Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

17 частина

Частина сімнадцята

 

— Жахливий сон, — думав майор Вовчик, угортаючись в ковдру, бо жовтневий ранок того року видався занадто холодним.

Не розплющуючи очей, він вдивлявся в усміхнене лице примари, яке на тлі фосфоричної темряви показувало себе надзвичайно знайомим. Лице наче передражнювало його, глумилося: хочеш впізнати хто я? тоді вгадай! Вовчик боявся невдалою думкою сполошити примару, болісно міркуючи, де, коли та при яких обставинах бачив оцей зухвалий вираз очей. Але так і не втямив, бо примара раптом зникла, і на темному тлі його уяви з’явився голова відділу кримінального розшуку Петро Осторога. Він теж іронізував, наче підтримував певність примари, що докопатися до дійсної причини самогубства письменника Вовчику не спроможне. Не виявлено навіть досконало було це самогубство чи вбивство, бо про стосунки письменника Ковтуна з кримінальним загалом містечка поголос йшов давно. Він і сам не заперечував що ходить під захистом місцевого авторитета Джина. Була чутка, що Ковтун пише повість про нього, за що одержує чималі гроші. Але майор пліткам не вірив. Він знав Джина як людину пожадливу й жорстоку, звична йому поза тріумфатора не смішила навіть близьких йому людей. Кожен остерігався якимось чином образити злодія в законі. Краще вже лежати крижем під ногами тріумфатора, аніж бути похованим із помпою під мармуровим меморіалом. Одного разу Джин удостоїв майора заходу в своїй заміській резиденції. Розмовляли саме про смерть письменника. За комп’ютером біля входу сидів вартовий, нервово палячи сигарету. Він навіть не поворухнувся тільки очима повів в бік кабінету. Не встиг майор підійти, як двері прочинилися, і, ввійшовши, він угледів біля вікна, спиною до себе, невеличку на зріст літню людину з кучмою рудого волосся на голові. Одягнений Джин був в білу сорочку без краватки. Вчинки містечкового авторитета обросли вуличними легендами. Як людина він давно вже загубився в силі-силенній пліток, його звинувачували в усіх місцевих вбивствах, викраданні людей, але самий досвідчений фахівець-слідчий тільки руками розво-див. Виявлялося, що Джин не тільки не займався кримінальними справами, але й сам підтримує лад на підлеглому йому терені. Може так воно й було, в місті, зокрема згуртування Джина, існували групування циганські, вірменські, навіть корейські. Кожен мав свою сферу впливу на життя міста. Не дуже часто, щоправда, але виникали й бійки, особливо поміж циганами та вірменами. Улаштовували розбрат люди Джина, так що міліція закривала очі на деякі, не зовсім етичні, виступи згуртування авторитета.

Джин мав вигляд людини заглибленої в надзвичайно важкі роздуми.

— Вас цікавить самогубство Ковтуна? — продовжуючи дивитися у вікно з притиском спитав він. — Якщо це самогубство, Віктора штовхнуло на нього щось вирішальне і занадто серйозне. Мої хлопці займаються цією справою. Останнім часом він знаходився під впливом письменника Хемінгуея. Намагався розгадати таємницю його успіху. Дружина Ковтуна принесла мені його останній рукопис. Я замовив йому написати повість про моє невдале життя. Якщо вас зацікавить його праця, будь ласка, візьміть. Мені не дуже сподобалося його занурення в моє життя. Замість психології — політика. Хто таку книжку читатиме. Не політика в свій час штовхнула мене на крадіжку, а голодні сестри. Украв, правда, невдало, три роки терміну в дитячий колонії. Виявилося, що за гратами жити легше. Не ласо, але їсти дають. А там вже втягнувся… Жити на волі стало незручно. Зараз борюся за спокій у нашому місті, але знов таки, голодних сьогодні не менше ніж було їх в Україні після війни. Влада не допомагає, навіть діточкам. Прибираємо маляток до своїх рук, дотепних привчаємо заробляти собі на прожиток. Державу ці справи сьогодні не цікавлять.

Обернувшись, Джин пильно подивився в очі майору.

—У влади не все гаразд зі грішми, сама не знає куди вони щезають. Гиготять про корупцію, а рука у кожного смикається, чи не покладе хто? — Він посміхнувся з ласкавою глузливістю. — Про майора Вовчика йде чутка, що людина він непідкупна, має багатий досвід, чим же я можу йому служити?

Чим більше Вовчик вдивлявся в лице Джина, чим довше слухав його трохи іронічну річ, тим сильніше було його уподобання цією неординарною людиною. Навіть науковці, професори та академіки, в розмові з ним, запиналися, несли дурну банальщину, вертіли хвостом, наче були не свідками, а злодіями, котрі  всіма силами намагаються замести сліди злочину. А Джин почував себе господарем в своєму домі. Правда не завжди витримував означену тему, але Вовчику подобався його мисливий галоп.

— Ви приречені ходити слідами злочинця, який грає з вами, якщо він, конче, розумний. Невігласа спіймати легше, але, відбуваючи термін, він набереться досвіду. Ваше життя, або життя злочинця мені не подобаються. Ваш письменник теж не хапав зірок з неба. Щоб літати потрібні крила. А звідки їх взяти, коли виростаємо ми під знаком психічного рабства. Духовним приниженням людини займаються усі світові ідеології, не вага релігійні вони, чи світські. Ніхто до вибуху планети не прилетить з космічної пустелі судити живих та мертвих. Суддя кожному із нас наше сумління або наше занехаяння усього що є в людині святого. А святе від мистецтва. Ми б’ємося в агонії безглуздя, не помічаючи цього, а влада нацьковує людей на ще більше безглуздя, бо має на увазі стару приказку: чим би дитина не бавилася, аби не плакала. Ми заринаємося в дурний сон, де існують не люди, а механічні ляльки, роботи штучного інтелекту. Я не можу бути щасливим в обридлому затишку побуту. Усім своїм єством ми втілені в брудне телебачення, воно вартує кожен наш крок. Герой, над спиною котрого свище батіг слідкуючого по п’ятам ката, це символ раба. Поневолена людина не здатна стати героєм. Це машина, яка посувається вперед, оціпенівши від жаху, бо розуміє що її гонять на смерть. В глибокому смутку стоять на державних пагорбах кам’яні герої. Вони й в могилі зостаються рабами, бо кожен такий герой перш за все носій ідеології державної деспотії.

Посуваючись од вікна до столу, Джин зробив паузу і Вовчик встиг вставити своє зауваження.

— Людині, перш ніж збудувати суспільство, треба здійснити його у свідомості. Земля породила людину за образом і подобою. Землетруси, повені, вибухи вулканів. Теж саме відбувається не тільки з людиною, але й цілим народом. Як втримати суспільство в межах мирного співіснування...

Рухом руки Джин запропонував Вовчику сісти, і дочекавшись коли той сяде, сів сам.

— Здійснити в уяві можна що завгодно, але які будуть наслідки. Дехто із комуністів збудував собі комунізм, але, падаючи зі свого Олімпу, прихопив цілу державу. Не встигли й синці зійти, учорашній олімпієць здійснив в уяві демократичну республіку, але по інерції продовжував і продовжує ганьбити усіх, хто будував щось інше. Накопичення соціальних споруд породило таку безліч страхіть, освічений загал хлюпнувся в таку гидотну, що далі нікуди. Скільки було самовбивств, скільки людей загинуло від крововиливу в мозок, від серцевого нападу! Таке нашому комуністу і в голову не приходило. Він існував у своїй уяві, а держава борсалася в багнюці. Забагато людей і сьогодні живе гірше чим при комуністах. Кого сьогодні цікавить скільки по державі бігає безпритульних дітей, скільки безпритульних стариків, а чимало й молодих людей. А скільки гине від п’янства та наркотиків талановитої молоді! Коли стало очевидно, що державу розтинають на шматки, прийшли ми, учорашні злодії в законі. Ми були єдиною силою яка шанувала закони, і порушити їх не дозволялося нікому. Ми, як вміли, заробляли гроші, допомагали інвалідам, старикам, діткам, солдатам, пайок котрих з’їдали ненажерливі генерали. Бажаєте побачити скільки я одержав вдячних листів, і від кого? Навіть від вашого прокурорського загалу були. Якщо буде бажання можете почитати. Але в справах політики ми люди не освічені. Брехати, як попи, не навчилися. Кожен на своєму місці ми робили, як вміли, звичайно, людям добро. Але Мюнхаузена, який би висмикнув державу з багнюки за волосся, поміж нас не теж не знайшлося. Надіялися на Путіна, але він з перших кроків почав милуватися з церковниками. Ми відразу порозуміли яку державу він буде будувати. Душа людини ніколи не залишається на самоті зі своїми думками, своїми надіями. На неї посягають релігійні страховиська, деспоти, що стоять при владі, обплутують її тенетами не завжди добрих настановлень. Кидають нас з одного полум’я в друге, морочать мозок героїчним минулим народу, а насправді нічого героїчного, зокрема океану людської крові та ненависті в минулому не знайдеш.

Ще одне болісне питання — боротьба за волю. Скільки людей згоріло в оцьому багатті. Вмирали за волю, а одержували тиранію. А причина в одному. Щоб стати вільним людина повинна проявити волю, стати врівень не тільки з царями та президентами, стати врівень з богом. І не лукавити, порозумівши, що богові чи там президентові не вистачає освіти, щоб порозуміти яка ж ото спрага тягне людину до волі. Воля кінчається там де людина схиляє голову. Все одне перед ким, чи чим. Перед церквою, перед прапором, гербом, або могилою невідомого вояки. Все це тільки символи поневолення людини, а не символи честі.

 

***

Від Джина Вовчик поїхав у невеличке селище під Охотськом. Зупинявся він завжди у знайомої удовиці, Галини Степанівни.

Коли засутеніло Вовчик заліз на припічок, гріючись сухим повітрям, що здіймалося до стелі від розпеченої цегли.

— Сюди б жіночку, — майнула думка, — але якимось дивом господарка здогадалася про що думає непередбачений гість.

—Я вже стара, щоб молодого та вродливого гріти, але, якщо  є бажання, покличу сусідку. Чоловік в допр на десять років загудів, і за що думаєте? Місцеву дівчину зґвалтував. І це при живій дружині! Марійка, на мою, думку з радістю озветься на мою пропозицію. До себе в ліжко не позве, бо дурна, Гріх, скаже, начебто в мене на припічку не гріх…

—А що… прибігала вже до кого? — поцікавився Вовчик.

— Гостював тут торік журналіст із Москви. Не дуже молодий, але я не сподобалася йому, мармизою не вийшла. Закортіло молодиці з грудьми та сідницями. А тут саме Марійка за кошиком цукру зайшла. Тільки, здається мені, не доніс журналіст свою чарку до рота, на рядно вилив, а на другу не спромігся. Марійка його ледь коцюбою не огріла. Дуже вона тоді озлилася. А що… молодиці тридцять, а чоловік на той час три роки, як в допру сидів.

—А що, місцевих мало?

— Ви що… місцевих! Плітки підуть. Повернеться Андрій, зі світу зживе.

—А Марійка ваша, вона не потвора яка?

Господарка аж підскочила від обурення.

— Ви що… краща жіночка в селищі. За фахом вчителька, діточок у школі вчить. Я б на твоєму місці до магазина збігала, за винцем. Ми віддаємо перевагу напівсолодкому. А ви, я бачу, жеребчик ще той, задовольните на сто років вперед.

Вовчик з насолодою потягнувся, очевидно вже уявив себе в обіймах Марійки.

— Якщо ваша сусідка насправді красуня, обіцяю… буде й вам нагорода.

— Невже не погидуєте бабусею?

— Та яка ви бабуся… скільки вам зараз?

Розмова захоплювала обох, Вовчика і господарку. Майор почав пчихати, так з ним бувало завжди, коли розмова заходила про делікатні справи.

— П’ятдесят три мені, два роки залишилося до пенсії.

Вовчик пчихнув так пронизливо, що перелякав кота, який їв на підвіконні якісь свої кошачі страви.

— За віком ви достигла ягідка, — пом’явши пальцями носа, полестив господарці Вовчик. Якби не сказали про Марійку, приповз би до вашого ліжка. А тепер дуже вже молодої закортіло.

— Так я позву?

— Позвіть, будь ласка, в боргу не залишуся.

Вовчик навіть застогнав, почуваючи нестерпну жагу до молодого жіночого тіла. Виникло бажання зупинити господарку, затягти до себе на припічок. Але втримався. Коли Галина Степанівна вийшла він побігав по кімнаті, намагаючись заспокоїтися, щоб зустріти жінок при повному параді. А що до вина, він привіз три пляшки із Хабаровська. І карамельок шоколадних привіз, і добрих яблук. У селах на Півночі харч значно дорожчий, про це він знав добре. Так що запасався не на один день. Правда, ще вагався, улаштовувати свято чи потерпіти трохи? Якщо Марися й справді красуня скупитися він не буде, а якщо так собі… краще святкувати удвох з господаркою. Вона хоча й гладка трохи, але зблиск в очах говорить про чималий темперамент.

Вовчик переодягся в чисту сорочку, заніс з сіней одну зі своїх торбинок, витяг пляшку білого напівсолодкого вина. Невже справді французьке? Витяг другу пляшку із італійським вином. Зважив в руках і, сунувши в торбинку, витяг пляшку вірменського коньяку. Вино жінок не розпалить, а коньяк… Достав цукерки, фрукти, почав поратися на полицях, шукати придатні до цукерок та яблук тарілки. Але нічого вразливого не знайшов. На полицях стояли миски та тарілки, з котрих Вовчика пригощали, коли він приїздив по своїм справам, у місцевій в’язниці. Довелося поратися в речах, шукати серветки, які купував кожного разу відбуваючи у відрядження. Вовчик добре пам’ятав, як купував пачку серветок, як заштовхував її в рюкзак. Але ні в рюкзаку ні в торбинках серветок він так і не знайшов. Цукерки висипав у миску, яблука помив і склав на тарілці. Чарок під коньяк так і не знайшов, на полиці стояли тільки гранчасті склянки. Пити з таких склянок не тільки коньяк, але й горілку йому не доводилося. Коньяк зі склянок! Це глузування над коньяком. Ні, коли вже склянки, будемо пити вино, а чарки доведеться купувати. Сховавши коньяк, Вовчик поставив на стіл французьке вино, огородивши зі трьох боків пляшку гранчастими стаканами. Але вони здалися йому не зовсім прозорими. Довго мив, але марно, таким непрозорим було мабуть саме скло.

Вовчик подивився на годинник. Минуло сорок хвилин як господарка пішла кликати Марійку. Комизиться, або чепуриться, — гадав, перелічуючи яблука на столі. Раптом виникла думка: може й справді збігати до магазину, купити сиру та ковбаси. А хліб? Чи є у господарки хліб? Відчинив дверцята тумбочки. Хліба не було, але лежали в пакеті домашні пиріжки, гриби в слоїках. Накинувши на плечі піджак, перевірив чи не щезли, як серветки, гроші та документи із нагрудної кишені. Все виявилося на місці. На порозі виникло побоювання, чи може він залишити хату не закритою. Ні ключів, ні замка на очі не потрапило. Підійшовши до хвіртки, побачив господарку, поряд з якою йшла справжня красуня, висока, струнка, довге біле волосся водоспадом збігало з голови. На якусь хвилину Вовчик розгубився. Він був певен що така красуня ніколи не погодиться лягти з ним в ліжко. Великі сині очі, усмішка, як сонячний промінець, на лиці, засмагла шкіра. Подібних красунь він не зустрічав навіть на вулицях Хабаровська. Вовчик зненавидів себе за підлесливу усмішку, яка всупереч його волі виникла у нього на лиці. Він відчував цю усмішку як щось мерзотне, що відразу ж відштовхне від нього Марисю. Він не відразу помітив, що жінки йдуть з важкими пакунками, а, втямивши, побіг назустріч.

— Здраствуйте, пробачте… я хотів збігати вдо магазину, але остерігся залишити відкритою хату…

Він забрав пакунки, спочатку у господарки, потім у Марисі, взяв їх в одну руку, бо Марися простягла долоню знайомитися.

— Марися…

— Вовчик… пробачте, Петро…, — він хотів назватися по батькові, але це було б занадто офіційно. Вона Марися, він Петро, а як звуть господарку він забув відразу ж після знайомства. А запитати соромився. Допомогла Марися.

— Ми з Галиною Степанівною все що треба купили, так що йти до магазину не слід. Ви надовго до нас?

— Достоту сказати не можу, все залежить від обставин.

—І що воно за обставини такі?

— Потім, потім, це вже потім, — наполегливо запропонувала господарка.

 

Першою ввійшла в дім Марися. Сині джинси чітко позначали нижню половину її тіла. За нею, озираючись на Вовчика і загадково посміхаючись простувала Галина Степанівна. Вовчик з пакунками зайшов останнім. Він був в захоплені від тендітної статури Марисі, особливо від її сідниць, невеличких, але грайливо випуклих. Побачивши влаштований гостем стіл, господарка сплеснула долонями, Потім, міцно схопивши Вовчика за руку, спалахнула такою відвертою радістю, що він вдруге вже пожалкував, що не умовив жінку залізти до нього на припічок.

Жіночі аромати вдаряли в ніздрі, будили чуттєве бажання обійняти обох і так сидіти, або стояти в купі, поки не надихається, не сп’яніє від їх близькості. Але жінки вже поралися біля столу, розкладали куплені в магазині делікатеси.

— Петро, як вас там по батькові,, відкоркувати пляшку із вином доручаємо вам, — грайливо зиркаючи на гостя, гомоніла  Марійка.

Йому подобалася її манера триматися з гідністю героїнь романтичного дев’ятнадцятого сторіччя. Галина Степанівна ненадовго вийшла в свою кімнату, а з’явилася в спідниці із мереживною облямівкою вздовж подолу, в шовковій білій кофтині. В її очах Вовчик помітив не тільки дивну, начебто дівочу, розгубленість, але й відбиток самотності, суму, начебто вона теж зрозуміла, що зробила щось не так, як треба було.

Добре що Марійка не помітила, як змінилася господарка, як покрасивішала, якими здивовано-вибачливими очима подивилася на Вовчика. Марійка, впевнена в своїй чарівній силі, нарізала ковбасу, сир, огірки та помідори. Вовчик думав що врешті-решт досяг щастя, Думав так, коли вперше побачив Марійку, коли заходили в хату, думав поки жінки поралися біля столу зі своїми пакунками. І як же воно так сталося, що один тужливо-радісний погляд господарки раптом погасив у нього могутнє бажання володіти молодим взірцевим тілом місцевої красуні.

Вовчику спало на думку, що його настрій випливає із хибного почуття обов’язку перед Галиною Степанівною, яка безперечно дала йому притулок у своєму домі. Що жити в неї йому доведеться не день-два, а можливо два або ж три тижні, він добре знав. Здалася йому оця Марійка! Хоч вона і красуня, але є в ній щось облудне, наче вона знаходиться на театральній сцені, зображає звабницю, і певна що опанувала не тільки єством Вовчика, але й його серцем. Раптом він відчув непереборне бажання втекти світ за очі від взірцево багатого столу, від жахливих жіночих очей, від того болю, котрий мало-помалу починав здолати Вовчика.

Останнім часом він не відводив очей від рук Марійки. Щось нервове, химерне порушувало душевну рівновагу жінки. Боротьба темних сил зі світлими, добра зі злом. Чим довше Вовчик вдивлявся, як вона нарізає лезом овочі, тим глибше і сильніше оволодівало почуття безпеки, яке походило від жінки. Хто б подумав, що така красуня, ввічлива, добросерда, ледь утримує внутрішню рівновагу, щоб не вибухнути гнівом. В ній протиборствували дві сили — зацікавленість і бажання помститися за якусь свою, невідому Вовчику, образу. Наче саме він був її кривдником. Трохи пізніше прийшла здогадка, що Марійка знає хто він за фахом, а працівників прокуратури ненавидить за осудженого чоловіка. Вважаючи його невинним. А хіба хтось з вбивців чи злодіїв визнає себе повинним. В практиці Вовчика було декілька лицарів від криміналу, котрі відмовлялися від захисників, чесно зізнаючись у своїх злочинствах. Вовчик приїхав в селище розташоване неподалеку від табору суворого режиму. Прокуратура одержала листа від жінки, яка зізнавалася, що її примусили звинуватити в зґвалтуванні неповинну людину. Хто примусив, вона сказати не може, бо таким чином накличе на себе помсту. Прізвище з ім’ям засудженого, а також свою московську адресу Наталя Петрівна Уварова не переховувала. У Вовчика майнула думка, чи не чоловіка Марійки він приїхав визволити із в’язниці. Але, якщо це навіть так, він буде зобов’язаний притягти жінку до відповідальності за звинувачення безвинного чоловіка в тому, що він її нібито зґвалтував.

Таким чином Вовчик не поспішав з висновками.

Одного разу погляди Марисі і Вовчика зустрілися. Зустрілися лише на мить. Блискавкою майнула в очах Марисі прихована усмішкою ворожість, яка так же раптово виповнилася простодушністю не скривдженої життями дівчинки.

Галина Степанівна попросила Вовчика принести дров, які лежали в стосах під наметом. Він, не кваплячись, вийшов на подвір’я. Сонце збігало до обрію. Якийсь чоловік, проходячи вулицею, привітав Вовчика, запитавши, чи не угостить він його цигаркою? Майор майже не курив, але цигарки при ньому були завжди. Правда, не в кишенях, а в рюкзаку.

— Почекайте хвилиночку… цигарки в хаті залишив, — відповів Вовчик швиденько повертаючись в сіни, де залишив своє дорожнє навантаження. З кухні до нього долинули голоси жінок. Тихого голосу Галини Степанівни він не почув, але, ледь стриманий Марисин лунав досить гучно.

— Ти, Галю, облиш… де тобі до нього.

—А ти що… маєш намір спровокувати порядну людину, — Галина Степанівна говорила майже пошепки, але наполегливо.

— Якщо він справді слідчий, я так і зроблю Мій чоловік безвинно відбуває термін. Усі в селі знають, хто зґвалтував Настю…

— Свідки казали — ні, а чоловік твій наполягав, що біс попутав. Сам себе оговорив.

Вовчик навшпиньки вийшов з сіней, потім за хвіртку, де на нього чекав перехожий.

— Візьміть, курець я ніякий, — простягнув він мужчині пачку сигарет.

— Пачку не візьму, а дві-три… щоб заспокоїтися. А ви справді по табірним справам приїхали?

— Це що… на мені написано?

— Очі у вас пронизливі… У Степанівни зупинилися даремно. Сама вона жіночка добра, але будьте обережні.

Мужик взяв три сигарети, одну відразу ж запалив, а дві поклав в кишеню. Останні повернув Вовчикові, і було вже пішов, але Вовчик зупинив його.

— Пробачте, чоловік оцієї жіночки… Марисі, його й справді обгудили?

—Я певен що так, і не тільки я… Була чутка що за великі гроші на себе провину взяв. Заради стерві отієї...

Коли Вовчик зайшов з оберемком дров, Марійка запитала.

— Ви, Петро самі звідки будете?

— За походженням з Тернопільщини, а працюю в Хабаровську.

— Де, якщо не секрет?

— А то ви не знаєте, звісно в прокуратурі. Приїхав по справам в’язнів. Хтось наробить помилок, а мені…

— А ви рятувальник? І кого ж ви врятували? — в голосі Марійки лунала відверта іронія.

— Чи воно вам треба, кого та коли. Може зацікавитесь сучасними справами. Проходив років отак з три тому у нас один ґвалтівник. Я наполягав що він оговорює себе, але упертий був, наполягав, що не втерпів, закортіло йому молодого незайманого тіла. Бо дружиною взяв жіночку, котра до нього із якимось рибалкою жила. Як же, казав так, прожити життя, не покуштувавши того що мені належить. Дивна річ, звично арештовані відмовляються від звинувачення, а той молодик всупереч фактам, звинувачував себе. Навіть підтримку знайшов, нібито Вікторія Самойленко бачила його з Настею на місці злочину.

 

Відразу після повернення з Охотська на Вовчика посипалися покарання. Начебто в під’їзді свого будинку він побив сусідського хлопчика, і якась жінка була свідком учиненого. Добре що на суді хлопчик зізнався, що його побив батько, а наказав оговорити сусіда. Свідок — добра товаришка матері, , але сусід з першого поверху, чув як жінки базікали про якогось заможного чоловіка, котрий за оговори слідчого пообіцяв жінкам чималі гроші.

Може хлопчик і згустив барви, але коли адвокат, молода жіночка, запропонувала Вовчику подати стрічний позов його батькам, хлопчик від своїх слів не відмовився. Вовчик відмовився від стрічного позову. Через тиждень його покликали оповіщенням до слідчого прокуратури за прізвищем Григоріїв. Вовчик з’явився, але Григорієва в прокуратурі не знайшов, бо такого в штаті не існувало. Він почав допитуватися, яким чином на оповіщенні опинилася печатка прокуратури, але секретарка тільки очима лупала. Петро наполягав, щоб вона поставила підпис, що він у неї був. Дівчина розписалася. Коли прийшло чергове оповіщення, Петро вирішив не ходити туди. Третє йому вручили під розпис. Вовчик це сприйняв за відвертий глум, подзвонив Євгену Печериці, розповів що та як. До прокуратури вони пішли разом і, дійсно, знайшли там слідчого за прізвищем Григоріїв. Виявилося що він перший день на службі. З трьома оповіщеннями Євген Печериця прийшов до прокурора. Вовчик сидів в приймальні, дивлячись на вродливе байдуже лице секретарки. Вперше в житті він мовчав, бо не знав яким боком обернуться  його жарти. Хвилин через десять Петра покликали. Він привітався, прокурор, вставши з-за стола, простяг йому руку.

—У вас є якась зачіпка щойно оцих оповіщень?

— Думаю хтось  із наших слідчих грається, це кращій варіант, гірший — комусь не сподобався нарис в газеті. Але чи можу я бути досконалим, викладаючи свої міркування, я, далебі, не знаю.

На довгасте змарніле обличчя прокурора наче хмара лягла. Він дістав сигарети, запальничку, але курити не став.

— Спроба звільнити із прокуратури Вовчика була марною, бо він мав доброго заступника в лиці похованого Леонтія Григоровича.  Мрець мешкав у тій же кімнаті Будинку ветеранів, тільки під другим прізвищем. 

 

Comments