,  до рівня каналізації, що й робиться сьогодні в усіх його розгалуженнях. Але моя студія, мій мозок ще не напхалися отруйними речовинами, як то наркотики, горілка та тютюн. Мене нудить від сучасних співаків та співачок, від хтивого гумору телевізійних  дурисвітів.

—Але змішана техніка Степана Бабури теж має свою позитивну якість. Хіба ти не стирчав майже півгодини перед його спрямованою в просторінь конякою? Хіба тебе не охоплювало відчуття духовної матерії? Бо коняка посувався на тлі неба. Захмареного  але ж майоріли де-не-де на ньому відбитки минулих блискавиць? Там відчувалося не тільки позачасся, але й вічність.

Мені не хотілося сперечатися з Олесею, але почуття від офорту Степана у мене були іншими.

— Якщо я буду перераховувати свої заходи, та доводити тобі їх доречність, ти визнаєш мій творчий задум нереальним. Краще я буду бідкатися, ніж писати гасла на честь чергового революційного свята. Моєї спраги до волі не втамувати  як червоним, так і кривавим, бо те що зробив Єльцин інакше як кривавим переворотом не назвеш. Ми спочатку робимо, а думати починаємо, коли держава опиниться зруйнованою. Треба пам’ятати одне. Коли державу будують на плечах поневолених народів, якою б могутньою її не збудували, за часом шпарини виникатимуть у самому несподіваному місці.  Особливо схильна до руйнівного процесу основа держави, її фундамент — суспільство. Як ти людей не зомбіруй, як не налаштовуй на потрібну владі діяльність, завжди зостанеться чималий прошарок людей,, які будуть працювати на руйнування. Бо закони природи зостаються непорушними. Осліпленому релігійною пропагандою людству врешті-решт остогидне традиційне «мовчання ягнят», довід тому революція сімнадцятого року, переворот дев’яносто третього… Яким би чином влада не напомповувала м’язи проти суспільства, які б намордники не натягала на своїх муштрованих псів, її зомбіровані оборонці теж мають свої шпарини.

Ми зі смаком творимо рабство не помічаючи ланцюгів на своїх ногах. Нейтральність мистця це зрадництво із будь якого погляду на майбутнє наших нащадків.  Життя не може існувати без боротьби. Але боротьби не вояк, озброєних гвинтівками чи атомними боєголовками. Боротися повинне мистецтво. Сьогодні якось про це забувається. Був у нашому середовищі сміливий до зухвальства мистець, його студію сьогодні захопив Степан Бабура, а нашого генія, Остапа Хвищу знищили разом з його малюнками. Спочатку його було засуджено на десять років за розпалювання міжнаціональної ворожнечі.  Не добувши терміну він вийшов з табору, я так раптово зник, що другий вже рік його шукають по усіх регіонах  великої і непохитної. Є люди, почуття котрих скопіювати неможливо, потрібна метафора, натяк, за котрим починає працювати уява. Себто символ людини, його духовне освітлення.

Мене давно вже треба було витурити зі студії. Я тижнями не з’являвся, не прибирався, не муляв сусідам очі. Степан Бабура наполягав змінятися студіями, бо малюю я мало, а його двісті коней вимушені  юрмитися в приміщені на декілька відсотків меншому ніж у мене. Я не давав згоди, бо відремонтував студію за потребою майбутнього. Я ще багато чого не порозумів, а що до віри, я не вірив самому собі. Яку б локшину влада не вішала мені на вуха, я тільки огидливо всміхався. Об’єднали суспільство демагогією неможливо. А якщо президент несе не вість що, його тримаєш за дурня, бо нічого іншого він не заслуговує.

Comments