Повести‎ > ‎

Євангеліє од Боготи

Якби не отой вибух у селі Дада, життя Петра Боготи склалося б набагато краще. Можливо, не складніше, не цікавіше, але по-селянському добріше. Про таке життя мріяли його діди та батько. Доживав би Петро Федорович свій вік у хатині батьків, збудованій ще за часи революційної руїни. Працював би у радгоспі, або лісничим у місцевому лісництві, таскав би на плечі знаряддя, плекаючи надію на несподівану вдачу знайти в лісових хащах захований загоном Якова Тряпіцина скарб, котрий нібито він отримав від полоненого японського підприємця. В юнацтві Петра збуджувало саме слово скарбниця, але з часом він порозумів, що знайти її рівно що отримати біду на свою голову. Але іноді така думка виникала: а що, як? Раптово забагатіти за часи радянської влади було б не зовсім розумно, але бажання таке іноді виникало. Коли ж після перебудови він побачив що діється з людьми, бажаючими одержати в приватну власність якесь підприємство або будинок під магазини, якою кров’ю вимощують вони шляхи до багатства, Петро Федорович сахнувся самої думки зійти зі своєї проторованої батьками стежини соціалістичних чеснот.

Його дід, Стефан Богота, в двадцять другому році відмовився від можливості стати героєм у загоні Бойко Павлова. Коли зовсім малий ще Петрусь питав діда: чому, той цитував йому рядки поезій Тараса Григоровича Шевченка:

Земля плаче у кайданах,

Як за дітьми мати.

Нема кому розкувати,

Одностайне стати

За євангеліє правди…

А потім вже, трохи помовчавши, виказував онуку своє саме потаємне.

Кожна людина не тільки спроможна, але й зобов’язана написати своє Євангеліє правди, бо те, біблейське, яким нас нацьковують попи, це Євангеліє рабів. Коли вже ти раб Божий, то чому б тобі не бути рабом царя, або якогось сучасного рабовласника. Я ще в юнацтві порозумів, що громадянською війною, а саме братерською кров’ю, Євангеліє правди не написати. Після війни владою посядуть люди, які одержували насолоду, в бійках рублячи братам голови. А кат він і на царській посаді зостається катом. Так воно, бачиш, Петрику, і сталося… Головна мета добропорядної людини, жити не заважаючи жити сусідові, а по можливості ще й підтримувати його в скрутному стані. Тоді й душа твоя не затьмариться, і життя буде святом, і виснажлива праця в радість. Раб не може бути щасливим, особливо коли його мозок затьмарено казками про всевидячого караючого бога…

Діда Петра Федоровича зробила філософом каторга на Сахаліні, де він познайомився з освіченими революціонерами-народниками. Вони вирували, висловлюючи свої думки про звільнення людини із віковічного рабства. Вони цитували вірші Тараса Григоровича Шевченка, називаючи його найвидатнішим Пророком світового суспільства.

Тільки український народ, який на протязі сторіч воював супроти рабства, міг народити таку людину, — волав Олесь Петрович Будник, оздоблюючи свою промову уривками з віршів Кобзаря.

А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо віддають.

Рядки лягали на душу Стефану Калиновичу, як молитви. Він читав їх у хвилини розпачу, або гніву, читав перед тим як заснути, читав на каторжній праці, читав подумки, пошепки, а останнім часом — наголос, і в кожному випадку вони повертали йому войовничий дух.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле…

Громадянську війну Стефан Богота числив за великий гріх, але до Миколаївська-на-Амурі з Тряпіциним пішов таки. Бо треба було вижбурнути із міста ненажерливих японців. Він усіх іноземців називав буржуїнами, бо, ті ж американці, чи канадці, привозили на Амур горілку в пляшках, схожих на шматок веселки, що, впавши з неба, розкололася на невеличкі кольорові дрізки. Спочатку людей приваблювала сама пляшка, а потім вже те, що в ній було. Отак і з революціями буває: спочатку базікають хто про що вміє, а вже потім хапаються за шаблюки. Дід Стефан мав таку думку, що Земля це ляльковий театр збудований незадоволеною собою творчою субстанцією. Що з часом на зміну людству прийдуть більш досконалі істоти. Ляльок на землі було дуже багато: великих, малих і зовсім крихітних, але у кожної ляльки головним приладдям для веселої гри були зуби. Бо спектакль завжди мав одну назву «Хто кого з’їсть». За мільйони років багато ляльок наробила матерія, але назва спектаклю зостається колишньою. Яке б суспільство ми не збудували — від бога чи диявола, гра завжди зостанеться одною «Хто кого подоліє? Але довго так тривати не може

Від кривавої гри в загоні Якова Тряпіцина Стефана Боготу врятував непередбачений випадок. По дорозі до Миколаївська, а була та дорога довгою й нелегкою, Стефан Калинович занеміг. Його сіпала така колотнеча, що лікарка із села Дада мала з Тряпіциним довгу таємничу розмову. Вона оповістила Якова що у Боготи безперечно тиф. Що загону треба як можна швидше рухатися далі, а вояка Боготу залишити вмирати подалі від села. Є в неї недалечко в лісі будиночок, в якому конають невидужні хворі. Усе одно необхідних ліків не знайти зараз у жодній з лікарень Хабаровська, а зв’язки з Китаєм порушені революційним заколотом.

Залишивши Боготу на піклування лікарки, загін попрямував далі, а Наталя Силівна Сич відвела Стефана Калиновича до свого будинку, зробила напій із тайгових рослин по рецепту народу нані, напоїла, наносила в ночви брунатної цілющої води із лісової западини, розбавила її окропом, примусила Стефана Калиновича роздягтися, бо лікарок хворі не повинні соромитися. Потім довго вишаровувала спітніле, немите декілька тижнів тіло. Після чого уклала до ліжка, де він і проспав майже дві доби. А прокинувся, хворобу наче рукою зняло. Наталя Силівна була саме не роботі, лікувала своїх хворих сельчан. Одяг Стефана Калиновича висів поряд з ліжком на стільці, випраний, випрасуваний і такий духмяний, що він довго сидів, упнувши лице в свої ношені-переношені штани.

У Стефана Калиновича не було ні хатки, ні дружини, ні доброго імені, ні становища. Він був засланий царатом на Сахалін, невідомо за яку провину, Втік влітку вісімнадцятого року до Владивостоку, працював у драматичному театрі «Золотий Ріг», де його помітив генерал каппелівської армії Вержбицький. Стрункий, вродливий юнак міг стати гідною його облямівкою в роки, коли білогвардійці були певні в швидкій своїй перемозі, і генерал з виглядом переможця знайомився з усіма закладами та ресторанами Владивостоку. Не сподобався Стефану Калиновичу новий офіцерський одяг, сказати правду, соромився він його, зустрічаючи знайомих по Сахаліну каторжан, а їх тоді на вулицях Владивостоку зустрічалося чимало.

«Зрештою, — міркував він, — генерал більше думає о собі, аніж о перемозі, а коли так, якого біса я буду усолоджувати хворобливе себелюбство? Треба продиратися до своїх куренів. Там, коли пішло таке діло, хлопці сидіти склавши руки не будуть…»

Змінив він свій офіцерський одяг на цивільний костюм і рушив потягом на Захід. Але в Хабаровську його затримав патруль армії Бойко Павлова. Питали: хто та звідки? «З Сахаліну каторжанин, — відповідав він, — додому їду, там теж треба радянську владу влаштовувати». «А одяг звідки?» — питав Бойко Павлов. «Так у драмтеатрі «Золотій Ріг» працював, звідти мене генерал Вержбицький призвав до себе охоронцем, але мені оті генерали ще за часів царату в печінках сидять. Ото ж і драпонув від нього…» «А скажи, в якім саме місці на Сахаліні термін відбував?» — допитувався Бойко Павлов.

Така мене тоді злість охопила, — розповідав онукові Петрику в п’ятдесят шостому році Стефан Калинович. — Я аж на стільці підскочив. — Бачу, ви пане комісаре, дієте як оті прихвосні царату. Немає у вас довіри людині. А коли так, м’яко кажучи, говорити нам зайве. Такий мене тоді гнів пройняв, рушив я до дверей, а там вартовий з гвинтівкою. Загородив вихід. То ж я його кулаком межи очі, він і гепнувся разом зі своєї пукалкою. Переступив я через нього, коли чую голос Бойко Павлова: «Та зупинися ти, хай тобі трясця. Ходімо на вулицю поговоримо». Вийшли ми на вулицю, залишивши вартового відпочивати розпластаним на долівці. Почав він зі мною по—людські балакати, питати як почуває себе Вержбицький у Владивостоку, яку надію плекає громада? Мені що казати: «Молиться Вержбицький чарці, щоб та дарувала йому перемогу», — трохи заспокоївшись, відповів я. Довго говорив, багато говорив Бойко Павлов. Пильно й мене вислухав. Взнавши, що я не дуже охочій воювати з братами, напоумив мене йти до загону Тряпіцина, витурити японців із Миколаївська-на-Амурі…»

Дід чимало чого цікавого розповідав онукові, всього не запам’ятаєш. Треба означити, що Петрик змалку шанував діда саме за те, що Стефан Калинович, замість того, щоб воювати, опинився в обіймах бабусі. Наталя Силівна вважала героїнею саме себе, бо ж обдурила таки Якова Тряпіцина, назвавши звичайну застуду Стефана тифом. З японцями, щоправда, дідові довелося повоювати в сорок п’ятому, але на його думку, то вже була не армія, а мурашина кучугура, яку, в пошуках ліків від світової війни, порушив ведмідь.

У діда Стефана з бабусею Наталею була своя біблія, невеличка але товстенька книжка під назвою «Кобзар». Вони читали її по черзі наголос. Замість молитви перед сном.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

Майже усі вірші, читані дідом та бабусею, Петро Федорович зберіг у пам’яті на все своє життя. «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка став його Євангелієм. Особливо пристрасне читав дід Стефан Калинович рядки про козаків, захованих в розкиданих по Україні могилах.

по всій Україні

Високі могили, усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупі

З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

Неначе сповита!.. Тут пана немає,

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та бог його знає

Коли-то те буде…

Батько Петра Боготи, Федір Стефанович, був молодшим сином у родині Стефана та Наталі. До війни він не доріс, тому й зостався живим—здоровим, а брати старші, Тарас з Йваном загинули, обидва в сорок третьому році. Бабуся була певна, що Природа (в Бога вона не вірила), має свій розум. Вона не стежить за істотами, людиною, звіром, чи комашиною, — один біс, вона тільки підтримує життєвий ланцюжок кожної родини. Дід завжди слухав свою дружину, роззявивши рота, бо вірив в її особистий хист пророкування. На кінець двадцятих років, коли Стефан Калинович благав дружину перебратися з двома синочками в Україну, вона відмовилася категорично.

«Бачила вона майбутнє, моя Силівна, — з глибокою повагою до дружини, розповідав Петрику дід. — Казала: загинемо ми в Україні, Стефане. Чує моє серце, загинемо». Коли після війни, в п’ятдесят третьому році, проїхав Стефан Калинович з дружиною до теренів свого дитинства, ні села, ні кладовища, де були поховані його батьки, на землі вже не було. Згинуло село ще на початку тридцятих років. Таких вони страхіть наслухалися, що втекли з України в своє приамурське село і ще довго не могли втямити, як таке могло статися. Синові Федору про свою подорож вони не розповідали. А Петрику, незадовго до смерті, дід розповів трагедію родини, натякнувши, якщо випаде нагода, поїхати в Україну, поклонитися землі, в якій сплять його пращури.

Батько Петра, Федір Стефанович, закінчив Хабаровський автодорожній технікум, працював на будівництві дорожньої магістралі до Комсомольську-на-Амурі. Йому зручніше було додому добиратися: село Дада розташоване на узбережжі Амуру, але й шлях мостився вздовж Амуру, хоча й на відстані десяти кілометрів від нього. А вибухнув будинок Боготів десь в пообіддя, добре нікого вдома не було. Слідчі казали що вибухівку під житло було закладено ще за часи війни. Хто й за які гріхи хотів помститися Стефану Боготі Петрові було важко судити. У діда й думки не було, що хтось йому заздрить, або ненавидить. Та й за що? Нікому за своє життя він лиха не вкоїв, а що Наталя Силівна обрала чоловіком саме його, так це вже в неї треба питати, якими чарами він полонив її.

Після вибуху в селі Дада, родина Федора Стефановича отримала житло в Хабаровську: квартиру на дві кімнати, зі спареними санвузлом та ванною. Дружиною він взяв студентку технікуму, Віру Тертичну, яка, окрім Петрика, народила йому двох дочок Ніну та Галину, а сама загинула в автодорожній катастрофі, коли Петро вчився на останньому курсі політехнічного інституту. Поховавши дружину, Федір Стефанович занепав у обійми Бахуса, та не до гіркої була в нього пристрасть, а до пива, яке через два роки геть—чисто вимило з нього все людське. Таким чином він опинився на смітнику із такими ж як він бідолахами, а Петро пішов працювати нічним вантажником на залізницю, щоб якось підтримати своїх сестричок. Він таки закінчив інститут, одержавши диплом інженера суднобудівника. Його спрямували в Комсомольськ—на—Амурі. Двокімнатну в Хабаровську він вигідно зміняв на трикімнатну в Комсомольську. Тепер у кожного з них була своя кімната. Ніна після школи пішла вчитися в педагогічний, а на два роки молодша Галина, після повчальної школи, — до медичного училища. Як не наполягав Петро, щоб вона закінчувала одинадцять класів, Галина вперто відмовлялася. Була певна, що після училища їй легше буде вступити до Хабаровського медичного інституту.

Так воно й сталося. У вісімдесят шостому році Віра закінчила інститут, одружилася і разом з чоловіком—лікарем вони були скеровані в селище Ургал, яке будували в сімдесяті роки комсомольці—добровольці з України. Ніна після педагогічного декілька років працювала в школі, викладала англійську мову, а в дев’яносто третьому, наче з ланцюга зіскочила, поїхала працювати до Англії.

Петрові не дуже подобалося рішення сестри, але утручатися в її справи не став. З одруженням у Комсомольську їй не пощастило, потенційний наречений майже п’ять років ходив у Ніни в коханцях, а до загсу покликав другу. Так воно завжди й буває: за п’ять років Ніна встигла йому набриднути.

Інженер Петро Федорович був фахівцем дугової зварки, а коли завод отримав зварникові автомати, одним з перших поосвоював нові технології, і, відмовившись від посади майстра, зостався зварником—корпусником атомних човнів. Через півроку його портрет вже висів на Дошці пошани. Через рік Петра Федоровича нагородили Орденом червоної зірки. На той час у нього була вже дружина, Ганна Степанівна, та двійка синів—погодків, Стефан та Федір. Вірив Петро Федорович що разом з ім’ям почнуть нові життєві шляхи його дід та батько. Що за нові часи здійснять вони те, чого не здійснили за своє начебто й довге, але не зовсім вдале життя.

Те, що робилося в державі, викликало тривогу, але Петру Федоровичу й на думку не спадало, що довгі, окрилюючі промови генсека Горбачова матимуть такий сумний для його родини кінець. Щось йому мабуть дісталося від бабусі Силівни. В дев’яносто другому році купив він у знайомого діда клаптик землі з будиночком, так звану дачу. Навесні дев’яносто третього посадив картоплю та іншу городину, наче передчував, що саме земля буде рятівницею в скрутні часи чергового російського заколоту.

Завод поки ще дихав. Як казав директор заводу: живемо наче у решеті: такий вітер із Москви дме, що у кожному закладі повно диму. Дехто з керівників заводу почав претендувати поки що на окремі цехи, себто — мебельний та пральних машин, бажаючи отримати їх у приватну власність. А, отримавши, починали продавати устаткування: старі, а часто-густо й нові верстати пливли до Китаю, як непотрібний брухт. Важелі керування підприємством захоплювали якісь темні постаті, що дотерміново повиходили із таборів, підкупом, загрозами, а то й вбивствами пробиваючи собі шляхи до володіння усім рухомим та нерухомим майном так нездарно зруйнованої імперії.

Фахівці тільки плечима знизували: що робиться, що робиться! Була надія, що Москва прокинеться від раптового зомління, бо руїна вона і в Африці руїна. Якщо державі непотрібні атомні човни, завжди знайдуться покупці на сейнери, та вантажні судна різного призначення. Нарешті, можна будувати яхти для заможних людей. Поки є фахівці, поки вони не поздихали голодомором.

Коли отих самих фахівців покликав до зали профспілки якийсь діяч, проголосивши себе ледь не господарем заводу, фахівців зібралося чимало. Шли з надією почути щось конструктивне. Тільки Петро Федорович іронічно всміхався, бо давно вже пропонував майстрам та старшим будівникам човнів брати владу до своїх рук, гнати в три чорти від заводу усяку кримінальну погань.

Розмовляти з фахівцями заводу прийшов маленький, чорненький, лице в рубцях: не людина — машкара якась. Трохи далі за спиною два вартових: зиркають очима по лицям нічого не розуміючого люду. А машкара підійняв долоню, наче Ленин з панцерника, і почав свою проповідь.

Сидіть мовчки, чорти б вас обрали, і не лупайте на мене очима, наче я ворог вам. А ти Богота йди геть звідси, я тебе звільнив за довгого язика. Мені мої люди докладають хто з вас про що гуторить. І тебе, Штепа, я звільнив. Вимагаю звільнити приміщення. Допоможіть їм, панове.

Машкара хитнув головою своїм вартовим, зробивши таким чином свою мабуть таки не першу помилку. Петро Федорович обеззброїв свого супротивника, прищемивши йому пальцями носа, а Іван Штепа, велет, у минулому боксер, відправив свого в нокаут. Машкара не встиг втекти. Він не чекав від завжди покірливих фахівців такого вибуху. Претендента на господаря заводу примусили по одному викликати до зали його фахівців по руїні. Їх зустрічали, обеззброювали і випроваджували геть за брами заводу. Машкару тримали поки той не підписав свого зречення від намагання купувати завод у приватну власність.

Тоді ще Петро Федорович не думав про можливі наслідки свого втручання в справи кримінального братерства. Отямився коли по дорозі зі школи щезли його хлопчики-погодки Стефан та Федір, а місцева міліція навіть заяву в батька не прийняла. Друзі думали збожеволіє Петро Федорович, коли щезла дружина, Ганна Степанівна. Але на тижні, третьої доби після її зникнення, раптово щез голова кримінального загону Машкара. Поїхав по своїм справам до Хабаровська, у супроводі вартових йшов подвір’ям місцевого авторитету і наче його вітром здуло. Щез. Йшла чутка, що таким чином помстилися Машкарі чеченські братки за «не з тої яблуні натрушені яблука». Що вже там за яблука були, ніхто не знав, але чутка така була. А Ганна Степанівна три доби в храмі баптистів-євангелістів просиділа, у Бога вималювала покарання злодія та повернення живими діточок. Злодія, як бачте, Бог покарав, почув материні молитви. Невідомо, щоправда, того злодія чи не того, але Ганна Степанівна, наче в багнище, плюхнулася в безтямну релігійність. Усю світову класику із хати повикидала, бо — бісівська, накупувала малюнків з потворними лицями святих, свічок, євангелічних цитат у золочених облямівках. Продала геть все, що купували з чоловіком за роки спільного життя. Петро Федорович мовчки дивився на дивацтва дружини: нехай краще релігійне аніж криничне божевілля. І скільки ж було радощів коли повернулися діти. Мати навіть не привітала їх, впала навколішки перед нездарними малюнками, довбла чолом долівку, а Стефан з Федором дивилися то на матір, то на сумно усміхнене лице батька, нічого не розуміючи. Хлопчики розповіли що відпочивали на Байкалі, з родиною вчителя Степана Денисовича Крутояра, його дружиною та дівчатками із їхньої школи. Вони були чимало здивовані, що Степан Денисович не повідомив батьків про їхню подорож, бо обіцяв повідомити обов’язково. Петро Федорович на тій же добі пішов до школи, маючи наміру серйозно побалакати зі вчителем. Але Крутояр саме викладав учням п’ятого класу історію світових релігій. Правда, викладав, на думку Петра Федоровича, вельми химерно. Директор школи, Марія Опанасівна Величко, перепровадила гостя до класу, натякнувши вчителю, щоб той продовжував займання, не звертаючи уваги на Петра Федоровича. А відбувалося в класі щось не зовсім Боготу зрозуміле. На стільці вчителя сидів хлопчик, дбайливо витираючи бинтом кров зі ступні. Сам вчитель ходів поміж парт і говорив, говорив, говорив.

Кожен з нас сам вибирає собі долю. Так говорять сучасні філософи. Але як це порозуміти — вибирає? Візьмемо нашого Сашка, йому, бачте, не сподобалося разом з усіма буцати м’яча, Зі стадіону він не відходив, але якимось чином поранився. Можна сказати — випадковість. Але ми обшукали весь стадіон, а дошки зі цвяхом так і не знайшли. Давайте поміркуємо, яким чином цвях опинився в нозі хлопця? Ти, Сашко, не сиди, йди до лікаря, бач як кров з ноги цебенить. Та ще й мабуть цвях іржавий був. Обов’язково про цвях лікареві скажи, а то ще, не приведи господи, зараження буде. Цвьохати вас треба щоб не гасали, як чорти по смітниках. Ні щоб гурточком гратися, або книжечкою в холодочку мозок усолоджувати. Правда, пригодницьких книжок я з дитинстві не любив. Мудріємо ми, як завжди, по шкоді, бо про майбутнє не думаємо. Але ж є в світі сила яка керує нами, повчає як треба поводитися в суспільстві. Як ви, діти, думаєте, добра істота чи зла підсунула Сашкові оту дошку з іржавим цвяхом?

Коли Сашко, кульгаючи, вийшов за двері, Степан Денисович, довго ще мовчки стояв, чухмарив потилицю. Потім, звертаючись до учнів, які давно вже сиділи, позіхаючи від втоми та задухи, багатозначно піднісши догори палець, сказав.

Помітили, Сашко настовбурчився таки, не поважаєте ви, дітки, вчителя. Так на чому ми з вами зупинилися? На добрих та злих істотах. Щоб розібратися в питанні давайте поговоримо про Великдень. Як його святкували у нас в Україні? На Великдень все населення, навіть діти, йшли до церкви, під церковні дзвони слухали щось з Івана Богослова, потім виносили хоругви, сторож закривав церкву, а сам ставав на варті, — щоб яка відьма не схопилася рукою за замок. Таким чином місцевими попами ставилися народні казкові спектаклі. Казали що на Великдень можна бачити й розпізнавати поміх людей усяку нечисту силу. Якщо хтось зомліє від спеки, його потім будуть тримати за місцевого упиря. Якщо біля церкви з’явиться жінка з глечиком молока в руці, усі тільки й дивилися на неї, чекаючи коли отой глечик вона поставить собі на голову. Бо у Великдень відьма таке зробить обов’язково. Ото ж я й думаю зараз: яким чином у Сашка під ногами опинилися іржавий цвях з дошкою? Учора все сміття довкола школи було зібране й навантажене в машину. Не залишилося не те, щоб дошки, папірця якогось. Може нечиста сила слідкує за вашим товаришем. Мити у нього, звичайно, відьма. Як зиркне очима, серце холоне. Ви не помічали?

Помічали, помічали, — заверещав русявий хлопчик, — мій батько розповідав, що бачив як вона кішкою обертається, а потім бігає по горищах, на людей жах наводить.

Звідки в них молоко, коли вони корови не тримають, — озвалася з кутка під кімнатною трояндою сусідська дівчинка Катя Дубова. — Мати Сашка корів ніччю доїть. Я у вікно бачила, йде вона вулицею з цеберкою, потім наче щезне, а замість неї чорна кішка як плигоне на тин, як плигоне…

У Степана Денисовича на лиці грає не зовсім зрозуміла учням усмішка. Вони не знають, вірить сам вчитель у нечисту силу, чи досліджує за ними, бо останнім часом дикою релігійністю захворіла чимала частина мешканців селища. Про відьом і раніше ходили поміж жінок чутки, особливо коли ще вчора добрий сім’янин втрачав голову від місцевої вдови. Тоді вже усі вірили, що вдова ота справжня відьма. А якщо ще чоловік починав від великої любові хиріти, покинута дружина писала листи ледь не до самого бога, щоб покарали грішницю.

Руїна в державі викликає руїну в мозку людини. Не кожен фахівець спромігся знайти в собі мужність піти новими шляхами в майбутнє. Слухав Петро Федорович вчителя і попри усі його атеїстичні висловлення, все більше приходив до думки, що своєю словесною еквілібристикою Степан Денисович морочить діткам мозки. Що він проповідує релігійність, що він сектант поки що незрозуміло якого напрямку. Коли пролунав дзвоник, Степан Денисович запропонував діткам подякувати бога за одержані знання. Як помітив Петро Федорович перехрестилися не всі. Та й що це за гра — хреститися. Коли учні вийшли, він запитав вчителя.

Це що… програма така, вчити діток хреститися?

Лице Степана Денисовича сяйнуло веселою усмішкою.

Та ви що… ми вивчаємо історію світової релігії. Сьогодні погралися в віруючих християн, наступного тижня познайомимося з Кораном.

І що, будете ставати навколішки і битися чолом в долівку?

Вчитель стенув плечима.

Нічого кепського в цьому не бачу. Практика допомагає діточкам краще запам’ятати про що їм розповідає вчитель. А історію треба знати, особливо історію релігій. Я певен що тільки глибока релігійність населення підтримує лад у душі і державі.

Тепер Петрові Федоровичу було вже зрозуміло що за фахівець стоїть перед ним. Він зупинив красномовність вчителя, схопивши пальцями комір його сорочки.

Здається мені, пане добродію, що все це ви робите, себто пропагуєте релігійність задля власних інтересів. Але мене сьогодні цікавить інше: чому ви не повідомили мене, що відправили моїх синів відпочивати зі своєю родиною. Я це розцінюю як викрадання дітей і маю наміри притягти вас до суду.

Петро Федорович відчував що починає тремтіти, що його охоплює нестерпне бажання вчепитися вчителеві в горлянку і душити, поки в нього не повискакують очі з орбіт. Але він втримався.

Вчитель стояв перед ним сполотнілий, наляканий, але з вуст його так і не зійшла іронічна усмішка.

Я вас не знайшов, але дружину вашу, Ганну Степанівну, повідомив. Спитайте саме в неї, якщо мені не вірите…

Щось тут було не так. Що вчитель не говорив усієї правди, Петро Федорович знав бездоганно. Можливо саме він і був пресвітером, ловцем чоловічих душ, і таким чином спіймав на свій кримінальний гачок його дружину. Тепер Ганна на самому високому суді ствердить, що саме Степан Денисович повідомив її куди запропастилися їхні діти. Вона вже не володіє своїм розумом. Вона сліпа йде за сліпим поводирем, а може й не за сліпим, а хитромудрим, що збудував свій бізнес на нещасті людей. Він ламає психіку людей, заганяючи їх у скрутні обставини, котрі сам же й готує.

Петро Федорович розумів що чварами створене Степаном Денисовичем багнище не осушити. Дружина, на його думку, ще не була безнадійно хворою, треба тільки втримати в дітках їхнє іронічне ставлення до усякого ґатунку релігійності. А багна цього сьогодні в державі стільки, що, того й дивися, сам того не бажаючи опинишся в ньому рядком зі своєю дружиною.

Він зайшов до Марії Опанасівни поцікавитися її відношенням до відвертої пропаганди сектантства в школі. Величко була чимало здивована.

Викладати історію релігії, на мою думку, — сказала вона, — значно корисніше, аніж історію світових та малих війн. Дітки повинні знати про хибні погляди наших пращурів. НЕ маю навіть підозри що за часи космічної ери знайдуться люди, зокрема, звичайно, божевільних, які будуть западати в сліпу релігійність.

Але ж западають, западають, Маріє Опанасівна. Ще й як западають. Бо Степан Денисович наполягає, щоб залишаючи його урок дітки хрестилися. Така, знаєте, на перший погляд, необразлива гра, але я б на вашому місці спостерігав за діточками. Релігійна хвороба розвивається поступово, а ловці душ мають на кожному сектанті свої кошти. Також як і церква. Дзвонить священик з Камчатки епіскопові: прийшла мати, просить похрестити дитину, але грошей не має. Що робити? Знаєте, що відповів епіскоп? Нехай щось з цінних речей принесе. Ото вам і вся церква. Хоча б щось, але богові в кишеню, бо в нього на небесі теж економічна криза.

З важким серцем повертався Петро Федорович додому. Не треба було йому шарпатися з вчителем, краще посидіти за пляшкою горілки, визнати що він за людина. Можливо він і є той самий пресвітер секти, в тенетах якої опинилася його дружина Ганна Степанівна? Повільно посуваючись між базарними ятками, Петро Федорович дивувався що навіть у вересні ціни на овочі та картоплю не зменшуються, триваючи на рівні травневих. На його пам’яті такого не було навіть за часи радянської влади. Він усвідомлював, що це ознака чогось недоброго. Рік на городину був дорідним, отож дружина й наполягала, щоб половину врожаю віддати пресвітеру на підтримку секти. На цьому наполягає громада. Ганна Степанівна не хотіла втямити, що руїна на заводі сьогодні—завтра не кінчиться, що платні він не одержує вже чотири місяці, і невідомо коли одержить. Треба думати о родині, о синах, котрим ще вчитися та вчитися. На таких на перший погляд незначних ґрунтах виникали поміж подружжям недобрі сварки. Стефан та Федір винесли матері ультиматум щоб вона не заважала їм вчитися й читати книжки які вони бажають. Дійшло до того, що в родині назріла моральна криза, яка поступово переростає в неприховану свару. Щоб помститися матері за знищення зібраної батьком бібліотечки, Стефан знищив усі книжки та брошури на релігійні теми. Петро Федорович вже не знав як з дружиною розмовляти, був певен що вона ствердить слова вчителя, нібито Стефан та Федір поїхали до Байкалу з її дозволу. Це буде відверта халепа, але, якщо Степан Денисович й справді очолює секту, він так задурив жінці голову, що вона скоро забуде навіть як її звуть.

Сусід, Семен Олійник, з якихось там джерел дізнався, що дружина Боготи, Ганна Степанівна, ледь не с першої доби появлення в секті, зробила пресвітерові поступку, стала його коханкою, бо дуже наполегливим був та ніжним. Покликався не тільки на авторитет бога, але більше на її кмітливість, на вміння навіювати людям свою жіночу правду. Що вже то була за правда така, Семен Олійник не казав, бо у сектантів теж були свої таємниці. Та й сам пресвітер, на думку Петра Федоровича, не дуже шанував Олійника: бо віра Семена була якоюсь половинчастою. Сьогодні він біжить до баптистів, наступної суботи його бачили в адвентистів сьомої доби, відвідував він інші секти та релігійні школи, але більш за все цікавився жінками, бо в свої тридцять п’ять років ще не був одруженим.

Одного разу він зайшов до Боготи напідпитку та ще з пляшкою горілки. Петро Федорович того вечора був, прямо скажемо, не в гуморі: третю добу дружина не поверталася додому. Син Стефан дивився на батька з докором, він був певен, що чоловік повинен шукати дружину, якою б вона не була, але Федір наполягав, що мати, яка забуває про дітей, то вже не мати, а бурлачка. Що він на місці батька давно б знайшов собі іншу жінку, щоб не сіпатися по ночах від кожного шереху за дверима.

Розмова з Олійником за чаркою горілки точилася довкола сучасної політики. У Петра Федоровича все ще була надія, що молоді політики повернуть Росію до Ленінського джерела пошани людей праці. Олійник іронічно всміхався.

Не треба поспішати з висновками, друже, ми поки що не здогадуємося в яку халепу потрапили. Яка там демократія, коли партократія захоплює не тільки владу, але й все, що досі належало народові. В першу чергу на штурм влади робочих та селян пішли бандюги. Вони зроблять своє криваве діло, зруйнують те, що було збудовано за роки радянської влади. Другим ешелоном саме на кримінальних авторитетів підуть політики першої хвилі, себто гвардія Єльцина. Вони багато чому навчаться у криміналу, бійки ще будуть, але вже не такі криваві. Біда в тому, що в цій перебудові загине багато творчої та технічної інтелігенції. Родини будуть розпадатися, молодь порине в пияцтво та наркоманію, кращі фахівці, учорашні герої праці, зостануться без засобів до існування, будуть лізти в зашморг, конати від крововиливу в мозок, або серцевого нападу. Але це вже нікого не зацікавить. Зостануться вовки, вівці повмирають — туди їм і дорога…

Слухав Петро Федорович свого сусіда Олійника і стиха всміхався. Він таки наполягав на своєму: все в державі з’ясується, знайдуться розумні голови, бо не може ж такого бути щоб водночас зникли всі. Воно й правда, нелегко було просидіти зиму на картоплі та смальці. Ще гірше було навесні, бо Ганна Степанівна потай від чоловіка віднесла чималу частину картоплі до секти. А коли вже вдома не зосталося чого поїсти, коли хлопчики чотирнадцяти та п’ятнадцяти років, замість того щоб вчитися, почали рискати по місту в пошуках здобичі, Петро Федорович не витримав. Перш за все продав усі свої нагороди, відмовився працювати на заводі без платні, пішов підробляти на залізницю, вантажником, та зварним на підхопленні. Стефана та Федора повернув таки до школи, а коли дружина зажадала грошей на підтримку своєї молитовні, вперше за вісімнадцять років подружнього життя Петро Федорович уліпив їй такого ляпаса, що Ганна Степанівна три тижні не поверталася додому. Дивне це було почуття: дружина збігла, а на душі наче легше стало. Не було вже ні ревнощів, ні неспокою, хоча виникала думка, що якщо пресвітер знайшов Ганні Степанівні притулок, то нехай би вже й одружився за нею. Впав же Бог голубком до дружини Йосипа, щоб зробити з нею дитину. Усі вони, святі, ласі на солодке. Чекати на дружину Петро Федорович не став, ще за часи радянської влади залицялася до нього табельниця складального цеху Лариса Кононова. Чоловік її вже рік як загинув у кримінальному розібранні. Взнавши що дружина покинула Петра Федоровича, вона сама подзвонила йому, запросила на каву з сухарцями. Кава в неї була ще доперебудовна, кава—сурогат, сухарці теж ще з тої доброї доби, але Петро Федорович з’явився не з пустими руками: приніс хліба, ковбаси, чаю і цукерок—драже, бо чув якось від жінок що Лариса віддає перевагу саме таким цукеркам. Наступної ночі він не прийшов додому. Синам подзвонив, сказав, що випала нагода попрацювати. Майже всю ніч Лариса з Петром Федоровичем не спали, споминаючи минуле, плакалися одне одному в плече. Ранком, поспішаючи на роботу, Петро Федорович проклинав себе за те, що останній рік промучився зі своєю дружиною, яка і раніше не дарувала йому і частки того, що він зазнав з Ларисою. «Я завжди кохала й буду кохати тебе, — сказала йому Лариса, коли він ранком поспішав на роботу. — Запам’ятай, кохала й буду кохати. Мій дім твій дім, але на першому плані в тебе повинні бути твої хлопчики».

Коли Ганна Степанівна повернулася додому, посипаючи попелом голову, він відверто сказав їй, в наявності Стефана та Федора, що для нього вона стала чужою, що поділяти дружину з богом чи пресвітером він не згоден, що знайшов собі жінку яка має на плечах голову, а не гарбуза.

Від такої несподіванки Ганна Степанівна впала в безтяму, Стефан вихлюпнув матері в лице склянку води, але руки не подав. Відвернувся і Федір. Таке відношення дітей до матері пожолобило Петра Федоровича, але він змовчав. Сам допоміг дружині сісти на стілець. Глибокий жаль до жінки обпікав його серце, але для нього вона вже була не дружиною, а сторонньою жінкою, яка заблукала в житті, обравши замість родини дурненьку казочку про небесного лицедія.

Петро Федорович почав розмінювати свою чотирикімнатну квартиру на однокімнатну для Ганни Степанівни і двокімнатну для синів. Бажаючих на такий розмін знайшлося чимало, бо квартира славетного зварного була розташована в престижному дев’ятиповерховому будинку на центральному проспекті. Майже всі меблі сини віддали матері. Коли Петро Федорович починав процедуру розлучення з дружиною, Лариса застерегла його не поспішати, почекати поки Ганна Степанівна трохи заспокоїться. Але невгамовний характер Петра Боготи не давав йому зупинитися о півшляху. Це була не перша в його житті помилка. На розлучення Ганна Степанівна погодилася, але вже тоді застерегла його.

Нічого мені від тебе не треба, в тому що сталося повинна тільки я. Вибачай любий, якщо з—за мене потрапиш в яку халепу…

Тоді він думав, що Ганна Степанівна загрожує саме йому, і не міг викресати з себе співчуття. Тим гірше було йому почути про вбивство Степана Даниловича, жорстоке вбивство з запаленням будинку, в якому збиралися на молитву сектанти. Будинок ще горів коли Ганна Степанівна прийшла в міліцію, сказавши що таким чином помстилася ловцю душ за своє порушене життя. Що три доби молилася вона, стоячи на колінах перед іконою Божої матері, поки та своєю десницею не покарала ненажерливого півня. Намагання слідчих дізнатися коли та як Ганна Степанівна запалила приватну власність пресвітера не мали успіху. Як стверджували сусіди, вона останні три доби не виходила зі своєї квартири, за цей час до неї приходили незнайомі жінки, Ганна Степанівна їх випроваджувала, кричала: «Нічого мені від нього не треба, його покарає небо!» Кого саме покарає небо сусідки так і не втямили. Слідство зайшло в безвихідь. Не знайшли жодного доказу перебування Ганни Степанівни біля згарища. Підозра падала навіть на Петра Федоровича: начебто в нього був привід ненавидіти пресвітера за розраду в родині. Але на той добі Богота працював у бригаді вантажників, весь час був на очах. Слідчий Семен Ковтун тільки руками розводив: може й справді не там шукаємо? Кажуть же люди що велика ненависть може спалахнути полум’ям. Або й справді Богородиці обридло слухати благання Ганни Степанівни, блимнула своїми небесними очима і пішло поїхало… Але Богородицю до суду не притягнеш. Зважаючи на все, пошук довелося спинити, чекати поки з’явиться якась нова зачіпка. А Ганна Степанівна, після загибелі пресвітера, повністю пересвідчилася, що матір божа не тільки існує, але й реагує на молитви ображених жінок. Вона дійшла висновку, що пресвітер працював на диявола, і вся покірна йому громада не інакше як бісові прихвосні. Незабаром до неї потяглися люди із секти Степана Денисовича, вважаючи що Богородиця тепер зглянеться на кожне питання Ганни Степанівни, що вона тепер безперечно свята.

Якось зустрілися Богота з Сергієм Олійником на автобусній зупинці. Не бачилися до цієї зустрічі майже два роки. Олійник, як завжди, напідпитку, на лиці іронічна усмішка. Пробіг очима по старому, купленому ще за часів радянської влади одягу Боготи, й каже.

Ходить чутка що ти синам останню копійку віддаєш? А чи є в тому який сенс, коли вони твої гроші вони злиденним людям по капелюхам розкладують. Я вже майже рік за їхнім забезпеченням живу. А вони — на кошти матері, бо Ганна Степанівна сучасна жінка, а ти як був так і зостався в минулому. Дочекаєшся, що тебе твоя Лариса з хати вижене. Остогидне їй надголодь жити. Оця закарбована в пам’яті усмішка Олійника ще довго мучитиме Петра Федоровича, бо було в ній більше презирства аніж іронії. Наступного вечора він розповів Ларисі про розмову з Сергієм Олійником. Запитав, може й справді немає сенсу допомагати синам, оскільки живуть вони завдяки материним грошам приспівуючи. Лариса заспокоювала його:

Невідомо ще яка Ганну чекає доля. Привчить вона хлопців жити за чужі кошти. А з богами жартувати кепсько. Спіткнеться її заступниця Богородиця, а з нею до допру й вона загудить.

Як може Богородиця попасти до допру Петро Федорович не порозумів, але почуття було таке нібито Лариса певна, що заступниця Ганни Степанівни живе десь поряд, а може й не заступниці, а заступник. Прискіпатися з питаннями до дружини він не став: не говорить — має підставу. Останнім часом його душа була в полоні якогось гіркого смутку, виникало відчуття близької небезпеки. Можливо від натяків Олійника, що Ларисі остогидне таке життя. Але поки що вона була задоволена і картоплею без олії на обід, і пустим чаєм на вечерю, бо так животіли не тільки вони з Петром, так животіло майже вісімдесят відсотків мешканців Комсомольську—на—Амурі. Про яке незадоволення може йти мова, коли учорашні фахівці будівництва підводних човнів сидять на площі Металургів, продають зрощену на шести сотках моркву, щоб купити шматок хліба на обід. А куди їм подітися. Нічого іншого, як будувати атомні підводні човни вони не вміють. А то вже можливо й забули як це робиться. Бо душа сповнена гнівом до сучасної влади. Бо на кожній добі ховають молодих, ще учора енергійних фахівців судно будівельників. Хтось вмирає від крововиливу в мозок, хтось від серцевого нападу, а скільки фахівців конали життя зі зашморгом на шиї… Лариса приходила до мерців проститися, бо працюючи табельницею в збірному цеху, майже усіх їх знала. І які ж вони молоді, які гарні лежали в дощатій труні. Лежали мовчки, випроставшись, як при нагороді орденами та медалями. Вмирали бо нічим було кормити діточок. Вмирали, бо втрачали надію на життя до якого вони звикли. А звикли вони працювати, іноді тижнями не залишаючи свого робочого місця. І таке життя їм подобалося, подобалася така праця, бо за неї вони одержували гроші, котрих вистачало на те щоб у відпустці добре відпочити на кращому з вітчизняних курортів.

А тепер що? Відчуття зневаги від злодіїв, які заполонили збудоване батьками місто.

Плакав Петро Федорович потай від дружини. Виникало бажання розжитися вибухівкою, або добрим кулеметом, оголосити війну нечисті, яка оволоділа містом: злодіям в законі, церковникам, підприємцям, циганам, які труїли молодь наркотиками. Він хотів зібрати фахівців у загони, щоб відібрати у злодіїв вкрадене й накормити діточок. Не тільки своїх, але й тих що бігають «попід тинню сиротами». Йшла чутка що кримінальні загони прибирають до рук безпритульних діточок, вчать їх своєму кримінальному ремеслу. Зовсім як у романі Діккенса «Пригоди Олівера Твіста». Ото вже й докотилася Росія. Вистачило трьох років щоб занепасти до такого убозтва, що покликані до військової служби хлопці повинні ходити по домівками просити в людей милостині. Причащав Петро Федорович безпритульних військових останньою картоплиною зі шматком хліба, ковтав сльози, дивлячись услід хлопчині, що заблукав поміж владою та безвладдям. Виникали в пам’яті рядки з повісті Михайла Коцюбинського: «…пливе нудьга, пливе безнадія і стиха хлипає сум».

Не зовсім добре почуття зверхності над громадою сектантів оволодівало Ганною Степанівною з якоюсь нестямною силою. Вона називала жінок коровами, котрих треба доїти, і видоювала майже дощенту, затіявши будівництво нової церкви на кошти віруючих. Сектанти з діточками ходили по місту, розповідали про нове пришестя Христа, просили Христа раді хто скільки може на будівництво храму в якому має зупинитися Ісус Христос, а можливо зі своєю ненькою, Богородицею, бо вже майже рік як Богородиця віч—на—віч спілкується зі святою Ганною, допомагаючи розв’язувати виникаючи проблеми. У місті ще на слуху була загадкова смерть Степана Денисовича: і злодія не було і батька спалено! Так що гроші на будівництво тимчасового притулку для Ісуса Христа з матінкою мешканці міста давали. Доставали з кишені гамана навіть атеїсти, бо, біс його знає, ким та як збудовано Всесвіт?

Одного разу на площі Леніна Петро Федорович побачив чоловіка який саме виходив з будинку крайового уряду. Він ледь не отетерів — власною персоною до розкішного чорного джипу прямував покійний Степан Денисович. І звідки?.. У небожа навіть водій свій був. Він не міг помилитися: зачіска щоправда інша, волосся замість рудого, — чорне, але хода, манера триматися. Пройшов, навіть не зиркнув на нього. Почував себе спокійнісінько, упевнено, наче працював ледь не заступником губернатора. «Невже з того світу збіг? — майнула думка, — або Ганна Степанівна вимолила його у Богородиці, щоб допоміг віруючим зорганізуватися до другого Христового пришестя?»

Петро Федорович подзвонив слідчому прокуратури Семену Ковтуну, запропонував терміново зустрітися. Слідчий мабуть забув про нього, почав доскіпувати ся: хто такий, та за яким бісом кличе? Довелося Петру Федоровичу докладати, що за термінові справи у нього виникли. Але своєю новиною він тільки розсмішив слідчого.

Ніхто нашого Степана Денисовича не вбивав, у пожежі загинув випадковий злодій…

То як! — вихопилося у Петра Федоровича, — ви знайшли, кого шукали, і жодна людина в містечку про це не знає. Він що, таємничий дух, посланець неба?..

Сказати що знайшли, нічого не сказати, — відповів Ковтун. — На той час він був у Москві, а потім у Південній Кореї, куди їздив по релігійним справам. А повернувся вже не Степаном Денисовичем, а отцем Никодимом. Так що при зустрічі кланяйтеся. Кажуть, він був коханцем вашої дружини? Бачте як він її підтримує. Тільки прошу про нашу розмову не розповсюджуйте. Мені поки що незрозуміло, що ото був за злодій, який загинув у пожежі? Та й чи злодій там був? Про це, на мою думку, знає Ганна Степанівна. Геніальний задум, я вам скажу, належить саме їй. Ви не помічали за нею таких талантів?

Зв'язок з Ковтуном перервався якось дуже раптово. А можливо це тільки показалося Петру Федоровичу. Він нічогісінько не розумів. Чергова халепа чи афера, яку запропонувала здійснити Степанові Денисовичу саме його Ганна, мати його синів, Стефана та Федора. Останнім часом хлопчики почали ухилятися від зустрічі з батьком. Вони закінчили школу, Стефан вчився на другому курсі політехнічного інституту, Федір на першому в медичному. Обидва вчилися на державному забезпеченні. У Петра Федоровича навіть думки не виникало, що хтось таки допомагав хлопцям улаштуватися у вищі учбові заклади. З їхніми відмінками та на державне забезпечення? Він не помітив однієї простої причини охолодження зв’язків з синами. Ларисою Кононовою, його новою дружиною тут і не пахло. Останнім часом до синів занадилася мати. Ходила вона до них потай, забезпечувала грішми набагато краще батька, бо платню за працю Петро Федорович одержував час від часу. Так що перебувалися вони з Ларисою з хліба на сіль, але про Стефана з Федором не забували.


Підіймалася Свята Ганна угору чи котилася по похилій, про це нехай міркують теоретики сучасної, не знаю вже якої там, капіталістичної чи кримінальної системи. На думку Боготи, систему треба числити кримінальною від того часу як на землі появилися гроші, а можливо ще й раніше: з часу появлення в небі богів, ставленики котрих на землі, швидко порозуміли що таким чином можна добре кормитися, не працюючи. Не знав Петро Федорович, чи ходили до Ганни Степанівни представники інших сект запозичувати досвід її раптового збагачення. Йому не давала спокою думка, як вона буде викручуватися з неприємного становища, коли нарешті до загалу дійде чутка, що Степан Денисович живий—здоровий, що в пожежі загинув не він, а якась невідома людина. А коли дізнався, що сектанти під керівництвом Святої Ганні вимолюють у Богородиці пробачення для Степана Денисовича, з метою повернути його на землю, реготав так, що дружина стала побоюватися чи все з ним до ладу. Де б не був, щоб не робив Петро Федорович, варто було йому згадати про чергову вигадку Ганни Степанівни, як його починав душити сміх. За п'ятнадцять років сумісного життя він навіть подумати не міг, що його, з вигляду невеликого розуму, дружина має такі таланти обдурювання загал.

І не соромно їй, — розмовляючи з дружиною, Ларисою, стенав він плечима. — Не біла, не чорна, а брунатна якась, в білу та чорну крапинку. Дивно що сини повернулися до неї лицем. Поки ще не моляться, але що буде далі мабуть тільки матері й відомо. Невже вона не розуміє, що будучи веденим за наші часи, завжди можна вгодити в яке—не—яке провалля.

Лариса заспокоювала чоловіка.

Не така вже вона й дурна, щоб утримувати синів під своїм крильцем. Мабуть розуміє, що сама ходить по лезу бритви. Отож і Степана Денисовича відмолює у Богородиці, щоб було на кого скласти провину за все—про—все. Чого тільки не зробить жінка щоб здолати свою хіть до чоловіка, який на неї не звертає уваги. Щоб знати що це таке, треба читати Фрейда. Біблейський Бог теж не втримався від спокуси переспати з дружиною Йосипа Марією. Закортіло йому саме цієї жінки, бо дуже, кажуть, смачна була в коханні. А потім він не тільки забув про свого сина, але не помітив навіть як він опинився розіп’ятим на хресті. А сам «рятівник» людства, хіба не він спокусив Марію Магдалину, дружину Іоганна Предтечі. Вчені, просліджуючи його потомків, знайшли їх не тільки вві Франції, куди посувала Магдалина після страти Христа, але й в Англії. А далі ще ми, мабуть, взнаємо, що вони, потомки святого прелюбодіяли, живуть у нас по—сусідству…

Ларису, як кажуть, понесло. Вона не любить забавного телебачення: дивиться тільки наукові дослідження, бо розумна, бісова душа. У Петра Федоровича не вистачає часу перити очі на голубий екран: працює іноді по дві доби, як звик ще за часи радянської влади. Але таким чином він втримується на землі, не лізе в зашморг, як це зробили деякі його друзі, не надриває серця ненавистю до сучасних злодіїв у законі. Хоче треба сказати, і злодії різними бувають. Коли в державі повне безвладдя, деякі кримінальні структури взяли на себе обов’язок підтримувати дитячі доми, хворих ветеранів війни, інвалідів… Але яким чином вони заробляють оті кошти, це вже друге питання. Хіба хтось з них працює? Злодіям в законі працювати заборонено. Якось зустрів Петро Федорович знайомого письменника, який останнім часом кресав копитом землю перед головою місцевого кримінального гурту. Раніше письменник комуністом був, писав романи про будівництво великої амурської магістралі, а зараз славить свого боса, надіючись, що згодом владою в державі посядуть саме злодії та вбивці. Письменник підтримував ідею знищення самого поняття «кримінальна людина», бо в капіталістичному суспільстві нічого не кримінального не існує. Бо кожен підприємець це потенційний злодій. Якщо він щось і виробляє, виробляє руками наймитів, а ті, голодні, згодні працювати за шматок хліба, аби не вмерти з голоду.

Письменник говорив довго, мабуть повторював те, що писав у своєму романі про злодія в законі. Петро Федорович дивився на нього і думав: «Що ж ви за люди такі, учорашні просвітники людства. Учора писали одне, сьогодні — друге, завтра будете підтримувати ідею відродження рабства на землі. Селян почнуть закріплювати за панами, як то зробив на Україні Петро Перший. Бо вже сьогодні деякі інтелігенти засуджують Тараса Григоровича Шевченка за те, що він не шанував царицю, яка визволила його з поневолення. А як можна шанувати царизм, коли мільйони людей він тримає в рабстві. І цариця, і царенята, усі вони підтримують рабство. Подумати тільки: викупили поета з неволі! Викупили людину! Та від однієї тільки думки про це в поета крижаніло серце. Тому й писав він так, щоб помститися за оту куплю—продаж людини в підтриманому царатом суспільстві. Бо Шевченко був воякою духу, воякою незламним, а якщо й називав цариці «сукою» то вона того заслуговувала.

Не витримав тоді Петро Федорович, виказав все, що думав письменнику в лице. У того аж вдих перехопило, аж зуби зціпив, пальці в кулаки стиснув, але навіть не замахнувся на Боготу, бо на замах треба мати міцну душу, а не цеберку з помиями.

Коли вже дома Петро Федорович розповів про цю розмову Ларисі, вона довго мовчала, дивлячись у темне провалля вікна. А потім зробила висновок.

Кепсько бути письменником, маючи неповнолітніх діточок та красуню—дружину. Злодій у законі давно на його дружину око поклав. Знущається навіть. Каже, щоб роман про мене був справжнім романом, мені треба переспати з твоєю красунею. І бігає вона до нього, бо краще любитися з одним за добрі гроші, аніж продавати своє тіло, як то роблять сучасні повії. Не знаю вже, відомо про це письменникові, чи ні, але донька його красуня цього року закінчує школу. Кримінальний авторитет побажав взяти її дружиною. Мати коханка, донька — дружина. Ото вже тема для роману так тема…

Петро Федорович так скреготнув зубами, що ледь не розкришив їх. І таке дике бажання збавити свят від авторитету виникло в нього, що ні про що більше думати не міг. Подзвонив якось слідчому прокуратури Семену Ковтуну, напрошуючись на зустріч за чаркою горілки. Зустрітися домовилися на Півані, в дачному будиночку слідчого. То був не будиночок, а так собі — курінь з дошок паркану, яким будівельники огороджують будівельну площадку. З отих же дошок були зроблені стіл і стільці біля столу.

Заможно живе прокуратура, — пожартував Петро Федорович, — викладаючи на стіл пляшку горілки та де що з куплених на базарі салатів.

Був і хліб і шматок шинки, бо ж працював він таки, а на тижні одержав платню відразу за три місяця. Дещо прихопив з собою і Ковтун: що ж то за спів розмова без пляшки? Тримався він трохи нашорошено, бо ніколи ще Петро Федорович з добрими вістями до нього не звертався. Повз подвір’я саме проходила молода білява жіночка в кучерях: до її радощів від зустрічі зі слідчим, додавався відвертий глум, правда не без надії на дурничку випити.

Чи не занудьгуєте без жінок, а то сусідку покличу?

Якщо є час, кличте, — по-змовницькі підморгуючи Петру Федоровичу, не без іронії озвався Ковтун. А Петру Федоровичу, тихенько, щоб не почула жінка, додав. — Якщо у вас справи негайні, можемо відмовитися. Але Ніна з Вірою жіночки запеклі не тільки в пияцтві. Та й інформовані вони про містечкові справи краще кожного з нас.

Я не проти жінок, — стенув плечима Петро Федорович. — Поки вони зберуться я свою думку викажу. Обридло мені дивитися як учорашній злодій перетворює людей в рабів…

Ви кого маєте на увазі? — сторожко підняв брови слідчий.

Звісно кого, місцевого авторитета Джина. Чутки про його гарем до вас ще не дійшли?

Я чекаю… нарешті життя підійме перед урядом запону, відкриються осліплені світанковим сонцем очі. А у вас що, є якась пропозиція?

Думаю, є… Власник кафе «Елегія» хапає в приватну власність ґрунти за річкою Циркуль. Кажуть цілюще добриво не тільки для місцевих ґрунтів. Будуть висушувати й продавати в пакетах. У Джина вже вуха на потилиці, кажуть, загрожує «Елегії» вчинити терористичний акт, якщо господар не відмовиться від своєї витівки. А Степана Книша ви знаєте — впертий хохол. Здається мені що назріває бійка. А «Елегія» кафе для молоді. Я б на вашому місці знайшов зачіпку зліквідувати авторитета на деякий час від управлінням кримінальним загалом.

Ковтун, звісно, почав реготати:

Хапати людину без злочину? А як же бути з конституцією? Термін може бути тільки за злочин.

Петро Федорович сумно похитав головою.

Завтра загинуть відпочиваючи у кав’ярні молоді хлопці та дівчата. Загинуть за розпорядженням саме Джина. Але Джина ви не арештуєте, бо немає за що. Бо за гроші навіть Господь-Бог підтвердить, що авторитет під час вибуху у ліжку з дружиною коханням займався. Що до злочину його загал ніякого відношення не має. Взагалі, він давно натякав місцевій владі, що «Елегію» треба закрити, бо її власник, Степан Книш, безсоромно заробляє кошти, привчаючи молодь до пияцтва…

Ковтун не дав йому договорити. Наливши по чарці, проголосив:

Поки не прийшли жінки, хильнемо за те, щоб твоє пророкування не здійснилося. Інакше повинен буду арештовувати саме тебе, як призвідника злочину, Бо вперше про можливість вибуху почув саме від тебе. Отож виникає питання: чи не твоєю пропозицією скористалися терористи?

Зиркнув Петро Федорович в посоловіли від випитої горілки очі слідчого, і тільки плечима стенув. Хіба що ще зітхнув тяжко. Але змовчав.

А там вже й жінки, Ніна з Вірою, підійшли: Ніна білява в жовтих куделях, грайлива, з люлечним лицем: синіми банькуватими очима та кирпатим носиком, а Віра — кароока, чорноволоса, мабуть таки з домішкою циганської крові. У Ніни в руці чимала фляжка, і Віри — сапетка з овочами. Усмішки на лицях багатонадійні.

Щиро вітаймо вас, хлопчики, — ставлячи сапетку на лаву, Віра підставила щоку для поцілунку Петру Федоровичу.

Теж саме зробила Ніна, підійшовши з фляжкою до Ковтуна. Очевидно жінки заздалегідь домовилися — хто з ким буде женихатися. Петру Федоровичу Ніна не сподобалася з першого погляду, дуже багато в ній було удаваності. Відверта повія, майнуло в голові. Що до Віри, добре враження від її вроди теж тривало недовго. Не любив Петро Федорович грайливих жінок. Попри всіляких чоловічих бажань він не дуже щоб дуже шанував жінок які напрошуються на інтимні стосунки. А чого іншого можна було чекати від жінок, які принесли цілу фляжку домашнього вина, а побачивши на столі горілку, дружньо проголосили, що кожне знайомство треба починати з горілки, тоді зв’язки між обранцями будуть солодшими і міцнішими. З’ясувалося, що кожен з присутніх приніс по пляшці горілки, навіть жінки, так що про надію Петра Федоровича якось упередити можливість теракту в «Елегії», можна було забути. Після п’ятої чарки Віра почала скаржитися на запаморочення, а Ніна не гаючись запропонувала Петру Федоровичу піти з Вірою, подихати свіжим повітрям. Віра підхопила його під руку і удавано похитуючись потягла до виходу.

Небо на той час затягли легкі хмарини, але вдалині за сопками, десь за Кузнецьким перевалом було чути якесь гуркотіння.

Нюхом чую зливу, — міцно тримаючись за лікоть Петра Федоровича, пророкувала Віра. — Думаю, нам краще піти до мого будиночку. Посидимо в садку, а потім в приміщенні поки не вщухне дощ.

Спочатку в Петра Федоровича виникло було бажання негайно визволити руку і піти геть, залишивши Віру на дорозі, але такий вчинок можна розтлумачити як непошану до хворої жінки. Тому він підкорився Але була ще й зацікавленість, як воно відбуватиметься далі, свавілля досить ще молодої і, певно, одруженої жінки. Бо, на його думку, така красуня одиначкою бути не може.

А громовиця насувалася неабияка. Посувалася відразу з Півдня та зі Сходу. Понад сопками грали кривулі блискавок, вітер здіймав зі шляху куряву, разом з папірцями та пожовклим листям. Все це разом з пилюкою крутилося в повітрі, біло в лице, сліпило очі, перетинало вдих, так що вже не Віра, тягла Петра Федоровича, а він сам поквапливо тягнув її за собою. Нарешті таки добігли до скуйовджених вітром кущів бузьку та повстяної вишні. Добре що двері в будиночок були не зачинені: вбігли, одержавши декілька вдарів холодними майже крижаними краплями дощу.

Це мабуть надовго, — важко дихаючи, засміялася Віра. — Добре що чоловік у відрядженні в Москві, інакше приїхав би зараз на своєму всюдиході. Не шаную я мужиків, які давно вже забули навіщо їм Творець дав ноги. Магазин від будинку за два метри, а, бачте, він й до магазину на машині їде. Вже забув як люди ходять.

У відрядження теж на всюдиході їздить?

До Москви? — Віра всміхнулася. — До Москви він за тиждень літаком обертається.

Цікаво, що за фахівець тій чоловік?

Знайомі його Гузжем кличуть, розшифровується як — гончак у заможних жінок. Делікатеси постачає: морепродукти, щоб тільки що з глибин океану, гриби та женьшень — з тайгових глибин, та щоб відразу на вертольота, а з вертольота на літак. Розважається московська аристократія. Я, можливо, вперше почала розуміти нестерпну ненависть Тараса Григоровича Шевченка до владо держців. Пам’ятаєте:

У нас

Святую біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь—то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі…

Отакі царі та черниці зараз по усій Росії сидять. Цькують на людей: вбивають, продають, ґвалтують, вірячи, що це не заважить їм посісти небом. Бо вони ж дещо з награбованого й церквам дають. Не даремно люди Шевченка Пророком звуть, а сучасні невігласи ллють на Кобзаря усяку гидотну. Забувши застереження Тараса Григоровича:

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Віра нашорошено ходила з кута в кут невеличкої кімнати, і Петру Федоровичу іноді здавалося, що вона ось—ось почне підстрибувати, конаючи шаблюкою, яка обов’язково опиниться в її руці, усіх сучасних урядовців та злодіїв—бізнесменів, які пригнічують бідноту, нацьковують на людей попів, щоб досконало уярмити їх, зробити покірливими овечатами.

А злива вже гула за дверима, ломилася у маленьке віконце, сяяла шаблюками—блискавок, гула гарматами людської ненависті. Вона була такою ж могутньою, такою потужною, як поезії Тараса Григоровича Шевченка, і така ж злива гула в серці Віри, і вона, ота злива, роздираючи груди, входила в душу Петрові Федоровичу. І здавалося йому, що Віра вже не Віра, а ота хмара, що хлище зливою, бо невгамовна жіночка вже читала щось з іншого твору Кобзаря.

От вертаюсь

В село до дівчини вночі, —

Аж тільки мати на печі,

Та й та, сердешна, умирає,

А хата пусткою гниє.

Я викресав огню, до неї…

Од неї пахне вже землею,

Уже й мене не пізнає!

Я до попа та до сусіди.

Привів попа, та не застав, —

Вона вже вмерла. Нема й сліду

Моєї Ганни. Я спитав

Таки сусіду про Ганнусю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела

Та у криниці й затопила».

Надовго замовкла, зціпленими в кулаки пальцями притиснувши руки до груди, проковтнула сльозову, що підкотилася до горла, розчахнула ногою двері і майже вибігла під хлищу. Петро Федорович вийшов за нею, став поряд, знайшов пальцями її долоню, міцно стиснув, отак і стояли поки охололи душею і тілом. Але вже тоді, під зливою, у Петра Федоровича виникла думка, що гроза прийшла недаремно, що прийшла вона щоб об’єднати їх, можливо, не зовсім щасливих людей. Що те про що писав Тарас Григорович діється сьогодні повсюдно, особливо по селах та невеличких селищах, де не знайдеш роботи. Купують дівчаток заїжджі невігласи на всюдиходах, продають у рабство, або викидають на шляхах, а ті в свою чергу викидають народжених від ґвалтівника діточок, за що потім одержують термін. А щодо ґвалтівника — сама повинна: треба було вмерти попідтинню сиротою, а не осяювати себе надією на щасливе майбутнє. Бо щасливе майбутнє ще в дев’яності роки розтягли по своїх кишенях злочинці різної окраси та масті.

Мокрі, перемерзлі до кісточок вони повернулися в будиночок. Петро Федорович щільно причинив двері. Поки зібрав дрантям воду з підлоги, Віра роздяглася, і стоячи поряд, зовсім роздягненою, віджимала над цеберкою по черзі свій одяг, зовсім не соромлячись присутності мужчини.

Роздягайся, — сказала вона йому, — треба просушити одяг.

Він ледь не промовив: так не висохне вже ж, але змовчав, помітивши, як із скриньки Віра дістала невеличку газову пічку, очевидно куповану у китайців, і різким обертанням ключа запалила газ. Потім підійшла до нього з рушником, почала витирати йому голову, але Петро Федорович наполегливо забрав рушник і почав витирати Віру. Він намагався не бачити жіночої вроди, розтираючи її засмагле тіло, поки остаточно не щезла остуда. Те ж саме зробила йому вона, а потім наказала негайно лягати в ліжко під тепле покривало, і сама лягла поряд. Вони довго лежали впритул одне—до—одного, боячись дихнути. Серця колотилися в різному ритмі, але таким чином поміж них виникали дивні, раніше не чуті музики. Вони не тільки заспокоювали коханців, але й присипляли. Міцний сон під шерехтіння дощу загрожував небезпекою: з газом, навіть у невеличких балончиках не жартують. Особливо в такому малому приміщенні, коли над відкритим полум’ям висить на мотузці легка Вірина спідниця, а поряд з нею кофтина та його, Петра Федоровича, штанці з сорочкою. Раптом Віра ворухнулася в його обіймах, торкнулася рукою сідниць, і його охопила така нестямна хіть, що він не витримав, припав до жіночих вуст вустами…

Коли Віра заснула, Петро Федорович обережно виліз з—під покривала, перевісив трохи вбік майже висохлу спідницю, а на її місце посунув кофтину. Сорочка його теж майже висохла, вогкими були тільки штани. Що до взуття, воно було безнадійно мокрим. Знайшовши під ліжком в ящику сухе ганчір’я, він почав ретельно висушувати взуття. Злива давно перейшла в невеличкий дощик, день йшов на захід, в приміщенні швидко сутеніло. Обв’язавши чересла рушником, Петро Федорович босоніж побіг до грядок з огірками, знайшов декілька стиглих помідорів, і старанно витерши ноги травою, тихенько зайшов у приміщення. Віра спала так тихенько, що йому стало не по собі. Підійшов торкнувся вустами вуст, прошепотів майже подумки над сонною: я люблю тебе. Але вона почула, і охопивши його руками за шию, мокрого затягла в ліжко. Перед тим як заснути, Петро Федорович все ж таки вийняв ледь дихаючий газовий балончик з пічки і викинув його геть на вулицю. Потім зачинив двері на гачок.

Ранком у двері погрюкали Ковтун зі своєю Ніною. Вони принесли дві пляшки горілки, непочату фляжку з вином, і вже знайому Петру Федоровичу сапетку з овочами. День обіцяв бути сонячним: блакитним, глибоким небом пливли вдалечінь легенькі білі хмаринки, по віттям бузьку шалено миготіли і сяяли дощові краплі.

Настрій у Петра Федоровича був не дуже добрий: гнітило душу передчуття якоїсь біди, але слідчий учора хильнув таки здорово, бо, сівши до столу, почав скликати присутніх до першої ранкової чарки. Вікна і двері відчинили навстіж, легенький вітрець колихав квітчаті фіранки на вікнах, доносив духмяний аромат промитих дощем кущів смородини. Петро Федорович підніс чарку до вуст, але й ковтка не зробив. Добре що Семену Ковтуну було все до балди: він бачив тільки пляшку на столі та іноді зиркав на Віру, бо Ніна, як я порозумів, йому за ніч встигла обриднути. А може вони ще ніччю домовилися, помінятися коханками. Петро Федорович встав з—за столу, коли Ніна занадто вже близько підсунула до нього свої стегна. Встав і, підійшовши до Віри, поцілував її в плече. Вона мерзлякувато стенула плечима, а коли Богота поклав долоню на плече, притисла її підборіддям.

Вийшла вона услід за Боготою.

Ніна жіночка з примхами, — сказала, утримуючи його за лікоть. — Не звертай на неї уваги. Вона схопилася за Ковтуна, бо сусід та ще й слідчий, але що зі п’яного взяти. Ото ж і спало їй на думку перекинутися до тебе тверезого. Мене вона серйозно не сприймає, думає, що ми з тобою всю ніч сиділи, як янголята… Воно й справді, чимось ти мене підкорив. А можливо що вибору не було: не полягали б вкупі, зараз кахикали та носами шморгали. Треба тобі сказати, що в нашій родині батько й мати були людьми віруючими. До церкви ходили не тільки на релігійні свята, особливо взимку, коли було полегшення від праці. Церква мене лякала… лякала ікона Божої матері під рушниками, лякала Біблія, яку вечорами читала мати. Книжка була стара, товста, з опаленими сторінками, робленою—переробленою палітуркою, і я казала батькові: куди Бог дивиться, від його святого писання шмаття летить, а він терпить. Батько посміхався: не старяться тільки бісівські книжки, казав, бо їх не читають. А святе слово з рук в руки йде, з вуст до вуст передається…

Віра поставила чарку з горілкою на віконницю. Поклала долоню на долоню Петра Федоровича.

Нікому не побажаю дитинства з віруючими батьками. Є порівняння таке: боїться, як чорт ладану. Не знаю, як чорти, я їх не зустрічала, а в нашої сусідки тіточки Дусі, яку з селі інакше як відьмою не називали, в хаті завжди стояв дух ладану. А що до мене, я настільки боялася Бога, що потай ненавиділа його. Особливо коли пішла до школи. Я вчила не тільки програмного Шевченка. Його «нема тебе, боже!» привело мене до заколоту в душі. Я висловила батькам все, що я про них думаю. Але й на цьому не заспокоїлася: теж саме я кричала в лице священику нашої церкви. Кричала при народі, звинувачуючи його в крадіжці мого дитинства. І… знаєш, він з’їхав від нас. Можливо до другого приходу, але з’їхав таки.

Петро Федорович поцілував Віру в густе духмяне волосся.

Але ж ти таки понесла віру в своєму серці.

Це натяк на домагання Ніни?

Можливо, але не зовсім. Я відчував твоє тремтіння, коли гиркали громи, коли білої зливою заливали кімнату блискавиці. Ти надзвичайно ніжна в коханні, бо бачиш у людині щось вище за істоту. Хіба не так?

Це, Петро Федоровичу, не від Бога. Скоріше — від літератури, і, звичайно, від Тараса Григоровича. Я б для українців святим Євангелієм заснувала його Кобзар. Отаким, яким він є… ні рядка не викинувши. Багато я читала поетів, але такого щирого, відвертого в своєму почутті більше не зустрічала.

Вона надовго замовкла. Мовчав і Петро Федорович, неспішно крокуючи поряд з Вірою дачною вуличкою. Йому було вже далеко за сорок, і Віра була третьою жінкою в його житті. Якби він був віруючим, назвав би минулу ніч подарунком від Бога, бо нічого кращого за оцю подорож дачною вуличкою в його житті не було. Але Вірі він цього не казав. Соромився. Якби вона не була одруженою, він би не вагався: впав би на коліна і вимолив згоду стати його дружиною. Про Ганну Степанівну і Ларису якось не думалося. Ганна Степанівна зрадила йому з пресвітером, а Лариса… Він вперше подумав, що значить для нього його сучасна дружина. Така добра, лагідна, як ягнятко перед закланням. Вона й в ліжку така, дбайлива, як рідна мати. Саме — мати, а не дружина. Лариса дбає не тільки про нього, але й про його синів, навіть про Ганну Степанівну. Іноді навіть натякає, що не скаже йому всупереч слова, якщо його дружина отямиться і позве його до себе. Іноді Петру Федоровичу здавалося, що вона Лариса не любить його, а жаліє, як викинутого з хати собаку. Дала притулок і бігає, як мати за малям. А йому і прикро буває, і соромно. Виникає навіть бажання завести собі любку, і подивитися як Лариса зреагує на його зраду. «Тільки—но порадується за мене, — майнула думка. — така вже вона жіночка, янгол, що упав з неба».

Вони пройшли околицею дачного масиву. Перед тим як звернути на вуличку, на котрій були розташовані ділянки Ніни з Вірою, зупинилися, подивилися одне—одному в очі, наче в щось невагоме, впали в обійми, і так стояли декілька хвилин, відчуваючи, як несамовито б’ються в грудях їхні серця.

Раптом з кущів вискочило якесь маля, наче бісеня, процокало ратицями по мощеній камінцями стежині, й, весело зареготавши, поглинуло подвір’ям напроти.

Зі слізьми в очах вискочив Петро Федорович з обіймів Віри, схиливши голову, щоб не видати сліз, йшов поруч. Віра зиркала на нього з якимось начебто острахом, раптом порозумівши, що для нього це знайомство не випадкова пригода, як, можливо, й для неї. Віра зрозуміла, що навіть після повернення чоловіка буде шукати зустрічі з Петром Федоровичем. Іще здаля вони помітили машину, яка зупинилася біля Віриної ділянки, як метушився біля машині Сергій Ковтун, як швидко від’їхала машина, і зникла за брамами дачного масиву.

Щось таки сталося, — промовив, думаючи уголос Петро Федорович. — Казав же я йому — треба уживати заходів. Гараздами сварка поміж братками не закінчиться…

Віра наче від сну прокинулася.

Яка сварка, ти про що гуториш.

Машину бачила, то ж за Сергієм приїхали, він фахівець по боротьбі із тероризмом. Здається мені, щось недобре трапилося в нашому місті. І саме в кафе «Елегія». Його власник оформлював у приватну власність ґрунти за річкою Циркуль. Цілюще добриво для ґрунтів. У Джина, як завжди, вуха на потилиці, загрожував вчинити терористичний акт, якщо господар не відмовиться від ґрунтів. А Степана Книша треба знати — впертий хохол. Біда, що його «Елегія» кафе для молоді…

Ти натякав про це слідчому?

Він і слухати не хотів. Та й що слухати, коли поки що ніде нічого не вибухнуло.

Але мабуть таки підозра Петра Федоровича справджувалася. Ніна бігла назустріч, як білий птах, що ніяк не може злетіти. ЇЇ біле волосся відблискувало легкою сонячною позолотою. І що дивно, вона була зовсім тверезою.

Чуєте… «Елегію» напалмом закидали: дітей повбивало, покалічило…



Петро Федорович. Слухай і запам’ятай, про «Елегію» у нас з тобою розмови не було. Навіть натяку. Почнеш рипатися, я повинен буду звинуватити саме тебе. Якщо ти знав, звідки знав… Думаю, ми порозумілися.

Ковтун перервав розмову. Щось живе, важке, огидне заповзло Боготі в шлунок, розкидало щупальця по тілу, заповзло в стравохід, в легені, заважало дихати. Пекучим болем одізвалося в серці. Він сів на камінь, що стирчав обіч шляху. Віра присіла на литки проти нього.

Ти що? Що з тобою, Петре? Хто тобі дзвонив?

Вона закидала його питаннями, але він тільки головою вертів, нічого не розуміючи, нічого не бажаючи чути, бо в тому, що відбулося в «Елегії» звинувачував саме себе. Треба було самому йти до Книша, до Джина, розмовляти з ними, знайти якийсь вихід. Бо якою б не була підозра, на голому місці вона не виникає. Від попередження слідчого віяло холодом. Якось зовсім вже раптово холодними стало небо, землі, навіть сонце над землею. Він набрав номер стільникового телефону Лариси. Вона навіть не спитала, де він перебував ніч. А він ніяк не міг висловити свого питання.

Загинули п’ятеро, дві дівчини і три хлопця. Багато діточок відвезли до лікарні з опіками. Йде чутка, що це помста за зникнення Джина. Хлопця, який швиргонув напалм арештували, але він, як кажуть, втік з божевільні.

Петро Федорович сам припинив розмову. Невже він помилився: не за ґрунти йшла бійка, а мстилися за Джина. Але Джина безперечно знищили фахівці прокуратури. І не тільки Джина. Авторитетів криміналу зсували зі шляху фахівці партійної номенклатури. Вони трохи запізнилися із приватизацією державного майна. Скільки пролилося та й ще проллється крові. Якби тільки крові злодіїв, а тож під перехресний вогонь попадають ні в чому не повинні люди. Оці школярі наприклад… Кому вони заважали: місцевому криміналу, чи власнику «Елегії» Степану Книшу? Знищили діток не за понюх тютюну, а повинного якщо й знайдуть, повернуть до божевільні. Або дадуть термін неповинному: треба ж створювати хоч подобу роботи.

Так воно й трапилося. Повернулася Віра з дачної ділянки, а чоловік вже дома. Почав допитуватися, який біс її на дачі затримав, вона розповіла про зливу, про сусідку Ніну, про Петра Федоровича, який приїздив до слідчого, щоб зосередити його увагу на проблеми, які виникли поміж Книшем та криміналом. Що була у Боготи гадка на можливість вибуху в кафе «Елегія», але Ковтун напився й чути нічого не хотів. Гузж хоча й не державна людина, хоча й числиться тільки гончаком у заможних жінок, але вагу має ледь не більшу ніж губернатор. Особливо у Москві. Ото ж і учинив шарварок у державній прокуратурі. Прилетів зі столиці фахівець по особливим випадкам. Першим, звісно, викликав на допит Петра Федоровича: чому не попередив міліцію, що готується теракт у кафе «Елегія». Бабура не знав що й сказати. Слідчому він натякав про можливість теракту, бо всі газети писали про суперечку, котра виникла поміж «Елегією» та криміналом за коштовні ґрунти за річкою Циркуль. Отож і спало йому на думку, що місцевий кримінал буде діяти своїми жорсткими методами. Як діє він повсюдно в Росії. Як діє й на Далекому Сході.

І ви докладали про це слідчому місцевої прокуратури Ковтуну? А якщо й докладали, чому саме йому? Чому не попередили міліцію? Не попередили нарешті власника «Елегії» Книша? Щоб він тимчасово припинив улаштовувати в кафе вечори для молоді? Таким чином Петро Федорович став першим підозрюваним у готуванні терористичного акту в кафе «Елегія». Його затримали в камері попереднього заточення. Віра, коли її покликали на допит, казала, що нічого про Елегію від Бабури не чула. Навіть натяку не було. Тільки Ніна наполягала, що чула як Петро Федорович говорив слідчому, що треба якось застережи ти, запобігти можливість бійки поміж власником «Елегії» та місцевим криміналом. На що слідчий прокуратури, її сусід по дачі, Степан Ковтун відповів, що втручатися в справи буде, коли отой теракт здійсниться. Ковтун наполягав, що Ніна не могла такого чути, що вона оббріхує його. Коли вже дійшло діло до оголошення, хто з ким спав, Ніна наполягала що спав тільки сам слідчий, бо напився до білих бісиків в очах, а вони, Віра, вона та Петро Федорович, до ранку просиділи за столом, бо спати було ніде, а бігти до Віриної хати під зливою було просто неможливо. І все було б добре, якби не оте бісеня, що процокало ратицями по мощеній камінцями стежині, коли Петро Федорович з Вірою зомлівали в солодких обіймах. Як виявилося той хлопчик був шпигуном Віриного чоловіка, навіть гроші одержував за те, що слідкував за Вірою по п’ятам, та слухав про що з ким вона розмовляє. Чув він розмову і про те, що Петро Федорович попереджав слідчого про можливість теракту. Таким чином він стверджував правдивість свідченні дачниці Ніни, а Віру звинувачував у брехні. Але свідчення бісеняти боляче зачепило самолюбство гончака у заможних жінок. Чоловік Віри отримав живі доводи зради дружини з якимось там злиденним зварником. Він не пожалів грошей щоб як можна найдовше засунути Петра Федоровича до в’язниці. Але чутка про те, що відомий судно будівельник, кавалер декілька орденів, який врятував завод від захоплення криміналом, попав у скрутне становище, вже розійшлася містом. Недавно обраний директором суднобудівельного закладу, Сергій Сергійович Штепа дзвонив своєму товаришу до Верховної Ради, щоб той угамував ласих на хабарі слідчих, та допоміг визволили з їхніх тенет ні в чому не повинного Боготу. Петра Федоровича тимчасово звільнили, взявши з нього підпис про невиїзд. Коли він прийшов додому, Лариса не відчинила йому. Мабуть відомість про ніч в обіймах Віри вже розійшлася по місту. Не знав він, що в «Елегії» загинув племінник Лариси, і вона повірила в причетність Боготи до хвилюючого місто теракту.

Таким чином Петро Федорович залишився безпритульним. Влітку можна було якось перебуватися на фазенді, але на залізниці його поновили, так що доводилося працювати з ранку до вечора, а з дачі до міста добратися можна було тільки автобусом, який ходив тричі на добу. Так що деякий час Петро Федорович жив у Штепи. Потім його знайшла Ніна. Та сама Ніна в золотих куделях, яка першою стала на його захист перед слідством. Віра навіть не подзвонила. Дзвонила, правда, Ганна Степанівна, намагалася впевнити Боготу, що таким чином Бог запрошує його до себе в обійми. Що вона вірить у його невинність, що не кожному Бог посилає в житті таке тяжке випробування. Якщо він не прийде до Бога, все життя його може стати страхіттям. Що Бог зволікання не вибачає…

Довга промова Ганни Степанівни була надто натхненною, але, чим більше він її слухав, тим сильнішим було бажання приєднатися до кримінального загалу, і закласти вибухівку під її сатанинську церкву. Бо секта, в якій перебувала Ганна Степанівна, була не менш кримінальною. Але її кримінал називався духовним виправленням, його залізні брами охоронялися законом.

Коли Боготі осточортіло слухати релігійну промову Ганни Степанівни він мовчки виключив стільниковий телефон. Довго сидів на лавочці автобусної зупинки, не знаючи куди податися. Виникала навіть думка піти до прокуратури, прохати Ковтуна, щоб повернув його до камери попереднього заточення. Але, удавши який це матиме вигляд, усміхнувся. Найгірше покарання це звинуватити людину в чомусь мерзенному, на що вона не здібна по своєму вихованню. Саме там на лавочці його знайшла Ніна. Ніна Вікторівна Соловей, молода ще вдовиця, чоловік котрої разом с сином загинули в автомобільній катастрофі. Про це вона розповідала Боготі на кухні за столом, докірливо дивлячись йому в очі.

Я коли побачила тебе, отам на дачній вуличці, наче багаття в шлунку хто запалив. Казала Віри: коли вже кортить візьми коханцем слідчого. Але вона жінка вперта, побажала свіженького, бо роман з Ковтуном їй не сподобався.

Петро Федорович напросився до ночви, бо митися під душем у залізничній бані йому не подобалося. Він любив полежати в гарячий воді, щоб відразу й поголитися. Ніна дала йому шампунь, рушник, запропонувала, він так і не порозумів жартома чи насправді, потерти мачулою спину. Він соромливо промовчав… Таким чином він знайшов собі притулок, попередивши Ніну що цілком реально він може одержати термін за те, чого не робив.

Тоді вже прийде мій час не тільки шукати злочинця, але й помститися тим, хто мовчав, спостерігаючи, як ґвалтують неповинну людину. Коли загинули мій чоловік з сином, повинним у тому був п’яний водій. Вирок йому був три роки умовно. Бо, бачте, синок заможного підприємця. Тоді я вчинила свій суд. Яким чином нікому не треба знати, але згорів вбивець у своїй машині. Так що, любий, не бійся… за тебе є кому помститися…

Петро Федорович навіть охолов на хвильку від такого зізнання. Спочатку не хотів вірити, думав, Ніна жартує, або видає бажане за дійсне. Але про вибух у машині Едуарда Рогова писали не тільки місцеві газети. Машина розлетілася на шматки. Слідчі прийшли висновку що вибухівки не було, що вибухнув бак з пальним. Так і зосталося те діло не закінченим.

Якщо тебе засудять, піду і я до в’язниці, за себе та за того парубка, — жартувала Ніна. — Мені втрачати більше нічого.

А як же Євангельське «Не вбий»? — поцікавився Богота. — «Вдарять по щоці, підстав другу»?

Це Євангеліє для невігласів, — жорстко відповіла Ніна. — У кожного з сучасних урядовців своє Євангеліє. Не бажаєш у гною копатися, вбий або утопчи в багнюці того, хто перетнув тобі шляхи до успіху. Справжні злодії до в’язниці не йдуть, хіба не так, Петре! Сидять по в’язницях скривджені владою хлопці та дівчата. Там кожен з них пише своє Євангеліє, Євангеліє помсти. Сучасне злиденне суспільство дихає вогнем, хіба ми цього не помічаємо? Невже так і будемо копирсатися у багнюці беззаконня? А Бог це знаряддя сучасних урядовців. Їм потрібні люди, які звикли мовчати. Але як свідчить історія Бог ніколи ще не застеріг суспільство від заколоту. Бо до нього цькують прихожан саме епіскопи—гомосексуалісти, та хабарники. Немає сьогодні багнюки страшнішої за так звану православну церкву… Вона завжди була,є і буде засновником розбрату, бо підмурком ледь не кожної релігії є облуда.

Слухаючи довгі промови Ніни, Петро Федорович думав про свого діда Стефана Калиновича. Його Євангелієм був «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Якось він купив у магазині збірку поезій Шевченка, і запропонував Ніні послухати любимі вірші свого діда. Та слухала й дивувалася: «Яка чудова мова! А Кобзар, як він сміливо пише! Наче про нашу сучасність, і саме про нас:

Гриземося, мов собаки

За маслак смердячий…

Хіба не так, Петре? В якому напрямку посуває наше суспільство. Телебачення робить з нас ідіотів. В пошані у влади недоріки—спортсмени. А що далі? Ті, що славу вітчизні принесуть, у сорок років каліками стануть, а невдахи — це потенційні пияки або наркомани. Хіба що машкарами при владі будуть, батьків своїх та братів катуватимуть, якщо ті на владу обурюватися почнуть.

З глибоким душевним смутком чекав Петро Федорович чергового покликання до слідчого. Він думав, якби вони, себто Ковтун і Богота були євреями, ніхто б його не запідозрив у цьому жахливому теракті. Бо у євреїв є голос родинної крові, чого не вистачає українцям та росіянам. Чому останнім часом ухиляються від зустрічі з батьком його рідні діти? Ні, не релігією купила їх мати, а грішми. Та й сама вона давно вже не вірить у єврейських богів. Її Бог — мито. Коли ж Боготу оповістили, що коштовні ґрунти за Циркулем придбала в приватну власність церква, якою таємно керує Ганна Степанівна, чорна підозра опалила серце. Петру Федоровичу увижалася жахлива усмішка Ганни Степанівни, яка нарешті знайшла можливість спонукати батька своїх дітей до бізнесу, який безсумнівно належав його засновнику Степану Денисовичу. Останнім часом, щоправда, про нього навіть чутки у місті не було. В школі Боготі скакали, що живе викладач історії в Німеччині або в Англії: точної адреси ніхто не знав. Наступної доби після дзвоника Ганни Степанівни Боготі подзвонив син Стефан, запропонував зустрітися о восьмій ранку в кав’ярні невеличкого готелю по вулиці Авіаторів. Нічого доброго від цієї зустрічі Богота не чекав. Але прийшов до готелю вчасно. Стефан трохи запізнився, прямуючи до батька, нервово зиркав на годинника, можливо бажав прийти на зустріч не один.

Як там Федір? — поцікавився Богота, — міцно стискуючи простягнуту сином руку.

Стефан стенув плечима і, схопивши батька під лікоть, мовчки повів до готелю. Кав’ярня розташовувалася на п’ятому поверсі, але син потягнув батька коридором другого поверху, зупинився біля дверей під цифрою дев’ять, і, діставши з кишені ключа, відчинив її.

Невеличка кімнатка готелю: ліжко, стіл, холодильник, телевізор на тумбочці та два стільці. На стіні акварель: в облямівці за склом — березовий гай, осяяний ранковим сонцем, яке заповнило кімнату, настирливо посівши на віконниці.

Ти, батько, на ліжко сідай, — запропонував Стефан, — так зручніше. А покликав я тебе, щоб запропонувати посаду директора підприємства по виробку добрива. Досить тобі в підлеглих ходити. Платня буде доброю, працівники добрі, покірливі. Так що поміркуй поки мати зовсім не відвернулася від тебе.

Так, виходить, поклади торфу на Циркулі прибрала до рук Ганна Степанівна. Як же це їй вдалося? Невже за святим промислом Степана Денисовича? Вибух у «Елегії» вчинено часом не за його пропозицією?

Не треба було Петру Федоровичу нервувати хлопця. Ця розмова Стефанові, як він помітив, не дуже подобалася.

Про вибух забудьмо. Головне сьогодні питання, що станеться з тобою завтра. Усім відомо, що до вибуху в «Елегії» ти не причетний. Але чоловік Віри викладає прокуратурі чималі гроші, щоб помститися тобі за те, що ти переспав з його дружиною. Зараз ідуть торги, хто більше дасть. Гузж дає сто тисяч доларів за термін у десять років. Десять тисяч за рік.

Петро Федорович не витримав, зареготав.

Виходить, у сучасній Росії замість законів, діють гроші.

Гроші і люди хороші, — якось навіть байдуже відповів Стефан. — Запам’ятай, батьку, зварникам більше орденів не даватимуть. Ордени сьогодні купуються за гроші, як і все інше. Мати дає за твоє визволення двісті тисяч доларів, але ти повинен будеш розрахуватися працюючи на посаді директора підприємства Степана Денисовича. В разі твоєї згоди прокуратура займеться саме Гузжем, там є чого накопати…

Або посада, або десять років терміну? Цікава пропозиція. А якщо я звернуся до друзів, щоб вони підняли галас у закладах ЗМІ, а вони це зроблять. Тоді як?

Стефан стенув плечима.

Тоді тебе по—простому знищать. Опинишся під колесами автомобіля, або контейнер на голову впаде. Ти ж сам напророкував собі, що загинеш під контейнером на звороті шляху.

І тобі не соромно, синку?

Чого мені соромитися, батьку?

Страхаєш батька розправою?

Не страхаю, а попереджую. Отака наша сучасність, становлення капіталізму. Чистими руками мита не наживеш.

Петро Федорович встав, з іронічною усмішкою подивився на сина.

Кажи своїй матері, що купити Боготу неможливо. Нехай вже краще контейнер на голову, аніж працювати на святого злодія. А ти, синку, поміркуй, чи не накличеш саме собі контейнера наголову. Не сьогодні—завтра посяде державою розумна людина, і піде ваша свята в лапках церква усім гуртом до в’язниці. Запалиш сусідову хату, й твоя згорить.

З важким сумом на душі, ледь пересуваючи ноги, пішов Петро Федорович від сина. Хотів порадитися зі Штепою, розповісти про розмову з сином, але вагався: чи не накличе таким чином на товариша біди? Була думка зробити крок під колеса вантажній машині, але якось несподівано виникли в пам’яті вірші Тараса Григоровича:

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові —

Він все те наймає.

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Раптом наче опалила серце думка: як же тяжко бувало іноді Тарасу Григоровичу. Але ж під потяг не ліг. Не йшов навмання життям. Закликав людей до боротьби за правду на землі. Отож і його доля — йти під суд. Суд покаже, кому треба помститися за зроблене лихо. Бо підставляти другу щоку він не буде. Він буде битися, бо святе Євангеліє провокує людство на поталу. Він напише своє Євангелію, Євангеліє людської погорди, де чесна людина повинна стояти врівень з Богом, а не плазувати перед ним, потай розуміючі, що ця дурна казка придумана саме для таких як він, злодії зі хрестом на шиї.






Comments