04

4

Сперечатися з Ґудзиком на тему, куди подівалися талановиті російські співці та актори, я не хотів. Талант, котрий зациклюється на грошах, починає марніти. Голос співця тремтить від образи, що йому мало платять. Що якесь там мокре курча одержує за концерт коштів більше, аніж він. Доходило до розпачу, до суперечок з продюсерами, а то й до мордобою.

— До бісової матері Горбачова з його перебудовою! — горлопанив на майдані пан Ґудзик, коли на початок дев’яностих зостався без роботи.

 — Звідки в тебе, й за що оці ордена? — допитувався я, зустрівши пана Ґудзика в банкетному залі, де нам випала нагода  святкувати вибрання Олега Масенка на посаду голови місцевої ради. Місцеві поети віршували кожен крок Масенка, одержуючи за кращий твір винагороду до п’яти тисяч карбованців.

— Послухай-но краще, якого я вірша Олегові накрапав, — уклонився відповіді пан Ґудзик. — Почоломкався з мером, як з братом.

Доки пнеться в гору літо,

Доки яром не пішло,

Покохай несамовито,

Не гадаючи за що.

Чорна киця — ніч нервує,

Щось шукає у пітьмі,

То ярицею вирує,

То сумує  в самоті.

Не сумуйте, що волосся

Павутинням замело,

Золоте над вами осінь

Простягла своє крило.

Від посади мера в краї

Вам летіти до Кремля,

В вас не кров словенська грає,

А стугонить вся Земля.

— Ви не чоломкалися з мером, з дещо йому підлизували, пане Ґудзику, — підпустив я поетові шпильку. — Масенко не та людина, яка здібна посісти Росією.

— Та тебе, я бачу, завидки беруть, хлопче, — ображено вигукнув Ґудзик. — З тобою краще не розмовляти. Для тебе окрема Шевченка,  другого поета в світі немає.

— Чому ж це не має? Є!  Пан Ґудзик в юнацтві, хіба не поет: Це згодом він віршомазом зробився, коли замість зірок в небі побачив долари.

Відійшовши від пана Ґудзика, я почав жалкувати, що скривдив достатньо поважану в нашому містечку людину. Хіба я інколи не наступав собі на хвоста, коли треба було його догори здерти?

 

Очі Бельди скаламутніли, й стали наче неживі. Губи тремтіли, на скронях виступили каплини поту.

— Вважаєш, після мене вона пішла до батька, щоб вияснити, хто з нас кращий?

— Може то був науковий дослід: чи поніс в собі син батькові звички? Вона ж психоаналітик.

— Проститутка вона! — вигукнув Бельди, і на якимось мить став схожий на дикого звіра. Сахнувшись до вікна, і вибивши шибку, він все ж опанував себе і сів на долівку, схопивши голову руками.

— Як таке може статися?

— А так. Дуже просто. Закортіло бабі... Відтоді як зняла баба спідницю, у неї в мозку живе одна думка: а що там в штанцях у сусіда? Якщо треба вона леститиме тобі, щоб згодом підпорядкувати собі, а потім вже почне вертіти хвостом перед кожним мужиком.

Чого тільки не буває в нашому житті, — думав я собі, — поспішаючи темним коридором до кабінету місцевого голови. Я не чекав, що жінка Бельди від батька побіжить розговлятися високим начальством.

— Од же тварюка, — побачивши пікантну сцену, подумав я, та й пішов геть чухмарячи свої волохаті груди.

— Коли жінка здогнала мене, обличчя її було зовсім зелене.

— Не вірте пану Ґудзику, Олександре. Бреше він, що була я його коханкою, оговорив  мене перед чоловіком, а Григорій, що мала дитина, усе на віру бере.

 

Ґудзик довго втовкмачував мені про зверхність нанайців над росіянами, які поступово знищують малі народи, одурманюючі горілкою та шахраями попами, сміючись над шаманами, котрі сторіччями лікували нанайців, ото ж бо ще й сьогодні хворі люди потайки йдуть до шаманів, бо не мають на лікаря грошів.

— Та що ж ото таке робиться! Ви нагадуєте мені малюка, який комизиться лише від того, що неньці спало на думку обрати собі нового чоловіка. „На який лад він тобі знався, — каже малий, — Чи тобі мого батька не вистачало? Чи горілки в домі давно не бачила(„

— Не знаю, не знаю, пане Ґудзику. Про байки малюка нічого не скажу, давненько я з поросячого віку вийшов. Ми не про діточок, про ваші вірші говоримо. Якщо мерові потрібна підпора, він її знайде. Не відкажуть йому місцеві бізнесмени, силові структури, а якщо добре попросить, так і гурт місцевих авторитетів. Бачите скільки вони листівок на свої кошти надрукували.

— Нічого ти, Олександре, не розумієш, — дивлячись на мене з абияким жалем, відповів Ґудзик. — До влади треба тулитися, як до молодої жінки, бо зрадить, не побачиш коли. Вживатися треба в неї, як вживлюються в землю рослини. Якщо й витягнуть з посади, щось і нам перепаде.

„“Невже він насправді так думає? — міркував я, ледь здержуючи сміх. — А чи давно за місцевим секретарем хвостиком бігав, наче не мужиком він був, а місцевою красунею”.

Доставши з кишені віхоть білої вати, пан Ґудзик розірвав її не шматочки, й заткнув ватою вуха.

„Щоб врятуватися від  моєї балаканини”, — подумав я, але Ґудзик розвіяв мій сумнів.

— Порада лікаря поберегтися містечкової пилюки. Вулички наші минулий голова засипав якимось отруйним сланцем. Бачите який пил стоїть!

— Не пил, а смог, — сказав я, визначивши, що згоди з паном Ґудзиком мені не знайти.

Приречено-неминучими були наші погляди на сучасне суспільство. Я, щоправда, зневажав пана Ґудзика за те, що свою дочку він віддав заміж за свого однокласника й однолітка, Миколу Цвяха, сьогодні американського бізнесмена. Щоправда, Цвях поставив дівчину на ноги, але таке міг зробити й сам батько, розбагатілий на ніжках Буша. Молода жінка була вдячна Миколі за все, що він для неї зробив. А що до любові — сполохами пішла, як побачила мене з батьком, потім в ліжко затягла.

— Старий Цвях вже, — шепотіла мені до вуха, — в думках та бесідах одні тільки гроші, бо така Америка...

— Я запропонував Орині, при нагоді забігати, і поки Цвях з Ґудзиком облагоджували свої справи, їздячи потягом з міста до міста, ми терлися одне біля другого, як малі китенята. Не дивно, що запалене нами багаття принесло свої плоди. Перед тим як від’їхати до Америки, Орина сказала мені, що вона вагітна, і що з юнацтва бажала мати від мене сина.

Я шаленів від ревнощів, але слово, яке дав Орині — не втручатися в її життя, намагався держати твердо.

 

Карі очі, чорні вуса, а над білим чолом полинове волосся. Пан Ґудзик наполягав, що Цвях чудова людина: хоробра, кмітлива, та й не така вже стара, як думає дехто. Отим „“дехто” був саме я, але не Орині, ні комусь другому, окрема батькові, я нічого дурного про Миколу Цвяха не говорив.

 

Якось зустрів я Цвяха в лісу з рушницею. Він виринув з хащі і, висліджуючи тетерева, перебігав від дерева до дерева стрибками, то пропадаючи в гущавині, то виринаючи в струменях сонця, проміж чорних стовбурів. Побачивши мене, він замахав руками, а потім ми довго йшли польовим шляхом, і Цвях розповідав як нелегко було йому поставити Орину на ноги.

 

Батько Цвяха народжений по сімнадцятім годі, вмер від серцевого нападу в день, коли Єльцин зруйнував Радянський Союз. В тридцять сьомому його катували чекісти, в сорок третьому — есесівці, за рік до смерті Сталіна потягом їхав він в порт Ваніно, а звідти до Магадану, і за всі оті дива він шанував Сталіна і рідну народну владу. За день до смерті він писав синові листа. „“Немає у нас, сину, вітчизни”. Цвях не любив батька, але Росію покинув, щоб не бачити яке лихо вчинили над нею рідні діти.

 

Влітку нанайське стійбище біля річки пахне полином. Старий рибалка Бельди з човна полює на кету острогою.  Кмітливим оком за рибалкою стежить сорока, мабуть не вірить, що таким чином можна спіймати рибу.

На потилиці у рибалки сидить метелик і сороку завидки беруть, так бажає вона опиниться на місці метелика.

Мене не здивує, якщо сорока почне реготати. Рибалка цілить кеті в хребет, але наконечник зсковзує, ударяючись об камінці.

„“По-перше, — думає Бельди, — мені застить очі сонце. Вдруге — від блискавок на воді злипаються очі, та й поспішати мені нікуди. Жінка мовчить, діти мовчать, мовчить навіть собака, а хто повинен, що по селу пішла плітка, що до моєї жінки залицяється місцевий голова Котов. І чого йому отому Котові треба? Чи мало йому молодих та гарних?”

Коли сорока сіла йому на плече, Бельді стало так приємно, що він засміявся. Ліс зі безліччю пташок стояв за його спиною. Співи птахів поєднувалися з благодатною тишею. Не дзюрчала навіть річка в камінцях, і лише жінка Бельди на подвір’ї грюкала сокирою, наскубуючи щепи, щоб запекти в жаровні рибу, яку її нервовий чоловік обов’язково спіймає.

 

У Нижні Халби я приїхав опівдні, знайшов хатину нанайського поета, поручкався з його жінкою, а вже потім пішов до річки, шукати хазяїна. Пізнавши мене здаля, Бельди заніс острогу, щоб ударом майстра нанизати на неї водночас дві кети. Це були блискучі срібляні самочки. Удвох з рибалкою ми ледь дотягли їх додому.

Балаканина про те, що до Бельди приїхав його перекладач російською мовою почала розповсюджуватися відразу після того, як я почоломкався з його дружиною Анною. Що вірші Григорія надрукували в газеті усі знали з новітніх передач Хабаровського радіо.

Георгій вимкнув телевізор в той час як губернатор давав обіцянку ніколи не втручатися у функціонування місцевого бізнесу. Справи у замучених чиновниками бізнесменів складалися занадто погано. Разом з податковими інспекторами в їх справи втручалися не тільки місцеві злочинці, але й сама влада в лиці міліції.

— Це дуже завелика ціна, непомірні борги мають знищити не тільки  малий бізнес, але й економіку району, — додав Бельди до не закінченої речі губернатора. Сам він хоча й не був бізнесменом, але страждав разом з жінкою за справи місцевих підприємств.

 

— Смерть завжди ходить поряд, досить простягти руку і ось її коса, її ребра, та ошкірені зуби.

— Ми самі собі надибали таку долю, — зауважив я. — Курили фіміами обожнення американській демократії, не маючи рештки сумління на добре життя. А теперечки що маємо? Жалюгідну втіху від політичного позерства Жириновського. Себто, збочення злочинців з політиками.

Хотів би не жити безсило,

Як зараз усі живемо,

Та влада — розверзла могила, 

А ми до могили йдемо.

Від віршів Бельди хотілося забитися в закуток з книжкою радянського поета Дмитра Павличка, й читати про щось неозоре, ясне, бездоганне...

 

— Радянську владу знищила брехня номенклатури, — наповнюючи склянки чаєм, міркувала Анна Бельди.

Георгій порився в кишені і, доставши папірця, прочитав складеного на річці вірша.

Як позвуть мене до миру,

Очі й вуха все защулю.

Як побачу, так повірю,

Що він є, а як почую

Проповідь панів про щиру

Божу владу, усміхнуся

Й на березі удавлюся.

Я не став нотувати вірша, знаючі, що Бельди — людина настрою, і після доброї чарки забуде про зашморг на шиї. Ніхто, навіть силоміць, не принадить його написати дурного вірша у хорошому настрої.

Від приску вогню за дверцятами печі, по кімнаті розбігалися світові плями. Сонце вклонялося за обрій, граючись з хмаринами у хованки. Серпневий день, струменів не тільки від  надміру почуттів, але й від нашого ставлення до нього. Мені здалося, що я попав усередину самоцвіту, в якому були зібрані кольори усього Світу. Все на землі зроблено так, щоб ми жалкуючи відходили до Бога в рай, або до чортів у пекло, а куди — кому яке діло. Все залежить від того, який вогонь палає у нашому мозку. Якого сміття нам натовкли в нього за довгі роки нашого існування. Я не мав сумніву, що пан Ґудзик приїхав до Халбів и ходить десь поблизу. Анна бачила його постать в різних околицях села.

З моєї сторони було б марно йти висліджувати пана Ґудзика. Правда мені дуже кортіло спитати, якого біса він тут швендяє. Наче беркут, визираючи жертву.

Люди приречені змінюватися. Ще торік нанайський поет-гуморист перетворився в людину мовчазну, ніби чимось знівечену. Але питати, що з ним сталося, я не став. Ждав, поки сам скаже. А якщо ото правда, що ми приречені змінюватися, хотів би я знати, з чого оте змінювання починається: з душі, чи з тіла?

 

Ґудзик приїхав з вами, чи як? — запитав мене за вечерею Георгій. Він обмацав кишені, і, не знайшовши сигарет, розпачливо зиркнув до мене.

Я стенув плечима:

— Ти ж знаєш, Гошо, смоктати я так і не навчився. Обійдемося склянкою горілки. Ти краще скажи, звідки знаєш пана Ґудзика?

Бельди потискав вилиці, потім пальці сковзнули в волосся, наче гребінкою пройшлися по голові.

— Пан Ґудзик не належить до вершин людства, — посміхнувся Бельди. — Наші загальмовані уяви про суспільство, мішають нам виштовхнути діточок навіть до місцевої влади. Хоча деякі нанайчата мають інтелект, якому позаздрить і росіянин. Торік пан Ґудзик купував у нас тонами рибу. Брехав про гроші, які надішле колгоспові, тільки ми отих грошей не бачили.

 

Мені не давала спокою думка: чи не з’явився тутечки пан Ґудзик, щоб відтяти мені голову. А то ще надрукую статтю про його шахрайство з рибалками. Особа моя не свячена. Я не генерал КДБ, щоб таскати для мене каштани з полум’я. Тільки-но я закінчу справи з перекладом віршів Георгія російською мовою, сяду в човен, щоб устигнути сісти на пароплав у Софійську.

Але з Ґудзиком ми зустрілися на балу у місцевого голови Сергія Львовича Жиронкіна.

— Поетам фізкульт-привіт, — почоломкався він зі мною. — Чи ще не кинули музи молодого й талановитого?

— Музи роблять коли ми спимо, а сплять коли ми робимо, — відповів за мене Георгій.. — Мабуть, щоб не заздрити й не мішати одне одному.

Намацавши промінцями теплий пісочок, сонце сідало за обрій. Його різнокольорове волосся стояло дибки, наче щупальцями вхопилося сонце у висмоктану спекою хмарину,  не маючі наміру з нею розлучитися.

Хвилі Амуру відблискували червоним золотом.

 

За столом голови крім кількох келихів вина пан Ґудзик нічого не пив, а до їжі навіть не торкнувся. Я гостро відчував як бракує мені доброго вінка від пана Ґудзика, себто, передачі грошів за колгоспні товари.

Раптом, повернувшись лицем до мене, Ґудзик сказав:

— Ми живемо дурним загалом. Кожен думає, що він порядна людина, а сусід — шахрай. А на ділі все навпаки. За деякими винятками. З рибою мені прийшлося маневрувати, щоб заробити добрі кошти не стільки собі, як місцевим рибалкам. Ото ж я й кажу: краще побалакати з підозрюваним, аніж слухати балаканину неусвідомлених людей.

Жвавістю я ніколи не визначався, але загальні справи завжди виконував з блиском. П’ять років був секретарем профспілки видавництва, зокрема обов’язків старшого редактора, а згодом завідуючого редакцією загальнополітичної літератури.

 

Я не вмовляв пана Ґудзика, замість грошей привозити в Халби сліпих курчаток та смажених биків. Бики були виснажені роботою на його фермерських ланах, а курки осліпли від гнилого борошна, поставленого з Китаю. Коли пан Ґудзик сказав, що поставка м’ясних делікатесів затія моя, я вихльоснув йому в лице чарку вина, крикнувши:

— Мерзотнику, я буду скаржитися в суд.

— Пробач, — сказав він, — я помилився. Це була ідея місцевого голови.

 

***

—Ти, доню, мерзотника Лошака не слухай, він знає як жінку в ліжко затягти. Не встигнеш отямитись, як лежатимеш з задертими до стелі ногами.

— Я був свідком розмови пана Ґудзика з донькою Ориною, бо саме тоді надавив пальцем на ґудзик дверного дзвоника.

— Заходь, трясця твоїй матері, — роздратовано вигукнув хазяїн, але побачивши мене, лагідно всміхнувся. — Заходь, гостем будеш.

Оксана зустріла мене зацікавлено, мабуть здогадалася, що й чув балаканину батька про задерти ноги.

— Я прийшов за Ориною, — каверзна посмішка не сходила з моїх вуст. — Доки її чоловік продає заморських хробаків, ми з Ориною зробимо йому ляльку. Ти згодна, любо?

— Дурна звичка, підслухувати за дверима.

— Так ви ж, пане, знали, що я прийду. З вашої сторони то був натяк, щоб ми зробили те, що зробимо. Коли вже Цвях нездібний, про наступника подбаємо ми.

— Хай буде так, — зітхнув пан Ґудзик, і мені здалося, що його душу шматують  отруйні заздри.  — Хай буде так. Якщо донька не спротив, хай буде...

Оксана стояла, не наважуючись розкрити рота. Вона була бліда, трохи навіть напружена, а коли заговорила, голос її тремтів.

— Ви не жартуєте, тату?

— Обличчям Орини промайнула тінь тривоги.

— Не бійся, доню. Цвях буде на сьомому небі, бо буде кому залишити спадщину.

 

Оксана не задала мені прикрощів. В ліжку вона розчервонілася, й стала кращою аніж була перед тим.

— Не хвилюйся, любий. Твоє кохання повертає мені віру в наше майбутнє. Цвях врятував мені життя, але не збавив ніжності до тебе.

Вона лежала горлиць, здивовано дивлячись мені в очі, і я дійшов висновку, що вона й справді кохає мене. Цей здогад водночас засмучував і радував мене. Я мав сумнів, що заради мене вона може покинути американця російського походження. Та ще й багатого. Від того я зненавидів пристарілого Цвяха, якому пощастило жити з такою палкою та вродливою жінкою. Теперечки мої мрії було спрямовано супроти її чоловіка.

Я прагнув з’ясувати геть усе, навіть подробиці їх шлюбних стосунків. Але бути ретельним у таких питаннях — нашкодити собі. Ревнощі у першу шлюбну ніч, особисто з коханкою, ( на дворі в той час був південь) могли налякати Орину.

Прокинулася вона в моїх обіймах. Я намагався визначити, чи довго ми спали. За віном була ніч, за вікном жовтим сяйвом мерехтів ліхтар. Ми були одні при замкнутих дверях, і жага кохання обурювала нас. Орина з її прискіпливістю зводила мене з глузду. У якусь мить я інстинктивно відчув якийсь незрозумілий страх. Швидше ніж витікала з містечка ніч,  в серці зростав  жах втратити ласкаве звірятко, котре покусувало мої вуха, гострими, як голки, зубами, та всім своїм естетством втілювалося в мене, живлячись краплями радощів, дарованих нам її пристарілим чоловіком.

 

Мила моя, кохана, Орино. Не можу далі обдурювати себе. Мене огортає зловісне передчуття, що усі наші прагнення розіб’ються на морському камені...

 

Листа я так і не дописав. Натяк на море, де Орина пошкодила собі хребет, мав усі висновки зруйнувати наші добрі стосунки. Не варто було порушувати її спокій, але не піти до Ґудзиків я вже не міг. Я зробив важливу справу, але почував себе самотнім, майже покинутим. Зажмурюючись, я відчував тілом лагідні руки Орини, її груди, дотики завжди холодного носа. Моє тіло палало, я не хотів думати ні про що інше. Ждав, що вона подзвонить, покличе, чи сама прибіжить до мене. Але прийшла вона тільки на третій день, трохи зблідла лицем, з темними плямами під очима.

— Цвях наче сказився, — розповідала вона, коли ми, трохи охолонувши, сиділи за склянками кави. — Бувало по місяцю не чіпав, а тутечки, на тобі: за п’ять років стільки не кохав, як за два дні. Я грішним ділом думаю, чи не купить він мені коханця, щоб іноді розпалив його на героїчні вчинки.

— Зціпивши зуби я промовчав. Мені було соромно відступитися від доброго настрою. Оксана найшла спосіб глузувати не тільки з нашого становища, але й з мого до неї почуття. Я намагався не роз’ятрювати свій біль, впиваючись власним приниженням. Сміючись, Орина хапає мене закаменілого в палкі свої обійми, пробуджуючі мене відповідати тим же. Якби я був людиною, надавав би Орині ляпасів, або залив її гіркою сльозовою.

— Що ти збираєшся робити, як жити далі, — питаю я її, відчуваючи гіркотну зневагу до себе, а більш ненавидячи себе за слабкість.

До неї мабуть дійшло в якому становищі я опинився.

— Ти б радів, — каже вона. — Радів би, що ми з тобою любимося. Що чужа дружина кохає тебе. Я все зроблю, щоб тобі було легше. Народиться дитина, приїду за іншою. Це будуть наші діти, діти нашого кохання. А Цвях, що? Йому вже за п’ятдесят. Помре все його майно нашім буде. Й жити ми будемо не в оцьому гадючнику...

Я не дав їй договорити. Я сказився. Не біль, а якась смердюча сила водночас згорбила мене, виснажила геть усе тепле й ніжне, що ми звемо коханням. Тільки що пекельні почуття перетворилися в льодові.

— Майно, кажеш, нашим буде! Діточки будуть нашими? Ні, голубко! Мене за гроші вже купували. Навіть твій батько. Ти зараз душу мені просмерділа. Ото ж одягайся і йди собі до свого Цвяха. Він купить тобі доброго коханця, наробите з коханцем діточок, вб’єте чоловіка, щоб не втручався в ваші справи. А я якось переживу. Тьмарити світ не стану.

— Подумаєш... гордий який. Припне життя, за копійку до старої та багатої прибіжиш. Будеш зморшки на її лобі розгладжувати.

 

За вікном на тополі кричали, наче сварилися горобці. Орина ходила по кімнаті голою, розпалюючи мене своєю стрункою постаттю і скуйовдженим, розсипаним по плечам волоссям. Раптом повернулася, стрімко підійшла до ліжка.

— Останній раз, Сашко. Забудьмо про свару, — вона накрила мою голову своїм золотим волоссям. — Скоро ми від’їдемо, спершу потягом до Владивостоку, а звідти пароплавом в Америку.

— Як скажеш, — погодився я, відчуваючи себе останнім зрадником.

— Ото й добре.  Дякую за дозвіл ще раз відчути себе справжньою жінкою. Я справді кохаю тебе, ще з школи... Але Цвях повернув мене до життя, коли вже й ти не прийшов, щоб провідати непорушну дівчину. Ти образився тоді, що я не погодилась стати твоєю дружиною. Так я ж не така вже й дурна, як ти думаєш. Кому я була потрібна — добряча голова з нерухомим тілом. Все те, що я сьогодні маю, зробив мій чоловік. Я не можу його зрадити. А з тобою я сплю тільки за твоє добре ставлення до каліки. Так буде завжди. Хай в мріях, але буде саме так. Цвях натякав, щоб я понесла від сусіда американця. Але я завжди думала про тебе, хотіла щоб батьком моєї дитини був саме ти.

Ласки Орини наповнювали мене вибуховою силою. Я кровавив поцілунками її губи, пив її солодку кров, а коли вже смеркло, нечутно з’явився пан Ґудзик и сказав, що Цвяха забрали до в’язниці. На нього пала підозра, що він намагався заподіяти смерть відставному генералові КДБ.

За якийсь мить мені здалося, що в очах Орини спалахнув жах.

— Мене пустять до нього? — спитала вона батька.

— Мабуть, ні, але впевнено сказати не можу.

Ґудзик вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

 

Розмірковуючи над становищем в якому опинився Цвях, я й думки не допускав, що убивець саме він.

 

За своїм часом генерал показував мені альбоми. Він зображував виключно жінок, розхристаних, з потертою шкірою і синцями на обличчі.

 

Ми квартирували поруч з Ґудзиком вже два дні, але він ні разу не озвався на моє вітання. Навіть оком не повів, шельма, не усвідомлював навіть, якщо хтось до мене заходив і благав його передати, що чекатиме на мене вдома або в бібліотеці.

Я боявся проґавити тільки одну людину, місцевого поета Євгена Летюка. Я навіть цидулки клав під дверима, але чого варті папірці, якщо вони потрапляли в руки кому не слід.

Я не міг згадати нічого такого, що могло обурити сусіда. Ото ж побачивши в його руках папірця, я запитав, чи не соромно йому шпигувати за порядною людиною. Хіба не можна порозумітися, з’ясувати що кому потрібно, бо нічого дурного пану Ґудзику я ніколи не вкоїв і не вкою далі..

Він хоч би зніяковів, не сказав навіть: „“даруйте мені”, що зробила б на його місці кожна порядна людина. Він тільки ледь всміхнувся, і сунувши папірця собі в кишеню, мовчки пішов геть.

Я завжди зносив усі приниження від сусіда, але такого ляпасу від нього не чекав.

— Пане шпигун, — крикнув я услід. — Бачу ви порядна стерва! Не хочу бруднити об вас руки, але сподіваюсь, що відтепер зїдете з цього готелю. Бо зустрівши ще раз, жбурну вам в очі все, що я про вас думаю.

Гудзик навіть не озирнувся. Не скажу, що я був спантеличений його поведінкою. Може трохи роздратований, бо на якусь мить у мене навіть подих перехопило від гніву. Ледь утримався, щоб не жбурнути йому в спину ключі від номеру.

— За яким бісом він переслідує мене? — питав я себе, інстинктивно відчуваючи, що зрештою в наших стосунках все буде добре, бо зненависті в очах Ґудзика я не побачив. Він був спокійний, навіть упевнений в собі, яким не може бути справжній злодій.

Поет, на якого я чекав, прийшов до мене десь опівночі. Довго розглядував довкола, гадаючи куди сісти, й чекаючи, що першим подам йому руку.

— Хто такий будете? — спитав я, не допускаючи й думки, що нарешті до мене прийшов сам Летюк.

Разом с Сашком та Петром

Ми полювали на блискавицю,

Від грому ходив ходуном

Дуб над степовою криницею.

— Куди ти? — питав я Сашка,

Коли він поліз у хащі,

Бо блискавиця, наче божа рука

Хапала його мерщій.

По вулицях не можна було проїхати. Ми сиділи в машині роздратовані, зі всюди лунали істеричні вигуки. Краплини поту виступали на зблідлому чолі шофера Милославського.

— Краще рушити пішки, — запропонував поет.

— Можна й пішки, — байдуже озвався шофер. — Тільки як бути з машиною?

У шофера було обвисле довге обличчя, бліді безбарвні очі, в зубах засмоктана до дінця цигарка.

 

Моя безпідставна веселість з нахилом до безглуздя підтримки у друзів не знайшла. Вони вважали себе інженерами людських сердець, а я був шкідливим хлопчиком, якому хотілося з дурної пригоди зробити цяцьку.

Поет ввічливо зітхнув, а шофер вирішив, що хабаровський гість людина не дуже розумна.

Минула ще одна година, поки нарешті пробку на дорозі розтягли по закуткам і ми поїхали далі.

Підозрюю, що в наступному році

Буде мені завдання

Написати роман про дівчину й хлопця,

Роман про велике кохання

В крицевій оцій коробці.

Це був натяк поета на намір влади зібрати докупи усі глумливі сили. Щоб гнати їх в шаленій течії шляхів усього світу. В салонах авто будуть вони кохатися, народжувати діточок, а з померлих будуть робити пальне, щоб на ньому можна було їздити замкнутим колом дурного нашого буття.

— Ти, Євгене, стій біля будинку, зморщуй лоба, щоб не лякати малюків. Хай вони звикають до тебе, як до пам’ятника, щоб на свята підносити тобі квіти, а то ще й цукерки, — буде чим розважитись.

— Не смійтеся, пане редактор, — всміхнувся Євген, здивований моїм брутальним настроєм. — Я чув про вас багато добрих слів...

— Від кого чули, Євгене? Від гумористів? А ви поет поважний, вам не до гумору.

— Обухівка гумористів не народжує, жінки пишуть плачі, а чоловіки їх підтримують. Одна Марія Кріпак чого коштує.

— Що, талановитий поет?

— Добре, що не сказали гарний. Дуже вона цього слова не любить, бо з себе жінка видна, а щоб зрадити чоловікові, він ще торік вмер, — ні—ні.

— Добре, послухаємо обухівців. Окрім мене, ще хтось приїздить?

— Запрошували багато кого, а будуть чи ні, побачимо.

 

Марія Кріпак була невеличкою, але добряче збитою жінкою. Від погляду на неї в мене обертом пішла голова, а серце затьохкало так, що я злякався — чи не вискочить! Її вірші інакше як плачами й не назвеш.

Ой, не тряси ти, сину,

Червону калину,

Червону калину,

Та ще й без упину.

Краплі крові з віття

На твоє життя,

Де не буде майбуття,

А що є — сміття.

Плачі Марії Кріпак вісту жували мужицькі серця. Навіть вірші про дівчину з Обухівки. Коли складала, мабуть думала про себе.

Дівка з Обухівки,

Білолиця киця,

Що ж ото за дівка,

Що не чепуриться.

Парубків не бачить,

Їдучі з роботи,

Тільки й пише плачі

Про свої турботи.

— Що сталося з її чоловіком? — запитав я у Євгена, коли він, прискаючи в кулак, слухав по-своєму оригінальні вірші своєї землячки.

— Знайшли в лісі мертвим. Кажуть, охолодів по п’яні. Взимку діло було.

З красунею жити й охолодіти по п’яні? В мою свідомість таке не вкладалося. Я тремтів від образи на весь білий світ. Доки ж таке буде робитися. Коли Марія, сіла в свій куточок біля сцени, я підійшов і сів рядком.

— Будь ласка, як вас по батькові?

— Марія Петрівна.

— Вдячний вам, Маріє Петрівна за вірші. Прочитану вами збірку, якщо згодні, помістимо в наступному номері нашого часопису.

На її лиці майнула явно недобра посмішка:

— А ви хто будете?

— Головний редактор часопису, поет Олександр Лошак.

Несподівано до себе самої Марія Петрівна засміялася.

— Ви, Сашко Лошак! Відомий як підкорювач жіночих сердець. Од вже не думала, що зустріну.

— Від Марії пахло чимось збуджуючим, таємничим. Від дотику її пальців я спалахнув, як облите пальним багаття. Вона всміхнулася, почувши мій зойк. Знала, лукава жінка, свою спроможність. Але мене це не дратувало. Раптом я відчув що сьогодні ж ніччю вона затягне мене до ліжка. Бо сама вже палала синім полум’ям.

 

Якщо моя надія здійсниться, Боже, я повірю, що ти є!

 

Я й не помітив, коли на сцену вийшов пан Ґудзик. Стоячи за трибуною, він, посміхаючись, дивився на мене. Ще й рукою помахав.

Що не кажіть, життя конає.

Зима стугонить під дверима.

Я добродій, я кошти маю,

Летіти можу аж до Рима.

Та не лечу, кортить роботи.

Від жаги вірша написати

Замість горілки п’ю компоти,

Щоб мрію не заколисати.

Я щедрий бізнесмен, я добрий,

Стрімкий в роботі і коханні,

А якщо хто погано зробить

Мені, — позву на поле брані.

— Візитна картка сутенера, — нахилившись до самого мого вуха, сказала Марія.

Я знову став полум’ям, і ледь стримував себе, щоб не вилізти на сцену зі своїми віршами.

Ото було б сміху!

Поетам, які з’їхалися до Обухівки, не вистачало запалу. Навіть талановитішому з нас, Олегу Кравчуку, вірші котрого запалили сльозову в серці моєї співрозмовниці.

Вже дрова перегоріли,

В теплій горниці один

Я латаю старі крила,

Птаха немічного син.

Стогін батька, хліба крихти

На столі під папірцем,

Не летіти вже, не бігти,

Лише снити з каганцем.

Крила батька, від неволі

В них летіти не гаразд.

То важкі вони, то кволі,

То летять вони повз нас.

Легке пір’ячко до вікон

Прилітає, бо за склом

Чорна ніч, та чорний вихор

Скиглить птахом над ставком.

— Темний він поет, Кравчук, — зітхнула Марія. — Чи талант у нього такий, чи життя бачить в темному сяйві, але газети його не друкують. Пишуть, що живе в Обухівці талановитий поет, а як доходить діло до друку, редактори здіймають догори руки. Книжкою, кажуть,  надрукуємо, а в газеті ніяк не можна.

— То що ж, друкували його... книжкою?

— Яке там: у видавництва, навіть, прислів’я є: дасте гроші, надрукуємо.

Освідчувалися поети, додержуючись правила, читати одного вірша. Якщо дуже коротенькі, як у Марії Петрівни, дозволялося — два. Я прочитав про шепоти зірок, про їх дзвони, коли вони побачать на землі щасливу людину.

На шепоти зірок,

На шепоти рослин,

Озвалися удвох

На різні голоси.

Твій голос пролунав

Музикою, а мій

Ранковою упав

Росою на траві.

Ми бігли по росі,

На рідні голоси,

Ми бігли по Русі

В українські ліси.

На шепоти рослин,

На шепоти зірок,

Я — України син.

Й дочка її — удвох.

Мені аплодували не всі, бурхливо реагували на запро-шення друкуватися в наступному номері журналу. Зробити добірку озвався Євген. Я погодився з невеличким поправ-ленням:

— З Олегом Кравчуком, будь ласка.

Біля Марії товкся пан Ґудзик, але тільки-но я зійшов зі сцени, вона підійшла до мене і, схопивши під лікоть, запропонувала одвідати у неї українського борщу. Напрошувалися гостями Євген з Ґудзиком, але Марія різко й трохи нервово відмовила їм.

— Не стрівайте в чужі справи.

Ми йшли темною зеленою вуличкою, відчуваючи на щоках дотики мінливих небесних зірок. У зірок були довгі яглиці, деякі нагадували палаючі в сутінках очі Марії. Я хотів послухати її плачі, Марія сказала: ні, і почала читати дещо занадто для мене несподіване.

Скільки я буду на тебе чекати,

Друже мій любий,

Лине мій шепіт від хати до хати,

Полум’ям в губи.

Губи мої, спаленілі від смаги,

Попіл — не губи

Друже, в пекельному вітрі засмаглий,

Де ти, мій любий?

Вона читала вірша з такою напругою в голосі, якої я й передбачити не міг в її невеличкому тілі.

Якусь мить вона дивилась на мене, чекаючи вітальних слів, або покарання за істеричну жагу до невідомого коханця.

— Не думайте, що мені однаково, кого кохати. Я чекала саме на вас, Олександре.

— Обличчя її почало нервово сіпатись.

— Це божевілля, — пробелькотіла вона, кліпнувши очима. — Однак моя любов — реакція на ваші вірші.

Вона впала мені на груди, а я, заплющивши очі, роздратовано вслухувався як  лунають вуличкою кроки висліджую чого нас пана Ґудзика.

— Мені хочеться даті йому ляпасів, — раптом не сіло не впало промовила Марія.

— Пішли, — тихо звелів я. — Якщо з паном Ґудзиком станеться нещасливий випадок, то станеться саме тепер. Він не може збутися думки, що в світі усе роблять гроші.

— Вас щось турбує, Олександре?

— Авжеж турбує. Ця людина зрадила доньку, віддавши її наложницею багатому американцю, а теперечки чекає, коли той американець сконає, щоб повінчати нас.

Марія аж підскочила, кинувши погляд через плече на темну постать пана Ґудзика.

Червоний ґудзичок на кофтині відскочив і в розкритий комір я побачив які у Марії напружено гарні груди.

— Ходімо, — буркнув я, хапаючи Марію під лікоть. — Почне рипатись, позвемо дільничного.

Марія всміхнулася.

— А Марія при цьому пошиється в дурні. Один коханець в домі, а другий в черзі стоїть? Хіба не так.

— Не відповівши, я попрямував з нею до відчиненої праворуч хвіртки. Мохнатий песик гавкнув на нас, але, впізнавши Марію, привітливо замахав хвостом.

На мій стукіт у двері відгукнувся лагідний жіночій голос:

— Заходьте, двері відчинено.

Сусідка Марії була занадто товста, але всміхнене обличчя на якому сяяли величезні блакитні очі, робили її справжньою красунею.

— Привіт, моя люба, — почоломкавшись з Марією, сусідка простягла мені на поцілунок теплу ароматну долоню. — Мене звуть Любою, а ви, як я здогадуюся, Олександр. Ви на когось чекаєте?

Я похитав головою:

— Скоріше, втікаємо. Є такий прискіпливий поет Ґудзик, грошей у нього кури не клюють, закортіло йому, мабуть, Марію купити.

— Може вийти не так вже й багато, але якщо є насправді, нехай купує мене. На годину, на ніч, а можна й назовсім. Я йому такий вертеп можу вкоїти, що усі свої кошти віддасть.

Я запропонував позвати Ґудзика, а нам з Марією городами пройти до її хатини.

— Дайте мені хвилинку, аби з’ясувати, як себе вести з незнайомою людиною.

— Любо, — всміхнулася Марія. — не сміши мене, Любо. Ти розіб’єш Ґудзику серце задовго як він побачить тебе.

— Тоді йдіть собі, я сама позву вашого Ґудзика.

Ми проскочили між грядками огірків та томатів, пірнули під звислий дріт, і опинившись у невеличкому грушевому садочку Марії, так палко охопили одне одного, що опритомніли тільки в ліжку, після довгих бурхливих обіймів.

У вітальні я побачив зроблену на листі ватману настінну газету, на якій було надруковано вірші Марії.

Пісню просту і болісну

Я тобі заспіваю

Про долю нашу колгоспну,

Якої не маю.

Живемо як на астероїді,

Куди летимо, не знаємо,

Прикаже нам влада: — Годі!

Життя ми своє конаємо.

Книгар в містечковій книгозбірні Марія заробляла на хліб та сіль, картоплю та овочі мала зі свого городу, м’ясо купувала тільки на великі свята — Новій рік та на революційний Жовтень. 

На городі хліб не родить,

Хробаків на м’ясо

Ростимо ми на городі,

Щоб не вмерти часом.

Йшов до Думи, обіцянку

Дав Іван Довбило,

Що добавить жінкам цятку

На тютюн та мило.

Рік минає, два минає,

Третій рік конає,

Де Іван козак гуляє

Обухівка знає...

  Так де ж він ото гуляє, ваш козак Довбило? — запитав я зачервонілу від бурхливого кохання жінку.

— Дуже йому московські повії сподобались, одружився з валютною, квартира у неї, джип, і красуня, кажуть, мальована. В Обухівку вже три роки носа не каже.

— А що йому в селі робити.

 

Comments