19

19

  А десь через тиждень містом пройшла чутка, що в Москві, по дорозі на літовище, вибухнула машина, в якій їхав відомий авторитет Володимир Кленів, за прозвиськом Апостол. Оповістила мене про цю трагедію Софія Марківна. Останнім часом вона щовечора дзвонила мені, запрошувала до себе, але я відмовлявся, покликаючись на нездужання. По-перше я не міг втямити куди щезла Надія, а по-друге щось у поведінці Софії Марківни мене нашорошувало. Навіщо їй злиденний невдаха, коли обіч обертаються молоді красені в червоних жакетах, так званні нові руські. Які в них блискучі машини, які фазенди за околицею міста. Там тобі і басейни, і бари, і золоті унітази. А моя однокімнатна душогубка, нашпигована книжками та теками нікому не потрібних рукописів. Хіба світська левиця зійде зі свого Олімпу до такої!

Але повідомлення про загибель Апостола мене зацікавило. Невже знайшовся таки у кримінальному кружалі зарізяка, якому вдалося перехитрити Володимира? Я питав Софію Марківну звідки в неї така інформація. «А ти послухай новини, – відповіла вона. – Приходь, послухаємо разом». Я знову послався на втому, на дурний настрій, на небажання спілкуватися з ким би то не було. По телебаченню в новинах о дев’ятнадцятій про загибель Апостола не було й натяку. Я подзвонив в редакцію газети: чи не чули чого? «Саме так, нарешті таки дістали нашого авторитета!» – з якимось дурним захопленням вигукнув нічний редактор, що вичитував шпальти газети перед тим як віддати до друку. Я поклав трубку і настрій мій заринувся нижче каналізації. Які б там плітки не складали про Апостола, він допомагав пережити руїну першої половини дев’яностих пенсіонерам, які місяцями не одержували пенсій, і сиротам-дітлахам. Не будував собі фазенд, не літав відпочивати на славетні острови. Але ж дістали таки! Звісно це зробили свої ж братки, незадоволені загальнолюдським напрямком його діяльності. Повідомлення про терористичний акт проти відомого авторитета прийшло до мене по кухонному радіо. «Це не перший замах на життя Володимира Кленова, за прізвиськом Апостол, але цього разу йому не повезло, вибух був такої сили, що і машину і людей розшматувало й розкидало по всьому шляху. Знайдені папірці і документи, яки свідчать про їхню належність авторитету Апостолу». Текст повідомлення викликав у мене іронічну усмішку. Із шматків людину не складеш. А з папірцями Апостола не обов’язково їздив сам Володимир. Повідомлення викликало в моїй душі радісний настрій. Не повірив я, не міг повірити, що загинув саме Володимир. Останнім часом було чимало спроб його вбити, але він наче прочував небезпеку, посувався по своїм справам іншими шляхами, з іншими охоронцями. Та й за яким бісом він поїхав у Москву?

Софія Марківна подзвонила ще раз:

– Так що, поминати будемо?

– Куди поспішати, Софіє Марківна. На кладовищі стоїть моя могила, а я, як бачите, поки що живий.

– Хіба живий, відмовиться угамувати жагу самотній жінці.

– В такому разі, я бажаю бачити вас у своєму ліжку.

Мені здалося, що Софія Марківна хіхікнула.

– Авжеж, авжеж, – вигукнула вона, – мені треба більше рухатися, щоб не розповніти. Будемо виконувати поради лікаря. – І після недовгої паузи: – У тебе є чого випити?

– Так я чекаю?

– Зараз буду.

 

Софія Марківна показувала себе двадцятирічної красунею. Я дивувався, як вони вміють перевтілюватися заможні літні жінки! Приїхала, звичайно, не з пустими руками. Привезла своє любиме вино, шинку і навіть булочки, маленькі, кругленькі, з ваніллю і горішками. Крутнулася переді мною на шпильках-підборах, показуючи розтрощувальну ставність своєї постаті.

– Як я тобі?

– Запаморочлива жіночка. Дивуюся, чому вдруге не одружена.

– Чекаю сватів від тебе. Будеш мене кохати та романи писати, а на прожиток нам вистачить.

– Звичайно, зараз писанням романів грошів не заробиш.

– Пиши ширвжиток.

Софія Марківна була така весела, така гарна, що я не втерпів, схопив її в обійми і почав цілувати. Була думка зачинити двері, але від її парфумів можна було збожеволіти. І саме в той час, коли я зідрав з жінки сукню і, ставши на коліна, почав безтямно цілувати все, що потрапляло до моїх пожадливих вуст, я не відразу навіть порозумів, що сталося, чи Софія Марківна скинула свої шпильки-підбори, чи продув грюкнув дверима. Щось там відбувалося, але мені вже було байдуже. Не зачинивши навіть дверей я схопив жінку на руки і поніс до ліжка.

– Почекай, я сама, – шепотнула вона, коли я почав стягувати з неї останню одежинку.

Софія Марківна вийшла в коридор, закрила ключем двері, я чув як дзенькнув замок, і з дитячим скімленням схопила мене в обійми.

Вже за склянкою вина вона сказала:

– Там ще в коридорі, ну коли ти на колінах стояв, зазирнула в двері якась жіночка. Точнісінька Світлана Жаронкіна, артистка нашого скандального театру…

– Мабуть помилилася дверима, – всміхнувся я, в котрий вже раз дивуючись неабиякій винахідливості коханки. Не встигнеш опам’ятатися як опинишся поряд з нею в загсу, надіваючи на палець нареченій шлюбний перстень, золотий, коштовний, куплений нареченою на її ж гроші.

Я був певен що заходила саме Надія. Спав останній тягар з душі, вона жива, з нею нічого дурного не сталося. Цікаво тільки, який би спектакль Софія Марківна поставила, якби не вона до мене, а я прийшов до її шикарних апартаментів?

 

Хтось перефразував дитячу приговірку, і назвавши її пісенькою влади, надрукував у незалежній газеті.  

 

Я коза-дереза,

Пів боки луплені,

Очі долу втуплені,

Топу-топу ніжками,

Буцатиму ріжками,

Не лягай під ратиці,

Щоб не дивуватися,

Як запала преса

Під мої колеса.

 

Пісеньку підхопила дітвора, не розуміючи про що співає. Аби складно було. Хтось назвав вірші різновидом тероризму і редактора викликали до прокуратури. Не забули і про деякі мої гуморески. На надіслане мені оповіщення я не звернув уваги. Редактору теж не сподобалося втручання прокуратури в незалежну пресу. Кожна людина має своє ставлення до того, що відбувається на далеких теренах держави. Він почав жартома наполягати що такого журналіста, як Олег Коцюба не існує, свідоцтвом чому могила на місцевому кладовищі. До мене приходили, але я не відчинив дверей і наступної ночі прийняв запрошення Софії Марківни тимчасово оселитися в неї. Коли я прийшов, вона була на сьомому небі від щастя. Наче мільйон доларів у лотерею виграла. Отож і запала мені в мозок підозра, чи не входить вся оця прокурорська метушня в задуми моєї коханки. За гроші можна не тільки прокурора, всю прокуратуру купити. Разом з редактором незалежної газети. Я був зачарований винахідництвом сорокалітньої красуні. Що не кажіть, десять років відмінність не велика. При бажанні вона ще й дитину може від мене народити. Заможна, вродлива, а чому й ні? А думка якщо занепаде в мозок, спокою не дасть. Ранком кава ледь не у ліжко, на обід чотири блюда, зокрема холодної закуски. У південь шматок шинки під чарочку винця. Вечеря, щоправда, легенька, щоб не заважала кохатися, але після витребеньок у ліжку, обов’язково святковий стіл. В мене не те щоб писати, думати не вистачало часу. А тут ще редактор незалежної газети почав надзвонювати: «Читачі питають, куди запропастився Олег Коцюба? Негайно починай писати!» Але як писати коли зачіска Софії Марківна зранку нагадує копицю сіна, або золотавого павутиння на горищі нашого дому в Україні. Вона мені безтямно подобається саме в такому, скуйовдженому убранні. Їй сподобалося коли я, в пориві палкого бажання, шматував на ній сукню, і тепер вона накупувала собі усілякого одягу, на кожний божий день. Я вже боявся, що одного разу в запалі почну вискубувати волосся з її голови. А там вже й до мазохізму недалеко. Очі Софії Марківни постійно випромінювали палку похітливість. Якщо я сідав за комп’ютер, вона майже роздягнена ставала навколішки поряд, і намагалася встромити голову мені межі ноги. Хіба в такому стані можна щось написати. Я хапав її за волосся, сповзав зі стільця на долівку, і можна собі уявити чим все це закінчувалося. Я почав замічати, що звикаю до неї, занепадаю до неї, що такі наші відносини можуть  перетворитися в палку любов. В любов, яка мене лякала. Ніхто до нас не приходив, навіть сусідка Галина. Ніхто не дзвонив, хіба що іноді редактор, натякаючи, що медовий місяць вже скінчився, що тепер саме час схаменутися  і сідати за роботу.

 А якось у неділю Софія Марківна оповістила мене, що ввечері ми посуваємо до театру на прем’єру, яка на думку критиків, має стати ледь не вибухівкою сезону. Це було щось нове в нашій практиці, і я був готовий до абияких несподіванок з боку моєї невгамовної коханки. В такому разі мені треба було навідатися в свою квартиру, одягтися  відповідним чином, бо приміряти одяг загиблого чоловіка Софії Марківни я рішуче відмовився. Спочатку жінка виказала бажання піти зі мною, але була обмежена в часі, бо манікюрниця та перукар мали бути з хвилини на хвилину. Вона віддала мені квитка, наказала не запізнятися, бо чекати на вулиці не буде, зайде в приміщення...

 

Майже місяць я не був у своєму помешканні. Тепер, коли загинув Апостол, у мене не було віри, що квартира знаходиться під чиєюсь охороною. Йшов, надіючись на найгірше. Але вдома були гаразди, якщо не звертати уваги на пилюку, яка прошарком лежала на долівці та на меблях. На долівці, під дверима лежав конверт з штемпелем юридичної контори Миколаївська-на-Амурі. Але мені було не до конверта. Сунувши лист в кишеню, я включив пилосос, похапливо навів будь який лад, перечитав рядки деяких книжок, і так раптом мені сумно стало, так неспокійно на душі. Я проміняв волю на жінку! Звичайно, колись такому треба було статися, але ж воля! Хіба вона не краще самою кращої вродливиці? Жінку на ніч завжди можна знайти, а як вирватися з тенет шлюбу, якщо дружина не може тобою надихатися. Не завжди, звісно, таке буде. Жінці теж обридає одноманітність життя. Ось сьогодні покликала до театру. Як не піти? Подивитися які ролі грає зараз, ставши нестерпно набожною, Світлана. Подивитися на людей, нехай і вони на мене подивляться. Нехай посміються над незалежним гумористом, якого підструнчила набагато старша за нього жінка. Будуть тріскотіти поміж себе, що занепав на її великі гроші. Нехай тріскочуть. Можливо я й шкодую що йду в театр саме з Софією Марківною, а не з Галиною, або Надією. Але тепер нічого вже не поробиш. Нічого! Нічогісінько!

Майже впав у крісло. Дзенькнула під сідницями якась пружинка. Щось цей звук мені нагадав. Щось далеке-далеке. Чи не так дзенькали пружини старої канапи, яку ми з батьком затягли на горище. У пильне наше, пронизане павутинням і сонцем горище. Я замружив очі. Піднявся і знову сів у крісло. Знову дзенькнула пружина. Ні, я не спав, я марив. Марив своїм дитинством. Сонце сійнуло крізь покрівлю горища, наче вона скляна. Скляним здається мені й напнуте поміж кроквами павутиння. Воно мережане, то формою квітки, то трикутника, але в центрі кожного стирчить барвисто-розпливчата пляма – павук. Саме барвисто-розпливчата, бо залежно від того, як падає на павука сонячне проміння, він може бути і червоним, і золотавим, і навіть чорним з блакитним відблиском. Вбране у чудернацькі шати горище іноді здригається, наче пливе по вкритому брижами водоймищу. Влітку я завжди ходжу босоніж, ото ж і зараз, сидячи спиною до відчиненого слухового вікна, з насолодою сновигаю стопами по сріблястому килиму пшеничної соломи. Десь у глибині горища дзижчать бджоли, нервово дзинчать по склу оси, та величезні зеленкуваті гнійні мухи, які прилітають до нашого горища від сусідської свинюшні подихати свіжим ароматичним повітрям.  Оси та павуки незмінні мешканці горища, вони тут осіли задовго до нашого приїзду. У потаємних містах під стріхами оси змайстрували собі сході на бджолині щільники, кубла, де пестять виводки своїх, спотайна підростаючих діточок, уїдливих, як і їхні батьки. Павуки теж вельми хитрі створіння, поки тебе не бачать, шмигають своїми сріблястими стежками, спаковують липким павутинням потрапившу в тенета здобич, а як почують людину, стрімголов повертаються до центру свого шезлонгу, стуляються в чорні камінці, наче самі вони не пожадливі мисливці, а жертви.

Бджоли на горище залітають не часто, хіба що якась насмокчеться яблуневого нектару, одуріє від спеки та аромату, і не втямить куди летіти. А павуку аби здобич була. Мухи ті сновигають по всіх усюдах. Вони тут і господарі, і гості, а головне, павуки їх в’ялять довше за інших літаючих істот, бо дуже від них неприємно тхне. Бджоли і осі ті ідуть на єство в першу чергу, бо павуки теж люблять солодке. А що до комах та мілкої мушви, павуки звертають на них увагу хіба що в періоди затяжних дощів, коли смачна живність відлежується по своїх домівках.   

   Хіба не схоже оце горище на сучасне наше життя. Хто я в ньому, оса, павук, чи гнійна муха, яка вже занепала в липке павутиння і тепер чекає, коли нарешті павук законсервує її у свій кокон, щоб при нагоді з’їсти. Що мені робити тепер, плакати чи сміятися? Бо не один я сьогодні опинився в тенетах павука. А хіба сама Софія Марківна зі своїм забезпеченим кублом вільна пташка? Я нічогісінько не виграю, незалежно від того, зостануся одинцем у своїй квартирі, чи одружуся зі Софією Марківною. Чи надовго вистачить мені тих грошей, що подарував Апостол. Якщо жити одному, перебиватися з хліба на воду, декілька років можна оплачувати своє невеличке житло. А Софія Марківна, яку спадщину залишив дружині  чоловік? За що його вбили? Про це треба дізнатися, і не поспішати з одруженням. З одруженням? – Я подумки засміявся. – Про яке одруження сьогодні може йти мова. Хіба Софія Марківна натякала мені на таку можливість? Хіба говорила що кохає мене? Я для неї був тільки коханцем, улесливим улаштуванням у ліжку. Щось у нас з нею складувалося не так…

Але треба було поспішати в театр. Я похапцем випрасував костюм, сорочку, налощив ваксою чоботи. Приміряв краватку, але зашморг на шиї завжди викликав у мене не зовсім добрі почуття. Я розумів що це лише елемент етикету, але ж зашморг? Залишивши краватку на канапі, я поспішив на автобус.

Ми домовилися зустрітися біля театру за десять годин до начала спектаклю. Я запізнився на одну хвилину, за що гірко дорікав собі. Стояв трохи осторонь від парадних дверей, нервово зиркаючи на годинника. Все відбувалося так, як п'ятнадцять років назад, коли біля кінотеатру я чекав на Світлану Жаронкіну. Правда, тоді у мене були обидва квитки, а зараз я намацував в кишені тільки свій. Бо Софія Марківна, мабуть, давно вже була в театрі. Але я не поспішав. Жінки люблять запізнятися, а заходити раніше теж не виникало бажання. Мені було неймовірно соромно за своє запізнення. Соромно і сутужно. Софія Марківна жінка з характером, Якщо вже зайшла і тиняється в оточені театралів, одна-однісінька, бути мені сьогодні з доганою. Нарешті я не втерпів, подав контролеру квитка і, отримавши обривка, ввійшов до вестибюлю. Моя красуня стояла в оточенні одягнених, як на весілля, молодиків, сміялася, щось розповідала, а  хлопці гарцювали перед нею, як молоді, добре підкуті жеребчики. Один з них навіть спіймав і поцілував їй руку. Це вже потім я взнав, що свою кар’єру Софія Марківна починала артисткою, що ім’я її і поличчя красувалося не тільки на місцевих афішних тумбах. Софію знали і палко любили. За яким же тоді бісом цій жінці знадобився я, злиденний журналіст? За яким бісом вона приймала у себе мого батька? Не знаю вже, що вона робила з ним вночі, саме вона, бо батько, хоча й був підприємцем, зірок з неба не хапав. Але ж щез він відразу, як він пішов від неї. Можливо батька вбито з ревнощів? Хіба не здібний на це отой молодик, що палаючими очима пожирає мою красуню? Я зупинився недалечко від входу, мене штовхали вхожі глядачі, але я не помічав цього. Мене опалювало таке розмаїття почуттів, таке було безладдя у думках, що я навіть Світлану не помітив. Вона підійшла до мене впритул, зупинилася, поклавши долоню на плече.  Від неї пахло незнайомими мені парфумами, на лиці застигла гидлива усмішка. На хвильку зупинившись і не дивлячись на мене вона промурмотіла:

– Дивись, Олежко, двічі з мертвих не воскресають...

І пішла, погойдуючи помітно округленими сідницями.

Від її слів тіло вкрилося сиротами, здалося, навіть, що волосся на голові встало дибки. «Двічі з мертвих не воскресають!» Це що, попередження, що мені загрожує якась небезпека? Намагаючись не дивитися в бік своєї коханки, я пройшов до зали і сів на своє місце. Мені вже не вірилося, що вона сяде поряд. Навіщо я їй здався, коли обіч ходять в’юнами такі статечні шанувальники. Буцімто збиралися піти в театр разом, а виходить, що я для неї ніхто…

Нарешті Софію Марківну шанувальники привели до місця, і, розкланюючись, цілуючи руку, скоса зиркаючи на мене, розходилися по своїм місцям. А добре підкутий жеребчик ще й потоптався трохи, але не відважився запропонувати помінятися місцями. А якби дерзнув, я б не відмовив йому. Встав би і пішов, сів на його місце. Ні, не з ревнощів. І не від думки, що з боку Софії Марківни мене підстерігає якась небезпека.

Але саме цікаве відбувалося далі.

Я вже не знаю хто написав п’єсу. Перебіг подій був самий примітивний. Літня заможна жінка, яку грала Світлана Жаронкіна, знайшла собі молодого статечного коханця, бажаючи понести від нього дитину. Він її улаштовував по всім вимірам. Розумні здорові батьки, і сам він, добре освічений красень. Не пиячить, не смокче цигарок. Вони зустрічаються тиждень, два, три. Майже роздягнена Світлана відверто займається сексом на сцені. Вони з молодим артистом демонструють перед нами ледь не всі пози Кама Сутри. Нарешті, лікар усвідомлює героїню, що вона вагітна, і тоді на сцені з’являється нове діюче лице: замовний убивець, який торгується зі Світланою за які гроші він згоден застрілити її коханця.

Я нахилив до Софії Марківни голову так, що мої губи торкнулися її духмяного вуха.

– Чи не про нас це з тобою, Софіє?

Вона дивилася на сцену і її очі яскрили. Не міг я втелепати чим саме яскрили, сміхом, чи уявленням? Софія відповіла, не соромлячись що нас можуть почути.

– Ця твоя швендя не така вже й дурна, як я думала.

Звичайно, вона мала на увазі Світлану Жаронкіну.

Тільки тепер я втелепав, що був тільки програшною картою в руці цієї хитромудрої жінки. А, можливо, не тільки в її руці. Хтось же її напоумив взяти донором саме мене суміш української і чеченської крові, воскреслого з мертвих, стрункого, здорового… Але ж невігласа! В цьому Софія чогось недорахувала. Перш за все я бабій! По-друге, людина не для гуртожитку. Вовк-одинець, якому доля не дала ікла. Поміж хижаків з іклами я ніщо. Можливо вже сьогодні не дійду додому, бо, на мою думку, Софія Марківна вже завагітніла. Учора вона бігала до магазину, купувати якісь парфуми, але повернулася, наче в лікарні була. Від неї війнуло саме лікарнею. Це позначає,що вона  була у гінеколога. Еге ж, Софіє Марківна, сорокалітня дівчинка. Акторка неіснуючого театру. А чого це я вирішив, що не існуючого? Хіба наше сучасне життя не театр, в якому я граю якусь незначну роль. В отроцтві для Ганни Петрук я був тюбиком для крему, тепер, для Софії Марківни, колбою з чоловічім сіменем. А що я значив, чи значу, для Апостола або Караїва? Софія Марківна, чи не їхня іграшка? Достеменно, що її чоловік був козирною картою в політичній і економічній грі відомих мафіозних осіб…

А на сцені театру тим часом розгравалася остання дія спектаклю. Головна героїня улещувала коханця, щоб він негайно їхав на вокзал зустрічати свого племінника. Але коханець не погоджувався.

–З твого дозволу я трошки ще посиджу у тебе. Щось мені не можеться. Неспокій в душі, сум’яття в голові.

– Тоді поїду сама! – Світлана одягає на прозору туніку темну сукню. Коханець протягую до неї руки, але вона посувається осторонь, нестримно зиркаючи на годинника. Дзвенить скло, коханець хапається за голову і неспішно завалюється на долівку. Світлана хапає телефон і верещить у трубку:

– Міліція! Людину вбили, у вікно кулею…

Вона верещить, щось мурмоче, плаче, але вже за завісою. Зал аплодує стоячки. Але я не встаю. Мені не сподобався спектакль. Не сподобалася гра артистів. Викликає безпеку тепла рука Софії Марківни, яка лежить у мене на потилиці.

– Так ти проводиш мене, чи як? – питає вона.

Я хутко встаю, бо мені не подобається відчуття перснів на потилиці.

– Звичайно проводжу, якщо дозволиш...

На вулиці ми беремо таксі і їдемо до неї. Шанувальники Софії Марківни тримаються трохи осторонь. Можливо вони гадають, з якого боку прилетить направлена мені в голову куля. У мене виникає мимовільне бажання весь час відводити голову то в один то в другий бік. Я тямлю, що все це нерозумно і смішно, але нічного не можу з собою зробити. Ми підіймаємося на поверх. Софія Марківна відчиняє двері, заходить за поріг, і, дивлячись на мене, чекає, коли ввійду я. Але якась дурна сила утримує мене від такого шагу.

– На добраніч, Софіє Марківно. Мені треба побути одному, поміркувати над спектаклем.

– Коли прийдеш?

– Думаю… ніколи. Бо люблю волю значно більше, ніж гроші.

– А сина, якщо буде син?

– Ти знайдеш йому кращого батька.

Східцями я збігав підстрибцем. Тіло було легким і гнучким, здавалося, змахни я зараз руками і вони піднімуть мене у повітря. Але душею оволодівав смуток. Щось важке навалювалося на плечі, викликаючи слабкість у ногах. Мені було дуже солодко з Софією Марківною. Ситно і солодко. Майже два місяці раювання, і ось тепер, я посуваю в свою холодну пусту квартиру. Знову один! Але ж за два місяця я нічого не написав. Жодного рядка! Раювання віднімає не тільки фізичні але й духовні сили! Навіщо воно мені  здалося таке життя?

Я аж підстрибнув, коли подзвонила Світлана.

–Я ще в театрі, – повідомила вона, – підійди, будь ласка, давно ми з тобою не бачилися.

– Краще приїжджай до мене на квартиру. Я вже в автобусі…

Через десять хвилин був вдома. Поставив на газову плиту чайник з водою. Взяв з канапи краватку, навіщось понюхав. Від неї тхнуло пилом занедбаного житла. Хвилин через п'ятнадцять у двері подзвонила Світлана, мабуть приїхала на таксі. Ми обійнялися як старі друзі. Після усього, що я бачив на сцені, похітливості вона в мене не викликала.

– Я давно не бачила тебе…

– Я теж… Оцей сценарій… п’єсу, хто написав?

Вона, наче п'ятнадцять років назад, потупила очі долу.

– Я написала…

– Спасибі.

– За що?

– За попередження… Де Надія, не знаєш? Перед тим як мені їхати до Ургалу, вона жила в мене.

–У тебе знайдеться що поїсти?

– Анічогісінько, зокрема хіба старих цукерок за пліснявого печива. Чай та кава, правда, є.

– Тоді ходімо до магазину. До закриття півгодини.

Світлана тримала мене під лікоть. Легкий вітрець куйовдив її довге золотаве волосся. У магазині майже нікого не було, так що ми швиденько напхали в пакети молока, сира, ковбаси, печива, яблук і пляшку білого італійського вина. Світлана зоставалася вірною своєму смаку. По дорозі додому, я спитав:

– Що тебе примусило взятися за перо?

Вона промовчала, мабуть сама не знала що саме?

– Я й досі під враженням, чекаю кулі в потилицю.

– Твоє сучасне оточення спроможне на що завгодно. Ти щойно питав про Надію. Сестричці моїй поталанило, запропонували корисну комерційну умову, і вона прийняла її. Тепер Надія мешканка невеличкого містечка на півдні Англії. Як бачиш, любов до тебе коштує чималих грошів. А якщо до грошів, одержаних Надією від Софії Марківни, додати кошти Скалозубова, у якого є свій рахунок у банку Лондона… Отак, Олежко, живуть сучасні лицедії. А хто ти зі своїми гуморесками? Опудало горохове, не більше. Але й це ще не все. Ти  думаєш, Апостол загинув? Брехня, живий він. Все що робилося з тобою, з Надією, з Софією Марківною, робилося по його сценарію.

Так ми й просиділи з нею до ранку: за італійським вином, за кавою, за розмовами про наше минуле і майбутнє. Можливо Світлана й лягла б зі мною в ліжко, якби я запропонував. Але я не зробив цього. Занадто багато інформації спало на мою голову. Я навіть не спитав про її стосунки з релігією. Та й яки могли бути в неї стосунки з біблейськими казками, після того, що вона витворювала на сцені. Поснули ми я в кріслі, вона в моєму ліжку. Потім водночас снідали і обідали. Я почав підозрювати що у неї негаразди з батьками. Отож і запропонував пожити в мене, поки я по негайним справам заберуся до Миколаївська-на-Амурі. Хотів сказати: може пощастить, опинишся, як Надія, в Англії, або в Іспанії за заможнім чоловіком, у багатому маєтку… Але не сказав, бо дуже сумними були у Світлани очі.

 

Мені треба було на деякий час зслизнути куди подалі, відсидітися в тихому куточку, поміркувати про своє майбутнє. Я збрехав Світлані, що поїду до Миколаївська-на-Амурі. Але добрався пароплавом до Комсомольська, де мешкав мій знайомий журналіст Олександр Петренко. Його я знайшов у такій депресії, що гірко й казати. З газети його витурили за декілька викривних нарисів про сучасних власників ще учора народного господарства. Загрожували знищити якщо він ще щось напише на суспільні теми. Не знаю вже, чи писав він, чи ні, але мешкав Олександр на дачі журналіста Сергія Гмирі. Працювати влаштувався до дослідно-виробничого саду, де господарював садовод-селекціонер Володимир Марусич. Справа в тому, що Олександр іноді друкував дописи про огородництво в газеті, на тій же сторінці, де редактор розміщав мої гуморески. А років отак з два тому, коли він ще мешкав у Хабаровську, ми спілкувалися ледь не жодного дня.

Я улаштувався в готелі на п’ятому поверсі, у значно дешевшому номері. Це був поверх для журналістів, письменників та іншої соціальної дрібноти. На першому й другому оселялися підприємці, які приїздили в ледь не мертве місто, де за кіло м’яса можна було переспати з будь якою чарівною жіночкою. Такими заробітчанами були, як правило, заміжні жінки, чоловіки яких працювали, місяцями не одержуючи платні, а діточок треба було чимось кормити. Царювали в місті визволені з тюрем та таборів різного штибу злодії та волоцюги. У них були свої нічні бари, шинки та клуби, але збиралися там темні постаті, котрим пощастило вчепитися іклами в розідрану перебудовою економіку вмираючого міста.

Сергія Гмирю я знайшов відразу. Він працював відповідальним секретарем в комерційній газеті, яка друкувала двадцять чотири шпальти реклами, із котрих вісім віддавали під адреси місцевих повій, які рекламували не тільки вроду, але й свій неймовірний темперамент. Зустрів мене Гмиря з розкритими обіймами.

– На ловця і звір біжить, Олег Семенович. Нам потрібен редактор, ласкаво просимо?

Я засміявся:

– Який з мене редактор. Щоб бути редактором треба дещо знати. Я не досвідчений газетник. Педагогічний готує педагогів, а з мене, друже Сергію, навіть вчителя повчальних класів не вийшло. Дивлюся на дітей і не можу втямити, вони діти, чи мавпи? Замість того, щоб вчитися, хапають одне-одного за волосся, регочуть, плачуть, а спитай хто такий Олександр Довженко, не знають.

– Ти сам що, не таким був? – сяйнув на мене усмішкою Гмиря. – На те вони й діти, щоб гратися. А ти вчитель, ти повинен зацікавити їх своєю грою. Грою в математику, в художню літературу, в географію… А що від газети відмовляєшся, це зайве. У нас за розміщення п’яти рядків реклами можна переспати з кращою місцевою красунею.

– І скільки ж їх перебувало в твоєму ліжку?

Сергій від збудження заскочив на підвіконня. На його зіниці наче хтось олією плеснув, вони то тьмарилися, то яскрили срібляними вогниками.

– Бажаєш, я тебе з такою дівахою познайомлю, що ахнеш. Що вона чинить в ліжку, Олег Семенович, не повіриш. Але тільки за готівку. Особливо за зелені. Гурт коханців у неї невеличкий, але усі перевірені, надійні. За тебе можу поручитися, ти де зупинився?

–В готелі, на п’ятому поверсі…

–З грішми як?

– Злиденним себе поки що не числю. Приїхав відпочити від обридлого оточення.

Сергій сплигнув з підвіконня.

–У нас є недорогий ресторанчик. Можна зібратися в складчину…

– Хіба що з Олександром Петренко, його запрошую за свої кошти.

Лице Сергія скривилося, наче йому лікарка в сідниці голку з ліками впнула.

– Сполучатися з Сашком? Ні, Олег Сергійович, сварки в ресторані нам не потрібні. Петренко невгамовна, без царя в голові людина. Вип’є на копійку, а бучу здійме  на сто карбованців. Не раджу запрошувати його навіть до готелю. Спаплюжить, повір моєму слову. Я двічі поручався за нього редакторові, і що ти думаєш, сам ледь з газети не вилетів.

–Але ж він твій друг!

– Друг поки на дачі у мене сидить.

– Поки огірки поливає, бур’яни з моркви вищипує, чи не так?

– Так я ж його за це підгодовую.

Мені не хотілося втручатися в життєві справи Сергія Гмирі. Олександра Петренка я не бачив вже років отак з два, можливо він насправді став невгавною людиною. Але ж не залишати талановитого журналіста на смітнику доби. Я сказав Сергію, що хотів би негайно зустрітися з його дачним наймитом. Гмирі мій жарт не зовсім сподобався, але він промовчав. Погортавши розкидані по письмовому столу папірці, подзвонив якійсь Тетяні Володимирівні, запитав, чи будуть ще до нього питання по останньому числу газети. Почувши відповідь, посвітлішав лицем, і ляпнувши долонею по стільниці, вигукнув:

– Щастить мені з тобою, Олег Семенович. Можемо негайно їхати на дачу. Тільки благаю, бажаєш миру, не купуй спиртного. Навіть вина не треба, краще ми потім, як повернемося…

Я підійшов до Гмирі впритул, пильно зиркнув у очі.

– Домовимося, Сергію, в мої справи не встрявати. Я купуватиму те, що лічу необхідним. Пити Олександрові вино, чи не пити, це вже його справи. А ми з тобою вип’ємо, і йому запропонуємо. Не в моїй природі зневажати товариша.

– А він тебе поважатиме!

– Це залежить від нього. Петренко знає, що плювати собі в лице я нікому не дозволю.

День був червневий сонячний, з легким подихом прохолоди. На небі ні хмаринки. Глибока, хвилююча душу блакить. Ми зайшли в магазин, де, на радість Гмирі, я накупував чимало смачних страв, не забувши про пляшку горілки. З-пів години їхали автобусом, потім трішки пройшлися пішки. Широченька стежка була проточена обіч лісу, на кущах вербини я помітив плями білої плісняви. Майнула думка: доведеться Петренкові чимало повоювати зі шкідниками городини та саду. Поки що Олександр із сапкою в руці воював з осотом, який щільно заполонив міжряддя картоплі та іншої місцевої огородини. Побачивши нас, без поспіху рушив назустріч.

– Боже, кого я бачу!

Показував він себе не дуже гарно. Тиждень, мабуть, не голений, волосся скуйовджене: стирчить на голові кучма рудої соломи. Та й змізернів помітно. Не щедро мабуть підкормлював Гмиря свого робітника. Сапку Олександр поставив біля порога невеличкої, оббитої фанерою хатинки, потім, наче згадавши про щось важливе, схопився руками за голову:

– Будь ласка, погодьте хвилинку… я зараз…

Він майже стрибком заскочив у двері, і, почувши його: «Тільки не заходіть!», ми з Гмирею повільно продрейфували поміж зелених кущиків огородини. Зустрічав нас Олександр на порозі, чисто поголений, зачесаний, у свіжій сорочці.

– Ми так давно не бачилися, Олег Семенович!

–З якого це дідька я став для тебе Семеновичем. Ні, друже, для тебе я завжди Олег, або Олежко, як тобі зручніше.

Я й справді був радий його бачити. Свою журналістську практику після Владивостоцького університету він починав у «Незалежній газеті». Легка квітчаста мова, дошкульна іронія, несподівані висновки. За яку б тему він не брався, все це ставило його в шерегу кращих журналістів міста. Такою ж талановитою журналісткою була і його дружина, Настя. Але на красуню знайшовся заможній павук, спіймав жіночку в своє липке павутиння. Отоді й почалися нелади в житті Олександра Петренко. Особливо після того, як Настя з новим чоловіком від’їхали нібито до Америки. Зовні Петренко не показував своїх страждань, але вони позначилися на його газетних публікаціях. Іронія його стала злою, мова жорсткою, висновки, особливо в дописах на політичні теми, геть негативними. Олександр вступив до комуністичної партії, за що його й витурив з газети наш демократ-редактор. Він почав було заспокоювати себе горілкою, але на той час ми вже були не просто приятелями. Спитися другові я не дозволив, розбивав на дрізки не тільки пляшки з горілкою, але й дурний настрій. Мабуть від мене він і втік до Сергія Гмирі, з яким разом вчилися у Владивостоцькому університеті. Але там у нього почалися негаразди, про що я вже писав вище.

В усіх Сашкових негараздах, звичайно, була повинна його дружина Настя. Закортіло жінці пораювати в капіталістичному осередку. Їхала в Америку, а опинилася в Туреччині. За вродливу жіночку запропонували торговцю живим товаром чималі кошти. Коли порозуміла Настя в яку халепу влізла, що за цяця був її новий чоловік, перекусила візитеру, який її домагався, горлянку, підняла галас, побила вікна, виплигнула з другого поверху під машину… Поки лікували її там, тримали під охороною, очікуючи судівництва, Олександр страждав від розлуки з коханою. Він був певен що життя Насті в Америці склалося вельми удатно, що  поряд з ним вона б жила в злиднях, бо якою б хваленою не була російська демократія, на людей думаючих місцеві урядовці дивляться як на потенційних ворогів.

Коли нарешті ми увійшли в дачну халабуду, приміщення три метри на чотири, я відразу звернув увагу на конверт зі штемпелем Владивостоцького університету. Поцікавився, чи не пропонують Олександрові в університеті кафедру викладання філософії. Мені здалося що він навіть зблід від мого жарту і, схопивши конверт, засунув його в кишеню. Я мовчки почав виставляти на стіл свої гостинці. Побачивши пляшку горілки, Олександр зиркнув на мене досить здивовано. Навіть лицем почервонів. У нього була така звичка, червоніти, якщо зустрічався з чимось не зовсім йому зрозумілим. Мабуть він добре пам’ятав, моє негативне відношення до спиртних напоїв. А тут… сам прийшов з пляшкою горілки. Якщо Олександр і пив, а він таки пив, то горілкою з ним розплачувалися за виконану роботу сусіди по дачному товариству. Коли сіли за стіл, я сказав:

– Ось що, друзі, сьогодні кожен наливає собі, скільки душа бажає, але з умовою, соплі язиком по столу не розмазувати. Нам є про що побалакати і, перш за все, як нам жити далі.

Перед нами стояли гранчасті склянки, принесені сюди мабуть ще батьками Сергія Гмирі. Я налив собі грамів п’ятдесят, не більше, Гмиря вище за півстакана, Петренко на три-чотири ковтки. Йому запропонували промовити тост.

– Тільки сидячки, можна?

– Звичайно, сидячки, – підтримав я друга, – урочисто будемо пити при добрій нагоді, а поки що…

–А поки що, що? – всміхнувся Гмиря.

– Поки що Олександр говоритиме тост сидячки.

Петренко помітно хвилювався. Допитливо зиркаючи в мою сторону, він, мабуть, не міг втямити за яким бісом я знайшов його. Але тост змайстрував досить таки цікавий.

– Йти узбіччям – не бачити шляху, так, напевно, й буває. А хода шляхом? Що зичить вона людині? Блукати очима осторонь, коли йдеш навантажений тягарем долі, не тільки незручно, але й небезпечно. Можна, звичайно, сидячи в кущах, молитися Богу, кажуть, Бог за молитви платні не шкодує. Але я пропоную випити за ходу шляхом. Яким би тягарем доля нас не навантажила.

За такий тост не гріх було випити. Ми дали можливість Олександру насолодитися їжею, балакали про видатних місцевих фахівців, які втративши роботу, зайнялися овочівницькими справами. Днюють і ночують на своїх шести сотках, гуртуючись проти злодійських навалів, які останнім часом руйнують все, аби тільки здобути собі шматок хліба. Електричні дроти по стовпах давно вже позрізали, зривають металеві листи з дахів, з долівки біля печей, навіть шарніри з дверей та вікон. Дачники декілька разів зверталися до президента, але відповідь була вартою нашого святого президента:

«Приймати металевий брук підприємцям не заборонено. Наймайте охорону».

Але вартовими пішли фахівці по збиранню металевого бруку. Тепер вже почали щезати дачні будівлі, саджанці, зовсім ще молода огородина. Дачники купували у напівголодних вояків бойові гвинтівки. За вбивство притягли до суду восьмидесятирічного ветерана Вітчизняної війни, який на суді кричав, що стріляв не людей, а фашистів. Перебудова набирала нищівний напрямок. Для нас, сидячих за дачним столом, це не було новиною. На дачі Сергія металевих речей давно вже не було, навіть двері трималися на підметках старих чобіт. На вікна, замість скла, яке потрощили вщент, Олександр набив стару плівку, яка майже не пропускала світла.

Але це все було звичним для людей повсякденням. Мене більше цікавив конверт зі штемпелем Владивостоцького університету. Я таки не втерпів, спитав Олександра:

– Кайся, брате, які у тебе справи з університетом?

Ховаючи очі, він плюхнув собі з пляшки ледь не півсклянки горілки, блискавично зиркнувши на мене, хотів хильнути залпом, але, потримавши біля рота, поставив склянку на стіл.

– Про Настю пишуть. Буцімто вона далеко вже не та вродливиця, якою була раніше. І коса вона тепер і горбата, і червонцями не багата. Що відбула півтора роки терміну, і не знає що робити далі. Яким чином про це дізналися в університеті, не знаю. Але мене повідомили, якщо надумаю їхати за Настею, грішми допоможуть…

– І що ж ти надумав? – спитав Сергій.

– Загине вона там. Треба їхати.

– За що їхати, Олег? Припустимо зберуть вони зі студентів по червонцю, привезу я Настю, а далі що? Я останній злидень в цьому осередку. Якби не Сергій, давно б вже голодомором здох…

Він таки вилив в себе горілку. Склянку при цьому стиснув так, що пальці в суглобах побіліли, а лице полихнуло, наче по ньому вдарили кропивою.

– Не вистачало ще щоб ти себе покалічив, – вигукнув я, забираючи з руки Олександра склянку. – А зараз заспокойся. Про Настю ми ще поговоримо. Головне тобі треба визначитися, що з нею буде, коли повернеться? Чи спроможний ти вибачити зраду? Мене теж продала кохана. Продала заможній літній жінці, як донора. А коли та завагітніла, їй спало на думку знищити мене, щоб потім не претендував на сина та на її мільйони. А коханка моя в Англію упурхнула.  Знайшла собі літнього злочинця, який нахапав мільйонів, і поминай як звали. Я, наприклад, такого не вибачаю. Чи Настя думала про тебе, коли лягала під торговця живим товаром? І куди ти її привезеш, на оцю дачу?

Раніше я думав, що вчинок Надії Жаронкіної залишив мене цілком байдужим. Але ж сплела таки вона в душі павутиння з плазуючими павуками. Боляче зачепила за чоловічу погорду. Г Говорячи Олександрові про Настю, тримав в уяві Надію. Тому й підняв оцей галас.

Але Олександр мабуть і не помітив мого роздратування. Сидів, потупивши очі долу, вертів у пальцях виделкою. На лиці Сергія Гмирі застигла іронічна усмішка. Мабуть думав про нас, як про останніх невдах. Бо у нього ж була і дружина, і двоє діточок, і чималий гурт місцевих повій, які лягали під нього за п’ять рядків у газеті. Такі думки виникали в моєму мозку, коли я бачив усміхнене лице Гмирі. Якби він заговорив, я б йому видав під перше число. Але Сергій ліниво пережовував шинка з хлібом.

Першим тривале мовчання порушив Олександр.

– Ти не любив Надію, – проказав він, шморгнувши носом, як ображена батьком дитина. – Хто не любить той не вибачає. А я зокрема Насті жодної жінки не мав, і не потрібні вони мені. Думаєте, на цих дачних теренах не вистачає залицяльниць?

Останні слова він промовив з відверто злою усмішкою. Мабуть починала діяти горілка.

– Не треба гнівитися, Сашко, який тебе ґедзь вжалив? – примирителько промовив я. – Я знайду кошти привезти Настю. Улагодимо питання з житлом і роботою. Сергій нам допоможе…

Я навмисне не дивився на Гмирю, знав що його вдовольняє перебування Олександра на його дачному подворі. Але зупинитися я вже не міг.

– Сергій сьогодні запропонував мені посаду редактора якоїсь газети. Ти її й отримаєш. Якщо, звичайно, сам розумієш… 

Петренко знову копилив губи, знову оця іронічна усмішка.

– За яким, спитаєш, бісом я тобі буду допомагати? Віддавати останні гроші, щоб створити тобі яке-не-яке людяне життя? Про це я не скажу тобі, бо сам не знаю. І не маю бажання знати. Навіть вовки живуть зграями, допомагаючи один-одному. А ми все більше перетворюємося в павуків, плетемо тенета, щоб ловити в них таких дурнів, як ми самі…

– Я не числю себе дурнем, – обурено помітив Сергій Гмиря.

– Се так, я й забув, що ти вже, Гмиря, павук. Скільки підупавших у скруту жінок числиш ти в своїх тенетах? Не удовольняє мене твоя павуча посада, щоб ти знав. Не те й не там ти шукаєш…

Сергій аж ошкірився від злості.

– Роби своє діло й не тич свого носа в моє! Я думав ти людина, а ти… Ти... ти... на моїх теренах ведеш себе, як у себе дома. Тварина так не поводиться...

–А я тварина, друже Сергію. Сьогодні краще бути твариною, яка спокійно скубе травку поряд з такими ж, як сама, і не зазіхає на більше.

Він схопився з місця:

–В такому разі геть із моєї землі!

Він сказав геть із землі, а не з дачі. Можливо в недалекому майбутньому, таких, як я, солопів почнуть викидати з землі. На Луну, або ще куди подалі. Але поки що його земля, це тільки шість соток, охайно оброблених моїм другом Олександром Петренко. Я теж встав:

– Збирайся, друже, як і пророкував Гмиря, розмова наша пішла навкіс, але не по твоїй вині…

Олександр почав було збирати зі столу їжу, але я зупинив його.

– Не треба, Сашко, залиш… Повечеряємо в готелі.

 

Comments