Частина 07

Коли я приїхав до рідного села мій батечко не впізнав мене. Назустріч вийшла його нова дружина, удовиця загиблого в п’яній бійці Семена Плужника, Владарада Максимівна. Вона привітала мене з такою щирою радістю, що я ледь утримався від сліз. Запросила до хати, усадила за стіл снідати.

Не тримай образи на батька, — казала, насипаючи миску борщу — З допру він повернувся сам не свій. Наче він і не він! Малює Надію Миколаївну, а що вона за жінка не тямить. Тебе малим малював, друзів, але усі вони йому наче незнайомі. Я так скажу, відбили йому в допру пам'ять.

Владарада Максимівна не соромилася своїх сліз. Про матір мою нічого не чула. Двічі їздила до материної сестри, Віри Миколаївни, але та тільки руками розводить. Здається мені вона щось знає, та мовчить. Та й що з неї взяти: вперта комуняка, мене шанує тільки за моє ім’я — Владарада. Треба ж було батькам так розплататися перед урядом. Може вони й справді шанували новий уряд, але за що? А я так скажу: що попи, що комуняки люблять слухняних людей. Пам’ятаєш сусіда вашого Івасика… так-так, твого однолітка. Нирки в міліції повідбивали. За що не кажуть, а хлопчина помер. Два вже роки як помер.

Як не утовкмачувала Владарада батькові що я його син, він дивився на мене байдуже, навіть з осторогою. Бо я в свої чотирнадцять зростом був врівень з ним. Хіба що трохи худорлявій, але при м’язах, взнаки майже семирічної фізичної праці по селянських дворах. Коли мені дозволили сісти за батьків мольберт, я нашвидку намалював лице матері, але батько наче не помітив малюнка. Добре що діти Владаради, Сашко та Маринка, впізнали мене. Сашко був на рік молодшим, Марина на два роки старшою за мене. Коли моїх батьків забирали їй було одинадцять, а мені дев’ять. Ми з нею вчилися в одній школі, але дівчата в її віці на малюків не звертають уваги. В дев’ять у мене не було ні росту ні госту, хіба що слава кращого в школі малювальника. Ходити з червоною краваткою на шиї я соромився, позначку піонера на сорочку не чіпляв. «Росте, мов із води йде», — казала про мене шкільна прибиральниця тіточка Степанида.

За вечерею, на яку зібралася вся родина, я помітив як лупає на мене Маринка. Вона відверто кокетувала зі мною, давала волю язику молоти що завгодно. А десь через тиждень, коли я сказав Владараді, що поїду в місто до Віри Миколаївни, зголосилася їхати разом. До від’їзду ублагала щоб я намалював її в новій сукні з позначкою комсомолки на вилозі. Сказати відверто мене в новій родині батька більше вабила саме Владарада, ніж її дочка Марина. Вона була добрішою, і як мені здалося, нещасливою. Я дивився на неї і мені вчувалося, зроби я натяк і вона буде моєю коханкою. За роки блукань зі мною гралися чимало самітних жінок. В свої тринадцять я вже міг задовольнити хіть самої ненажерливої удовиці, а досвід Катерини допоміг мені упевнитися, що в ліжку я спроможний на все.

Марина була в захваті від мого малюнка, бо гарно себе показувала на ньому. Сучасна енергійна комсомолка! В автобусі, коли ми поїхали, вона вихвалялася успішним навчанням, комсомольськими дорученнями, які вона завжди виконує. Щось мурмотіла про однокласників, які залицяються до неї, але вона нікому не дарує своєї уваги. Я ж дорогою думав зовсім про друге. Владарада натякнула про забитого в міліції Івасика, саме про нього я й думав. Ми були сусідами, але майже не спілкувалися, бо забороняли його батьки сектанти. Мати втикала сина носом в Біблію, в якій він нічого не розумів, а тільки мати за поріг, хапався за вірші Тараса Шевченка, в котрих палахкотіло справжнє життя.

Не йшли ноги Івасика до церкви, де отець Артем завжди белькоче щось нелюдською вимовою: чи співає, чи реве, а разом наповнює повітря якоюсь церковною гидотною. Чкурнув би Івасик куди подалі, та лякався батькового паса. А вночі не спав. Думав: бог лякає, батько загрожує, мати, що не так, хапає за волосся, й сує носом в своє дурнувате Євангеліє. Ще й примовляє: кипіти тобі, вражий сину, під доглядом чортів у пекельній смолі. Не бути тобі освяченою богом людиною. Не подарує тобі отець небесний щастя. «А тобі подарував? — питав Івасик, натякаючи на учорашню чвару з батьком, на синці під очима. — Ви вчите мене підставляти другу щоку, а самі хапаєтеся за скалку чи за коцюбу. І до сусідки батько швендає, поки ти в полі, і горілку п’є, і тютюн смалить, і матюки, що не так, гне…

Забороняла мати Івасикові зустрічатися зі мною, бо батьків моїх вважала за єретиків, а мене за бісову дитину, бо намалював я якось Никодима, Івасикового батька, бісом з довгим хвостом та ріжками. Звісно, Никодим впізнав себе, і спало йому на думку що намалював його мій батько. Прибіг на наше подвір’я із сокирою, а я йому показую малюнок, як голий отець Артем вранці від Остапа Фисенка втікає. Це коли Фисенко застукав отця зі своєю дружиною у діда Захара. Ото вже бійка була, усі святі в раю від сміху поздихали. Багато чого шкідливого можна розповісти про мешканців села, але про те, як малюку в міліції нирки повідбивали, я почув вперше.

Знаймо, Івасик був впертою дитиною: ні батькові, ні ненці знущатися над собою не дозволяв. Не було у нього поваги ні до Пушкіна, ні до Шевченка, вчився абияк, але при нагоді вмів ошелешити вчителів такими знаннями в математиці, чи в іноземних мовах, що ті тільки очима на нього лупали. Пам'ять у Івасика була надзвичайною. Одного разу, розлючений вчителькою літератури, прочитав напам’ять Тарасових «Гайдамаків». А потім ще й питає: «Може вам «Наймичку» почитати?» З того часу, вчителька літератури, Людмила Стефанівна ніколи не викликала Івасика до дошки. Іноді тільки, коли у класі не знаходилося учня, щоб вивчив завдання на відмінно, вона дивилася на Івасика, і, сидячи за партою, Івасик читав не уривки, а поему чи вірш цілком.

Ще мій батько казав, що Івасик не жилець у сучасному суспільстві. Якщо не вб’ють, так збожеволіє! Так воно й сталося. Кого я тільки не питав, за що вбили Івасика, усі тільки плечима знижували. Якось до мене підійшов молодий міліцейський сержант. Міцно схопивши пальцями за лікоть, сказав:

Ти, хлопче, бачу марно часу не гаєш. Розумний дуже, далебі. Йшов би ти звідки прийшов.

Це вже відбулося після нашого повернення від Віри Миколаївни. Зустріла вона нас із Мариною не дуже добре.

Я була певна що тебе вовки з’їли, — побачивши мене, мовила тіточка. — Що ви за люди такі, лізете поперед батька в пекло…

Коли, простуючи до дверей, я подякував Віру Миколаївні за гостинність, вона вибухнула сльозами.

Ну чого ви, чого ви усі такі незграбні. Вам слова неможна сказати. Скільки я сліз за сестричку та за тебе пролила, посади мене за мою невгамовність облишили, а ти відразу в образу… Сідайте дітки до столу, зараз вечеряти будемо.

Віра Миколаївна не поцікавилася навіть, де я блукав, як жив, чому вчився? Про матір я не питав, чекав, якщо знає, сама розповість. Вже ранком сказала, що знайшла могилу сестри десь під Хабаровськом. Замовила мистцям надгробок.

Вони картку надіслали, зараз покажу.

До фотокартки скульптор приторочив плівку. Надгробок було зроблене із дикого каменю, але зроблене талановито. Побачивши його, мені спало на думку, що мати не конала життя, надівши на шию зашморг. Або митець не бачив її мертвою.

Якщо випаде нагода поїхати, на звороті картки є адреса скульптора, — пораючись біля холодильника, — напучувала мене Віра Миколаївна. — Все, на що здібна радянська влада, це загнати людину у зашморг.

Я закахикав, наче комаху проковтнув: не треба було Вірі Миколаївні поспішати з висновками, бо Марина ще не насьорбалася юшки від радянської демократії.

Марина дивилася на Віру Миколаївну круглими з переляку очима. Лице її сполотніло, долонею лівої руки вона прикрила познаку комсомолки на вилозі нової сукні.

Заспокойся, сестро, — я поклав долоню на долоню Марини, наче вивчаючи округлість грудей. — Віра Миколаївна говорить не про саму владу, а про деяких її урядовців.

Мені здається що Марину більше заспокоїв мій не зовсім порядний жест, бо на хвильку вона висмикнула свою долоню з-під моєї, натякаючи таким чином на можливість інтимних стосунків. Мені така перспектива не дуже подобалася, але від сполоху крові, у голові все ж таки запаморочилося. А тим часом Віра Миколаївна продовжувала викладати своє незадоволення радянською владою. Я розумів, що останні роки вона була не у гуморі з-за звільнення з посади секретарки містечкового голови. Що не кажіть, а сестра вчительки, засудженої за політичну короткозорість.

Частувала нас Віра Миколаївна шинкою із гречаною кашею, ряжанкою, і плодами морелю, на мій смак не дуже смачними, щоб купувати саме такі в сезон масового визрівання абрикосів. Колись, ще за часи мого життя з батьками, у нашому садку теж росла мореля, височенна, наче молода тополя, вона дарувала нам плоди, смачніше за які, нам здавалося, й у світі не буває. Тепер у місцевих садках визрівали високосортні плоди, так що ласунці нашого дитинства майже нічого не коштували. За один карбованець можна було купити повну цеберку. Віра Миколаївна частувала нас дрібними, але ж солодкими, ароматними плодами.

Де купували такі? — спитала Марина, оцінивши смак морелі.

Вона, здається мені, забула випад Віри Миколаївна проти її комсомольської позначки. В такому віці політика нас цікавить остільки-оскільки ріжуть слух незвичні нам фрази. Беручи до уваги психологічні перешкоди, які мені самому доводилося долати, я добре розумів Марину. Що вона бачила у свої шістнадцять років: затишок у рідному домі, повагу вчителів у школі, бо вчилася вона майже на відмінно. А поблукала б отак, як я, по проблемним родинам, послухала б про що говорять люди. В душі я соромився свого нелегкого досвіду, майже нікому про свої пригоди не розповідав. Розповів би батькові, як би він був мені батьком, розповів би Катерині, якби вона поцікавилася, як так сталося, що я в свої чотирнадцять років дивлюся на суспільство очима старичка. Так що свій не дуже добрий досвід я тримав у собі. Марина ще витала у небі, дивилася на світ очима формованої владою дівчинки. Вона не знала звідки я прийшов, із якими жінками грав у кохання, із якою зухвалістю читав газети, ставлячи під сумнів кожну інформацію про великі звершення радянського народу. Підтримати мене могла хибі що Віра Миколаївна, якби вона потрібна була мені, її підтримка. Життя я вивчав навіть не по запаху, для мене воно мало тільки колір. Але й цього мені вистачало, щоб порозуміти людей. Так Марина з’являлася на мої очі суцільною рожевою плямою, отакою емоційно набухлою трояндою, яка нестямно бажає, щоб її негайно зірвали. Віру Миколаївну я бачив жоржиною, яка запізнилася заквітувати, отож і стоїть тепер, прибита легким морозцем, поєднуючи у собі чорні барви з червоними. А якщо повернеться тепло, навіть не зачервоніє, а спалахне червоним, скинувши підморожені пелюшки, наче їх ніколи у неї й не було.

Батько той був увесь чорний, проморожений до самого серця. Йому вже не зачервоніти, хіба що згодом проб’ється від коріння новий паросток, але то вже буде суміш кольорів: червоні, жовті, чорні та інші, у залежності від того, який зранку буде настрій у його дружини…

Віра Миколаївна умовила нас погостювати у неї двійку днів. Марина з радістю погодилася, але у мене виникло недобре передчуття: що такий наш вчинок не сподобається Владараді Максимівні. Я виказав свою пересторогу Вірі Миколаївні, але та тільки рукою махнула.

Я подзвоню, повідомлю матір, що у нас все гаразд. Що завтра ми підемо до кінотеатру, потім завітаємо до вернісажу місцевих художників, купимо тобі фарби і все, що треба для праці…

Декілька разів вона намагалася додзвонитися, але зв’язку з селом не було. Час був пізній, черговий рейс мав відбутися тільки о дев’ятій ранку. Поки Віра Миколаївна поралася на кухні, Марина читала мені гуморески Остапа Вишні. Я випростався долічерева на м’якому килимі, Марина сиділа трохи обіч, але я бачив її наче намальовану на темному тлі уяви. Для цього мені досить було заплющити очі. Раптом я побачив риси схожості у Марини із моїм батьком, особливо у спадистому лобі і щелепах. Щось від батька було навіть у голосі Марини. Невже мій батько завжди жив на два доми? — майнула думка. — Чи не мала його бурхлива пристрасть до політичних спілкувань, тільки приводом, щоб якось збутися матері? Я не знав що й думати, це був дуже страшний здогад. Звинуватити у такій підлоті батька! Але ж повернувся він до Владаради, без матері. А мати конала життя зі зашморгом на шиї? Може від того батько й удає із себе хворого на голову, що лякається почути від мене питанні: де мати? Тому й не впізнає мене, що я його син від нелюбої жінки? Його син? А чому саме його? А можливо…

Я зареготав від думки, що спала у голову так несподівано, що не могла бути зайвою. Я ковзнув по золотому степовому схилу у темну безодню життя, і стільки емоцій раптом народилося в оболонці мого єства, що я почав битися головою о м’який килим на долівці, регочучі наче божевільний.

Ти чого, Петре? — занепокоєно вигукнула Марина, підкладаючи під мого лоба свої теплі запашні долоні.

Прибігла Віра Миколаївна, почала дзвонити в швидку допомогу, і тільки тоді я отямився, бо таким чином можна було запросто попасти до божевільні. Я вже нікому не вірив. Навіть Вірі Миколаївні. Може вся моя родина тільки того й бажає, щоб як можна швидше здихнутися мене.

Що таке, що з тобою? — Віра Миколаївна намагалася укласти мене у ліжко, а Марина розгублено поводила очима від мене до тіточки Віри й навпаки.

Заспокойтеся, і пробачте, будь ласка. Дурна думка засіла в голову. Про батька… Ось ви, Віра Миколаївна, що ви думаєте про нього? А ти, Марина? Вибачай на слові, але ж він твій рідний батько, хіба не так? Ви з братиком його рідні діти. Від цієї здогадки я почав тягти ланцюжок подальших подій. Ви розумієте, що утямилося мені у голову? Поки не було від мене звістки, батько не видавав себе за хворого, чи не так, Марино?

Вона мовчала. Мовчала й Віра Миколаївна. Щоб взнати правду мені треба було знайти отця Артема. Я ладен був зараз же бігти, але куди? Де він зараз релігійний брат моєї неньки?

Це жахлива думка, Петре, — нарешті озвалася Віра Миколаївна. — Жахлива, але не позбавлена підстави. Лізти у зашморг не в сестриному характері. Вона любила життя, кохала твого батька…

Я не дав їй договорити майже нестямним вигуком:

Мого!?. А хто він мій батько, невже Олександр Харитонович?

Я намагався збадьорити себе нападом гніву. В мене ніколи не виникало бажання чогось порушити, але зараз мені не вистачало струменів холодної води, щоб заспокоїтися. Бо таким розлюченим я почував себе вперше. А все ж я не підкорився їй, бо дивився на себе, на свою розлюченість, наче здалека, наче був тільки свідком того, що зі мною робилося.

Я почував себе людиною, запакованою в оболонці наповненій життєдайним повітрям. Людиною з іншої планети, з іншої Галактики. Мені не вистачало чарів рідної планети, не вистачало матері, яка подарувала мені життя. Злі люди вкрали мене, запакували в тісну оболонку і викинули на незнайомій планеті. Я заплющував очі і бачив себе поряд з ненькою. Ми йшли степовою стежкою межи квітів. Теплою долонею мати тримала мене за руку, а на другій руці у неї сиділа пташина, і співала нам дивні пісні про щастя жити на рідній планеті. Краще мені не розплющувати очей, краще виштрикнути очі, щоб назавжди зостатися поряд з ненькою. Я мабуть так і зроблю. Візьму тільки виделку, і виштрикну. Я нікого ні в чому не звинувачую. Звинувачую себе в тому, що покинув Катерину, в характері і поведінці котрої було щось від моєї матері. Краще мені повернутися до неї. Або знайти Бога, і мандрувати з ним селами рідної землі, копати колодязі, милувати невтішних жінок. Кажуть, я ще дитина. За віком може й дитина, але здається мені, що я вже старий, що бачив в своєму житті стільки, скільки не бачив навіть дід Волик, який пройшов дві війні, відбував термін у концтаборі на Колимі…

Ми сядемо сьогодні вечеряти, чи ні? — нарешті мовила Віра Миколаївна. — Версій у тебе… Петре багато, але не поспішай з висновками. Щоб зовсім не добити батька.

Після «версій у тебе…», вона хотіла сказати, «синку», але зовні я зовсім не скидався на хлопчика.

Дочекаємося, поки почне розвиднятися, — підтримала її Марина. — А нам ще треба піти прогулятися по місту.

Віра Миколаївна частувала нас варениками з сиром, варениками, які кожну неділю готувала нам мати. У Віри Миколаївни вони були такі ж смачні, і невеличкі за обсягом. Я ковтав оті вареники разом зі слізьми. Якось Бог порадив мені глибше вдихати свіже повітря. Тільки таким чином я зможу збутися сирітського виразу лиця. На мою думку він помилявся: сирітства збутися неможливо, воно навіть у могилу піде разом зі мною. А лице може зарожевіти від сорому, від близького вогню, навіть від думки, що іноді у своєму бродяжництві я звинувачував своїх батьків.

Коли на третій день ми повернулися додому, Владарада Максимівна спрямувала на мене стільки звинувачень, що кров ударила мені в голову. Я швиргонув на долівку куплені Вірою Миколаївною фарби та мистецьке приладдя, і вийшов геть з хати. Вона ще щось кричала мені вслід, щось гидотне кричала, образливе, а батько не звернув навіть уваги ні на неї, ні на те що його син назавжди залишає його наодинці зі своїми проблемами.

Владарада Максимівна розкрила мені очі, звинувачуючи мене в усіх смертних гріхах: я розбещений, зіпсований, неосвічений, злодій, дармоїд, безбатченко, шахрай… І стільки було отих звинувачень, що я почав тремтіти від ні з чим не зрівняної насолоди. Байдужа до мене жінка ніколи не буде витрачати стільки енергії, стільки прихованого розпачу на пошук образливих слів. З доброзичливою усмішкою на лиці я підійшов до неї, на очах у батька, котрий, як я помітив, все ж таки напружився, чекаючи що я зроблю Владараді щось недобре, але я обійняв її і палко поцілував у вуста.

Вона ледь не знепритомніла в моїх обіймах, але мене турбувало інше: я знав як помститися жінці не тільки за її нестриманість, але й за свого батька, коханкою якого вона була навіть раніше, ніж батько одружився на моїй матері. Я зайшов до хати, схопив скриньку з фарбами, мольберт, все, що подарувала мені Віра Миколаївна, і, озброєний таким чином для нових перемог, підстрибом вибіг на вулицю. Владарада намагалася щось сказати, але тільки руками змахнула.

Я пішов у степ, до тополі дитинства, яка декілька років гойдала мене в своїй, прошитій сонячними промінцями, колисці. Там, сівши трохи осторонь, розкрив мольберт, розташував на ньому аркуш цупкого паперу, і з радісно—нервовим напруженням почав змішувати на палітрі фарби. Навіть не заплющуючи очей я бачив до найменшої деталі те, що зібрався малювати. Це буде вона, Владарада, зовсім роздягнена, а перед нею навколішки стоятиму я, притискуючись лицем до її лона. Головне змалювати нестямну жагу жінки. Вона буде не тільки в її лиці, але в руках, в долонях, якими вона притискує мене до свого лона. Трохи задерта голова, напівзаплющені очі, чуттєвий вищир зубів. А головне відбиття блаженства не тільки на лиці, але й на всій статурі зголоднілої по коханню жінки. Це була праця не одного дня. Але я витримаю. Нехай побачить батько, що він таке! Нехай рве на собі волосся Владарада, розуміючи якого можливого коханця втратила. Я буду приходити до неї вві сні, і прийде час, коли вона почне водити додому коханців, і вижене батька геть, на смітник, у вирву страждань, котрих не витримала моя мати… Я гарячково накладав на папір фарби, а в голові, гадючим клубком, вертілася моя невгамовна злостивість. Коли фарби лягали не так як треба, я вскакував на ноги, і все бігав, бігав навколо тополі, благаючи її допомогти, зблиснути фарбами, які можуть передати жадання, ні не щастя, жадання розбещення на лиці вродливішої з жінок світу…


Ніч я проспав у обіймах тополі. Вона була тепла, зоряна, запашна. Ранком мені здалося що хтось гукає мене, ховатися не було сенсу. Я зліз з дерева і побачив прямуючу стежкою до мене Марину. Вона підбігла, охопила мою шию руками.

Дурненький… як же ми будемо без тебе…

Тоді я розкрив мольберт і показав дівчині незакінчений поки що малюнок. Але було вже лице і на моїй потилиці руки її матері. І на лиці ознаки шаленого жадання. Як я й передбачав, Марина уліпила мені ляпаса по лиці, і пішла геть, нестямно чарівна в своєму щирому обуренні.

А я знову стояв на вершині, дивлячись як на тлі голубого небосхилу, зліплений з невеличких хмаринок, сидить мій батько. Сидить і так гірко плаче, що його сльози ллються на землю важкою зливою. Злива повільно посувалася над степом, що трохи й вона накриє мене. Я сховав папірці і фарби у скриньку, і разом з мольбертом почепив на суху, надломлену вітром гілку тополі. Мене трохи радувала оця батькова помста: пролитися на мене зливою. Я навіть на язик спробував: чи не солоні його сльози? Виявилося що то не сльози, а звичайнісінький дощ. Навіть дощик, бо злива пройшла осторонь. Коли починався дощ, була в мене надія, що Марина повернеться до мене. Але не повернулася, чкурнула в село, до рідної хати. Там затишок, там, нарешті, школа, комсомол, і чимало хлопців, які складають для неї вірші про кохання.

Коли складений з хмаринок батько посунув далі, на небосхил виповзло величезне ранкове сонце. Вмита дощем земля засяяла мільярдами вогників, духмяно запахли степові рослини, навіть тополя, моя люба тополя, подарувала мені свої ніжні парфуми.

В якому напрямку мені мандрувати далі? Повернутися до Катерини, чи піти слідами Бога? Коли земля трохи висохла, я розташувався для праці, але малювати не зміг. Помста Владараді раптом здалася мені такою нікчемною, що мені стало соромно дивитися на свій малюнок. Так що ляпаса від Марини я одержав за діло. Зібравши своє приладдя, я попрямував до сусіднього села, що лежало за ставом. Назва у села була дивна: Блакитне, хоча нічого блакитного, окрім неба над церковним кумполом у нього не було. Я прямував до церкви, бо кортіло знати як почуває себе брат матери, отець Артем. Якщо він так щиро вірить в Бога, чи не підказав йому його наставник, що по його, божій, волі сталося з моєю ненькою?


Після арешту батьків бабка Килина водночас вмерла, в мене не зосталося навіть друзів, бо знайомі сахалися мене, та й до повернення в рідне село, я майже п’ять років блукав селами та селищами Херсонської області.


Артем більше не служить у нашій церкві, — казала мені Віра Миколаївна, коли я висказав бажання провідати свого дядечка. Що з ним сталося, за що його позбавили посади вона не знала. — Клопіт стільки, що продихнути не вистачає часу. Але ти збігай, там зараз новий священик служить, отець Миколай.

Мені дуже цікаво було взнати що сталося з Артемом, тому я не став гаяти часу, поїхав автобусом до Ганзовки, а там вже пішки обіч залізничних рейок. Церква за часи мого блукання помітно постаріла, тиньк на призьбі відпадав цілими шматками. Щезли навіть кущі шипшини та троянди, які в свій час облямовували церковне подвір’я.

Досить молода ще жіночка, покрита чорною хусткою, зиркнула на мене з недовірою.

Бачу не дуже шанують люди Бога, — промовив я.

На свята ще приходять, — на зауваження, що церкву треба тинькувати та білити, відповіла прибиральниця, яка протирала ганчіркою вітражі та віконниці першого поверху.

Я сказав, що хотів би бачити свого рідного дядечку отця Артема. Прибиральниця трохи збентежилась, підняла очі до неба, але хреститися не стала.

Зараз повинен під’їхати отець Миколай, з ним і погуторите.

Вона пообіцяла мені поїсти і відпочити, якщо отець Миколай затримається в дорозі. Я запитав чи не знайдеться в неї ганчірки, щоб я міг допомогти вимити черговий вітраж.

Вона зиркнула на мене якось начебто злякано.

А ви хрещений? – спитала.

Похиливши голову, щоб жінка не побачила усмішки на моїх вустах, я поцікавився.

Бог він що, до людей відноситься виборче? А як же народи, що сповідують інші релігії, у котрих, скажемо, Бог не Ісус, а Аллах чи там Будда який?

Так то все нехристі, — зітхнула жінка, — від них все зло на землі…

Я скрушно промовив.

Коли вже у вас тут все так безнадійно занехаяно, не буду я чекати отця Миколая. Він давно у вас?

З місяць як, — відповіла жіночка, ретельно прополіскуючи в цеберці з водою ганчірку, зроблену мабуть зі старої рясі мого дядечка Артема.

Я було вже пішов, коли назустріч від автобусної зупинки попрямував до церкви невисокий дуже приємний з лиця чоловік у цивільному костюмі, голений і охайно підстрижений. Таких священиків я ще не бачив, але щось в обличчі незнайомця зацікавило мене. Було в ньому якесь неземне сяєво, яке буває тільки у малих діточок.

Ви щось хотіли спитати?

Мені здалося, що навіть зараз, чекаючи на мою відповідь, незнайомець перебуває у безмежній височині неба, заглиблений у свою безнадійну молитву до Бога. Разом з тим він був начебто чимось засоромлений і тяжко пригніченим. З такою людиною мені ще не доводилося зустрічатися.

Я племінник отця Артема… хотів зустрітися, але, розумієте…

Дитина яку покинули друзі, — незнайомець поклав свою легеньку долоню на моє плече. – Отець Артем розповідав мені про вашу трагедію. Зараз він йде шляхом твоїх батьків. Це звичайна доля освіченою людини у деспотичній державі. Не кожен витримає те, що на нас чекає, щоб піднятися з колін. Патріоти України в печінках сидять у московських шовіністів. На схилі життя, а саме в жовтні двадцять другого року, Ленин обіцяв великоруському шовінізмові оголосити бій не на життя, а на смерть. За це, мабуть, йому й помстилися брати—більшовики. А далі вже шовінізм зростав на крові поневолених народів…

Підійшовши на відстань, коли нас могла почути прибиральниця, отець Миколай замовчав.

Ти, Настю, можеш йти відпочивати, — сказав він жінці. – Нам з Петром Олександровичем треба трохи погомоніти. Він дядечка свого шукає.

Жінка мовчки вклонилася, і з цеберкою в руці рушила на зади подвір’я, де знаходилися господарські будівлі. Ми з отцем Миколаєм теж ввійшли в церкву не парадними дверима. Чим священик частував мене я вже й не пам’ятаю, бо смачнішими за їжу були його відверті висловлювання.

Спочатку він уразив мене рядками незнайомого мені вірша.


Поступися йому адже він слабший

Поступися йому адже він дурніший

Підстав йому другу щоку

Господи я не маю третьої.


Я вже дивився на отця Миколая як на космічного заброду. Мені здавалося якщо зараз до нас несподівано нагрянуть гебісти, він зникне, як примара, бо говорив він зовсім не церковні проповіді.

Молитви написали люди не такі освічені й талановиті, як Франко, але на той час ні Шевченка, ні Фіранка не існувало. Отож і читали люди в тяжку годину «Молитвослов», бо молитви, хіба не торішні вірші, які дарували людям надію. А що до церкви, в мене на її значення є своя гадка. Ти йшов довгим шляхом, зголоднів, втомився: не кожний господар привітає тебе в своєму кублі. А церква повинна вклонятися кожній людині: заходьте, будь ласка, зігрійте душу молитвою, або просто тихою бесідою за кавою або чаєм. Священик такий же раб божий, як кожний прихожанин. Він не має права повчати, його обов’язок допомагати людям. Нас називають «ловцями душ». Це не зовсім так. Ловці душ — сектанти, церква теж перетворюється в секту, коли починає зваблювати людей щасливим життям після смерті. Сьогодні кожна здорова глуздом людина знає, що душа мерця може жити тільки в його дітках, або онуках. Це вже залежить від того, що перейшло синові від батька, а що від матері. Останнім часом поступово втрачається родинний зв'язок поміж батьками й дітками. Можна сказати – абсурдне явище, але подивіться скільки в Росії сиріт. Скільки пияцтва! Людина втрачає віру в свої можливості. Вона мріє жити в капіталістичному суспільстві. Бо певна що від заможних людей одержить більше м’яса на кісточках, ніж від партійної еліти. Але не забудьмо й про те, що не кожній людині сумління дозволить займатися спекуляцією, яку капіталісти називають бізнесом. Не кожен згоден бути наймитом у хазяїна закладу. Нічого доброго від майбутнього я не чекаю. Але є надія що комусь з нас пощастить. Як казав твій дядько, Артем, Україну чекають великі зміни, бо те, що робиться сьогодні, це справжнє середньовіччя. Російський шовінізм затягує зашморг на власній шиї. «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби знайшла живий відгук в серцях українських патріотів. Бо дійшло до того що Київ, щоб задобрити Москву, почав закривати в Україні українські школи. Помстою владі стала так звана захалявна література. До емігрантської преси йде багато заяв, петицій, документів з України. Українці звертаються до народів усього світу, бо кращі сини України розташовані по таборах Росії. Визріває новий апокаліпсис. Тільки сліпи та глухі нічого не бачать та не чують, а Україна вже гудить. Багато талановитих людей загине від невігласів—гебістів, бо Росія й справді стоїть перед вибухом…

Я слухав отця Миколая, не розуміючи, хто він є насправді? Якщо священики перетворилися в революціонерів, дякувати за це треба класиків української літератури. З церкві отця Миколая я не вийшов, вилетів. Легенький вітрець ворушив пір’ячко на моїх крилах. Я плакав від щастя, що життя дарує мені нову велику добу визволення українського народу з вікового поневолення. Ковтаючи сльози я читав вірша, якого склав отець Миколай.


Поклич, ми прийдемо

В захваті освіти

Твоєї, о, нене,

Бо ми твої діти.

Поклич, коли ворог

Почне зазіхати.

Твоя ми підпора,

Бо ти наша мати.


Я буду прикидатися дурнем, щоб говорити відверто те, що спадає на думку. Щоб не попасти, як матір, до таборів з псами—охоронцями. Я йшов степом, а в серці лунало: «Вічний революціонер – дух, що тіло рве до бою!» Від погорди за свою державу я ледь не захлинувся слізьми.

Comments