Частина 24

  Ми йшли вузькою брукованою вуличкою, майже останньою, яка залишилася від старого міста. Місцями брук було порушено, весняні повені розмили ґрунти, так що плигати по камінцях через калюжі нам доводилося дуже часто. Це була вуличка конаючих свій вік брусованих хатинок, латаних-перелатаних шматками толю та руберойду, як по дахах так і по стінах. Вела мене вуличкою стара бабся, Світлана Павлівна Нечипоренко, яка розповідала, що влітку тридцять шостого в одній з хатинок зустрічалася з поетом Іваном Лозовягою. Він тоді на тиждень зупинився у її батька Павла Семеновича Бевза, відставного офіцера царської армії, який сам складав вірші і страдав ностальгією по Жмеринці, де на той час ще мешкали його брат і сестри. Світлана Павлівна на той час була ще зовсім малою дівчинкою: закінчила другий клас початкової школи, в якій ще викладали українську мову і літературу.

  — Лозов’яга вважав що я нуджуся російським оточенням, —  копирсалася в пам’яті Світлана Павлівна, — а насправді мені не вистачало україномовних книжок, бо тоді ще живою була мати, яка знала безліч віршів і поем Лесі Українки. Батько теж не був невігласом, офіцерів до революції вивчали ґрунтовно…

  Слухав я жінку без особливого захоплення, але намагався бути уважним, допомагав перетинати калюжі, навіть вірші Лесі Українки читав, бо пам'ять  мав надзвичайну. Що до Світлани Павлівни, вона не відразу відзначила родинне подвір’я, бо хатки були майже одинакові, а кущі бузька, про які вона згадувала, були знищені часом, подвір’я відразу за іржавими дротами, у палісадниках, буяли заростями калини або ірги. Довелося мені грюкати у двері одної із хатинок, з якої мене ледь не кілком погнав п’яний, давно не голений велетень з непристойно забрезклим лицем.

  Коли, проблукавши декілька хвилин, ми таки знайшли подвір’я Світлани Павлівни, то хатини там вже не було: зосталася тільки городина під картоплею та невеличкими грядками цибулі. Щоправда від хатини залишився досить міцний таки підмурок, в кожному із кутів котрого, як повідомила жінка, батько позамуровував дещо на щастя. Що саме вона забула, але була певна що не копійки, як то роблять майже всі забудовники. Руйнувати підмурок я не відважився, та й нічим було. А головне, як би на це подивився сучасний господар подвір’я. Туалет край подвір’я, як сказала Світлана Павлівна, будував ще батько із модринових дошок на кам’яному підмурку, так що він зостався, як взірець далекого минулого. Я не відважився йти чужим городом до туалету, але жінка, на правах старої господарки, сходила таки.

  — Майте на увазі, — сказала, — це однісіньке місце в Хабаровську, де ще залишилася присутність вашого улюбленого поета. Я б на вашому місці збігала…

  — Збігаю, коли застану когось з господарів.

  —А не забудете? Кажуть, уже в цьому році місце буде забудовуватися хмарочосами.

  —А як же городина?

  — Дочекаються поки доспіє…

  Так я більше й не пішов на ту вуличку, бо ніколи було. Все відкладав на потім, а коли вже замайоріли вдалині попелясті обриси бетонних конструкцій, побіг. Та пізно вже було: минуле загинуло під насипами кам’яних ґрунтів, завезених сюди з далекого кар’єру. До Світлани Павлівни іноді заходив, подовгу сиділи за чашкою кави, але нічого нового про розмови Лозовяги з батьком вона так і не пригадала. Приходив я до жінки з ескізами портретів Лозовяги, зроблених за своєю уявою, але кожного разу Світлана Павлівна заперечливо хитала головою.

  — Ні, зовсім ні… ти малюєш бога, а він був звичайнісінькою людиною: і веселим був і сумним, а іноді занепадав у відчай…

  Поховали Світлану Павлівну коли я ходив з геологами Мяо Чаном, шукаючи мінерали для нових кольорів. Збирався збігати на могилу, та все ніколи було. Але іноді мене охоплювало невиразне відчуття, ніби на мене із темряви дивляться її усміхнені очі. «Я тобі допомагала, а ти…»

  Проте, щось, усупереч моєї волі, штовхало мене ходити до хмарочосів. Я вирахував місце де стояв туалет, зараз на ньому розташовано невеличкий сквер зі стриженими в’язами, та квітниками. Є декілька лав, з бетонними підмурками, і здається мені, що одна із лав стоїть саме там де колись стояв туалет. Іноді мені здавалося що повітря, коли я сідав на лаву, наповнюється нудотним запахом гною, хоча можливо саме так пахли буяючи на клумбах квіти.

  Якось повертаючись зі скверу, я пройшов вулицею, названою іменем одного з катів українського народу Постишева: прізвище його красувалося на кожному будинку. Я запитав і діда, який сидів на ослінці біля двоповерхового будинку, чи знає він на якій вулиці живе?

  —А то як же, — стріпнувся, від солодкої дрімки дід, — Постишев почесний військовий…

  Дід хотів ще щось додати, але я поквапився з черговим питанням,

  — Самі ви звідки, по наголосу чую, що з Україні?

  — Батьків поховано у Нікополі, а самі вони з Волині. Мене сюди завезли, бо батько був військовим. Я теж. його стопами пішов, майор у відставці.

  Я не став навіть натякати дідові про злочини, які вчинив Постишев на Україні. Був певен, ні він мене, ні я його не порозуміємо. Бо знаходимося по обидва боки ідейного заколоту. Дід, правда, гукнув услід:

  —А ви хто, не журналіст часом?

  Я пішов не озираючись. А ввечері малював діда в українській вишиванці, якій віддавав честь одному з катів українського народу Постишеву. Знову в пам’яті виник намальований ще в дитинстві пейзаж з кістками та черепами людей і я їх домалював на рожево потинькованому будинку, в якому мешкав відставний майор. Спочатку була думка подарувати малюнок діду, але коли голова спілки художників, пан Скринька запропонував мені виставитися зі своїми роботами у місцевій виставочній залі, мені вже було не до майора. Малюнків у мене було чимало, але ж треба відібрати кращі. Постишева я засунув куди подалі, не ризикнув виставляти на обзір чисто ліричні твори, бо лірики в нашому загалі вистачало. Хвилювався я, треба сказати, неймовірно, навіть збіг, не витримавши напруження очікування. Відвідувачі виставки, поміж котрих було чимало фахівців мистецтва, про щось з усмішками перемовлялися, хитали головами, і мені спало на думку подивитися на свої малюнки очима уїдливих критиків. Оця жінка з безсоромно оголеними стегнами: Стефанія з лицем Катерини, навіщо вона тут. Який сенс було виставляти її на  огляд загалу? Що я намагався сказати людям, яке справити враження?  Хтива красуня демонструє своє надбання, свої можливості в коханні? А матір свою навіщо?  Та ще спиною до глядячи. Спина матері навантажена безпорадним становищем. Чи спроможні люди побачити залізні браслети на її руках? У статури суміш почуттів, від розпачу до гніву?  Кого зачепить її сіромашна доля? У конвойного, що йде поряд, вираз обличчя такий, наче він мріє зґвалтувати жінку прямо на вулиці. Хіба так було насправді? Темні постаті, які арештовували матір, не тільки відверто глузували з неї, але й ненавиділи, як запеклого ворога. Але ж матір зґвалтували таки, а потім вбили, щоб знищіти сліди злочину. Особливо ненависною в статурі матері здалася мені її уродливість, відсутність почуття спротиву. Не вперше я малював матір зі спини, бо запам’ятав арешт до дрібниць: злякане лице батька і безнадійно спокійна мати. Наче вона рішуче забула про свого дев’ятирічного сина.

  Малюнок матері привертав особливу увагу відвідувачів. Дехто, озираючись, шукав очима автора. Мені здалося, що в очах людей зблискують промінці невдоволення.  Мані навіть спало на думку, що зараз же мене, як колись матір, поведуть під білі рученьки до сучасних катівень. Ото ж я й не витримав, втік. Не до себе в студію втік, а до гуртожитку, добре що ключі від кімнати Ганни Гідної були завжди в кишені.

  Я занепав, ні, не у відчай, скоріше — в безнадію. Все своє життя я присвячував мистецтву. Хіба було окрім мистецтва щось заманливіше й принадливіше? Я відчинив вікно: чотири поверху небагато: хіба що — впасти вниз головою? Плигнув і все… полегшення назавжди. Ніяких тобі турбот, жодних переживань… Мене мучила спрага, я довго стояв не рухаючись, дивлячись на бліду стрічку Амуру за містом. Я не поспішав зробити останній крок у своєму житті. Дуже багато думок було в голові. Здалася мені оця виставка! Бажання показати себе, сяйнути хистом, умінням бачити те, на що не звертають уваги інші! А життя? Що воно таке, моє життя? Та хіба тільки моє? Ми не люди, ми олов’яні вояки в руці влади. На студентів полюють, як полювали німці на молодь, відправляючи в Німеччину.  А влада полює на діточок, котрих руками «дідів» та офіцерів-невігласів, буде ґвалтувати у своїх, втративши усяке почуття гідності, загонах. Навіщо владі фахівці, їй потрібні міцні м’язи невігласів-спортсменів…

  Раптом така лють охопила мене, така ненависть до запрудженого машинами міста, що я почав несамовито копирсатися в закутках студії, шукаючи малюнки Остапа Келиха, побачені вперше ще в тайзі і залишені зберігати під чесне слово. Я зрозумів одне: не з натяками треба виходити до загалу, не зі спини малювати матір, коли її руки на животі скуті залізними ланцюгами. Я загруз по самі очі в сучасній політичній ковбані, щиро віруючи що саме таким шляхом повинен йти до народу справжній художник. Я не стану зображати суспільство, як це робив за свої часи великий Гойя, я буду малювати людей з конкретними лицями, цілком пізнаванними, але з вивернутими смітниками душ. Не бійтеся, очі у вас не повипадають, ви не будете ссати краватки від сорому чи гніву, бо ні сорому ні гніву ви не маєте. Це зрозумів і Остап Келих, який почав малювати собак з лицями їх господарів. Я жахнувся коли побачив малюнок собаки з лицем президента. Ні це не мутант, морда у собаки собача, але вираз її очей, її усмішка, її зневага до безпритульних собак, або тих, що кормляться кісточками зі столу президентської собаки. Це вже не жарти. На минулому тижні Остап Келих висловив думку, що Росія купує газ у Африці і Баку, щоб таким чином приголомшити Україну, не дати їй вирватися з її задушних тенет…

  До дійсності мене повернув дзвоник по стільниковому телефону. Дзвонив пан Скринька.

  — Ти де запропастився, Петре? Загал реве, бажає тебе бачити. Чесно кажучи, такого успіху я не чекав…

  Не знаю, що зі мною сталося. Мало сказати я одержав крила: мене наче вихор відірвав від землі і стрімголов поніс до виставочної зали. На мовчазне питання друзів я збрехав, сказав що в мене затьмарилося в голові, отож я й вийшов подихати свіжим повітрям. Спочатку про мене було мовлено чимало добрих слів, потім, коли підійшли до шведського столу, недруги почали наспівувати мені дифірамба, а друзі, слухаючи їх, всміхалися, бо це й справді було надто смішно. Я одержав чималі гроші за декілька проданих малюнків, але жахнувся, узнавши, що першою забрали малюнок матері. Звичайно в мене було декілька варіантів малюнка, але чимось цей продаж бентежив мене, викликав докори сумління.

  — Досить тобі, — заспокоював мене Остап, — «Арешт свободи» твоя краща картина. Свобода з ланцюгами на руках, це жахливо.

  Я нервово закашляв, даючи перепочинок почуттям.

  — Звідки ти взяв, що в неї на руках ланцюга? 

  — Ти думав ми сліпі, не бачимо як обтяжені плечі жінки, як безжально вивернуті суглоби в ліктях.

  Мене заспокоїло те що звідтоді мою мати було оголошено «Символом свободи»

  Вночі, почувши про успіх виставки, до мене в студію прийшла Стефанія. Яке не є, а свято. Я віддав їй усі гроші одержані за малюнок на якому вона була зображена з безсоромно оголеними сідницями. Не біда що з лицем Катерини. Намалюй я Стефанію зі всіма її жіночими принадностями вона не знатиме як відбитися від залицяльників.  

  Після виставки викладачі інституту мистецтв запросили мене зустрітися, побалакати зі студентами. Молоді в аудиторії було чимало, більше, звісно, дівчат аніж хлопців. Та й не цікавив я хлопців, що для них місцевий мистець, коли вони вже зустрічалися з японськими. Дівчата наполягали щоб я розповів про свої життєві орієнтири, що для мене праця, чи бажаю я стати заможним, і далі в такому ж дусі. Я відповідав з усмішкою

  — Звичайно доцільніше було б вивчати іноземні мови, філософію, юриспруденцію, але радянська влада швиргонула мене, хлопчика дев’яти років, в таку халепу, що я й досі жахаюся її цуциків у намордниках. Вчився колоти дрова, копати колодязі, допомагати по господарству бабусям…  Я не звик борсатися у виру, яким би він не був, прозорим чи збаламученим. Пливти так вже пливти, вчила мене мати. Якщо братися за діло, так щоб сенс у ньому був. Не гроші, а сенс. З грішми люди хоча й гасають по світу, а подивіться на їхні лиця: брезклі, кам’яні… Вони стільки грошей в лице вбухали, щоб знищити брижі, що на ті гроші можна житло безпритульним діткам збудувати. Головне в житті людини навчитися бороти болісний настрій, не боргувати у влади на життя. Вона відразу ж почне боркати, наступаючи п’ятами на горло.

  —А якщо захворієте, пане художнику, Скажемо, щось лихе підхопите? Ви, я чула, дуже охочій до жінок.

  У дівчини була дуже гарна посмішка: трохи іронічна, правда, але й зацікавлена. Особливе враження справив на мене її українське наголошення.

  — Бодай би вони мене так любили. Бічних діточок я, щоб ви знали, не маю, не було й в одруженні. Блазнювати перед вами не буду, благати довіри теж. А проте базгранини вистачає й в мене. Не святий. Перелюбець я, а що далі? Перелюбство сьогодні стає нормою, як зрештою і злодійство. Але я навіть випадково не опинюся ні в першому ні в другому ешелоні. Першою перелюбством зайнялася моя дружина. Коли так, хіба я гірший за неї. Я з дитинства мріяв зробити своє життя таким, щоб воно стало прикладом для людей. Думав, та ба сам згодом дійшов до пустого базікання. Приклад тому отой мій малюнок, який мені заборонили виставити. Діти ковзають льодом. Ковзають, а далі що? Одні ковзають, а другі вчаться як зручніше спустошувати чужі кишені… Щоб пізнати життя, треба частіше дивитися в баюри. Особливо відразу після дощу, коли брижі по воді вітрець гонить. Тоді небо, гілля дерев і сам себе бачиш нібито зібраним з дощових краплин А далі вже — як, що, кому…

  Я так розхвилювався, що вже й сам не розумів про що говорю. Подивився на аудиторію, а дівчина з гарною усмішкою, як стояла так і стоїть.

  —Я не порозумів, ви ще щось питали, красуне?

  По аудиторії легким подихом промайнув добродушний смішок. Дівчина заплескала в долоні.

  — Саме так… маю до вас ще одне питання. Скільки вам років?

  — Вам я в батьки здаюся.

  —І все ж скажіть, будь ласка, скільки?

  — П’ятдесят вже було, сім років як…

  —А мені сьогодні двадцять. Зробіть мені свято, запрошуйте до ресторану.

  В лиці дівчини, в її усмішці, в очах я побачив виклик. Студенти угамувалися, зацікавлено чекаючи відповіді.

  — Що ж, в такому разі, запрошую на свято. Але сперш питання до загалу. Я знаю, що жіноча порядність може йти поруч з бурхливими почуттями. Тільки не зробіть ваше свято маленькою помстою коханому, звичайно, якщо він у вас є…

  Тепер вже в долоні заплескали усі студенти.

  — Якщо він у неї є, свята не спаскудить. Звідки ти приїхала вчитися, Стешко? З Ургалу? Українське селище, місцеві мешканці й досі людської мови не вивчили…

  Кров ударила мені в голову так, що я захитався. І відразу наче забув що зі студентами треба розмовляти російською. Що вивчити рідну мову слов’янських братів у них не вистачає сірої речовини.

  Добре що я не сказав цього наголос. Але далі ми з дівчиною розмовляли рідною мовою. Вона її, як я помітив, знала досконало.

  — Так може ми відразу й підемо? Я думав мене запрошували до храму мистецтва, а насправді — до балагану.

  — Ви, Петре Семеновичу, як я бачу, український націоналіст, — встряв в розмову викладач театрального мистецтва Сергій Сергієнко. — Неповажливо розмовляти  з російськими студентами мовою, якої вони не знають.

  —Я перш за все українець, якщо назву російську мову нелюдською, чи не викликаю тим самим у серцях студентів справедливого обурення? Я ваш гість, ви запросили мене до себе, і навіть не помічаєте, що мене тут ображають. Пробачте, але до вас я більше не ходак… Ви вчите студентів збиткувати над людьми іншого життєвого укладу. Це шовінізм, пане вчителю, від котрого крок до фашизму.

  Я вийшов, певний що у студентки, за прізвищем Стешко, зникло бажання святкувати зі мною свій день народження. Але вона вибігла услід, ухопилася пальцями за лікоть.

  — Як ви їх… можна я вас за це поцілую?

  Вона й справді чмокнула мене теплими запашними губами в щелепу десь біля вуха..

  — Ти не думала, як відіб’ється оцей твій демарш на твоєму навчанні?

  — Мене цькують за моє українське наголошення. Наполягають перевестися на бібліотечний факультет. Думаю, вони мають рацію.

  — Зараз у тебе дурний настрій, а якщо прийде розрада?

  — Звуть мене Надія, Надія Стешко. Що до настрою, він у мене неймовірно чудовий. Завдяки вам, Петре Семеновичу.

  Поведінка Надії дозволяла припускати що до своєї освіти вона ставилася досить легковажно. Але ж вона сьогодні святкувала свій день народження. В такий день псувати дівчині настрій не хотілося. Я вже й сам був не в гуморі. Мене гризла думка, можливо я повівся нетактовно, висловлюючи в колі студентів своє обурення викладачеві? Спочатку я був певен, що повівся вірно, але водночас мені стало сумно. Дуже сумно. Якби не Надія з Ургалу, я б,  напевне повернувся до інституту вибачитися перед Сергієм Сергієнко. Але гаяти часу не було коли. Мені ще треба було забігти в ощадний банк за грішми, бо ресторан діло таке…

  Святкувати день народження Надії ми їхали автобусом. У таких випадках я завжди сиджу, заплющивши очі, дивлюся фільми своєї уяви. Майже завжди вони в мене були кольоровими. А сьогодні з фарбами щось не ладилося. Склеплю повіки, в очах виникають ґрунти впереміш із лузгою від соняшникового насіння. Лузга чорна з білими рисочками, і жодного нерозщепленого зернятка. Іноді, правда, виникає лице дівчини, що назвала рідну мою мову нелюдською. Ми їдемо з Надією автобусом, сидимо поруч, вона тримає мене під лікоть, іноді стискуючи його пальцями. Я не знаю, що б ото значило? Надія теж мовчить. Можливо, розуміє що мені зараз не до балаканини. Щось у моєму житті складувалося не так, як хотілося. Мене лишили студії, жити на запропонованій Ганною жилплощі, знаючи що вона мені сестра, я не міг. Не знав навіть куди піду після ресторану. Хіба що до декого з мистців. Поміж них у мене були добрі друзі. Не вперш у мене виникало таке питання: де провести ніч? В дитинстві воно не було проблемою: в літку — хоч під тином, взимку знаходив копицю сіна, або щиросерду бабусю, яка любить слухати, або сама розповідає вірші, або казки про вільне життя наших пращурів-козаків. Але сьогодні питання: «Де провести ніч?» викликало не дуже добрі почуття. Грішми я розжився завдяки вдало проданим картинам. Думав Надія буде шикувати, але вона відразу заявила, що на ніч багато їсти  — собі шкодити. Ми більше з нею танцювали, аніж сиділи за столом. Якийсь молодик запрошував Надію танцювати, але вона відмовилася, що мене трохи здивувало. Ми вийшли із ресторану за півгодини до півночі. Надія вдавала себе трохи п’яною; обома руками трималася за мій лікоть, навіть у автобусі, поки ми їхали, стоячи впритул біля заднього вікна.

  —А тепер ходімо до мене, — сказала вона, коли ми вийшли на зупинці за два квартали до інституту мистецтва. — Вже ніч і ти від мене, Петре Семеновичу, нікуди не підеш. Народилася я в Україні, зараз там ще день, так що свято моє ще не скінчилося.

   Коли ми ввійшли до однокімнатної квартири на другому поверсі п’ятиповерхового будинку, я думав що вона наймає її, але виявилося, що квартира доньці куплена батьками. Умеблювання квартири — диван, та два столи, один з котрих комп’ютерний з обертальним кріслом. На кухні стіл і таке ж обертальне крісло, тільки поломане. Книжок не багато, але одна відразу попала на очі: «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая. Я запитав: чи можу подивитися, у відповідь Надія засміялася і запропонувала познайомитися з першим виданням «Українського вісника». Мене чимало здивувало, звідки в неї перші два Вісника видавництва «Смолоскип». Я чув, що у Франції існують таке видавництво і друкарня, але щоб потримати видання в руках, таке здавалося неможливим.

  — Не питайте тільки — звідки, бо не відповім.

  У Надії була звичка, перш ніж щось сказати, торкатися пальцем лоба. Здавалося, що вона просить думку зупинитися, не спокушати легкою ходою другу. А можливо, дорікала собі, чи правильно робить, показуючи заборонені видання майже незнайомій людині.

  Я зазирнув у зміст, і мені стало соромно, бо окрім Івана Дзюби, прізвища авторів були мені незнайомі.

  — Мені дозволено тільки погортати, чи можна буде познайомитися з творами, які читає студентка інституту мистецтва.

  Надія зирк-позирк на мене з усмішечкою: мабуть хотіла щось спитати, та вагалася.

  — Та вже кажи, не мовчи.

  — Чи не западала вам, Петре Семеновичу, у мозок думка одружитися зі мною? Чи може майнула бува? Мені так приємно було з вами танцювати. В мене є вино, може вип’ємо?

  Мені, дорослій вже людині, треба було покласти край нашій легковажній розмові, але кортіло більшого. Надія мала все, чим можна зачарувати ласого на жінок художника. Я ледь стримав себе, щоб не розповісти про своє сучасне становище. Від хвилювання я на хвильку заплющив очі, і раптом побачив матір. Вона посувалася степом, з повернутим до мене лицем. Її посмішка була надто красномовною: вона підсвідомо підтримувала мене, а можливо, навіть, якоюсь надсвітовою силою саме вона й організувала мені зустріч з Надією. Ця думка виникла наче сполох у мозку. Я, правда, ще питав себе, чи дає мені моє нелегке становище позбавляти молоду жінку щасливої долі із хлопцем, який досягне в житті великого успіху? А хто я такий? Пересічна людина, яка бажає неможливого. Мені здавалося, ще трохи і я почну звітувати перед Надією, що не втримався перед її вродою, що був напідпитку. Вона мабуть бачила мої вагання і, щоб підбадьорити, принесла із кухні дві гранчасті склянки з вином. Я вже й так почував себе наче на розхитаному кораблі, а тут ще оце вино. Щоправда смачне з присмаком винограду «Лідія». Я зробив два ковтки і почав шукати очима куди поставити склянку. Вона зробила це за мене, потім підійшла впритул і, охопивши руками шию, почала надто ніжно, дотиками вуст цілувати моє лице. Я не зважився відштовхнути Надію.

  — Так ми одружимося? — запитала вона, перериваючи питання частими поцілунками.

  Я задихався від хвилювання. Ще трохи і я утрачу розум, почну верзти таке, за що потім буде мені соромно не тільки перед Надією, але й перед собою.

  — Надіє… ти така молода… Я б з радістю одружився з тобою, але навіщо це тобі…

  Отямився я тільки вранці. Надія спала на моєму плечі, така легка, така духмяна, така рідна, що я подумки дякував долю за те коротке замикання, яке об’єднало нас минулої ночі.

  Двома днями пізніше мені подзвонив міністр мистецтва й запропонував повернутися в своє старе лігво, поряд зі Степаном Бабурою.

  — До з’ясування обставин з надійністю нових студій. Тільки до з’ясування…

  Того ж вечора, коли ми з Надією вечеряли, подзвонила Ганна Гідна.

  —В мене новина для тебе, брате… — Мені здалося що спазм перехопив  їй горлянку, Ганна довго кашляла, а потім видала те, в чому я був майже певен. — Зашморг на шию нашій матері наділи за порученням мого батька.

  Тієї ночі я розповів Надії про своє не зовсім складне, але щасливе життя. Я й справді був радий що зазнав у своєму житті чимало страждань. В мене навіть думки не виникло помститися за смерть матері, в такому  радісному захоплені я перебував, переспавши ніч з Надією. Але щось в голосі Ганни мені не сподобалося, був у ньому якийсь металевий присмак, чи що.

  — Не нароби тільки дурниць, сестро, — попередив я Ганну, — ти останнє, що в мене залишилося від матері. Сестри від батька в мене мабуть є, але на світ я дивлюся очима матері, а це, Ганночко, майже твої очі. Нам треба негайно зустрітися.

  Надія зранку пішла до інституту, а я побіг до Ганниної майстерні, бо знав — вона там. Стук-стук у двері, а Ганна навіть хто там не питає. Відчинено, кричить. Зайшов, а вона вже на чемодані сидить. Стою я, тільки очима лупаю. Що з неї візьмеш, коли вона вже все обміркувала, і сидить, вигадуючи, як найстрашніше помститися батькові.

  Мені здавалося що після ласощів Надії я став лагіднішим. Справжні почуття сформувалися в глибинах мого єства. Нічого в мені не було такого, щоб закликало мене до помсти. Але Ганна навіть на лице змінилася, навіть врода її стала якоюсь не такою, як завжди. Вираз лиця став жорстким, очі наче скам’яніли.

  —Я їду до Москви, — рішуче сказала вона. — Була б можливість пурхнути звідси ластівкою, я б вже давно там була. Втрачати мені більше нічого, всі роки, коли ти був поряд, я кохала тебе. Певна, що не зможу без тебе жити, а сказати батькові все, що я про нього думаю, я просто таки повинна. Не може вбивець пишатися своїм минулим, сидячи на государевих пільгах.

  Ганна посміхнулася з такою іронічною зловтіхою, наче зміюку ногою розчавила.

  Терпцю в мене вистачало, я хотів подивитися, що буде далі, бо акторка Ганна ще та. Науковий досвід: щиросердою жінка не буває, навіть коли плаче. А мужик, якщо він працює в галузі мистецтва, це такий облудник, що гадати, де він бреше, а де говорить правду, краще й не треба. Бо не вгадаєш. Було в мене бажання, схопити Ганну під микитки та хрьопнути об ліжко, щоб з переляку в штанцях змокріло. Здався їй дев’яносторічний батько. Хоча він і вбивець, хоча й кат, але ж людина. Нехай його картає його совість…

  Правда недовго я так думав, бо відразу якось навіть не втямив, що розмова йде про вбивство матері. Такою запаморочливою була ніч з Надією. Щасливе вчора минуло, зостався від нього не зовсім добрий присмак, бо щось кудись не входило, а бажання щоб ввійшло було у обох. З незайманою в мене було вперше, я дивився на лице дівчини, лякаючись завдати болі, або занепокоєння, серцем припадав до кожної зміни в рисах лиця, і почуваючи що роблю боляче, утрачав голову, не знаючи як поводитися далі. Я був з Надією ніжним, ласкавим, заспокоював, як міг, казав що спочатку з усіма так буває, що нам треба заспокоїтися і зробити це, коли виникне почуття нестямного бажання. Таким був мій почерпнутий з книжок досвід. Почуваю як буде сміятися читач над рядками про першу шлюбну ніч з Надією. Старий бабій показує себе хлопчиськом. В чотирнадцять не розгубився, спав відразу з двома сестрами, ще й синочка сподобався зробити. А тут… сміх та й годі. Але так воно й справді було. 

  Ганна таки полетіла до батька. Я проводжав її до літовища, зі смутком в серці дивився як повільно вповзає літак в блакитну височину, як повзуть слідом за літаком важкі темні хмарини.  Не блимне оком блискавки, грім не грюкне, прошмигнули хмарини одна повз другу, розійшлися, сипонувши рясним дощем,і на хвильку застигли в роздумі: чи не скаконути назустріч, лоба в лоба, різонути блискавкою вздовж неба, грюконути, щоб земля здригнулася. Принадна можливість. Щоправда, ліворуч плече-в-плече йде інша хмара, зіткнення з нею вже були, і блискавиці були і громове гуркотіння. Але вабить і нова хмара, викликаючи в уяві чимало приємних годин.

  Сміється Стефанія, запаморочує голову духмяними парфумами.

  — Ти сказилася, чи що? — питаю. — Чи коханець тобі обрид? Але ж попромінювала мене на нього, в тяжку годину на самоті кинула…

  Думок у голові, як павутиння в небі. Соромно мені зрадити Надії, але навантажений минулим, мовчки посуваю за водієм. А керує Стефанія до своєї квартири.

  — Ти що, а як Микола наскочить?

  Стефанія сміється.

  — Не лякайся, вони з Галиною відпочивають десь на джерельних водах. Спочатку я думала, нову обраницю прихопив, аж ні… Знати б чим його так приваблює Галина.

  — Любов у них мабуть, на відміну від нас. Під впливом чар Галини, Микола твій хнюпиться, коли її не бачить, Та й вона спить з чоловіком, тримаючи в уяві ласощі коханця.

  —А хіба ти мене не кохаєш?

  —А ти? Щось не склалося в моєму житті, ти іншому в обійми впала. Майже на рік забула про мене…

  Несподівано зійшло на мене почуття такої прикрості, що відразу зникло бажання битися лоба в лоба, щоб блимнути блискавкою. Повернувся я спиною до Стефанії, та й пішов собі мовчки на зупинку автобусу. Насилу увібгався в переповнений автобус, не став чекати наступного, бо лячно було, що або Стефанія позве, або сам не втримаю бажання опинитися в її обіймах. Не знав, навіть, яким маршрутом піде автобус. Зійшов на зупинці біля будинку, в якому мешкала Олена. Підійшов, посидів на лавочці, оплакуючи свою недоладну долю. А потім не втерпів, подзвонив. Притуливши стільниковий телефон до вуха, довго чекав поки нас з’єднають. Хотів вже посувати далі, коли дзвінки обірвалися голосом Олени.

  — Якого дідька сидиш під вікнами, йди вже, коли прийшов.

  Ніколи не думав, що Олена вміє так брутально розмовляти. Виникло було бажання не ходити, а посувати далі стежкою, яка струмувала поміж газонної трави до містечкового парку. Проковтнув слину, пригадавши, як рік тому ми з Оленою частувалися морозивом «Полярник з родзинкою». Хотів вже покликати, щоб зійшла вниз, але вона подзвонила, випередила мене.

  — Не втікай тільки, чуєш, Петре. Яка ні яка, але я тобі поки що дружина…

  Мені аж вдих перехопило.  Несподівано постало переді мною моє давнішнє закохання в цю дивну жіночку, постало з усім, що було в ньому доброго й потворного, і раптом такий жаль опалив душу, що виникли в уяві роздуми про громи з блискавками.

  «Смерть від блискавки, яка блискуча смерть! Йшов, як велет, а брязнув як суха деревина в полі, навіть полум’ям не охопило…»

  Піднявся східцями до знайомих дверей, підняв руку, щоб натиснути на дзвоник, але Олена відразу ж розчахнула двері, ледь втримуючи свою загадкову усмішку.

  — Прийшов таки, блудний чоловіче. Не соромся, заходь. Коханцями не балуюся, без любові від одної думки починає нудити. Та й ти останнім часом охолов до Стефанії. Я все про тебе знаю, любий, або майже все. Обідати будеш?

  — Якщо щось є…

  Олена засміялася.

  — Тільки-но вареники з сиром готувала, наче знала, що прийдеш.

  Коли ми рушили до столу, мені здалося що вона все про мене знає, що бачить мене наскрізь, читає думки, навіть передбачає що я буду робити через годину, через тиждень, а можливо й через рік… Така підозра в мене виникла ще за часи сумісного життя. Блимне в голові думка, поїхати куди, чи щось купити, а Олена вже сама пропонує це зробити. Звісно — відьма.

  Вареники були смачніші, аніж завжди. Олена дивилася на мене прозорими, ледь усміхненими очима. Чим більше я з’їдав вареників, тим сильніше оволодівала мною жага затягти її в ліжко. Дружина ж ніяк! Якби не оця усмішка: не знаю чого в ній більше, задоволення чи іронії?

  Олена знову заговорила першою.

  —Я все розумію, любий. Ти не кохав Галину, але не зрадив ні разу, бо життя з нею тобі нагадувало дитинство. Коли поряд були батьки. Тебе, навіть, не цікавило чому вона ніколи не запрошує тебе поїхати разом відпочивати, або чому запізнюється з роботи? Головне, вона завжди поряд, завжди вдома. Таке життя тебе повністю улаштовувало. А я… що я — вітер в полі: день-другий вдома, а потім тиждень-два у відрядженні. Розуміючи як тобі нелегко жити з такою дружиною, я закривала очі на Стефанію. Але для тебе таке життя перетворювалося у звичку. Тобі кортіло чогось іншого, нового. З Ганною не вийшло, бо сестра. А що стосується Надії, поміркуй сам. Вона намагалася видати себе незайманою, але перестаралася з ліками. Одруженою не була, але коханців мала безліч. Це тобі до відомості. Була б розумною, не починала б знайомство з дурисвітства.

  Після вареників ми випили по кухлику кави. Я ще сидів, коли Олена підійшла до мене впритул, так що лицем я уп’явся в її запашні тугі груди, а вона — в моє давно не мите волосся. Зі збігом часу я трохи заспокоївся, мені було так приємно, так затишно з Оленою, і таким я відчував себе нікчемою, що виникало нестерпне бажання впасти перед жінкою навколішки, вимолюючи в неї вибачення за все те недобре, що я вкоїв.

  — Все добре, Петрику, не журися. Зараз нам треба поміркувати як допомогти Ганні. Вона чого доброго наробить дурниць. Але спочатку ходімо відпочинемо, ти ніч не спав. І під теплий душ, разом, пам’ятаєш, як ми вперше разом стали під душ і ледь не позатоплювали сусідів знизу…

  Десь вже в сутінках Олена запропонувала піти посидіти за столиком у ближньому кафе. Я не дуже охочій до таких прогулянок, але погодився, відчуваючи свою провину перед дружиною. Вона наділа на мене сорочку-вишиванку, це мені теж не дуже сподобалося, але ж — провина. Кафе було зібрано з легких щитів,працювало тільки влітку, на зиму його розбирали, а щити кудись вивозили. Виголений наголо чоловіче ледь не спіткнувся, побачивши мене. Було йому років отак під п’ятдесят: велет з лякаючи погрозливим лицем, і добре таки під мухою. Він почав доскіпувати не стільки до мене, як до моєї сорочки.

  — Ти співаєш хохлацьких пісень, це так! Я бачив тебе торік… по телебаченню бачив. Особливо зачепила мене оця… як там… під вікнами димарями, дерев’яними стовпами ми пиячили удвох… А ми утрьох попиячимо. Це твоя дружина? Вона не співачка, це так… а ти співай. За гроші звичайно…

  Я не тільки не знав, не чув такої пісні. Стояв, знизуючи плечима. Мовчала й Олена, чекаючи що буду робити далі? А поголений велет сував мені в кишеню гроші, і вже не прохав, а наполягав, щоб я наспівав йому про якихось пияк під димарями та стовпами. За гроші, які він мені сував, можна було й заспівати, але я не знав ні слів, ні мелодії. Тоді велет почав наспівувати сам: «Ми пиячили удвох, Ох!» Оце «Ох» внесло розрядження в складні обставини. Я навіть заспівав: «Ми пиячили удвох. Ох!» Велету це так сподобалося, що він поліз обійматися.

  — Візьміть себе в руки, — гримнула на нього Олена, — співаку треба горло промочити. Весь день репетував…

  Велет аж підстрибнув на місці. Він наче прокинувся від глибокого сну: зиркнув на мене, потім на Олену.

  — Воно й справді, ходімо до кафе, я пригощаю.

  Сидячи з нами за столиком, велет смітив грішми, купуючи коштовні делікатеси, але я наполягав, що розраховуватися ми будемо окремо за свою каву та морозиво. Це дуже не сподобалося велету. Він намагався вчепитися мені в карк. Я зшаленів коли, невдало хапаючи мене за комір, велет поранив мені шию своїм масивним перснем. Було нестерпне бажання виволокти велета з приміщення кафе й дати йому доброго прочухана. Я був певен, що зможу подолати його в бійці. Мене здивувало, що велет злякався, коли я схопив його за грудки і підняв зі стільця. Присутні затихли в очікуванні розв’язки.

  Бармен з-за прилавка вигукнув.

  — Що сталося? В чому річ? Візьміть себе в руки, панове.

  — Пробачте, це ми так… дуже у вас напої смачні, — відповів я, усаджуючи велета на місце.

  Велет затулив долонями зблідле лице, потім почав вибачатися, але якось нестямно, наче не міг втямити, як таке могло трапитися.

  —Неймовірно. Це неймовірно. Я мабуть помилився, ви не співак і гроші вас не цікавлять. А співак торішній, грошей нахапав, а співати не співав, тільки муркотав собі під ніс: під вікнами та стовпами. А сорочка на ньому була майже така. Ви вже вибачайте, будь ласка…

  Ми розрахувалися з барменом і поволі рушили до свого будинку.

  —А ти сміливий, — щебетнула Олена, міцно тримаючись за мою руку.

  Ранком за нею прийшла машина: у відрядження на два дні. В якомусь селищі вибухом зруйнувало двоповерховий будинок. Є вбиті й покалічені. Прощалися біля машини, вона обійняла мене, поцілувала.

  —Я пам’ятаю учорашню розмову, але треба трохи потерпіти. Я тебе нестямно кохаю, Петре. Можемо поїхати разом?

  —У наступному разі обов’язково поїдемо разом. Мене кортить побачити тебе в праці.

  —Встигнеш ще побачити, Петрику… встигнеш. 

  Надія бліда, як полотно, сиділа біля комп’ютера.

  — Мене не хвилює скільки в тебе було коханців, гнітить, що перший день знайомства ми почали з брехні. Так воно буде й надалі. Ти молода, вродлива, знайдеш собі якогось молодика.

  Я вийшов з надією, що вона затримає мене. Декілька хвилин стояв, чекав на східцях біля дверей. Але не вийшла. З сумним серцем я повертався в квартиру сестрички Ганни. Йти в квартиру Олени, яка тепер належала мені, як її чоловікові, не вистачило відваги. Та ще й соромно було: гризла думка, що повернувся я до дружини саме за два дні до її загибелі. Наче знав, що так станеться, отож і йшов не до неї, а за її житлом.

  А скільки сорому було в серці, коли приїхали співробітники Олени купувати малюнки з її зображенням, ошелешуючи мене чималими грішми. Я дивився на літніх вже людей, витріщивши очі, хитаючи головою ,й не розуміючи шуткують вони, чи говорять правду?

  — Як таке можна, — вибухнув я, — продавати святе. Заберіть усе, якщо Олена гідна пошани, заберіть, а я собі намалюю дружину такою, якою вона була насправді. До останнього дня я не зовсім розумівся з нею. Виникала навіть підозра… Але я розумів, що не маю підстав для ревнощів, що вона допомагає людям…

  Мабуть я тоді заплакав, і не від сорому, а від погорди за свою, так до кінця й невпізнану, дружину. 

  Невдовзі подзвонила Ганна, доповіла що батько не витримав її гніву й помер від крововиливу в мозок. Сказала, що залишив чималу спадщину: квартиру, дачу, меблі, ще й ощадну книжку, грошів на котрій вистачить на все наше життя. Я зазнав такого обурення, що швиргонув стільниковий телефон геть у розчинене вікно, з надією що більше ніколи не почую голосу своєї химерної сестрички.
Comments