19. Гроші — це життя

Пономаренко, сам того не помічаючи, становився нестерпимим нахабою. Йому, бачте, не сподобалося, що я байдуже прийняв незлагоду з Настею. Що виказав подяку Касяновичу за те, що він спокусив мою співмешканку. Інакше я Настю вже й не називав. Вести її до загсу — я не божевільний. Певен що потреби жінки в грошах вдоволити не зможу. Що кохати Настя буде не Касяновича, а його рухоме й нерухоме мито. Не втримав я якось, обурився на невтомне бурчання друзяки Пономаренка.

— Ти про що питаєш, га? Про Настю? Чому я так безсоромно відступився від молодої співмешканки? Чому не занотував шлюбу. Мабуть мені видніше, шановний Семене Васильовичу. Настя — це сотні разів на добу проголошена молитва: «Мені не вистачає грошів! Без грошів я занепадаю у розпач! Гроші — це життя!..» Настю, чого тобі не вистачає? — питаю жінку. Навіщо тобі гроші, коли в холодильнику пліснявіє шинка, а над авоською яблук клубляться полчища мошки? Але все, що я приносив додому для Насті — не гроші. Навіщо мені така дружина, Семене? Вона не за Касяновичем пішла, а за його митом.

Пономаренко іронічно всміхається, це вже не та посмішка, яка завжди мені подобалася. Це вже посмішка людини, яка зневажає мою життєву поставу. Поміж нами виникли крицеві брами непорозуміння. Особливо з того часу, коли я почув від Василя Негоди — шефа прес-бюро при губернаторі, що Пономаренко щурить око на його посаду. На посаду, від якої я в свій час відмовився. Мабуть оте моє відмовлення було однією з перепон, бо як натякав Макогон, у кожному новому претендентові на цю посаду, губернатор бачить журналіста-кар’єриста…

Чорний вихор суму лисичив круг мене, забивав очі порохнею, а все з-за того, що після розмови з Пономаренком я вже соромився бути людиною в традиційному значенні цього слова. Ховаючи по шпаринах та закамарках свого єства болісні імпульси серця, я намагався ставитися до Семена, як завжди, щиросердо, але це вже була гра актора, який не може досконало втілитися в свого героя, бо він так до кінця і не порозумів його. Іноді, дивлячись на Семена, я думаю: де ж вона, твоя самоповага, друже. Ти плазуєш перед міністром культури, падаєш ледь не навколішки. Ти читав його відверто убогий твір, але тобі він дуже сподобався. В тому творі сучасність показана так правдиво, так взірцево, що серце захлинається від захвату. Ген як широко, як радісно живеться герою цього твору. Майже не працюючи він щомісяця одержує гроші, за які відпочиває на теплому пісочку південних островів. Які подарунки підносить він своїм коханкам, як ублажає свою дружину, освіту діточкам дає в закордонних вузах. Ах, яка солоденька казочка базарної сучасності. Одна назва чого коштує: «Пригоди учорашнього злодія на посаді крайового міністра культури». Пономаренко читає роман, захлинаючись від захвату. Я підвів друзяку до вікна редакції, з якого можна бачити як мужик і жіночка копирсаються у смітниковому ящику.

— Ось вона, твоя шлункова економіка!

Але в серці Пономаренка майже не залишилося жалю до принижених і уражених. Він перетворився у запобігливого перед владою мрійника. Межа його бажань — платня губернаторського урядовця. Узбережжя південного моря, засмаглі звабливі жіночки, спливають соками бажання. «Лице африканки — згущенка із банки!» Його юнацька мрія — переспати з негритянкою. Кажуть, вони дуже шпаркі в коханні.

— Це не роман, це помордас суспільству. Бібліотекар одержує платню в двадцять разів меншу ніж містечковий міністр культури.

— Кожному своє, — відповідає мені мій друзяка Семен Пономаренко.

— Це так, — погоджуюся я, — кожному своє, почекаємо поки злидарю обридне копирсатися в смітті, і він зробить те, що й повинен зробити.

— Ти прихильник тероризму! — заволав мій друзяка, на що я відповів з глумливою усмішкою.

— З невеличким винятком — проти кримінального тероризму.

Про що базікав прем’єр-міністр навіть натякати не стану. Все подібне ми чули за часів радянської влади: сьогодні — так собі, завтра буде краще! По дорозі додому подзвонив Світлані Георгіївні. Тамуючи в душі острах і сором, відверто запропонував переспати в моїй квартирі ще раз. Тільки тепер вже тет-а-тет, без Марії.

Думав негайно перерве розмову, або дурнем назве. Але ні, відповіла досить таки чемно.

—Я не роблю того, що мені не подобається. Тільки не подумай що це натяк на щось поміж нас з тобою. Поклянись що згоден на шлюб з донькою і я прийду…

—А якщо відмовиться від шлюбу саме вона, Марія? Таке вже було в нашій практиці. Приїде у відрядження Петро Скуїня, або хтось інший. Вона у нас начебто й неторкана, а скільки вже у неї їх, одноразових, було…

— Не більш ніж у мене.

— Про себе не бреши, не повірю!

—А як же Марія?

— Що до Марії, тут вже я сам був свідком.

— За ноги утримував?

— Майже так… В уяві бачу як вона це робить… З Петром, або з Макогоном…

— Про Макогона забудь… Нічого в неї з Макогоном не було, й не могло бути. Ми пильнували кожний його крок…

В душі у мене наче щось хряснуло, голова пішла обертом, і щоб не впасти, я присів на лаву, котрих у нас вистачає на кожній автобусній зупинці.

Наче з глибини колодязя пролунав трохи насмішкуватий голос Світлани Георгіївни:

— Так до чого ж ми домовилися?

— Через півгодини чекатиму…

Вона прийшла і почала роздягатися. Її засмагла шкіра по всій статурі була темнішою за шкіру на лиці. Або смаглявіла геть роздягненою під сонцем, або робила це за добру платню в спеціальному салоні. Крутнувшись переді мною фертом, запитала:

— Як тобі оця шоколадка?

Я дивився на її вроду крізь притьмарену плівку сліз. Дивився і не бачив, не міг поворухнутися, забувши, навіть, що саме час роздягатися самому. Коли вона підійшла і почала розстьобувати на сорочці гудзики, я почувся як дрижать пальці її рук. При цьому вона шепотіла рядки якогось незнайомого мені вірша.

Ти намагавсь розірвати пута кохання,

Та вже по тому, як в них потрапила я.

Потім я плакав, бо не міг вдоволити ні її, ні себе. Я не почував свого тіла, все, що завжди палало і дерлося до бою, тепер притаманно спочивало. Не було навіть позиву, тільки сльози і полум’я безмежної ніжності в грудях…

Коли я прокинувся Світлані Георгіївни в квартирі вже не було. Я скаженів від сорому і образи на себе. Як я буду тепер дивитися жінці в очі. Я схибив, як же я схибив. Чи може вона чаклунка, навіяла не мене сльози, потім сон, а сама тишком-нишком покинула осоромленого коханця. Одне тільки я тепер знав, — моя чудесниця Світлана Горинь нестямно любила жіночу поезію.

В пообіддя вона подзвонила, подякувала за невблаганне раювання минулої ночі.

Я знову перейшов з нею на «ви».

— Ви знущаєтесь з мене, теж мені коханець!

— Дурень ти, хлопче, те, що у вас було з Марією, буває майже з кожним, а ніч з тобою… клянусь, це було щось надзвичайне…

Я так і не втямив, що вона хотіла сказати: невже я щось заспав, або кохався з жінкою в повній нестямі?

Мене ніхто не примушував лізти поперед батька в пекло, нехай би вбивством Макогона займалася прокуратура, але після похорон, коли на поминках до мене підсіла його мати й почала жалітися на недоладну долю сина: і сів нізащо, і вбили не вість за яку провину, я пообіцяв старенькій обов’язково докопатися до істини. Чуток було багато: кримінальні упорядкування, помста заздрісників, підстава міліції, звичайно, за добрі гроші. Але ніхто не звернув уваги на те, що арештували Макогона за два дні до весілля. В цьому напрямку слідчі органи зовсім не працювали, хоча Світлана Георгіївна майже не приховувала, що приклала всі зусилля, щоб розладнати цей шлюб. Яким чином вона це зробила, таємниця за семи печатками, але ж не могла вона замовити, або спровокувати когось на таке вбивство.

Якби мене спитали чого я нарешті благаю від своєї долі, я б не знав що відповісти. Бо бажання мої були цілком реалістичними. Повернутися в дитинство, або в юність — нереалістичне. Реалістично відновити в державі радянську владу, та чи воно мені треба! В моральному стані — да! Там більше зустрічав я веселих юнаків, більше життєрадісних людей похилого віку. Там працювали Палаци мистецтва, улаштовувалися поетичні семінари, вечори поезії, зустрічі з освіченими в літературі співрозмовниками.

А зараз… що зараз! Сімдесят відсотків людей сидять за кермом мерседесів та джипів, слухають безголосих співачок, водночас розмовляючи по стільникових телефонах.

Але повертатися в минуле?!. Зустрітися з фахівцями-комуністами, котрі сьогодні розбрелися по релігійних гуртах, і нічого, зокрема божої милості, у своєї долі не просять.

Добре знаючи їх, сучасних хрестоносців, як я буду спілкуватися з ними, учорашніми атеїстами? Краще вже я залишуся у не зовсім любій мені, сучасності.

Якщо не слухати облудних проповідей президента та прем’єр-міністра, не сидіти годинами перед телевізором, не слухати кухонне радіо, а нишпорити по темних кутах Інтернету, знаходячи інколи перлин сучасного мистецтва, можна жити й напівголодним. Аби тільки подалі від похмурих бородатих хрестоносців, різного кольору злочинців, хабарників, та безмежно задоволених життям урядовців.

А взагалі — цікаво б знати:

Чи витримає Україна, стоячи на хитких ніжках, так несподівано упавши в обійми Незалежності?

Як божеволіють люди, попавши в релігійні тенета, або в табуни сучасних зірок топ-шоу?

Що таке віра, якщо відкреслити від неї надію на безмежність життя а майбутнього, себто після смерті.

Невже люди не можуть уявити, як це жахливо — жити безмежно!

Смерть і справді — пекельна праця, коли вона є наслідком хвороби. А хвороба від нервів. А все сучасне життя спрямоване на те, щоб жодна людина не дожила до пенсії.

З дитинства я мріяв про сад, де не буде вартових і скнарій, які гребуть все, аби гребти, аби нічого не залишити іншим. Сад в якому яблуні безкоштовно роздають свої плоди. Сад справжньої освіти, в сяйві котрої облудні боги землі втрачають владу над суспільством, і люди пізнають життя таким, яке воно є насправді. Трагічним і щасливим.

Я не люблю робити те, що мені радять. Не думаю, що в сучасному житті придбаю щось гідне уваги. Життя заради шлунка, під доглядом релігійних машкар, саме гидотне з того, що може забажати людина. Не дуже радує мене повернення на рідне згарище. Воно поки що яскрить, особливо в години глибоких роздумів. Людство втрачає надію, стоїть з розведеними в боки руками: начебто є що поїсти, але не вистачає головного — бажання.

Звідси — загальне пияцтво та наркоманія.

Ми розмовляли з Марією по місцевому телефону,коли хтось подзвонив їй на стільниковий, і вона вибачилась, пообіцявши передзвонити. Це був не перший випадок, коли після дзвінка вона вибачалась і відходила щоб я не чув про що йде розмова. Мене така її поведінка аніскілечки не чіпляла, але останнім часом, коли Світлана Георгіївна нахабно підштовхувала нас до шлюбу, ті дзвоники викликали недобрі передчуття. Але цікавитись таємницями коханки мені було соромно. А тут ще Ніна. Після похорон чоловіка вона довго не дзвонила, і мені було соромно нав’язуватися зі своїми проблемами. А тут, нате вам, запрошує разом повечеряти в невеличкому, але дуже коштовному, ресторанчику. Я вигріб все, що мав готівкою, позичив, на будь-який випадок, дві тисячі у Сергія Пономаренка, випрасував сорочку, і, о восьмій, як домовилися, прибув на місце. На мужиків, відвідувачів ресторану, Ніна справляла надзвичайне враження, а мене прямо таки ошелешила своєю огрядністю і вродою. Мужики стояли в чергу, запрошуючи її до танцю, і я дозволяв їй танцювати з другими, тоді як до мене проривалися охайні, але на мій смак надто розмальовані відвідувачки. Правду кажуть, що жінок приваблює не мужицька врода, а врода жінок, які оточують його. Це називається суперництвом. Коли нарешті Ніна відповіла танцюристам, що втомилася і треба, нарешті, повечеряти, нам випала нагода трохи поспілкуватися.

— Ну як з такою жити, — пожартував я, — уведуть прямо з ліжка…

— Уведуть, якщо будеш надовго щезати. Чому не дзвонив?

— Я дав тобі два тижні подолати біль втрати, а точніше — уникнути неприємних розмов, бо люди знаєш які, почнуть язиками чесати, осоромлять на весь світ.

— Ти про кого дбаєш, про людей, чи про мене?

— Скоріше, про нас обох…

— Неймовірно! А як же твоя Марія?

— Про Марію тебе треба питати, ти ж у нас ясновидюща. Але про справи краще говорити наодинці. Чи не так?

—Добре. Побалакаємо про щось інше. Ти знаєш що я знову працюю в салоні? Щоб від нудьги з глузду не з’їхати. Правда, щось пророкуючи, сама ледь втримуюсь від сміху. Але ж жити якось треба, платня за квартиру знаєш яка!

— Здалася тобі ота квартира, хіба в моїй нам не спокійніше буде?

—З тарганами по шпаринах!

— Таргани? Я вже забув які вони…

— Ми непогано проводимо час.

— Гріх нарікати.

Коли особливо настирний танцюрист з на фарбленими вусами піднявся з-за столика, щоб залишити мене наодинці, я першим запросив Ніну до танцю, і не відпускав, поки не домовилися негайно їхати до салону Марії.

Зустрічати усмішкою вартового престижного будинку особливого бажання в мене не було.

— Народженому плазувати — на крила не стати, — жартувала Ніна.

Але через декілька кроків я відмовився йти до салону Марії, бо від самого ресторану за нами слідкував отой нахаба-танцюрист, якого я зненавидів за його фарблені вуса. Добре що вартовою в будинку сиділа незнайома жінка, яка зиркнула на нас з-під окулярів і знову занурилася в роман Валентина Пікуля «Нечиста сила».

Як не дивно, але на розмови про Марію Горинь у нас з Ніною часу не вистачило. Знайшлися інші, більш приємні справи і теми. Коли ранком, побачивши на полиці з книжками фотокартку декана Порохні, лежачого в труні, я запитав, навіщо він їй мертвий здався, Ніна звернула мою увагу на надпис на оборотній стороні.

Так сталось! В труні металевій нині

Ота рука проклятая спочила.

Що ген-то, в добрій чи лихій годині

Нас розлучила.

— Це про нас з тобою Франко писав, — сказала вона, припадаючи лицем до мого плеча. — Не пам’ятаєш з якого вірша?

— Рядки з ліричної драми Франка «Зів’яле листя». Майже життя тому ти читала улюблені уривки, коли ми відпочивали на океанському узбережжі Сахаліну...

—У тебе чудова пам'ять.

…Салон Марії у ту добу так і не відкрився.

Бажаєш-не-бажаєш, але треба було причалювати до берега. Гойдатися на хвилях полігамного кохання було не тільки безпечно, але й не в моєму характері. Так вже складалося моє життя, що човном мого кохання керували життєві випадки, а замість того, щоб вхопитися за кермо, ловив я гав, або тільки й робив, що копирсався в почуттях, не зовсім собі зрозумілих.

Після того, як брат з сестрою Сашка Каширина почали стидовище-судище по розсмикуванню родинного майна, він категорично відмовився брати участь у судовій справі, офіційно виключив себе із облікового складу дітей, маючих право на спадщину, віддав братові навіть все, що на ньому було, і напівголий, без копійки в кишені, покинув містечко, в якому народився і виріс.

Не знаю вже, чим закінчилася свара поміж сестрою і братом, яким тягарем навантажили вони свої душі, але й Сашкові не було легко, коли інколи подумки повертавсь він в наше безжурне дитинство. Чому ми повиростали такі різні? Хіба не легше було б віддати всю батьківську спадщину сестричці, бо Сашко ж з братом — мужики, їм легше утвердитися в житті. Але що сталося, те сталося. Написала якось Сашкові листа сусідка, тіточка Клава, що живуть його братець з сестрою, наче павуки в склянці. Не бере їх мир, кожному здається, що Сашко поступився не так, як треба. Брат хотів, щоб доля Сашка відійшла йому, а сестричка — щоб їй. Щоб він не зробив, в усьому вони звинувачували його.

Вони репнули б ввід завидків, як би дізналися, що бабуся, на квартирі у котрої Сашко жив, працюючи після університету в містечковій газеті, ще живою відписала йому все своє майно, бо не мала на нього спадкоємців. Він так і залишився мешкати в подарованій квартирі, з бабусиними, меблями, книжками і фотокартками. Жили вони з нею, як син з ненькою, якщо хворіла, щодня бігав в лікарню, але й досі чекає, не приватизує квартиру, живе надією, що можливо ще появиться хтось із бабусиної родини.

Скрізь одне і теж, болить серце думкою — чи виживе людство на землі в такому здичавілому розбраті!

Я любив Ніну, але лякався її приватного майна, її облудного бізнесу. Мені подобалася Марія, але вона сама не знала чого бажає, а що до Світлани Георгіївни, вона підбурювала мене не стільки вродою, як шкідливістю свого характеру. Це була жінка не від світу цього, одностайно розпусна і цнотлива, красуня і потвора, розумна і дурна. Але ж, якщо й дурна, дурна не в тому розумінні, яке ми вкладаємо в це слово. Таланами і розумом батьки її не скривдили. Я не забув як, подарувавши мені ніч раювання, вона вилікувала мене від хворобливої жаги до її тіла. Так сталося, що вона начебто подурнішала в моїх очах, якась дрібничка мого мозку наче заснула, відключилася від світобачення. Тепер, при зустрічі, я не вибухав жагою до неї, хоча приховано в душі, десь глибоко—глибоко ще жевріло почуття хворобливої втрати.

Іноді мені здавалося що я повільно засинаю, втрачаючи дійсність почуттів, снагу до праці. На писання роману тепер дививсь як на щось облудне, порівняне з салоном Ніни: брешу і вуха не сверблять! Розлучання з дружиною Настею, вбивство Макогона, обіцянка знайти його вбивця, все що ще вчора дарувало мені крила, сьогодні здавалося пустим гаянням часу.

Добре пам’ятав тільки одне: зворотним моментом життєвого занепаду була саме ніч, яку я так безсоромно проспав в одному ліжку зі Світланою Георгіївною.

У суді я дав згоду на розлучення з дружиною Настею, а тієї ж доби, в тихе надвечір’я, подзвонила Світлана Георгіївна.

— Якщо є час, зайшов би… перекинутися слівцем треба.

Саме була субота, ми з Сергієм Пономаренко засиділися в редакції, за вичиткою недільного номера газети.

—У тебе що… нова пасія? — поцікавився Сергій.

— Нова зі старими помилками…

Помилок на сторінках газети ми майже не знайшли, так що моя відповідь прозвучала, як жарт.

Певна річ, я пішов на стару квартиру Горинів. Тепер, прикидав я з притаманною усмішкою, Василь Касянович покличе нас на весілля. Молода дружина, як не покликати. Цікаво, як буде вона цілуватися з ним на моїх очах. А то як же… тепер вона в обоймі нових руських, має все, про що мріяла, бідкуючи зі мною. Цікаво: чи поїде Світлана Георгіївна? Я все ще знаходився під впливом поставленого підпису.

Однак я відчував утіху від того, що Світлана Георгіївна зважилася подзвонити першою. Я був певен, що Марія теж вдома, але помилився — пані Горинова була сама. Потаємні чинники відживаючої останні молоді літа красуні: підставила для поцілунку обидві щоки, дозволила впхатися лицем в духмяну кучму волосся.

На душу лягло передчуття якоїсь не зовсім доброї несподіванки. Лице жінки не сяяло, як завжди, в очах зачаївся нервовий смуток.

— Зачини двері, Марію не чекаємо, не прийде.

— Так в чому річ?

—В тобі, друже, а там біс його знає… комизиться донька, рішуче відмовилася одружитися з тобою.

— Маєте щось на підозрі?

—Але ж вона тебе любить!

— Нехай діє, як вважає за потрібне. Сьогодні я поставив підпис, що згоден на розлучення з Настею. Йшов, мріяв що незабаром поїдемо на весілля до Касяновича. Надіюся, він вас усвідомить?

— Авжеж, якщо молода дружина дозволить… Скільки ти з нею прожив?

— Майже три роки.

—В сорочці народився, зараз подружжя так не розлучається. Кожну копійку ділять.

— Так нічого ділити…

—А квартира?

— Квартиру отримав від редакції. Власність яка не ділиться.

—Я ж кажу в сорочці народився. Так що будемо робити, погомони з Марією.

—А чи воно їй треба. Здається мені, що у неї виникли проблеми з дитиною.

— Якою ще дитиною? — підхопилася Світлана Георгіївна. — Ти, хлопче, якщо щось знаєш, гумку не тягни…

— Ви що, нене, не знаєте, Марія залишила свою дитину якійсь заможній родині.

— Дитину? Твою дитину!

— Чому саме мою! Дитину від співробітника по інституту, який… він зґвалтував, коли вона ще дівчиною була. Марія зненавиділа все, що було з ним пов’язано…

Світлана Георгіївна не дала мені договорити.

— Хто ця підлота, ті його знаєш?

— Останнім часом він працював на Макогона, поки не щез. Була чутка, що вбили, але я не певен.

— Прізвище! Його прізвище? — несподівано посіпши, крикнула вона.

— Петро Митухін, по батькові не знаю.

Вона схопила мене за руку, втягла в кімнату і майже силою усадила за стіл.

— Мені потрібно знати де цей Митухін, де дитина? Освідомиш, віддам все, що побажаєш.

—Врешті-решт мені нічого не треба, але довідки наведу. Здається я десь читав про кандидата аграрних наук, яка ледь не два роки мешкала у якогось бізнесмена, і залишила йому кращій на наших теренах садок. Про дитину там не писали, але певен, до саду був придаток…

— Вона що дурна? У моєї дитини не всі вдома. Це в неї від Касяновича, він панікер і неврастенік.

Мені спало на думку, що самий час попросити жінку, щоб зняла з мене чари отієї ночі. Я підвівся і почав міряти кроками невеличку кухоньку, від дверей до вікна.

— Світлано Георгіївна?

Хитнула головою, наче скинула якусь обридливу думку.

— Чого тобі, друже?

— Пам’ятаєте ту дивну ніч, після неї я сам не в собі, живу наче сновида який. Зніміть чарі, інакше як я шукатиму вашу онуку?

Я хотів ще щось добавити і вона чекала — що саме, але у мене не вистачило нахабства запропонувати ще одну таку ніч. Вона підійшла, поклала свою теплу долоню на моє плече.

— Витоки своєї млості пошукай у собі. Я не чаклунка, а що стосується тієї ночі, навіщо це тобі. Я літня жінка, чоловік відцурався, молодої закортіло…

— Мені байдуже які твої літа, з жагою до тебе я долинав сьомого неба! А що зараз?

Натомість вона уп’ялася мені в очі, не розуміючи, жартую я, чи кажу правду.

— Ти такий дражливий, — всміхнувшись куточками вуст, промовила тихо. — Почав говорити, так викладай хто там керує отим сьомим небом. Надіюся не наші державні керманичі?

Я раптом порозумів що з нею каші не звариш.

— Мені б чогось поїсти, під чарочку… зранку ходжу голодний.

— Отак би й давно, а чарочку і під чарочку зараз щось надбаємо.

Смерть під завивання вовка

Семен Соняшник бачив вовка за декілька часів до своєї загибелі. Він саме повернувся з міста, біля сільради розрахувався з таксистом, припалив сигарету і почав пускати вгору кільцями дим. Курити і пускати кільця він навчився у Макогона, від котрого останнім часом придбав чимало дурних і добрих звичок. Дурними — він числив чарку горілки і сигарету за обідом, добрими — повагу до будь якого стану людей, працелюбство, вміння, при будь якій розмові, не виходити за межі пристойності. Він проігнорував виникле було бажання зайти до Леоніда Борисовича, поділитися останніми новинами про учорашню бійку поміж кланами чорних лісорубів, але останнім часом до прес-бюро Макогона стільки поступало гидотної інформації, що повертатися до прочитаного не було бажання. Отак, покурюючи, і пускаючи в небо димки, він рушив у напрямку своєї хатини. Смерки ще не встигли розповзтися подвір'ям, у небі — жодної хмаринки, сонце з-за обрію ще махало рожевим полотнищем, бажаючи мешканцям села доброго відпочинку. В таку погоду особливого бажання бігти до хати у Соняшника не виникало. Він проминув свою хату, хату Горинів, Козаченків, дійшовши до колодязя, напився води із цеберки Бели Харитонівни, яка саме наповнювала молочні бідони для поливу городини. Він зробив було рух допомогти жінці довезти до двору візок з водою, але раптом побачив вовка. Бела Харитонівна не звернула на вовка уваги, бо очі вже не ті, щоб розрізнити собаку від вовка. Коли, поскрипуючи колесами, Харитонівна з візком рушила до хати, Соняшник, не без щему в ділянці серця, почав повільно посуватися до непроханого гостя. Зупинився кроків за п’ять, спитав, пильно вдивляючись в очі звіра:

— Якщо по мою душу прийшов, кажи в чому провинився?

Вовк піднявся на лапи і, озираючись, рушив до автобусної зупинки. Побачивши, що Соняшник не реагує на його запрошення, підійшов знову і знову рушив, безумовно запрошуючи слідкувати за ним. Але гратися з вовком у Семена бажання не виникало, він помахав йому рукою і через п’ять хвилин був вже у себе вдома. Вночі, зручно улаштовуючись під одіялом, він ще довго чув вовче завивання, але не придав йому значення.

Тільки завдяки Белі Харитонівні, яка, посуваючись вулицею, звернула увагу на незачинені двері в хату Семена, його тіло було знайдене опівдні другої доби. Він лежав у своєму ліжку, з міцно затягнутим на карку собачим ошийником…

— Хтось подбав щоб вбивство Семена Соняшника було схоже на помсту.

Це промовив слідчий, хлопчина із сірим від втоми лицем, і зеленого зблиску очима.

Марія сиділа на порозі своєї хати, витираючи очі квітчатою хусткою. Її мати, Світлана Георгіївна, стояла за її спиною, пильно стежачи за натовпом біля хвіртки Соняшників.

Але я був певен, щоб знайти вбивця, треба зазирнути в душу Марії Горинь. Що саме вона є каменем спотикання в серії невпізнаних трагедій. Зовсім, зовсім не випадково вона відмовилася бути моєю дружиною.

Але все це були тільки гадки, тільки міркування блукаючого по смітниках часу журналіста. Не знаю, хто керує сьомим небом, але життя наше спрямовують до пекла не зовсім дотепні керманичі. Не знаю про що зараз думала-гадала Світлана Георгіївна, на лиці якої все ще жевріла таємнича усмішка минулої ночі.

—Тепер ти розумієш чому від мене втік мій чоловік Касянович, — із журливою іронією казала вона.

Семена Соняшника поховали на кладовищі в лісочку за Чорної річкою. Замість хреста, на могилу поклали камінь з вибитою на ньому книжкою і датою народження та смерті. Йому на той час сповнилося тридцять два роки. «Росія вбиває молодих!», — тяжко зітхнула Харитонівна, поставивши на пагорбі склянку з горілкою і шматок жовтого кукурудзяного хліба. Вона сама розтовкла зерна кукурудзи і спекла невеличкий буханець, пам’ятаючи як любив Семен кукурудзяну їжу, якою б вона не була.

— Ну, хіба ж так можна, — дорікала мені Світлана Георгіївна, коли одразу після похорон Соняшника, в його смерті я почав звинувачувати її доньку Марію. — Ти переслідуєш примару. Марію залякують дзвінками, вона, здогадується хто може дзвонити, але не певна у своїх висновках. Гадаю, я теж знаю правду. Щойно почула від знайомих Касяновича, що в місті з’явився Хмелик. Тобі це прізвище нічого не говорить, але у Касяновича з Хмеликом один бізнес, вони пов’язані досить темними справами, але мають надійну підтримку в уряді Москви…

— Хмелик… Хмелик, десь я вже чув це прізвище, — пропускаючи повз вуха нотатки Світлани Георгіївни, промурмотів я. — Він місцевий, чи як?

— Кажуть, що народився в невеличкому містечку Єврейської області, там його родинна оселя, але вчився у Москві, там і тримає свій бізнес…

— Здається я знаю, що ви маєте на думці, ваш чоловік зрадив вам, чому б на нього не скласти вину за вбивства в його рідному селищі. Але ж Касянович розжився моєю дружиною, красунею, років на тридцять молодшою за нього. У мене теж є повід обливати його грязюкою. Але саме цей повід і не дає мені цього зробити. А щодо Хмелика, чи не той це хлопчина, котрому Марія віддала на виховання свою дитину? Гіпнотична теорія. Чув від Марії, що він мріяв одружитися з нею. Можливо, це не стільки його бажання, скільки пропозиція Касяновича. Як-не-як, Марія — донька, хлопчик — онук… Чи не в цьому багнищі собака закопана?

Сонце, що заливало срібним промінням кімнату, в котрій ми гуторили зі Світланою Георгіївною, пірнуло за облямівку вікна, і в приміщенні відразу потемнішало.

— Може — по склянці кави? — стрільнула вона в мене своїми вразливими очима. — Можна з коньяком?

— Атож, чому б не випити, а потім не помститися людям, котрі нам зрадили. Я на таки справи пожадливий. Але, скажу відверто, якщо цей Хмелик і ваш чоловік повинні в смерті Семена Соняшника, за мною не заіржавіє. Недарма дівоче прізвище моєї неньки Вовк. Марія Вовк. А я саме в матір…

—І який тобі в тому сенс? Десять-п'ятнадцять років таборів, а нам з Марією нелюбого онука виховувати. Нехай собі живуть, царюють собі та діткам на втіху, та й нам з Марією в підтримку. Майно при розлучанні ми поділили порівну, а майна у нас було на мільйони доларів. Отак хлопче…

Я подивився на окреслене іронічною усмішкою лице Світлани Георгіївни і в мене відразу зникло бажання пити коньяк з кавою, а потім займатися улюбленим ділом з цією й досі недоступною моєму порозумінню жінкою.

Коли я вийшов, за дверима все ще лунав її переможно-хвацький регіт, і ледь не істеричні вигуки:

— Теж мені месник знайшовся… щеня недорізаної вовчиці…

День народження Марії

Я вже не вбачав що діється за межами мого світозору, те, до чого можна було торкнутися пальцем, сунулося на недосяжну відстань. Не порозумівся я з Сергієм Пономаренко, подвійне дно почало уздріватися у коханки Марії, від думок йшла обертом голова, нудило, нестерпна туга здавлювала груди, коли на ніч не поверталася додому Настя.

—Ти не захворів? — питала Тамара Шведченко, коли ранком засмучений приходив до редакції.

Вона хапала мене за руку, заводила в кабінет, пригощала гарячою кавою: сідала напроти, з усмішкою закоханої матері, спостерігала як я п’ю, підсовувала печиво, або «снікерси», які я терпіти не міг, але їв, щоб вдоволити цю, не зовсім мені зрозумілу, жіночку. Якщо негайно викликав редактор, повертаючись, я допивав знову таки гарячу каву, і не міг второпати як оце напій не охолов за півгодини нашого спілкування з редактором.

Мене оточували ґречні, цікаві люди, але писали ми в газету зовсім про інших: злодіїв, хабарників, невігласів. Якось по натхненню я написав нарис про підприємця-водія Олексія Гриздренка, але редактор відрадив друкувати його в літературній газеті, назвавши нарис «літературою».

— Проблеми треба подавати сухою газетною мовою, бити у самісіньке око, як це роблять мисливці, полюючи на коштовного звіра. А оці твої поетичні витівки… кому вони сьогодні цікаві!

Я всміхався, знизуючи плечима, бо сучасні газеті давно вже повибивали мені всі очі, і я їх не читав, бо досить було майнути оком по газетним шпальтам, щоб порозуміти про що сьогодні пишуть.

А тут ще подзвонила Марія, запрошуючи до Чорної Річки на свій день народження. Приїхав з подарунком — букетом червоних троянд і сувеніром: бісеням з червоними ріжками і чорним тризубцем у руці. Світлана Георгіївна була в захопленні од бісеняти, але Марії сувенір не сподобався. Вона запідозрила що — це натяк на її невірність мені, як коханцю. А тут ще моя жартівлива репліка: «Нічого не поробиш, доводиться рогатому ходити!» Скажу відверто, я не мав на увазі саме Марію, на той час роги мені щодня наставляла моя дружина Настя, але іменинниці настрій зіпсував хтось інший, я тільки підбавив олії у вогонь.

Святкували день народження Марії у кав’ярні Семена Соняшника «Сонячний ковчег». Після смерті Семена в приміщенні господарював голова сільради Леонід Поротов. Не прийшов на свято батько Марії Василь Касянович. Світлана Георгіївна повідомила, що він від’їхав до Москви по негайних справах. Господарювали в кав’ярні Леонід Поротов, його секретарка Влада Олегівна, дільничний міліціонер Степан Семенович, і, незнайомий мені, слідчий прокуратури Віктор Яшников, високий, плечистий красень з нахабною усмішкою улюбленої в свою постать людини. Не знаю вже, запрошувала його Марія, чи прийшов сам, але дурний настрій жінки я пов’язував саме з його присутністю.

Коли посідали за стіл, прийшла Бела Харитонівна, щось пошепки сказала Марії, та погодилася і незабаром у кав’ярні, з букетом червоних троянд, з’явився Олексій Гриздренко. Не знаю вже, якого бісу утямилося Світлані Георгіївні лічити квіти: в букеті Олексія вона нарахувала двадцять дев’ять троянд, в моєму — двадцять вісім, бо Марії стукнуло саме двадцять вісім. За кожний рік по троянді. Мені й в голову не прийшло, що живій людині дарують букети з непарною кількістю квітів, а парні — тільки мерцям. Я не помітив, коли Світлана Георгіївна відщепнула одну квітку з мого букета, це був шляхетний вчинок з її сторони. Коли вона оголосила результат рахунку, Марії більш сподобався мій букет, бо робив її молодшою, а букет Олексія — старшою на цілий рік.

Третю чарку Марія запропонувала, не чокаючись, випити за «землю пухом» для Семена Соняшника. Не треба було цього робити, бо відразу ж розмова почала точитися навколо останніх трагічних подій. Розв’язав язика слідчий Яшников, у смерті Соняшника він почав винити якщо не мешканців селища Чорна Річка, то їхніх друзів, у лічбу котрих попадали ми з Олексієм Гриздренко, як претенденти на руку та серце Марії Горинь, яка на той час майже погоджувалася одружитися за Соняшником. Це було надто химерне припущення, бо кав’ярня, в яку Соняшник вбухав чимало грошів, тепер належала Поротову, нібито таким був заповіт Семена. Але й присутність на дні народження слідчого прокуратури теж викликала деякі питання. Якого біса він тут вештається? Чи не черговий претендент на руку та серце Марії? Не втерпів я тоді, висловив свою здогадку: Мені байдуже хто кінець кінцем володітиме майном та грішми Горинів. Мене цікавить сучасне життя з усіма його забобонами.

—Я думав що у Соняшника буде довга життєва путь. Шляхетна, добре освічена людина, яка нікому не бажала й не творила зла, і раптом така смерть. Навіть вовки оплакують мерця, виють над його могилою. Є в мене надія, що саме вовки помстяться за смерть Сергія, винюхають скривавлені руки вбивця…

Не треба було мені оголошувати свої думки, та сп’янів, бачте, трохи. До того ж настрій був не з кращих. Передчуття було, що за мною теж ходить по п’ятам чорна кримінальна смерть. І давно б настигла, якби не Макогон. Але Макогон теж у багатьох місцевих підприємців у печінках сидить.

Багато чого я ще не розумівся у сучасній дійсності. Я дивився то на Марію, то на слідчого, сам не розуміючи — за яким бісом, бо Марію це дуже нервувало. Я почувався, що останнім часом стаю завадою на життєвому шляху родини Горинів. Світлана Георгіївна зиркала на мене, гнівно зблискуючи оком. А може так мені здавалося? Нарешті вона встала, з бажанням одарувати нас своїм красномовством. Треба було говорити про Марію, бо святкували ми день її народження, але в центрі її уваги знову опинився я.

— Твоя, Тарасе, проблема в тому, що ти не маєш проблем, і дивишся на людей з підозрою маляти, якому дорослі здаються злими велетнями. Журналістові треба вживатися в суспільство, зазирати за обрій не завжди нам приємної сучасності. Ти чекаєш від життя чудес, теплого притулку, слави, а сам же й завдаєш собі клопоту, будуючи загати на шляхах до нього…

Я стояв і глипав на жінку, не розуміючи про що вона говорить. Про яких велетнів? Вбивці почесних людей — велетні! Яка мерзотність! Не велетні вони, а шавки, які, оволодівши шматком шинки, шкіряться від жаху, що її у них віднімуть. Мене наче блискавкою вдарило, я ледь не зашкварчав від обурення, і багато б чого наговорив у відповідь, якби не Марія. Вона рвучко вийшла з-за столу, підійшла до мене, з рожевим від гніву ластовинням по щоках.

— Нічого ти не розумієш… бо живий ще…

Краєм ока помітивши як вскочив з місця слідчий Яшников, я обійняв Марію за плечі, і, підштовхуючи до виходу з кав’ярні, з відвертістю п’яного сказав.

—Здається, я знаю, дівонько, на що ти натякаєш. У мене до тебе одне-однісіньке питання: чого отому півню від тебе треба?..

Сама того не розуміючи, Марія тільки стверджувала мою підозру, вліпила такого ляпаса, що я ледь втримався щоб не відповісти тим же. Але майже відразу за нами, на поріг вийшов слідчий прокуратури.

— Так йому, так, щоб не чіплявся, — з легкою іронією в голосі зауважив слідчий. — У жінки сусіда вбили, а він зі своїм залицянням…

Я схопив Марію за руку і ми рушили в напрямку її хати. За нами ледь не бігом поспішала Світлана Георгіївна, але Яшников так і залишився стояти на порозі кав’ярні.

Провести Марії допит з тортурами мені завадила Світлана Георгіївна.

— Слідчий недаремне сидить у тебе на хвості, а ви тут затіяли сварку, — схвильовано зиркаючи по наших лицях, сказала вона.

Я не на жарт обурився.

— Не сунулися б ви, Світлано Георгіївно, в наші справи, я роблю те, на що ви самі мене нацькували. А цей ваш слідчий… якщо не вбивець, то замовник обов’язково…

Це вже, порозумійте самі, було надто. Язик мій — ворог мій! Марія зиркала по вікнах, а це вже свідчило, що мої фантазії мають реальну підставу. Замовкла й Світлана Георгіївна. Сиділа на старенькому, купленому ще за часів Маріїного дитинства, диванчику, мовчазна, похила, наче гумова лялька, з магазину «Полуничка».

Я навіть уявити собі не міг, що у Марії може бути така важка рука: якщо не синця під оком, пляму на лиці я вже заробив. Колись, ще студіюючи в університеті, такі плями я отримував од Ніни, за те що ревнував її до кучматого красеня з юридичного факультету. А що далі робити? Хапати за комір слідчого та тягти до прокуратури? Смішно. Начебто це тільки його приватні справи. Без доброго напутника цей хлопчик і кроку не ступить. Але ж він певен у своїй безкарності. Він повпред влади, а я тільки тарган, котрого треба загнати в шпарину, щоб не бігав, не ремствував по сторінкам газети. Та й тарганів вже майже знищили.

Зовсім мені не по собі в ту годину зробилося.

«Занапастився, здійняв угору руки, відчув нарешті злущування серця. Хіба не так лущилося жовте обличчя соняшника? Соняшника, або Соняшникова! Проти кого ти, щеня, ошкірилося? Йшов би до церкви, вчився не противитися злому, та й животів би собі, як животіли твої поневолені царатом пращури. А ти поручкався з дияволом, занапастив душу, начебто щось тобі там за обрієм зблиснуло, розсипалося лелітками по небу. Смішній, який ти смішний, хлопче! Не лелітки небом, — то жмури від ляпасу перед очима пішли. Бажаєш отримати ще? Будь ласка, підставляй другу щоку! Покорися богові, мільйоноокому, мільйонорукому… Бог хоча й іграшка, але гратися з нею ризиковано. Мозок людини, наче губка, усмоктує інформацію, але не завжди може в ній розібратися, відрізнити коштовне зерно від луски.

—Я, мабуть, трохи потурбую тебе, — промовила занепокоєно Світлана Георгіївна. — На мою думку, ти пішов облудним шляхом, взявши на підозру слідчого. І те що саме Марія є каменем спотикання — химерна думка. Були б у нас гроші та харчі хороші, на нас би з Марією полювали, а так, що з нас взяти?

Вона ще довго розмірковувала над темою сучасного кримінального суспільства, але її доводи здавалися мені безпідставними, особливо що торкалося конкретного випадку. Я був на сто відсотків певен, що долею Марії, як і її оточенням, хтось бавиться або од нудьги, або сама вона ущемила кого. Хіба мало випадків, коли зграї підлітків забивають по вулицях ні в чому не повинних людей. Бісове телебачення провокує дітей на такі вчинки. А що роблять кінотеатри? На широкому екрані люди полосують ножами людей, кров цівками б’є з екранів! Але ж діти вже не жахаються. Діти скавучать від збудження.

Коли Микола Горбачов заподіяв перебудову суспільства, не сухий закон, а безперечно духовне піднесення, від надії жити в демократичній державі понизило смертність і підвищило тривалість життя. Обвалення дев’яностих, мільйони мерців — наслідок загибелі кращих надій. Це епоха дурисвітства Бориса Єльцина, яка породила відверту громадянську війну в суспільстві. Різноманітний тероризм — це відлуння тієї війни. Хіба сучасне життя подружжя Горинів не дріб’язок того вибуху? Уламки летять і ще довго летітимуть, бо хіба нав’язане народу православ’я, не та сама вибухівка, на котру влада поки що не звертає уваги. Якими піснями та молитвами не заколисуйте народ, він обов’язково прокинеться. Не даремно ж кажуть: чорти біснуються, коли розум спить. Релігія і спорт — зроблять людей патріотами. Міць людини не в м’язах, це я знав по собі. Тільки жага до досконалої правди, боротьба проти облудних державних закладів підіймає незламну мужність народу. М’язі ніщо, коли спить душа. Тисячу раз був правий Іван Франко, коли писав: «Вічний революціонер — дух, що тіло рве до бою!». Дайте людині чесну, не облудну освіту, і ми отримаємо те, про що сторіччями мріяли краще люди землі.

Отаке я випалив жінкам єдиним духом, ледь не бігаючи з кута в кут по невеличкій кімнатці, і махаючи руками від запалу. Мати з донькою сиділи за столиком у кутку біля вікна. На грубо потинькованій стелі грали відсвіти добре розпаленої груби.

— Може — по чарочці поки ти не охляв, пересичений стиглістю думок, — раптом підвелася Світлана Георгіївна. — Ти сам потрошиш те, що провадиш. Як щеня недорізаної вовчиці. Дух, що тіло рве до бою! Вічний революціонер хіба не вічний терорист? Давайте домовимося жити без терору.

— Чекаючи поки почнуть вбивати нас? Сумління людини повинне базуватися на ненависті, інакше на землі залишаться одні хижаки…

Потім, коли після першої чарки горілки, ми хильнули по другій, я подумав, що в запалі нагородив лишку. Але ж, по собі знаю, вибух ненависті — кращій захисник при зіткненні із вуличними бандюгами. Ненависть паралізує мозок нападаючих, тільки ненависть, розпалена до люті, до червоного пекельного зблиску в очах.

У мене виникло бажання негайно бігти, знайти слідчого і випотрошити з нього всю необхідну мені інформацію. Горілка завжди збуджувала мене до нестями, а в оточенні жінок-вродливиць, виникало бажання перекреслити все, що завдає людству шкоди, і перетворити збудований на іклах всесвіт у вистраждане життям братерство.

Химерне бажання, але ж зігріває душу.