09. Володар самоскидів Гриздренко

Володар самоскидів Гриздренко

 

Марія йшла степом, поволі погружаючись у похмільне провалля жури і радості. Легенький вітрець з півдня грався пасмом волосся, він здавався їй чепурним метеликом, з крильцями, припорошеними пухким пилком невгамовного липня. Куди йшла, сама не знала: вельми добрим видався день, і ніч була доброю, з кольоровими пригодницькими снами. А добрий сон дарує людині відчуття крил. Марія й сама вже не знала хто вона — вітрець, метелик, чи квітка, що розсипає повітрям духмяний пилок. Відчуття невагомості тіла було настільки реалістичним, що не йшла вона, а пливла над буйним морем квітучої зелені.

Повернулася на землю коли самоскид щебеню прогуркотів шляхом, здіймаючи в повітря клуби пилу, а оскільки йшла вона з навітряного боку шляху, огидні гриби цивілізації скепкували святковий настрій. Марія не знала куди бігти, як швидше вибратися на духмяне степове повітря, ото ж і побігла назустріч поволі розріджуваній куряві, але шлях їй перетнула друга машина, і новий вибух смороду вщерть скепкував її кращі ранкові почуття. Але третій водій зупинив свого самоскида за декілька кроків від неї, і, відчинивши дверцята, спитав:

— Далеко мандруєте, дівчинко? Якщо по дорозі, сідайте, будь ласка.

Хоча вельми роздратована була Марія, але усмішка водія і сам факт що він зупинився, пропускаючи її через дорогу, озвалися в душі тихим почуттям вдячності.

—Я… нікуди… люблю іноді прогулятися степом…

Водій доброзичливо усміхнувся.

— Якби не бісова робота без вихідних, я б теж прогулявся. Але ж треба їхати. Там асфальтовий шлях ремонтують, повінню порушило…

І раптом наче щось найшло на неї, майнула думка «а чого б не проїхатись?». Сяючи радісною усмішкою, стрепенулася, підбігла до машини, вскочила у розчинені водієм дверцята.

— Чи далеко їхати?

— Кілометрів отак двадцять, на звороті за дослідницьким господарством аграріїв.

Сміх Марії трохи здивував водія, але грайливий настрій  вже повернувся до неї.

— Щоб в житті не трапилося, все стосується одного напрямку — дослідно-виробничого господарства. Будинок аграрного інституту, якщо ви чули, віддано комерційному закладу, а нас, вчених, вишпурнули подалі від міста. Щоб не бачити й не чути, що там робить сучасна аграрна наука. 

Водій дивився на неї з відвертим співчуттям.

—А ви, якщо не секрет, на якій посаді?

— Займаюся селекцією ягідників, зокрема жимолостю та порічкою.

Водій з несподіваною жвавістю вигукнув.

— Аґрус… хто у вас займається цією рослино. Моя мати мріє купити хоча б саджанець неколючого аґрусу. Чула що такий сорт дехто з дачників вже має. Не знаєте, часом?

Марія з головою пірнула в ранкове похмільне провалля жури і радості.

— Чула, чи не чула, але подарую вже вашій ненці декілька саджанців неколючого аґрусу. На сьогодні ми маємо ще один сорт, щоправда поки не пройшов державну атестацію, але запевняю це буде чудовий ягідник. І саме наш, далекосхідний. Якщо буде час завернемо до моєї ділянки.

—Ви така щедра, як мені вас називати.

—Марія.

—Я Олексій… Олексій Гриздренко, оце саме мої хлопці пилять шляхом на вантажних машинах.

—Ваші хлопці? Ви висловилися так, наче керуєте автобазою.

—Ви догадлива жіночка, я поставив діло, в посесію взяв машини, потім викупив…

—А чому ж за кермом?

—Водій захворів. Я, коли хтось хворіє, сідаю за кермо сам. Встигаю і вашим і нашим. Зате й хлопці працюють, як леви. Є, звичайно, проблеми. Кримінальні об’єднання намагаються обкласти податками. Обстрілювали навіть, але ми не слиньки, поступку їм не зробимо.

—Водіям сьогодні, як на війні, особливо далекобійникам. Тільки й чути: там в повітря висадили разом з машиною, там пограбували, ви вже обережніше… Від рекету не втечеш, бо взагалі він від владних структур. Одною рукою вам підписують дорожнього листа, а в другій тримають зброю, щоб примусити ділитися заробленим.

—Але ж жити якось треба. Особливо сімейним. Живемо як на лезі бритви. Позичив мій брат, підприємець, другові два мільйони на розвиток свого бізнесу, і поховали брата. Застрілили, щоб не повертати боргів. Це не одиничний випадок. Дружину бізнесмена Коробкова, відому спортсменку двома кулями... І що дивно, всі знають, кому вона позичила гроші, але доказати не можуть… Дав прокуророві хабара в двісті тисяч, і живи спокійно…

Вони надовго замовчали. Кожен думав про своє, кожен в душі оплакував розчавлених бездумною перебудовою людей.

 

Після того як розвантажили машину, перекинулися двійкою жартів з водіями інших машин, один з них, Сергій Мартович, людина похилого віку, застережив Олексія, щоб той поводився з дівчатами обережніше.

— Одружитися не проблема, а як житимеш далі… Від базарної економіки жінки западають у нестяму. Кожна мріє прихилитися плечем до будь-якого злодія, аби кишені були наштовхані грішми. Мені вже додому повертатися соромно. Дружина біля телевізора сидить, а там самі знаєте що показують. Тільки я на поріг, чую скаргу: «Подивися які будинки собі люди будують, які машини мають, а ти, невігласе… Чи шарики-ролики заіржавіли…

Мартовича можна слухати не переслухати. З таким красномовством дружині слова не дозволить сказати.

Це вже дорогою Олексій коментував життєві проповіді Сергія Мартовича.

— Перш за все треба поважати себе, не гиркати на дружину, бо ти не собака. Та й що таке собака! Учора йду — назустріч такий собі веселенький цуцик біжіть. Зупинився за два кроки, виструнчився на задніх лапах, а правою передньою, як вояк воякові, честь мені віддає. Ще й всміхається, дивлячись мені в очі. Розумієш, Машо, собака-вояк! Я, звичайно, розгубився, не знав що й думати, але честь собаці таки віддав. Щоправда трохи запізнився, він вже на той час на чотири лапи став. Отакі чудасії в світі бувають…

— Це вже заслуга господаря, — весело озвалася Марія. — Сьогодні стільки по селах безробітних людей, що нічого іншого не зостається як циркові подавання скоювати. З таким собакою тільки на паперті сидіти, чим не бізнес!

—Я вже й сам про таке думав, — всміхнувся Олексій, — але дресирувальник з мене нікудишній. Скоріше сам на чотири лапи перед собакою впаду.

У Марії на язиці вертілося питання: «Чи вистачає дружині його шоферської платні?», але було трохи соромно усвідомлюватися про буденні справи майже незнайомої людини. Олексієві ще треба було зробити два рейси, Марія відчувала що він вагається запитати, чи не поспішає вона куди? Але вона не поспішала,їй було затишно сидіти в кабіні поряд з людиною, до котрої почувала безмежну довіру. Тому вона першою торкнулася цієї теми.

— Я б ще покаталася, якщо, звичайно, не заважаю і хлопці не донесуть дружині, що ти катав якусь жіночку.

— Якщо й донесуть, тільки матері, бо кандидатів на дружину поки що не маю. А покататися, будь ласка. Я б хотів, щоб після останнього рейсу ми заїхали до матері на дачу. Саджанці-то треба садити вміючи. Під доглядом вченого-аграрія.

 

Наприкінці тижня, саме перед святом Тройці, Марія познайомила мене з Олексієм Гриздренко. Хотіла щоб я написав про його бригаду в газету. Військову повинність Олексій відбував у Благовещенську. Два роки командував взводом, а далі все пішло-поїхало. На що можна надіятися старшому лейтенантові, коли  майорам та капітанам дали штурхана під сідниці: йди-гуляй по життєвих руїнах. Хотів він повернутися в Херсон на батьківщину, але там своїх голодранців вистачає. Не відразу й оцю роботу знайшов.

Спочатку Олексій поставився до мене з оглядністю, бо з години на годину чекав візитерів від кримінальної міліції.

—Пропонували хлопці з команди місцевого авторитету пристати до їхнього куреня, чималі гроші обіцяли. Обкладає податками міліція. Тільки, не в моєму характері гратися з криміналом… Та й мати в мене жіночка ще та. Не скажу що релігійна, ні… За фахом вона історик, за переконанням, як сама каже, спадкоємниця Лева Толстого. Христос для неї не бог, а філософ, пам'ять котрого перетворили в розиграшну карту, себто у бізнес, який дає церковникам чималий прибуток. Довгі роки вона вела дослідження за долею віруючих людей. Як правило, вони вбивають самі себе, постійною боязню гріха, що не тільки порушає психіку, але й залишає отруйні опади на генному рівні. Про це, звичайно, тобі краще з ненькою говорити. Бо я за фахом водій, а ви людина скерована на знання, а не на віру.

— Саме так, саме так, —  радісно відгукнулася Марія. —  Яка може бути віра, коли я нетерпляче чекаю спрямованих на освічення загалу лекцій по телевізійному каналу «Мистецтво». Сьогодні біблейському богу наука заткнула пельку, бо сам він багато чого не знав на той час, коли, начебто під його диктовку, писалися Похилий та Новий заповіти.

Олексій натиснув не ту педаль, і трохи пригальмував на перехресті доріг. Машина сіпнулася, Марію хитнуло вперед, але вона таки втрималася, бо за хвильку самоскид вже вискочив на побічну вулицю.

— Вибачайте, схвилювали ви мене. Для моєї матері знайомство з вами буде святом. Ви ледь не однодумці…

—А чому саме ледь? Хіба селекція рослин не те ж саме, що робив християнський бог з Адамом, коли відчіпляв від нього ребро, щоб створити Єву. Ми в інституті стільки нових, кращих за богові, рослин створили, що дивуємося його необізнаності…

Марія помітила, що машина в руках водія поводилася не так, як раніше і замовкла. Все ж таки дорога запруджена машинами. Тут потрібне око-та-око.

— Потім поговоримо, — з якимось притаманним почуттям щастя видихнула вона, і відкинувшись на спинку сидіння, стала вдивлятися в таку знайому, ніби нову далечин.

На зупинці селища Чорна Річка Олексій зупинив самоскида.

—Вам краще зійти, — сказав він, — бачте, попереду хлопці мої стоять… хтось знову зазіхає на мою душу.

—Вийди, — сказав я Марії.

—Нізащо! — вигукнула вона, — Цікаво мені послухати як прискіпається кримінал до робочої людини. У тебе, Олексій, монтувальна ломака є?

Ми з Олексієм вибухнули сміхом.

—Що за водій без ломаки, звичайно — є. 

Коли під’їхали, я саме розмовляв по стільниковому з Макогоном.

—Працювати водіям не дають, шлях ремонтувати. Ти, Ярко, захистив би моїх друзів від кримінальної напасті?

Макогон не любив квапитись.

—Спитай хто у них за старшого, і нехай візьме трубку.

Трійка водіїв стояли, виструнчившись перед двома парубками в камуфляжний військовій формі. Олексій вийшов з машини, тримаючи в руці монтувальну ломаку. Не треба було цього робити, бо бандити звикли стріляти без попередження.

Побачивши що старший з нальотчиків знімає з плеча автомат, я вигукнув:

—На зв’язку Макогон, він має вам щось казати!

Коли всі чотири навантажені самоскида успішно поїхали далі, Олексій спитав:

—Невже й журналісти спілкуються з бандюгами?

З гірким задоволенням я пояснив.

—В дитинстві ми з Петром були сусідами, тоді він ще Ярком був, а не Макогоном. Свавільна людина, але посудить самі, двадцять років таборів не за понюх тютюну…

—Не за понюх? Хіба таке буває?

—Якщо є хабарники прокурори, чому не бути безвинним в’язням. Така наша держава, Олексію. Думаю, поки живий Макогон, боятися вам нічого. Але й у Петра Ярка є недоброзичливці…

 

По селянських оселях, зелених ланах, та розкиданих ланами купах дерев пробігає подувами вітер з верхів’їв Сіхоте-Аліню, нишпорить по наповнених водою подах, підхоплює в небо целофанові пакети, грає ними, зображаючи то птаха в повітрі, то чорне цуценя по землі, а то ще перетворить в зміюку стрічку паперу. І що тільки та зміюка не виробляє: і навдибки встає, і хвостом метляє, весь двір обнюхає, поки не швиргоне її вітер геть на асфальтовий шлях, під колеса працюючих в кар’єрі самоскидів. Порушеними ліхтарями блимають вночі далекі блискавиці. Там на верхів’ях гірської гряди майже тиждень спочивають темні грозові хмарини. Вони пробиралися з океану на рівнинні міжгір’я, але гори теж люблять пеститися в обіймах пухких наелектризованих простирадл, ото ж і чіпляються усіма своїми скелями за хвости блискавок, утримуючи їх у приватних володіннях, як утримують кращі мисливські угіддя сучасні злодії-урядовці.

Нудьга оволоділа Марією ще звечора. Знову причепилася нежить, розболілася голова, життя почало здаватися таким нікчемним, що виникало бажання закінчити його під колесами самоскидів.               

Повернувшись годину тому додому, вона дістала пляшку горілки, налила чарку і випила, не закусуючи.

 

Освідчення в коханні

 

Якось після чергової п'ятихвилинки, Пономаренко, задоволений  похвалою редактора за верстку першотравневого числа газети, і, як завжди в такі моменти, веселий, схильний до жартів,  ляпнув язиком, що героїня мого так і ненаписаного роману, Марія Горинь,  завагітніла.

— Чи не ти подбав? —  підсміювався друзяка. — Теж мені герой-коханець: ведеш розвідки по буденним дріб’язкам вродливиці, а з ким вона, та як вона, того не знаєш.

Жарт я пропустив повз вуха, але в суботу не втерпів, поїхав таки на малу батьківщину родини Горинів. Добрався вже в сутінках, бо сісти на маршрутні автобуси в неділю, коли їх щільно забивають дачники, справа майже неможлива. А на таксі, як завжди, не хватало грошів, бо таксисти теж їстоньки хтять, і заломлюють такі ціни, що й за місяць не заробиш. На вулиці селища з пустими цеберками (саме по воду йшла) зустрів Белу Харитонівну.

— Давненько не бував у вас, бачу, не вдяглася в білий мармур, як обіцяв Леонід Борисович, ваша Чорна Річка?

— Коли йдеш до влади чого не наговориш! По господарству, щоправда,  голова дбає, але сам бачиш що робиться в державі… — Харитонівна перехопила обидві цеберки в ліву руку, а мені по-мужицькі сунула праву. — Давненько не бачилися, все по відрядженням никаєш?

Я міцно потис теплу важку долоню жінки, був позив — поцілувати, але вона рвучко висмикнула руку. Як я порозумів — не хотіла бруднити свіже повітря повівом від своїх забруднених по господарству рук.

— Яке там відрядження! Луснув творчий настрій, занепав у нудьгу — зі мною навесні таке трапляється. А тепер травень, трохи відпустило… Я до Марії, не знаєте чи вдома вона зараз?

Бела Харитонівна жіночка грайлива, хоча за обсягом вдвічі більша за мене. На лиці — усмішка, але втямити що є за цією усмішкою: іронія, чи ганьба, я не можу. Мені більше подобається коли вона говорить.

— Слід нагадати тобі, парубче, що зараз до Марії причепилася твоя хвороба. Сама в собі вона вся, не знаю вже чи добре це, чи зле: поки твій настрій лускав — твою квітку запилили, а хто! Подумати тільки — Митухін, цей безсоромний бабій. Для нього жінка — ніщо, лише він — божий голубок… То ти зайди вже до неї, може полегшає. — Вона було рушила далі, але на хвильку зупинилася, поставила цеберки на дорогу, і закручуючи у вузол довге чорне волосся, промовила. — Як на духу кажу, сліпі ви мужики. Марія до тебе усім серцем, а ти…

Підхопивши цеберки, Харитонівна рушила до колодязя, а я без поспіху, розмірковуючи над «сліпими мужиками», з холонучим від хвилювання серцем, рушив до знайомої мені хвіртки, поклацав гачком і, погаявшись трохи, голосно покликав господарку.

Ніколи не забуду як вона зиркнула на мене: саме на порозі, коли я стояв на першій, а вона на третій сходинці. Зиркнула блискавично, зверху вниз: здивовано-насмішкувато, якщо не глузливо, і я не втримався, — скривив іронічно губи. Мабуть моя усмішка теж була красномовною: ластовиння на лиці Марії спалахнуло першотравневими знаменами. Думав — пошле куди подалі. Але не послала: який сенс страждати наодинці!

Я приніс пакетик смачних українських цукерок, з веселими назвами: «Шалена бджілка» та «Царська нагорода», з цілим фундуком у чорному шоколаді. Солодке Марія любила, сама якось казала, що у неї в підвалі можна знайти варення та соки ще трирічної давності. Вишня, виноград, жимолость, порічка. Є навіть з буяхи, якою щороку її частує сусід Соняшник.

  Думала ти собі другу героїню придбав, — жартувала господарка, готуючи окріп та заварку для вечірньої трапези. — Навіть не подзвонив… чи від’їздив куди?

— Відрядження були, але недовгі, так… на два-три дні. Відверто сказати в перші дні березня занепав у неміч… весна все ж… Дурні думки обсіли, безсоння… було дике бажання схилити тебе до інтимних стосунків.

— Ну і що заважало?

— Як що… ти незаймана жіночка, а я, хоча і бабій, а на таке… Ти ж у мене позитивна героїня…

— Онде воно що! Мені двадцять сім, я незаймана, чекаю на голубка, чи не махне крильцем у небесі? Який же ти, Тарасе, письменник, якщо не учув яке полум’я вирує в моїй крижаній оболонці? А  тепер що? Що тепер! Я навіть не припускала що так буває. В дитинстві бачила як мати кохається з сусідом, але щоб завагітніти… борони боже! А тут…

— Давно він навіщав тебе?

— Давненько вже… два місяці і вісім ден. Встигла зненавидіти, бачиш за дверима сокира стоїть? Думаю, гепну по голові, якщо прийде… Навіщо мені дитина… та й не перша я. Скільки воно його покидьок у нашому інституті. Не знаю як все сталося. Прийшов з вином, випили і все в хаті обертом пішло. Здалося мені, що він — се ти…

Таке відверте признання в пристрасті, я  прийняв з підозрою, тому і відповідь була не зовсім ввічливою. 

— Оце так справи… мене кохати, а з Митухіним спати. Чому не подзвонила, я б прибіг…

—А тепер?

— Що тепер?

—Я бажаю щоб він був ти!

— Ба як… Митухін — це я! Дуже цікаве зіставлення. В такому разі отим Я може бути хто завгодно: запліднювач Бойко, або академік Коротенко, хіба не так, дівонько? Я розумію, що словом можна все зіпсувати, але я не звинувачую тебе, ні… мені треба уяснити психологію моєї героїні… Ти обмовилася, що бачила неньку з сусідом. Справді було, чи жартуєш?

Марія глузливо усміхнулася.

— Від шляхетних батьків, щоб ти знав, не втікають. Тато постійно у відрядженнях, мати щовечора приводить молодиків, підтягувати освіту до партійного рівня. Хоча й в другій кімнаті вона їх підтягує, але двері щільно не причиняє, бо мені вже сімнадцять, треба й доньку доводити до кондиції… До того дійшло, що в мене голова обертом йшла, виникало дике бажання… розумієш… Отоді й збігла я на Чорну Річку до бабусі…

Вона ненадовго замовкла. Та й про що говорити, коли гість причащає українськими цукерками. Я смакував чай з «Шаленою бджілкою», і звичайно обмірковував все побачене й почуте. Треба неймовірної обережності щоб жити з такою жіночкою. Якщо ще дитиною бачила як грається з сусідом мати… Трохи пізніше, коли ми вже були коханцями, вона розповіла мені про свої дівочі пригоди. Вперше це трапилося, коли Марії ледь стукнуло дванадцять. Тоді вона прибігла до матері, бо почула її стогони. Думала — стогне від болю. Вскочила в ліжко поміж коханцями і на мить вчепилася пальцями в щось ковзке и мокре. І оте ковзке і мокре такими токами пропекло її тіло… довго потім страждала безсонням, прислуховуючись чи не крадеться часом до матері сусід. Їй нестямно кортіло ще раз помацати оте, чим сусід доводить неньку до божевільного скімлення. З Митухіним у неї все було зовсім не так, бо коханець був великим нахабою. Навалювався і миттєво вскакував. Квакне жабою і падає горілиць поряд. Кличка у нього така — «Одноразовий шпиць».

Марія говорила, говорила, говорила… Я намагався зазирнути в душу жінки, але це була не сповідь, а пуста балаканина. То вона ненавиділа Митухіна, то ледь не божеволіла від бажання його бачити. Життя, ще учора так сяйно розкрите, перетворилося для Марії в щось неймовірне. Вдень мучила думка: як помститися Митухіну, а вночі виривала з розетки телефон, бо тьмарився розум від бажання подзвонити тому ж Митухіну, щоб приїхав зі своїм «одноразовим».

— Так і не подзвонила? — питаю.

Марія енергійно стукала себе кулаком в лоба.

— Дзвонила, дурна! Знаєш що він сказав. Тільки що висмоктала його лаборантка Зіна… Працює у нас така кобилиця. Так він вже й там побував. Його б замість бугая в запліднювачі до Бойка. Про життя я, дурна, не добре розуміюся, але щоб там не писали в Біблії, головний інстинкт тварин і людей — це продовження життя на землі. Для природи святе саме це, а утримання доводить до нервових захворювань. Так колись напучувала мене мати, і я її добре розумію… Мені б скоріше позбавитися оцього сорому, — Марія ляснула себе долонею по животу.

— Робитимеш аборт?

— Ні за що… ризикувати здоров’ям не буду, залишу дитину в будь якій родині. Нехай живе…

Вона зиркнула на годинника.

— Може залишишся, останній автобус відходить через десять хвилин?

— Ні, Маріє, хіба що потім… можливо дитина примирить тебе з Митухіним?

— Мені казали що ти бабій…

— Знали що казали, але в мене на першому плані твоє благополуччя.

— Благополуччя?!. Безсонна ніч, склянка горілки і оцей телефон… Не знаю вже кому подзвонити. Хіба що академіку Коротенко, той, кажуть, як піонер, завжди готовий…

— Не валяй дурника, Маріє… Я ще приїду… Можна тебе обійняти?

Від усього що трапилося далі, можна було збожеволіти. Якщо мати її квакала в ліжку жабою, то Марія, охопивши руками мені шию, лементувала від насолоди зі мною одягненим. Таку розбурхану жіночку я бачив вперше, тому, мабуть, і втік, коли вона, задоволена, з палаючим лицем, повільно звисла, опускаючись переді мною на коліна.

Не думаю що це була материнська школа, а там, біс його знає… Я таки втік, але водій автобусу не помітив трохи припізнілого пасажира. Довго я стояв на зупинці, гадаючи, що робити, куди йти? І нарешті постукав у віконце Бели Харитонівни. За віком вона все ж таки доводилася мені матір’ю.

Comments