Розділ 12 - 13

Розділ дванадцятий

Нові знайомства

 

Адресу Василя Леонідовича Мережка я у Віри взяв, але їхати в Комсомольськ не поспішав, не вірив, що зможу взнати щось незвичайне. А потім поміркував собі, чого б не спробувати, якщо Віра радить. Кидати на  вітер слова вона не звикла.

 

По дорозі в Комсомольськ я вийшов з автобусу в Троїцькому і пішки дійшов до селища Дада, де на той час мешкав Георгій Бельди. Гоша завжди бездоганно вгадував причину мого смутку, але з чого іноді радію, втямити не міг.  «Радість почуття химерне, – повчав він мене, – радіють тільки дурні, а розумні люди, якщо й сміються, сміються зі своєї долі. Ми йдемо вулицею після рясного срібного дощу, на траві мерехтять краплини. Пахне прибитим подорожним пилом.

– Дивлюся я на тебе. Сашко й дивуюся. Дався тобі отой Багряний. Написав би краще про свого батька.

– Так я про батька й пишу. Якщо бути відвертим, про Багряного ніхто краще самого Багряного не написав і не напише.

–А про Лозикова?

– Все що писали брехня. Людина сьогодні одна, завтра – друга. Покохав жінку: Боже, яка красуня, а одружився, бачу – помилився, нічого в ній дивного, так собі особа. А вона вже встигла на карк мені сісти. Безбарвна, сама собі на думці, того й дивись пазурами в горло вчепиться.

Сміється Георгій Бельди.

Сиділи ми рядком на порозі  його хатини. Поруч на дворі, на зеленій  росній траві сивобородий сусід ремонтував човен, шліфував узбережним пісочком ясеневе весло. Іноді поглядаючи на нас, він чекав, коли нарешті ми з Гошею почнемо відзначати нашу зустріч. Що ми його покличемо він знав певне, Георгій сам-один пити не сяде. Але день був спекотливим, а в спеку – яка горілка! Георгій певен, що в його родині були українці, такий живе в ньому потяг до українських пісень, що як почує, спазма перетинає вдих, і здається що отих пісень в дитинстві співала йому його мати.

Хата Бельди з не фарбленої деревини за довгі роки існування набула чорних та попільних кольорів. Була вона занадто високою, наче будувалася велетами для діточок велетів. А Георгій був далеко не велет, тому й не любив своє житло, в ньому не було затишку. Не заглядали сюди навіть душі батьків, хіба що іноді ночами шкрябався в двері онук забитого Георгієм ведмедя. Мабуть дуже бажав спитати, яким був його дідусь, як загинув, чи болить душа Георгія за зроблене ведмежій родині зло?

–Степан зовсім вже зів’яв, – вказуючи очима на сусіда,  зітхнув Бельди. – Не хотілося пиячити в таку спеку, але доведеться…

Я його пропозиції не підтримав:

– Куди я потім з дурною головою?

– Ти, як завжди. Поспішаєш, годуєшся розлуками, від них і п’янієш. А так щоб зранку до вечора шліфувати кожну сторінку рукопису, чи не закортить?

– Шліфувати можна й подумки в дорозі. Ноги роблять своє, а голова уносить думками за обрій.

Сусід Степан не втерпів, підійшов.

– Що за бесіда без чарки? Дружина моя у Нікополь до сестри уїхала, Гроші на дорогу прислали обом, але я не поїхав. Батьки повмирали. А друзі мабуть вже й не впізнають. – За щасливу подорож дружини гріх не випити, – підтримав сусіда Георгій.

–Я такої ж думки, – відразу повеселішав Степан.

– Ви теж з Нікополю? – поцікавився я.

На моє питання Степан відповів питанням:

–А самі ви звідки будете?

–З Макіївки.

Степан сяйнув золотим зубом.

– Га, як дивно, з Макіївки! Я з батьками жив у будинку відразу за кінотеатром «Імені ВЛКСМ», пам’ятаєте такий?

– Хто з макіївчан його не пам’ятає.

Випили ми по дві чарки, Степан почав журитися що мало горілки.

–Хохли так не п’ють, – сказав він, дивлячись на мою недопиту чарку.

–Але за допомогою не станеться, хіба не так?

З великим задоволенням Степан хильнув з моєї чарки. А трохи сп’янівши почав розповідати. «В мене в Макіївці перша дружина, Катерина, померла. Таке треба було передибати…  Батьки думали, що я з глузду з’їду, але я з’їхав з Макіївки. В дорозі познайомилися з Борисом Кріпаком, він на Зеленому Мисі лісничім працював. Там я й познайомився зі своєю хохлушечкою Марією. Як почув її спів, навколішки приповз, запропонував дружиною бути. З Нікополю вона, моя красуня писана.

Слухаю Степана, а бачу іронічну усмішку Георгія Бельди. Спочатку подумав: поталанило людині, знайшла що шукала. Але зосталося питання: з якого тоді біса горілку так жлуктять? Щасливі люди без горілки п’яні. Викладаю Степанові свою думку, він потилицю чеше, очі долу опустив. Я дав Степану гроші на пляшку горілки, він аж підстрибнув від захоплення. Питаю Григорія: чого Степану не вистачає? Вона й справді у нього красуня писана? Бельди довго мовчить, потім не зовсім певно говорить.

– Може вона й писана, але дуже мужиків любить. Степану куди дітися?  Робить вигляд що не помічає… А оце вже другий рік човна майструє. Не без заміру, скажу тобі. Не човен, – труна з веслами.

– Думаєш, вистачить безуму?

– Думаю, вистачить. А тобі, Олександре, ось що скажу. Шукай свідків, розпитуй, пиши, і щоб там тобі про Багряного не говорили, завжди пам’ятай одне: хтось мав потребу в цій людині. Для когось його життя важило більше аніж смерть.

– Як так можна говорити, не знаючи людини?

– Щоб знати суспільство з кожним громадянином в ньому достатньо знати його Бога. У вас кожен, хто йде до влади  якщо не Бог, так його намісник на землі. Звідси все зло. Бо Бог ваш карає за те, що дарував людині. Він  дуже журний ваш Бог, бо пиха. Отакі пихаті боги були у твого героя. Одні катували, а другі міркували як прибрати до рук катованого. Підчинити своїй владі, використати в своїх зовсім не добрих намірах.

Я не зовсім розумів про що говорить Георгій, але в мене давно вже була підозра, що Івана Павловича хтось невідомий, але могутній намагався використати в своїх службових задумках. Про те свідчить в своєму есе «Відійшов у безсмертя» Григорій Костюк. «Українська еміграція, одночасно з комуністичною атакою проти Багряного, розгорнули шалену, неперебірливу в засобах, провокаційну акцію. Ці суб’єкти систематично провокували, цькували, загрожували смертним вироком йому й дітям його, робили несусвітні закиди, під різними криптонімами і псевдонімами плодили неписьменні, повні злоби, брехні й підлоти брошурки, статі, спрямовані проти імені Багряного, влаштовували «суди» над ним, ба навіть невживане батьківське прізвище «Лозов’яга»  перекручували і вписували до реєстру його «злочинів». Які власне почуття керували представниками еміграції, які взагалі виступали проти тиранії радянського уряду? Невже – заздри не дуже талановитих осіб?

 

Я не дочекався поки прийде Степан, бо поспішав на черговий автобус до Комсомольська-на-Амурі. На зупинці в Троїцькому на мене чекав Костянтин Бельди. Він передав мені декілька аркушів паперу, сказав, що по пам’яті записав розповіді батька про зустрічі з Іваном Багряним. Ми поручкалися, обійнялися, автобус вже хуркнув сморідним димком, і, вихитуючись, зупинився біля нас.

– Немає часу, – крикнув водій, сідайте.

Рудий віхтик волосся спадав водію на лоба, він добре знав Костянтина Бельди, і встав з-за керма щоб з ним поручкатися. Коли від’їхали, я розгорнув згорнуті в трубку папірці і вже перші рядки трохи здивували мене, бо вперше я читав про те, як показував себе Багряний у ті далекі роки.

«Коли я вперше побачив І.П. він показався мені сивим молодиком, але потім розгледів, що його кучма була набита лісовим павутинням, пушинками кульбаби та тополя. Коли ми помилися в озері  і трохи обсохли, я побачив що у Багряного хвилясте каштанове волосся, мідного зблиску борода та вуса на давненько не голеному литці, і тільки йому, Багряному, притаманна не завжди зрозуміла мені посмішка. Трохи іронічна, і я б сказав, навіть, соромлива. Він показався мені зовсім ще юним парубком, що невідомо звідки залетів у наші лісові хащі. Сподобався він мені одразу, бо вмів не тільки уважно вислухати й доречно щось порадити, але й не спокушати при цьому співрозмовника натяками на надзвичайні можливості його пропозицій. Чим погорджували  іноді не тільки молоді, але й досвідчені люди. Одного разу бригадир підстрелив на скелі кабаргу, дістатися її було занадто ризиковано, але Іван поліз по кам’яному осипу, і дістав таки звіра. Я сказав Івану, що це було дуже небезпечно з його боку, на що він відповів: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського, а хто ризикує – може зостатися без штанів». Вродливий і дотепний, він залюбки виконував навіть вельми обтяжливі доручення, але так було не завжди… Мені спадало на думку, що багряний був людиною, яка з’явилася на світ не в свій час, і не там, де йому належало з’явитися. Він був людиною з мисленням європейця, тільки не англійця, германця або поляка, а скоріше за все – француза, якого сліпий випадок закинув у країну, яка не могла його порозуміти, а він не міг порозуміти її.  Він був чужинцем навіть серед українців. Він ніколи не відчував під ногами своєї Батьківщини, але постійно думав про неї, страждав її стражданням, намагався визволити її з дурного поневолення, але як це зробити, не знав. Багряний відчував таємничий потяг до Індії, і якось я сказав, що його пращури були індійцями або персами… Він всміхнувся, і, знизавши плечима, відповів: «Можливо й так, мати натякала, що іноді вві сні вона бачила себе однією з дружин персидського шаха». Скромний і соромливий, Багряний іноді наче прокидався від глибокого сну, або памороків. Іноді мені здавалося, що він збожеволів, зупинявся на лісовій звіриній стежці, і, заплющивши очі, піднявши лице догори, до неба, до кумполів могутній дерев, починав… ні, не наспівувати, а скиглити якусь мелодію, яка була дуже схожою з мелодією нанайських шаманів, коли вони виражали глибоку тугу по загиблим юнакам. Таке його скиглення нікому з мисливців не здавалося смішним, воно розбурхувало душі, викликаючи на очах сльози, а в серці нестерпний біль за все, що діється на рідній землі. Ми тоді зупинялися, й стояки, слухали його жалісну пісню без слів. Чекали, коли Іван закінчить молитися своєму, невідомому, мабуть, і йому самому, Богу.

Одного разу я запитав Івана, чи не були його пращури шаманами. Він всміхнувся так щиро і довірливо, що в мене заколотило серце.

– Мені іноді вважається що я був нанайським шаманом, – сказав Багряний. – Це було дуже давно, ще за ті часи коли Бог створив землю і першою людиною на землі був саме я. Бог подивився на мене, і, показавши на землю, сказав мені: «На, візьми собі землю, й живи на ній як незалежна від мене людина!». Але я вдався занадто соромливою людиною, не міг тоді ні прийняти, ні відмовитися від такого щедрого подарунка. Я непевно відповів Богові «Ні!», і тоді Бог сказав: «Об’єднаємо моє «на» з твоїм «ні», і таким чином твоя родина, козаче, буде називатися «найні», народ нані, народ, який бажає, але соромиться свого бажання, нанайський народ». Цю легенду розповідав мені в дитинстві мій рідний дід. Не знаю, чи чув він тоді щось про існуючий на Амурі нанайський народ. Але легенду таку розповів». Я в ту мить готовий був цілувати руки Багряному, не міг слова сказати. Бо аж вдих від хвилювання захопило. А Іван веде далі: Мені, каже, здається, вважається, що я й справді був колись нанайським шаманом, коли ви розмовляєте на своїй мові мені здається, я розумію про що. Якось ви попросили у мене ніруку, і я відразу зрозумів, що вам потрібен мій олівець, бо не рукою ж на папері будете ви креслити шлях поміж скель та річок до вепрячого дубового лісу…

Багряний ніколи не рахував гроші, коли їх видавали мисливцям за виконане завдання. «Мені на прожиток заробити, а більше й не треба, – казав він. – Якби не комуністична божевільна влада, ми б не полювали на дикого звіра. Селяни дали б країні вдосталь м’яса та хліба. Життя селян було прекрасне поки не покрасніло. А покрасніло воно від безвинно пролитої крові. Якби владі було байдуже хто що думає, якби вона діяла на радість людині, а не на її знищення… В мене серце стислося коли я побачив як у Харківській в’язниці слідчий забив жінку, начебто за те, що вона назвала чекістів недолюдками. І що саме жахливе, слідчому за те вбивство дали вищу посаду. Яка є ото безодня жорстокості затягла людство в свої павучі тенета!

Іноді Іван любив корчити з себе дурня. Коли плоти з солониною прибували на базу, представник НКВС, Микита Васильович Прудников, любив чіплятися до когось з хлопців, щоб показати своє досвідчення в справах господарських. Одного разу він причепився до Івана за те, що одна з кадіб була, за його думкою, не зовсім добре засмолена. Івана наче підміняли, він нахнюпився, закопилив губи, мов образливе дитя, після чого й Прудников подобрішав, й усі ми довго сіпалися від сміху. Багряний міг би здобути собі славу артиста-гумориста, і артиста-трагіка, бо мав таке розмаїття почуттів, що ми диву давалися.

Він вмів уважно вислухати співрозмовника, підбурюючи його живим виразом обличчя, то здивованим, то співчутливим, а на гумореску вибухав таким щирим сміхом, що на його сміх не могли не відгукнутися навіть занадто втомлені мисливці. Багряний з легкою душею відмовлявся від преміювання для загального пожитку, або для пожитку бригадира,у якого було четверо діточок. Не мав особистої спраги до їжі. Ледь не кожну лісову ягоду куштував, порівнюючи її смак з ягодою яка росте в Україні. Ми не перечили, коли він наполягав, що в Україні не тільки ягода, але й повітря смачніше…»

На цьому рукопис Костянтина Бельди уривався. Чесно сказати мені цього не вистачало, бо вперше я читав рядки про Багряного, як про людину, яка зриває з кущів і пробує на смак лісову ягоду. Про його відношення до людей добрих та сварливих. Але чогось в цих записах не вистачало, хотілося чогось більшого, хотілося подробиць його спілкування з незнайомими людьми. Невже він не боявся, що комусь з мисливців не сподобаються його думки про владу, і на нього донесуть куди треба. Чи вже такий підібрався в бригаді чесний народ, чи всі думали так як думав Багряний? Питань було багато, але поряд не було Костянтина. Автобус без упину мчав мене в Комсомольськ-на-Амурі, в місто мого юнацтва, в місто моєї життєвої вдачі.

 

Розділ тринадцятий

Смерть митця

 

По дорозі до готелю зустрів Володимира Голобородька, митця за фахом і добрячого таки пияку-алкоголіка. Тверезий він малював талановиті пейзажі, але частіше віддавався головній своїй пристрасті – пияцтву. Він пив тільки пиво, не день, не два, а іноді до двох місяців. В його однокімнатну квартиру без протигазу неможливо було війти, сморід збивав з ніг. Голобородько навіть ходив під себе, не голився, не вмивався – пив пиво маленькими ковточками, тупо дивлячись в підлогу, або в стінку, а що там бачив, як я не намагався розпитати, митець тільки похитував головою. «Нічого, – казав, – не бачу, бо на той час не маю ні очей, ні вух, я наче вітер в безмежному просторі… куди лечу, не тямлю, аби  летіти». Здогадатися що він бачить в п’яному угарі можна було тільки побачивши його картини. Це були багатобарвні малюнки, більш за все – степ влітку. В малюнках було щось знайоме,схоже на взірці далекого дитинства, джерельця в балках та невеличкі дубові ліси.

На цей час Голобородько був цілком тверезий, старанно поголений, одягнений, як ніколи, – джентльмен і тільки. Я ледь втримався, щоб не виказати свого враження, але побоявся, що таким чином можу уразити митця. Ми довго сиділи на лавочці в сквері біля готелю. Він розповів, що пиячити йому остогиділо, що образу, яку мав від мандрів в Україну 1997 року в серці перемолов. Тоді його зустріли як чужинця, патріоти – за суржик, а прихильники об’єднання з Росією, за те, що почав розмову не звичною їм – російською. Далебі він нікого не хотів образити, приїхав в незалежну Україну, а у незалежної має бути своя рідна мова. Тільки не помітив Голобородько в незалежній Україні навіть зразків незалежності. З сумним серцем повернувся до Комсомольська, щоб утішити біль, почав пити. Думав пиво – не горілка, не поневолить. А вийшло все навпаки, пиво виявилося ще страшнішим наркотиком.

– Тепер я повертаюся в Україну, щоб вмирати на рідній землі. Було вже намилив мотузку, навіть гілляку добру в Силінському парку знайшов, але дуже закортіло лежати в рідній землі. З отією мотузкою й поїду. Продав усі свої картини, на квиток до Чернігова вистачить…

– Дурень ти, Володимире, – відповів я на його відверте признання. – Їхати так вже лицарем з піднятим заборолом. Ти сам колись говорив, що ні Україна, ні Росія не встануть з колін поки не скинуть ярма Христосової покірності.  Ми не Європа, де релігія давно вже стала задавненим гаслом на хитких стовпах минулого. Європеєць йде в церков, щоб домовитися з коханкою, коли вона, нарешті, зможе відірватися від свого чоловіка.  А ми занадто довго були рабами Христа, царату, Сталіна та інших прихильників поневолення народів. Тобі навіщо конати життя рабом. Якщо вже вмирати так з гідно піднятою головою. Бо останнім часом не бачу я в Україні людей рівних по характеру Багряному. Як і в Росії, усі чогось бояться: одні – Бога, другі – нового президента, треті – Америки, а дехто й сам себе.  Ти ж – митець, можеш фарбами сказати свою правду, правду вільної від посягання влади людини.

– Йти проти Бога? – здивовано вигукнув Голобородько.

–Так-так, друже, проти Бога. Бо Бог сьогодні це кайдани не тільки по ногах та руках, – кайдани на мозок суспільства.  Церков ловить душі, щоб мати добрі гроші, бо там де гроші там влада.

Голобородько ненадовго замислився, опустивши очі долу.

– Не знаю, не можу сказати. Церква це щось химерне, страшне… Яким чином їй вдається калічити людей, навіть вже не молодих, освічених. Невже примітивними малюнками людської подоби на деревині, ніби то Божої матері, та її угодників. Я боюся попасти під вплив отих мовчазних, завжди неголених людей. Мені здається, вони знають яким зіллям можна отруїти мій мозок. А вмирати дурнем, щоб поховали під хрестом, – ні-ні, краще вмерти єретиком…

Я вже жалкував, що почав цю розмову,  ще трошки й митець, який щойно вилікувався від пияцтва,  впаде в розпач, а там і за пивом побіжить. Але він наче здогадався про що я думаю:

– Не бійся, пиячити я вже не буду, бо нізащо. Моя коханка працює на суднобудівному закладі, їм вже п’ятий місяць зарплатні не видають, ще й цикають, щоб мовчали. Не міг я не допомогти. Мені б до України добратися, побувати на могилах батьків.

То був переддень його подорожі на Україну, квиток до Харкова вже лежав в кишені. Чесно сказати, я трохи заздрив йому, бо він вже їхав, а я все ще надіявся трохи пожити, написати декілька творів, аж потім їхати вмирати на рідній землі. Я ще вагався, влаштуватися мені в готелі, чи відразу йти до Мережка, бо ліжко на ніч для мене в нього завжди знайдеться. Жити в готелі, як ви розумієте, – клопоту не знати, але три дні в готелі це п’ять тисяч карбованців кинутих на вітер. Чи не краще їх віддати Володимиру, вони йому знадобляться і в дорозі і в Україні. Я так і зробив, витяг з гаманця і подав йому п’ять тисяч.

– Тільки не відмовляйся, а я переб’юся у друзів.

Знову острах, що довів до розпачу. Дуже він нервовий став останнім часом, Володимир Голобородько, а був за радянські роки самим невгамовним митцем поміж своєї братії. Ми вже поручкалися, коли він, раптом просіяв весь.

–А ти знаєш звідки пішло слово біч. Брешуть, що від «бывшего інтеллигентного человека».  Біч від нанайського бічє – сидіти на обмілі. П’ять тисяч не багато, але є надія що на обміль в Україні я сяду не відразу. Може пощастить… намалював я останнім часом Юлію Тимошенко, така красуня, що сам спокійно дивитися не можу. Колись був у мене там знайомий не дуже щоб дуже талановитий митець. Продам йому разом з авторством. Йому слава, а мені гроші.

Мене порадувало, що їхав додому Голобородько не тільки з думою про смерть, але й з надією, щось добре зробити для своєї неньки України.

А я йшов вуличками Комсомольська, йшов до доброго, все розуміючого пана Мережка, і ніяк не міг звільнитися гіркої думки: що ж воно за життя наше таке, що талановита людина вимушена цуратися своєї долі. Лізти в зашморг замість того, щоб прославити вітчизну своєю натхненною працею.

Мережка застав вдома, розповів Василю Леонідовичу що працюю над книжкою про письменника Івана Багряного. Трохи здивувався, коли хазяїн показав мені «Тигроловів». Поки я, в котрий вже раз, пробігав очима сторінки україномовного видання, Мережко готував на кухні вечерю. Це була симпатична з виду і поводження людина. Першу чарку випили за батьків, після другої легко пішли третя й четверта... Під час розмови я був вражений мінливістю могутнього під сто дев’яносто ростом чоловіка. То він тричі плював через ліве плече, то, закривши очі, белькотів щось несусвітнє. Якщо ж відкинути геть всілякі молитви цього вісімдесятирічного маляти, можна поклонитися йому за дуже цікаву інформацію. Ось що він розповів.

– Мій батько, Леонід Мережко, розповідав, що його везли на Далекий Схід одним потягом з Лозовягіним. Навіть в одному вагоні. Дуже зла на язик була людина. Десь під Читою в’язнів висадили з вагонів, вишикували вздовж потягу, під охороною конвоїрів. Прибіг офіцер. «Хто, – питає, – пісню про гетьмана Мазепу співав?» Я про таку пісню навіть не чув, та й ніхто з нас будь яких пісень не співав. Знову офіцер питає: хто? Тоді робить крок вперед Лозовягін: Я співав! Офіцер підходить, довго дивляться вони один одному в очі. «Отож співай знову, а ми послухаємо», – наказує офіцер. «Я б заспівав, але про Мазепу Україна пісень не складала, про нього писали закордонні майстри». «Так, – посміхається офіцер, – пісень на Україні не складено, так ти намагався втекти за кордон за піснями про Мазепу. Чи, може, вже повернувся, коли співав?». «Не встиг вивчити», – зухвало відповів Лозовягін. «Але співав, – гнув свою лінію офіцер, – про Мазепу співав!». «Співав, громадянин начальник, але робив це подумки, пісню складав подумки і співав теж». «Так якого ж біса не співаєш». «Забув, коли ви шереху наробили». Офіцер наказав конвойним відвести Лозовягіна до свого вагона. На черговій зупинці його повернули, в синцях з розчавленими губами. Закинули в вагон, за що Іван ще й спасибі конвойним сказав. А потім – нам вже: «співав поки кров горлом не пішла!»

В Свобідному в’язнів почали ділити на три частини: до Бамлагу, Амурлагу, а невеличкий гурт – осуджених на заслання відправили обслуговувати частини НКВД. Підійшов офіцер до Лозовягіна: «Тобі за мужність дарую полегшення. Що тобі більш подобається, рибку ловити чи кормити?». «Краще кормити, – зухвало сміється Лозовягін, – скільки не лови ви всю з’їсте, бо вас тут на кожного в’язня по конвоїру. А коли риби не буде, почнете їсти нас…». «Ви не дуже апетитні, але мені тебе, Лозовягін, не вистачатиме. Якби не особливе розпорядження, я б на тобі свої м’язи накачував». «Вам би тільки збутися мене, – засміявся Лозовягін, – ви, громадянин начальник, людина добра, розважатися любите, а у риб, ні тобі язика, ні кулаків, ні пістолета на боці…». «Сьогодні в Радянській країні цього добра вистачає», – сказав офіцер, але батько так і не порозумів яке добро мав на увазі військовий. Пістолети, чи людей, котрих тоді знищували здебільше для розваги. Василь Леонідович Мережко народився в 1929 році, а батька свого, Леоніда, вперше побачив лише в 1956, коли після таборів, війни та нових таборів, нарешті опинився в Комсомольську-на-Амурі без права в’їзду в Україну або європейську частину Росії. Тоді вже дружина з сином приїхали до «вічного в’язня», як називав батька Василь Леонідович.

– Думали зустріти нажахану табірним життям людину, а зустріли веселого, незламного бійця. В 1964 батька заарештували нібито за вбивство слідчого, котрий його катував у 1933 році. Присудили до вищої кари.

Василь Леонідович пишався своїм батьком, пишався Лозов’ягіним, бо був упевнений, що людської гідності батько набрався саме у тодішніх письменників України. Презирство до підлабузників влади, є найнадійніший щит гордої людини. Шануючи свою гідність, розумна людина не може не шанувати чужу. Тільки де їх, розумних, знайдеш? Вони першими попали в табори, або в братські могили безвинно катованих людей.

На другий день ранком ми поїхали на могилу Леоніда Мережко, на старе кладовище відразу за Комсомольським хімічним заводом. Могила була під добрим доглядом, на чорному камені портрет людини з суворим вольовим лицем. Під високим лобом глибоко посаджені очі, чітко окреслені губи.

– Знищували гордих і сильних,– протираючи носовою хусткою портрет, сказав я. – Таким чином слабкість зберігає за собою право посідати владою ?.

– Так було, є, і буде, – зітхнув Василь Леонідович.

– Не думаю, що так буде завжди. Сьогодні ми бачимо в собі тільки потворність і темряву, все це наслідок релігії. Позбавившись богів, людина відкриє в собі прозорість і чесноти. Бо повірить, що все на землі залежить від неї, від її працьовитості, добросердя, незламної волі. Біда наша в тому, що до влади йдуть люди, які дбають тільки про своє благополуччя, жахаючись народу, яким би добрим та освіченим він не був.

 

Слова давно вже перетворилися в різнокольорові мильні пухирі, котрими ми завзято жонглюємо в підкорених владою закладах масової інформації. Жінці, щоб впасти в глиб душі особистої вроди не треба, досить іронічної посмішки на лиці, та одягу, який підкреслює її оголеність. Особливо, якщо вона зробить собі чванькуваті груди, та збудливо хвилясті сідниці.

Мережко занепокоївся.

– Дві години вже чекаю, а тебе немає. Невже, думаю собі, зрадив мене, до готелю пішов?

В його карих очах сяяли блискавки сміху.

– Зустрів Голобородька, завтра відбуває в Україну. Посиділи трохи, про минуле думали, секрети водили… настій у нього нікудишній.

– Бачилися ми з ним, але мені про подорож ні словечка. Теж мені секретний пияка, весь Комсомольськ знає...

– Думаю, у нього все буде гаразд, – заспокоїв я Василя Леонідовича.

 

Я не розраховував на співчуття, коли дійшла чутка, що Голобородько загинув під колесами трамваю.  Попри моє бажання допомогти, відправити тіло небіжчика в Україну, Мережко сказав, що це зроблять його друзі, які працюють на місцевому літовищі. Тіло не повезуть, але урну з порохом небіжчика візьмуть. Головне, щоб в Україні знайшлися родинні зв’язки… Але якщо він живий не спромігся визвати співчуття у митців Чернігівщини, чи стануть вони поблажливими до мерця...

Мене нудило коли я побачив в трупарні тіло Володимира. Це не було самовбивством, Володимира хтось підштовхнув під колеса трамваю, бо в кишенях не знайшли ні грошів, ні квитка на Харківський потяг.  Останнім часом він жив невідступним пориванням повернутися на рідну землю. Складне враження він справляв на мене. Я зневажав пияк, але така несподівана смерть наводила на думку, що хтось бачив як я сунув Володимиру в руку оті злощасні п’ять тисяч карбованців. Сьогодні в Росії можуть вбити й за сто карбованців, а можуть й заради вбивства. Мережко заспокоював мене, певний, що від долі далеко не втечеш, але хіба не прикро що для вбивства митця доля використовувала саме мене? Краще б мені з ним не зустрічатися! Їхав би він зараз на своїй плацкарті, малюючи супутників, розповідаючи байки про видатних митців Україні, бо знав він їх добре…

 

Наостанку ми з Василем Леонідовичем випили по чарці горілки, пом’янули батьків, потім він проводив мене до автовокзалу. Квиток я купив в напівпорожній  автобус до Хабаровська. Обнялися. Мережко взяв з мене слово, якщо щось напишу, привезти йому примірник. Мені було сумно розлучатися з цією дивною людиною. Коли автобус рушив, Василь Леонідович перехрестив його, і цей швидкий, трохи, я б сказав, соромливий жест примусив мене, нехриста, потайки витерти сльозу.

 

Comments