Чужий у своїй родині


Не можу намилуватися тобою, моя земле, надихатися твоїм повітрям, наїстися плодами твоїх безмежних садів. Як приїду в рідне селище, впаду навколішки перед батьківським порогом, торкнуся лобом другого східця, на якому любила сидіти моя мати, і ридма ридаю, проклинаючи долю, яка розлучила нас з тобою. Хіба ж я повинен, що мене, зовсім ще жовторотого хлопчину заштовхали, в купі з такими ж невдахами, до телячого вагону, та й  повезли через усю Сибір на острови Тихого океану. Більше п’яти років тільки й чути було як розбиваються о кам’яні скелі велетенські океанські хвилі. Ти снила мені довгими безсонними ночами, марила перед очима, коли я підіймався на скелі і годинами стояв, дивлячись в лице хмаринам, які напливали на острови з заходу. Спочатку ті хмари приносили мені аромати рідної землі, але чим далі посувалися часи моєї військової служби, тим ясніше шибало від хмар подихом сибірського бездоріжжя, далекосхідними мусонними дощовицями, а далі вже захворів я блискучими щелепами скель, здалося мені, що не океанські хвилі, а рідна матінка наспіває мені заколисуючих пісень виникаючого за океанським краєвидом дитинства.
Вже сивина сріблить волосся, легкими жмурами  вкривається лице. Хіба таким ти був, коли твоє поличчя вперше розташували на Дошці Пошани сталеливарного закладу? Був ти тоді молодим струнким парубком, працював підручним досвідченого ливарника Сергія Петровича Мірошника. За п’ять років військової служби від одержаних в технікумі знань залишилося небагато, довелося все починати спочатку. Добре що батьки не скривдили пам'яттю. Вартого похвали фахівця-ливарника залишив заводу Сергій Петрович, коли уходив на пенсію. Мріяв повернутися в Україну, та все бракувало часу. Здавалося, що не отримав належного досвіду, щоб працювати на заводах рідної держави.


Чоловік мудрий має цінність лише як людина і не погодиться бути «глиною», якою «замазують шпарину, щоб не дуло», залишаючи таку честь для свого праху.
Генрі Девід Торо

Обіч шляху стирчав камінь. Така собі невеличка мальовнича скелька в шпаринах та написах. На рівні простягнутої вгору руки чимось гострим, вірогідно зубилом, було вибито чотири слова: «Тут сидів Микола Скруч». Дивне прізвище і начебто знайоме. Дівоче прізвище моєї дружини Скрученюк, по батькові вона Миколаївна. Марія Миколаївна Скрученюк.  Можливо Миколі Скрученюку невистачило часу, або запалу, щоб вибити на скельці своє прізвище цілком. А може хтось сполохав його, примусив бігти подалі від табору, розташованому на віддалі двох кілометрів звідси. Марія певна що її батька закатовано в таборах . За що одержав термін вона не знає, бо дуже малою була. А мати про батька навіть  заїкнутися лякалась. Бо сів він за вбивство офіцера, який довів до самострати їхнього сина Остапа. Можливо ця родинна трагедія породила в Марії недружні почуття до людей військових, одяг котрих позолочують будь які гудзики та погони.
Я розповів Марії про скельку і напис на ній, але дружина тільки плечима стенула. Що їй до мертвого батька, коли з-за виробничих та комерційних турбот, не вистачає часу продихнути. Вона давно намагається перекласти частину своїх комерційних справ на мене, але я шаную свою професію сталеливарника, презирливо ставлячись до будь-якого вигляду сучасної спекуляції. Таким мене виховала робоче-селянська школа. Пишатися можна тільки тим, що зроблено твоїми руками. Так вчили мене мої улюблені вчительки, так вчив мене батько. А що до сучасної влади, до її законів, вони мене наче й не стосуються. Приватним власникам завжди шкодувало сорому, а в Росії особливо. Нічого святого в нашому суспільстві не було й не буде. Бо облудна сама сучасна духовність, від  церкви до мистецтва. Вирує держава багнюкою, і чим далі тим нахабніше. Побалакати з розумними людьми можна хіба що на смітниках…
 

Правду кажуть, як почне трясти пропасниця, все із хати витрясе. І в першу чергу іконостаса в золотій облямівці. Бо нерви дружини, що струни на кобзі: зачепи пальцем одну, бринітимуть усі разом. Попри все, що було доброго в житті винесуть з хати, навіть чоловіка. Діти почнуть гризтися поміж собою, а пропасниця буде сидіти  в божому куточку під свічечкою та посміхатися від задоволення: «Йшли б ви від мене, бісові діти, куди подалі. Таке паскудство в хаті спородили, що далі нікуди. Загибає людство від музичної довбаними, та словесного лушпиння». Знає, бісова дитина, що в душі людини постійно все рухається, то весіллям пихне, то занепаде у відчай. Не має душа людини нерухомого майна. Як взимку по ожеледиці поземок метляє, так і в душі почуття переливаються із пустого в порожнє. А тут ще телебачення залякує: «Я певен, що в наступному році астероїд вагою в триста три тонни запалить атмосферу. Спочатку ми відчуємо себе, як запечена в духовці курка, потім полихнемо блакитним полум’ям, бо саме так писав у своєму «Апокаліпсисі» Іоанн Богослов…»
Біжить тіточка зранку на ярмарок сіль купувати.
— Чого саме сіль, а не муку? — питаю.
— Не знаю… так чоловік наказав, ми з ним з цієї претексті посварилися...
Себе в сварці звинувачувати мені чоловіча зверхність не дає, бо певен, що сварку завжди зачинає дружина. Я тільки-но з мартенівського пекла виліз, у полум’яній оболонці сиджу, а дружину нетерпець б’є — треба їхати доньці піаніно на дев’ятий поверх підійняти, бо до ліфту не лізе, а вантажники просять такі гроші, що волосся на голові дибки встає. Порухав я розпеченим мозком своїм і кажу дружині: «Треба вантажникам платити, дуже я втомився на роботі. Гітару, чи там баян, я б ще спробував донести, а блискучого чортяку-велета не подолаю. Вмру на другому ж поверсі, як сусід наш, Олесь Півень. До якого поверху він свою нову шкапу доніс? До третього? Так під шкапою й загнувся в сорок три роки. А мені вже п’ятдесят три… Ні, Марія, поки трохи не відпочину, нікуди я не поїду. Вмирати мені ще рано. Треба добру зміну заводу підготувати…»
Лицем дружини Марії недобра тінь пройшла, наче хмарина небо затьмарила.
— Черево наїв, втратити лячно… Аби ще гроші добрі заробляв, щоб не тільки купити, але й донести піаніно вистачило. Чому все я та я? На моїх плечах тролейбусне господарство, три магазини. Постачальником працювати в мене відмовляєшся, збираєш крихти по смітникам сучасних олігархів. І не соромно? Донька повинна свою платню розбазарювати! Бо яка платня у вчительки! Не платня, а сльози одні. Не підеш, знайду хто допоможе, але платити буду натурою...
— Ото вже й налякала, — сам не знаючи за яким дідьком я устряв у суперечку. — Кому вона здалася твоя натура, хіба що двірнику Копцю, який слиною весь двір закрапав!
— Ах ти… так ти… — заголосила, хапаючи стільця Марія, — ужився моєю вродою, насолодився, а тепер двірникові Копцю спроваджуєш! Не дам відпочити: або ти зараз же підеш піаніно тягти, або йди з хати, щоб мої очі тебе не бачили. А я вже знайду собі справжнього шанувальника…
Марія ще щось кричала, махаючи в повітрі стільцем, та безтямно блимаючи очима. Схопився я з тапчана, на якому сидів, і, вивертаючись від літаючого в повітрі стільчака, рушив до дверей, а далі вже й на вулицю. Куди бідному діватися? Прийшлося посувати до доньки Світлани, тягти на дев’ятий поверх музичний інструмент. Їхати до доньки дві зупинки, але я заснув і майже двічі проїхав по тролейбусному колу. Кондуктор, бачте, знайомою жіночкою була, раніше працювала табельницею в нашому ливарному цесі. Знала як виснажує людину розпечений метал. Отож і застерігала пасажирів, щоб не торкали мене, бо я, дурень, белькнув, що дружина відпочити не дала, погнала піаніно на дев’ятий поверх перти. У робітників тролейбусного парку ніякої пошани до моєї дружини не було. Кімнати відпочинку на підстанціях вона перебудувала на магазини, понаводила в них пишноти, залишивши  черговим підстанцій вузенькі приміщення поряд з силовими трансформаторами. Муніципальне майно вона сприйняла як свою власність, бо ходила чутка, що в свій час її коханцем був сучасний міністр муніципального транспорту. При зустрічі жінки скаржилися мені, щоб якось вплинув на свою невгамовну дружину. У відповідь я тільки плечима стенав: хіба що розлучитися, бо вона вже й мене дістала… Отож, поки я до доньки добувався, вантажники музику на місце поставили, а Світлана саме копирсалася в своєму гамані, рахуючи гроші, щоб віддати зажадане. Я, звичайно, гроші при собі мав, бо що ото за ливарник без грошів у схованці?
— Скільки вам? — питаю.
Подивилися вантажники на моє змучене лице та й зменшили на сто карбованців зажадане. Донька каже:
— Мати там вирує: куди дівся? Пішов дві години як, та й щез?
— Заснув у трамваї, — кажу, — дуже важкою нічна варта була. Та й прихворів я щось. Кожний день на нервах… Мати наче з ланцюга зірвалась.
Світлана засміялася:
— Безсоння її гнітить, коли ти в нічну зміну працюєш. Дивися, батьку, якби оленем не став…
— Так сама ж наполягала, щоб у нічну йшов, бо заробіток віщій. Начебто їй мало грошей, які одержує втричі дорожче перепродаючи китайський ширвжиток. За що ми оце піаніно внучці купили? Чи не за мої безсонні ночі! А тепер, бачте, треба купити зятю машину. Знов таки за мої. А куди вона пхає свої мільйони? Отак і буду я ночами працювати поки не здохну. Та ще й вдень відпочити не дають…
—Нічого ти, батьку, не розумієш. Хіба вона одна власниця отих магазинів? З них годуються муніципальні працівники, а вона, бачте, має наміру  вийти з-під їхньої опіки, купити собі власне приміщення під магазини. Тільки, здається мені, висковзнути зі щучої пастки буде нелегко…
Я не дурень, давно порозумів в якій пастці сидить сама Марія. Та ще й мене намагається усмоктати, дати посаду постачальника. Але навіщо вона мені? Мене й так вже Валерій Злобін, мій ливарник-підручний, глузує, що дружина мене тримає під каблуком... Я так і не порозумів, з якого біса він так зненавидів мою Марію. Здається, вони були знайомі раніше. Мені спадало на думку, що Світлана якби не його дочка, але – нічого схожого. Кажуть вона — викапаний міністр муніципального транспорту. Нічого дивного: сучасний міністр очолював тролейбусне депо, коли після інституту до працювати до нього прийшла Марія. Як коханці він залишив їй свою посаду…
Спересердя я не залишився навіть послухати як онучка, Віталіна, на піаніно Бетховена грає. Грати Бетховена! Такі слова й без музики добре лунають.
— Ні, — кажу Світлані, — мені б зараз темний закуток, та трохи поспати, бо незчуюся як у розпалений метал упаду…
Але поспати мені не дали. Довго слухав, як грає на розладнаному інструменті онучка, як вона кричить на матір, щоб та негайно викликала настроювача піаніно. Мати посилалася, що бракує грошей, онучка психувала, кричала, що їй обридло ходити до музичної школи, що від музик у неї голова болить. Потім прийшов батько, мій зять, Петро, схопив паса, щоб відлупцювати доньку, Світлана почала гримати на Петра, відібрала брючну його шкіряну пояску, швиргонула у вікно. Петро, звичайно, розлютувався, і, хлопнувши дверима так, що зі стіни тиньк посипався, вискочив із квартири. Я похопився вибігти слідом, покликав його зайти до крамниці купити по пляшці пива. Він зрадів мені, та й як не зрадіти, коли знав що я знаходжуся не в кращій облозі. Бо донька з матір’ю  із одної квасні вилізли.
Схованка моя ще не зовсім спорожніла, так що не тільки на пиво, на пляшку горілки вистачило. Та ще й на чотири пиріжка з тельбухами. Тільки ж не пити на вулиці. Подивився я на годинника, до нічної зміни залишалося майже шість годин. Подзвонив по стільниковому телефону своєму підручному, Валерію Злобіну: чи не спиш, спитав. «А що трапилося?» — питає він. «Зять тут горілки та пива купив, а дома, сам розумієш, випити не дадуть…». Голос у Злобіна аж лунами пішов: «Тож біжіть до мене, я тут картоплі із салом насмажив!» Збігали ми ще раз до крамниці, купили чотири пляшки пива, щоб кожному по дві, і добре що Злобін мешкав у будинку на першому поверсі котрого була розташована крамниця.
Валерій останні два роки жив одинцем: дружина з дочкою знайшла собі чоловіка при джипі. Бананами чи що крамарював. Зустрів нас Злобін ледь не обіймами, бо саме сиділи за столом, раювали з незнайомою мені жіночкою. Познайомив він нас з нею — Тамарою відрекомендувалася. Утішна жіночка, трохи худорлява на мій смак, але ж з невитраченим почуттям гумору. Лице трохи веснянкувате з блакитними очима й припухлими, як у дівчинки, губами.  Відразу забажала подзвонити своїм товаришкам, щоб разом відсвяткувати День Моря, який чомусь приходився на кінець вересня. Я й не чув про таке свято, але Тамара, як я вже потім зрозумів, у свій час працювала в якомусь морському департаменті. Я почав заперечувати, бо ж нам через п’ять годин йти до ливарні, та й не хотілося мені, щоб мого зятя закохала в себе якась Тамарина товаришка. Таким чином він може й доньку мою з онучкою залишити. Але Тамара таки подзвонила. Довелося нам з моїм підручним вигортати свої кишені. До крамниці Злобін пішов з моїм зятем Петром, а мене залишили з Тамарою варити локшину та смажити заморожені січеники. Жіночка поводилася прямо таки обурливо, наполягла щоб я переконався які в неї й досі тугі груди, який плескатий живіт. Натякнула навіть, що Злобін її сексуально не вдовольняє, отож вона всучить йому одну зі своїх товаришок, а мені пропонує бути її коханцем.
Це було так несподівано, що я не знав як реагувати на її слова, як на гумор, чи серйозну пропозицію. Мені ще не доводилося зустрічати жінок, які б отак поводилися зі зовсім незнайомою людиною. Але вона помітила, що розбурхала мою хіть, чим була чимало задоволена. Я ледве вгамував її, соромлячи за таку безглузду поведінку. Це вже потім вона доповіла мені, що нацькував її на мене мій підручний Злобін. Він знав яка сварлива в мене дружина, і таким чином допомагав мені збутися її. Супроти мого бажання, звісно.
Якою б вона сварливою не була, моя Марія, але ж ми з нею вже онучку маємо. Та й куди я від неї піду, на смітник до сучасних митарів? Щодо гульнути, який мужик відмовиться від такої можливості? Аби тільки, сторожко, щоб плітки по місту не пішли гуляти.
Я не міг визначити в якому Тамара була віці, але безумовно молодшою за мене. Мені подобалося що в квартирі не тхне тютюном. Я знав, що мій підручний, Валерій Злобін, курить, якби ще й Тамара курила тут би продихнути не було чим. Не встигли ми приготувати локшину з січениками, як настирливо задзвенів дверний дзвоник. Відчиняти пішла Тамара. Я думав хлопці прийшли, але ж ні — жіночки їх випередили. Тамара попрохала їх прийти на кухню знайомитися. Не дуже вже й молоді, але огрядні, у сучасному одязі — штанці з голими пупками, станики з напіввідкритими грудьми. Обидві невисокого росточку, обидві біляві, можливо фарблені. Наче дві іграшки: нігті на пальцях срібними камінцями обпилені, довгі чорні вії, явно наклеєні, повіки бузькові. Не жінки — казка. Синьоока назвалася Мариною. У кароокої Галини трохи косило ліве око, але косина приваблювала, особливо коли вона всміхалася. У мене вдих перехопило коли ми зустрілися з нею очі в очі. Можливо Тамара була кращою за неї, але мене щось наче обпекло зсередини. Відразу і про локшину і про січеники забув. Опалювало бажання схопити Галину на руки, як дитину, й втекти з нею куди подалі. Я навіть злякався цього почуття, бо сталося таке вперше.
З Марією знайомство відбулося якось буденно: зустрілися, поскаржилися одне-одному на долю, і через тиждень вже заяву до загсу віднесли. Сказати, що я кохав дружину можна з великою удаваністю. Скоріше вона мене влаштовувала, бо майже половину життєвого часу я відбував у ливарні. За часи радянської влади платні вистачало не тільки на прожиток, але й на добрий відпочинок. Дружина була задоволена. Але останнім часом вагома частина зароблених ливарниками грошів поповнювала кишені управлінців, а нас, ливарників, вже й за людей не числили. Щоправда таке було в дев’яності роки. Потім, коли майстри вогняного фаху звільнилися: хто на пенсію пішов, кому остогиділо працювати на сучасних череванів, платню таки збільшили. Але образа в душі зосталася. Я теж подумував знайти собі роботу на свіжому повітрі, бо двадцять п’ять років у полум’яних обіймах розпеченого металу давали можливість отримати пенсію в п’ятдесят років. Але як жити на сучасну смішну пенсію! Дружина мене зі світу зживе. Вона завжди трималася думки, що чоловік обов'язаний одержувати платню набагато більшу, ніж дружина. Я теж підтримувався такої думки, але що поробиш коли державою посіли учорашні спекулянти.
Так що, коли за стіл поряд зі мною забажала сісти саме Галина, я якимось сьомим почуттям зрозумів, що зараз мені краще встати і, прихопивши зятя, стрімголов бігти до свого лігвища. Але зробити це на очах підручного Злобіна було соромно. Він обов’язково розповість цеховим робочим, як я втік від жінки, на яку справив чимале враження.
Стіл у Валерія був невеличкий, так що сиділи ми щільно, так щільно, що я відчував аромат Галиного волосся, її плече торкало мого плеча, наші руки постійно стосувалися, а кожний дотик викликав у мене чимало емоцій. Я спалахував, як сімнадцятирічний хлопчина, мучився нестерпним бажанням покласти голову на плече Галини. Цього не могли не помітити ні Тамара, ні мій зять, ні мій підручний Валерій Злобін. Я думав Тамарі не сподобається моя несподівана закоханість в її товаришку, але вона була в захваті, навіть тост запропонувала за любов з першого зору. На мою думку Валерій багато пив, але в мене язик не ворухнувся зробити йому застереження. Бо п’яному в ливарні та ще в нічну зміну! Щоправда Валерій був людиною міцного ґатунку, він і раніше появлявся в ливарні захмелілим, але працювати вмів. Хіба що був надто гомінливим, що, взагалі, не порушувало звичного напрямку роботи. Від чергової четвертої чарки застерегла Валерія саме Тамара. Вона хоча й натякала мені, що Злобін, як коханець, її не влаштовує, насправді, на мою думку, Валерій бурхливо любив цю жіночку, та й вона не була до нього байдужою. Розмова зі мною наодинці з її боку була, не інакше як замахом визначити, що я за птах такий? І втілено це було з відома Злобіна. Я уявив собі, як Валерій, єхидно прищулюючи ліве око, нацьковував Тамару на порушення мого родинного кублища. На мою думку, він не любив Марію, як і вона його. За вісімнадцять років нашої спільної праці, не гостював Валерій у нас жодного разу. Перший замах був і останнім. Спільно ми не попрацювали й місяця, коли я покликав Валерія до себе, святкувати мій день народження. Але Марія випровадила його від порога, а з якого переляку, сказала мені пізніше. Доньці нашій, Світлані на той час ледь минуло десять років, а Валерій був парубком вразливим. Ото й злякалася дружина, що Світлана закохається, не зможе вчитися, а то ще, не приведи господи, стане його коханкою. Про це я, звичайно, Валерію не казав. Тільки руками розвів:  та й що ти з нею зробиш, коли вона мене навіть за мужика не числить!
Зладившись зустрітися таким же кружалом у наш з Валерієм дозвільний день, ми розтеклися по своїм оселям. Валерій залишився з Тамарою, а ми вийшли парами: зять мій з Мариною, а мене підчепила під лікоть Галина. Я все ще тремтів від її близькості. Тільки й робив, що зиркав на неї, умліваючи від її дивних очей. Не міг навіть уявити собі, що одного разу з цією жіночкою можу опинитися в одному ліжку. За таку можливість я був згоден віддати все, що на той час мав. Не подумав навіть про те, що мій зять може зухвало завести собі коханку, бо ж тепер ми з ним сидимо один-у-одного на гачку. Правда, Марина не дуже показувала себе в порівняні з моєю дочкою Світланою. Але ж невідомо як поведеться вона з моїм зятем у ліжку. Та й на язик донька Світлана невпинна. Я завжди чуйно ставився до зятя, ото ж коли він мені подзвонив по стільниковому, заявивши, що попрощався з Мариною, але не зміг відмовитися зустрітися знову за столом Валерія Злобіна.
— Ти, Петро, доросла людина, — відповів я йому, — якщо впала в око жіночка, підмиває й далі спілкуватися, я нічого не бачив,і не побачу. Але й про Світлану не забувай. І про мої генезиси забудь…
— Та що ви… що ви, Тарасе Марковичу, — на мою думку, надто радісно зарепетував зять. — Ми ж таки мужики з вами…
— Ото і добре що мужики, — підтримав я зятя, — скажи Світлані що весь час були разом, вдаряли по пиву. І я своїй те ж саме скажу. Обмивали таким чином піаніно… Щоб не розсохнулося…
Мені не зовсім сподобався сміх зятя, та що було робити. Кажуть же: коли пішла така гулянка, чикриж останнього огірка. З дружиною, коли прийшов додому, й словечком не обмовилися. Відразу як лягла на канапу лицем до стіни, не встала навіть супроводити мене на роботу. А мені того й треба. Я знав, що з осереддя вона може грати в мовчанку два, а то й три тижні. Якщо помовчить дві доби, в мене буде чудова можливість зустрітися з Галиною у Валерія. Якщо раніше, в таких випадках, я першим починав залицятися до Марії, то вже в цьому разі вирішив триматися до переможного кінця.
Наприкінці місяця наш ливарний цех завжди била пропасниця. Не вистачало металолому. Постачальник порушував договір,перепродаючи його підприємцям Китаю, звісно за кращі кошти, а нам простої не сплачували. За часи радянської влади в нашому цесі висів величезний плакат: «Наша міць у плавках». Тепер наша міць була в кишенях та банках нашого господаря з Південної Кореї. Хлопці казали, що таким чином нам пощастило. У ливарнях, котрими-небудь керують місцеві олігархи, люди декілька місяців не одержують платні. Непритомніють біля печей від голоднечі. Не знаю, щоб я вчинив, якби мені затримали заробіток, але працювати б не став. Нехай звільнюють, якщо й справді, як натякає дехто з урядовців, що за брамами заводу фахівці-ливарники в черзі стоять. Наче я двічі на добу не зупиняюся біля нарозтвір відчиненої брами, щоб показати перепустку. А вартують там знайомі хлопці-пенсіонери. Випнуті з армії підполковники. Я питав їх, чи багато ходить до управління громадян з бажанням улаштуватися на роботу. Учорашні військові посміхаються: «Хіба що вартовими!».
Зараз краще одержувати допомогу по безробіттю, ніж працювати. Та й пенсія ливарника не перевищує тієї допомоги. Вистачає хіба що за квартиру заплатити, а на що кормитися, це вже справи кожного окремого пенсіонера. Якщо жити біля багаття на смітнику, від голоду не вмреш. А житло, яке одержав за почесну працю, в якому виховав діточок, можна віддати компанії за помісячну грошову допомогу. Але «залиш надію всяк хто сюди вхожий». Розраховувати на довгий вік не треба. З’їдять живцем.
Тієї ночі ми ще варили сталь. Правда піч завантажили металоломом не більше як на сімдесят відсотків. Господар обіцяв поставити піч на ремонт. Це значило, що працювати ми будемо вдень. Випадала нагода добре перепочити, бо що не кажіть, а ночами навіть сварливі дружини сплять. Так що побутових сварок та бійок буде трохи менше. Біда тільки, що відлучатися з дому вечорами — справжня проблема. Дружина відразу спросить: ти куди? Що тут відповісти? До зятя пиво пити? Можна й так, але ж жінкам це дуже не сподобається. Вони звикли, щоб чоловіки кожну хвилину знаходилися в них під оком. А хіба чоловіки поводяться з жінками по іншому? Поки комусь не припече піти ва-банк! В мене теж виникала така думка. А що, дочка доросла, онучка вже не тільки матері вказує як треба жити та діяти. Трапляється вже й мені суперечить. Хіба це життя! Безмежний негатив! Як видалася вільна хвилина, сіли ми з Валерієм випити по келишку кави. Питаю я його:
— Твоя Тамара, де вона працює?
— Тамара під крильцем твоєї дружини, черговою на тяговій підстанції, а Галина з Мариною в китайських ятках на базарі. Знаєш як відбувається сучасна торгівля? Товар китайський, господарі китайці, а продавець росіянка. Вона зважує овочі, приймає від покупця гроші і відразу ж віддає їх китайському спостерігачу. Таким чином наша державна Рада  проводить боротьбу з безробіттям. Не біда, що яблука подорожчали на п’ять карбованців. Раніше пенсіонер купував з пенсії два яблука, тепер купує одне. Досить йому й цього. Заробіток у дівчат невеличкий, більша частина прибутку надходить власникам базарних яток. Китайці задоволені, вони прибутку не втрачають. Наші знайомі задоволені не дуже щоб дуже, але іноді можуть виявити щедрість, принести пляшку поцінного вина та двійку яблук до нього.
Я частенько купував фрукти у китайців. До одного ятку забігав ледь не кожного тижня, дуже милолиця китаяночка в ньому господарювала. Але Галини, Марини з Галиною не зустрічав. Мабуть на іншому базарі працювали. Базарів отих сьогодні стільки, що не можу втямити звідки у людей гроші щоб підтримувати китайську економіку. Китайці всі наші землі в політок забрали. Вони працюють, а наші мужики попідтинню пляшками пива чаркуються. А потім ходять як сомнамбули вуличками рідного села, китайцям почесті віддають. А жінки, а діти? Думаєте з якого дідька наша православна церква багатіє? З цигарок закордонних, котрими зараз святе хрещення діточок виконують. Дівчатка смокчуть цигарки с п’яти років. Ото вам і «Апокаліпсис». Євреї сміються з нашої віри: «Ви нашу міфологію релігійною філософією зробили. Утішно дивитися як розумні з лиця люди якісь там пророцтва та мудрування знаходять. Та ще й невігласа Христа за сина божого тримають». «А хіба вам не приємно?, — питаю я друзів-євреїв. — Потай ненавидячи ваше кланове братерство, ми не тільки поклоняємося вашій культурі, але й глузд на ній втрачаємо…»
Мене мало чим торкає хибний погляд учорашніх комуністів на релігію. Раніше вони вірили Ленину-Сталіну, тепер — Христу або Ієгові. То вже що з ними поробиш, коли така їх доля — блукати в казкових теренах. Нехай собі блукають. Вони саме ї наближають людство до духовного апокаліпсису.
Добре що мій підручний Валерій Злобін поки що на бога дивиться з іронічною усмішкою.
— Дуже він, отой їхній Бог, катувати людей любить. То чуму нашле, то якусь там іспанку, а тепер нас пташиним грипом лякає. Мабуть, на більше не здібний, бо старій вже, добро від зла відрізнити не може. Як послухаєш проповіді отців церкви, виникає бажання стягти їх за бороду з неба, та налупцювати, щоб діточок своїх не ганьбили. Якщо приємна мати доньку відшльопає, її судять, навіть термін дають, а Бог мільярди людей катує, а люди плазують перед ним. Бо він, бачте, і цар, і олігарх, і сучасний президентів джура в собачому наморднику.
Дуже мені подобається філософія мого підручного Валерія Злобіна. Недаремно в нього прізвище таке — Злобін. Знайомі євреї насміхаються з нас: «Наш бунтівник став вашим богом, наша історія — божим промислом… Я вже мовчу. Багато книжок на релігійні теми я прочитав, одужав навіть «резервуар насолоди» — Бгахавад-гіту. «Ми зобов’язані дотримуватися доручень Бгахавад-гіти, інакше не будемо мати можливості досягти конче потрібного духовного знання». Можливо комусь з індусів це й вдалося, прочитати те, що викликає затьмарення розуму. Я ж, коли струмок розпеченого металу порине до опоки, читаю наголос свою молитву — уривки з  поеми Лесі Українки «Стара казка». Звісно, на рідній мові. Отоді вже я не тільки отримую духовне знання, але й стрімкі крила за плечима. Знаєте, яка радість охоплює мене, яке піднесення я отримую, які знання.  Кожна з релігій вимагає від мене покорі, плазування перед владою, а Леся Українка зве мене до чоловічої гідності. Її вірші — кращі з молитов, які я знаю…


***
Довгодзьобий птах сів на підвіконня і, нахабно зиркаючи на мене, Довбе щось послане небом, або сусідкою з дев’ятого поверху. Дружина якось позначила, що «ця довгоноса тварина не інакше як сусідчин шпигун».Можливо так воно й є, бо ночами мені подовгу не дає заснути таємниче шерехтіння над стелею. Дружина та засипає, не устигаючи донести голову до подушки. Мене дивує: маючи такі міцні нерви, як може вона влаштовувати мені сварки на голому місті?
— Ти на кого очі вилупив?
— На тебе.
— Що тобі в мені не подобається?
— Все подобається?
— Якби все подобалося не зиркав би, як Ленін на буржуазію.
—Я не Ленін, а ти не буржуазія.
—І все завдяки тобі. Сусіді собі й діткам машин накупували. А ти як був злидняком так і зостався. Казала тобі, давай ваучери скупати, так ні, навіщу йому, бачте, дурні папірці здалися… А я б за ті ваучери будинок під магазини купила, й не тулилася б зараз на тролейбусних підстанціях.
—А ти куди наші заощадження згайнувала. Подивись скільки папірців лежить від «Хопра» та «Руського дому Селенга». Добре що встигли квартиру доньці купити. А була можливість і для онучки… І на магазин вистачало…
—А ти… сам ти куди дивився? До рота мого зазирав. Якби гримнув раз, другий на мене, я б не дуркунулася…
Не має, думаю, сенсу продовжувати цю довгограючу сварню. Бо чую по бляшаному відливу вікна наче краплі дощу зацокали. Підійшов, аж — ні. Небо правда затьмарилося, але краплі летять з дев’ятого поверху. Напевне сусідка квіти поливає. Таким чином вона дізнається один я дома чи ні. Дружина Марія та відразу реагує на краплі води, як тільки-но вони зацокають по бляшанці. Не гаючись відчиняє стулки вікна і починає поливати сусідку своєю улюбленою лайкою.
— Ти, стерво, мені всі вікна позабруднювала зі своїми квітами. Хоч би квіти як квіти були…
Далі монологи дружини починали іскрити , як замкнені електричні дроти. Розуміючи що цей спектакль надовго, я зачиняюся у ванній кімнаті, пускаю з обох кранів кулеметну воду, що нервує дружину значно більше ніж краплі з дев’ятого поверху.
Правда, в такі, як сьогодні, дні, коли дружина посуває по своїм магазинам, або до доньки послухати музики онучки, сусідка дзвонить у двері і просить позичити сто карбованців. З грішми вона стрімголов біжить до своєї приятельки, а повертається з прогулянки ледь не карачки. Подовгу шкряботить, не попадаючи ключем у замкову шпарину. Потім падає на долівку і починає ревма-ревти. А то ще засне під нашими дверима, так що доводиться дзвонити сусідам, щоб допомогли вийти з квартири. Буваючи дома, я допомагаю сусідки відчинити двері, за що потім одержую черговий напад від дружини.
— Вона перед тобою сідницями вертить, як повія яка, а ти й радий. Чекаєш що віддячить? Не забувай що у неї чоловік є, років на двадцять молодший…
Дружина має рацію. Трапляється так, що сусідчин чоловік платню не одержує по два-три місяці, тоді сусідка пропонує розрахуватися за борги в моєму ліжку.
У відповідь я сміюся.
— Тільки не зі п’яною і разом з твоїм чоловіком. Кажуть сьогодні модним став гуртовий секс.
Твереза вона у відповідь сміється, а п’яна не може втямити, як таке можна пропонувати чоловікові.
— Він же нас обох повбиває!
—А за ліжко удвох похвалить, чи як? Чи може йому подобається що ти ночами до коханців бігаєш?
Одного разу вона обурилася.
— Які коханці. В мене чоловік є… на двадцять років молодший. Тобі я дам за добросердя, та щоб відьмі твоїй заможній, Марії, насолити. Який терпець треба мати, щоб з такою жінкою вік-вікувати… Та ще й пожадлива яка… копійки з голоду вмираючому не дасть.
— Тебе ж твій потерпає.
— Покохаєшся зі мною, взнаєш за що. Не дивися що я худорлява, що груди в мене не стирчать у розкіс.
Колись вони з моєю дружиною товаришками були. Ще за часи мого знайомства з Марією. Зараз у сусідки вже третій чоловік, у Марії я другий. Перший сусідчин втік до моєї через пожежну драбину. Посмоктав декілька днів пишні груди, і знову до пожежної, тільки поверхом нижче. Там живе стюардеса по прізвищу Жанна. Отоді вже й пішли сварки поміж товаришками. Стюардеса й досі одиначкою живе. Що канапа ночами рипить, зрозуміти можна. Кажуть що одиначка це одружена жінка без коханця. Так що стюардесі сам Бог дозволяє додому після рейсу з молодими літунами повертатися. До мене від неї ніякої уваги, зустрінемося десь, набито й не бачить. Таким чином вона підкреслює не стільки свою жіночу брутальність, скільки суспільне становище. Бо платню одержувала більшу ніж я, фахівець-ливарник.
Кожна жінка вважає свою долю найгіршою, особливо самотня. Я не стільки жахався, скільки соромився покохатися з сусідкою, хоча бажання таке іноді виникає, особливо після сварки з дружиною. Я був певен, що в один чудовий день мені набридне триматися суворих моральних приписів, і я впаду в обійми, якщо не сусідки з дев’ятого поверху, так до кондуктора трамваю, яка мені впала в око ще за часи, коли працювала табельницею в ливарному цесі. Поки що я все звертав на жарт, навіть натяки на те що вродою Марії захоплюються навіть молодики, статурою і лицем кращі за мене. Чим би дитина не тішилася, аби не плакала. Ні статури, ні лиця у Марії вже не було. Зоставалося тільки довге русяве волосся та привабливі сідниці. А головне – гроші.  Як казала донька Світлана, викладачка музики в музичній школі: почуття погорді на лиці порушує гармонію.
Моє жирове надбання випарював вогонь мартенівської печі, безсонні ночі та словесні бійки з дружиною. Ще в сорок років, коли донька виросла і стала жити з чоловіком окремою родиною, було в мене нестерпне бажання розлучитися з Марією. Я навіть в Україну з’їздив, подивився як працюють та живуть металурги. Не зовсім мені ота розвідка боєм сподобалася, але живуть фахівці вогню та металу в Україну краще за нас далекосхідників. З житлом у мене не все склалося. Не буду ж я розмінювати квартиру, виселяти Марію до однокімнатної, щоб продавши свою половину, купити собі якийсь притулок в Україні. Не звик я поділятися майном з жінками. Якщо вже піду від дружини, так вільнім птахою. Хіба що книжки по ливарному ділу, та деяких особливо улюблених авторів, яких дружина терпіти не може, візьму. Але ж Марія саме за тих авторів і вчепиться. Якщо вчепиться, знатиму що не бажає вона розлучатися зі мною. Хоча й красуня, хоча й залицяються до неї молоді та вродливі, все це сцени з часів її молодецтва. Зараз стільки молодих дівчаток містом шмигає, та й жінок, які вже спробували що воно таке сучасне життя в шлюбі. Коли вже така жіночка, як Галина Скорик, звернула на мене сивого увагу, виходить не дуже багато було в неї залицяльників.
Коли в двері подзвонили я почав нишпорити в кишенях, шукати сто рублів. Але подзвонила не сусідка, а незнайома жінка, можливо навіть циганка, з чималою торбою в руці. Я утримав її від наміру вдертися в квартиру, запитав, чого їй від мене треба. Вона почала лічити які речі має в торбі, але я й слухати не став, зачинив перед носом двері. Бо вже зглянувся одного разу, купив дружині подарунок — набір кухонного посуду. По-перше в крамниці такий посуд в три рази дешевше коштує, а по-друге, увесь посуд виявився бракованим. Ото вже мені було прочуханки від дружини. Так воно й треба, катюзі по заслузі. Образи на жінку, яка продавала бракований посуд я не держав, навіть жартував, при зустрічі, але щось купити вона мені більше не пропонувала. Знала, лиха баба, чиє сало зїла!

Уважний читач може спитати: що це я все про себе та про себе пишу? А про що, або про кого мені ще писати? Несподівано працівників ливарного цеху на місяць відправили у відпустку. Про господаря-корейця нічого образливого не скажу: розрахувався з нами не тільки за виплавлений метал, але й за місяць простою. Мені дозволено було скомплектувати бригаду з п’яти осіб, дещо підремонтувати, а взагалі підтримувати печі в належному стані. Бажаючих було чимало, але, зокрема нас з Валерієм Злобіним, я обрав надійних, а головне добрих фахівців ливарного діла, майстра Степана Загоруйка, енергетика Петра Ковальова та бригадира ливарників суміжної печі Олександра Зінича. Це був білорус, великий шанувальник президента Білорусії Лукашенка. Ми з Валерієм підтримували сучасну політику українського Президента Віктора Ющенка, Загоруйко був великим шанувальником Путіна, енергетик Ковальов зоставався невгамовним комуністом. Як писав поет: «Спокій нам тільки сниться!» Навіть ми з Валерієм сперечалися, до якого берега надійніше пристати Україні. Валерій бачив батьківщину незалежною в обіймах Росії, я, напроти, — за одним столом з державами Європи. За столом, можна навіть за чаркою горілки, але без обіймів. Бо обійми це таке: сильніший слабкого обов’язково задушить. А де вже Україні накачати такі м’язі, щоб задушити в обіймах Росію. Що стосується державного будівництва, раціональне зерно було в теорії комуніста Зюганова. Неможливо довго втримувати в злиднях шістдесят відсотків суспільства. Путину бублик, а пенсіонеру дірку від бублика, ото і є сучасна демократична республіка. Загоруйко бризкав слиною, захищаючи, як він казав, честь обраного народом Президента. Добре ще, що наші політичні бійки не виникали за часи праці. Що не кажіть, ми були вихованцями соціалістичної системи. Скільки себе пам’ятаю, вікна ливарні завжди були затьмарені кіптявою. А  зараз же з ранку до пообіддя погуторити до нас забігало сонечко. Стільки від нього було веселих сполохів у краплинах металу, піску, в склянках з кавою, або з чаєм, навіть у шматочках ковбас, де м’ясом і не тхнуло. Про одне ми тільки з Валерієм умовчували, про наші недовгі застілля з жінками, обслуговуючими китайську економіку. Галина дедалі більше посідала моїми думками, я не зараджував цьому: яка користь гратися в кохання, коли не маєш доцільної мети. А Марія наче відчула від мене подих іншої жіночки, почали притримувати язика, навіть куди, та за яким бісом пішов. Ми з зятем Петром домовилися, як вішати жінкам локшину на вуха. Сказали, що ввійшли до партії Єдина Росія: по вівторкам та четвергам з двадцяти до двадцяти трьох слухаємо лекції по розвитку малого бізнесу, бо сьогодні це єдина опора та надія держави. Що моя дружина, що донька тільки й мріяли, щоб я звільнився зі своєї ливарні, та прибився до Маріїного берега, став постачальником товарів до її власних магазинів. Вона була певна, що працюючи вкупі, ми станемо успішними підприємцями, а я приноситиму додому повні кишені грошів. Лекціями про сучасний бізнес я угамував свою дружину.Так що до якогось часу ми з Петром мали можливість безтурботно насолоджуватись оточенням молодих спритних жіночок. Галина не раз запрошувала мене до себе в гості, але я жахався однієї думки, що можу затриматися, не прийти додому о двадцять третій годині. В такому разі мене чекатиме виверження вулкану, і гнаний розпеченою магмою, я опинюся на вулиці в домашніх капцях, а то ще можливо й без штанів. Я розумів, що Галині осточортіли гостини у Валерія, Марина з моїм зятем двічі вже ухилилися від зустрічі у Злобіна. Де вони були та що робили можна було припустити з їхньої поведінки. Нарешті Галина поставила питання руба:
— Свій день народження я бажаю святкувати  удвох з коханцем. Скільки ж можна мені вдовольнятися еротичними снами.
Що поробиш. Довелося купувати квіти, добрячі парфуми і бігти на запрошення Галини. Жила вона в однокімнатній квартирі п’ятиповерхового цегляного будинку. Мене здивувало вбрання квартири. Які гроші треба одержувати від китайців, щоб зробити модний сьогодні євроремонт, купити нові меблі, новітній цифровий телевізор, мікрохвильову піч, та інші коштовні речі? Але розпитувати про це Галину було соромно.
Вологий день переповзав до задушливої ночі. Можливо цю фразу я десь вичитав, але вона влучно попадала в мій настрій. Весь день містом походжала нудотна сліпа мжичка, подумки я ненавидів себе за готовність йти на заклик Галини, але й не піти не міг, бо це теж було б зрадою. Та ще в день народження. По сірім пластиковим віконницям пробігають кольорові лелітки від блукаючих містом лімузинів. Галина не включає електрику. Світло з вікна вихопило тільки її лице. В сутінках кімнати воно здається мені особливо молодим і вродливим. Святковий стіл вже не вабить мене, мене вабить лице Галини. Я навіть в уяві не тримаю, що оця красуня дозволить мені роздягти її. Вона бере мене за руку і дійшовши ліжка, сідає на нього, утикаючись лицем мені в живіт. Я нахилився до Галини і заходився розстьобувати кофтину. А позаяк Галина вдавала що навіть не помічає цього. Вона почала натхненно читати сонети Дмитра Павличка.
В бентежнім тихим співі наготи,
Що не порвавсь ніде від зойку хоті, —
Пекучий спомин радощів кохання
І материнських мук передчуття.
Я починаю поволі стягати з неї спідницю, а вона продовжує читати, навіть тіло не вкривається пухирцями збуджування.
Понад зітханням сонячного лона
І мовкнучими дзвонами грудей —
Знадливий жест жіночої руки —
Мелодія чекання і покори.
На мою думку це вже було надто. Все складалося напрочуд сприятливо: пробігаючи по стінам світло від вуличних машин на якусь мить висвічувало повні трохи напружені груди, засмаглі плечі. Піднімаючи очі я бачив як рухається в ритмі сонета гарно окреслене підборіддя. Мені зоставалося зробити декілька рухів. Ліфчик я розстібнув, але вона цього майже не помітила. Я боявся що вона захлинеться на півслові і не дочитає вірша, коли почав повільно знімати з сідниць останню загату, яка могла спровокувати вибух.
Чудується з того розпусний бог,
Що святість матері й красу коханки
Незмога ні звести, ні розвести.
Я припадаю лицем до раптово окам’янілого живота. І раптом Галина видає такий зойк, так міцно притискує мою голову, допомагаючи тимчасово знімати з себе останню одежину, що я забуваю про усі свої сумніви і обов’язки перед дружиною. Не забуваю лише одне — якими рядками закінчує Павличко свій сонет. Але Галині вже не до сонету. Вона падає спиною на ліжко і я відчуваю як її тілом пробігають збудливі хвилі конвульсії. Після цього її тіло відразу розслаблюється, серце в грудях стукотить не так швидко, як стукотіло тільки-но. Нарешті вона вдовольняє моє підсвідоме бажання, дочитує сонет.
Приймає він навіки образ мужа,
Свою холодну вічність віддає,
Щоб доступити мудрості зачаття.
Враження таке, що останні рядки сонета начебто проморожують мої нутрощі. Галина нагадує мені, що я накладаю на себе відповідальність не тільки за її долю, але й за долю дитини, яка може народитися від «мудрості зачаття». Але я поки що не спроможній зробити останній крок. Зостаються зобов’язання перед Марією. Останнім часом вона, наче відчула загрозу розлучення, стала особливо уважною до моїх бажань. Суперечок поміж нами майже не виникає. Я улігся поруч з Галиною, бережно обхопив її, з насолодою вдихаючи повіви її скуйовдженого волосся.
— Почекай трохи, я передбачала твої проблеми, купила в аптеці дещо, бо навіщо тобі такі страждання…
Ранком я ледь не заплакав, дивлячись на сонне лице Галини, на блукаючу лицем усмішку. Вона була задоволена нашою нічною грою, а я, жаліючи її, не менш жалів себе. Бо якась не власна мені сила задавала такого болю в душі, такого відчаю, що я не знав  куди дітися, що робити далі. Марія місця собі не знаходить, вперше за двадцять років сумісного життя, чоловік не прийшов додому! Треба було ще з вечора подзвонити, щось там збрехати, щоб дуже не нітилася. Бо ж бувають в житті людини такі випадки, коли на неї сходить наче безум яка. В мене була підозра, що Марія дзвонила Валерію Злобіну, допитувалася чи не знає він куди я запропастився. Спочатку треба взнати що він там наговорив. А потім вже думати як діяти далі.
Я вийшов на балкон, щоб не розбурхати солодко спочиваючу Галину, визвав на розмову Валерія. Він відповів майже відразу, навіть не на дзвоник, а на моє не оголошене питання.
— Запам’ятай, ми з тобою працювали дві зміни, треба було довести до готовності ливарну піч. Мені здається, Марія повірила мені. Так що поспішай додому, якщо, звичайно, є така потреба…
Мені здалося, що Валерій зухвало всміхнувся. Та й біс з ним. Головне, він підтримав мене в скрутних життєвих обставинах. Піти, не розбудивши Галину, я не міг. Але й розбуджувати було шкода. Декілька хвилин я простояв навколішки біля її ліжка, припавши губами до її теплої долоні. Вона прокинулася так раптово, наче її хтось штиркнув в боки.
— Боже, вже ранок, тобі треба поспішати. Може по келиху кави?
Мені було соромно відмовитися від її запрошення.
— Це було б добре… Ти поки що одягайся, а я скип’ячу воду.
— Це вже я сама, любий: окріп, яєчню… тобі яєчню з салом чи з цибулею?
— Готуй те, що подобається тобі. Мені аби було що на столі.
Галина поцілувала мене в неголену щоку, і швиденько залагодилася готувати сніданок.
Додому я приїхав десь о дев’ятій годині ранку. Дзвонити, як завжди не став, відчинив двері своїм ключем. Чекав вибуху відразу декількох гармат, але в квартирі панувала тиша. Марії вдома не було. Це мені не дуже сподобалося, гробачок ревнощів боляче ущипнув за душу. Ввійшов до кухні: окріп у чайниці був ще надто гарячим, на сковороді ще теплі січеники, під рушником у каструлі картопляне пюре. Чекала, готувала, перебула безсонну ніч. Я був певен, що дружина не повірила Злобіну. На завод вона, звичайно, не дзвонила, бо була певна, що я затримався в якоїсь жінки. У кращому разі пиячили з мужиками у того ж Злобіна.
Я поїв пюре з січениками, випив склянку чаю, довго вертівся в ліжку, не міг заснути. А потім наче в провалля якесь загудів.: летів так довго й солодко, що коли прокинувся в ліжку поряд зі мною сиділа Марія. Усмішка на її лиці мені не сподобалася, та й очі теж… бо вона ледь втримувала розпач.
—Я тебе вб’ю, — промовила, скоріше з мольбою, ніж з погрозою. — Вона що… краща за мене? Молодша мабуть?
Біс чіпляв мого язика: збреши і все буде гаразд. Скажи, що пиячив з мужиками і дружина повірить. Повірить, бо їй лячно втратити тебе… Але оце «вб’ю тебе» скуйовдило душу. Дружина загрожує мені вбивством. А що як правда, підійде до сонного з сокирою та й гепне по голові?!. Неприємний холодок майнув по спині. Я підійнявся і почав одягатися.
— Ти далеко? — спитала.
— Пошкандибаю від гріха подалі, а то ще й в правду гепнеш по мозку дурним словом… Пам’ятаєш, як говорила твоя мати: коли тобі наливають на стремено, бійся щоб не супроводили з милицею.
— Ти чого це… про яке стремено мова?
— Хіба ти не загрожувала мене вбити…
— Краще вже себе… В тому що ти побіг до другої жінки я звинувачую тільки себе. Звикла за довгі роки життя, що ти завжди поряд. Язик мій — ворог мій, я це порозуміла, коли від тебе почало шибати мені в ніс чужими парфумами. Теж саме донька мені говорить, щось не ладне з її Петром сталося…
Марія чогось недоговорювала. Мабуть припускала що ми з зятем в одній упряжі йдемо.
— Хто вона, твоя нова пасія?
Краще б Марія про це не питала. Бо — дурне питання, на нього жодний поважаючий себе чоловік  не відповість. З образи я відразу схопив бика за роги, відмовившись від попереднього бажання розмовляти з дружиною на рівних.
— Якби вона в мене була, чи я б змовчав про таке. Хіба сама не натякала, що я тобі обрид, що мало заробляю, що до тебе залицяються молоді та гарні. Хіба я забороняв тобі коли покохатися з молодими та гарними! Ти ж мене знаєш, я даремне точити ляси не вмію. Осточортіли мені твої сварки, знайшов можливість душевно відпочити в колі друзів. І зятя до себе прилучив. Бо не витримає довгого доньчиного язика, збіжить…
— Сьогодні ви з мужиками, а завтра?
— Що буде завтра, побачимо.
Марія не викликала в мене почуття жалю. За декілька останніх років вона досягла забезпеченого життя, чим втішалася, а краще казати, пишалася неймовірно. Зять Петро якось оговорився, що тещу в можливому розлученні особливо розбурхує необхідність ділитися зі мною нашим майном. Виникає таке почуття навіть у Світлани, яка певна, що унаслідує материн бізнес. Мене зовсім не цікавило рухоме або нерухоме майно дружини. Про потяг дітей до наслідування я міркував чимало. Фахівці певні що це рушій суспільства. Можливо, але що до мене, я здатен бачити в цьому тільки кумедно-трагічне. Людина втрачає розум. Одержавши батьківську спадщину діти захворюють марнуванням часу. Бо що не кажіть доля наслідувача зрадлива.
Мене не вабить мандрувати світом, пригноблюють ресторанні свята. Я знаходжу втіху в джерелах пам’яті.  Найкращій відпочинок літня людина знаходить в минулому. Іноді в уяві перегортую я сторінки свого життя без Марії, малюючи його святковими фарбами. Але за двадцять років я так і не знайшов шпарини для втечі від неї.  Принаймні як на мене, її дочка Світлана брутальніша за матір.  Мені шкода зятя Петра, але втручатися в його життя я не буду. Та й своє запізнився повернути на нові рейки. Гірко мені, що не зостанеться від мене на світі рідної дитини. Марія неохоча до дітей. «Досить, що Світлану виняньчила!»  Кажуть, у п’ятдесят чотири роки ще не пізно зробити собі наслідувача. Звичайно, наслідувача родинного прізвища. Але яка жінка згодиться родити від літнього чоловіка дитину. Якби ще заможнім був, олігархом. А кому потрібен безробітний фахівець-ливарник, понурий чолов’яга, обмежений в знаннях, ще й без  почуття гумору?

Про те, що майстра Степана Загоруйка з’їдає образа, що не його, а мене господар заводу оголосив бригадиром, мені натякнув Валерій Злобін. Не знаю вже з яких витоків дійшла до майстра інформація, що мета корейця назначити мене начальником ливарного цеху. За цією посадою чулося шелестіння чималих грошів. В мене був намір побалакати зі Степаном наодинці, але то часу не вистачало, то забував, поринаючи з головою в свої побутові проблеми. У неділю в пообіддя зібралися усією бригадою на квартирі Валерія Злобіна. Я не був голодний, але ж треба було будь-що з’їсти. Зрештою, я хотів дізнатися, чи не зайве біло мені натякати власнику заводу на  можливість нашої плідної праці. У мене думки не виникало, що таким чином я можу образити Степана. Плідна праця обіцяла нам добрі кошти. Я відразу сказав хлопцям, що мені боляче говорити на цю тему. Але останнім часом, я помічаю, що хтось з нас або руйнує те, що було вже зроблено, або заздалегідь планує руїну в майбутньому. При  тому коїть це зі знанням діла. З наміром на зсовування було виконане кам’яне склепіння другої печі. Я жахнувся, коли таке побачив. Це рівно як глянути в очі смерті. Чорна безодня підлоти, в котрій може щезнути чиєсь життя. Я підозрював хто це зробив, але не втямив навіщо?Проти господаря заводу корейця, чи проти мене? На це питання я я бажав почути відповідь. Здатні на таку вигадку серед нас тільки двоє, Злобін та Загоруйко. Інших фахівців я не знаю. Можна було перевести поклеп на мене, але я весь час працював на першій печі. Про це усі знали.
— Пробачте, це якась помилка, — вперше звертаючись до мене на «ви», вигукнув Загоруйко. — Такого не може бути, Піч зроблена на совість.
—Звичайно помилка, але за такі помилки фахівці отримують термін. Завтра ми будемо випробувати обидві печі, і кожен з нас стоятиме під кам’яним склепінням. Ми з Валерієм у першій, ви, пане Загоруйко – в другій. Але сьогодні кожен з нас напише, що голови свої підставляємо під склепіння  по добрій волі… Бо певні, що праця здійснена цілком якісно. Ти, Зінич згоден з моєю пропозицією?
—Я виконував розпоряджання Злобіна. Хай він і лізе під свої спотворення.
Мене наче хтось по потилиці лезом чиркнув.
—Валерій! — мені здалося що я недочув. —Ти жартуєш, Олександре. Валерій на таке не здібний…
Лиця фахівців-ливарників я бачу наче зараз. Сполотніле, жорстке лице Валерія Злобіна. Усміхнені — Загоруйка та Ковальова. Можливо в кожного з них були свої особливі почуття, але щось їх об’єднувало, і це щось було змовою. Можливо навіть проти мене. Я звернувся до Валерія.
—Невже, як фахівець-ливарник ти не тямив що робиш? Ставити під загрозу життя людей, як таке можна… Валерію?!.
—Все тямив, але працювати якісно, не отримуючи платні, або навіть моральної підтримки з боку господаря, не в моєму характері. Два місяці від нашого господаря ні слуху ні духу. Якщо не порахується, його ливарня стане руїною. Як він мене поважає, так і я його. В  будівництві заводу є чималий внесок моїх батьків. Розумієте… А мені сьогодні, як ніколи раніше, потрібні гроші. Тамара тяжко захворіла, підозра на ракову пухлину…
Бліде лице Валерія почало багровіти. Я вперше бачив його таким, і мені стало лячно, що я свого підручного майже не знаю. Що всі ці роки він приховував своє справжнє нутро  за доброзичливою усмішкою. Чи не даремно я дорікав дружині за її зневагу до мого підручного Валерія Злобіна. Можливо, вона бачила в ньому те, чого не бачив я. Але ж допоміг він мені вийти з води сухим, після бурхливої ночі з Галиною.  Далі треба бути обережнішим у стосунках з Галиною, бо від Злобіна можна чекати яких завгодно несподіванок.  З майстром все мені було зрозумілим,  у мене була можливість віддати його під суд, бо саме він керував ремонтом печі.  Але кращій суд, коли людина судить себе сама. Можливо я помилявся? Можливо, але інакше діяти не міг. Що до Галини, перш за все, мені треба було домовитися чи згодна вона бути моєю коханкою, не претендуючи на шлюб у майбутньому. Якою б сварливою не була Марія, ми з нею стільки років йдемо поряд. Трапляється, що подружжя набридає одне-одному, в такому разі можна й розлучитися. В мої п’ятдесят чотири роки зробити такий крок ще не пізно. Тільки здається мені, що Марія, як і двадцять років тому, щиросердо кохає мене. І якщо перестане ляскати язиком аби допекти мені за своє невміння знайти в житті щось позитивно-цікаве, я повинен буду вибачитися перед Галиною. Вона подарувала мені справжнє раювання. Я ніколи не отримував від своєї дружини такої полегкості в тілі і в душі, як після отої ночі з Галиною. Вона дивна жіночка. А як натхненно читає вірші українських поетів. Можливо раювання й було породжено саме віршами. Попи й досі примушують віруючих читати молитви написані єврейськими поетами декілька тисячоріч тому. Але ті вірші писано-переписано, перекладачі стільки в них перебрехали, облишили справжніх поетичних почуттів. Занадто міцніше впливають на душу людині вірші сучасних поетів. Як там у Дмитра Павличка.
Чудується з того розпусний бог,
Що святість матері й красу коханки
Незмога ні звести, ні розвести.
І де вони беруть такі влучні слова: три рядки, а в них вся Біблія, зі Старим та Новим завітами. Коли вдруге я прийшов до Галини вона читала мені рядки невідомого поета.
Ох і гарні у нас дівчата!
А усмішки їхні,
Як скибки кавунів,
Так і хочеться до них припасти
Гарячим ножем своїх губ!
Звідки вони беруться на Далекому Сході, книжки невідомих мені поетів. Можливо їх приносить вітер на світлім папері хмаринок? Треба тільки навчитись їх побачити та прочитати. Лізти до Галини з такими питаннями мені було соромно. Хіба я сам в свої молоді роки не писав віршів? Писав, навіть щось ще в голові залишилося:
Складаю гімни брехуну,
Кумиру вечорниць, який із ліжка
Плює в обличчя богу і вождю,
Я в бубон серця б’ю,
Бо кров’ю хлище
Їх мудра воля наздогін дощу.
Нізащо відбував десятирічний термін батько Марії, в таборах загинув брат моєї матері.
Ненависть до влади ссав я з материнським молоком, отож коли почалася Горбачовська перебудова, манною небесною впала вона на мою голову. Я захлинався слізьми погорди, слухаючи промови Єльцина. Вісім років раювання закінчилися розстрілом Парламенту. Жахливі сни, безтямне буття перетворили мене в терориста, добре, що словесного. Сина моїх друзів Гармашів, який обзавівся своєю яткою, живим спалила в ній місцева спортивна мафія. З того часу я ненавиджу спорт, якою б машкарою він не вирядився. Бо разом з радянською державою щезло все святе, що ще якось іскрило в мистецтві, літературі, спорті, на концертних та театральних підмостках.
Іноді вві сні я бачу як конає Росія в обіймах ненажерливих олігархів. Про ці жахливі сни я нікому не розповідаю, але думаю над тим що відбувається на моїх очах повсякденно. Росія надто велика за обсягом держава. Який би уряд ми не обрали, він завжди буде натхнений для зловживань і перекручень. Чи довго ошукати народ, якого віками спантеличували брехеньками про зачатого голубом Христа. А народ, замість того, щоб посміятися за невдалим жартом, повірив у дурницю, дурніше котрої вже й придумати неможливо. Тому так легко було втлумачити росіянам, що все, що робилося Сталіним, робилося на благо народу. Навіть, коли народ відверто знищували попи нової релігії. Хто б не очолив у Росії владу, він відразу ж проголошується святим. Шануйте, верещіть від захоплення, бо Бог в лиці церкви підтримав його, дозволивши катувати і знищувати невгодних йому неслухів. Джерелом наших сучасних здобутків є кров Землі, її легені. Росія висмоктує надра, не думаючи що може трапитися завтра. Вона сплела гігантські тенета, в які затягла Землю, і як павук, споживає її життєво поважні соки.
Священні чудовиська, жорстока реальність,  облудні проповіді сектантів від мистецтва по телебаченню — це сокира, здійнята над головою російського народу. А що до України, вона потрібна Російським олігархам, щоб по шматкам розпродати державам, які її оточують.
Світську державу просякають метастази ракової пухлини — християнство. Люди розучилися думати. Підступне вчення Христа завдало нашому суспільству такої шкоди, яку вже не можна виправити. З його кривавих нетрів виповзло стільки хижаків-сект, що замість суспільства ми  маємо сотні релігійних кланів, які ворогують поміж собою. Зовсім не випадково вони називають себе ловцями душ. Це релігія війни, яка підкорила і знищила не тільки історичні мистецтва народів, але й самі народи. І все це покоїться на підвалинах єврейської писаної-переписаної історії, складеної можливо з перших літературних випробувань. Сучасні попи називають літературу —насланням диявола, забуваючи, що поклоняються саме підвалинами цієї примари. Бо кільчитися дерево літератури почало саме з Біблейського Ветхого завіту. Якщо не тримати на увазі не менш дивовижні літературні дерева інших релігій.
Бо, як казали євреї — спочатку було слово, яке й породило ловців душ, бо у кожного поета було нестерпне бажання прив’язати до себе якомога більше слухачів.
Що до сучасної Росії на думку приходять вірші поета, прізвища котрого я не запам’ятав, бо читав його ще за часи радянської влади. Але сьогодні час від часу вони виникають у пам’яті, лізуть як тісто із квасні, бо написані начебто саме про сучасну Росію.
«Держава — нетіпаха,
          шатами розкішними прикрилася,
Так-сяк спідниці підіткнула, а душа
          вся теліпається, забрьохана, в багні».
Наскільки пам’ятаю ці рядки написані ледь не два сторіччя тому, але ж про сьогоднішню добу, з якого боку не подивись. А саме Галина збуджує постачатися зі пам’яті тим, що за останні роки я ховав під ганчір’ям побуту. Хіба не я писав безусим юнаком рядки, сенс котрих починаю розуміти лише сьогодні.
Родина та праця — нудьга,
Куди ж вона ділася, ніжність, —
Вогке, соромливе дитя,
Заморене побутом в тижнях.
А тепер ще одна новина: ракова пухлина у Тамари. Вже десять років працює вона на тяговій підстанції у моєї дружини. Останні роки поряд з силовими трансформаторами, бо в приміщеннях для відпочинку Марія повідкривала свої магазини. Це пряме порушення вимоги техніки безпеки. Вперше мені стало лячно за Марію. Якщо щось недобре станеться з Тамарою. Валерій помститься саме Марії. Тепер я знав: він на таке здібний.
Прямуючи додому, я розмірковував, в якому напрямку краще провести перемову. Але ні ввечері ні вночі вона не прийшла. Подзвонила, що відбула до Китаю за речами для магазинів. Вона й раніше таке робила, але попереджала мене про чергові свої мандрівки заздалегідь. Ніччю мені приснився вибух в ливарному цесі. А потім погляд Валерія, крижаний погляд  очі-в-очі. Від цього жахливого погляду я й прокинувся. Ранком у двері пошкрябалася сусідка, наче цуценя лапою. Прийшла позичити сто карбованців. Грошів у мене не було, і я виніс їй пляшку горілки.  Сусідка зиркнула на мене як на щось дивовижне.
—Може вип’ємо разом?
—Потім… як-небудь потім…
Вона облизнула губи, як виснажена спрагою людина.
 
Не веселкою полихнула в душі ніч проведена в обіймах з Галиною, а безмежним сум’яттям почуттів, коли сполохи раювання скніють глибинними джерельцями жалкування, а то ще й розкаяння. Відповідальність за душевний спокій дружини і за порушене, роками відстояне, одиноцтво Галини — два багаття побіжно опалювали мою душу. Коли наступним тижнем подзвонила Галина, перепрошуючи негайно прийти, я, звичайно, прийшов. Сум’яття почуттів, сумління, опаляючи душу, не щезали навіть за часи раювання в обіймах молодої коханки. Одночасно обожнювати й ненавидіти жінку, хіба я думав коли, що таке можливо? Звичайно, Галина бажала мені добра, вона не наполягала, щоб я покинув дружини і перебрався до неї. Поки що я вдовольняв її, як коханець. Але як поєднати раювання тіла з каяттям душі. Якщо вірити Степану Загоруйко, який, побачивши як хреститься в храмі Путін, повісив собі на шию сріблений хрестик, яким би тяжкими не були твої прогрішення перед богом, вистачить одного покаяння, щоб запалити сяйво в душі. Але моє покаяння за кохання Галини, хіба не буде ще страшнішим гріхом зради. Каятися за гріх, потім за своє каяття, а потім за чергове каяття… Смішно і сумно. Іноді я йшов до Галина з бажанням впасти перед нею навколішки і сказати: «Я завинив перед тобою, дівчинко. Колись я був певен що у мене зразкова дружина. Нагулялася, натішилася в молоді свої літа, тепер заспокоїлася, бо нічим добрим від того гуляння не розжилася. Можливо я зробив непоправну помилку, коли одружився з нею? До мене вона підбирала собі хлопців, які б задовольняли її статеві потреби. Знайомилася з взірцевими чоловіками, які були спроможні оплатити номер в готелі на одну ніч. Ще до одруження я чув, як один молодик казав, маючи на увазі Марію: «Побувати з отієї дамо в ліжку рівно, як у крижаній воді скупатися». Я до того часу мав коханкою дружину партійного працівника, який тільки й знав що літав у відрядження. Але нічого такого про що пишуть в романах у нас з нею не виникало. Вона навіть льодяника смоктала, коли я, користуючись повчанням Камасутри, намагався дістатися вибуху жіночого оргазму. Можливо з-за тієї її тілесної колотнечі і не народила вона ні від чоловіка, ні від мене маляти. А тут такий коментарій: «Побувати з дамо в ліжку, що у крижаній воді скупатися». Мені доводилося купатися в крижаній воді: почуття непередбачене. Вибух, який просякає тіло від п’яток до потилиці. Я знав що Марія живе в будинку напроти, іноді зустрічав її на автобусній зупинці, або в крамниці, але особливої уваги на неї не звертав. Жінка собі, як жінка. Не краща за мою коханку. Але після «крижаної води» в мене виникло нестерпне бажання познайомитися з Марією, а можливо й одружитися. Вона помітила мої полум’яні погляди, при зустрічі почала всміхатися, а якось запитала, де та с ким живу. Я жив тоді одинцем у двокімнатній квартирі, яку залишили мені батьки. Очманілий від щастя, запросив Марію відсвяткувати зі мною день ливарника. Вона зробила такий неймовірно привабливий реверанс, що в мене виникло бажання затягти її до себе і зґвалтувати. Певен, що вона здогадалася про мої почуття, спитала в якій квартирі живу, і пообіцяла обов’язково прийти відсвяткувати мій фаховий день. До ліжка ми з нею йшли ледь не півроку. Ходили в кіно, в театр, їздили відпочивати на озера. Марія не приховувала від мене своїх романтичних походжень. Пойменувала навіть кількість мужиків, з якими мала інтимні відношення. «Але все це було, — як вона висловилася, — поза часом і простором». Якось вона запросила мене до себе, зустріла в халаті на голе тіло, і відразу ж, ледве зачинивши двері, сказала, що більше терпіти не може, схопила мене за руку і потягла до ліжка. Я б сказав, що потрапив не в крижану воду, а до звіринцю, стільки було різноманітних вигуків, стільки стогонів, що я тетерів від сорому що нас можуть почути сусіди. Мені здавалося, що Марії подобається така гра, що це не підсвідомі позиви, а вигадані. Вона будувала наше щастя саме на ліжковому раюванні, але й воно обридає, коли ранком втомлені сидимо за столом, давлячись яєчнею з салом і зовсім не ароматним чаєм. Я беріг Марію як крихкий коштовний взірець, коли вона завагітніла Тамарою. І кава в ліжко, і по крамницям після ливарні: втомлений, але щасливий. Якщо не було часу вистоювати в черзі, благав знайомих і незнайомих людей купити двійку апельсинів для вагітної дружини, не жаліючи грошей, коли чув у відповідь: «усі ми тут вагітні!». Добре ще що голова профспілки, Степанида Вольфівна добувала ливарникам на свята дефіцитні овочі та фрукти. Росла Світлана дівчинкою жвавою, вчилася справно, закінчила інститут. Я наполягав щоб Марія народила мені сина, бо з нашої колись великої родини тільки я один залишився носієм родинного прізвища. Але Марія у відповідь стенала плечима: «Роби, якщо є бажання, а мені й доньки вистачило». Десь у глибині душі я розумів, що вона робить все можливе, щоб не завагітніти. Бо не завагітніла ж, кохаючись з молодими та вродливими по коштовних готелях. Якось у запалі ніжності я сказав Галині, що великим щастям для мене було б народження сина. Але коли вона відмовилася, погодився з нею: в нашому віці треба пожити для себе. Останнім часом сварок з Марією не виникало. Вона здогадувалася, що в мене є коханка, але робила все для того, щоб у мене не виникало причини залишити її одиначкою. Останнім часом з Галиною ми майже не зустрічалися, а якось подзвонила, повідомивши, що носить під серцем сина. Зоставалося два місяця до пологів. Я розумів як тяжко Галині зоставатися в необізнаності, чи не безбатченка приносить вона на світ? Мені вона казала, що народить хлопчика і буде щасливою незалежно від того, одружиться зі мною, чи ні. Бажала тільки щоб син носив моє прізвище. Бо ж я сам так хотів. Я плакав, стоячи перед Галиною навколішки. Вона здавалася мені символом доброти. Невдовзі перед пологовим будинком вона читала мені сонет Дмитра Павличка «Вірність».

Коли вона сиділа на порозі
І годувала немовля своє,
Із-за причілка голубою хати
Русявий місяць вийшов, як леґінь.

Перед його невинно—хтивим оком
Вона долонею прикрила грудь.
Тоді вин кинув золоту крисаню
Під ноги їй, а сам у лісі зник.

Вона дитину занесла в оселю,
Поклала спати й вибігла надвір
Підняти парубоцький подарунок.

Але крисані наче й не було…
А чоловік, що надійшов з роботи,
Поцілував дружину у сльозу.

Коли Галину відвезли до лікарні, я довго ходив по крамницям, шукаючі довгополого жіночого капелюха в облямівці стрічок та квітів. І знайшов таки, правда не в крамниці, а в Палаці мистецтва суднобудівельного заводу. Читав навіть сонет дівчатам, щоб порозуміли за яким дідьком здалася мені ота крисані.
Коли я в черговий раз прийшов до пологового будинку, молоденька санітарочка пошепки повідомила, що приходила якась жінка, пропонувала чималі гроші, якщо дитина у Галини Скорик народиться мертвою. Мене наче кропивою обпекло. Нехтуючи криками вартового, що заходити в пологове приміщення стороннім заборонено, я стрімголов побіг на другий поверх до кабінету головного лікаря. Я кричав що негайно буду дзвонити в міліцію, а якщо щось станеться з Галиною або її дитиною, доб’юся, що усі вони матимуть термін за вбивство.
Я завжди вважав себе за людину стриману, яка виважує кожний свій крок, але тут наче якесь затьмаренні на мене зійшло. Даремно лікарка лякала, що буде дзвонити в міліцію. Я відповів: — дзвоніть, я не вигадав, мені доповіли що була така пропозиція. Я нікого поки що не звинувачую, але попереджую. Сьогодні за гроші навіть добра душа може піти на злочин. А чого їй боятися: піде до церкви, покається, і все — Бог вибачить. Добре ще що Галина заборонила медичній сестрі влити їй у вену стимулюючу речовину, щоб викликати завчасні пологи. Мене заспокоїли: все буде добре, ніхто не зробить замаху на життя матері або дитини. Боже, який же я був наївний. Коли під вечір другої доби прийшов провідати Галину, чергова сестра здивовано округлила очі:
— Скорик? Галина! — жінка довго посувала пальцем по писаним чорнилами рядкам. — Знаєте, — сказала нарешті, —  Вона тут улаштувала сварку і разом з дитиною пішла геть. За брамою її чекала якась машина…
Я подивився жінці в очі: холодні, байдужі, як чорне провалля в горах. Я зрозумів, що треба негайно викликати слідчих прокуратури. Ледве тримаючись на ногах, рушив до напіввідчиненої брами. Коли щось важке боляче впало мені на голову, спалахнула думка: якщо  негайно не вчиню опору, черговий удар по голові буде смертельним. Не знаю вже звідки взялося в мене стільки спритності і сили щоб збочити і вихопити палицю в хлопця, явно божевільного, який лупав на мене прозорими очима, наче не розуміючи, яким чином його палиця опинилася в моїх руках. Бити я його не став, розуміючи що мені потрібно якомога швидше бігти шукати Галину з дитиною. Бо затримка на хвилину може перерости в довгий розгляд. Медична сестричка, яка зирить у віконце, вже притулила до вуха телефонну трубку. За хвилину тут може з’явитися міліція. А в міліції мене сприймуть за божевільного…
Але в міліцію я таки пішов. Подзвонивши до пологового дому, капітан стенув плечима.
— Дійсно сьогодні ранком пологовий будинок без дозволу залишили  породілля. Кажуть її супроводжував якийсь чоловік. Ви наполягаєте що вона ваша дружина?
— Не зовсім так… я батько народженої дитини.
—Так можливо вона й втекла додому.
—Але ж мені розбили голову, подивіться.
— Ви, як я розумію, живете в громадянському шлюбі, маючи при цьому цілком законну дружину? — поцікавився старший офіцер.
—Так-так, саме так, — згодився я, не вловивши іронії в його голосі.
—А де ви були минулої ночі, не скажете?
—Я ливарник, очолюю бригаду ремонтників ливарних печей на металургійному заводі. Саме учора ми звітувалися за виконаний обсяг праці.
— Це може хтось ствердити?
Нарешті до мене дійшло в чому мене підозрюють.
— Ствердять, пане офіцере, п'ятнадцять осіб ствердять. Мене бентежить ваша підозра, але ж я розумію, щоб добре спрацювати, треба в усьому досконало зорієнтуватися. Якщо потрібна допомога, дзвонить на стільниковий…
Я не насмілився сказати про дівчинку, яка попередила мене про можливість підкупу працівників пологового будинку моєю дружиною. Не хотілося ставити під загрозу життя дівчини. Ще страхітній було натякати на можливу причетність до злочину Марії. В голові не складувалося, що Марія на таке спроможна. Думки розламували голову. Пригадав навіть погрозу дружини: «Я тебе вб’ю!» Ймовірно, саме таким чином вона здійснила свій намір повернути мене лицем в наше примарне минуле. Але ж примусити жінку втекти з пологового будинку, можна було тільки якоюсь жахливою загрозою. Бо таким чином Галина ризикувала життям дитини. Але щось же її налякало. І хто був її супроводжувачем?
Далебі, якщо вже бути до кінця відвертим, зникнення Галини дарувало мені не тільки тривогу за дитину, але й приємний неспокій. Таким чином я видирався із вирви, в яку затягло мене не скільки життя, скільки моє чоловіче самолюбство. Якщо Галину не знайдуть, підійнята мною хвиля не зруйнує зручний серцю добробут. Я не буду спочувати себе зрадником стосовно Марії.
Зникнення Галини я ніяк не пов’язував з Валерієм Злобіним  Вірив, що дружньої розмови усім колективом за круглим столом вистачило, щоб впевнитися, що ливарне виробництво я знаю не гірше за інших. Що замахів на терор не допущу. Я й цей злочин вибачив, згнітивши серце.    

Коли, нарешті, мене покликали до слідчого, я відчув велике полегшення: «Мабуть знайшли таки утікачку». Я ще вагався, що рідко зі мною трапляється. Зичливо всміхаючись,  підправляючи комір сорочки, Марія заспокоювала мене.
—Якби ти вмів міркувати, давно б здогадався про те, на що тобі сьогодні відкриють очі. Мені й самій треба було відкритися, позбавити тебе клопоту…
—Ти про що, — майже не звертаючи уваги на езопівську мову дружини, спитав я, аби тільки спитати.
—Тобі завжди бракувало здорового глузду. Правду кажуть, що чоловік до сконання віку залишається дитиною.
—Мені мого глузду вистачить. Якщо чого й не вистачає, не вистачає саме самолюбства та бундючностей.
—Ти звик до родинного життя, але краще почуваєш себе, коли поряд немає ні дружини ні діточок… Зараз же, я пораджу тобі не квапитись… Поберегти нерви…
Мене нервували її натяки.
—Досить мене лякати, Маріє. Занепадати духом не в моєму характері…
—Я нічого не маю проти тебе. Ти розумна людина. Навчився б ще визначати які почуття добрі, а які погані. Ти зненавидів мене за моє заперечливе ставлення до Злобіна. Ти й зараз певен що він добропорядна людина.
—А то ні?
—Саме про це тобі сьогодні говоритиме слідчий… Йди вже… чого рота роззявив.
Першою моєю реакцією було роздратування. Дався їй отой Злобін! Інших гостів сприймала залюбки, а Валерій — наче кістка поперек горла. Аж полотніла, якщо попереджав, що покликав його на чашку кави. «Не бачила й бачити не бажаю». Перепитую: «Що він зробив тобі, юшку пересолив, чи що?» Треба було  якось долати складні побутові рифи, дзвонити Валерію, вибачатися.
Він іронічно усміхався у відповідь.
—Чимось-то я їй не влестив.
Щось воно мені нагадувало — категоричне неприйняття Марією мого підручного Злобіна. Можливо причина крилася в прізвищі — Злобін? Прізвище як джерело зла? Але я знав Валерія як добропорядну людину, славного фахівця-ливарника. В свій час він закінчив металургійний технікум. Правда був після цього термін — шість років за якийсь, невідомий мені  злочин, але через три роки Валерій вже працював у мене в бригаді.
З такими думками тримав я свою ходу до слідчого.
Вкрай необхідна мрія — втекти від батьків, від дружини, від діточок. Втекти від життя. Але куди втікати? Під час втечі перехопить тебе жіночка з чарівною усмішкою на лиці. Ласий на солодке запрошення, інакше й не скажеш, як: «Йду, якщо ваша ласка!» А в жіночки діти: хто там прийшов? Тато. Від своїх діточок пішов виховувати чужих?  Шляхетне діло. Та чи надовго? Ще в перші роки сумісного з Марією життя прочитав я в її щоденнику такі віршів:
Так тхне життям, що краще вмерти,
Зійти в ґрунти на радість хробакам –
Звичайна роль в російській опереті,
Державою нав’язується нам.
Я думала – знайду яскраве щось,
Щось гідне серцю і цілюще,
Але зійшов до Бога інший хтось,  
Хтось інший в мого Бога влучив.

Цього химерного вірша Марія склала сама. Було там ще щось про біса, котрий зруйнував її надію на щастя, але мене вразив рядок «Так тхне життям, що краще вмерти…». Мені здавалося що таке ставлення до життя не в темпераменті Марії. Вона була жіночкою уразливою, співала після чарки сучасних пісень. Іноді, щоправда, оберталася грозовою хмариною: не улаштовувала її моя праця, дратувала усмішка, смішила відданість. Я вже й сам не міг порозуміти, чого їй ще від мене треба? Щоправда, грозове гуркотіння більше як дві доби не тривало: крізь захмарене лице починали пробиватися сонячні промінці, а далі вже небо розпогоджувалося блакиттю.
 
Я йшов до прокуратури. Йшов, втупившись, наче в порожнечу, в опадаюче з дерев пожовкле листя. Марія завдала напрям думкам — на тлі вуличних будинків майоріло  лице Валерія Злобіна, осяяне щирою, доброзичливою осмішкою. Навіть на мить не міг я збутися добрих почуттів до свого підручного. Тим паче запідозрити його в чомусь гидливому. Провину за невдалий ремонт печі я відносив до майстра Загоруйка. Був певен, що сам Валерій на такий злочин не здібний. Вісімнадцять років ми з ним працювали обіч, обідали в столовій за однім столом, смажилися в пекельній спеці ливарні. Ні разу не чув я від Валерія образливого слова, не помічав ласолюбства, хвалькуватості, або скнарості. Добропорядна освічена людина, фахівець кращій за самого майстра Загоруйка. Давно б став бригадиром, якби не отой клятий термін. І піддала ж йому нечиста? Що він міг вчинити? Про це я Валерія ніколи не питав. Та й за яким дідьком дізнаватися про те, що було тягарем для самого Валерія?
Від думок відірвав мене наполегливий дзвоник Злобіна.
—Перепрошую… на розмову не маю часу, ти ще дома?
Я хотів сказати що вже в дорозі, але за мить наче блискавка в голові сяйнула, наче вітром підхопило й понесло зворотно додому. Натяки Марії впали на родючі ґрунти, але головною була відповідь Валерія, навіть не слова, а інтонація, в якій було більше зухвальства, ніж клопоту.
—Вибачай, друже, але терпець мій скінчився… Сьогодні вночі вмерла Тамара… застарілий рак.  Я повинен помститися. Пробач. А що да Галки з синочком, вони зараз у Марини. Я її супроводив туди, бо нутром відчував, що так буде краще…
Він недоговорив того що було в мене на думці. Повинною в смерті Тамари він звичайно числив Марію. Вона зі своїми магазинами примусила чергових тягових підстанцій працювати в скрутних обставинах поряд з силовими трансформаторами…
Я не біг, летів додому. Захекався, як ніколи раніше, ледве втримуючи в грудях серце.  
Підбігаючи до будинку, в якому мешкав, побачив поряд з міліцейською машиною, машину місцевого  ЗМОПу. В розчахнутих дверях очі в очі зустрівся з Валерієм, якого виводили два молодика в чорних машкарах. Злорадна усмішка грала на сполотнілих вустах мого підручного. Очі без зіниць вразили мене своєю крижаною безтямністю. Він не впізнав мене, бо не бачив, його зір був зосереджений на чомусь своєму, далекому від того, що чинилося поряд. Машкари заштовхали Валерія в машину, і не встигли від’їхати, як до будинку під’їхала карета швидкої допомоги. До неї на ношах винесли Марію. Я настільки розгубився, що не поцікавився навіть, що за лихо вкоїлося в нашій квартирі. Про це розповів мені слідчий, який очікував на мене в нашому спорожнілому без Марії лігвищі.
Руки він мені не подав, рухом вказівного пальця запропонував сісти.
—Вибачайте, не все в нас склалося, як планували. Випередив нас ваш фахівець-підсобник. Не втелепаю, як пройшов до під’їзду непоміченим. Мабуть завчасно знайшов собі схованку, або сидів у сусідів, чекав поки ви рушите з дому.
—Не томіть, пане слідчий, скажіть, що сталося з Марією? Яким чином Злобін пройшов у квартиру. Вона що, сама відчинила йому? Та й за яким бісом приходив?
—Відповісти відразу на стільки питань мені не спроможне. Дивуюся тільки, як  це ви за стільки років не помітили, що Злобін психічно хвора людина. Та й Марія, ваша дружина, не зовсім здорова. Потрібні ліки, щоб хворобу вгамувати. Якщо, правда, такі ліки існують в природі. Ліки від безумі кохання. А вони в свій час були коханцями, ваша дружина та Злобін. Задовго до вашого знайомства.
—Ви маєте на увазі ліки від дурисвітства? — не витримав я.
—Перепрошую, я цього не казав. Навіть натяку не було. Близькість розпеченого металу виснажує людину… Зо довгі роки життя з Марією ви не помітили її прихильності до Злобіна.
—Вона ненавиділа його!
—Ненавиділа за те, що кохала.
—А як же тоді Злобін? Чи на нього ваші тезиси не вживаються?
—Злобін це інша справа. Збожеволіти на коханні – випадок вартий окремої розмови. Не знаю вже, чи споживав цю проблему Зиґмунд Фрейд? Пам’ятаю, в питаннях кохання багато що було для нього незрозумілим, навіть містичним. Законодавці ж до тієї прірви зовсім не сходили. Відчинила вона йому, як бачите, а він її кулаком межі очі, а далі чобітьми по скронях. За що, спитаєте? А нізащо!
Щоки слідчого запашіли під глибокою літньою засмагою. Мабуть відпочивав на південних сонячних пляжах з солоною морською водичкою. Від нього навіть тхнуло морем. Розповідав слідчий про сумне, але в очах майоріли веселі бісики. А як же інакше. Він зробив своє діло, не помилився в своїх припущеннях. А припущення у нього одне — симптоми застарілого кохання. Але мене краяв сумнів. Я бачив з яким захопленням зиркають жінки на Валерія. Жінки його увагою не обходили. З дружиною розлучився, бо та безтямно закохалася в другого. В заможного. Була чутка, що невдовзі він покинув її. Потім у неї було чимало інших коханців. Валерій кохав свою дружину, пропонував навіть повернутися. Але вона одержала від заможного чоловіка добру спадщину, а Валерія числила за злидня.
На місці слідчого я доклав би всіх зусиль, щоб по життєвому струмочку дійти до кимось скаламученого джерельця. Я запам’ятав одну сцену. Нас з Валерієм запросив до ресторану голова сталеливарного цеху. Він тоді святкував свій черговий день народження. Керувала святом невеличка жіночка з ляльковим веснянкуватим лицем, величезними блакитними очима й припухлими вразливо окресленими губами. Коли вона вперше ввійшла до зали, Валерій зблід і його почала трясти лихоманка. Але я звернув увагу на його очі: білі без зіниць, вони  вразили мене своєю крижаною безтямністю. Таким я його побачив сьогодні, коли його виводили під руки два міліціонери. Відсвяткувати день народження голові сталеливарні мені тоді не пощастило. Довелося супроводжувати Валерія додому. На моє питання, що з ним сталося, Валерій так і не відповів. Згодом про той випадок якось забулося. Ресторани ми з ним більше не відвідували, зустрічались здебільше в ливарні. Тамара, з якою він останнім часом зустрічався, чимось нагадувала жіночку із ресторану, яка тоді вразила Валерія своєю мальовничою вродою. Або нагадала про щось дуже болісне за часів далекого юнацтва, а можливо й дитинства. Але це тільки мої здогадки. Розповісти слідчому, тільки посміється у відповідь. Можливо Валерій кепсько почував себе тоді в ресторані, перегрівся в ливарні. Чи з’їв щось не якісне.

Ну, чого тобі… чого тобі ще треба, нерозумний ти чоловіче? Не подивлюся що сивиною зблискує чуприна, що лице легкими жмурами пішло, що виснажила тебе пекельна спека сталеливарні. Якийсь ти весь не такий, не сучасний, наче не в ливарні з юнацтва працював, а сидів у монастирській келії, злизуючи божу плісняву з палітурки старезної єврейської книгозбірні. Хіба ти не почував себе Прометеєм, богом вогню, перетворюючи дрантини металу у вогняні струми розпеченої криці? Які святкові феєрверки, які сполохи, лелітки сповняли приміщення цеху, коли ти проламував отвір у мартенівській печі. З якою насолодою вихоплювався й поривав до опоки розпечений метал. Байдуже чи ні було тобі, коли одержував листів від друзів з терену свого дитинства. Особливо коли розповідали якими вони стали фахівцями, як пишається Україна шляхетними синами-сталеварами. Що за біс сіпав тебе за носа зостатися на Далекому Сході. Тоді ще живими були батьки. Ти виправдовуєш ухвальний голос сумління: вистачить двох братів біля матері. Бо якщо приїдеш, про кого вона буде мріяти, на кого чекати? Міцніше батьки люблять дітей, які мандрують світом у пошуках кращої долі. А чи кращу ти собі знайшов? Ти сумно втішав себе: так буде найкраще! Коли приїхали до батьків з Марією, твоя дружина не сподобалася матері. За яких обставин цього тобі мати не сказала, бо мудрою жінкою була. Тобі з Марією жити…
Не люблю я точити сам з собою ляси про власне життя. Але іноді наче мара яка находить, починаю думати про себе начебто від третього лиця. Інколи до такого доходить, що виникає потреба негайно збиратися та їхати до рідного селища в Україну. Зустрітися з товаришами, посидіти на могилі батьків, випити по чарці з братом Андрієм на спомин душі. Поплакатися над долею молодшого брата Павла, який загинув невідомо на якій війні.
Сумно мені буває іноді, дуже сумно…
Не раз спадало на думку піти до церкви, висловитися цілком щиро перед священиком. Одного разу пішов таки, подивився в заспані очі бородатого чоловіка, а в тих очах така пустельга, така зневага до людини, що ледь втримався, щоб не повидирати священику парості на його лиці. Ледь втримався щоб не плюнути йому в лице. Треба було спекатися минулого, збуватися життєвої рутини. Думав, дотягну до пенсії і все… буду відпочивати з вудочкою біля річки, або з рушницею в лісових нетрях. Та життя бачте як обернулося: не лицем, а сідницями. На пенсію не прожити. Так і будеш тягти ярмо до самої могили. Роки розчинялися в нудотній круговерті біля мартенівської печі, та в сварках з дружиною. Віддушиною на деякий час стала Галина. Була надія на щось надзвичайне: народить сина, постане сенс працювати з подвійним бажанням, бо ж це буде перше моє дитятко. Донька, як я давно вже порозумів, була не мого роду-племені. Коли я одружився з Марією, вже тоді була в мене гадка, що наш шлюб не буде тривким. Бо дуже рано по моїм розрахункам народилася донька Тамара. Надто вже справним було двома місяцями недоношене немовля. Натякав Марії, думав викладе все як на духу. Але промовчала. З часом все з’ясується, —  втішав я себе не зовсім впевнено. — Не хоче казати, й не треба. Якою б не була дитина, моєю чи ні, я буду її виховувати з любов’ю. А що до ошуканства, воно порушує довіру до дружини, назавжди залишає в душі час-від-часу виникаючу ожеледицю розчарування.
Колись мати казала: про кого думаєш, того й зустрінеш. Думав я про жіночку, яка народить мені сина-спадкоємця нашого роду. І надумав таки, зустрів Галину. Народила сина, а  я наче й не радий. Не знаю вже, сміятися мені, чи плакати? Сміятися над долею, плакати над собою. Точніше — оплакувати себе. Повернеться Марія додому чи ні, мене вже мало цікавило. Байдуже було навіть — чи повернеться до мене лицем Галина з дитиною. Така пустельга виникла в душі, що погоджувався зі всіма пропозиціями слідчого. Випили з ним по чарці, потім по другій… Після третьої у глибині душі зажевріла надія що слідчий приховав для мене добру звістку. Інакше за яким бісом, п'ючи горілку, лупати на мене загадково-усміхненими очима? Після п’ятої чи шостої чарки, горілка потекла з мене слізьми. Не інакше як ангел приніс мені таку чуйну людину! В моїй уяві з’явилася донька Світлана, спочатку вони сперечалися зі слідчим, потім він побіг за пляшкою вина, бо Світлану горілкою не вдоволиш. Що було далі не пам’ятаю. Прокинувся ледь почало світати. Лежу одягненим у кухні на вузькому диванчику. На столі посуд з їжею, чарки з горілкою, бокали з недопитим вином. Заквапився випити води, але замість води сьорбнув з кухля теплої горілки. Пустився на пошуки огірка, бо звечора ще були, але серед учорашніх недоїдків нічого солоного не було, тільки яблука та виноград — улюблені фрукти доньки Світлани. Я не міг втямити з яких кущів та дерев їх стільки сюди нападало. Дотепів тільки побачивши в нашому з Марією ліжку безсоромно роздягнених слідчого з донькою Світланою. Першим почуттям було обурення, бажання подзвонити зятю, щоб прибіг, подивився на свою зрадницю-дружину. Але втримався, спали на думку наші зустрічі в квартирі Валерія. Певна річ, що Марина, товаришка Галини, давно вже була коханкою зятя. Можливо дійшла чутка до Світлани, ото ж і вирішила помститися. А слідчий людина показна, статечна. Ото ж і закортіло доньці поласуватися чужою цукеркою. Щоправда, не дуже підхожим часом скористувалася. Матір відвезли до лікарні, а вона… Повернувся  до кухні, почав збирати та мити посуд. Наповнив водою чайника, поставив на газову горілку. Прокинуться молоді, вип’ємо кави. Поспішати мені нікуди було. Та й не побалакали ми зі слідчим, не дійшли умовиводу, що ж таки сталося з Валерієм Злобиним Думки про Марію сповнювали мене почуттям гіркоти. Мені треба було дзвонити, бігти, шукати її по лікарнях, а я сидів за столом, чекав коли прокинуться коханці. Нарешті не втерпів, крикнув з кухні, що окріп для кави на столі, що дзвонив Петро, цікавився, як себе почувають теща з дружиною. Про Петра я збрехав, зранку йому не до дзвоників було, бо багато справ у редакції — дві години планування, на протязі котрих головний редактор повчає редакторів яким він бажає бачити свій часопис.
Першим встав слідчий, похапцем поголився моєю бритвою. При зустрічі ми з ним поручкалися, потім хвилин двадцять чекали поки вийде з ванни Світлана. Треба відзначити, що до столу вона з’явилася ніби нічого особливого не трапилося. Поцілувала в щоку мене, потім слідчого, щось шепотнула йому до вуха, від чого той відразу почервонів. Я порозумів що коханці бажають залишитися наодинці, що доньці нетерпець затягти слідчого в ліжко. Поспіхом випивши каву, я заквапився йти шукати Марію. Слідчий затримав мене на хвильку, почав дзвонити, з’ясовувати до якої лікарні її відвезли.
—Я подзвоню, — сказав вже на порозі.
Нарешті я опинився на вулиці. Мені додавало снаги пекуче бажання дізнатися від Марії, чи не за її допомогою втекла з пологового будинку Галина з дитиною. Було прагнення довести до Марії, як я палко кохаю Галину. Звичайно, я зроблю це, пересвідчившись, що дружина почуває себе здоровою. А якщо ні? Казав же слідчий, що Валерій вдарив її чобітьми в вилицю. Але ж звідки він знає про це? Та й не та Валерій людина, щоб бити лежачу на долівці жінку. Вдарити межі очі з відчаю він здібний, але чобітьми по вилицях?!.
Мені аж млосно стало від такої думки. Щоб збадьоритися зайшов до шинка, випив чарку коньяку. Вийшов похитуючись, мене ледве тримали ноги. Але шукати співчуття було ні в кого. Про Валерія Злобіна намагався не думати, але його ім’я відлунювало болем у серці. Вісімнадцять років працювати поряд, і не помітити в людині ознаку ворога, це здавалося мені неможливим. Валерій завжди прихильно ставився до мене, підтримував у важкій годині, допомагав у скрутних обставинах. І, оце на тобі, як все обернулося!
Раптом я похопився: а що як Марія вмерла? Якщо він вбив її, мій підручний Валерій? Вбив, щоб помститися за Тамару, або визволити мене з обридлого шлюбу? Якщо він не ворог мені, а відданий товариш? Навіть друг? Можливо дізнався, що Марія намагалася знищити нашу з Галиною дитину, і запропонував їй негайно покинути пологовий будинок?
Крижаний холод пробіг по спині, серце заколотило так дзвінко і часто, що мені стало важко дихати. Майже механічно я посував у напрямку травматологічної лікарні. Мені пригадався один з візитів у лікарню до доньки Світлани. Було це років за п’ять тому. Вони з Валерієм сиділи у вестибюлі, Світлана щось казала, втупивши очі долу, а він вдивлявся в її бліде лице. Чи переживання які, чи хворобливі марення виснажили доньку, але показувала вона себе не зовсім добре. Чоловік її, Петро, на той час знаходився у відрядженні, мати була в образі на доньку, що траплялося нерідко, та й мені не завжди вистачало часу відвідувати хвору. Побачивши мене, Валерій, як мені здалося, трохи злякався, навіть лицем зблід, але швидко отямився, що це ж я, її батько прийшов, а не чоловік, який може приревнувати. Потім не один раз в моїй уяві виникало його злякане лице, але що стало зачіпкою, я так і не втямив. Щиро казати, не дуже вірив в недугу Світлани. Такі хвороби в неї виникали коли чоловік відбував із дому, а донька, моя онука, ставала мамці в тягар. Тоді вона супроводжувала її під наш з Марією догляд, бо до неї негайно чіплялася якась таємнича хвороба. Ще тоді в мене виникала думка, що якимось бісом (саме бісом) вони пов’язані, оця трійка, — Марія, Світлана та Валерій. Якось я запитав Валерія: чим його приваблює Світлана? З іронічною посмішкою він відповів: «Не вимагай від мене неможливого». Якщо вона й справді його донька, тоді все зрозуміло, думав я. Але навіщо такі таємниці? Теплі почуття, які пов’язували нас з Марією, розвіялися побутовими сварками. Нехай би вони зустрічалися, Марія з Валерієм. Але навіщо вона йому, коли у нього є жіночка набагато молодша. Пам’ятаю у нього й до цієї Тамари була коханка Тамара. Воно й зрозуміло. Останнім часом я ледве втримувався, щоб не назвати Марію Галиною. Дуже щільно таки вона притерлася до мого серця…
Кам’яними східцями піднявся я до вестибюлю лікарні, спитав у вартової сестри в якій палаті розташували Марію Володимирівну Беркут. Вона двічі передивилося прізвища за списком, двічі стенула плечима.
— Вибачайте, до нашої лікарні така не надходила.
Я вражено зиркнув на жінку.
— Не може такого бути, мені в міліції казали…
Я не договорив, побачивши як раптово збіглися  брижі зморшок під очима вартової… Першим моїм бажанням було втекти, щоб уникнути зайвих з’ясовувань. Але ноги наче зів’яли, наче втратили м’язів, я ледь не повалився на долівку. Зусиллям волі примусив себе дійти до розташованих впритул до стіни стільців. Негайно з другого поверху прибігла медична сестричка зі склянкою та шматочком вати в руці. В ніс вдарило нашатирним спиртом…  
Не хотілося вірити що саме Валерій Злобін вбив Марію. В голові не укладалося, як це могло статися. Та й за що? Що вона йому зробила, чим спровокувала на вбивство? Не треба було мені приходити до нього, скаржитися, що Марія мене поїдом-їсть. Звикла жити на широку ногу, а я вже п’ять місяців додому грошів не приносив. Не заплатив нам власник за ремонт печей, як поїхав до своєї держави, більше ні слуху ні духу від нього. Молоді хлопці хто вартовим пішов, хто вантажником на оптовому ринку влаштувався. А ми з Валерієм не пенсіонери ще, але й з заводу не звільнені. Нібито працюємо, тільки ніякої віддачі від такої праці не маємо. І здається мені, що ми оті самі пацюки, яких тримають голодними в щільно закритому приміщенні, виховуючи таким чином пацюків-вбивць, щоб згодом, звільнені з заточення, вони вбивали й зжирали кожного пацюка, який потрапить їм на око. Якою думкою керувався Валерій, вбиваючі Марію? Про це треба було спитати слідчого. Коли я подзвонив Світлані, на мій дзвоник відізвався її чоловік Петро. Я доповів йому про смерть тещі, спитав чи прийшла додому дружина.
— Прийшла, прийшла Світлана, — відповів він якось наче злякано, і несподівано додав. — До речі, вам привіт від Галини та вашого синочка. Сьогодні вранці я бачив їх у Марини. Дуже Галина турбується за вас, зайдіть до них, якщо ваша ласка…
Посвідчення, що Галина з синочком живі-здорові, особливих радощів мені не принесло. Потай я надіявся що їх також вбито, що я тепер вільний птах-голуб, що шпортає на смітниках, відшукуючи чогось поїсти. Виникло болісне бажання попасти в божевільню до Валерія. Там мене будуть кормити, одягати, поводитися зі мною як з малою дитиною. Бо я ж божевільний. Божа дитина, з якою треба поводитися обережно, щоб не накликати на себе божого гніву. Ні разу мені не спало на думку, що після смерті Марії ми зі Світланою успадковуємо все її  рухоме й нерухоме майно. Смішним було саме слово – спадкоємець. Три магазина по силових підстанціях, звичайно, власність мерії. Марії належить тільки майно. Але грошів у банку в неї було чимало. Намагалася не сьогодні так завтра купувати приміщення під величезну крамницю. Щоправда, мене проблеми спадщини не цікавили. Гроші, рухоме та нерухоме майно все буде належати Світлані. І квартира теж. Нічого не візьму, навіть книжок по ливарним справам. Піду, наче мене й не було.  Нам з Галиною вистачить її однокімнатної квартири. А далі життя покаже…
Довго я вагався куди йти: додому, чи до Марини? І рушив таки додому. Треба було добре виспатися після майже безсонної ночі, а потім вже займатися похоронними та іншими справами. Двері мені відчинив слідчий.
—Я знав, що ви прийдете, — мовив посміхаючись. — Світлана обіцяла забігти, підтримати вас у раптово настиглій біді. Попередить Петра, що ночувати не прийде і прибіжить. Ви вже, будьте такі ласкаві, поживіть трохи в квартирі Злобіна.
Мені не сподобалася його усмішка. Стільки в ній було іронії і презирства, що я ледь втримався, щоб не плюнути йому в лице. Мабуть він здогадався, що скажи він ще слово і я вибухну гнівом. Але продовжував провокувати, пишаючись своєю безкарністю.
— Нам поки що невідома доля вашої коханки Галини. Можливо це був ваш задум, зжити її разом з немовлям зі світу. Бо ж безробітному в вашому віці виховувати малу дитину, підтримувати молоду дружину, майже неможливо. Можливо ви міркували, що вбивши дружину, заволодієте її майном…
Я дивився на слідчого й не міг порозуміти, чого йому від мене треба. Мовчки дістав з кишені телефону, подзвонив зятю.
— Світлана ще дома? — спитав.
—Налагодилася бігти до вас, а що?
—Візьміть  онучку та йдіть разом. Нам є про що побалакати.
Слідчий раптово зблід.
—Я арештую вас…
—За санкцією прокурора, будь ласка… Тільки за якою підставою? НА мою думку в смерті Марії повинен не Валерій… Ви, як я бачу, сьогодні прийшли в нових чоботях?
Тепер вже слідчого наче полум’ям охопило.  Було передчуття, що він мене вдарить. Але втримався.
—Якщо ви домовилися зі Світланою облишити мене моєї родинної долі, не піклуйтеся про це, будь ласка. Я завжди був сином пролетаріату, а, як ви знаєте, пролетаріату нічого втрачати зокрема своїх ланцюгів. З ланцюгами я й піду звідси. Поховаємо Марію і… до побачення на теренах іншого світу. Якщо він, звичайно, існує…
Я вперше почув як неприємно риплять у слідчого його нові, сучасного крою  черевики. Він йшов, нахабно виробляючи кривулі по метикуватих малюнках лінолеуму. Наче натякав, що попереду на мене чекають не зовсім безпосередні шляхи. Але якого лиха він може мені влаштувати, коли в загибелі Марії повинен він сам. Влаштував затримання Валерія на місці злочину, але проґавив його появлення в квартирі Марії…  Зостається останнє питання: хто вдарив Марію чоботом у скроню?

Ті, що не відають чистішого джерела істини у верхів’ї струмка, зупиняються біля криничок, ім’я яким —  Біблія та Законодавство держави, і смиренно і побожно черпають із них воду.  Ті ж, кому дано зріти, звідки береться вода в інших криничках і озерцях, підперізуються тугіше і продовжують свою прощу аж до витоків.  

Надзвичайно раптово виникли в пам’яті оці рядки. Звичайно, на протязі свого життя я смиренно черпав воду з вируючих обіч мене джерел. Йти до витоків не тільки не вистачало часу, але й не було особливого бажання. Який сенс підійматися в гори, коли можна напитись з пульсуючого поряд  джерела. Не все мені подобалося в характері Валерія Злобіна, не задовольняла мене й дружина Марія, але порушувати звичний побут особливого бажання не було. Хіба що при раптових сполохах гніву. Але вони виникали й щезали. Спочатку дратувала Маріїна гра  в мовчання, яка іноді трималася до двох а то й більше тижнів, а потім звик і до цього. Тільки й того, що приховував в очах іронічну усмішку. Останнім часом мене дратували розмови з дружиною про знайомих, які несподівано розбагатіли, будували собі триповерхові будинки, їздили на шикарних закордонних машинах. Признаюся чесно, я не заздрив їм, не розумів, навіть, як можна, не працюючи, одержувати чималі гроші. Але життя вносило свої корективи. Щасливі бізнесмени зникали, як подих дитини на вогкому склі. Того вбили, той одержав термін, сусіда з сьомого поверху дружина ошукала, зникла в Америці з усіма його грошовими вкладами. Вірив я, що надійніше працювати за своїм фахом, бо без металу держава не держава. Але склалося не зовсім так, як мріялося. І ось він — фінал! Загинула дружина, а до коханої жінки з немовлям соромно йти, бо не залишилося навіть копійки в кишені. Маячить в голові думка закінчити життя, виплигнувши з вікна, або надіти зашморг на шию. А що станеться з Галиною, та немовлям, це вже не мої справи. Мертвому не соромно. Що про нього скажуть..
Підійшов я до вікна, розчинив стулки, подивився вниз. Напроти в пісочку гралися малюки. Не вистачало тільки налякати дітей. Краще це зробити далеко за північ, коли всі спатимуть. А поки що треба  подзвонити майстру Степану Загоруйко, та Олександру Зіничу. Вони допоможуть поховати дружину, бо добре її знали. До Загоруйка не додзвонився, а Зінич прийшов сам. Виказав співчуття, повідомив, що майстер з енергетиком Ковальовим та моєю донькою Світланою були в трупарні, одержали необхідні папірці, а Зінича прислали спитати на яку ніч привезти тіло небіжчиці додому? Я не знав що сказати. Мені ще не доводилося ховати рідних людей, навіть друзів. Якщо й приходив на якийсь похорон, завжди був стороннім спостерігачем. А останнім часом, коли небіжчиків почали возити по церквах, зовсім відмовився супроводжувати знайомих останніми шляхами.
Я почав викладати Зіничу свої міркування, сам не тямлячи що кажу, але, взагалі, переклав справи похорону на доньку Світлану.
— Домовляйтеся з нею, на мою думку доньці ні холодно ні парко. Організує похорон за допомогою знайомих…
Хотів мовити «та свого коханця слідчого», та промовчав. Проковтнув язика. Привозити матір додому Світлана не дозволила, бо незручно йти з труною вузькими східцями. Неначе зручніше підійматися з піаніно. До церкви теж не повезли, бо процедура коштує грошей. За місце вічного спочинку, щоправда, випили: мої друзі ливарники, та друзі доньки. Добре що не прийшов слідчий, хоча на кладовищі був, про щось навіть міркували зі Світланою. Але у зятя Петра навіть підозри не виникло. А можливо йому було до фені де та з ким спить його дружина. Бо останнім часом він навіть на мене дивився, не бачачи мене. Мабуть подумки раював у солодких обіймах своєї коханки Марини.
Коли всі розійшлися, я віддав свої ключі від квартири Світлані.
— Прощавай, — сказав, — сюди я більше не ходак… Я завжди був чужаком у нашій родині.
І пішов собі, тихенько, причинивши за собою двері.
Comments