11. Бізнесмен Микита Хмелик

  Забирати Марію з пологового будинку приїхав сам Хмелик. Марія, побачивши Микиту, нашорошилася, шукаючи очима його дружину, але він прийшов з ненькою. Перед тим як вийти з палати, вона довго дивилася на себе в дзеркало. Ластовиння на лиці потемнішало, й сама собі вона показалася дуже смішною. Ото й добре, до такої ніхто серцем не приросте. Особливо це стосується Микити Хмелика. Не приведи боже такому статися. Вона проклинатиме себе якщо порушить спокій доброї родини. Якщо Микиті потрібен синочок, вона віддасть йому оцей білий пакуночок, не задумуючись. Щоб Микиті та не віддати! Він виховає його поетом, щовечора читатиме йому вірші Єсеніна. А що вона подарує дитині, зранку до сутінків плазуючи перед рослинами? Нічогісінько не дасть, бо жодного вірша не знає. Хіба що оті за шкільною програмою… Вона подарує Хмеликам синочка, нехай щастить їм… Микита підбіг, обійняв, перехопив на руки пакунок з рудою плямою, а та пляма якось наче здивовано кліпнула темними цятками очей, і всміхнулася відразу усім лицем. Чи може це тільки здалося. Обняла Марію і мати, Євдокія Хмелик, ще й тричі поцілувала в обидві щоки. — Як себе почуваєш, доню? Цього вже не треба було казати. Слово «доню» вдарило по нервах, наче вона торкнулася електричного дроту. Ледь втримуючи сльози, відповіла. — Як в казці, — і прикрила долонею лице. Водій так обережно посувався машиною по вулицях, що Марії було трохи смішно і сумно. Стільки вона себе пам’ятає, ніхто ще не відносився до неї з таким трохи навіть смішним піклуванням. А вдома, побачивши з якою любов’ю Микита балабонить з дитиною, Марії раптом стало так тоскно, такий пекучий біль охопив серце, що вона не втерпіла, зачинившись у своїй кімнаті, дала волю сльозам. Хоча при цьому питала себе: «З якого бісу розпускати нюні? Хіба це не кращий варіант звільнення від дитини нелюбого Петра Митухіна? Нехай знає, що його діти безбатченками метляються по землі. Сама вона нікому не доповість на яких теренах, у якій родині залишила дитину. І Бела Харитонівна промовчить. Та вельми й не знає вона кому я віддам дитину. Скажу, залишила в пологовому будинку. Нехай осуджують, дорікають… Коли в двері постукала Єлизавета, Марія вже не плакала. Стояла біля вікна зацікавлено бігаючи очима по дружньо зеленіючим саджанцям майбутнього саду. — Просто диво якесь, — поклавши долоню на плече Марії, промовила Єлизавета. — Смородина буде з ягодою, навіть аґрус… Ти не чаклунка, випадково? —Я фахівець по селекції рослин, — з дотиком суму на серці відповіла Марія. — Ви на жимолость дивилися, вона буде першим ласунцем до вашого столу. — До вашого? — Єлизавета ошелешено подивилася на Марію. — Ти що… залишаєш нас? Марія хотіла, але посоромилася обійняти Єлизавету за плечі. Тільки притулилася щокою до її щоки. — Здалася я вам, Єлизавето Петрівна. Що стосується дитини ми порозуміємося, я залишу синочка Микиті. Ні-ні, безкоштовно. Нехай радуються молоді… А мені треба їхати захищати дисертацію, а потім вже повертатися на свою ділянку, виховувати нові сорти ягідників для вашого саду. Такою вже я нещасливою прийшла на цю землю… А залишатися у вас? Годувати маля, привикати я до нього, він до мене. Та й хто я така? Жінка, яка нагуляла дитину? Гнати таку треба в три шиї. Нехай годівниця приходить. У неї і груди будуть повніші, і молоко солодше. А я… що я… виснажена життєвим сонцем стеблина… — Нікуди я тебе не відпущу, — твердо заявила Єлизавета. — Повернуться молоді з Москви, тоді побачимо, що та як робити. А дитина нехай звикається, до тебе, до мене, до Микити… Підросте я все хлопчику доповім. З дитинства не люблю недомовок. Таким і сина виховала. Микиті треба було повертатися до Москви: двічі дзвонила дружина, а він ніяк не міг відірватися від дитини. Сидів біля Марії, дивлячись як маля ссе її грушовидні груди, читав вірші незнайомих Марії поетів, а вона слухала його, потай витираючи і ковтаючи гіркі сльози своєї гіркої долі. Микита питав, може їй чогось треба? Але все, що їй треба в неї вже було. Навіть більше ніж треба. І все ж таки щось сумне, зворушливе, наче сполох блискавки в темному небі, іноді торкалося серця. І тоді Марія починала тихо плакати. Особливо після того, як Микита повертався до дитячої кімнати, залишаючи її наодинці зі своїми думами. Кульбаба, хто він такий Ні, Кульбаба не дурень, він — сам собі на умі. Його спостережливості може позаздрити кращій фахівець-слідчий, але разом з пронизливим розумом він отримав од батьків довжезного язика. Ще батько застерігав його: «Бути тобі, синку, битим!» «За що, тато?» «За язика твого галасливого!». А він і справді все помічав: приходить сестра, Люся, зі школи, очі від матері ховає. Беззаперечно — двійку в щоденнику принесла. Якщо в кут за плоху поведінку ставив вчитель, у сестри вуха рожевіли. У батька, коли він забігав до сусідки, мрійлива усмішка з лиця не сходила. Оці свої здогадки Петро обов’язково оголошував, а потім палахкотів від задоволення, слухаючи як мати дає хльосту батькові, або сестричці за її поведінку. Шереху Кульбаба наробив, коли поліз у справи сусідів. На той час йому було вже чотирнадцять років. Гультяями у селищі були не тільки чоловіки, але й одружені молодиці. Красуня з його вулиці, пані Рябова, перша за його мовчанні розрахувалася грішми. А далі пішло-поїхало. Він навіть вчитися перестав. Тільки й робив, що висліджував, хто до кого тишком-нишком бігає. Одного разу застукав Петро місцевого дільничного інспектора і похопився назустріч: — Дорого вам, товаришу майоре, коштуватиме розвага з Кларою Біленькою. Особливо, якщо довідається отой місцевий бугай, чоловік Клари. Ви, товаришу дільничний, наче жеребець який… Не встиг Кульбаба договорити, як опинився лежачим у кущах повійки, яку чоловік Клари намагався скосити, та все часу не вистачало. Дільничний попередив бубонця. — Якщо бовтнеш, язика відірву. Ти б краще на владу працював, на цукерки, так і бути, приплачуватиму. Кульбаба ж, отримавши такого ляпаса, не стерпів образи, і того ж вечора повідомив чоловіка Клари, який козлище повадився бігати до його садиби. Семен Бутейко був людиною рівноважною, лупцювати дружину не став, тільки попередив: «Щоб ноги твоєї в моїй хаті не було!» Дільничний намагався надрати Кульбабі вуха, та яке там! Цей в’юн не від таких гультяїв втікав. Але хтось його таки дістав. І кістки поламали і дурнем зробили. Дурнем, бо на військову службу не взяли, а насправді все, що було в голові, залишилося при ньому. Тільки балабонити на людях менше став. Зате затоваришував з головою містечкового КДБ, паном Христенко, батьки котрого мешкали в їхньому селищі. А десь через рік, у лісочку біля ставу знайшли два трупи. Ходила чутка, що вбивство — діло рук Кульбаби. Таким чином він помстився за свої поломані кістки, і ганебне прізвисько «моя твоя не розуміє.» Воно й справді, «тямилка» у нього іноді запізнялася, особливо перед грозою, коли а Андрія йшла обертом голова і він починав заїкатися. Любив Кульбаба показувати себе людиною статечною, на вулицю виходив з масними губами, шматочком шинки в руці, щоб всі бачили, що він своє життя відбудовує, як сам того бажає. Хтось у злиднях живе, а він кого завгодно може на гачок посадити. Зокрема, звичайно, Христенка. Останнім часом жахливішою людиною для мешканців селища був не офіцер КДБ, а саме Кульбаба. Він добровільно зголосився працювати на комітет державної безпеки, і досяг такого успіху, що іноді сам Христенко стурбовано чесав потилицю. Як не дивно, але першим підвищення по службі отримав саме Кульбаба. Правда, житло в місті йому дали як інваліду, а не позаштатному працівнику служби державної безпеки. Хто дав, тут я можу помилятися, бо неабиякою спостережливістю Кульбаби користувалися не тільки відомі в краї бізнесмени, але й кримінальні угрупування. Пономаренко не раз застерігав мене бути з Кульбабою обережнішим, а краще порвати з ним стосунки раз і назавжди. Але віддавати комусь невичерпне джерело повсякденного інформування, кому таке сподобається. Не сприймав всерйоз Кульбабу і Макогон, за що врешті-решт поплатився головою. Знову таки, це кулуарні умовиводи нашого редакційного загалу. А першим таку думку видав Сергій Пономаренко, котрий, відверто скажемо, недолюблював Петра Кульбабу. Дещо про чухраїнців Дев’яносто відсотків українців, що мешкають на російських теренах, певні, що Україна велика гультяйка, не сьогодні-завтра під когось та ляже. Ну, не може вона існувати незалежною! Тільки й знає — озирається: чи не замилувався хтось її казковою статурою. То Росії моргне, то Польща, а що до Америки, хоча й далека вона залицяльниця, але ж м’язи собі накачала — будь здоров! Під такою полежати, можна тільки мріяти. Але ж Росія ревнуватиме, дивись, ще й пику наб’є. Так що, панове, чухраїнці, як казав Остап Вишня, поки прочухаєтесь, зиркнете за вікно, а там вже російське знамено на вітру полощеться… Мій друзяка, Сергій Пономаренко, дивиться на українських урядовців трохи зухвало, але погляд цей не від зневаги над людьми. Якби всі ми так любили матінку Україну, як любить її Сергій, до торгівлі з Росією справи б не дійшли. Він двічі намагався повернутися, влаштуватися в якусь україномовну газету, але його світобачення лякало редакторів. І він повертався. З іронічною усмішкою на вустах, але повертався. Можливо Пономаренко перегинав палицю, пропонуючи дев’яносто відсотків друкарської продукції випускати на рідній мові, а десять залишити російській. Бо сьогодні все в Україні робиться навпаки. Навіть патріоти рідної мови виставляють в Інтернеті російськомовні статті. Питаю: чому так? У відповідь лунає: Російською більше читають!. І нічого тут не зробиш, кожна людина бажає бути почутою. Питають: —А щоб ви зробили на моєму місці? — Пишу рідною, — відповідаю. — Тебе читають два мільйони росіян, а мене чотириста українців. Якби, навіть, читав один, мене б це задовольнило, бо читала зацікавлена людина. А ваші два мільйони… спитайте, за яким бісом вони на ваш сайт виходили, скільки рядків прочитали? Про що? Розмовляв я з такими — тільки руками розводили. Або волали: «Господи захисти нас від українського менталітету!» Вони, бачте, росіяни, навіть у писаних російською мовою текстах відчувають український менталітет. І роблять підсумок: «Теревені якісь точать, тоскно читати!» Петрик Ярко, він же Макогон Казали мати, що в дитинстві Ярко був дуже соромливим і боязливим хлопчиком. На перервах у школі сидів за книжкою, аби ніхто його не зачепив. Влітку, купатися на ставок ходив тільки з ненькою, а коли одного разу його звинуватили в тому, чого він не робив, видав вчителям такий спектакль, що обвинувачі потім декілька тижнів червоніли, зустрічаючи його. З того часу Ярко перетворився в норовливого, невгамовного учня. Він затикав вчителям роти знанням того, чого вони не знали. Він читав по пам’яті терцини Данте, не читані вчителями вірші Шевченка, і завжди його читання влучали в ціль. Він відкривав письменників у новому світі, а розумування учня перед вчителем, як ви знаєте, до добра не доводить. Після чергового спектаклю, на якому був присутнім фахівець від райвно, Петрика витурили з сьомого класу, не дозволивши отримати навіть повчальну освіту. Як складалася його доля далі, знав тільки він сам, але розмов на такі теми уникав, хіба що іноді зухвало посміювався: «Білим днем тривала чорна ніч!» Я не раз збирався написати про нього нарис, але кожного разу чув: — Ти що, хочеш мене занапастити, стати моїм найлютішим ворогом? Брехати я не навчився, а розповідати правду… ти перший відмовишся її озвучити… Всіма фібрами душі Макогон недолюблював Кульбабу, хоча знав його задовго до того як став Макогоном. Бо всі ми були з одного селища, з нашої рідної Маліївки, яку, хоча й покинули, але подумки все ще посувалися її тихими зеленими вуличками. Марія повертається додому Минало літо. Вересень розмалював повітря на зразок місцевих живописців: по небесній блакиті біле павутиння, де-не-де блимаюче прозорим оком дощової перлини. Марія йшла околицею містечка, на повні груди вдихаючи сморід азотного угноєння з поораних ланів. Сморід йшов від надлишків, розкиданих повздовж вузеньких вітроломів, занедбаних тракторами та комбайнами. З півдня посувалася громовиця, темні кучугури хмар зблискували золотим павутинням. Злива була далеко не осіння, якщо струмені дощу розмиють азотне угноєння, розповсюджуючись по лісовій підстілці, від грибів майбутнього сезону може отруїтися чимало людей. Марія подзвонила Харитонівні з бажанням порадитися чи не нагода завчасно заскубти азотну кислоту, щоб використати торік на садових ділянках. Але Бела тільки реготнула у відповідь. — Загибаємося з теплицями, палива не дають, обклали податками, комусь край забажалося отримати дурничкою останні кістки нашого інституту. Вона навіть не спитала як Марія почувається, раптово вибачившись, припинила розмову. Галки, в очікуванні зливи, кружили низько над землею, ледь на голову не сідали, а гомін від них стояв такий, що солодкий жах сіпав груди Марії, хоча до галок, як і до громовиці їй було байдуже. Вона з дитинства звикла до погодних катаклізмів, бо була певна, що колись дуже-дуже давно у людей були крила, і літали люди тільки під отакими зливами. Бо в такому разі у них була можливість їх втратити. А втрачати щось коштовне — людину хлібом не корми. Щоправда, поки не втратить. Це вже потім, втративши, люди починають нудьгувати, сваритися між себе, звинувачуючи вожаків: чому не попередили. Ах, які у нас крила були! Ах, як весело було літати під блискавицями!.. І вона б жалкувала. Але — потім. Спочатку вона б розправила крила і полетіла зустріч громовиці. Бо таке повітря, таке небо, така напруга в кожній жилці тіла жила!.. Марія питала Єлизавету, чи не чула, що сталося з дівчинкою, яку підхопив водій чорного всюдиходу. Єлизавета Львівна пообіцяла дізнатися, побалакати з сусідами. Виявилося, що все робилося жартома: закохані репетували одруження за кавказькою традицією, бо жених Одарки був народженцем Кавказу. Чого ж тоді вона, Марія, прийняла все так близько до серця. На два тижні втратила свідомість. Хіба таке трапляється зі здоровою людиною? І чому лікар не звернув на це уваги? І ні словечка не мовить Єлизавета Львівна? Вона зупинилася на стежці, підставила лице мжичці, яку вже розсіювала перед себе чорна дощова хмара. Марія добре розуміла що їй треба повертатися додому, бігти якомога скоріше, але щось утримувало її, відчуття якоїсь страшенної пустелі в голові. Нічого схожого вона ніколи за собою не помічала. Їй було не стільки лячно, як цікаво. Було передчуття, що з нею знову трапиться щось надзвичайне. Можливо… а що як правда? Що як природа подарує їй крила, і вона підійметься в небо, і схопить рукою блискавку. Марія зажмурила очі, їй здалося що хмара посувається прямо на неї, вона не пропливає небом, а падає саме в її руки. Раптом її охопив жах, такий жах, що тіло зціпилося й закрижаніло… Вона вже не пам’ятала, як під’їхав Микита, як схопив за плечі, заштовхав у салон машини. І відразу ж машина задзвеніла всіма музичними акордами. Але Марія тої музики не чула. Вона дрижала від холоду, і Микита підсівши ближче, обійняв її, пригорнув до себе, в безумі, зовсім не по-дружньому цілуючи лице, шию, груди… І вона знову знепритомніла. Марії осточортіло блукати пустими лабіринтами двоповерхового будинку Микити Хмелика. Восени було легше, бо роботи в садку та по господарству вистачало, а коли по другій декаді грудня землю приховало під товстим пологом снігу, а дитину Микита прихопив до Москви, до своєї надто потаємної дружини, знайшовши там годувальницю, Марія занепала у відчай. Євдокія Павлівна щодня дзвонила синові, натякала, що Марія показує себе психічно хворою, бо (така натура) без роботи не всидить. Ось тоді Микита й почав писати Марії листи, застерігати її від нерозумного вчинку, освідчуватися їй ледь не в коханні, що роздратовувало жінку, бо (він же одружений!). Коли Марія твердо вирішила з’їхати, Микита застеріг її від нерозсудливого кроку, навіть пострахав, що зради їй не вибачить, що з дружиною вони не зійшлися характерами, і, якби не мати, він не гаючись позбавив би її домашнього заточення. Чи не повірила Марія Микиті, чи й справді не було бажання поєднувати життя з підпільним міліонером, як називала сина мати, а скоріш за все — причиною була дитина. Не було в неї бажання виховувати сина від Петра Митухіна. Те, що він зґвалтував її, Марія ще б могла вибачити, але те паскудне, що він спричинив дослідно-селекційному господарству викликало в її душі таке обурення, таку осліплюючу лють, яка загрожувала казна-якими наслідками. Подумки вона вже не один раз помстилася Митухіну. В уяві бачила як він накладає на себе руки, як вмирає від голоду, викинутий Макогоном з роботи. Правда таке було не завжди. Врешті-решт вона реготала над своєю жагою до помсти, вибачала Митухіну й собі три ночі проведені в його обіймах, але те що він зробив її посміховищем колективу, вибачити не могла. І нічого тут не поробиш, такою була її врода. Навіть озлоблення проти Євдокії Павлівни, матері Микити, можна порозуміти. Дуже вона доброю була, дуже дбайливою, а все це, в сполучанні із незайнятістю, та відсутністю знайомих людей, з котрими можна було поспілкуватися, породжувало нервові вибухи, які взагалі обридали і самій господарці. В березні, саме попередні жіночого свята, Марія таки зібралася з духом, чи-то вже повів весни поквапив, чи спало на думку що її можуть шукати хтось із батьків, нічого не прихопивши з собою, вклонилася Євдокії Павлівні, стримано вибачилася за свою поведінку, і рушила до залізничного вокзалу, з легким почуттям остраху перед невідомим. Найрозумніше було відразу поїхати на квартиру батьків, але, приїхавши до міста, вона тут же на вокзалі, сіла в автобус, який керував до Чорної Річки. Їхала з думкою як нелегко їй буде довести до ладу давно нетоплену хату. Якщо навіть не розтягли сусіди дрова, доведеться не один день кормити ненажерливу грубу, доки не прогріються стіни, що промерзли за три місяці суворих морозів. Їй вистачило здорового глузду не розгубитися, не запанікувати, коли втямила, що в двері хати вставлено новий замок. Марія стрімголов побігла до Семена Соняшника, загримала у вікно, але ні його, ні інших сусідів вдома не виявилося. Побігла до сільради, де секретарка, Влада Олегівна, зустріла її ледь не обіймами, негайно комусь подзвонила, але не дочекавшись відповіді, жваво почала розповідати, що замок в домі змінила її мати, що ключі знаходяться у голови правління, який з часу-на-час повернеться і буде дуже радий зустрітися з так несподівано зниклою мешканкою селища. Те, що голова правління, Леонід Борисович Поротов, віддав ключі, висмикнувши їх з кишені, навело Марію на думку, що цей п’ятдесятирічний чолов'яга користувався її хатою у своїх амурних справах. Можливо так воно й було, бо, зайшовши в хату, вона її не впізнала. По-перше в хаті було добре натоплено, в топці ще жеврів присок, по-бабусиному – жужалка. Від старих меблів майже нічого не залишилося, нові шпалери по стінах, охайно білені стелі, і якби не книжкова шкапа та нове ліжко з квартири батьків, вона б подумала, що все це заподіяно головою сільради. В холодильнику було що поїсти, але Марія не виключала, що вино, сардельки, та яблука принесені були не для неї. Знайшовши дещо зі свого старого одягу, вона нашвидку переодяглася і, зовсім було рушила до сільмагу, але на порозі зіткнулася лицем-в-лице з Поротовим. У руці він тримав сіточку з пакунками, і, потрясаючи нею, майже впхав Марію в приміщення. При цьому він наспівував щось на йому одному відому мелодію. Щоб лишку гав не наловити, прийшов мандрівницю кормити, жіночий день посолодити, а потім разом відпочити… — Раніше ви, Леоніде Борисовичу, до мене ніколи не заходили. Щось трапилося? Поротов засміявся. — Трапилося багато що… По-перше, познайомився з твоєю ненькою, по-друге — знайшлася наша пропажа. Твоя мати, Світлана Георгіївна, коли я виказував думку, що тебе вже десь поховали, кидала мені в лице: «Бодай ти зслиз!» Вона була певна що ти жива, і не сьогодні-завтра повернешся. Вона наче відчувала що ти десь близько. Учора ми з нею жіночий день святкували, а зранку вона поквапилася їхати додому. Бо саме сьогодні приїздить твій батько… Тепер у мозку Марії все встало на свої місця. Вона добре знала свою матір, і прекрасно розуміла, що обійти такого живчика, як Леонід Борисович, вона, звичайно, не могла. Таким чином тут появилися нові меблі, білизна, фіранки на вікнах. І, звичайно, капітальний ремонт. «Кохатися, так у райських кущах», — завжди любила повторювати охоча до солодких мужиків матінка. Все у Марії пішло не так, як було задумано. Можливо, Поротов навіть помітив, що Марії не в радість його появлення, що, втомлена дорогою, жінка мріяла відпочити. Але, певно, він вже встиг повідомити батьків про повернення доньки, і не сьогодні-завтра вони з’являться на порозі з пакунками подарунків і слізьми радості на очах. — Ви вже, будь ласка, зізнайтеся, що подзвонили куди слід. Батьки, вони що… приїдуть? Гість трохи завагався, але, як траплялось не раз, сказав таки правду. — Звичайно приїдуть, — аж сіпнувся, викладаючи з сіточки на стіл ароматні заїдки Поротов. — Я не міг не подзвонити, бо таким було бажання матері. Правда, просила тобі не докладати. Вона й справді чаклунка: знала що в тебе все гаразд, що не сьогодні-завтра приїдеш, і саме сюди, а не до хати батьків. Мене дивує, як твій батько може надовго відпускати таку красуню від себе. Чи й сам він красень, від якого усі жінки шаліють? — Партійна номенклатура — це особлива генерація людства. Все в них було своє, особисте: закони, мораль, світобачення. Іноді здається, що вони або передбачали крах своєї імперії, або робили все, щоб її порушити. — Ти, бачу, не поважаєш своїх батьків… Марія на хвильку наче заціпеніла. — Поважаю, чи не поважаю, про це якось не думається. Я відчуваю тягар їхнього сумління на собі. І не тільки тягар, спосіб їхнього життя, незалежно від мого виховання, провокує мене на вчинки, котрих я соромлюся, але… розумієте — але! Поки я роблю їх хіба що у мріях або сновидді, але як не занепасти в багнюку, коли живемо в таке лихоліття? Ви не згодні зі мною? —Я нічого не заперечую, — спокійно промовив Поротов. — Що там у Кремлі задумали ми не знаємо і ніколи не дізнаємося. На мою думку, політики самі не тямили що робили. Це була гра не зовсім тверезих дітей: руйнуємо все, а далі вже — куди вилізе! —Але ж народ божеволіє від відчаю, особливо по селах. Діткам їстоньки нічого, утікають від батьків, жебрачать, або грабують ятки… Це діти! А що роблять дорослі! Ти, наприклад, чим споживалася? — Закладала сад на подворі статечної бабусі. Умовляла мене залишитися, але чи воно мені треба. Не звикли ми до золочених палаців, ось де мій рай! Вона обвела рукою свою невеличку кухоньку, і з такою насолодою зітхнула, що Поротов засміявся. — Правду казала твоя мати, що ти птах високого польоту при низькій садибі. Але поки такі як ти існують, не все у нас втрачено. Я давно звернув увагу на одну розбіжність, чим людина розумніша, тим менші її потреби, а недоукам — скільки б не поцупили, усе їм мало. — Як моя мати реагувала на твої умовиводи? — тихо спитала Марія, наче страхаючись, що мати стоїть за дверима і підслухує. — Напрочуд сміялася, відносила себе до загалу недоуків. Але я їй не вірю, не такі вони з твоїм батьком, щоб у такий час бідкуватися! — За обрій їхнього життя я не зазирала, але батечка свого трохи знаю. Йому — аби першому бути! Життя покладе, аби перемогти в змаганні. Дурисвітство, звісно, але з-за цього його дурисвітства я відмовилася жити в родині. Гидко реагую на розмови про усілякі коштовні речі, на банківські рахунки, та заздри до успішних знайомців. Мати — так собі, але батько! Увесь світ до його ніг!.. Як Марія й передбачала, батьки в дорозі не забарилися. Привезли подарунків, обіймів, застережень, а про напої та заїдки й говорити нічого. Поротов тричі бігав до таксі, заносив привезені подарунки. Цей жвавий дядечко почував себе в хаті Марії як у себе вдома, знав де що лежить, об які меблі можна спіткнутися. Марія дивилася на батька широко розплющеними очима. Огрядний, блискучий, жених і тільки. Одягнена в абищо мати поряд з ним показувала себе Попелюшкою. Правда, навіть під одягом її статура настільки вражала Поротова, що він намагався не дивитися на неї, щоб не запідозрив чого дурного Василь Касянович. Але батькові все було до фені. Марія бачила, що якась думка точить мозок матері, що стверджувало підозру про взаємини матері з Поротовим. Правда, був ще сумнів, що не все так просто. Думка про ревність батька могла викликати хіба що іронічну усмішку. Ще дитиною Марія помічала, що батько живе, ніби не помічаючи пекельної вроди дружини. Колись йому подобалася мати Семена Соняшника, така собі жіночка, Горпина В’ячеславівна. Марія не раз помічала як він бігав до її хати, але на кладовище, коли її ховали, не прийшов. Показував себе хворим. Коли посідали за стіл, за вікнами почав падати сніг, спочатку зірочками-одинцями, потім посіпав зграйно, що вельми схвилювало батька. — Накрякала снігу, бісова жінка, доведеться з дороги таксиста повертати. У мене о восьмій відповідальна зустріч. Світлана Георгіївна підкотила рукава блузки і пішла на кухню готовити тісто на млинці. На чоловіка вона майже не звернула уваги, але Марія помітила, як почервоніли під пасмами волосся її маленькі вуха. Батько повернув таки таксиста, хильнувши чарку за жіноче свято, побіжно чмокнув у скроню Марію, торкнувся лобом плеча дружини і, не сказавши слова Леоніду Борисовичу, похапцем вийшов з хати. Поротов почав було одягатися, але мати залементувала: —І не подумай, парубче, ми що ж самі себе будемо ушановувати! Наодинці? Без жодного мужика… — і через проміжок у хвильку: — Ти б сходила, доню, подивилася, чи не прийшов Соняшник. Запрошуй Семена, якщо він вдома… Марія одяглася, але не встигла вийти, як задзвонив стільниковий. Вернулася, з важким серцем затисла зелений ґудзик з’єднання. Майнула думка, що дзвонить Микита Хмелик. Прикладаючи телефон до вуха, вийшла з хати, неспішно дійшла до хвіртки —Я на зв’язку, вам кого треба. Що-що? Не треба тараторити, бо погано чути. Так-так, це ти, Микита? Дякую за дзвоник, ми зараз з ненькою у моїй хаті… У Марії все усередині охололо, коли вона почула святкове побажання завжди рівноважного великодушного Микити Хмелика: «Краще б ти лежала в домовині!» Вона таки знайшла в собі сили спитати: «За що таке побажання, пане Хмелику, чого я вам недоброго зробила?» Його відповідь ледь не збила її з ніг: «Ти довела неньку до серцевого нападу. Зараз вона в лікарні… в лікарні, ти розумієш!..» Марія перервала розмову і негайно подзвонила Євдокії Павлівні. Вона аж змокла, коли почула, як завжди рівноважний, голос матері Микити. — Вітаю вас, Євдокіє Павлівна,з жіночим святом вітаю. Бажаю здоров’я, і найскорішого повернення сина. В квітні я обов’язково приїду, обов’язково… Вона порозуміла, що Хмелик збрехав про хворобу матері. Але святковий настрій було зіпсовано. Вона не зайшла до Соняшника, навіть не погрюкала, як завжди, засувом. Вдома сказала що Семен ще не повернувся. У вухах все ще лунало побажання Микити: «Краще б ти лежала в домовині!» Марія нічого не могла порозуміти. Що вона зробила, чим скривдила, як в такому настрої він поступить з її дитиною? Вона вперше за два роки признавала дитину своєю. І тут же, зціпивши зуби, подумки закричала: «Ні-ні-ні! Не моє воно, оте маля! Треба забути, забути назавжди, і Петра, і його дитину! Аби тільки знати, чим я так не вгодила Хмелику!» До хати Марія повернулася за декілька хвилин до півночі, ходила околицями селища, промерзла до їжаків на тілі. Мати тільки головою похитала. Марія навіть до столу не присіла, заснула, але прокинулася за якусь годину, наче хто в боки штовхнув. Небо дивилося на неї крізь вікно зоряним оком, граючи золотою бровою, наче залицялося, питало: чи не відчинить вона кватирку, чи не запросить золотоокого до себе під укривало? «Сміх та й годі, — подумала, зариваючись головою в пухкі подушки. — Якби мені з глузду не з’їхати. Кожного вечора, засинаючи, благаю неба щоб приснилися кущі колючого аґрусу. Хапнеш гілку — вмить усякий дур з голови вилазить.» «Але яке дивне сьогодні небо. Яке прозоре. А зорі, наче дрізки блискавиць. Що дасть мені оця пітьма під подушками. Краще встану, посиджу на підвіконні. Зараз березень, скоро квітень — місяць падаючих зірок… Але ж як романтично скиглить ліжко під коханцями, як солодко стогне мати. І не соромно їм…» Марія сама не вчулася як заснула, і снився їй Микита Хмелик, роздягнений, вродливий, снився таким, яким вона побачила його одного ранку, коли стоячи біля колодязя він виливав собі на голову цеберку холодної води.

Comments