01

У свічаді долі

Містечко наше не дуже мальовниче і гарне. Комфортніше в ньому живеться собакам, бо дуже багато в ньому собаководів, а ще більше смітників, де приживаються учорашні любимці, викинуті по всіх вітрах. Таке теж буває, бо фінансові кризи не дозволяють учорашнім заможнім родинам викидати гроші на усякі там «пілігрі», та інші собачі делікатеси.

Мешканці міста в червні знемагають від спеки, в серпні – від задухи, взимку, ледь не до травня, ламають кістки на покритих кригою хідниках. Вночі не заснеш з-за собачої гавкотні, та валування машин, котрими забиті подвір’я багатоповерхових будинків, під вікнами спочиваючих громадян. Переполоху машинам завдають безпритульні собаки, які нишпорять по смітниках і якимось чином збуджують в машинах пристрої проти їхнього викрадення. Тоді вже галасують вони усі разом: собаки на машини, а машини – на собак.

Я вже мовчу про неможливість ранком доїхати до роботи або діткам до школи. Бо по шляхах щогодини виникають пробки. Водії, наче навмисне, зштовхуються носами на самих вузьких зворотах. Потім годинами чекають інспекторів, а людям нічого іншого не залишається, як посуватися далі пішки, запізняючись по своїм негайним справам.

Таке воно наше сучасне місто.

Останнім часом укорінився звичай вважати автомобілістів шахраями або злодіями. Бо по вулицях ніде ногою ступити. Зранку до глибокої ночі повзуть і повзуть різноманітні вервечки машин, по чотири а то й по шість вервечок в обидва боки. Виникає питання – коли працюють ці люди, що сидять за кермом, за які кошти перебудовують квартири, роблять так звані євроремонти? Будують по околицях триповерхові вілли… На таке питання ніхто вам не відповість, бо жоден завод або фабрика в місті давно вже не діють. Корпуси заводів, швейної фабрики, навіть дитячих садків захаращені ятками. Поцінний ширвжиток везуть із Китаю, трохи дорожчий – із Туреччини та Білорусії, коштовний – з Італії, Франції та Америки. Яток та балаганів сьогодні в місті більше ніж покупців, але бізнес якимось чином виживає, дихає, іноді, навіть, квітне. Щоправда покупці в місто їдуть з віддалених містечок та селищ, роблячи таким чином свій окремий бізнес.

Чудасії базарної економіки для мене явище незбагнене. Якщо я купив щось не зовсім мені необхідне, я ніколи не продам його дорожче. Навпаки віддам по ціні забагато нижчій. Якщо позичу комусь гроші, ніяких відсотків не візьму, щоб не відчувати себе останнім паскудою. Продати книжку – борони боже, книжку можу тільки подарувати. Бо добра книжка ціни не має. Письменник Валерій Ланський назвав сучасність шизофренією ринку, і я з ним цілком згоден. Фахівець, що виробляє коштовні речі, живе набагато гірше ніж той, хто його вироби продає. Не знаю вже, чим оці чудасії можуть закінчитися, але, міркую, нічим добрим. Непомірне зростання гультяїв, як в коридорах влади, релігійних закладах, так і в усьому суспільстві, далі кризи нас не виведе. Так як згинув Радянський Союз, згине з часом і Росія. Всі ознаки цього на лице. Питаю китайців, що вимащують вулиці міста личкувальною плиткою: «Про кого дбаєте?» Сміються: «Про своїх діток, зрозуміло! Подивіться, хто у вас сьогодні працює? Тільки ми, китайці. А хто працює – той і їсть. А ваші гультяї тільки горілку п’ють, та собак на багаттях смажать…»

Це вже не жарт, шановні друзі. Схвильований надміром почуттів я звертаюся до знайомого урядовця, як він обмірковує вислови китайських працівників. Той знизує плечима. «Олігархи вітчизни не мають, їхня вітчизна – гроші, а нам, на мою, думку, при китайцях житиметься не гірше…»

Подумки я погоджуюся з урядовцем. Росія не моя вітчизна. Я народився в Чечні, вчився в Україні. Мати моя чеченка, батько – українець, на сучасну Росію я дивлюся як на балаган, в якому грають не зовсім талановиті актори. Якимось чином я уникнув кавказької війні. Не знаю вже, Бог чи Диявол допоміг. А може передбачення безглуздої смерті. Небажання вмирати за недотепу Єльцина, який спочатку подарував поневоленим народам волю, а потім відправив безвусих пацанів відбивати ту волю зі зброєю в руках. Скільки діточок згноїли в залізничних трупарнях, думаєте, скажуть! А громадянська війна, яку знов таки розв’язав той самий «святий» президент. Скінчиться вона ще не скоро, а чому, про це я й наважився написати. Спостерігав я за долею багатьох людей, заможних зустрічав, але щасливих… Щасливих, мабуть, не бачив. Хіба що хворих на голову, так званих сектантів, ловців душ, які вірять в друге пришестя Христа, і загрожують нам, атеїстам, пекельними карами. Тільки яке ж то щастя, бути споборниками небесного ката?

Можливо я чогось не розумію, але ніколи не стану шанувати того, хто лякає мене страшною помстою. Нехай він, навіть, Бог-творець. Як не можу шанувати Єльцина, який з-за свого обмеженого, спеченого горілкою мозку, порушив життя мільйонів людей, мільйони знищів, виправдовуючись тим, що кожна перебудова суспільства не може обійтися без мільйонів жертв. Звичайно, це тільки намагання прикрити своє дурисвітство. Поки Росія намагається перетворити суспільство в рабів божих, Китай семимильними кроками виводить свою економіку до першої в світі.

Питаю китайця:

– Якщо з часом ви почнете господарювати на далекосхідних теренах, що зробите з місцевими мешканцями?

– Зробимо для вас безкоштовною горілку і докторську ковбасу! Це буде сир в мишоловці. Хто не побажає заробляти на прожиток, нехай подихає…

Тоді я вперше зрозумів, що китаєць, фахівець по обличковуванню тротуарів кольоровою плиткою, набагато мудріший за мене, журналіста, випускника місцевого педагогічного університету.

Але повернемося в дитинство.

Щоб сповнити гірким полиновим повівом кімнати нашої невеличкої хатини, вранці рано я відчиняю стулки вікон, відсмикую по мотузках обіч отвору вимережені ненькою фіранки, і, лягаючи грудьми на підвіконня, подовгу вдивлявся як грають блискітками роси по кущах та деревах нашого невеличкого, трохи занедбаного саду. Незабаром із кущів випурхне невеличка пташина, горобчик, або коноплянка, тихесенько сяде під моїм віконцем, почне плигати на коротеньких ніжках, полювати живність, що шпортає в поволі тліючих дошках старого, давно не фарбленого льоху. Коноплянка прилітає, бо по закутках нашого садочку, за хащами колючого малиннику, будяків та полину, ростуть високі, статечні рослини – коноплі. Ні батько, ні мати ніколи не зазирали в оті дикі закути садиби. Коноплі відцвітали, виплакували на землю своє насіння, бо пташок-коноплянок останнім часом майже не стало, як не стало посадок конопельки, проти якої місцева влада скерувала справжню різанину. Не знаю вже чим не вгодила владі ця рослина, краще б отак воювали з кропивою. Кажуть, поміж молоді з’явилося багато шанувальників цієї рослини. З неї виробляють якусь марихуану, курять, чи ковтають, не знаю вже, але, кажуть, що молоді здорові хлопці і дівчата втрачають від неї розум, а дехто навіть загибає. Я не вірю в такі брехеньки, бо в школі, де я вчився, ніхто із учнів з глузду не з’їхав. Курили, щоправда, сигарети Марина Фокіна та Павло Дмитренко. Тож як їм не курити, коли у Марини мати смалила цигарки зранку до вечора, сидячи в парку поза бібліотекою біля бочки з пивом. Кожен, хто купував пиво, частував Лідію Максимівну цигаркою або сигаретою, бо за таке підношення продавщиця наповняла пляшки та літрові скляні кінви майже без піняви. Свій бізнес Лідія Максимівна робила на пивцях, очі котрих вже нічого не бачили, а вуха не чули. Після ковтка пива носи пияк були одягнені в сріблясті пухирі піни. Вони не тільки яскрилися, але й обурено шипіли, наче то не носи були, а гадюки. Але п’яні люди нічого не чули й не бачили. Їм аби щось смоктати, пиво, чи піняву, один біс. Що до Павла Дмитренко, його батько був не тільки запеклий курець, він був господарем ятка з повним складанням всесвітніх тютюнових виробів. Він не тільки рідного сина, дружину примусив курити, а що стосується молоді, агітація була поставлена на широку ногу. Семен Данилович Дмитренко навіть вірші складав і вішав на яток, як рекламу.

Без цигарки, любий брате,

Нам книжок не написати,

Хто, назвіть, без тютюну

Написав хоча б одну?

Кажуть, дехто з місцевих поетів звабили на заживку, але натхнення від тютюну не дістали. Навпаки, замість писанини, бігали до лікарні? Того нудить, у того очі на лоба лізуть. А Семен Данилович тільки посміхається.

Треба добру вдачу мати,

Сорок років я курю,

А почну вірші складати,

Як закурю на зорю.

Дивно, але навіть мій батько, комуніст, не звертав уваги на нібито невинні жартівливі частівки Семена Даниловича. Школа не устрявала в тютюновий бізнес, бо особливої спраги учнів до курива на той час ще не помічалося.

Селище наше невеличке, з міста сюди мало хто наїжджав. Але веселі байки Дмитренка впали таки краплинами отрути на неторкані мозки учнів. Якось вже так сталося, що перше вересня вісімдесят шостого року, коли ми з батьком готували валізи до перельоту в Хабаровськ, було позначене ледь не загальним розкурюванням цигарок учнями. Курили навіть сопливі малюки. Такої ганьби ні батьки, ні школа ще не знали. Не знаю вже, яким дивом врятувався Семен Данилович, але його яток хтось облив пальним і кинув сірника. У Дмитренка була підозра, що це зробив молодий священик, якому не давала спокою жартівлива реклама тютюнового короля. Батько був певен, що зробив це директор школи, або мати п’яти хлопчиків-погодків, старшому з котрих, Семену, було п'ятнадцять, а молодшому Сашкові – шість. Кому тільки не скаржилася Лизавета Тарасівна на Дмитренка, все марно. Держава саме ставала на комерційні колеса. За вихованням дітлахів повинні стежити батьки та школа. Вже в Хабаровську чув від Світлани Жаронкіної, що Дмитренка таки спалили, коли він п’яний, крадькома від дружини, раював з сусідкою на горищі її сараю. Сусідці пощастило, бо твереза була і добре знала усі виходи з горища. Бо не тільки Семена Даниловича там здоровила. Про це горище він навіть вірша колись написав:

У сусідки на горищі,

Чи не голуби

Так турчать, палкі, поспішні,

Пестуни доби.

Думав я птахи із вікна,

В небо полетять,

А з горища сповз базіка,

Баби Дусі зять.

Я любив бродити донецькими степами, навмання, як бродять неспішні літні дощі. Дріботять стрункими ніжками по вкритому порохнявою листячку, змивають спеку з лиця, тупцяються прошарками пилу по шляхах, вимішуючи їх у грязюку. Літні дощі тривають недовго, особливо – зливи, які налітають не вість звідки, вкривають степ важкими водограями, а ті в свою чергу розбігаються по балках прудкими струмками, зосереджуються в западинах веселими калюжами, грають лелітками сонця, поки не вип’є їх жадібна на воду земля. Година-дві і дощу як не було, тільки пара стоїть над степом, та гомінка пташня вирує в повітрі над похилою нивою.

Тамують спрагу степові джерельця, що ховаються по балках під важкими віялами кущів верболозу. Ніколи не думав, що одного разу джерельця щезнуть з лиця землі. Щезнуть раптово, за декілька років, від штреків та бремсбергів, котрими поштрикали землю невгамовні шахтарі, вискоблюючи корисні копалини.

Хтось казав, що у чистім полі – сто доріг. Йди – якою душа покличе. Все це простосерда омана. Скільки б ти не налічив стежинок обіч себе, досить зробити крок, і всі вони зіллються в одну, а попереду зостанеться тільки темна тінь твоєї долі. За нею й крокуватимеш. День, два, рік, десятиріччя. Бо зробити крок трохи осторонь щастить не кожному.

Так міркував мій дід Ревах Мочара, коли доля його чеченської родини висіла на кінчику олівця, в руці вождя народів, товариша Сталіна. Начебто ніхто з росіян не заприсягав на вірність Вермахту, не поповнював навали німецьких загарбників. Ревазові поталанило, зостався живим, коли батьки з сестрами залишилися непохованими обіч залізниці, якою вагони з людьми посувалися до Сибіру. Повернувся додому тільки у п’ятдесят сьомому, але ні дому, ні навіть натяку на батьківське кубло в Чечні вже не залишилося. Сімнадцятирічний хлопець починав життя спочатку. Ненависті до влади в серці не тримав, але доньку виховував в обставі нелюбові до Росії. Таким виріс і я. Наче затьмарення яке находило. Почну читати мемуари полководців Другої Всесвітньої війни, замість пошани відчуваю глуху ненависть. Добре ще що до книгарні книжки повертав. Утримував себе від дикого бажання швиргонути їх у вогонь. Мати мені нічого дурного про Росію не говорила, але одного разу я знайшов папірець, в якому були перелічені батьки, брати і сестри мого діда Реваза Мочари, репатрійовані з Чечні, як потенційні вороги радянської влади. Хто помер від хвороби, кого забили чатові вояки, а батько діда, мій прадід, загинів від кулі вартового, який намагався зґвалтувати його доньку.

Цей папірець я знайшов у прискринку нашої чималої скрині, яку батько називав родинною реліквією. У скрині був чималий прискринок, в якому мати тримала все необхідне для шиття та гаптування: білі і чорні нитки на котках, мотки кольорових, набори голок, гачків та дротиків для плетіння, незлічені кількості ґудзиків. А під прискринком, не знаю вже коли, дідом чи батьком, була умонтована невеличка потаємна скринька, в котрій опріч папірця я знайшов декілька фотокарток незнайомих мені дорослих людей і діточок. Вже потім я взнав, що родина мого батька, яка мешкала в Грозному, теж була вивезена до Сибіру, але дід з бабусею загинули, намагаючись втекти з потягу на одній із залізничних станцій.

Батько мені про це ніколи не розповідав. Можливо й сам не знав, або подвиг батьків здавався йому не дуже героїчним. Та й справді, навіщо було втікати, та й куди, без грошів і паспортів? Одного разу я спробував поговорити з батьком на цю тему, але він заткнув мені рота шпарким вигуком: «Бажаєш жити, заткни пельку!» Папірець і фотокартки зникли разом з ненькою. А можливо й таке, що їх знищив батько, бо не дуже він шанував як свою родину, так і родину своєї дружини. Йому краще було зоставатися безрідним. Менш турбот, менш шансу знову попасти під репресивну машину влади.

Але мовчання батьків викликало в мене нестямне обурення. Я хотів знати все. Поки жив дід Мочара, я був ще зовсім малий, і не все з його оповідань утрималося в пам’яті. Зісталося тільки почуття глибокого невдоволення не тільки радянською владою, а взагалі Росією, державою, яка поневолила кавказькі народи. Історик Сава Харитонович Груба, на моє питання розповісти про поневолених і знищених Росією вогулів, які в свій час мешкали на теренах Уралу, відповів, що такого народу взагалі не було, що на Уралі завжди мешкали росіяни, що сама назва Уралу має походження від слів Ура, Ур – себто Сонячний, місто, звідки ранком встає сонце.

Бачу сон. Мати, вимітає із хати метеликів-поденків, якими усипана долівка, і наказує мені віднести їх на горище, а потім підняти туди стіл і чотири стільці. Начебто там її батько, а мій дідусь, Ревах Мочара, буде святкувати своє сімдесятиріччя. Я питаю: чому не в світлиці? А мати відповідає, що мертвим переступати поріг живих заборонено, бо таким чином можна занехаяти житло потойбічними маячнями. А вони не для живих. Метеликів-поденків мати радить віддати на пожиток павукам, які уподобали собі горище під довгорічне житло. Батька матері, мого діда, поховали вже два роки як, тому мене не тільки лякає, але й цікавить прийдешня зустріч з мерцем. Доречно сказати, дід був єдиною людиною, яку я шанував більше ніж своїх батьків. Ото ж і вирішив я не тільки віднести на горище метеликів, але й якомога скоріше вигребти звідти сміття, та трохи причепурити нестругані дошки покрівлі. Не знаю вже, як влаштувався дід в потойбічному світі, але ж не запрошувати мерця на смітник.

Підставив я драбину до фронтону з дверцятами, захопив цеберку метеликів, віник, підборну лопату, і шмигонув на горище, як мавпа. Кімнат у будинку, де живе наша родина, я не бачу, бачу тільки горище, величезне по площі, загачене хтозна чим. Бачу страшні шпарини не тільки в долівці, але й в покрівлі. Горище має два входи, один у долівці, без ляди, другий у фронтоні, з відчиненими дверцятами. Я не знаю з чого починати, в який отвір викидати сміття. А сміття того, як на містечковому звалищі. Чого там тільки не побачиш: побиті машини, важке військове озброєння, розірвані дитячі іграшки, ляльки, різне дрантя, не кажучи вже про кучугури обідраного зі стін тиньку, з якого увсебіч їжаками стирчать обпалені часом дранки. Але саме неприємне в тому, що все горище затягнуте шарами липучого, у срібних зблисках,павутиння. Щось воно мені нагадує, але що? Сонячну зливу, коли з одного боку на голову ллє сліпий дощ, а з другого - очі сліплять сонячні промінці, які відблискують не тільки у брижах озера, але й в падаючих на землю краплинах дощу. Чимало вже павутиння начіплялося мені на волосся, на руки, на одяг. Воно лізе в ніс, намагається продертися крізь міцно зціплені губи. Я хитаю головою, силкуюся попередити мати, щоб тікала якомога скоріше, або порадила, що мені робити далі? Як бути з павутинням? Чи не подасть вона сірника, підпалити його? Але мати! Її лице я бачу в шпарці дверцят, вона хитає головою, і, навіть, посміхається, наче перевіряє на що я здібний. Чи знайду вихід із таківської ситуації?

Мене починає нудити, а мати дивиться усміхненими очима, чекає що робитиму далі? Її не лякає що я можу впасти в провалля, її цікавить моя поведінка. Зватиму допомогу, чи шукатиму вихід зі скрутного становища сам? Колись дід казав, що саме так треба виховувати дитину, особливо синів – стикаючи їх, як можна частіше, лице-в-лице з катастрофою.

А який може бути вихід? Я висмикую з кучугури сміття добрячу таки ломаку, і починаю накручувати на неї липкі пасма павутиння. При цьому розумію, що роблю щось не так. Що перетворити павукове містечко в руїну пошани мені не робить? А горище хилитається, дрижить, скрегоче, із усіх шпарин по павутинню повзуть величезні чорні, руді, зелені павуки. В тенета потрапляють метелики, мухи, бджоли, навіть невеличкі пташенята. Вони дріботять в повітрі лапками, намагаючись видертися на волю. А павутиння росте і росте,чим більше я махаю дрючком, тим ліпше, зосередженіше працює павукова родина. Вона заповнила тенетами майже все горище, вони охоплюють в свої мерзотні обійми мене, вплітаються сивиною в чорне блискуче волосся матері. Я бачу її усміхнені очі, під її ногами починають розповзатися дошки, ще трохи і мати може впасти в бездонне провалля. Саме так… бездонне провалля. Бо під нами вже не кімната, а набита павутинням безодня, повна величезних павуків. Вони, химерно сміючись, поїдають потрапившу до їхніх тенет живність. Я метляю дрючком, намагаючись пробитися до матері, горище вже не хилитається, а рветься на шматки, ні дошок вже я не бачу, ні черепиці, ні сміття, тільки павутиння, набите павуками та потрапившими до їхньої пастки тваринами. А поряд з ненькою в тенетах б’ються мій батько, наш сусід, хлопці та дівчатка, учні нашої містечкової школи.

За все своє життя не бачив я нічого приємнішого, огиднішого, і жахливішого за усмішки павуків. Вони наче глузували з мене. То хтось язика висолопить, то вставним зубом зблисне, то цмокне язиком, як це робить вчитель історії, Сава Харитонович, коли хтось із учнів безпомилково назве ім’я та прізвище славетного полководця.

Спинити шкоду, здерти павутиння з перехрещеного скріплення в мене не вистачає сили. А тимчасом павукове суспільство поповнюється маленькими павучками-вилупками. Вони гойдаються на тонесенькому павутинні, зиркають на мене рожевими іскорками очиць, а далі вже з’являються величезні, страхітливі павуки хрестоносці, на мою думку, саме отруйні й зажерливі. Тенета, вельми рясні на павучків-бігунців, темніють від нашестя хрестоносців, таких собі джиґунів, з блискуче-зеленими хрестами по спинах. Треба мені рішати, чи плигати в отвір поміж дошками, чи якось рятувати переляканих, оплутаних павутинням людей.

І раптом павучок, маленьке таке окате павученя, роззявило рота і почало кричати: «Ми тебе любимо! Ми збагатимо кожного, хто нас любить! Ваше житло – ніщо, родина – ніщо, наш заможній загал – над усе!» Я затуляю вуха, бо павучку вже вторить все павуче кубло. Зляканими очима дивлюся на матір, на сусідів, на однокласників – вони кричать, у божевільному захваті опутуючи себе павутинням. Самі на себе натягують тенета, підстрибуючи і плачучі в божевільному захваті раювання. На моїх очах трапляється диво-дивне, усі мої знайомі, і мати, і батько, і сусіди, і школярі перетворюються в павуків, з палаючими захопленням лицями, кожен починає плести собі тенета, насолоджуючись можливістю погойдатися в них, спіймати якогось птаха, оскубти, і, скалячи зуби, вихваляючись перед сусідами, засунути цілком у рота…

Я й сам вже починаю реготати, не розуміючи якого біса? Реготати, махаючи дрючком, дивлячись на батька, на матір, на Катю, сусідку по парті, на вчительку літератури, яка дивиться на мене великими прозорими очима, і плете, плете павутиння, щоб розгойдатися на ньому і посісти мені на голову. Але мені вже не страшно. Мені смішно. Бо я не павук. Я – людина. Я плигаю з дошки на дошку, вислизаю із павучих тенет. Я спритний, вивертливий, я щасливий, бо маю можливість махати дрючком, порушуючи те, що сплітає загал сяючих від захоплення павуків.

А коли вже отриманий мною дрючок роззявив рота і почав кричати: «Я тебе люблю!» мені стало так жахливо, що я прокинувся від власного квиління.

На мій крик прибігла з вулиці мати:

– Що з тобою, синку? Чи не захворів бува?

Я вимовити нічого не можу, вхопив руки неньки і притуляю їх до свого лиця. А сам кричу, кричу, кричу…

– Павутиння… весь світ захопило павутиння… Всі люди перетворилися в павуків, і ти, мамо, і батько, і сусіди…

Мати в мене маленька, чорненька, дуже ладна лицем, очі чорні, величезні, в них подовгу неможливо дивитися. Виникає почуття, що вони випромінюють сяйво, спроможне або спалити, або підійняти людину в повітря. Я боявся материних очей. Боявся їх і батько, бо, розмовляючи, завжди дивився на гарненьке неньчине підборіддя. Працювала мати архіваріусом у місцевій лікарні. Коли я замислювався над причиною сну, виникала думка, що навіяли мені його саме очі матері. Зиркнувши в них, я начебто влучав у кубло срібляних промінців, з котрих практично неможливо було вирватися.

Мати була певна, що іноді вві сні людина передбачає майбутнє. Тепер я розумію, що це так. Хіба в ті роки я передбачав,що з часом усі ми потрапмо в розставлені павуками тенета, що все відбудеться, як у поемі Заболоцького: «Жук їв траву, жука клювала птиця, тхір пив мозок у птаха з голови…»

Коли я розповів сон матері, вона сказала:

–Ти розв’язав війну супроти мирного павучого загалу і програв її. Так буває завжди, коли люди жахаються звичайнісінького явища. Треба навчитися жити в ладу зі всіма земними тваринами…

Потім ще не раз вві сні потрапляв я на горище, і щоб я там не робив, воно хилиталося, скрипіло, втягувало мене в свої липучі тенета, і замість павуків у павутинні виникали лиця людей з ошкіреними іклами і палаючими божевільними очима. Щоправда, тепер я вже не лякався, не кликав допомоги, не хапав дрючка, а йшов напрямки, не звертаючи уваги на шпарини в долівці, на щільні прошарки павутиння, на жахливо коливаючи конструкції величезного безмежного павучого ігрища. Не лякали витріщені на мене очі людей-павуків. Я глузував з них, я сіявся, бо знав як ухилитися від розвішаних павуками тенет, як визволити потрапившу в павутиння пташину, чи комашину. Тільки – ні батька, ні неньку, ні сусідку по парті Катю, бо бачив як їм в тенетах весело, з якою насолодою кричать вони «Ми вас любимо». Тільки люблять вони не серцем, а шлунком, бо все, що вони мають – це роззявлені роти, це – прірви, завжди голодні, ненажерливі, потворні.

Підіймаючись після школи на горище, я сидів у його теплому затінку, розмірковував, що може значити отой нав’язливий сон? Потім дійшов висновку, що сон не стільки філософський, як пророцький. Він віщав нам не дуже добре майбутнє. Але виникала ще одна думка: за історію цивілізації людство сплело такі тенета зі слів, що заплуталося в них, перетворилося в жертву своєї безмежної фантазії. Придумало богів, чортів, відьом, законів проти зла, котрі обернулися злом проти добра. І та людина, яка буде звертати увагу на багатомільйонні дурниці минулого, ніколи не дійде простішої істини, що життя тільки примха природи, що не існує потойбічних світів, не існує богів і чортів, а існує тільки невтримність слабкого людського розуму. Що на всі особисті питання життя і смерті є лише одна відповідь: ми – лише сполох вночі. Повстаємо щоб щезнути.

– Життя ускладнюється, – говорила мати, коли я надто довго вовтузився з творами Гюстава Флобера. – Сьогодні треба рушити примхи культури у культурі, як говорив мій батько: – хочеш бути людиною, тримайся письменників і філософів, знехтуваних владою. Вони – взірці справжньої освіти. Вони ліхтарі, струмені їхнього світла спрямовані у майбутнє.

Мати з дитинства повчала мене:

– Не мороч собі голову питанням, що лежить в основі релігійних штукерій, уперто гальмуючих розвинення суспільства. Бо відповідь завжди буде одна – Ніщо!

З давніх давен мистецтво намагається захищати нас від природи. Поставити нас над природою, зробити безсмертними. Яка дика наївність! Якщо добре вдуматися, нічого жахливішого за безсмертя в світі не існує.

Я слухав повчальні слова матері, слухав розповіді вчителів, представників російської еліти по телебаченню, і нічого не сприймав на віру. Кожна «мудра» сентенція викликала хіба що іронічну усмішку. Мені обридло базарне пусте базікання Горбачова, хоча спочатку воно викликало в мене захоплення до сльози на очах. Я не вірив нікому і нічому. Ні, не зловтішався висновками ораторів, то була їхня віра, висновки їхнього особистого досвіду, власні умовиводи. Я сприймав життя в усій його різноманітності, з осторогою ставлячись до людей, що відразу ж погоджувалися з моїм світобаченням. Мені здавалося, що вони вміють прочитувати мої думки, а це вже зазіхання на мою особистість. Я не міг порозуміти світобачення царів, церковників, які вбивають людям в мозок жахливо-бездарні ідеї, вимагаючи, щоб люди покірливо дотримувалися їх. Чи не краще, коли кожна людина дивиться у світ своїми очима. Це так цікаво: скільки людей, стільки і особистості!

Коли я вперше почув від вчителя історії, Сави Харитоновича Груби, що щоденні міркування про смерть дарують людині мужність, мені хотілося викликати його на герць, бо був певен, що сприйме він мій виклик з жахом.

– Хто вчить людей вмирати, той вчить їх жити, – вчив нас історик, тримаючи взірцями людяності саме відомих полководців, таких як Македонський, Юлій Цезар, Наполеон, Сталін. Іноді мені здавалося, що промовляючи ім’я Сталіна, Груба має на увазі Гітлера. Одного разу на перерві я підійшов до Сави Харитоновича і запитав, чи слушно числити Фрідріха Ніцше натхненником фашизму?

– Дурниці говорять, – пильно дивлячись мені в очі, відповів Груба. – Ніцше людинолюб, та й Гітлер не такий вже й звірюга, як про нього думають.

Тоді я порозумів, що навіть вчителі не завжди говорять так, як думають. Це скерувало мене на думку, що можливо і батько мій не такий вже запеклий комуняка, яким себе показує. Але батько наполегливо уникав таких розмов, навіть гримав на мене за моє вільнолюбство.

– Ми живемо у кращій країні світу. Ти зміг би їсти чорну ікру, дивлячись як поряд вмирають голодомором діти?

У мене від жаху починало сіпатися віко. Останню копійку віддавав я калікам, котрі зустрічалися на моєму шляху. Для мене краще бути голодним, аніж бачити голодну людину. Це було не релігійне виховання, цьому вчила мене моя мати Дина Мочара.

У шкільні роки я ще не мав нахилу аналізувати почуте й прочитане. Дещо хапав на віру, щоб згодом взяти під сумнів, а більше вірив досвіду матері, яка була незалежною у своєму баченні Всесвіту. «Люди чують дзвін, та не можуть втямити звідки він, – іронізувала вона на комуністами, котрі метушилися поміж Леніним і Богом. – Життя, сповнене невимовних жахів, створила сама людина. Хто її на це спровокував? Та ніхто. Спочатку сміливі лякали страхопудів, потім самі налякалися».

Колись я питав у матері: чи не господня познака отой хрест на спині отруйного павука? Вона нахилилася до мене і, цілуючи в лоба, промовила:

–Отруйні познаки бувають тільки на тлі влади. Вона створює не павутиння, а павучі лабети.

Які лабети мала на увазі мати я порозумів надто пізніше. Але не будемо поспішати: кожному овочу свій час…

Сава Харитонович Груба був не тільки вчителем історії, він викладав у нас ще й фізичну культуру. Писав і друкував вірші в місцевій пресі. При дурній погоді ми залишалися в класі, Сава Харитонович читав по пам’яті вірші Андрія Вознесенського, він особливо шанував цього поета. Потім вчив нас писати вірші, виголошував рядок, з якого кожен повинен був скласти чотиривірша. Одного разу, коли за вікнами буяла весела весняна злива, він запропонував складати вірша, який починається на слова: «Не запізніться на весілля…» Досконало не пам’ятаю хто там що написав, зосталися в пам’яті тільки два – Наді Данкіної та Віктора Коропова.

Данкіна складає:

Не запізніться на весілля,

Не псуйте настрій жениху,

Бо він без вашого дозвілля

Себе вчуватиме в боргу.

Віктор Коропів:

Не запізніться на весілля,

Не підведіть громаду всю,

Без вас з’їдять курчатка-гриля,

Горілку вижлуктять усю.

Що склалося в мене я й сам не відразу втямив. Знав що на завершення першого рядка обов’язково треба знайти слово, яке починається на букву «З». Так нас вчила викладачка літератури. Коли попереду стоїть слово «запізнитися» та ще з двома «з», така буква повинна прозвучати на закінчення рядка. Такий збіг звуків в рядку зветься алітерацією. Отож і вискочило з мене слово – «зради».

Не запізніться на весілля зради.

Його святкують знов і знов,

Коли до безумі любов

Опалює серця громади.

Наголос читати мого вірша Груба не став, бо угледів у ньому якусь крамолу. Після уроку залишив мене у класі. Довго стояв біля вікна, вчитувався в написане. Потім спитав:

–А прочитай бо сам.

Я прочитав, знизуючи плечима, бо ніякої крамоли в тексті не бачив.

– Хіба ми не зраджуємо собі, коли ляпаємо в долоні, підтримуючи відверту нісенітність. Ляпаємо усім загалом…

Груба не дав мені договорити.

–А ходімо, хлопче, до твого татка. Спитаємо, за яку таку мудрість він отримує бурхливих оплесків громади? Тобі довелося чути батьків виступ?

– Так я батька й мав на увазі.

– Ти про це краще йому й скажи.

– Казав. Пишномовно він говорить, та батько всерйоз мене не сприймає…

До батька в той день ми так і не пішли. Знаю тільки що Груба приходив до неньки, про щось вони довго сперечалися. А коли пішов, мати видала думку, що такі, як Груба, вчителі здатні хіба що домашню тварину на вигонах пасти. Здається мені, що вона теж саме говорила Саві Харитоновичу. Але про те, що матір арештували завдяки саме вчителю Грубі, і при мовчазному погоджуванню батька, я взнав набагато пізніше. Один не простив матері пастуха, другий – шельмування його життєвої філософії. Запам’ятав я матір в ранкових промінцях сонці. Вона казала мені якось, наче задихано: «Не шукай мене, синку, пам’ятай одне – ми разом будемо святкувати твоє весілля.»

А я, чотирнадцятирічний підліток, іронізував зі всього що відбувається обіч мене. Не завдало мені особливого жалю зникнення матері. А втім – і батькові. Він, на мою думку, давно цього чекав, а може й сприяв цьому, домовившись із тим же Грубою. Щоб там не було, як би не робилося, я був певен, що мати, нарешті, видерлася з павукових тенет, і знайшла в світі належне їй особистості місце.

Кожному своє, і мені своє, безмежне. Ніяково засвідчувати, але я людина не пристосована жити у сучасному суспільстві. Іронічна людина. Всі мешканці обіч мене роблять щось не так. Не так ходять, не те говорять, не так вирощують рослини в городі. Виховують діточок не так. Особливу іронію викликають у мене політичні діячі, коли начебто щиро, дотепно, лопочуть щось по телебаченню. Слухаю їх і не можу втриматися від сміху: як можна такому недотепі очолювати таку велику країну. Спочатку сміявся з Горбачова, потім з Єльцина. А далі пішло-поїхало. Не подумайте тільки що я такий розумний, такий дотепний, зовсім – ні. Просто я – Фома невіруючий.