03

3

Мугикаючи собі під ніс пісеньку про лиху козацьку долю, пан Ґудзик розглядував зворотній квіток від містечка Прохорівка, куди він їхав, як голова прядильного комбінату, означитися оптовим покупцем пробкової кори, яку місцеві хлопці знімали з місцевих бархатів. Автобус східно-корейського вироблення йшов занадто швидко, м’яка втома розливалася по тілу. Ґудзику кортіло віддатися її теплим хвилям, але снити в дорозі він не вмів. Допреш, було боязно, а вдруге — пейзажі, що лежали повздовж шляху, нагадували йому примхи дитинства, з лелеками замість хмаринок, темні ліси на схилах Карпат, звідки його в сорок восьмому році вивезли по етапу на Далекий Схід.

Він не пропустив нагоди з’їсти в кав’ярні містечка Зелений Мис шинка з пляшкою кави, але хапнув лишку, нащо його шлунок відповів буркотінням, звукові хвилі котрого досягли вуха молодої жінки, яка сиділа поруч, але пан Ґудзик побачив в буркотінні шлунка нагоду бути відчутим жінкою.

Краєм ока Ґудзик стежив за сусідкою. Йому дуже сподобалося її смагляве лице під кучмою білявого волосся. Гребінка на потилиці полискувала золотом. Ґудзик не мав підстави зачепити жінку якимось слівцем, але нетерплячка почути її голос стинала подих. Він навіть закугикав, коли жінка зиркнула в його сторону блакитними очима. На якийсь мить йому здалося, що сам Бог подивився на нього в свої таємні блакитні віконця. Але посмішка на вологих вустах красуні була цілковито земною. Жінка знала яке враження викликає її врода на крицеву частину людства.

Ґудзику кортіло розповісти жінці про свій бізнес, втямити який він розумний та винахідливий — віддав свій джип орендатору, себто своєму комбінатові, теперечки, окрема грошей, має шофера, котрий возить його, та ще й за джипом доглядає. А ще він, Ґудзик, має свій магазин, купує в Китаї та продає своєму комбінатові через свій же магазин будівельні товари.

Ґудзик навіть мугикнув від задоволення: гроші треба не заробляти, а робити. Заробляють гроші ткачі, але які то гроші! Він, як директор, має від комбінату за рік грошей більш, аніж усі робітники підприємства. До нового життя пристосовуються тільки розумні та винахідливі. А Ґудзик в юнацтві був саме капітаном винахідливих в Політехнічному вузі.

В портфелі у Ґудзика чекали своєї черги декілька плиток шоколаду.

Хотілося розповісти жінці, як вже два роки тому він посідав трон головного янгола в команді Бога, які гарнесенькі янголята цілували йому руки, а щоночі одного з них Бог присилав до його ліжка. Інколи прибігали з пекла бісенята: хлопці та дівчатка, бігали навшпиньки біля ліжка, давали поради янголам, зчитуючи їх з своєї пекельної Кама Сутри. Ото вже було кохання, так кохання! Зустрівшись з жінкою очі в очі, пан Ґудзик аж почервонів від сорому. Йому здалося, що красуня має хист читати чужі думки, а якщо це так, після бісеняти бути його коханкою не погодиться.

— Пробачте, красуне, — прошепотів пан Ґудзик. — Ви така гарна, що затинає дух. Повідайте, будь ласка, комерсантові, яким чином ми опинилися поруч? По ділу їдете, чи гостювати до кого?

— Їду неньку ховати, — занадто вже весело сказала жінка. — На сто третьому році вмерла, Пішла з цеберкою корову доїти, й не дійшла до пасовища. Сіла, кажуть, під явором, вперлася очима в небо та й відійшла. Завидна смерть, хіба не так?

— Так то воно так, але я й в його сто три не хотів би вмирати. Якщо будуть сили з цеберкою до випасу бігати.

— Я бачу, вам добре живеться?

— Живемо потихеньку. Людина я не хвалькувата, але скажу — на хліб та масло грошей вистачає. А з такою красунею, як ви, можна й до ресторану піти.

— І як часто ви до нього ходите?

— Красуні, як правило, всі одружені, так що — для мене таке свято велика рідкість.

— Може ще й скажете, що не одружені?

— Саме так і скажу. Третій вже рік як парубкую.

Декілька хвилин вони їхали мовчки. Пан Ґудзик загадав: заговорить першою жінка, буде у нього романтична пригода, а не заговорить, так тому й бути. Тратитися на неї він не стане.

В мурованій копанці на дачі пана Ґудзика заховані всі коштовні речі, як-то кільця, та намиста двох його жінок. В тій же схованці стоїть вкрадений з кабінету голови профспілки новий холодильник ЗІЛ. На початок дев’яностих ЗІЛ був надзвичайно дефіцитним товаром. Ґудзику й на думку не спадало, що за якимось десять років Росія не буде знати як здихатися цього товару. Заповзятливі хлопці натягли цього добра з усього світу, і теперечки кожному покупцю холодильника підносили подарунок, квіток на добре потьмарену московську зірку, Алегрову або Пугачову.

— До бісової матері вашу зірку. Сьогодні місцеві дівчатка співають краще, аніж оте пугало! — сказав колись продавцю Ґудзик, відмовившись купувати холодильника.

Коли Ґудзику запропонували квіток на концерт гумориста з „“Кривого дзеркала”, він витяг з кишені купюру коштом в тисячу карбованців і кинув її в лице продавцеві.

— Відчепіться від мене з вашими подарунками. Запропонували б добру книжку, чи що. На який біс здалися мені ваші московські мавпи.

Пан Ґудзик наполягав побалакати з директором супермаркету, але докладати директорові продавець відмовився.

— Над директором ще є хазяїн, але Марк Ліберович від’їхали до Німеччини.

Забравши з прилавка купюру, пан Горобець зашкутильгав до виходу. Він не любив суперечок, особливо з жінками, після кожної свари у нього починали затинатися ноги. В 1996 році, посівши місто замісника місцевої таможні, пан Ґудзик знайшов штампувальника, який наробив йому ґудзиків з поличчям Єльцина, Чорномирдіна, а врешті ще й Путина, передбачаючи, що ця мовчазна маленька людина посяде Росією.

Ґудзик вірив в свої невичерпні сили, в свої п’ятдесят він почував себе юнаком, знаючі, що переживе добрий десяток президентів. Які б вони не були злі та пихаті, до Ґудзика їм не дістатися.

Він був дуже охочім до жінок, але особливо бурхливим коханцем відчував себе тільки з донькою місцевого авторитета Опеля. Називаючи того за очі мерзотником, Ґудзик підтримував його зв’язок з шахраями КНДР. Доньку Опеля та його самого було вбито у 1998 році, в вересні, в той час, коли лисий Кириленко поголив не тільки чесну російську громаду, але й деяких мерзотників. Опель мав рацію з’їхати з донькою в столицю, але спіймав кулю на дорозі до літака. Поряд з батьком лягла й донька, коханка пана Ґудзика, Ірина Деркач.

Ґудзик не раз попереджував мене, щоб не ліз в суперечки з потенційним губернатором, а на той час - проводарем партії зелених Миколою Остапчуком.

— Будеш людиною Остапчука, віддам тобі дружиною доньку Орину, — натякав мені, щоразу як зустрічалися.

— Недобра він людина, ваш Остапчук, — всміхався я, — лячно мені оставити вашу красуню вдовицею. Йшли б ви в губернатори, пане Ґудзику?

— Мені не можна, — зітхав мій потенційний тесть. — Мене на три роки до в’язниці супроводжували, а я збіг. Спіймали б, якби не Горбачов. А як полізу в губернатори, усе це випливе, й піде твій Ґудзик по етапу до самого Магадану.

Багато часу пан Ґудзик проводив біля своєї доньки, мовчазної красуні з видовженим обличчям й вологими синіми очима. Орина була паралізована: плигнувши з берега в море пошкодила собі хребта. На початок дев’яносто шостого Ґудзик якимось чином відправив дівчину лікуватися в Америку. Ходила чутка, що батько продав доню на органи янкі, у якого десь у Філадельфії вмирала від дурної хвороби жінка.

Ствердити такого факту міг тільки сам Ґудзик. Місцевій владі було не до Ґудзиків. Тим часом, ще вчора безробітний неборак, відкриває з якимось янкі фірму по оптовій продажі курячих ніжок з Америки.

Якось я запитав Ґудзика.

— Навчить, пане, як водночас стати крутим та багатим?

— Треба допреш усього навчитися складати вірші, потім одружитися, народити дочку, й віддати її заміж за багатого американця. Учора вона була хворою, а сьогодні бігає, як молоденька лань.

— Так ви ще й вірші складаєте, пане Ґудзику?

— А то як же. На сучасні теми зараз мало хто пише.

На жорнах часу не до жиру,

Людині боязно за кров,

Коли їй винесено вирок

Розп’ятій бути за любов.

Беріть усе, що маю: м’язи,

Трощите навіть кісточки,

Але не пийте кров, одразу

Коли почне вона текти.

Не шкода вмерти, шкода помсти,

Яка крильчатками встає

На краплях крові, де дорослі

Діткам втлумачують своє.

А як відгукнеться надія

Хіба родина зазнає,

Коли життя навколо діє,

Життя, та тільки не твоє.

— Філософічного вірша ви склали, пане Ґудзику. Але хто їх зараз не складає. Сучасні поети, як і радянські, вчаться пливти проти течії. Я маю на увазі політичну течію.

— Авжеж, не підприємницьку. Проти неї навіть дурні не плавають.

Донька пана Ґудзика, Орина, приїхала з чоловіком, щоб назад від’їхати вагітною. Сучасний янкі був сином місцевого коваля Цвяха. В дев’яносто третьому він від’їхав начебто в Україну, а опинився в Америці. Виробляючі крицеві квіти на цвинтарі заробив добрі кошти, половину з них віддав, щоб поставити на ноги Орину, яку знав ще малим дівчатком.

Пан Ґудзик не міг нарадуватися зятеві. Коли американцю запропонували йти кандидатом на посаду місцевого голови, Ґудзик якось сказав мені:

— Цвях, щоб ти знав, люди мудра, але м’який характером. Такому на троні робити нічого, з’їдять з тельбухами.

У Цвяха була тепла, трохи навіть соромлива посмішка. Говорив він занадто лагідно, чоломкався навіть з місцевою біднотою. В юнацтві він писав вірші, присвячуючи їх вчительці української мови, тоді ще в деяких школах Приморського краю був такій предмет.

Сховатися б твоїх очей,

О, люба вчителько, забути,

Що я дитина,

гідним бути

Не тільки днів, але й ночей.

Клас реготав, читаючі вірша, а особливо образливо вів себе Ґудзик. На вірш Цвяха він відповів своїм.

Натяк я зрозумів, прозорим.

Був твій натяк, я зрозумів,

Коли ти про любов гуторив,

Не тільки серцем пломенів.

Зі твору Гудзика сміялося потім усе село.

Відтоді вже й почав писати вірші однокашник Цвяха Петро Олександрович Ґудзик.

Гралися батьковим оселедцем.

Дуже він нам сподобався,

Доки за оселедця у батькове серце,

А може в потилицю, або в лице

Кат стрілив з гвинтівки за оселедця,

За те, що дідів він своїх кохав,

Може в лоба, а може в серце...

Здригнулася земля, коли батько впав.

Лише Вкраїні було байдуже.

Вона катувала своїх синів,

Бо дуже Росію любила, дуже.

Коли за ним прийшли, він реготав,

Коли уводили від гніву

Він зблід, червоним він не став,

Майнувши блискавкою в зливу.

Коли Ґудзик прочитав на уроці цього вірша вчителька підійшла й поцілувала його в лоба. Вона попереджувала нас, що Петро Ґудзик з часом визріє в великого пролетарського поета.