Розділ 20 - 21

Розділ двадцятий

Читаючи Багряного

 

Після Гвасюгів, повертаючись в Хабаровськ, я довго й напружено міркував, де втратив нагоду почути щось надзвичайно важливе в моїх розвідках. Недоговорював чогось Пилга, чи недомовила Клава, коли натякала, що у її діда з Лозов’ягою була якась таємниця. Не встигши приїхати додому, подумки я вже збирався в нову подорож в селище Шумний. Протягом години я не відходив від телефону, дзвонив Анатолію Поліщуку, батьки якого до 1949 року жили в Шумному. Може й у нього були якісь спогади про розмови батьків. Нарешті, коли я зрозумів, що Поліщук кудись від’їхав, я в котрий вже раз почав перечитувати роман «Тигролови». «На пліт поставили чотири кадовби з солониною і попливли вниз річкою Мухенею. Мокієнкові залишили м'ясо, щоб він повантажив його та відправив першим пароплавом у Хабаровськ». Про бригаду мисливців, яка в тридцяті роки заготовляла м'ясо на потреби енкаведе, мені розповів голова Оборського осередку, Михайло Осипович Котов. Гвинтівка, подарована Блюхером Сіркові, з якою полював на звіра головний герой роману, Григорій Многогрішний, деталь не випадкова. Не тільки на хутрового звіра полювали в ту добу промислові бригади. Вони добували м'ясо вепрів, не відмовлялися й  від м’яса й іншого звіра, бо дуже багато поневоленого люду прибувало тоді на Далекий Схід. Після того, як у 1934 році Блюхер побував на комсомольській судноверфі, солонина з Оборської республіки поступала навіть в їдальні будівельників. Але якою річкою сплавлялися наші мандрівники? Чи не краще їм було сплавлятися на плотах річкою Хор? Це  ближче до Шумного, обіч котрого тече Підхоренок. Я сподівався незабаром побачитися з рибалками та мандрівниками, які сплавлялися по річкам до Амуру. Відверто сказати, мені могли допомогти мої друзі митці, Юрій Дунський та Олександр Посохов, які сплавлялися гумовими човнами по Хору, Мухені, і, навіть, Анюї. Іноді, подумати лишень, трапляється так, що поміж письменників українського походження,  найщасливішою людиною був саме Іван Павлович Лозов’ягін. Він прожив, хай недовге (58 років), але яке плодотворне життя! Чимало українських письменників не досягли й сорока років. Їх відстрілювали як ворогів народу. Так що ж ото за людина був Іван Лозов’ягін? Невже все йшло від мужності. Коли тебе бажають заманити в пастку треба йти ва-банк. Кажуть же, що сміливого куля боїться і штик не бере. Мужні люди шанують сміливих. А може була в ньому якась принадлива сила? Він вмів тримати себе в руках, говорити з катами, як рівний з рівними. Називав речі своїми іменами. З Лозов’ягіним хотіли зіграти такий собі фокус-спокус, висмоктуючи по краплі силу, довести до відчаю й побачити його зломленим на колінах перед катами. Вирок був не – смерть, навіть не табори, а заслання. Може й справді була депеша, набрати міцних хлопців в бригади заготівельників м’яса та хутра, яке можна було обмінювати за кордоном на продовольче зерно? Бо вже не тисячі, а сотні тисяч будівельників, як в’язнів так і комсомольців-добровольців, було зігнано на Далекий Схід. До речі, не кожному в’язню випадала доля написати в тюрмі повість або навіть декілька віршів. А Блакитний писав. Чи не дивно? Одного разу, ще в сімдесят третьому році, спілкуючись з Павлом Осадченком, я запитав, чи не записував він, будучи в’язнем, поведінку чекістів, котрі його допитували.

– Які записи, – здивувався він, – мати олівець з папірцем заборонялося категорично. З олівцем – ти шпигун, а з папірцем диверсант з шпигуном разом. Багряному якимось чином пощастило врятуватися. Поруч з ним навіть кати добрішали, а що стосується людей, засуджених на заслання, до них ставилися як до кожного робітника в ті роки. Запізнився на роботу – злодій, захворів – нероба, а далі все залежало від коменданта. Він був  слідчий, прокурор і адвокат в одній особі. Добре коли комендант мав почуття гумору й підозру, що одного разу він сам може опинитися на місці злодія чи нероби. Саме таким був комендант Об орської ділянки , Салов. Залишається  загадкою, чи на лісоповал в Оборську республіку було відправлено Багряного, чи в бригаду мисливців. Якщо вірити словам Івана Ісаченко, то в бригаду мисливців Лозов’ягіну допоміг перебратися з лісоповалу саме Салов, після картопляної епопеї. Але, здається мені, що на лісоповалі Багряного не було. З риби його кинули на картоплю, а з картоплі на солонину та хутро. Якщо ти взагалі здатен думати, можна занепасти в таку смуту, що й сам себе не порозумієш. Якби мисливці, та й усі мешканці Шумного знали, яка слава чекає на Івана Лозов’ягіна, вони б зберегли кожне його слово. Але в середині тридцятих людям ніколи було думати про своє, а тим паче про майбутнє якогось московського інженера. Не до жиру, бути б живу, – казали батьки Анатолія Поліщука.

 

Коли, приїхавши в Ситу, я перетнув залізницю, й пішов шукати вулицю на котрій стояв будиночок Григорія Мірошника, в лісі, десь неподалечку щось таємниче загриміло. Я думав, паровоз формує состав, але на станції не було жодного вагона. Я знайшов, раніш зелений, а зараз обшарпаний вітрами та дощами будиночок. Ліворуч біля хвіртки, як двадцять років назад, лежала величезна каменюка. Я сів передихнути, але не від втоми, – від гадки, чи живий ще мій давній знайомий, Григорій Мірошник. Бо зараз йому вже за дев’яносто. А це немало. Правда, як я помітив, кривджені життям люди живуть довго, наче очікують покаяння від влади. Дружина Григорія Мірошника, Стеша, була молодша за нього на три роки, так що надія дещо взнати в мене була.

В торбі в мене лежала пляшка української горілки, кілограм яблук та три китиці білого солодкого винограду. Діти та онуки Мірошників розлетілися по світу, молодший з синів жив у Хабаровську. На той час він мабуть ще працював, бо народився, коли матері було сорок два роки. Я встав, підійшов до хвіртки і тричі погримав клямкою. Ніхто не відгукнувся, не гавкнув навіть собака. Тоді я крикнув: – Добрі люди, чи є хто дома? Щось в сінцях загуркотіло, відчинилися двері і на призьбі з’явилася (боже, яка ж стара та худорлява!) жінка, дружина Григорія Мірошника, Стеша. Як її звуть по батькові ніхто не знав. Я думав, вона не впізнає мене. Розтягнувши губи в посмішці, я назвав своє прізвище й нагадав, що вже гостював в цьому домі.

–Я пам’ятаю вас, Олександр Олександрович. Минулого тижня приїздив син, ми згадували про вас. Сину хтось казав, що нарис про нашого батька ви надрукували в «Тихоокеанській зірці», але газету з нарисом ми так і не знайшли.

Відчинивши хвіртку, я пройшов до призьби. Стеша подала мені темну суху долоню, я потримав її в своїх руці, відмітивши, що в дев’яносто років жіноча кров іноді палає не гірш як у сорок. Жінка всміхнулася:

– Якби не зморшки на лиці я б забула про старість.

Як і двадцять років назад, очі в Стеші були великі, чорні, і дивилася вона на білий світ без окулярів.

– Так ви проходьте, я вже два тижні як одна дома. Чоловіка поховали вже місяць як, іноді приїздить син. Він зараз власник розгалуженої по селам мережі магазинчиків. Онуки теж бувають, але в вільний від праці час. Молодший, Артем, працює і вчиться. Така доба, щоб добре жити треба крутитися.

Я жалкував що купив горілку, а не вино. Пам’ятав, що Григорій вина не пив, Стеша теж більше поважала горілку. Я поклав на стіл яблука, грона винограду, а потім вже пляшку горілки.

– Пробачте, що не вино. Запам’ятав, що ви віддавали перевагу міцним напоям.

– Дякую за добру пам'ять, синку. Поминати чоловіка можна тільки горілкою. Особливо, що вона українська. Останні роки чоловік дуже жалкував, що так і не вдалося з’їздити в рідне село на Херсонщині.

– Не хочу видатися недотепою, але мережа магазинів хіба не дає доброго прибутку?

– Дещо син має, він натякав батькові, що купить квитка, але коли тобі за вісімдесят їхати одному лячно, а у діток клопіт, вони не мають часу. Стеша замислилася, але невдовзі почала похапцем накривати на стіл: огірки, помідори, ковбаса, сало, навіть чорна ікра…

«Не забувають діти неньку», – подумав не без легких  заздрощів.

Єдине що мені не посміхалося – пити горілку. Хоча й зима на дворі, але пияка з мене останнім часом ніякий. Не лізе горілка в пельку. Та й з головою не все гаразд. Але пом’янути Григорія Венедиктовича – святе діло.

День був у самому розпалі. Снігу в цю зиму не було, але сонце блищало в вікнах по-літньому. Ми випили за землю пухом, потім за добру пам'ять, потім за синів та онуків, і дивне діло – горілка не суперечила попасти в мій шлунок, в голові наче легкий вітрець сяйнув. Огірки та помідори були не китайські, і я запитав: звідки син привозить овочі?

–У нього є своя теплиця, – всміхнулася Стеша.

Раптом я усвідомив що починаю міркувати сам собі. Якщо Іван Лозов’ягін зустрічався зі Стешею сімдесят п’ять років назад, коли вона була зовсім ще молодою, чи не облизувався він, дивлячись на таку красуню? Біс сіпав мене за язика, почати розмову про головне, що мене цікавить. Не знав тільки з чого почати. Але почала Стеша.

Її гарно окреслені вуста весь час осяювала добра посмішка, очі іскрилися. Я не хотів корчити з себе п’яного блазня, не хотів бути занадто суворим, хоча поминати людину можна по-різному. Іноді на поминках навіть пісень співають.

– Ви з якими справам до мене? – запитала Стеша. – Двадцять років не заглядали.

Я розумів, що мій візит припав на найнезручніший час, ще не минуло й сорока днів після смерті Григорія. Але чи доведеться приїхати вдруге? Після смерті чоловіка Стеша вже трохи отямилася, тяжкого смутку на її лиці я не бачив. Але не зовсім був упевнений, що причина мого візиту сподобається.

– Можна побалакати пізніше, але коли вже прийшов, пробачте. Того разу, коли я був у вас, Григорій щось казав про Лозов’ягіна, вони ще картоплю разом ростили на Моховій западині. Ви щось пам’ятаєте про ту добу. Може Іван Павлович бував у вас дома?

Стеша зажурено похитала головою.

– Сама мало що знаю, але Григорій в останні роки дещо розповідав. Була розмова й про Івана Павловича. Якось старший син написав із Львова, що Лозов’ягін став відомою людиною в Україні. Він навіть книжку його прислав, за псевдонімом Іван Багряний. Але Багряним ми його не знали. Ми були здивовані, навіщо йому таке прізвище – Багряний. До комуністів Іван ставився негативно. Краще якби він став Іваном Блакитним. Я завжди порівнювала його з блакитним квітневим небом. Щось в ньому було холоднувато-блискуче. Як небо в квітні: в очі сяє, а душу холодить. Його книжку «Людина біжить над прірвою» Григорій читав мені вголос. Книжка українською мовою, так що деякі слова мені треба було розтлумачувати. Важка книжка, але написана добре.

–Я читав дещо й про Багряного. Пишуть, що пройшов табори Бамлагу, Магадану, Колими, був навіть на Беринговій протоці.

– Думаю, все це вигадки. Його справа може й проходила оті всі етапи. Себто проходила солонина, яку вони, як заготівельники, відправляли мережами енкеведе та озброєних сил. Лозов’ягін був на засланні, а це ще не табори. Правда, працювали не менше. Зранку до ночі - на державу, а в місячному світлі будували собі хатки.

Я не знав що й сказати. Здавалося нечемним розпитувати жінку про її ставлення до Лозов’ягіна, а що мене більше всього цікавило, як ставився він до жінок. Їх чимало було в Оборській республіці. Чи правда, що він мав якісь зв’язки з дружиною коменданта.

Стеша усміхнено похитала головою:

–І чого тільки люди не придумають. Дружина коменданта належала до гурту службовців, це була каста, представники котрої на нас, розкуркулених, дивилися, як на рабів, а то й ворогів яких. Щоб цариця закохалася в раба! Такого не могло бути. Я пам’ятаю, як Іван Павлович дивився на мене. В його гострих блискучих очах завжди сяяв смуток. Але він поважав Григорія, я теж була закохана в свого чоловіка. Мені довелося нелегко. Нас з Григорієм кидали з одного осередку до другого, не встигнемо збудувати житло в Ситі, як з нього гонять, не дозволяючи взяти з собою ні меблів ні ліжка, ні навіть хатнє начиння яке. З Ситі в Троїцьке, звідти до Обору, потім знову в Ситу. Пароплавом, потягом, а з Обору в Ситу пішки під мерехтливі вересневі барви. Праворуч ліс, ліворуч чагарники та багнюка. Пам’ятаю як одного разу впав Григорій у відчай. Каже, може підемо, подалі в лісі збудуємо собі землянку, й житимемо, щоб не бучити отих всіх знущань. Але я тоді тільки скривилася від ледь стримуваної гіркоти. Зараз дехто дивиться на минуле з легкою усмішкою, сам собі задається питанням: а чи краще було б життя на одному місці, на селі, де також з ранку до вечора треба гнути спину на ланах? Може й не краще, не знаю. Кепсько коли тобою помикають, як твариною. Старі люди казали, що за царем краще жилося. А що до Лозов’ягіна, від багатьох людей чула, що його сам бог стереже. Він намагався бути уважним до кожної людини, але в суперечках міг наговорити такого, за що інших присуджували до розстрілу. А говорив він відверто, як з лісорубами так і з комендантом. Якийсь час у Григорія була підозра, що Іван провокатор. До випадку з гіркою бульбою, коли по суті Іван взяв на себе провину за те, що не домігся весною від коменданта, щоб завезли вапно для розкислювання ґрунтів на Моховій западині.

Витираючи довгими тонкими, майже чорними, пальцями спітніле чоло, Стеша ненадовго замовкла. Я теж мовчав, запитуючи себе, яку треба мати пам'ять, щоб розповідати про такі дрібниці. Бо з того часу минуло вже більш як сімдесят років. Мабуть частенько Григорій з дружиною поринали в минуле, розповідаючи одне одному про свою скривджену молодість. Стеші було шістнадцять років, коли їх розкуркулили з відправкою в Оборську республіку. Все майно конфіскували. Навіть теплі речі. Довго жалкувала, що забрали коштовну по тому часу цигейкову кожушанку. І хто забрав? Сестра була одружена за головою сільради. Вона й напоумила чоловіка, щоб вислав геть з очей Стешу з Григорієм. Вони ще не від’їхали, коли рідна сестричка наділа кожушанку на себе.

– Коли Григорій розповів Лозов’ягіну про цей випадок у того ледь очі на лоба не полізли. Не міг собі уявити що таке можливо. Рідна сестра! А ми скаржимося на сусідів, які докладають чекістам, хто про що говорить. Ще й дивувався, що я все своїй сестричці, Валентині, вибачила. Хай поносить мою кожушанку, коли є таке бажання. І що дивно, в тридцять сьомому сестру з чоловіком розігнали по таборам, де вони й загинули. Так їм і треба, сказав би Лозов’ягін, але я не згодна.

– Ви певні що Іван Павлович сказав би саме так?

– Певна. Він ненавидів зрадників і боягузів. Григорій розказував як одного разу комендант вдарив поселенця за те, що той привіз йому додому не ті дрова. Ото вже було галасу! Лозов’ягін наче сказився: ти що робиш, смердюча твоя душа, гримав на коменданта Салова. Ми думали на тому й скінчиться його життя. Але комендант повинився перед поселенцем, а Івана відправив подалі від гріха.

Я слухав Стешу, дивлячись у вікно на попелясті обриси старих хатинок, на темні стовбури дерев. Отут пройшло все їх життя, виросли діти, розбіглися по світу, а вони так і не повернулися в рідне село. Мабуть це було б дуже тяжко.

Сонце давно переїхало в півдня на захід, віконця вже не блищали, не сяяли, як раніш, свіжим чорносливом сумні очі Стеші. Раптом вона ніби пригадала щось.

– Пробачте, Олександре, сусід наш, Микола Каширин, приїхав ранком з Владивостоку, вмовляв щоб я його розбурхала. Посидьте трошки.

Я вийшов в сінці, нахилився до крана, хлюпнув собі в очі холодною водою. Безпорадно дивлячись в вікно, зважував, що може бути правдою в розповіді Стеші, а що вигадкою.

 

 

Розділ двадцять перший

Повії в кав’ярні пана Мірошника

 

Повернулася вона з літнім мужчиною, який міцно потис мені руку, й назвався Миколою.

– Якщо треба в Хабаровськ, поїхали, бо я вже запізнююся.

Я подякував Стеші за гостинність, поцілував її в темну, як вечірні сутінки, щоку, та, пообіцявши приїхати ще, побіг слідом за Миколою. Той вже сидів за кермом вантажної машина, прогрівав двигун. Він мені здався дуже стомленим, запаленим від дорожньої пилюки.

– Зима в цьому році не порадувала, – сказав я, сідаючі поряд в кабіні.

Микола промовчав. Поки не виїхали з селища він лаяв адміністрацію, потім людей, які звалюють сміття в кюветах, а коли вже виїхали на асфальтовий шлях, зауважив:

– Все що говорила про Лозов’ягіна дружина Мірошника брехня. Зовсім він не справжній, не Багряний, їхній Лозовя’гін. Справжній Лозов’яга був, інженер, дослідний, випробувач літаків. Вони летіли у Владивосток, коли літак в тайгу впав. Звідтоді вони з мисливцями ходили, літака шукали, а за одне звіра били на м'ясо та на хутро. Про це мені моя бабуся розповідала. Вона була знайома з Лозов’ягою, він їй свої вірші читав. Вірші Багряного бабуся не запам’ятала, але читала Тичину, про якого Лозов’яга казав, що він талановитіший поет України. А вірші моєї бабусі йому не сподобалися, бо дуже вона шанувала  радянську владу.

 

Ти велич моя робітнича,

Тобі я життя віддаю

За наше майбутнє величне,

За добру суворість твою.

 

Запам’ятав, бо вірш надрукувала газета «Трибуна слави». Лозов’яга тоді бабусі сказав: навіщо віддавати життя владі, чи не краще мені віддатися? У неї від Лозов’яги донька була, Настя. Але народила її бабуся вже в таборі. Малятко, звісно, забрали, а куди не сказали. Бабусі в тридцять п’ятому було двадцять два роки. Потім в неї було ще дві доньки, старша – моя мати. Я прочитав у владивостоцькому альманаху роман Багряного «Тигролови», він там багато чого набрехав, але на те він і роман. Але багато чого в романі правда…

Микола додав швидкості. Бажаючи якнайшвидше, поки не приїхали, довідатися про щось нове, я запитав чи не була його бабуся на Шумному?

– Мабуть – ні, – відповів. – Після того як щез Лозов’яга бабусю арештували, повернулася вона в сорок дев’ятому, деякий час жила та працювала в Золотому, хазяйкою готелю, а на початок перестройки, коли лісництво розпалося, ми купили хатину в Ситі, де живемо й досі. А бабуся померла, вона з таборів хворою прийшла… Була певна що Лозов’яга теж загинув. Язик у нього працював справно, за такий язик кращий вирок – розстріл. Але він справді під охороною янгола був, у чекістів рука не піднялася підписати йому вирок.

Микола був свідок непередбачений, і не останній в моїх розвідках про далекосхідні мандри письменника. Якщо бабуся Миколи й справді була коханкою Багряного, ставляться під сумнів натяки, що в Шумному дружина мисливця Шлюндіка була його коханкою і навіть народила від нього дочку. Може й була дочка, але де, в який час, і яка жінка понесла від поета? І що ото за мавка така лісова, про яку розповідали мені Андрій, Віра та інші мешканці Зеленого Клину?

Коли ми приїхали в Хабаровськ, щось, всупереч моїй волі, не давало мені одразу покинути Миколу. Вже зовсім засутеніло. Поки розвантажували машину, Микола бігав з якимись папірцями, я сидів в кабіні, чекаючи його повернення. Сп’янілий від запахів, які суцільним струмом підіймалися з дверей льоху, де були розташовані склади бізнесмена, на якого працював Микола, я, усупереч своєму намірові, виліз з кабіни і пішов до кав’ярні, щоб дати відпочинок своїм почуттям. В кав’ярні пахло кавою та жіночою парфумерією. Зовсім як з дверей льоху. За столиком в темному куту сиділи три жінки, їх гелготнява, вибухи сміху мене дратували. Я зовсім вже хотів піти геть, коли побачив знайоме лице. То був син Григорія Мірошника, котрий, як я тепер розумів, мав мережі магазинів не тільки в селах, але й в Хабаровську.

– Як же давно я вас не бачив, Олександре Олександровичу. Ми з батьком не раз згадували вас, хотіли побачитися… але…

– Ми тільки-но від вашої неньки з Миколою сусідом приїхали. Пом’янули батька. Дуже жалкую що запізнився ще раз побачити живого.

–Так-так, запізнилися на цілу вічність. – він спробував усміхнутись, але посмішка вийшла занадто сумною.

Ніби соромлячись запливаючих слізьми очей, Мірошник молодший запропонував мені місце за стойкою біля бармена, а сам сів поруч.

– Дай нам по склянці коньяку, Сергій, і собі налий трошки, пом’янемо мого батька, Григорія Венедиктовича. Якщо й справді душа людини не вмирає, батько зараз знаходиться поряд з нами. Чуєш, тату, ми тебе любимо. Пробач, якщо щось робимо не так, як ти хотів.…

– Зачекайте, – вигукнула одна із жінок, – ми теж пом’янемо вашого дідуся, дуже хитливий був кавалер.…

– Дякую вам дівчата, – невже як зустрілися одного разу так і запам’ятали? – На все життя запам’ятали, Олег Григорович. Ми з ним по черзі вальс танцювали. В дев’яносто три роки який молодик був.…

Олег Григорович наче застиг, тримаючи склянку у руці. Мабуть, пригадував останній візит батька до сина-бізнесмена. А потім хильнув все, що було в склянці, і наказав бармену часту-вати нас безкоштовно. Жінки одразу потягли мене за свій столик.

– Ви відома людина, але у Мірошника вас бачимо вперше. Чи й справді, всі письменники відлюдники, сидять, пишуть свої твори. А ви недавно приїхали? Звідки, якщо не секрет?

– З Сіти півгодини як, – відповів я з якоюсь несподіваною радістю.

На сестер вони не походили, але всі троє були біляві, кучеряві, не красуні, але запропонуй яка проводити до хати, пішов би не гаючись. Особливо вабила мене трохи худорлява, правда, але з такими сумними й глибокими очима, що від одного погляду починало тріпотіти не тільки серце, але й все тіло. Жінки одразу це помітили:

– Що за мужики пішли, подавай їм манекенниць, а куди нам з нашими перлами діватися?

– Ви тутечки усі красуні, але у однієї дівчини є щось надзвичайне…

Повнотіла, за прізвищем Віра, зареготала:

– Дівчинку знайшов, чуєте? Тамаро, ти у нас в свої за сорок – дівчина, як таке тобі вдалося?

– Мужики такі попадалися, діло робили, а цнотливість залишили.

– Якщо так, ми усі тутечки дівчатка, правда, Ларисо?

– Не знаю, не заглядала, хіба що Олександр це зробить?

Вона сказала це таким тоном, ніби намагалася прямо тут дозволити мені заглянути, чи порушена її незайманість, чи ні.

Реготали вони, як скажені, а замовкли якось раптом і разом.

– Ми знаємо за яким бісом ви бігаєте по нашому району, – схопила бика за роги, Віра. – Живих свідків ви зараз вже не знайдете, але дещо цікаве почути ще можна. Письменник отой ваш, Іван Багряний, працював в нашому районі, бував також у В’яземському, в Сучанському, та інших районах краю. Бабуся, Ірина Марківна, наша сусідка, коли ми ще були мешканцями села Золотого, розповідала про Лозов’ягіна. Вона вірила що його оберігають якісь надприродні сили, а коли Іван занепадав, думала, що таким чином він вислухує своїх небесних охоронців. Випадали хвилини, коли Іван нетямився в своїй люті до влади яка, забуваючи про сон, катує людей, щоб вони, де б не були і щоб не робили, сіпалися від жаху перед нею. Ореол таємниці сяяв на лиці Лозов’ягіна, коли він після припадку люті раптово ущухав, як ущухає вітер, загнавши хмарину в небесні нетрі, де вона буде набиратися сил для нового дощу. Іноді Іван не вважав за потрібне навіть відповісти, коли його питали, чи вірить він в комуністичну ідею. Тільки дразливо всміхався, а якщо співрозмовник не починав відстоювати свою точку зору, вставав і йшов геть, похитуючи головою, наче дивувався, як ото люди можуть вірити в таке безглуздя.

– Йому не було в чому дорікнути. Замість того, щоб будувати нові літаки Іван повинен був блукати нетрями, шукати те, що давно згинуло в лісових гадючниках. Що ж ото за влада, яка погрожує вченим людям, що перестане спілкуватися з ними, або пошле в табори, на лісоповал, на будівництво залізниць, а ще гірше – пристрелить, як собаку.

Двічі Тамара намагалася вставити слово, але Віра наче не помічала цього.

– Ірина Марківна була певна, що жодна людина нічим не зобов’язана владі, коли та піклується тільки про свою безпеку.

– Знаєте що я вам скажу, Олександр, – перервала Тамара балаканину Віри, яка погрожувала затягтися надовго. – У всьому, що стосується Івана Багряного, повинен молодий журналіст, який два роки назад приїхав з Москви та наробив шереху на нашому терені. До його появлення нічого тутечки про Лозов’ягіна, як і про Багряного, не чули. А коли отой Віктор Гмиза нарозповідав, яка славетна людина ваш Багряний, у наших стариків наче третє око відкрилося. Усі занурилися в минуле, навіть молоді мисливці стали кращими друзями Івана. Жінки, особливо старі, подумки понароджували від нього діточок, а молодиці, безбатченки, раптом визнали в ньому свого батька. Теперечки вам вішають локшину на вуха, а ви слухаєте.

– Збляклі картини минулого іноді наштовхують на думку, яка на дев’яносто відсотків може бути правдою, – зауважила Лариса. – Якщо вже люди зацікавилися письменником, не зайве буде знати, що про нього говорять сучасні читачки.

Я всміхнувся:

– Ви щось Багряного читали?

– «Тигроловів» читала російською мовою. Не скажу що з захопленням, але про нашу тайгу, про наші водоспади, річки. А що до відносин Многогрішного до доньки мисливця Сірко, це вже не з життя списано.

Ларисі заперечила Тамара.

– Не забувай, що дії відбувалися в тридцяті роки.

–Я й маю на увазі саме тридцяті. Якщо вірити матері, в ті трикляті тридцяті на терені Зеленого Клину було кріпосницьке право. Місцевий голова, мав право першої ночі, особливо коли одружувалася місцева красуня. Від такої влади й втекли вони за кордон, Многогрішний та Наталка.

Ця зустріч мала б дати добрий матеріал для окремої глави в книзі про Івана Багряного, але прийшли якісь хлопці, поляскали в долоні і мої дівчатка почали поквапливо збиратися.

– Може ще зустрінемося, – сказала Тамара, незграбно підводячись і всміхаючись мені глибокими, як квітневе небо, очима.

– Ти насміхаєшся з мене?

– Тіпун тобі на язик, Олександре. Я б з радістю посиділа з тобою, але нічого не зробиш, така жіноча доля.

Вона багато чого не домовила. Віра з Ларисою не сказали навіть до побачення.

Коли жінки вийшли, я запитав у бармена, що ото були за хлопці.

– Про хлопців не знаю, їх тут чимало ходить, а жінки… жінки заробляють свій прожиток.

– Повії чи що!

– Ви вгадали. Живуть в районі, а сюди приїздять на заробітки.

Мені кортіло спитати, чи не на Олега Григоровича працюють, але я не спитав. Засоромився. Мені було дуже прикро усвідомитися що Тамара повія. Про Віру й Ларису я якось не подумав, але Тамара запала мені в душу своєю своєрідною вродою. А бармен тим часом розмовляв ніби сам з собою.

– Сучасні повії завжди в небезпеці, така їх доля…...

Переляканий тим що може невдовзі статися з Тамарою, я запитав у бармена де можу знайти Олега Григоровича, але він тільки плечима стенув.

– Божі шляхи не заповідані. А ви що…, турбуєтесь за жінок? Не треба! Загинути може кожен, хто не ризикує – не п’є шампанського.

Несподівано я відчув сум і гірку самотність, наче втратив щось дуже важливе. Надія, що добра воля розкриє мені обійми, що знайду зачіпку, яка направить  мене на слід героя моїх розвідок. Але надія не здійснилася. Тамара була щиросердною, і якби не оті поганці, вона б розповіла мені дещо важливе.

Треба було повертатися додому. Дружина на мене сьогодні не чекала, сподівався приїхати в п’ятницю, а сьогодні була тільки середа. Не буду ж я валандатися по знайомим. Десь о дванадцятій ночі я був вже дома. Дружина запитала чи буду вечеряти, я відповів – ні, хіба що склянку чаю.

– Тоді зроби собі сам.

Доки не закипіла вода, дістав з торби зошит. Записав я в дорозі багато, але так неохайно, що не відразу розпізнавав прізвища своїх співрозмовників. Поліз в кишеню за окулярами, а витяг папірця, на якому чітким каліграфічним почерком було написано одинадцять цифр – номер стільникового телефону з літерою Т... з трьома крапками на кінці.

Як відразу затіпалося моє серце! Я негайно вийшов на балкон, не пальцями, а завмираючим серцем, набрав оті одинадцять цифр. Було побоювання наражати Тамару на небезпеку, але терпіти не вистачало нервів.

Відгукнулася вона не одразу:

–Я знала що ви подзвоните. Зараз, пробачте, я поспішаю, але завтра можемо зустрітися, десь в пообіддя.

– Все буде гаразд, Тамаро?

– Не бійся, бо я сама боюсь.

Зв'язок обірвався. Якийсь час я дивився на голі дерева невидющим поглядом, цілком забувши про окріп на газовій плиті. Ввійшовши в кімнату почув, як дружина босоніж пробігла до кухні.

– Де тебе носить, невже не міг подзвонити?

– Не хотів тебе турбувати.

– Добре вже, наливай і мені, там я доброго печива зробила. Ти любиш з жимолостю.

Після чаю вже в ліжку запитала:

– Нового чогось накопав?

– Накопав багато чого, але нічогісінько, як і тиждень тому, про Багряного не знаю. Для славетного втікача з концентраційного табору треба мати фактуру, щоб під серцем смоктало, а мені нагородили про Івана Павловича такого, що самого Казанову завидки візьмуть.

–А ти як думав, жінки люблять погрітися біля славетної людини.

У мене була певність, що зустріч з Тамарою прояснить деякі питання. Дружина лежала причаївшись, мабуть обдумувала все що з нами сталося. Два тижні не був дома, а весь в думках?

– Надалі будь обачніший з жінками. Не віриш, відразу скажи, що – брехня. Щоб не потрапити у велике багнище, треба слухати свого серця. Побачити себе на місці героя. Ти б міг бути Казановою? В обставинах тридцятих років, відправлений на заслання, катований у в’язниці...

– Думаю, саме так, міг би. Навіть… був би, бо нічого доброго в майбутньому не бачив. А Багряному, не забувай, на той час не сповнилося й тридцяти років.

– Тридцять не сімдесят, хіба не так?

– Саме так, люба, – вимовив я пошепки, відчуваючи як від хвилювання перехоплює подих. – Не зустрічав я в своїх мандрах жінки, яка б запалила моє серце.

Я збрехав, але соромно мені не було. Я пишався своїм почуттям, бо було воно цілком природне. Подія надзвичайна, бо Віра була надзвичайно молодою жінкою, молодшою, мабуть, за Тамару. Бабій я був не кращим за Казанову. А Іван Багряний? Молодий, вродливий, та ще – поет. За все своє довге життя я не зустрічав поета, котрий не був би бабієм. Хіба він не відчував заздрощів, коли його однолітки були одружені за вродливими жінками, а він бігав по тайзі одинцем за мавками? Може й брешуть баби, але частина правди в моїх розвідках має бути. Без вогню диму не буває.

Я не помітив як заснув. Снився мені літній чоловік в окулярах в оточенні тигрів, диких кабанів, вовків, поруч з ним сиділа мавка з волоссям Віри і всміхненим лицем Тамари. Я намагався дізнатися чи справді людина в окулярах – письменник Багряний, але присутні мене не тільки не чули, але й не помічали. В мене, звичайно вві сні, виникло почуття гіркої недовіри до Багряного. Він з верхів’їв своєї слави не хотів зійти до мало кому відомого поета. Талановитий сам до всього дійде, подумки осягне шляхи та стежки, які торив в свій час Іван Павлович… Я прокинувся коли тигр почав шкірити на мене ікла, а людина в окулярах (ну чисто Іван Багряний) сміятися з мого жаху. На небі ще зблискували крижини зірок, але дружина вже встала: о сьомій вона бігла на роботу.

– Які в тебе плани на сьогодні?

– Десь пообідді приїздить з Обору молода жінка, бабуся якої, як кажуть, була коханкою Лозов’ягіна. Зустрінемося у кав’ярні Олега Григоровича Мірошника. Не сподіваюся на щось особисте, але зустрітися треба.

– Треба, так треба.

В голосі дружини бриніла нотка втоми.

– Ревнуєш?

– Я що, дурна.

 

Comments