29

29

Апостолу зовсім не сподобався мій нестямний роман з Таїсією Петрівною.

– Рвав і метав, – доповіла мені по телефону Ганна, яка останнім часом не тільки зачастила зі дзвониками, але й двічі запрошувала мене прогулятися набережною Амуру.

Блискавки, межі нашими очима, щоправда, більше не виникали, Так що бажання злитися в безумі кохання з дружиною Апостола більше не поставало. Застерігала можливість каверзи з боку загадкового подружжя. Чому, на мою думку, загадкового роз'яснити не можу. Пересторога виникала сама по собі, коли ми зустрічалися з Ганною віч-на-віч. Вона наче натякала мені триматися з Апостолом обережно, та й зустрічі оці наші начебто не були спровоковані її чоловіком. Але чим біс не жартує, коли пересторога спить. Такі думки виникали й щезали, коли Ганна, кокетливо помахавши мені рукою, зупиняла таксі. Проводжати її додому вона не дозволяла, нібито з остраху накликати гнів чоловіка. Але це було тільки її удавання. Я підозрював що за нами незримо стежать пильні очі вартових Апостола. Після замаху на моє життя, думаю жартівливого, в мене з’явився свій охоронець, котрий не стільки охороняв, бо не було загрози, а стежив за кожним моїм кроком. Таїсія Петрівна якось казала, що від жевжика Апостола можна чекати чого завгодно. З якого такого спостереження вона приліпила Апостолу характеристику мартопляса, сказати не можу. Якщо послухати людей, місцевий Авторитет – людина з тисячею облич. Диявол з прозорими очима добросердого дитяти. Але останнім часом Таїсія Петрівна наполягала, щоб ми негайно кудись з’їхали. Поміркувавши, ми купили квитки до Благовещенська, але зупинилися у мого знайомого журналіста в Біробіджані, а вже звідти, автобусом до Хабаровська, а далі пароплавом рушили до Миколаївська-на-Амурі. Я не був певен що за нами ніхто не стежить. Хлопці Апостола працювали справно. І все ж таки Таїсії Петрівни треба було трохи заспокоїтися. Здається, вона дійсно покохала мене і серцем відчувала якусь небезпеку.

Пароплав майже на годину зупинився в Комсомольську-на-Амурі. Ми з Таїсією вийшли на пристань, потім пройшли в невеличкий скверик, присіли під сосною на лавочці. А вже тоді підійшли вони – два міліціонери, зажадали побачити наші посвідчення. Паспорта Таїсії старший лейтенант навіть не розгорнув. Ознайомившись з моїм, делікатно повертаючи, спитав.

– Сподіваюсь, ви не дуже поспішаєте. На вас чекають друзі, бажають накормити обідом. Якщо запізнитесь на пароплав, затрати будуть відшкодовані.

Таїсія обома долонями вчепилася мені в руку, наче таким чином хотіла утримати від чогось жахливого.

– Нікуди ми не підемо, нам треба повертатися на пароплав.

Я вибачився перед міліціонерами. Заспокоївши жінку, сказав.

– Ігнорувати запрошення друзів – велике свинство. Це ж справді так, панове. Ведіть вже куди треба…

Остання фраза викликала усмішку на вустах старшого лейтенанта. Сержант іронічно запитав.

– Ви завжди такі наполохані.

Я засміявся.

– Ходімо вже…

 

Звичайно я знав куди нас супроводжують. Петро Савич не міг не скористуватися щасливим випадком, подякувати мене за вихід на батька. Так воно й було, тільки зустрічав нас на порозі квартири сам Сава Харитонович, мій вчитель історії та фізкультури. Зустрічав з щирою усмішкою на лиці.

–Я казав синові, щоб спіймати цього птаха, тенета не допоможуть, треба чекати щасливого випадку. І нарешті дочекалися. Заходьте, син зараз прийде.

Сава Харитонович за останні роки майже не змінився. Худим він був завжди, правда полисів трохи, але зовні – молодик ще той. Мені цікаво було дізнатися про останні роки його життя, чиїм життя він знехтував, окрім материного. Я вирішив забути про все гидотне, ставитися до Сави Харитоновича тільки як до вчителя. Але він сам зачепив не зовсім приємну мені тему.

– Доносів на твою матір я не писав, це марна гавкотня, – казав він, запрошуючи нас до світлиці. – Навпаки, я попередив Дину, щоб негайно поверталася до своїх чеченських пенатів. Обридла вона твоєму батькові. Навіть ні, не обридла, його лякало її відверте ігнорування політики Кремля. Батька твого не раз попереджали, що добром це не скінчиться. Що за дружиною піде і він…

Мені хотілося вірити Саві Харитоновичу, я, навіть, здогадувався що так воно й було. Була навіть підозра, що вбивство матері оплачував саме батько. Але погодитися з такою думкою було мені дуже боляче. Все ж таки він був моїм батьком. А що до Вовчика, кажуть його батьки мешкали в Миколаївську-на-Амурі, отже вони були знайомі з моїм батьком-підприємцем. Можливо після загибелі батьків, Вовчик якийсь час жив у мого батечка. Здогадок виникало багато, але життя мого вони не скрашували.

Таїсія дивилася на мене наче вперше побачила. Можливо вона вперше потрапила в квартиру нових руських, з шикарним євроремонтом, коштовними картинами по стінах, меблями, про які навіть не думала, що вони існують.

Петро Груба був у захваті від зустрічі. Він не тільки тискав мене в обіймах, навіть тричі поцілував. Дуже ввічливо знайомився з Таїсією, уклонивши голову і поцілувавши долоню. Ну, справжній джентльмен! Я думав на прийомі буде чималий гурт гостей, але нікого із сторонніх авторитет не запрошував. За столом нас було четверо. Перш ніж сісти за стіл, Петро допоміг сісти батькові, підставив йому стільця. Я дивився на славнозвісного своїм хижацтвом авторитета, нічого не розуміючи. Він таки здогадався про що я думаю.

– Даремно ви гадаєте, що все на світі знаєте, – римував Петро Савич, розливаючи по бокалах вино. – Батькові моєму відомі всі недоробки в нашій освіті. Він викладав те, що йому дозволяли. Я теж роблю те, що нав’язує мені сучасність. Кажуть – я вовк, але ж живу поміж вовків. Які сьогодні воюють. Але на війні, як на війни, або – ти, або – тебе. Знаєте як сучасні представники партії президента захоплюють посади на перспективних закладах. Спочатку пудрять мозок директору, або президенту фірми, допомагають йому придбати якусь нерухомість, запевняють його, що він один з пухирів влади, а потім… геп, прокурорська перевірка, і немає директора, спеклася пташка. А новий урядовець приходить зі своєю командою, разом з директором виставляє за ворота фахівців, не дивлячись, скільки років вони проробили на закладі. І хоч кричи, хоч ричи, ніхто тебе не почує. Ти – ніхто! Кузька, яку розчавив випадковий перехожий. Сьогодні це називається демократією. Народною владою, при котрій народ – це гнане вітром сміття. За сім років дванадцять замахів на моє життя. Чотири поранення. Живу завдяки моїм охоронцям, п’ятеро з котрих вже не живуть, бо захистили мене своїм тілом. Та й мене невдовзі з’їдять. Я знаю навіть хто й коли.

      Я теж знаю…

– Воно як, і хто ж він, отой вовкодав?

– Вам цікаво знати?

– Цікаво зазирнути у ваш мозок.

– Вас з’їдять хлопці, які доставили нас сюди. Тобто – влада. Ви – держава в державі, кому таке сподобається.

– Думаєте без нас державі буде легше?

– Так не думаю, але…

– Що але?

– Знищиш в полі чортополох, він на подворі виросте.

Петро Савич підняв бокал.

– На правах господаря – тост… за учнів, котрих виховує мій батько.

Довелося випити. Не ображати ж вчителя. Яким би він не був, але чомусь таки навчив. Хоча кращим моїм вчителем було саме життя. Та ще книжки, які іноді підсовувала мати.

Посиділи ми за столом не більше години. За цей час стільниковий телефон Петра Груби дзенькав разів десять. Але він не реагував на дзвоники. Розмова точилася в основному про сучасне становище в Росії. Нічого нового я не почув, хіба що застереження – не дуже довіряти Апостолові.

– Людина з подвійним дном. Надто марнославна. Бачить себе божим посланником. Але це тільки гра… А щодо моєї смерті ти помилився, друже. На моє життя давно і ретельно позіхає саме Апостол. Його бажання щоб це зробив саме ти, бо для нього – ти подразник. Людина сумління. Він певен, що такої людини на землі просто не може існувати. Тебе треба утоптати в багно, поставити на коліна. І нікуди тобі від нього не дітись. Жіночці твоїй краще повернутися до себе в Благовещенськ. Якщо кохаєте Олега Семеновича, повертайтеся додому. Почекайте на нього рік-другий. Росію чекають деякі відміни. Певен, не сьогодні-завтра Апостол почне втрачати свій вплив на місцевий загал. Розповзуться братки по норах, аби тихо, і сидітимуть там, плекаючи плани нової великої перебудови…

 

Петра Савича Грубу забили того ж року в слідчій в’язниці Хабаровська. Але про це ніде не писали, була тільки чутка, що це за великі гроші зробили самі місцеві тюремники.

А ми з Таїсією ранком другої доби тишком-нишком виїхали з Комсомольська-на-Амурі бамівськими рейками до Чегдомина, а вже звідти до Благовещенська, де два тижні провели майже не виходячи з квартири. Серпневим ранком о восьмій годині я виїхав до Хабаровська.

 

Того ж вечора, до мене прийшла дружина Апостола Ганна. Одягнена вона була задирливо сміливо. Те, що було на ній, назвати спідницею можна тільки з великим прибільшенням. Спідниця і ліфчик робили її більш ніж роздягненою. Дивитися на таку кралю без опіку серця було неможливо. Я так і сказав Ганні:

– Ти сплюндрувати мене прийшла. Розтрощити на щепи. Кажи, за яким дідьком?

Мене била колотнеча від бажання швиргонути її на ліжко. Але в мене сумніву не було, що саме на це надіється Апостол. Що прокуратура вже всунула ногу в стремено, а сам він, принишк за дверима, нашорошено підслуховуючи, що чиниться в моїй квартирі. Він спав і бачив, як мене беруть під білі рученьки, а суддя виносить мені вирок – сім, або десять років таборів за спробу зґвалтувати його дружину. Отоді вже він візьме мене в свої хижі пазурі: не тільки директором, але й прибиральником його офісу поставить. Так що я швиденько угамував своє жадання укласти Ганну в ліжко.

А вона тим часом швендяла по квартирі, загадково всміхаючись.

– Не дуже справно живеш, Олег Семенович... чаєм гостей пригощаєш?

– Будь ласка до столу, за хвилину буде окріп…

Від хвилювання дерло в горлі, сльозилося око, з якого колись назустріч Ганні вилетіла блискавка. Я соромився спитати, за яким бісом вона прийшла. Це було так не схоже на мене, безсоромного бабія, що я теж почав усміхатися.

– Тебе шокує як я одягнена?

– Трохи є, – зітхнув я, – але в спідниці до п’ят ти показуєш себе сексуальній.

– Ти бачив мене в такій спідниці?

– Здається, да… По телебаченню на новорічних святах, ви з Володимиром одаровували діточок цукерками.

Вона відкрила холодильник, витягла пляшку сухого вина, потім десертного.

– А що горілки нема?

– Горілку я уживаю тільки теплою, грамів отак по десять-п'ятнадцять. Подивіться в столі.

Ганна поставила на стіл пляшку з китайським денатуратом, в якому начебто плавав корінь женьшеню. Потім принесла з серванта дві чарки, наповнила їх під самі вінця.

– Починається, – майнула думка. – Почне зваблювати, не відмовлюся. Що буде те буде.

– Огірки є солоні?

Приніс огірки.

– Торкнемо серця горілочкою, чи як?

– У тебе щось не так?

– Настільки так, що огидно… Володимир після заколоту в школі наче сказився. У всьому звинувачує тебе.

–Я його попереджав.

–В тому й причина. Він завжди числив себе розумнішим, здібним передбачати розвиток події. А тут помилився, недооцінив твоєї прозорливості.

–Я тут причому?

– Сьогодні він поїхав до Петра Груби. Боїться герцю, якщо з тобою що станеться. Але, певна, він готує замах на твоє життя…

–Я припускаю.

Ганна здивовано закліпала повіками.

–І що… підставиш спину?

–Я знаю потенційного вбивця, і мені цікаво як він буде це робити.

Несподівано вона змінила тему бесіди.

– Можна я в тебе заночую. Здається мені що один з Володимирових горлорізів зґвалтує мене сьогодні. А що я можу зробити проти отої мавпи.

Вона знову наповнила чарки.

–Я знаю, потай ти бажаєш мене, і я до тебе не байдужа. Коли познайомилися, я була в захоплені від Володимира, але згодом второпала, він не те, що мете. Він те, що підмітає. І наче тінь на душу лягла, аж до огиди…

Я довго не вагався, відмовився навіть від запропонованої чарки.

– Потім, Ганночко… потім. Ходімо до ліжка поки не передумала. Буду тебе з’їдати і кісточки обсмоктувати. Тільки спочатку треба закрити на всі защепи двері, щоб Апостолів вбійник не устряв. Бо ти цукерка на всю ніч…

Ганна справді була дивною жіночкою. Коли ранком я побажав її випроводити, межі нами спалахнула така блискавка, що ми знову опинилися в ліжку. Так ми і кохалися під невгамовні дзвоники стільникового телефону. Коли я згодом усвідомився хто дзвонив, виявилося – Апостол.

Лице Ганни зблиснуло іронічною посмішкою. Вона вихопила стільниковий і не гаючись подзвонила чоловікові. 

– Мене твій Мавпа ледь не зґвалтував, я подзвонила Олегу Семеновичу і ми всю ніч просиділи в кав’ярні пана Зарюмана. А зараз прийшли до нього, щоб подзвонити тобі. Олег Семенович залишає мене відпочити, а сам має на думці піти розібратися з Мавпою…

Вона передала мені трубку. В голосі Апостола не відчувалося й відбитку роздратування.

– Супроводжуй Ганну додому і не бійся, Мавпи на той час вже не буде.

Усмішка на лиці Ганни була така, яку не презентує людині навіть диявол.

 

Коли ми під’їхали, з дверей офісу Апостола вийшов вартовий, якого Ганна називає Мавпою. Іноді я з ним розмовляв, пересічна, але цілком добропорядна людина. Не знаю вже чим він не вгодив дружині шефа. Але чимось не вгодив. Можливо відмовився від її запрошення до свого ліжка. Бо показував себе дуже статечною людиною. Про підлітків, які іноді забігали до Апостола, вартовий якось висловився: «Вони цілком розумні живі створіння. Не дивіться, що малі. Добірні підлітки давно працюють на кримінальні укрупнення. Патріотизм для них ніщо. Батьківщина? Яка батьківщина без батьків. Вихованці смітників, послідовники фахівців-злодіїв… Можна сказати – краще озброєння сучасних авторитетів…»

 

Головна мета людини – розвиток і зміцнення волі, всупереч безтямному накачуванню м’язів, що ставить людину на рівень звіра. Така людина втрачає здатність пращурів – отримувати інформацію на віддалі за допомогою думок. Коли щось подібне виникає, пересічні люди поясняють це розвагою бога. Зі мною таке й зараз буває. Тільки подумаю про людину, як вона відразу ж і дзвонить… Особливо такі дива виявляються перед грозою. Треба навчитися зосереджувати думки  на жданій людині, щоб не тільки нагадати про себе, але й допомогти вийти зі скрутного стану. Іноді я ловлю себе на думці що таким чином ми з'єднуємося з Ваньком. Він не раз застерігав мене від необачних вчинків. Іноді його раптові дзвоники по стільниковому зупиняли мене в кроці від людини, яка зажадала зі мною зустрітися. Одного разу таким чином він утримав мене від зустрічі з хворою на психіку людиною, яка замість мене, облила пальним і запалила схожого на мене парубка.

 

Питаю:

– Вовчик, ти любиш собак?

– Хіба що смажених…

–А ти, Ванько?

– Поки вони мене не чіпляють…

Мені собаки жити не заважають, хіба що уїдливий брех вночі. Або оті «ах, моськи», що нападають на людину, щоб ощасливити свого господаря-вовкулака.

 

Більше Мавпи в офісі Апостола я не бачив. Ніхто про нього нічого не говорив, навіть Ганна. Була людина і не стало. Зникла, наче ніколи не існувала. Я був певен, що без Ганни тут не обійшлося. Якось у ліжку вона попередила мене: «Впізнаю, що спав з другою, знищу обох!» Промовила вона це ніби жартома, але холодок відчуження торкнув мого серця. Я зрозумів, що сьогодні не тільки моє розкошування, але й саме життя залежить від неї. Поки вона в нестями від моїх ласощів, поки між нами виникають блискавиці, мені ніщо не загрожує. А що буде далі, поза всяким сумнівом, знає тільки сама Ганна.

А далі було таке, про що соромно навіть писати. Ганна прийшла до мене з Ваньком, який, побачивши мене, зашарівся від хвилювання, але жінка заспокоїла його.

– Усі ми будемо в гараздах, повір. Олег Семенович розумна людина і винахідливий коханець. З цього часу ми будемо кохатися утрьох, – це вже мені. – Ти ласуєш мене, я – Ванька. Кажуть таким чином можна продовжити молодість.

Я дав жінці ляпаса і мовчки вийшов зі своєї комори. Останні краплини тепла, які ще вирували в моєму серці, перетворилися в крижані бурульки. Я відчув нестерпну огиду до її усміхненого рота, особливо до палаючих неприродним рум’янцем вуст. З Ваньком це в неї було давно, видавав не тільки дух поцілунків, але й особливість її кохання.

Додому я в той день повертався далеко за північ. Йшов вуличками, завулками, угамовуючи нерви. Поки в небі сяяв місяць, прогулянка була приємною, а коли його серпом посів чорний птах, накривши навіть світове мереживо довкола, пітьма стала непрозірною.

Почувши швидкі кроки за спиною, я не встиг озирнутися, як хтось гепнув мене каменюкою по голові. Здається, я теж вразив його рукою навідліг, думав – попасти в груди, а улучив в лице. В лице, яке знаходилося на рівні моєї руки. Звичайно, я відразу запідозрив Ванька. Напруживши очі, вдивлявся в пітьму, бо був певен що хлопець вичікує нагоду для нового замаху. Щоб напевне…

Не помилявся Петро Савич Груба – вчинками людини керують гроші. Ні, не Груба, вперше цей вислів я почув від Апостола. Гроші, гроші, гроші! Честь і сумління сучасності. Чим більше в тебе грошів, тим ти ближче до бога. Молоді вихованці сучасних семінарій наполягають, щоб кожна працездатна людина віддавала богові десять відсотків свого заробітку. Бо черево бога інтенсивно і безсоромно більшає.

А дулю ви мою не бачили, кровожери кляті!

Мені треба думати, як уберегти своє життя, а мені в мозок лізе казна-що. Здалися мені оті богові діти. Коли влада дозволяє, нехай жирують на мощах народу. Краще поміркуй, хто тебе заказав. Ганна, чи Апостол. Своїх суперників по бізнесу Апостол знищів руками підлітків. Зробив їх вихователями в  школі. Створив провокаційну систему виховання. Не влучив тільки в мене. Прогадав трохи…

Але ж Ванько! Чому саме Ванько, а не Вовчик? Вовчику було б легше, він різав собак. Щоправда, саме зграї Ванька жахалися заможні бізнесмени. Ходила містом чутка – стариків забивав. Але ж достеменно звісно, що саме Вовчик – отруйне жало Апостола.

Раптом чорний птах спурхнув з місяця і я побачив що завулок пустий. Тільки поцяткований чимось червоним, наче мошвою, або лелітками від невідомого багаття. Чи може то птах змахнув крилом з місяця золоту порохняву. Це вже потім я здогадався, що від удару по голові у мене ряхтіло в очах. Але ж у завулку нікого не було. Чи не приснилося, бува? Може заснув від повільної ходи? Правда, шишак на потилиці ні сіло ні впало не вскочить. Та й голова йде обертом, ледь тримаюся на ногах. Якби тільки не впасти, не зомліти. Бо той, хто мене вдарив,  мабуть стежить за мною. Якщо впаду, не схибить, доб’є як миленького.

Похитуючись, я рушив у напрямку сяючого ліхтарями проспекту. З головою було зовсім кепсько. Мене нудило, нестерпно боліла чомусь саме шия. Відчуваючи, що зараз впаду, намацав рукою зачіпку на хвіртці якогось подвір’я, на мене погрозливо загарчав собака, але ураз замовк, і почав облизувати мені руки, радісно метляючи хвостом. Я впізнав собаку, впізнав подвір’я, впізнав будиночок господарки, у котрої ми з Веронікою мешкали трохи більше місяця. Я не повалився на землю, знайшов у собі сили обережно опуститися на землю під хатою. Обмірковувати подію голова моя була вже не спроможна. Перед очима хилиталися дерева, квіти, стілець у садку, на стільці карафа, начебто з вином. Ніколи раніше цієї карафи у господарки я не помічав. У мене виникло бажання встати і випити трохи вина. Але в голові виник дзвін, кольорові цятки замерехтіли перед очима. Ляскаючи ланцюгом, розлючено загавкав собака. Я спитав:

– Це ти, Ванько?

– Так, це я, а ви де? Я вас Олег Семенович не бачу.

– Навіщо я тобі?

– Якщо я вас не вб’ю, вб’ють мене. А ви все одне мертві…

– Не бреши, Ванько, ніхто тебе вбивати не буде. Тобі потрібні гроші… скільки вони тобі пообіцяли?

Ванько замовк, йшов вздовж тину, вдивляючись у пітьму. Я бачив його з-за кущів на тлі осяяного ліхтарями проспекту.

Сполохана гавканням собаки, на ганок вийшла господарка.

– Кого тут чорти носять?

– Тут я… Коцюба, а за тином хлопчик, котрому треба негайно завершити невдало розпочату роботу. А мені б... мені швидку допомогу… 

Очунявся вже в лікарні,під доглядом медичної сестрички, яка відразу ж покликала лікаря і міліціонера. Я приготувався до найгіршого – допиту слідчого. Найгіршого, бо не знав як далі бути. Брехати було не за звичкою, але й видавати Ванька не було бажання. Спочатку треба з ним поспілкуватися, дізнатися, хто напоумив його мене вбивати. На Апостола підозри не було, він міг це зробити тишком-нишком, так щоб і тіла не знайшли. Як щез, скажемо, той же Мавпа. Була підозра на його дружину, Ганну. Оцей роман зі мною, навіщо він їй? І чому вона вибрала не Вовчика, а Ванька? Я завжди дивився на Вовчика, як на потенційного вбивця. Іноді виникала думка, що цей не пожаліє. Вб’є, якщо прикажуть.

Слідчому я сказав, що не бачив, хто гепнув каменюкою по потилиці. Врятувала реакція, відхилився, відчувши тривогу.

–Але ж ви з кимось розмовляли, – наполягав старший лейтенант. – Навіть ім’я чиєсь називали?

– Якби не собака він би мене добив. Ходив поза тином, невеличкого росточку, кремезний… Я питав: за що, він поясняв, що мертві повинні лежати в могилі. Думаю, божевільний якийсь…

– Якимось чином ви були пов’язані з кримінальним авторитетом Апостолом. Виникає підозра, що інцидент зі школою декотрим чином стосується вас. Можливо – помста?

– Все можливо, пане слідчий, але на мою думку Апостол поза підозрою.

Слідчий облизував кінчиком язика пересохлі губи, мабуть дуже хотів пити. Я йшов йому назустріч, обіцяв поміркувати, як тільки очуняюся від  потрясіння.

– В мене прохання… не дуже обтяжливе, – всміхнувся слідчий. – Подбайте про своє життя, нам оцей ваш Апостол поперек горла стоїть. Я схильній думати, що замах на ваше життя здійснено за ініціативою кримінальних укрупнень. Апостол або… є довідка, що в Комсомольську вас силою принадили з’явитися до Петра Савича Криги. Кригу ми арештували, був донос, що заколот в школі його фортель.

– Петро Савич і школа… Нісенітниця якась…

Усмішка на лиці слідчого показувала його не з кращої сторони. До влади прийшов новий президент. Цей ікла кримінальним авторитетам повибиває. Але поки що ворогують поміж собою саме авторитети. Тепер я був певен, що донос на Кригу написала Ганна. І приклада до нього декілька мільйонів готівки. Звичайно, це вибрик Апостола. Цікаво тільки, невже заради арешту Криги, він свою дружину мені в ліжко поклав? За її проханням. Ось який ти мудрий, Олег Семенович Коцюба-Безрідний. Невиправний бабій. Сучасний казанова! Живеш, не помічаючи, що ти тільки іграшка в руках Апостола. Або Караїва. Ах, яка вона палка в ліжку, яка приваблива. Саме чарування…

Ще гірше стало на душі, коли дійшла чутка, що Петра Савича вбили безпосередньо в камері дочасного ув’язнення. Буцімто сам напросився… на рожна поліз. Без сумніву, це була безсоромна брехня. Треба сказати що останнім часом я пройнявся теплими почуттями не тільки до Сави Харитоновича, але й до його сина Петра. Раніше я бридливо сахався навіть прізвиська авторитета, але фатальна згуба за стінами в’язниці тепер бачилася мені безсоромно нахабним вбивством. Можливо шишок на голові трохи попсував мені нерви, мене почали роз’ятрювати навіть медичні сестри, які тричі за добу приходили вливати мені в сідниці якусь опікаючу рідину. Я рідко страждав безсонням, а тут ще сусід по палаті задавав такого хропака, що я вискакував у розчахнуте навстіж вікно.        

 

 Що за сенс шукати долю, коли вона дивиться услід, єхидуючи над твоїми бажаннями. Все що я сьогодні маю тільки порохня над шляхом, яку здіймає моя нешвидка хода. Комора, стіл у коморі, ліжко, книжки… Хіба я забороняв коли Ванькові брати їх в дармове користування усьому хлоп’ячому загалу. Хіба я забороняв коли входити в моє помешкання? Або ночувати в ньому?

У Ванька була безтямна потреба побачити в уяві відродження Всесвіту.  Сидячи супроти мене на траві, він зривав дві квітки – ромену і брость будяка. Брав їх в обидві руки і, тримаючи на відстані кількох сантиметрів перед очима, починав мудрувати.

 – Дві й досі невідомі нам субстанції – світ і пітьма, білок і червоні кров’яні тільця тисячоріччями намацували можливість злиття, яке спотворить величний, але невідомо чим викінчений вибух. Їх спалювала незборима жага створити щось таке, що безмежно відроджується до нового злиття і нового вибуху. Речовина спонукувана на вічну рухомість і переродження. Переродження до вибуху котрий знищить все. Таким шляхом рухається сьогодні людство… Іноді мені сниться що я вибухівка. Сідаю в літак, в якому летять всі місцеві урядовці і насолоджуюсь уявою вибуху. Але жодного разу не вибухнув. Насолоджуюсь очікуванням…

– Я ніколи не прагнув бути вибухівкою…

– Тому вона й обминула вас…

Я не міг втямити звідки Ванько знає про мої чеченські пригоди, але питати не став. Таке питання виникло, коли, після спроби вбити, він таки прийшов до мене в лікарню з повинною головою.

–Я не хотів тебе вбивати, – жалісно волав він. – На мене наче затьмарення яке найшло. Бо ти надто зухвало поставився до Вероніки. Мені здалося, що ти тримаєш її за повію. Насправді вона не така. Вдаривши тебе, я отямився і втік, а потім наче хто примусив повернутися. Моїми вустами хтось інший говорив. Все це вона… дружина Кленова. Вона мене в ліжку обсмоктувала, натуркувала, що ти не людина, а мара, що залишилася від похованого тіла. Що тебе неможливо вбити, бо ти мертвий…

Можливо Ванько плакав справжніми сльозами, але я не вірив йому. Можливо я й справді не існую. Можливо, я тільки примара, образа закатованої владою душі. Але хто тоді Ганна? Ота блискавка, що блиснула, опаливши наші очі, чи можлива вона поміж живими? Чому я не спитав у Ганни, чи не розірвало її бува вибухівкою на скривавлені дрізки? Чого їй від мене потрібно? За яким бісом нацьковує на мене підлітка? Все, що він казав про Вероніку, відверта брехня. Я нічого дурного про неї не казав. Зґвалтувати Вероніку можна було тільки у разі її згоди. Там, у вагоні потягу, ми й години не були знайомі, коли вона потягла мене до туалету, і, завзято граючи пелюшкою язика, почала розстьобувати гудзики на штанях. Але ж хлопець не відає цього.

А Ванько продовжує каятися.

–Я хотів тебе попередити, і раптом ота каменюка… Не втямлю як вона до мене причепилася. Як опинилася в моїй руці. Я довго йшов за тобою, і мені здавалося що ти насправді прозорий. Мене переслідував шерхіт чиїхось вуст: це не людина, це мара… І я майже повірив.

Ванько замовк, зробив рух, наче чогось злякався і зібрався втекти. Я озирнувся і побачив Вовчика.

– Як ся почуваєте, Олег Семенович?

– Краще ніж учора, гірше ніж завжди, – пожартував я, бережно потискуючи протягнуту мені долоню. – Балакаємо з Ваньком про усілякі життєві чудасії.

Вовчик посміхнувся.

– Я б на вашому місці постерігся. Останнім часом Ванько ходить наче сомнамбула який. Хтось на нього погано впливає, підбурює на дурні вчинки... Питав я, але він мовчить. Пересічна людина, легко сприймає чужі бажання за свої. Думаєте він розкаявся?

– По очах бачу – ні!

Ванько аж сахнувся від несподіванки, його очі під чорними віями нагадали мені лісових їжаків, такими зробилися чорними і колючими.

– До речі, Ванько, – Вовчик, позіхаючи, дивився в темний кут лікарського парку, – з цієї хвилини за тобою слідкуватимуть мої хлопці. Підеш до Ганни посадять, як собаку, на гачок… поки не отямишся…

  Вони пішли від мене майже разом. Вовчик трохи попереду, Ванько, озираючись, плентався за ним. Підлітки майже з мене ростом, Вовчик той хоч  кремезний, а Ванько худорлявий, та ще сутулився, наче тягнув на плечах щось дуже йому непосильне.

Вже в смерках подзвонила Ганна, спитала чи не можу вийти з палати на хвилинку, бо вона має до мене негайні справи. Я не витримав, розреготався.

– Які можуть бути справи, дівонько?

– Сердешні справи, Олежко. Я наробила дурниць, каюся. Вийди, будь ласка…

Спочатку вона хотіла сказати – «вийди, не бійся», але прикусила язичка. Будь ласка, так будь ласка. Виплигнув я у вікно, пірнув у пильні, але все ще  духмяні хащі жасмину. Потім вийшов на алею лавиць, де навіть в цей пізній час ще сиділи хворі зі своїми відвідувачами.

Ганна підбігла до мене, схопивши за руку, потягла подалі від зацікавлених очей.

–Я дурна баба, – баяла вона, намагаючись зазирнути мені в очі. – Якось раптово зрозуміла, що не можу без тебе жити. Задихаюся від жаги впасти в твої обійми…

Я не дав їй договорити.

– Кажи, Ганна, що трапилося? Чи не послав Володимир під три чорти?

Вона аж відсахнулася від мене. Боляче вп’ялася кігтями в долоню.

– Як тобі не соромно, Олежко. Кленів… мене… під три чорти? А як же наша нерухомість, рахунки по банках. Все його майно зведеться до економічної нерівності. Я отримаю більше, ніж він. Бо не дурна баба, заздалегідь все обміркувала. Він буде все життя обожнювати мене, охороняти, бо шлюбний договір підписав не дивлячись. Очманів від моєї вроди…

Я не став увіходити до суті юридичних справ подружжя, але збагнув, що на сьогодні Ганна – оте саме зло, в котре я уклепався по самі вуха. Ванько з каменюкою це тільки помста за те, що я відмовився від кохання утрьох. Мені стало нестерпно боляче за Апостола. Спочатку нізащо отримав термін, тепер пірнув з головою в розставлені Ганною тенета. Вихід, звичайно, був – сфотографувати любов утрьох, і розлучатися по суду. Але Кленів на таке не піде. Він пишається своєю дружиною. Нікому і нізащо не повірить, що вона йому зраджує. Навіть фотокарткам. Ганна впливає на нього своєю сексуальністю. Нарешті, Апостол її кохає. Що до мене, я давно вже втратив уміння кохати. Кожний сполох кохання був тільки блискавкою на грозовому небі. Як я занепадав перед сусідкою Катериною, як жадав її, а перестала ходити, наче так і треба. Не доводити ж мені подружжя до розлучання. Мені аби красуня-жінка під боком була, щоб оте бісеня з-під ліжка не дивилося на мене сумними очима. Не наганяло тугу. Можливо й справді Бог створив жінку з чоловічого ребра. Одинцем можу прожити не більше тижня, далі не знаю куди від нудьга дітися. Так буває тоскно, хоч криком кричи.

Ганна таки примусила мене запросити її на вечерю. Я запитав, куди на сей раз вирушив Апостол, вона навіть оком не повела. Була в мене думка подзвонити Володимиру, але втримався. Не подзвонив. Злякався, мабуть, що Ганна може помститися. Не каменюкою по голові, так отрутою в келиху кави.

 

Comments