05

5

Ми їхали поки не смеркло. В блідому сяйві місяця річка та ліс за нею виблискували срібними цятками. Тиша стояла така, що чути було плескіт води на камінцях, хоча до річки з пагорбу, де стояла хата Євгена, було не менше як півкілометра.

— Гляньмо уважніше на карту району — дев’ять горбів та добра сотня пагорбів, і все під лісом. Невеличка річка, що впадає в Амур, починається з гір. Хто спав на березі біля багаття, бачив різні знамення. В проломах неба з’являлася людина, а за нею зашемріло легке світіння, наче б то крильця райських пташенят. „Цього не може бути, — твердять атеїсти, а я якось запитав у неба: „“Боже, у чому ж істина?” І була мені відповідь: „ “Істина — це ти!” Люди вагаються: вірити чи ні, а я повірив. Бо насправді — істина, не Бог, а людина.

Розмахуючи цигаркою, Євген обійшов машину, чоботом постукав по колесам.

— Враження було насправді магічне. Люди балакають, що злочинець, побачивши небесне диво, знепритомнів, а як очухався, пішов геть до лісу й повісився. Зробив собі зашморг з краватки. Але вмерти йому не дали, кажуть — Бог врятував, надіслав місцевих діточок. Зараз він служка у якомусь приході. Дуже, кажуть, набожним став.

— Припустимо, що все ото правда, і Бог каже, що істина — це ми. Якого тоді біса ваш злодій в зашморг поліз?

— Мабуть, щось дуже гидке вкоїв колись. Совість замучила.

— Отаку б совість російським олігархам та політикам!

— Вони скоріше Бога розіпнуть, чим повісяться, біс їх усіх забирай.

— У такому разі, підемо до хати, вип’ємо по чарці, та й ляжемо спати. Біля багаття під зоряним небом.

— Од бачте, ви вже віршами заговорили! Справді кажуть, ліси наші дивні.

Двері було замкнено на засув. Різко смикнувши за кільце, Євген відчинив їх, і, вказуючи рукою в темряву, запропонував.

— Заходьте, будь ласка.

Не встиг я ступити на поріжок, як на стелі засяяла невеличка люстра.

— Тільки не лякайтеся. Хатку збудував мій товариш, Олександр Шевченко. Золоті у хлопця руки. Світло та тепло він має від сонячних батарей, тільки-но почне подолати смута, заграють музики. Музична скринька, а не хатка.

На перший, правда, погляд. Через годину я не знав куди дітися. За вікнами сяяло сонце, скрізь віття смерек струменіло його проміння, а хата дзвеніла дурним галасом співаків та музик.

— Пробач, Євгене, ще хвилька і в мене піде обертом голова. Якщо не станеться щось гірше. Це катівня, а не хатка.

Моє спітніле лице було блідим, в скронях боляче стугоніла кров.

— Невже я тобі нічого не значу, Євгене? За що мені оці муки.

— Ви, Олександре, значите у мене дуже багато, однак я не можу повірити, щоб кращій російський гурт не сподобався поетові.

— Я споживач музик від живої природи, Євгене. Приїхав в Обухівку послухати гомін пташок, дзвін зірок у небі, та шепіт річних хвиль з осокою. А ти мені гурт...

Спати біля багаття під зоряним небом ми полягали на теплому килимі. У Євгена ще полискувало щойно поголене обличчя. Шепіт ліса з річкою деколи порушав гуркіт каміння в кар’єрі та крик сови в березовім гаю за річкою.

Євгена дратувало моє мовчання. Він скиглив наче песик під дверима, коли його не пускають до хати. Декілька разів бігав до річки, сидів насупившись на охололому килимі, а десь опівночі, нічого мені не сказавши, пішов до хати. Я лежав одинцем під високим зоряним небом, намагаючись упорядкувати свої думки, та дійти висновку, чи не моя вина в тому, що ми з Євгеном не можемо порозумітися. Я не хотів би з’їхати з глузду, під приголомшуючі концерти сучасних гуртів. А Євген звик не тільки снити, але й робити, оточений в отій дурній какофонії звуків.

Прокинувся я в час, коли сонечко простягло до мого лиця свої теплі зворушливі пальці. Спочатку я відкрив одне, потім друге око. На килимі біля моїх ніг, зосереджено дивлячись на мене, стояла сорока, іноді ховаючи дзьоба під крило, наче висмоктуючи з-під нього заховану там їжу.

Коли я сів, сорока зосталася нерухомою.

Дивуються пташки, що за людина

Спить на землі, не знаючі, що птах

З людиною — матерія єдина,

І на землі єдина і в віках.

Жалкуючи, що не маю при собі зошита з олівцем, я збіг по вологій траві до річки, побігав збризкуючи водою пісочок повздовж берега, потім двічі пирхнув у зелене віття нахилених над річкою верб. Весь цей час на мене з берега стежила знайома вже мені сорока. Мабуть мала надію, що прочитаний ранком вірш буде мати продовження. У мене при собі не було навіть скоринки хліба. Я побіг до хатини, взяв скибку хліба й поклав її на стовпчику горожі. Євгена в хатині вже не було, але на столі лежав зошит з його новими віршами.

Від полум’я, що б’ється під ногами,

Куди б не йшов, куди б не поспішав,

Не утекти, воно біжить за нами,

В обличчя дише смородом і страмом.

То не земля палає, а душа.

Я закрив зошит. Заплющивши очі, довго сидів, слухаючі як парусиною на вітру б’ється народжене фантазією Євгена Летюка полум’я. Читати далі я вже не міг, на мене було досить одного вірша, щоб признати за Євгеном поета незвичайного таланту. Коли я відкрив вічі полум’я вже йшло не тільки долівкою, воно бігло по стінам, по віконницям, навіть по зошиту, в якому пульсувало породивши його джерело. Але я вже знав, що рукописи не горять, і засунувши зошит в кишеню, підстрибуючи від обпікаючого ноги полум’я пішов до автобусної зупинки

У радянської влади злиденних людей не було, бо не було шахраїв, які будують собі мармурові фортеці, зі критими золотом убиральнями та кокосовими пальмами у скляних вітальнях.

Знервований напруженим чеканням, пан Ґудзик неспокійно цигикав, чим виводив з рівноваги доньку.

— Вбивство генерала справа темна. Не спромігся ж й насправді Цвях взяти на душу такий гріх. Хіба що дізнався про щось випадкове. Колись пан чекіст натякав, що має папірці на кожного, хто в тридцяті роки був мешканцем нашого містечка. А Цвях в юнацтві бешкетував, слугуючи вашім і нашім.

— Не було його на подвір’ї генерала. Дався вам отой чекіст! — розпачливо вигукнула Орина. — Я зараз же побіжу до дільничного, скажу, що всю ніч була з чоловіком. На кінець, він американський громадянин!

Вона й справді побігла до дільничного, струнка з розпущеним золотим волоссям, — волоока русалка з набитого лотосами ставу.

Я побіг слідом:

— Мені бракує тебе, Орино!

Не озираючись, вона витягла з волосся золоту змійку й жбурнула її на дорогу прямо мені під ноги.

Я підбіг, підняв змійку й з ненавистю жбурнув у чагарники.

— Не буде тобі долі, Орино!

— І тобі не буде, Олександре! А змійку знайди, вона коштує квітка до Америки.

— Подавись ти своєю Америкою!

Раптом блискавкою мене опекла думка: вона не долетить до Америки. Її тіло на зеленому тли лісу стало прозорим, як тіло батька, за тиждень до смерті. Я знов побіг за нею, і, схопивши за плечі, побачив залите слізьми обличчя.

— Оксано, дівчино моя!

— Дурний, я люблю тебе, я загину одна в багатому пустому домі.

Я кричав, і тряс жінку за плечі.

— Про Америку мовчи. Я ненавиджу янкі, ненавиджу господарство яке краде моїх друзів, мою кохану жінку, а ще більше ненавиджу усіх вас, христопродавців, череванів, які цвіркають на родинні почуття, на могили своїх батьків...

Посмішка на лиці Оксани вискубувала з мого серця останні дротики образи.

— Ти звик до злиднів, Сашко. Тебе лякають просторі зали, добра прислужниця в домі, щаслива дружина. Ото ж знай, твоєю я буду тільки-но у Філадельфії.

— А я твоїм тутечки, або в Україні.

— Кращого ти нічого не придумав? В Україні? Полягаємо рядком з голоду вмирати. Як вмирала в тридцяті роки за колючими дротами родина мого батька...

— Краще вмерти за дротами, аніж в Америці.

Я відчував як попеліє від гніву моє серце. Гидотна на себе, за те, що підтримував у дев’яносто третьому Єльцина, штовхала мене до лісу. Я вдивлявся в рослини, шукаючі мотузку, з якої можна зробити зашморг. У мене не було навіть паса, щоб стягнути собі карк. Не було ножа, щоб пробити собі серце. Але в мене був янгол-охоронець, Тарас Шевченко, і, заливаючись слізьми, я почав голосно читати його вірші.

В Україну ідіть діти,

В нашу Україну,

Попідтинню сиротами,

А я тут загину.

Вірш був довгим, з розпачем і вірою в майбутнє, його можна було читати з початку в кінець і з кінця до початку.

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, мов пилину,

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину.

Орина прибігла на мій голос. Вона зламувала і жбурляла мені в лице вологе віття рослин, звинувачувала мене в усіх смертних гріхах, а закінчилася наша свара у мене вдома, поцілунками суміш зі слізьми та прокляттями недосвідченому про наші справи богу.

Бажаю все забути, щоб обдурити час.

Не море, — кров у скроні, як у каміння б’є.

В роботі і в коханні не все у нас гаразд,

Не все гаразд у людства, якщо те людство є.

Мабуть у пана Ґудзика теж урветься терпець, вислуховувати мої поетичні висновки. Особливо що стосується взаємин людини з богом. Він признався, що зробив донці натяк, поїхати з нею до Америки замість Цвяха. Хай вона діточок виношує від тебе, а що до ліжка, хіба я старіший за Цвяха? Негайно, кажу їй, поїду. Образилася, суча дівка, наче би дитиною виховувалася не батьком. Та біс з нею, Сашко. Ти людина великомудра, чи мало жінок виблискує стегнами, щоб привабити молодого та гарного...

“„Може й насправді одружитися, — міркував я, повертаючись від Ґудзика в свою комору під горищем. — Доки всі дівчатка до Америки не з’їхали. А то ще доведеться брати дружиною абияку місцеву повію...”

В голові виникла остання бесіда з Петром Ґудзиком.

— Дружина ваша була жінкою доброю?

— За малим винятком...

А що ото був за виняток, він так і не сказав.

Коли потяг з Ориною та Миколою Цвяхами відійшов від станції, я спав. Спав так довго, що встиг побачити чимало добрих снів. Давалася взнаки нервовість останніх днів, коли слідчий оголомшив мене здогадками, одна страшніша за другу. Де я був і що робив у той час, коли було вбито генерала? Цятку в цьому питанні поставив Микола Цвях

— Саме тоді Олександр спав з моєю жінкою, виконував наказ зробити мені наслідувача, бо я за своїм віком на такі дії вже не здібний.

Я підозрював, що генерала вбито паном Ґудзиком на гроші Миколи Цвяха. Але про те нікому не сказав, навіть собі, коли йшов за труною славетного радянського чекіста.

Ми з Марією Кріпак складаємо українські вірші на рівні підсвідомості. Вона викладала в школі російську мову, я зокрема Кобзаря нічого за останні тридцять років не читав, але буває час, коли мозок сам переключається на рідну мову, і ми викладаємо на папір свої почуття зі стрімкістю скорого потяга.

День починався без сонця. Хвилі Амуру мляво плескотілися в ковзких камінцях узбережжя, де сонний рибалка, чиркаючи сірниками, ніяк не міг запалити багаття.

В міських будинках понад молом, на вимощених сланцем подвір’ях, човгаючи черевиками, ходили сиві діди, чекаючи на листоношу з пільгами на їх скучне скривджене життя.

В кам’яному будиночку, у тимчасовому притулку, Петро Гудзик в котрий вже раз перераховує коробки з ніжками американських бойлерів. Його бізнес цілком залежить від приходу листоноші, бо кожен пенсіонер мав відлічити Ґудзику вартість ніжок, які вони з’їли на протязі чергового місяця.

На кам’яному пагорбі, в яскравому сяйві сонця, гордливо марили будинки нових руських, особливо будинок робітників митних та податкових служб, джипи та лімузини котрих своїм ревом загнали рибу в далекі протоки ЄАО.

З жаги до пригод, чи може від нудьги, пан Гудзик дав у своєму торговельному складі притулок жінці бальзаківського віку, яка зустрічала кожного покупця зніяковілою посмішкою, наче соромилася робити у людини, яка висмоктує останні соки з бідних пенсіонерів. В її рипучому голосі чулося незадоволення хазяїном, це давало покупцям надію на те, що Галина Петрівна не скривдить, не обдурить бідних людей, бо живе поряд з ним не один рік.

Під кришкою каналізаційного люку лунали голоси, жіночій булькотів невиразно, зі якимось острахом, а чоловік наче вовтузився над чимось важким, приглушено пихтів та лаяв почім світ жінку.

— Держи ліхтаря, дурна баба, доки мені не обридло валандатися з тобою в оцій гидкій грязюці.

— Не треба було вантажити совість отруйним мерцем. За сто баксів стільки клопоту.

— А ти як хотіла... шинка з’їсти та на мої яйця сісти.

Пан Ґудзик спробував було зрушити кришку чоботом, але вона щільно сиділа в пазах люка. Тоді він став на коліна, і одразу в носа йому війнуло таким смородом, що Ґудзик відсахнувся, закривши лице носовою хустинкою. Під криш-кою люка запанувала могильна тиша.

Мимовільна усмішка виникла на вустах пана Ґудзика.

„Якісь невдахи валандаються з мерцем, одержавши за роботу добрі гроші. Небіжчиком може бути банкір Баринов, якого вже тиждень шукає вся містечкова міліція. Ґудзик й думки не мав, що вбивці знаходяться поряд. Але хіба він не міг щось заробити на цьому ділі. Якщо не гроші, так славу. Сховати тіло мерця за добрі гроші він погодився б сам, але... за добрі.

„Найкраще — застукати злочинців в оцій смердячий ямі з мерцем в руках! Або допомогти невдахам, якщо їх кишені тріщать від баксів!

Хлопчиська, що йшли до школи, зупинилися біля стоячого на колінах Ґудзика.

— Може вам лікарку позвати, дядечку?

Чемність школярів дратувала Ґудзика.

— Ви, хлопчики, йдіть собі, запізнитесь, вчителька почне скаржитися батькам. Навіщо вам такий клопіт.

Ґудзик зосереджено схилився над люком. Було чути як дзвінко падають на щось залізне краплини води, але люди начебто вимерли. Ні шерехтіння одягу, ні приглушеного дихання.

„“Ні, треба таки оповістити лягавих, піймають злиднів, героєм буду!”

Ґудзик навіть гигикнув від задоволення уявивши себе героєм в сяйві телевізійних юпітерів.

„“Або в’язнем за чужий злочин, щоб не всував свого носа, куди не слід!”

Відчувши дотик холоду до серця, Ґудзик схопився і ледь не бігом рушив шукати офіс скупника на цілий рефрижератор ніжок Буша. „Якщо діло вигорить, я матиму більше, аніж зароблю валандаючись з отими ретельними негідниками.

Головний біль був наслідком перевтоми. Звечора я понехтував прогулянкою в садку, випив склянку густої кави, але натхнення до праці так і не прийшло. Роздратований безсонням, десь о п’ятій ранку я заказав собі молоду повію, але прибігло якесь пугало, і я послав його на всі чотири.

Поспати мені так і не довелося. Довго сперечався з сутенером нічного метелика, котрий вмирав від жаги випити. Коли я сказав, що заказував повію молоду, отой сутенер, сказав, що приходила до мене його дружина, а зараз він пришле доньку. Але мені усе це остогиділо, і я послав його як можна далі.

Я не виключав можливості, що прийде сам сутенер, але прийшла його донька. Посоромивши, а більш пожуривши, я дав дівчині двісті карбованців за її та батькові турботи. Зніяковівши, вона сказала, що повією ніколи не була, що таким чином вони з батьком та ненькою заробляють гроші. Ненька пристаріла вже, вродою не блищить, а коли вона приходить до мужика ранком, йому нічого не остається, як дати дівчині на хліб, а батькові на горілку.

Моє життя було великим порожнім покоєм. Наче стерильна палата в лікарні. Причеплене на гвіздочок поличчя Тараса Шевченка давно вже стало моєю іконою, я молився Кобзарю, читаючі його поеми, а коли це обридало, вимкнувши світло, довго стояв біля вікна, вдивлявся в небо над будівлями, очікуючи на щось таке, що зацікавить мене й покличе до роботи.

До мене майже ніхто не заходив. Окрема, правда, пана Ґудзика, з тарілкою засмажених ніжок Буша, які він готував таки добряче.

Одного разу пан Гудзик прийшов з пляшкою перцівки, і, трохи сп’янілий, почав читати з папірця вірші поетеси з села Обухівки.

То наша справа — бути нам рабами,

Чи помстою наповнити серця.

Позвіть мене і я піду на брами,

Щоб битися за волю до кінця.

— Жінка зве нас до бунту, а вірша друкують на першій сторінці місцевої газети.

— Село вимирає, звідси й настрій. Подаруйте жінці коробку курячих ніжок, вона заспіває по другому.

— А чого ж не подарувати. Тільки поетів в Обухів ці, як собак не різаних. Кажуть, там спостерігаються якісь земні та небесні аномалії. Звідти й натхнення. Як ото пише обухівський поет Євген Летюк.

Зранку в тілі колотнеча,

Вірші лізуть, як гриби,

Ранком пишемо про вечір,

Як натхнення не довби.

За вечерею про ранок

Лізуть в голову рядки,

Очманіло, бездоганно,

Да якби ще... на віки.

Ґудзик посмикав пальцями мою сорочку, оцінюючи її вартість. Він не надавав особливої уваги своєму туалету, але людей оцінював по одягу.

— Розумна людина одягається по уму, — хіба не так?

Я наполягав, що не так, але в довгі суперечки з паном Ґудзиком не встрявав.

— Почитайте краще свої вірші, пане.

Іноді він прихильно відкликався на мої просьби.

Кольорові голограми

На коштовній сукні дами.

Голограми на стіні,

На долівці, на оселі,

Тільки дуже невеселі,

Бо невесело мені.

Таємниці на спідниці,

Є й на тілі молодиці,

Бо в коханці зве митця,

Жінка ряджена оця?

Пан Ґудзик дуже любив копирсатися у жіночому біллі. За деяким винятком його вірші присвячувались жінкам, які з великим задоволенням поїдали курчаток, маючи на десерт опочивальню самого пана Ґудзика. Не збрешу, коли скажу, що я трохи заздрив бабському угоднику, бо до кінця жодного його вірша так і не дослухав.

— Пробачте, будь ласка, мені треба зробити дзвоник до редакції.

Дійшло до того, що Ґудзик відказував мені читати нові вірші, і добре робив, бо ніжки Буша, як живець на жінок, не давали розцвісти його таланту. Але один його вірш занозою сидів в моєму мозку.

Думкою не багатію,

Але кошти на повію,

На цукерки, та коньяк

Маю я не абияк.

Правда з коньяком та цукерками пана Ґудзика бачити в себе мені не довелося.

На митця, який намалював його поличчя, Ґудзик написав епіграму.

Не вмре традиція оця:

Щоб трясця не тріпала

Талановитого митця,

Горілки завжди мало.

Натхнення прийде, коли враз

Він вип’є літра зо два,

Тоді шедевра зробить з вас.

Бо він людина горда.

Зокрема підпису, що ми дивимося саме на Ґудзика, нічого від самого оригіналу в картині не було, але на виставці в Японії картина була признана шедевром. Таким чином поет Ґудзик прирік себе до безсмертя.

Я був не з тих мужиків, до кого липнуть жінки. Кращою моєю коханкою була Муза, і настільки щільно вона була до мене прикована, що вскочити разом на Пегаса нам так і не вдалося. Не літали ми з нею на Парнас, не трясли за вуха шкідливого

Не заглиблюючись до пояснення, хто, як, та коли приніс мені звістку про вбивство генерала, я перетнув кабінет слідчого прокуратури, і, упершись лобом в скло вікна, сказав:

— Бачите біля крамниці теракотову „“Волгу”. Того дня вона деякий час стояла біля нашого будинку, а водій на хвильку забігав до генерала. Відчинив йому сам господар. Вони поручкалися й ввійшли в дім. А що там було далі ніхто не чув й не бачив. „“Волга” від’їхала ще до того, як генералів гість вийшов. Що генерала вбито, як ви знаєте, оповістила міліцію технічка Маша, яка прийшла о сьомій годині прибратися в домі.

— Звідки інформація про „“Волгу”?

— З газетної статті. Вона надрукована ще учора на перший сторінці „“Нашого життя”.

Я витяг з кишені і протяг слідчому газету.

Він довго читав, нервово посмикуючи сторінки місцевої „“товстушки”.

Мабуть стаття здалася йому не дуже переконливою, як раніше й мені, якби не теракотова „“Волга” під вікнами прокуратури.

Якщо покличете, піду.

Але по добрій волі

Не рушу, краще пропаду

Зернятком у неволі.

Навіть рослині не гаразд

Очолюючи сили,

Очікувати на той час,

Коли я з’їм рослини.

Витрачати час на ходіння по магазинах я не став, — подзвонив по телефону пану Ґудзику, щоб завезли мені разом з ніжками Буша по ящику яблук та пива.

— Яке пиво любить Олександр?

— Звичайно, місцеве, далекосхідне.

Окрема яблук та пива, хлопці пана Ґудзика затягли на п’ятий поверх куль цукру.

— Будимо ризикувати, хлопче. Щойно розміркували з паном Роботом, — ризик не смертельний, а прибуток, якщо діло піде, добрячий таки.

— Знайомі й не знайомі люди цькуватимуть на нас, якщо трапиться помилка, вороги спровадять до в’язниці, а грошей, щоб відкупитися ми не маємо.

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського...

— Краще горілку пити, та за совістю жити.

Я дав Ґудзику відлуп. Моє приватне підприємство було зруйновано ненародженим.

Ґудзик поїхав до Обухівки сватати на діло поета Євгена Летюка. Він був певен, що гурт поетів підозри у влади не визве. Талантам теж треба кормиться.

Не знаючі на яку наживку попався Летюк, я поскорився в Обухівку щоб повідомити йому об усіх дрібницях задумки пана Ґудзика. Але Євгена дома не було.

— Поснідав і першим же автобусом поїхав до міста, — сказала мені мати Летюка.

— Невдалий візерунок підкови на дверях показався мені лиховісним знаком, хоча націлений він був на добрий прибуток у домі.

Недобре відчуття зосталося в мене й від голосу матері Євгена, мов зумисне веселий, він видавав застиглу у серці тривогу.

Погляд мій перебіг на невеличке крильце за хатою, на дві смереки, мов би чорні на тлі стомленого спекою неба.

Хатка Летюків свідчила про нікчемне селянське життя. Ґудзик знав, кого тягти до свого бізнесу. Останнім часом я бачив дурні сни. То я запалив у шинку Ґудзика свару, то вимагав у біса, добавити вугілля під пекельні котли, бо смоляний окріп не зігрівав, після місячного перебування в гостях у чортиць.

Останнім часом я не раз згадував вірші молодої поетеси, яка конала себе торік, а як очухалася, з’їхала кудись від ганьби. А вірші у неї були добрі.

В червоному небі блакитного сонця,

Коли воно дзьобом роздовбує хмари,

Не бачу й не чую... Стоїть, як копиця,

Воно серед степу, та стежить отари.

Кортить мої очі в сльозові втопити

Блакитному сонцю, що замість копиці

Стоїть серед степу та лагодить крила,

Щоб крові з червоного неба напитися.

Іноді побачиш жінку зі жаб’ячим лицем, аж серце затьохкає — чи не царівна ото жаба очікує на мою стрілу в обридле до колів в печінках болото?

Чи намалює мене коли митець, як намалювала маляр життєвого комітету, Анна Кокорина, запрошуючи дозволу залізти до мене в ліжко?

— Другої такої жінки світ не бачив, — жартувала вона. — Перемелемо тебе на жорнах моєї вроди, станеш сохнути по моїм хащам та пагорбам.

Жорна у неї були на добрі п’ятдесят кіло, а хащі та пагорби на усі двісті.

— Так приймеш, чи ні?

— Звеш, а сама лякаєш. Лячно мені, Анно...

— А ще, кажуть, поет, — всміхнулася Анна услід. — Біжи, шукай собі худорляву, чаплю з виснаженого загалом болота. Вона вже тебе й висуше.

А потім почала мені Анна ночами снитися, не жінка — біла хмарина в небі. Зустрів якось: приходь, кажу, доки з глузду не з’їхав.

Прийшла. Не скажу, у кого з нас клею в голові не вистачало, цілу ніч ляси точили, поцілуватися було сором. Тільки третьої ночі попав я в її жорна, а за нею була четверта, п’ята, доки не повернувся з відпустки чоловік, черевань, як і вона.

Тиждень бігав я до житлового комітету, звав Анну до себе, так і не пішла.

— Не чекай на мене, не піду, — зітхала вона. — Коли чоловік вдома, я — ні—ні...

Довго я кричав ночами, просипаючись від почуття, що вона лежить обіч.

Істотно, що людина не може перемогтися думки — в наступному часі відійти у вічність. При цьому вона залишить на землі все, що заробила за довгі роки життя. Яку б ми засідку не вкоїли супроти смерті, за декілька хвилин вона обеззброїть нас, і, очманілих від жаху, поведе на край могили, штовхне, зариє, й піде собі далі. Шорсткі, подзьобані вітрами обличчя стариків, їх сиве волосся з поголеними часом потилицями, не визвуть жалю навіть у діточок та онуків. Ніхто над могилою генерала не плакав, не вмивався сльозовою жалю, або помсти. Якийсь кремезний дідусь навіть сплюнув у могилу, і ніхто його не пожурив, бо зійшов зі своєї грізної посади генерал по коліна в крові замордованих в катівнях земляків.

Довго вдивлявся я в худорляве, пожовкле лице генерала, і такий жаль опалив мені душу, така гіркота ступила до карка, що я заплакав, та й пішов собі геть. Хіба ж повинен був генерал в своїх діях, коли виконував накази вождів революції.

Після похорон, близько опівночі, прийшов до мене пан Ґудзик. Став біля вікна, притиснув обличчя до вологого скла, а як повернувся, я ледве впізнав у ньому сусіда. Його очі наче вдавлено було в сіре припухле лице.

— Якого біса ми тьмаримо світ, тупцяємося з коханками, смажимо ніжки Буша під пиво, складаємо з дурних слів не менш дурні вірші...

— Лице пана Ґудзика мало колір білої крейди, лише вуста червоніли, наче їх зафарбили кров’ю.

Мені подобаються люди, які зранку задоволені життям, а під вечір, з огляду на свій темперамент, починають ганьбити усе, що зробили за свій світовий день.

— За генерала я не молюся, він і в пеклі собі роботу знайде.

— Стишеним голосом Ґудзик прочитав декілька куплетів, не складеного до кінця вірша на смерть генерала.

Не сюрчав цвіркун на труні,

Навіть рози не червоніли.

Все життя він був на коні,

На коні зійшов до могили.

Що робитиме він в раю,

Чи у пеклі — не наше діло,

Ви пробачте, що сліз не ллю

На жовте генеральське тіло.

— А я не зміг здержати сліз. Відходив у вічність останній з могікан. Він вірив, що робить святе діло. Особливо тужно буває коли думаєш, скільки талановитих людей порохом пішло, стверджуючі те, що отак раптово розпалося.

Бліде лице Ґудзика пішло червоними плямами:

— У тебе є що випити?

— Пиво є, та трохи горілки.

— Давай по чарці... за генерала.

Коли випили, Ґудзик сказав:

— Ніхто генерала не вбивав. Це був його останній на землі злочин. Вбивши себе, звинуватити Цвяха, аби ще яку порядну людину.

— Хто вам такого наговорив?

— Слідчий прокуратури. Дуже він мудрований був, наш генерал.

Чорний птах улітає.

Тиша на крилах втоми.

Птаха ніхто не вітає,

Ніхто не чекає вдома.

Лягають на чорні крила

Блискавок срібні плями.

Не злодій, а совість збігла

Чорна за білі брами.

Я потиск Ґудзикові руку й заплакав. Не знаю, що в мені плакало, горілка, чи чутке до поезій серце. Ніколи ще пан Ґудзик не писав таких талановитих текстів.

Упоряджена злочинність — виразка на тілі народів. Ліків від неї ми не маємо, хіба що — диктатура пролетаріату, та й та згодом перетворюється в мафію.

— Хай тебе оце не турбує, — промимрив пан Ґудзик. — Один чоловік повідомив мені, що мафіозі — санітари суспільства, як вовки в лісі. Я живу надією, що ми не останні овечки у вовчому загалі.

За кроків сто від мене Ґудзик зупинився, зробивши рукою знак зачекати його. Думки мої вертілися навколо віршів Марії Кріпак. Наче заклякле поміж білих хмарин сонце розливало тепле розсіяне світло. Марія була по міському освічена і ошатна. Я намагався не споминати про ніч в Обухівці, бо в такі хвилини виникала думка усе кинути й бігти на автобусну зупинку.

А тимчасом Ґудзик з його братками по бізнесу відмивали брудні гроші. Якимось чином сусід заволодів моїм паспортом, і на цей час на рахунку фірми „“Утіха шлунку”, начебто моєї, лежало біля ста тисяч доларів. Я не знав що робити, трясти Ґудзика за чуба, чи бігти в банк за грішми. Розкішна грива волосся, смаглява шкіра — це Марія із Обухівки. З такими коштами ми можемо поїхати в Україну, купити хатку в селі і жити на радість собі та діткам, котрих ми обов’язково народимо. Але кроків за сто від мене з пекельною посмішкою на обличчі стояв мій злий геній, диявол з лицем людини, пан Ґудзик.

В гнівливих думках я сказав майже все, що про нього думаю. Але зараз він підняв застережливо пальця, наказуючі щоб я не ліз поперед батька в пекло, не смішив перехожих людей скаргами в його адресу.

Спостерігаючи за посмішкою Ґудзика, я повільно підійшов до нього. Мій настрій не віщував нічого доброго, ноги тремтіли, але не так як раніше, коли мене примусили усвідомити податкові органи який прибуток я мав у минулому році.

— Тобі, як директору, покладено десять процентів від прибутку. Добрі гроші і ніяких тобі обов’язків.

— А хто буде сидіти, Єльцин зі своїми спадкоємцями?

— Якщо сядемо, так разом, — сказав Ґудзик, і без будь-якої причини вибухнув сміхом. — Це ж бізнес, Олександре Ринок, біс його бери. Зараз усі так роблять, від президента до злочинця. А якщо й сядемо, в’язниця не станеться нам пеклом.

Він простяг мені звернуті у трубочку папірці.

— Що це?

— Відомості твоєї фірми, про твої справи, про блискучих клієнтів, та дещо інше. А ось це твоя чекова книжка.

Не коливаючись, я взяв папірці та й пішов усвідомлять додаткові органи про свій прибуток у минулому році.

— Безперечне роздвоєння особистості, не в докір вам буде сказано, сьогодні не хвороба, а надмірний талант. Рада товкмачить одне, а робить друге. А візьміть Уряд. Хлопці там молоді, саме дівчат за коси смикати, а ми їм про житло та жито. Навантажуємо мозок своїми справами. А то ще й президентові скаржимося.

Нам до влади нема ніякого діла, як і владі до нас. Якщо вона зійде до наших проблем, захворіє одразу, й не чимось там, а імпотенцією. Бо мозок зі спермою брати-близнята по самій своїй природі.

Останнім часом призвичаїлись до роздвоєння своїх чоловіків не тільки їх дружини, але й коханки — тисяча доларів за ніч. В ліжко до коханця лягають одразу дві, а то й три жінки. Одна другу за ноги держить, а третя другій груди мне. Сам же політик спить межі жінок і бачить вві сні, що його спікером обрали.

Єдина істота на яку коханець може цілком покластися — коханець гей, блакитна людина з червоним носом, та нетриманням шлаків у гузні. Пухиря з льодом їм на пузо, а бурульку в гузно. Свято плоті, як кажуть.

— Такі ж, як я за віком, хлопчики посідали круг мене, й прирекли бити, поки не виб’ють з голови дурну думку про самогубство.

Я й досі держу в уяві біляве хлопчисько з ошкіреним, як у смерті, ротом, збите в кучму волосся на голові, а замість очей два уламка льоду на лиці. Хлопчик не втікав від смерті, він полював на смерть, як на хижого звіра, так що ота загадкова особа вимушена була зійти з його життєвого шляху.

— Я зустрів жінку, яка робила на колгоспних ланах. Була вона кривою на праве око, зовсім беззуба, але очі в неї були дивні. Коли я дивився в ті очі, серце наповнювалося великою радістю. Я повірив, що ніяка хвороба не зломить мене, доки зі мною буде оте зворушливе диво — її очі, я — рівня Богу, бо переніс страждань не менш, аніж катований на Голгофі Христос.

Ота жінка, Орина Мальцева, зробила з мене чоловіка. Що, та як було — сором розповідати. Я жив з нею два роки, до часу, коли її не стало. Вона прийняла мою хворобу на себе, вдихнувши в мене своє життя. Два роки я щоденно бігав на її могилу, з моїх страждань сміялося усе село, але все марно: ні Бог, ні Диявол не допомогли мені повернути жінку на землю.

А потім мене сповістили, що прийшов час бути поголеним в солдати. Військові лікарі не вірили своїм очам. Хто ти, питали, приречений вмерти, чи воскреслий із мертвих? Я стояв перед ними, трохи, правда, худорлявий, але незламний духом солдат.

Лікар обмацував мої м’язи:

— Як тобі вдалося перемогтися, зґвалтувавши смерть?

— Я грав з нею напевне, докторе. Мати вчила мене молитві, а я читав Пушкіна. Розповідала про смерть з косою, а я сміявся в лице матері, сміявся з ошкіреного рота смерті. Одної ночі ящіркою я уповз з дому, наче куль пороху котився з пагорбів, на пагорби, вповзав, зчепивши зуби, але не один птах, не одна комашина не чула, щоб я застогнав.