06

6

Коли я розповів лікарям, як подолав в собі мерця, мене визначили до морського десанту.

На моє змагання зі смертю військові командири дивилися, як на байку. Зціпивши зуби, я терпів дурне понукання сержантів, жарти офіцерів, знущання „дідів. Я був спробною істотою. „“Атрофія м’язів, якщо вона була, обов’язково повернеться ”, — пророчив військовий доктор капітан Лебедів. Але зів’яти я собі не дав. За таких обставин я склав вірша, і той же Лебедів спромігся надрукувати його у військовій газеті.

Ти босоніж потупцяла до ліжка,

А я, розкривши рота, струменів,

Така навколо нас стояла тиша!

Такий лунав, не знаймо, звідки спів!

Я бачив небо в зірках і рослинах,

Шукав в хащах неходжені шляхи,

Не знаючі, чи був колись я сином

Земної кулі, я не знав таки,

Й не хочу знати. Я дістався бога,

У бій його позвав і переміг.

Якою б не була та перемога,

До нової я мужність приберіг.

Мені заскімлило серце. Недолюблюючи пана Ґудзика, я не спромігся означити собі, що він за людина, спитати у Оксани, що вона знає про батька. Пливти в одній течії, й не стежити одне одного, щоб в лиху годину не подати руки — поведінка не варта людини.

— Досить про минуле, — розливаючи по чаркам горілку, пробулькотів вражений своєю розповіддю Ґудзик.

В чарці з горілкою я відчув трохи солонуватий присмак сліз.

— У вас, пане, є дуже зворушливі поезії.

Ґудзик усміхнувся.

— Зворушливі, та не дуже. Я занадто земний птах, щоб знаходити довічні теми.

— Довічна тема — пошук правди, а щира правда — завжди цілковите вагання.

— Відповідь гідна людини.

Не чаркуючись, ми хильнули за генерала:

— Нехай земля йому буде пухом.

Я ладен був ощасливити весь світ, але себе так і не спромігся. Марія Кріпак, коли зайшов до книгарні, прийняла мене як надокучливого читача. На мій допит, чи не наслухалася бува Ґудзика, трохи зніяковіла, і, дивлячись в свої папірці, роздратовано сказала:

— Вік би я його, вашого Ґудзика, не бачила!

Сказано це було в трохи підвищеному тоні, і мені спало на думку, що чогось мені Марія недоговорює. Але що? Затаювати від мене брехню Ґудзика, який глузд? Коли я торкнувся її плеча, вона роздратовано відсмикнулась від мене. Але образи до неї я не відчув. В поведінці Марії була повинна складність людської природи. А може й та сама правда,котра є — цілковите вагання. Нічого ганебного в поведінці Марії я не знайшов. Знати б тільки яких дурниць нашептів у вуха Маріїної сусідці мій темний янгол Ґудзик.

— Нічого, будемо й дали простувати самотніми шляхами.... Під найновітніші жарти пана Ґудзика.

— Такі вже вони й найновітніші.

Теперечки  я знав звідки вітер віє.

Наговори Ґудзика досить ясно вказують на мету його пошуків. Йому потрібні ослаблені духом люди, раби його сумісного з донькою бізнесу.

Чи то Марія промовчала, чи я не висловився як слід. Мені здалося, що усі мої наполягання будуть марними.

“Живемо ми, як слід, міркував я, поспішаючи на рейсовий автобус. Хтось з нас когось з’їсть: Ґудзик мене, або я Ґудзика. Усе добре, що зробив він мені за останні роки, було не таким вже й добрим. „Красно дякую тебе, мій старший товариш, чи — пан, не знаю вже як тебе вітати. Доньку підмощував у ліжко, щоб потім чоботом розчавити, чорною кицею пробігти межі мною і Марією.”

Відлупи Марії визвали гіркоту в горлі, але не зачепили серця. Я не почував себе останнім дурнем, бо добре знав хто мій ворог.

— Я чув, Олександре, що ви в Обухівку їздили. Марні ваші надії, Марія вам — зашморг з каменем на карк, переспати — куди не йшло, але обрати дружиною з двома діточками! Тоді вже тобі буде не до поезій.

Я мав намір дати Ґудзикові ляпасів — не дав, хотів сказати щось гидке — не сказав. По-дружньому кивнувши мені головою, він відійшов по своїм справам, а я довго ще мучився питанням: в кого я такий безхребетний. Що там Ґудзик говорив про малюків. Звідки вони у Марії, оті малюки, коли окрема нас в ту нашу ніч в її хатині ніяких сторонніх істот, окрема нас, не було?

Мою поему різали по живому. Як у добрі радянські часи.

— Не турбуйте, Олександре, владу. Не чапайте її, не мішайте владі снити у божевільних снах. Зло й досі сперечається з добром, а якщо ми дамо владі прокинутись — прийдуть по наші души кати з шибеницями. А тобі за твої вірші здрочать першому.

Ґудзик давно заслуговував, щоб йому набити морду, аби тільки не я. Хтось сторонній — милості просимо, а я — сусід. Решта моїх претензій до нього — в підтекстах моїх творів. Я змушений терпіти від Ґудзика поразку за поразкою, щоб до кінця розібратися, що він за людина, і яке враження спричинила йому зміна влади?

Я й сам колись хотів бути якомога ближче до пана Ґудзика. Перше — його донька, а вдруге — він цікавив мене, як поет. В часи радянської влади мало хто з нас так писав.

Обдурювати богів ми навчились,

Обдурювати владу — те ж, коли,

Обдурювали ми В’єтнам та Чилі,

Супроти себе війни ми вели.

Поети — діти природи, вони сміються зі світових забобонів, копирсаючись у своїх. Колись Ґудзику кортіло визначитися у номенклатурній еліті людиною свавільною з демократичним збоченням. Взимку вісімдесят п’ятого його річ на партактиві нашого містечка була осміяна, як ворожа. Навіть у дев’яносто третьому демократ Єльцин не простив Ґудзику, що він йшов першим у демократичному напрямку. Невдало обравши собі кандидата в губернатори Ґудзик надовго випав з обійми сучасних патріотів, і якби не Цвях, мав нагоду скотитися до жебрацької суми.

 

Чутки проміж людей передаються без яких би не було дротів. Не встиг подумати, як сусід заходить потиснути тобі руку.

— Ми шануємо вас, пане поете.

— Ви про що?

Про ваш засіб сперечатися з владою. Свій часопис — велике діло.

Не пробився я до вашої освіти в юнацтві, відмовився в свій час від партійної школи. А од теперечки, під відверті посмішки, я видав п’ятсот примірників задуманого мною часопису.

Вірші Ґудзика я поставив джерельцем із якого струмочки поетів розбіглися по поетичним сторінкам нового видання.  Другою у черзі поетів стояла Марія Кріпак, яка, як я знав жила у громадському шлюбі з поетом Євгеном Летюком. Під крильцями пана Ґудзика, Євген теперечки заробляв добрі гроші, так що не любовна пташина дзьобнула Марії в серце, а саме коштовні подарунки Летюка.

Вірші Євгена я розмістив на добрій відстані від віршів Марії Кріпак, — не зміг зберегтися ревнощів. Коли „польотний” наклад розлетівся по краю, до мене навідалася Марія. Зі слізьми в очах розповіла, якої бісовщини нагородив сусідці про мене пан Ґудзик. Отож не треба було очолювати його віршами таке яскраве видання.

Вже й не пам’ятаю, хто кого з нас першим потягнув до ліжка, але заночувала Марія в моїх обіймах, вважаючи, що, як редактор, я персона вища за комерсанта Євгена Летюка.

 

Відгукнувся на мій часопис саме пан Ґудзик. Назвавши його шухлядою, до якої зібрано все сміття краю. Не сміттям були саме Ґудзик, та  Євген Летюк, а шедевром номера було названо вірш Євгена, під назвою „“Досить!”

Тупцюємося в темних закутках,

Міркуючи, як владою посісти,

Бо руських влада зве — антисеміти,

Наче були не руські у віках.

Євреї наші друзі, як усі

Народи світу, з німцями ми, руські,

Не кричимо на різні голоси,

З євреями сидимо на спокусі.

Не лізьте мені в душу, я не раб,

Щоб вашій пропаганді підкоритись.

Я — син Русі, єврейство ж — баобаб —

Трощить Вітчизну, з ним я маю битись.

„“Не вірш, а прокламація, — думав я, підписуючи збірку Летюка до друку. — Далися йому оті євреї! Живуть люди не краще за працьовитих росіян, правда, дехто каверзи вносить в політику, так то ж — дехто. Солопів і поміж руських вистачає. ”

За документами я давно вже рахувався, як директор пиво-гамбургерного шинка, на вулиці Володарського. Але де вона знаходиться, ота вулиця, не знав. Коли я зайшов до шинка з’їсти гамбургер, хлопчисько в білих капцях, білій сорочці, зі ще білішим ковпаком на голові, підніс мені склянку кави з гамбургером.

Коли я запитав, чи можу побалакати з директором, хлопчик розвів руками.

— Хазяїн деколи буває, а директора я ніколи не бачив. Кажуть ще торік поїхав до Німеччини вчитися бізнесу. Коли повернеться, успадкує власність, придбану сучасним господарем паном Ґудзиком. Така в них була передмова. А мені лячно. Пан Ґудзик людина добра, а про директора ніхто нічого сказати не може. Навіть сам пан Гудзик.

Хлопчисько говорив наче сам до себе:

— Я вчився на повара. Гамбургери від пана Ґудзика не кращі, в місцевих кав’ярнях можна знайти смачніші. Громаді вже обридли ніжки Буша, але мої пропозиції готовити рулети, або зрази підтримки не знаходять. Пан Ґудзик говорить, що майбутнє Росії — суцільна американізація харчової індустрії.

— А я завжди думав, що гамбургери прийшли до нас з Німеччини.

— Саме так, пане, але кого це зараз турбує.

Очі хлопчика ховалися в темних упадинах. Він був худорлявий, трохи навіть сентиментальний, але мені сподобалася його ідея — готовити замість гамбургерів рулети.

— Я б хотів якось відвідати ваших рулетів, товаришу майстер.

Хлопчик зніяковів.

— Який я майстер, пане. Мені іноді буває соромно кормити людей їжею, яка мені самому в горло не лізе. Я навіть не знаю, де їх готовлять, оті гамбургери.

— Хотів би я відвідати саме твоїх рулетів, хлопче.

— Які проблеми, пане...  справжнім гурманам я готовлю сам. Ті ж самі гамбургери, тільки по-своєму.

Через хвильку хлопчик приніс мені на тарілці гамбургер й окремо кусок рулету — макарони в м’ясному фарші. Це було справжня райська насолода. Я сказав хлопчику.

— За недовгим часом, ти, хлопче, станеш господарем цього шинка.

— Ви, пане, шпигун, чи провидець?

— Я отой дирехтор, котрий вчитися в Німеччині.

Хлопчик простяг руку:

    Мене звуть Олегом Самотіним. Батьків у мене немає,

й ніколи не було. Не повірю, коли скажете, що ви мій батько. А ще більше не повірю, що стану хазяїном кав’ярні. Ви, пане, не знаєте Петра Олександровича...

 

Тоді мені й на думку не спало, що Олег Самотін за декілька побачень визнав натуру Ґудзика глибше, аніж я за довгі роки майже сумісного проживання.

 

Навіть в ліжку вона не сказала мені, що ранком летить з паном Ґудзиком до Америки. Говорила Марія мов би й щиро, але я був певен, що на думці вона має щось інше. Вона не прийшла до висновку, з ким вигідніше спати: зі мною, чи з Євгеном. А може з тим і другим. На пана Ґудзика вона уваги не мала, доки не почула, що йому присуджено премію сенату США. 

Повернення славетного поета-комерсанта з нетерплячкою дожидалася вся інтелігенція нашого невеличкого містечка.

— Привітаймо нашого славетного комерсанта, — вигукнув Летюк, коли до зали ввійшли Ґудзик з Марією Кріпак.

— Не треба слів, Євгене! — вигукнув явно задоволений Ґудзик. — Поет поету є кунак, як писав Єсенін. Премія сенату США мене не гріє, а новітня моя дружина скаржиться, що вона її холодить. Як визначила Марія, премія сенату, це гроші куплені за гроші хороші.

Самокритичність пана Ґудзика не знала межі. Мабуть, не одну чарку пропустив доки дійшов клубу творчої інтелігенції.

Близьким часом до клубу мав приїхати місцевий міністр культури пан Фоменко. Він ніколи не сприймав пана Ґудзика, як поета. Але Америка примусила міністра, стримуючі  свої амбіції, признати поразку у психологічній війні з грішми.

— Не кожен може співати, не кожен може яблуком впасти до чужих ніг. А пан Ґудзик зробив неможливе. В Америці його визначено кращім ліриком року. Міністр по пам’яті читав уривок з вірша пана Ґудзика.

Ти янкі за походженням, мої

Поезії, це крила демократії,

Позиції я стверджую свої

У кожнім домі, і у кожній хаті.

— Американський прихвостень, — вигукнув поет Василь Рядний, — і вам, міністре, не соромно!

Хтось підтримав Рядного двома хлопками долонею по столу. А може й призвав громадян до порядку.

— Заздри — дурне діло, — сказав Міністр. — Дослід поезій пана Ґудзика проводили не сенатори, а вчені лінгвісти. В його творчості є усі задатки розвитку поезій майбутнього.

— Знати б тільки, якого він напрямку, ваш розвиток.

Василь Рядний гнув своє.

“„Хто такий Рядний, а хто Міністр“, — думав я, листаючи сторінки надрукованої в Америці збірки поезій пана Ґудзика.

Не перешкоджайте мені

Так думати, як я умію,

Коли опинимось на дні.

Жахливо втратити надію.

А через п’яток сторінок:

Через відсутність часу не Христу

Молюся, а надії, що жевріє

В моєму серці — взяти висоту

Дійти якої кожен не зуміє.

Я захлопнув книжку, бо до пам’яті прийшли вірші самого Василя Радченко.

Не витримаю, думаю, ще крок

І упаду, сльозова очі застить.

Шляхи, як порох, я — шляхетний стовп.

Стовп, що в пилу спромігся не упасти.

Сміятися навчився над святим.

Дияволу пускаю пил у вічі.

Шляхи, як порох. Над шляхами дим.

І наче хтось мене за димом кличе.

Не знаю, і не хочу знати — хто

За димом мене зве, я йду одверто.

Я не людина, я — незламний стовп

Утопленого в хижі континенту.

— Пане Ґудзику, що з вами?

— Дурне, — прошепотів він. — Я сам себе переродив, сам себе вб’ю. Не миттям, так катанням. А тобі ось що скажу: життя не любить слабких. Складеш долоні в молитві — загинеш, побіжиш за багатством, ти не жилець...

— А як же ж ви, бігаєте водночас за ніжками Буша, кав’ярнею, та ще й вірші пишете?

— Ото вже, мабуть, і добігався.

Хотів присісти, та не маю сліз,

Щоб жінці рани вимити. Від спеки

Хотів в хащі залізти, — не заліз,

Подумають — лякаюся безпеки.

Від каменю, який летів в лице

Не зміг я ухилитись, не спромігся.

Тепер дивлюсь на рану в люстерце,

Як тільки що в лице твоє дивився.

З таких віршів міг розчулитися хіба що сам Петро Олександрович. Хто в нього жбурнув каменюкою та за що, я не знав, а коли не знаєш маєш тільки розвести руками.

— Чи Буш розгнівався на вас, пане, чи обдурили Цвях з дочкою, вам краще знати. Але що ото за поет, коли він скиглить, хапаючи руками повітря. Правда, не маючи на рахунку грошей, можна лишитися Марії. Жінки не люблять поразки.

— Дурний ти, Олександре. Усі свої гроші я перевів на рахунок Марії в Америку, а вона одружилася зі якимось американцем, встромивши мені дулю під ніс. Обдурила, як останнього дурня. А ще смішніше, що дочка Орина викинула такого ж коника з Микитою. Цвях так розчулився, що не здолав серцевого нападу і вмер. Теперечки Марія з Ориною будуть змагатися, хто кого обдурить в бізнесі. Одна надія була на тебе, але й ти викинув фортель, віддав свій ресторан якомусь хлопчиськові...

Не скажу, що я спромігся жалем до Ґудзика комерсанта, мені він був ближче, як поет. Останнім часом він надрукував чимало ліричних віршів. Один мені сподобався особливо, бо в ньому він признавав право поета говорити іменем народної совісті.

Вік мій не перехідний,

Соромно товктися в ньому.

Володієш, володій,

Не мішаючи другому.

Хтось на п’яти наступив,

Ображатися не треба,

Не такий вже я гидкий,

Щоб обсуджувати небо.

Все, що маю, віддаю,

Окрема життя та волі,

Щоб шемріти, як тополі,

У Карпатському краю.

— Отож будьте тополею, Петре Олександровичу. Пишіть свої вірші, радуйте українців новими збірками, а що до грошей, подумайте, чи є у вас час прислуговувати жовтому дияволу?

Весь час я спостерігав за обличчям Петра Олександровича. Воно то марніло, то на якусь мить висвічувалося посмішкою людини, яка знайшла що шукала.

Прощати вчуся, це нелегко,

Коли в лице тобі плює,

Родина близька і далека,

Майно руйнуючі твоє. 

Прощати вчуся, чорне слово

Не торкне пересохлих вуст.

Поезії – мій вірний човен,

Але й за нього не ручусь.

Прощати вчуся, кожним часом

Родина ближчою стає,

А на Парнасі не у.є.,

А оком славного Пегаса

Натхнення блимає моє.

— Ото й добре, — сказав я, розуміючі, що прочитаний вірш не що інше, як намагання Петра Ґудзика заспокоїти самого себе, що на душі у нього кішки скребуть, і наступним часом він може зректися свого вірша, склавши другий. — Добре, що ми не ліземо в пастку відчаю, не надіваємо зашморг на шию. Далися нам оті ніжки Буша! У нас є Обухівка, зі спадщиною батьків. Будемо розплоджувати своїх курчаток, слухати, як співають ранком півні, та гомонять в лісі пташки...

На останніх словах я розреготався так, що не стерпів і сам Ґудзик. Я відчув себе не дуже добрим утішником. Який поет погодиться розплодити курчаток, коли можна заробляти на хліб та сало, друкуючі в часописах невеличкі нариси про добрих селян та недобрих поетів. Усі музи з села давно від’їхали, яке натхнення поетові від беззубої бабусі, яка не тільки не побачить, але й не почує твоїх безсмертних творів.

— В Обухівку хіба що з жінкою якою поїхати, щоб надихатися свіжим повітрям, набрати в лісі грибів, горіхів, трохи омолодитися, а вже згодом усі свої приходи та почуття висловити в натхнених віршах.

Ніколи раніш я так не поважав Петра Олександровича Ґудзика як отої ночі. Коли ранком мене заарештували мені й в голову не прийшло, що за всіма моїми нерозуміннями стоїть хижа воля пана Ґудзика. Мене обвинувачували за вбивство генерала, саме по доносу Петра Ґудзика. А він тимчасом відсуджував у Олега Самотіна подаровану йому кав’ярню.

 

***

— Ти вбив генерала Здвигайло!

Я витріщив на слідчого очі:

— Як оце вбив? За все життя жодного разу я не ступив на його подвір’я. Та й за що його вбивати? Гроші мене не цікавлять, батька мого генерал не катував. Кому таке на думку прийшло, звинуватити мене в тому злочині?

Слідчий, з застиглою на лиці посмішкою, дивився на мене очі в очі.

— А скажи, звідки у тебе гроші на кав’ярню, яку ти подарував повару Самотіну. Від щирого серця такі подарунки не роблять, думав таким чином відвести підозру від себе...

— Що ви, пане слідчий! Кав’ярня — задумка пана Ґудзика. Він мій сусід, на данні мого паспорту відкрив фірму, зробив мене директором, а потім і власником. Тільки навіщо мені таке господарство. Грошима, котрі  пан Ґудзик перекладав  начебто на мій банківський рахунок, я ні разу не скористувався. Чужі гроші як чужа душа, від них людині нічого доброго не світить.

Посмішка не сходила з лиця слідчого. Але замість „“ти” він перейшов на „“ви”, що мене трохи обрадувало. Треба сказати, що арешт був для мене черговою пригодою. Нічого дурного за все своє недовге життя я не зробив ні людям, ні владі, хіба що виказував у віршах своє сумління на все, що робиться в країні.

— Усе, що ви розказуєте, ми  перевіримо. А зараз можете  познайомитись з ластівкою від вашого сусіда. Ви ж його поважаєте, Петра Олександровича Ґудзика.

Взявши листа я засміявся, бо то був папірець з мого  зошита. З обох боків на ньому чорною пастою були проставлені номера сторінок – 39 та 40.

— Лист з мого зошита, — на запитливий погляд слідчого відповів я. — Коли видрав я навіть не помітив. Од вже ж сволота.

— Листа Петро Ґудзик полінився навіть надрукувати на комп’ютері, написав від руки, не приховавши навіть свого підпису.

 

Шановний друже, прокуроре

Історія з вбивством генерала Здвигайло, яка набула широкого розголосу в минулому році, відкрилася мені за смертю мого зятя, Микити Цвяха, американського бізнесмена. Перед тим як відійти у вічність Цвях розповів доньці, що генерала було вбито за його пропозицією, поетом Олександром Лошаком. Таким чином Цвях помстився генералові за смерть батька у 1937 році. Гроші на розрахунок Лошака було переведено з Америки 18 вересня минулого року. Петро Ґудзик.

Далі стояв підпис Ґудзика, веселе завихрення, яке можна було сприйняти за літаючий у повітрі ґудзик з ниткою.  

 

— Це ж треба таке втямити, і саме в той час коли вмер Цвях. Не здивуюсь, якщо Ґудзик не сьогодні-завтра злиняє до доньки в Америку.

— Ви маєте рацію?

Ґудзик робить все, щоб на деякий час звільнитися  від свідків. Забрати кав’ярню у Олега, забрати гроші, які він складував на мій розрахунок, й знімав за своїм витіюватим підписом.  Думаю, роботи у нашого бізнесмена на останній час буде чимало.

— Думаєте, Петро Олександрович вже не вагається де йому жити.

— Думаю, йому дуже кортить доньки.

Знову ця незламна посмішка на лиці слідчого.

— Батькові кортить доньки, це щось нове...

— Старе, як світ. Якби Орина погодилася стати його дружиною, Цвях сидів би зараз у в’язниці за вбивство генерала. Якщо до в’язниці його не віднесли б на цвинтар.

— Ви наполягаєте, що генерала вбив саме Цвях.

— Цвях не вбивав, в цьому я певен. Але Ґудзик, коли на те пішло, мав таку нагоду. Мені довго не давала спокою мотузка на шиї генеральського песика. Було це близь генеральської хвіртки, на торець нашого будинку. Песик з зашморгом на шиї, і пан Ґудзик не знаючий що з ним робити. Від моєї допомоги він відмовився, а од як визволили песика, хто і коли, я так і не спромігся дізнатися. Відзначу тільки, що пан Ґудзик за останнім часом надзвичайно частенько вигулював оту маленьку генералову ляльку.. 

На якийсь час мені було заборонено залишати місто, та не показуватися на очі пану Ґудзику. Хай думає, що я за гартами, а я вирішив пожити у свого товариша поета Олега Кравчука.

— Кравчука знаю, — знайома вже таємнича посмішка майнула на лиці слідчого.  — Поет він ладний, але іноді його потяг до красоти гасять буденні інтереси. Якось на прийомі у прокурора він продекламував своє бачення поезій в буденному житті родини:

Ми свідчимо про невідоме,

Та почитаймо над усе

Не невідоме, а відоме,

Що постачає нам с’їстне.

— Кравченко простує за с’їстним, не забуваючи про духовне. Дух суперечності не дає йому вгамуватися, сьогодні він демократ, завтра — горло дере за Леніна. Щоправда, він друкує тільки вибрані твори, бо по натурі не споглядач, а створювач ідеї сучасного спілкування нужденних з багатими...

Сперечатися зі слідчим, хто з нас має перевагу у чутливості до творчості Олега Кравченка можна було довго, але безперспективно. Тимчасом мені не давала спокою думка, що стоїть за натяком слідчого про буденні інтереси поета. Невже Летюк і Кравченко знаходиться під впливом пана Ґудзика, і зустрівши мене, шукатимуть нагоди поділитися новиною зі своїм  хазяїном?

Я уявити не міг, що чутка про мій арешт розлетілася по містечку зі швидкістю блискавки. Відразу за будинком містечкової міліції на мене вже очікувала старший бібліотекар крайової книгарні Лариса Матухно. Ми з нею були ледь знайомі, перекинулися слівцем на одному із зборів в домі творчої інтелігенції. В сірих сутінках скверу лице Лариси показалося мені особливо вродливим. Схопивши мене під лікоть, вона темними вуличками повела мене до себе, на третіх поверх п’ятиповерхового будинку по вулиці Калиніна.

— Не питаю вже, кому ви перебігли шлях, але наче відчувала, що цієї ночі вам буде потрібна допомога надійної людини. Друзі поетів, як правило, їх же й вороги, бо заздри для них над усе. Отож краще для вас сховище — у вдовиці, з якою вас ніхто ніколи не бачив. Чи це не так, Олександре.

— Саме так, Ларисо, вибачте, не знаю, як по батькові?

— Давай-но без батьків, я — Лариса, ви — Сашко, згодні?

— Тоді вже — обійдемося без ви...

— Ото й добре. Колись ти зиркав до мене так, наче я тобі сподобалась, а я тебе вже не один рік вві сні бачу.

В цілковитій темряві ми зійшли на третій поверх, зайшли в квартиру і, не вмикаючи світла, Лариса почала готовити на кухні каву.

— Посидь хвильку, Сашко, я зараз запалю свічку, щоб чорти кого не принесли.

— Принесуть, виженемо. Не думай, Ларисо, що мене лякає зустріч з Ґудзиком.  Але трохи отямитись після такої підлоти  треба. Боюся тільки, що цієї ж ночі Петро Олександрович Гудзик улетить до своєї доньки в Америку.

В квартирі старшого бібліотекаря книжок було — киця наплакала.

„Невже ця жінка й справді кохає мене, — міркував я, дивлячись на засмажені осінніми серпанками клени за вікном. — Якщо це так, у мене попереду ніч сповнена ліричних віршів і палких зітхань...”

Каву ми пили мовчки, з сухарцями на меду, від кав’ярні Самотіна. Мабуть Лариса побачила мою настороженість.

— Тільки без дурних підозр, любий. Мені про тебе багато чого доброго розповів Олег Самотін, наш повсякчасний читач.  Він вже й сказав мені про твій арешт. Ґудзик  має намір з’їсти хлопця з тельбухами, думаючі, що в Америці з нього міцним струмом потече золото.

Сухарці на меду були занадто смачніші, коли до рота мені їх подавала Лариса. Разом з сухарцями мені кортіло проковтнути спочатку пальці, а потім і язика, трохи терпкого від випитої кави.

— Я згодна бути твоєю коханкою на все життя, — шепотіла вона, медовою цукеркою розчиняючись в моїх обіймах.

 

Літак вже вирулював на літну смугу, його величезні крила відблискували срібними плямами, коли в очікувальну залу аеропорту з сумкою через плече ввійшов Петро Ґудзик. Ранок був дивовижно свіжим і, щулячись від холоду, Ґудзик випив за стійкою буфету келих гарячої кави. Зачекавши доки об’являть посадку, я підійшов до Ґудзика зі спини, й торкнувши пальцем його спину, прошепотів:

— Ви арештовані пане Ґудзику!  

— З переляку він навіть присів. Добре, що встиг випити каву, і порожній келих стояв на стійці. Він так злякався, що не міг навіть озирнутися, подивитися, що за людина стоїть за його спиною.

— Який же ви дурень, Петре Олександровичу, — сказав я, вступаючи в тло його оглядовості. — Вирядилися, наче в самоволку. Надумали таки вибратись зі брудних стін нашою російської повсякденності. Навіть з сусідом не попрощалися. І не соромно, пане Ґудзику?

Неквапно відійшовши від стійки буфету, з тривогою оглядаючи очікувальну залу, так і не подавши мені руки, Ґудзик  упевнено рушив реєструвати свій виліт до Америки.

— Скатеркою вам дорога, пане зраднику. Однак, маю надію побачитися з моїм сином. Ото вже буде сліз та сміху, коли я розповім йому які перевтілювання пройшов його дідусь наперед ніж стати його батьком.

До мене непомітно підійшов мій слідчий.

— Помовчи, — сказав, - хай собі летить. Зараз Петро Олександрович безтілесна людина, бо перебуває в пухнатих хмаринках своїх рожевих надій. Ми провірили, усі свої кошти він поклав на рахунок доньки, яка після смерті Цвяха встигла одружитися з молодим американцем, та за якусь годину від’їжджають до Англії. Так що пригоди пана Ґудзика тільки починаються. Летить він не під крильце доньки, а в пустелю, та ще й без гроша в кишені.

Мене починала дратувати іронія в голосі слідчого. Як же так можна, приректи батька до повної поразки, ввергти талановиту людину в старецтво, примусити його жити на чужині в злиднях... Оце так донька! Я настиг Петра Олександровича перед хвірткою в посадочну залу.

— Не спішіть, друже, вислухайте мене. Мені повідомлено, що ваша донька встигла одружитися й летить з молодим чоловіком до Англії. Ви не знаходите, що у вашої доньки характер батька, котрий згоден кинути не тільки друзів, але й рідну матір. Отож  поміркуйте допреш як летіти. В Америці своїх жебраків чимало... Якщо мені не вірити, спитайте у слідчого Йвана Оставненка. Ви його добре знаєте.

Я йшов до виходу з аеропорту, супроводжений веселим реготом Петра Олександровича. Не знаю, що йому впало на думку, але до Америки він таки полетів.

Comments