Розділ 26 - 27

Розділ двадцять шостий

Щоденник безіменного автора

Щоденник безіменного автора я читав вже в дорозі. Дружині казав, що їду не більше як на два-три дні, а проваландав в Оксани майже тиждень. Правда, на руках я мав щоденник, було чим виправдатися перед дружиною. Придумав, навіть, байку, як блукали по нетрях з провідником, розшукуючи старий схрон. Але спочатку мені треба було прочитати, про що у щоденнику пише автор. А писав автор багато про що. Спочатку я думав, що пише мужчина, але потім взяв сумнів. Отож послухайте.

«М'ясо калуги, якщо порівняти його з осетром, набагато світліше. На зубах воно чавиться з ледь відчутним хрускотом, укриваючи не тільки язика, але й усю порожнечу рота надзвичайними пахощами та смаком. Маєш таке враження, ніби ота їжа сама прямує в шлунок. Яке неймовірне раювання! Не даремно місцеві мешканці завжди намагаються спіймати калугу собі на прожиток. Та не тільки собі. По нанайському звичаю на калужатину запрошувалися мешканці не тільки свого стійбища, але й сусіди. На початок століття люди ще не були такими зажерливими, як зараз. Жадібність прийшла до нанайців від росіян. Особливо від місіонерів, які почали брати з людей гроші на будівництво церков, та на інші божі справи. Нанайські боги були добрі, ввічливі. За сніданком дай їм краплю їжі, вони й підуть собі задоволені…»

На якийсь проміжок часу я начебто випав зі свого тіла, душа піднялася в небо, й застигла в прохолоді його білосніжних пагорбів. Шлях був прямий і рівний. Ліворуч шляху, до самого небосхилу, лани та пустощі з крапками кущів та дерев. Праворуч – рідколісся, проміж дерев, срібляними стрічками сяють невеличкі річечки, озерця, а то й просто величезні калюжі. Трохи відпочивши, починаю читати щоденник далі. Поки що жодного зв’язку з необхідною мені людиною я не знайшов.

«Свято біля кам’яних печер: в свою чергу молодий мисливець розповідає про водограй на Сидимському озері. Його розповідь – це красномовна злива, у мене тьмариться в голові, коли очі мисливця зустрічаються з моїми. Мій чоловік – золота людина, тільки бачу я його раз в два роки, а головне – не вдома, не на Маяку, а в готелі Хабаровська. Ім’я, прізвище, де живе, працює – надзвичайна таємниця. Зустріч, яка відбулася місяць назад, тривала три дні. Щез вночі, наче його не було. За п’ять років шлюбу ми були вкупі не більше місяця. Якби не моя любов до нього, а може отой жах, що виходить з моєї необізнаності. Мій чоловік – людина влади, а якщо так, за мною можуть стежити, пильнувати мою непорочність. Мені не треба було слухати того красномовця. Але я вбираю його слова, як рослини вбирають ранкові роси. Я завмираю від внутрішньої жаги. Все це природно, мені двадцять чотири роки, моя любов до золотого чоловіка згасає під красномовною зливою. Закінчивши свою фантастичну промову, мисливець підходить, бере мою руку, і через якусь хвилину ми сидимо рядком на стовбурі поваленої вітром берези. Сидимо, слухаємо як нанаєць зі стійбища Курун розповідає про зустріч з ведмедем. Цього звіра він називає мапою: «Мапа, кажу, чи тобі меду в тайзі не вистачає? Чого до мене шкіришся?» Мисливці регочуть. Кожен з них вже проковтнув по кухлю горілки. Не пив тільки парубок., який сидів поруч. Він теж сміється з розповіді нанайця про ведмедя. Я відчуваю, як збуджено дрижить його молоде міцне тіло. Нанаєць з мапою знаходять схрони дикого меду…

Весела казка, веселий нанаєць, народ регоче, а я не можу втямити, сидимо ми на стовбурі, чи йдемо куди, відчуваючи єдність намірів і бажань… Потім я питала у мисливця, Степана Горковенка, що ото за хлопець так дивно розповідав про водограй на Сидимському озері? Горковенко відповів, що не знає, що бачив його одного разу на плотах. Приходили з верхів’їв Мухені, навантажені солоною вепрятиною.

Майже кожної ночі вві сні я сиділа на березовому стовбурі біля кам’яних печер. На місці, де стояв мисливець, здіймався в небо прозорий водограй. Не бачила я лиця, статури, очей, якими він дивився на мене. Бачила тільки промінці води: одні здіймалися в небо, другі падали, відлунюючи в ночі моїм тужливим стогоном. Потім водограй обертався джерелом, в якому пульсувало усміхнене лице мого нічного коханця.

Ти полюбляєш трохи поглузувати з мене, улюблений мій соловейко! Якби ти щось розповів мені про себе, я, сидячи над колискою, розповідала б доньці, Марії, про твої чарівні вуста. Але ти мовчиш. Була доба, коли мені снилося, що водограй біля кам’яних печер барвиться червоною кров’ю. Я чула твій стогін, але не такий, котрий витікав з твоїх вуст там, на духмяних глицях під кедрами. Ти, мабуть, вже забув про оту нашу ніч? А мені залишив пам'ять на все життя. Бо після тієї ночі я ніколи вже не буду щасливою. Золотий мій засекречений чоловік торік загинув. Де, як, за які гріхи – ніхто цього не скаже. Ото ж спасибі тобі за доньку, а ще за отой водограй біля кам’яних печер.

Останній раз я бачила тебе вві сні в серпні 39 року. Ти прийшов до кам’яних печер, проститися зі мною. Було щось примарне, не справжнє на твоєму лиці, кожну хвилину ти ставав іншим, але я знала, що то був ти. Дуже тобі нелегко живеться в нашій кам’яній пустелі. Дуже багато біля тебе недобрих людей. Іноді вві сні плаче твоя донька, тоді, сидячи над колискою, я молюся за тебе, поки дочка не засне.

Все більше схиляюся я до думки, що тебе начебто й не було зовсім, а дитину я понесла від доброго лісового птаха. Кого не запитаю – не бачили й не чули. Тільки очі чомусь ховають. Невже й ти був засекречений владою?»

Коли автобус зупинявся, було чути як весь простір навкруги аж лящить пташиними перегуками. Я не дурноверхе хлоп’я, щоб сприймати все на віру. Друга частина щоденника досить прозорий натяк на ті обставини, що я тримаю в руках листи, які жінка писала сама собі. Ця жінка на одну ніч була коханкою досить загадкового мисливця, котрий влітку тридцять шостого року брав участь в якомусь святкуванні біля кам’яних печер. Вони й зараз існують ті печери. Правда, тигри там давно вже не живуть. Але в листі, жінка розповідає про красномовного мисливця, який гнав плоти з солониною по Мухені. Можна заперечити, чимало в ту добу мисливців сплавлялися річками до Амуру з солониною на споживання НКВД. Сьогодні по отим річкам мандрують романтики, я знаю не менше десяти осіб. Частково це мисливці, журналісти, спортсмени, або просто веселі люди, котрим обридла марнота марнот в запаленому випускними газами місті.

Але повернемося до записів у щоденнику.

«Чоловікові, який в березні сорокового року почав залицятися до мене на вигляд було років під п’ятдесят, а за паспортом – тридцять чотири. Він мав вищу освіту, працював у свій час інженером на Комсомольській судноверфі, але не зміг уникнути прикрої помилки, за що його арештували та відправили в Хабаровськ на додаткове слідство. Слідчий установив суспільну небезпечність діяння, за що заробив п’ять років таборів, а інженеру було заборонено працювати за фахом на судноверфі. Таким чином він опинився в бригаді мисливців і до вересня сорок першого року місцем проживання вибрав поселок Шумний. Небагатослівна людина з щирою усмішкою на запеченому сонцем та вітрами обличчі неухильно дотримувалась суворих моральних приписів, так що в мене не було сумніву в нашому щасливому одруженні. Але війна все розсудила по-своєму. Євген Васильович Зотов загинув в грудні сорок першого. Щоб уникнути призиву до армії, а я була неабияким снайпером, ми з донькою приїхали в Комсомольськ. Працювала, збирала снаряди. Краще було піти в снайпери!

Тепер вже сорок третій рік, як я хворію, іноді прямо біля верстата виникають галюцинації. Лікар сказав – від недосипання. У мене тьмариться розум, промінці сонця, як цвяхи, пробивають дах, і немилосердо свердлять мозок. Згодом цех заповнюють вогняні птахи. Їх так багато, що виникає враження пожежі. І я починаю волати. Жінки кажуть, що я симулянтка, що за законами військового часу мене треба катувати, як зрадницю. Бідна моя дочечка, вона майже не бачить мене. В дитячому садку її теж дражнять зрадницею. Одного разу сонячні цвяхи перетворилися в списи і в мене виникла можливість помститися. Я почала хапати рукою списи і кидати в жінок. Мене засудили до каторжної праці…»

Це було вже занадто. Не хотілося вірити, що таке мало бути. Ми вже проїхали Переяславку, ще година і праворуч засяють дахами дачі урочища Чирки. Звідси можна пішки дійти до Сіти, де конає свій вік дружина Григорія Мірошника. Вона теж зазнала чимало страждань, принижень та ганьби, але завжди була поруч з чоловіком. Звідки ж стільки страждань на голову моєї анонімної авторки!

Я звертаюся до щоденника, починаю вчитуватися в рядки, і нічого не розумію. Почерк той же, але попри все писати продовжує хтось інший.

«Вікна бараку обсідають нічні метелики. Їх так багато що скло тремтить, причаєно ворушиться, вибухає барвами, коли з-за хмар виповзає місяць. В нічні вулиці входжу, як в лісові хащі. Мені лячно, але я соромлюся своєї слабкості. У моїх знайомих є батьки, сестри, близькі чи далекі родички, а я одна у цілім світі. Мати вмерла коли мені було сім років. Я й досі не знаю, чи є в неї могила. Мені не сказали де її поховано, від якої хвороби вмерла. Щезла, наче хмаринка, що розтанула в небі. Зараз п’ятдесят сьомий рік, мені двадцять, я закінчила педагогічне училище, тепер я вчителька початкових класів. Коли питають, як у мене справи, відповідаю однозначно – добре. Біда моя в тому, що маю дуже вразливу душу. Чогось мені в житті не вистачає. Я здогадуюся – чого. Мені не вистачає втраченого. Розумієте – втраченого! Тільки я не знаю, що саме та в яку добу я оте «щось» втратила. Вві сні я співаю пісень, плачу, відчуваючи як моє тіло заповнюється неймовірною радістю. Я не можу втямити, що співаю українських пісень, бо зовсім не знаю мови…»

«А навздогін мені плачуть мої ненароджені діти!»

Від зошита мене відвертає Гарсіа Лорка. Він заважає читати, натякаючи на щось надзвичайне? Але зараз мені не до Лорки. Урвався терпець, так вабить дочитати останні сторінки зошита. Листи паперу де-не-де заплямовані брудними пальцями, зустрічаються навіть плями від кави, та ще якихось делікатесів. За вікнами автобусу вітер грається з целофановими пакетами, прибиває їх до струнких стебел бур’яну. Поблискують сріблом на сонці залізничні колії, які зрідка виникають з-за скупчених обіч шляху дерев. Я знову начепив на носа окуляри.

«Звідки він взявся, Вадим Тицько, питаю іноді себе. Він вельми загадкова людина. Кажуть хімік. Але в справах хіміків я – аматорка, бо фахівець за літературою. Але хімічні процеси, які відбуваються в людини, коли вона потрапляє в екстремальні обставини, мене цікавили завжди. Хибний погляд на деякі процеси мають навіть найкращі наші фахівці. Бо наука вельми егоїстична, коли справи стосуються людини та її фізіології.

Хлопчик прийшов в школу, не вміючи не тільки читати, навіть балакать російською. Довелося мені зустрітися з його батьком. Вже десять років вони були одружені з Тамарою Смілянською. А в мене, під час спілкування, почалися оті самі хімічні процеси. Він дивився на мене всевидячими очима, в чомусь запевняв мене, але я не розуміла жодного слова. Слухала тільки музику його балаканини, та витирала носовою хустинкою набігаючи на очі сльози. В двадцять три роки я народила від Вадима дівчинку, яка, усім на диво, в два роки почала щебетати українськими та російськими словами впереміш. «Где мій тато?» – питала вона, а її тато на той час уже працював у Москві.

Щоб ревно працювати, треба мати природжену схильність до праці, віру в те, що твоя праця приносить вагомий прибуток вітчизні, але на початок шістдесятих мало хто вірив у велику вагомість своєї праці. В школі ми викладали діточкам зовсім не те, що хотіли. Бо вже на слуху були Ахматова, Єсенін, вийшла з друку книжка Дудінцева «Не хлібом єдиним». Ревна праця науковців, коли науковець працює одинцем, нікого не цікавить. Один в полі не воїн. Якось на зборах викладачів літератури біс сіпнув мене за язика прочитати вірш Валерія Брюсова «Каменяр».

– Гей, каменяре, в робочому шумі,

Що ти будуєш, кому?

– Ти не чіпай нас, ми гідно працюємо,

Зводимо діткам тюрму.

Прямо з будинку культури мене відвезли в КДБ, звідти – в лікарню, а з лікарні на всі чотири. Викладати літературу в школі мені було заборонено. А в мене дівчинка, Оксана, нерозумне байстря. Куди діватися? Впадаю в розпач, бо в гуртожитку мене гноблять, а мені лячно, що одного разу можу вибухнути праведним гнівом. В одну таку дурну ніч, після свари з комендантом, побачила сон: незнайомий мужчина пропонує їхати з донькою до Іману, знайти там будинок з блакитними вікнами та дерев’яною лелекою на даху. І я вирішила: їду! Не знаю, які пригоди ждуть нас попереду, але я бачили очі чоловіка вві сні. Такі очі збрехати не можуть. Так ми їдемо, питаю я свою доньку, Оксанку. Вона сміється, обіймає мене рученьками за шию і шепоче до вуха: Мамо, їдемо-їдемо-їдемо.… Сьогодні ж і їдемо на віру людини, котру я побачила вві сні…»

І більше нічого. Останні рядки записані на внутрішній сторінці обгортки.

В’їжджаючи в Хабаровськ, машина втрачала швидкість. Сидіння в автобусі водночас шорстке і пружне. На швидкості я не помічав цього, але в місті дорога запруджена машинами. Моє серце починає дріботіти нетерплячкою. Героїня щоденника заволоділа всім моїм єством, як землею сонце. В моєму серці палахкотить бажання бачити Оксану. Я держу в руці стільниковий телефон, набираю її номер. Але з нього м’який жіночий голос показує мені величезну дулю: абонент недоступний! Але Оксана зараз в крамниці! Я встаю і підходжу до водія: «Зупиніть, будь ласка, мої нерви не витримують такої подорожі. Краще я буду бігти поряд!» «Тільки на зупинці, відповідає водій, а якась жінка позаду мене регоче: «Відчиніть. Подивимося як він побіжить!» Я не знаю, коли вона буде, ота зупинка. На черговій пробці молода жінка підбігає до автобусу, колотить у двері, просить впустити. Двері відчиняються і я на свободі. Яка задуха! Яке нещадне сонце! Але я на свободі. Перебігаю трамвайні рейки, зупиняюся на тротуарі, знову дзвоню Оксані до В’яземського. І знову – величезна дуля. Чи в моєму віці бігати під таким нещадним сонцем! Але не я біжу, – ноги мене несуть. На сто, на двісті метрів, на кілометр випереджую автобус. А в голові моїй вже не Оксана, а мати-одиначка зі щоденника. Невже й справді вона поїхала до Іману? Знайшла там будинок з блакитними вікнами і лелекою на даху. І хто ото приходив до неї вві сні? Людина з очима які не можуть збрехати? А дочка авторки, невже Оксана? Від такого припущення можна заробити крововилив в мозок.

Пишуть мати з дочкою, але чому однією рукою? До того ж чоловічою. Як таке могло статися? Нарешті, за сто метрів від будинку, в якому живу, мене з’єднують з Оксаною.

– Люба, все гаразд, я майже вдома! Але в мене питання: ім’я твоєї матері?

– Бачу ти прочитав щоденника.

– Це так…

– Тоді відповідь ти знаєш. Не забудь привезти Багряного!

Радіючи, що розплутую клубок, я не міг визволитися від думки – чи не заплутую його? Мені треба було спиратися на власний розсуд. Так все було, чи не так? Про якого юнака писала бабуся в щоденнику? Може й про Багряного. Але я не можу повірити, що Лозов’ягін мав інтимний зв'язок з двома жінками. Мурашев, наполягає: Івану під тридцять, поет, красень. Стань на його місце. Скільки ти мав зв’язків з жінками, тривалих чи разових – немає значення. Певен не одна лягала під нього. Тебе бентежить любов Григорія Многогрішного в романі «Тигролови»? Так то ж – роман. В романі все, як в романі. В житті все набагато складніше і… простіше. Ти ж сам писав: керуєш машиною в горах, а супутниця на штанях гудзики розстьобує… Буцім би ви з нею вже рік як знайомі.

Розділ двадцять сьомий

Підбиття підсумків

Підлабузники та зрадники, люди з усередненими ідеалами, за малим випадком, – угодовці, поживні ґрунти для розплоджування фашизму та сталінізму. Неспроможні, змарновані люди, виховані безхребетною вірою в хворого на психіку Ісуса, за очі говорять різні страхіття про чекістів, що вони кати, звірюги, кровопивці, а коли випаде нагода підлизати гузно владі, раптово перетворюються в захисників революційної влади.

В 1935 році на картопляних ланах Мохової западини Іван Лозов’ягін мріє втекти до Маньчжурії, щоб приєднатися до експедиції, яку на той час очолював Микола Реріх. Петро Колиба, розкуркулений селянин з Амурської області, згоден допомогти, але бригадир має свою думку: Реріх – людина Сталіна, так що зайве й думати про втечу. Петро Колиба одержав листа від брата з Харбіну, той пише яка добре живеться в Харбіні українцям. Вони мають свій клуб, де спілкуються вечорами, святкують дні народження, читають вірші видатних українських поетів. Є у них більярд, є свої співці, навіть поети, які планують надрукувати збірку своїх поезій. Ну, як тут стерпіти, не поїхати? Але Іван Павлович замість відповіді, загадково усміхається. Складалося враження, що його в Росії тривають якісь таємничі справи. Невже бажає помститися радянській владі? Смішний чоловіче: щоб він не сказав, щоб не написав, його твори не надрукують. Хіба не бачить, як знищує Сталін україномовних письменників? Може в Росії говорити про його справи заборонено, але в Харбіні… Правда, дехто лякається, що довга рука Сталіна досягне Харбіна. Починаючий поет Грицько Кіт став Григорієм Котовим. В Китаї міняти прізвища не забороняється. Місцева влада начебто й не помічає що робиться в російській діаспорі. Офіційно в Харбіні діє тільки одна, російська діаспора, до якої зараховані усі вихідці з Росії – росіяни, українці, литовці, вірмени, навіть нанайців росіянами кличуть. Бо всі давно вже спілкуються російською мовою. Замість, хіба що, українців, які розмовляють начебто російською, але коли сперечаються, ніхто з «росіян» не може потелепати, що то у них за наукова дискусія така? Є в Харбіні люди з коштами, якщо хтось йде до них з рукописом своїх віршів, дають гроші на друк. А Кіт пішов до одного, до другого – тільки посміхаються, читаючи: шукай, кажуть, дурня межі своїх. Так і став Кіт Котовим. А хіба не таке діється на радянському Далекому Сході?

Як не дивно, але про все що діється в Харбіні, Лозов’ягіну відомо.

– Боротися за незалежність своєї держави, за рідну мову треба відверто, – відповідає поет Петру Колибі. – Твої, Петре, діти спілкуються якою мовою, російською? Я розумію, інакше неможливо, але на мою думку таким чином ми з тобою, українці, держимо поразку від Росії.

Ніхто з мисливців не міг певно сказати, що він за людина така, отой Лозов’ягін. Навіть з Блюхером погордо розмовляв українською, коли той зустрічався з мисливцями, підбадьорюючи їх на нові трудові звершення. Одного разу з підозрою, що Лозов’ягін японський шпигун прийшов до мисливців дільничний міліціонер з В’яземського. За чаркою почав допитуватися, звідки Іван родом, хто його батьки, чи правда, що має декілька книжок поезій? Замість своїх віршів Лозов’ягін читав вірші Лесі Українки, а його розповідь про місто народження записав в свій час мисливець з Шумного Шлюндик. Ось його запис:

«Дільничний міліціонер весь час смалить цигарки, спльовуючи слиною в багаття. Іван, наче не помічає цього, розповідаючи про своє життя. «На вогонь гріх плювати, – казала мені мати, – якщо щось запалає від блискавки, хай горить, бо блискавка – то гнів Господинь! Святий вогонь мститься, коли його не шануєш. Біля нашої хатини було дві гори: одна лиса, друга вкрита молодими деревцями. На лису в повні зліталися духи жінок, відьми, мавки та русалки. Була й інша нечесть, але ми її не помічали. На зеленій горі саме в той час чаркували чоловічі статі, відьмаки, упирі, перелесники. Звідки їх до нас нанесло ніхто не знав. Та, мабуть, і не взнає. Я своїми очима бачив їх бісівські наради, бачив, як висулупивши язика загрожував мені мій батько, який йшов за радянською владою, поки його не вбили. Батько вірував в наших поганських богів, бо вони були захисниками наших пращурів, назвали їх поганськими слов’яни, поцілувавши хрест – дві перехрещені деревини, на котрих закатовано ми льони людей. Це сором, – казав батько, – носити на шиї катівню, поклонятися та молитися на неї. Тоді він показав нам з ненькою людину, яка була розіп’ята на п’ятикутній зірці. Сей хрест ми понесемо далі, – сказав він. – Бажаєте жити – моліться йому. На тому хрести було закатовано мого діда, мого дядька, закатовано мільйони моїх братів та сестричок. Але це тільки початок, розумієте, пане міліціонер – поча-а-аток! Та ви, пийте, пийте, гостей треба припрошувати, бо без припрошення горілка в горло не лізе. Як казала мати: перший келишок, як по льоду, другий, як по меду, а третій – не питай, тільки наливай. Після третьої чарки у нас на Україні не припрошують, тільки приспівують: «Пийте, гості, поки п’ється, бо у Бога чи знайдеться, а якщо й знайдеться – не по нас, бо у Бога своїх прихвоснів вистачає…» Сиділо нас біля багаття осіб отак десять, пили горілку, слухали що гуторить Багряний, але даремно… здається мені, тільки Степан Кольчугін головою хитав, дещо розуміючи, а останні, окрім горілки, нічого не бачили та не чули. Особливо наш дільничний міліціонер.».

Чи не правда, цікавий запис знайшовся в теці Оксани? Того ж вечора я запитав у неї, чому вона залишила школу, хіба бути вчителькою не престижно? На лиці жінки промайнула ледь помітна усмішка. «Мабуть розгубилася, дивлячись на поступове здичавіння не тільки учнів, але їх батьків, учорашніх працівників культури. Я розповідаю учням про Гете, а вони скаржаться на мене батькам, начебто я зневажаю їх Бога. Вони відмовляються читати Толстого, бо його було відлучено від церкви. Я розгубилася: куди ми йдемо? Невже в дике Середньовіччя? Коли розумних людей спалювали на багаттях? Мого знайомого викладача філософії витурили звільнили з кафедри за еретизм…»

Я не повірив, але наступного дня ми зустрілися в Євгеном Осадчим, який працював в місцевому депо слюсарем.

–Судився двічі, перший вирок – повернути на кафедру, але проти релігійних фанатиків і суддя безсилий. Тепер вивчаю філософію нового буття в самій демократичній нашій країні. У нас сьогодні так, у кого язик довший та кишеня товща, той і панує.

Після зустрічі з Євгеном Даниловичем я зненавидів церков та її ряджену гвардію лютою ненавистю. Бо було передчуття до якої демократії ми прийдемо років отак через двадцять.

Оксана була не дуже високою, не дуже в тілі, але в рухах легка, навіть граційна. Мені пасували її волосся та розкішна округлість деяких частин тіла.

– Щоб не каятися потім, тобі не треба зосереджуватися на моїй персоні, – наказую я Оксані, цілуючи її духмяні пальці. – Бо я людина ненадійна, повір мені, дівчинко…

– Ненадійна в своїх почуттях до життя. Мені таке відомо. Коли нас опалює жага мати щось надзвичайне, ми втрачаємо розум. Ти звик говорити одверто, а хто говорить одверто, якщо помиляється, приходить потім до каяття. А я вмію вибачати.

Оксана говорить, дивлячись на мене усміхненими грайливими очами, ще хвилина і вона вибухне сміхом.

–Я прочитала «Людину над прірвою». Не знаючи мови. Читала, наче російською. Хіба не дивно – жодного незнайомого слова! Дещо навіть запам’ятала. «Сліпуча приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, але чи великої катастрофи, яка все похоронить…».

Думали, похоронимо без катастрофи. Не вийшло. У молодих реформаторів не вистачило здорового глузду, щоб окинути зором, як же воно станеться далі.

Я думав: навіщо тобі, Оксано, політика? Ніколи ми ще не були так відокремлені одне од одного, як сьогодні. Небезпечно жити, коли в людині прокидається почуття не тільки духовної, але й фізичної несправедливості. Майже кожен вважає, що його обдурено.

– Особливо бомжи.

З роботи Оксана прийшла в глибокій тривозі. Господар магазину «Овочі» наполягав, щоб вона підняла ціни на огірки та помідори. І це в розпал сезону. А коли не погодилась, Аван, та господарі селянських садиб у постачанні овочів їй відмовили. Я відразу ж поїхав в село Аван. Новий його власник був моїм добрим знайомим, ще в добу радянської влади, коли Хабаровське книжкове видавництво працювало на його ланах. Степана Лавровича Осахненка я знайшов вдома. Він стрімголов кинувся до магазина за горілкою, дружина почала поратися на кухні, а мені було доручено розповісти їх синочку про далекосхідних письменників. Робив я це з великим задоволенням, бо знав не тільки прізвища письменників, але деякі твори. Синок Осахненків, Валерій, скавчав від захоплення.

– Вчителька ніколи не читала віршів Степана Смолякова, не розповідала про уродженця району, головного редактора Петроградської газети, Олега Гусєва.

Степан Лаврович, слухаючи мої монологи, тільки головою хитав. За чаркою горілки запропонував приїхати в Аван викладати літературу в школі, або проводити літературні вечори. Я погодився, з умовою, що він, як місцевий поміщик, не стане руйнувати бізнес жінки, яка довгі роки викладала у В’яземському літературу, а тепер потрапила під обстріл якогось закордонного хабарника. Ми домовились, що овочі Степан Лаврович буде адресувати на моє ім’я, начебто я замісник Оксани по постачанню. Другого дня огірки й помідори були доставлені Оксані. Вона намагалася відмовитися, злякавшись, що від господаря магазина «Овочі» можна чекати чого завгодно. Але я наполягав на своєму, і того ж вечора зустрівся з Цвілідзе.

– Так жінці ж на користь... що вона сьогодні має від свого бізнесу?

– Майже нічого, – погодився я, – але що поробиш… вона народилася в Радянському Союзі.

Постогнали, постогнали. Випили по чарці, по другій, а після третьої поклялися, що будемо друзями до скінчення світу. Гога шанував гостя, наче ми з ним народилися в одному гірському грузинському селі.

– Оксану беру під свою охорону, – запевнив він мене, а коли я виклав догадку, що вона онучка, відомого письменника Багряного, пішов вибачитися. Ще й подарунок приніс, коньяк та коробку цукерок, які, якщо вірити рекламі, в свій час загубили боги Олімпу.

Заплющую очі і бачу перед собою Оксану Реміз. Вона схожа на кого завгодно, тільки не на свого батька. Оксана дивиться мені в очі і посміхається. Раптом... раптом я усвідомлюю, що переді мною не Оксана. Риси жіночого лиця накладаються на лице Багряного. Губи, лоб, допитливо прижмурене око... Це лице Віри, чи Марти, вона й сама, мабуть, не знає як її звуть... Лице Лісовицької, рятувальне коло мені на шию накинула саме Лісовицька. Вона подарувала мені душевне урівноваження, надію, що за безліччю знайомств існує остання. І я до неї дійду. Не дійду, так доповзу. Бо впертий, не – мовчазне ягня на закланні.

Прокинувся, почувши голос дружини.

– Досить з тебе того, що маєш, заспокой своє серденько!

Дружина ґаздувала на кухні.

– Боялася, що ти й сьогодні не приїдеш. Увечері до нас прийдуть гості.

– Що за гості?

– Побачиш.

І, як завжди, читає остогидівші мені вірші.

Скоринку хліба припаси,

Голодна буду – принеси,

Скоринку хліба з часником

З’їмо та ляжемо рядком.

Ми п’ємо каву маленькими келишками.

– Укладення пісень давай перенесемо на завтра?

Дружина сміється:

– Думається мені, не сьогодні, так завтра ти знову щезнеш в нетрях В’яземського району. Може поїдемо разом?

– Візьми відпустку, поїдемо.

Дружина так і не сказала, якого гостя ждемо. Чекали на двадцять годин, але, запізнюючись майже на дві години, о десятій вечора, прийшов з пакетом харчів та пляшкою горілки, мій В’яземський знайомець, Гога Цвілідзе. До моєї дружини він почав залицятися, наче мене й не було. Це мене трохи нервувало. Зі п’яну Гога міг щось ляпнути про Оксану, а ще гірше про мій зв'язок з нею. Однак, не зовсім розумно лаяти людину, коли вона мовчить. Дружина моя й справді заслуговує комплементів. Двадцять років назад я закохався в неї з першої хвилини, в другу віддав їй руку з серцем, а в третю запропонував піти до шлюбу. Сталося таке на волейбольному майданчику, котрий тримав на своєму терені Будинок відпочинку. Теперечки, правда, дружина не була вже такою красунею, як двадцять років тому, палаюче в її серці багаття трохи вщухло, але оберемок палива, з яким Цвілідзе красувався перед дружиною, вабив і не таких жінок.

– Може вистачить комплементів, – сказав я трохи роздратовано, – розповідай за яким дідьком прийшов… та ще з подарунками?

– Я собі так міркую, – грайливо помітила дружина, – міркую, що ти, мій чоловіче, в свій час відверто залицявся до дружини нашого гостя, а сьогодні він прийшов помститися.

Гога навіть руками замахав.

– Яке там помститися, сьогодні дістатися до моєї дружини неможливо, бо живе в Грузії. Я прийшов попередити Олександра, що клопіт по установленню споріднення Оксани з Лозов’ягіним я беру на себе. На такі аналізи потрібні чималі гроші, ви їх не маєте, а мені цікаво… Оксана мовчить, жінка вона занадто соромлива.

– З якого переляку зібрався мені допомогти? – запитав я.

– Ми, грузини, поважаємо українців. Можна сказати, ми ваші кровні брати в боротьбі за незалежність.. А ти мені сьогодні снилася, – заявив він, звертаючись до моєї дружини. – Нібито ти була господаркою в моєму домі в Грузії. Ми саме приймали гостей…

Дружина відвела зір від нахабного лиця Цвілідзе й помітила з усмішкою:

– Ми дивилися з вами, товаришу Цвілідзе, один сон, ви сиділи з мужиками за столом, пили свою чачу, не помічаючи мене, а я поралася на кухні, готовила вам різні страви. Поки ви гомоніли про незалежність, про всілякі світові справи, я попросила у бога крила, і повернулася до свого чоловіка в Хабаровськ. Краще я буду з ним за одним столом сухарі гризти, аніж існувати кухаркою у вашому домі.

На таку відповідь Цвілідзе явно не чекав.

– Вам що, доводилося гостювати в родині грузин?

– Нам з чоловіком випала така нагода. Запрошували нас в Грузію. В Хабаровськ особисто приїздив Іполит Гамсахурдія. Попиячили ми у вас, в Грузії, подивилися як люди живуть… А почалося все з листа мого чоловіка в газету «Молодь Грузії». Він тоді обурився на арешт Звіада Костянтиновича Гамсахурдія…

Цвілідзе навіть лицем зблід, усю його грайливість наче вітром здуло. Наче не він тільки-но роздавав компліменти. Раптом він став квапитися, жалкувати, що йому треба далеко їхати, відстань не близька, а серпневі ночі бувають дуже темними. Це була відверта брехня. Ночі в серпні зоряні, Та й їхати йому до В’яземського не треба було, бо мав в Хабаровську квартиру з молодою прислужницею. Нам так і не вдалося повернути гостю пакунок з харчами та склянку коньяку. Зник, наче його й не бачили.