03 стежинка

Стежина третя

Знайдена в степових бур’янах

 

Батько наставляв: не вагайся вирішувати, коли почне припікати, бо коли спалахне буде вже пізно. Наставляти наставляв, а сам залюбки дивився, як тліє в родині «іскра вогню великого…»

— Тату, ой спалахне!

— А тобі хіба не цікаво?

Спалахнуло. Пішов батько до другої жінки, гладкої незворушної красуні з Ганзовки. Оскільки дорога від Ганзовки до шахти Ново-Бутівка забирає чимало часу, почав мій гуляна-батько запізнюватися на роботу, я висліджував його, намагався завжди опинятися на його шляхах, але, побачивши мене, він опускав долу очі, навіть не привітавши. Правда, іноді питав: «Як у тебе справи? Нудьгуєш?». «Анітрохи, — відповідав я, — зараз підшукую собі іншого батька, щоб жив не соромлячи родину…» Батько робив рух, наче хотів зняти паса, відшмагати мене за нахабство, але я, сміючись, утікав. Батька розлючувало, що я не страждаю без нього. Одного разу коли батько з гуртом мужиків ссали пиво біля пивного ларька, я підійшов і запропонував одному з мужиків стати моїм татом, бо батько зрадив мене з другим хлопчиком. «А мати твоя погодиться?» — запитав мій обранець в батьки, прекрасно розуміючи, що я маю намір зачепити батька на живця. «Погодиться, ще й як погодиться, — запевняв я прихильного до гумору дядечка, — вона сама дозволила мені найти собі батька. Якого знайдеш, з таким і будемо жити, сказала». Мій татко спочатку зблід, потім почервонів, а, коли вже терпець скінчився, виплеснув на мене залишок пива. Моєму обранцю поведінка батька не дуже сподобалася, він обізвав його деспотом, хотів навіть кулаком вдарити, але я попередив обранця: «Не треба, сказав, сьогодні спекотна така, а пиво охолоджує. Правда там і пива того було… одна піна…»

Через два тижні батько повернувся в родину. Сказати чесно, це мене не дуже щоб дуже порадувало, бо в мене було заготовлено декілька дуже уїдливих інтермедій для батька. Мав же я далебі право помститися за батькову зраду! З того часу поміж батьками наче чорна кішка пробігла. Ніколи я не бачив щоб вони розмовляли поміж собою, або всміхалися одне одному. То вже було не життя, а катівня. Краще б батько залишився жити у своєї гладкої красуні з Ганзовки. В п’ятдесят п’ять років — крововилив в мозок, ходив з ціпком, Але коли я приїхав з дружиною Тамарою у відпустку, лив на мене різну гидотну і, падаючи на коліна, клявся, що вона його остання любов, що він їй залишить все своє майно, хоча в кишені ні фені не мав… Коли вмер, мати не поїхала навіть на кладовище, заборонила дочкам ходити на його могилу, і наполягала навіть щоб її поховали на другому кладовищі. Що й було зроблено. А могили батька я вже так і не знайшов.

На жодній стежці наші шляхи з батьком не перехрещувалися, але любив я його сильніше за матір. Любив, але не поважав. Сам не знаю як таке може бути, але було. Своїм дитячим серцем я болісно відчував його страждання. П’яний він проклинав своє життя, особливо революційну молодість за те, що чотири роки довелося махати шаблюкою, потім за отой вибух у шахті, після котрого він втратив слух, і працювати в забої лікарі йому не дозволили. Безмежно погорда людина була бита життям і перш за все за своє селянське походження. Він народився в лісах Білорусії,був безнадійно без письменним, але пам'ять мав таку, що на відмінно закінчив вищу партійну школу. Він напам’ять розповідав оповідання та казки, які йому читала Рая, або я, знав багато віршів, пісень, але я ніколи не чув щоб він співав. Хіба що частівки:

 

Йшла циганка з довгим носом,

Підійшла до мене й просить,

Що робити з довгим носом?

— Піди в магазин,

Купи вазелін,

 

Потім повною мірою,

Відруби сокирою.

 

Поетичні слова, як роси на рослинах, з’являються коли холодний розум стикається з палким небайдужим до життя серцем, коли в суспільстві все робиться не так, як бачилося в дитинстві, і нарешті ти порозумів, що твоє мовчання це не мудрість, а зрадництво загалу, в якому живеш. Ти зраджуєш батькам, сестрам, друзям, зраджуєш собі, бо ясний твій день давно минув, минуло  грозове надвечір’я, вже конає ніч, а життя простягається до тебе своїм зеленим віттям, попеліючи від жаги покуштувати отих слів, які народжувалися колись від зіткнення холодного розуму з палким небайдужим серцем.

Я улюбленець долі, бо за все недобре, що відбувалося в моєму житті, нікого не звинувачував, окрім себе. Мені було вісім років, коли я прочитав «Шагреневу шкіру» Бальзака, і написав вірш про себе улюбленого: «Ти везучий кажуть мені і це так, бо везу все, що на плечі кладуть». Таким чином я навчився бачити те, чого не бачили мої друзі, і коли я приходив до них, голодних, з кошиком топінамбурів, вони питали хто мені їх дав, і я відповідав, що дала мені їх земля, яка лежить за березовим гаєм, в пустелі, де колись стояла біленька хатка забитого німцями діда Пахома. Хатку обідрали й розтягли на дрова, цеглу від пічки забрав собі невгомонний Петро Голуб, тепер вона лежить у нього під наметом, страждаючи від безділля.  А дід Пахом приходить до мене вві сні, повчати життєвої мудрості. Наприклад, як може вижити людина в часи голодомору, розповідає мені дід де можна знайти рослини, або в якій норі спить ховрах і як його звідти добути. Друзі, котрим я приносив подарунки, проковтували не розжовуючи бульби топінамбуру, а я знову чвалав за березовий гай, де в смітті, під гниючими дошками сараю лежала сокира, якою я розбивав скуті морозом грудки ґрунту, виколупуючи з них холодні й дзвінкі, як каміння, топінамбури. Другий кошик я ніс додому, мати зігрівала мені обморожені пальці байковою кофтиною, звинувачувала долю в усіх смертних гріхах, а потім несла мене в ліжко, закутувала усім майном, яке було дома, і сидячи поряд, тихенько плакала, наспівуючи крізь сльози сумних українських пісень. Де б я потім не мандрував, де б не працював, завжди, за кермом вантажної машини, або стоячі вахту на бойовому кораблі, я наспівував пісні моєї матері, і плакав, іноді ревне, так гірко, як ніколи в житті не плакала наді мною моя добра нещаслива мати.

Ранком до моєї матері Євдокії Федотівни прибігали сусідки. Вони сиділи на кухні, чекаючи поки я прокинуся і розповім, чи була у мене чергова зустріч з дідом Пахомом, а якщо була, чому він мене навчив, про що та як розповідав. Продравши очі, я розповідав сусідкам чергову байку, вони вірили, цілували мене в потилицю, і поспішали на пошук скарбниці, про яку начебто розповідав мені дід Пахом. Начебто, бо снився він мені не часто, а розповідати жінкам про зустрічі з дідом мені доводилося майже кожного дня. Якось забігла тіточка Марія Цуканиха зовсім з другої вулиці, сіла біля пічки на стілець, сумно дивлячись на мене. У неї було четверо діточок, чоловік з німецького полону попав в полон радянський, а діточки просили їсти. Від жалю до неї та її діточок я ледве не плакав, але перемагав себе, і одного разу розповів жінці байку про те, як ще до війни її мати, баба Соня, висипала на горище три цеберки мілкої картоплі і що лежить вона там й досі в сухій вугільній жужальці, якою люди утеплюють стелі в своїх домівках. Замість трьох цеберок Цуканиха набрала півтори, бо дуже висохлою була картопля, але дещо від того скарбу перепало й нашій родині. До мене стали приходити люди, як до провидця, запитати чи живий чоловік, чи повернеться син живим, чи врожайним буде рік, і я базікав сам не знаючи що, а якщо збувалося якесь пророцтво, щасливчики приносили мені в подарунок книжки, бо знали що цукерку я віддам сестричкам, а книжку, якщо не старша сестра, так прочитаю сам і наступного разу буде мені про що розповідати нещасливим і тому довірливим мешканцям нашого шахтарського поселка. 

Одного разу я одержав листа від в’язня з якогось там Амурлагу. В ньому були такі слова: «Золотий мій маленький друже, спасибі тобі, що допоміг мені знайти мою родину, дружину та синочка з дочкою. Ти  розповів де мене знайти, вони знайшли мене і приїхали в Комсомольськ, де відбувши п’ять років таборів, я мушу ще п’ять років відбувати покарання за невідомий мені злочин.  Рудий Петро». Через двадцять років я знайшов родину Петра Рудого в Комсомольську-на-Амурі, він працював майстром по ремонту асфальтових доріг, дружина — сестрою господаркою в лікарні, а син з дочкою на той час вже вивчилися й працювали в Хабаровську. Коли Петро запитав, чи й досі приходить до мене вві сні дід Пахом, я відповів, що не приходить, бо дуже боявся, що мені знову доведеться  придумувати пророцтва, які хоч один з десяти, але збуваються. А дід приходить до мене завжди, як тільки позву. Навіть не вві сні. Він зостався таким, яким був шістдесят років назад, за хвилину до того як німецька куля розірвала йому серце. А зву я діда Пахома коли мені буває дуже сумно, а занадто вже сумно мені буває, коли почую по російському телебаченню від славетного політика щось дурне про Україну, або почую, що знову на вугільних шахтах Донбасу загинули мої земляки. Мені буває навіть соромно, що двічі побувавши поміж життям та смертю, я назавжди покинув шахту, мабуть злякавшись, що втретє бліда з косою мене не мінує.

 

Мати наказувала: дивись, синку, гуляти гуляй, тільки не забреди у шкоду яку. Злодії вони не тільки грабують кишені та житла, вони, як і священики, ловлять молодь в свої чорні тенета  Замість відповіді вона бачила усмішку на моєму лиці, отож і вагалася: чи не краще помовчати? Батько, на мою думку, іноді зовсім забував про мене. А ловців душ в ті часи в нашому селищі вистачало. Одного такого красеня приводила до двору старша сестра Рая. Прізвища вже не пам’ятаю, а звали Петром. Він тільки-но відбув термін, нікого з родини на шахті у нього не було, занесло його злим вітром, або прилетів під крильце якогось злодія в законі. Красень він був ще той: високий, з правильними рисами лиця, голубими очима, а м’язи на животі нагадували протектор з коліс вантажної машини. Дуже він любив з нами гратися. Роздягався до паса, а ми, десятирічні дурні, розганяючись, били його головою в живіт і відскакували, як м’ячі від цегли. Гра-грою, а політика політикою.

— Бачте які м’язи можна напомпувати в допру, — напучував нас Петро, — вільного часу там вистачає, книжки є, годують добре… тричі на день, а на волі… гуляй душа…

Три дурня, я, Вовка Ісаченко та Микола Дубов, слухали Петра, розвісивши вуха. Що до табірних пісень, я знав їх більше, аніж злодій в законі Петро, і це його трохи нервувало. Крім того я читав напам’ять  вірші багатьох поетів, навіть невідомого тоді Єсеніна.

— Де вивчив? — допитувався Петро.

— Вві сні приснилися, — відповідав я, бо бібліотекар наш, Григорій Іванович Ткаченко просив мене нікому не говорити про те що у нього є томик віршів Сергія Єсеніна. Він и читати поета дозволяв мені тільки в далекому закутку бібліотеки, куди ніхто окрім нього не заходив. З цією невеличкою книжечкою Ткаченко пройшов усю війну, тричі був поранений, а вже в під Берліном контужений, отож і ходив він наче паралітик, за що мав прізвисько Риголлето.

— Тобі пасує бути злодієм, — сказав мені якось Петро, —  знаючи стільки віршів та пісень, ти будеш мати стільки привілей, які декому й не снилися.

—Але я не бажаю бути злодієм, — відповів я, — бо соромно перед батьками. Краще я піду в шахту працювати.

— Ото й здохнеш ти в своїй шахті.

Під крислатою тополею на лавочці Петро просиджував майже весь день, а тільки-но починало сутеніти, одягав свій двобортний темно-сірий костюм, який дуже пасував його вродливому лицю, і вони з Раєю їхали трамваєм в центр Макіївки, не знаю вже в кіно чи в ресторан. Поверталися далеко за північ. Батькові жених не дуже подобався: «Не працює, а шикує!» Мати знизувала плечима, вона ніколи не втручалася в справи дітей, бо вчилися ми усі відмінно, запоєм читали книжки, кожен з нас завжди мав свій погляд на життя. Наскільки я себе пам’ятаю, в моєму житті не було випадку, щоб я зрадив своїм переконанням на добре або зле. Отож коли Петро одного разу запропонував нам піти з ним подивитися, як він буде грабувати заможного пиху, я сказав що про його намір зараз же піду докладати в міліцію. Петра це здивувало, грабувати він не пішов, але в наступному дні почав запрошувати мене поїхати з ним в Макіївку подивитися новий кінофільм. Я відмовився, але з того дня почав нашорошено відноситися до Петра, кожного разу, як він приходив до нас з подарунками й сував мені їх в руки, я гидливо відмахувався. А якщо подарунок приймала сестра, вона його не знаходила, бо я встигав знищити подарунок в топці печі, або розшматувати та викинути на смітник. Одного разу я мав стверджування своїм підозрам. Петро приніс два томи Док Кіхота, багате видання з малюнками Кукринікси. Я бачив ці книжки з печатками в бібліотеці, де працював Григорій Іванович Ткаченко. Правда вони були вже без печаток, але забруднені на титульній та сімнадцятій сторінках. Як звести печатки за допомогою яєць ми вже знали, так що я відразу здогадався яку підлоту намагається мені вчинити кавалер моєї сестрички. Добре що батько на той час був дома. Почувши про мої підозри він, кавалерист громадянської, як шаблюкою, ребром долоні вдарив помпованого молодика по шиї і наказав негайно віднести книжки в бібліотеку. А тут вже і міліціонер з Григорієм Івановичем підійшли.

Петро утік городами і ми його років отак з два не бачили.

А Рая заспокоїлася, бо десь через тиждень в нашому домі з’явився новий жилець, який приїхав із якогось там Старобешева, улаштовуватися працювати на нашу шахту. У нього було кругле рум’яне лице, руки наче у молодої гладкої жінки, і сам він був якийсь не такий, не мужик, а писар канцелярії. Але Раї так кортіло вискочити заміж, що вона й зробила, уїхавши зі своїм судженим в Старобешево. Щоправда, ненадовго. Виховані в родині, де нічого не заборонялося, ніхто з нас, ні сестри, ні я, не могли жити під постійним доглядом завжди нашорошених родичів. Після невдалого одруження, закінчила моя сестричка Рая курси водіїв-професіоналів та й полетіла мандрувати по світу, спочатку — на Кавказ, працювала в одному з вірменських селищ, я навіть з дівчиною вірменкою якийсь час листувався, а потім поїхала в село Верхні Рогачики, де на початку двадцятого сторіччя народилася та жила до двадцять восьмого року наша мати Євдокія Федотівна Вовк.

Я розумію, що дуже непослідовний в своїх  спогадах, але нічого не поробиш, я ходжу стежинками свого дитинства, а вони, оті стежки, давно вже сплелися в такі тенета, що розібратися якою стежинкою йду майже неможливо. Йшов одною та й не помітив як опинився на другій, бо стовпчиків обіч стежок діти не ставлять. Вони крокують по своїм, нікому невідомим  маршрутам. 

 

У батька було своє життя, у матері — своє, але що то було за життя. Повертаючись з шахти, мати поралася по двору та на кухні, ми допомагали, щоправда, не завжди так, як хотілося матері, але таскали цеберками вугілля, усім гамузом працювали на колгоспних ланах, з чого мали — взимку трохи кукурудзяного борошна, соняшникового насіння на олію та макуху. Працювали зранку до сутінок. Повертаючись додому в місячному сяйві читали Гоголя, Василевську, Трублаїні, але вставали вдосвіта, бо треба було збігати в ліс на Батман, набрати дичків-яблук, а в Ясиновському ставу позмагатися, хто далі нирне… І пірнали, нишпорили по дну пальцями, шукаючи взірці минулої війни: гвинтівки, автомати, а мені якось пощастило знайти німецький кинджал в алюмінієвих піхвах. Про мою знахідку в той же день дізнався Василь Павлович Беркут, який держав свиней та різав їх на м’ясо. Він прийшов чомусь до батька, але батько про кинджал і слухом не чув.

— Коли вже хлопчик знайшов до нього й звертайся, тільки не забудь про печене для сина, — напучував батько Беркута.

Василь Павлович Беркут був людиною пожадливою, мені було соромно показатися отаким, як він, тому я віддав кинджал не гаючись, а коли він запитав, чого мені дати натомість, я відповів погордо: нічого мені не треба. Але добрий шматок м’яса на печене Беркут таки приніс, правда, батькові, бо я, побачивши Беркута з пакунком, збіг через тин в провулок. Години отої слабкості я соромлюся й досі, бо дуже мені тоді кортіло печеного, а я знав, що батько від м’яса не відмовиться. Щоправда, він покликав мене, але, не почувши відповіді, пакунок взяв. Що й казати, свиняче печене на вечерю я уминав за обидві щоки, а батько питав чи не навчу я його пірнати, бо, виявляється, таким чином можна заробляти більше аніж на шахті. Я вже й не пам’ятаю скільки в мене було сховано під долівкою веранди гвинтівок, автоматів було два, але ми їх не поважали. З гвинтівок ми обрізували дула, і робили самопали, використовуючи для стрілянини замість пороху сірку з сірників, котрі на той час вже з’явилися в магазинах. Воювали вулиця на вулицю, здебільше шаблюками з деревини, але такого щоб хтось стрілив в людину з самопалу не було. Стріляли по стовбурам дерев, замість куль  використовували кульки підшипників. Підшипників отих після війни у кожного в схороні було стільки, що самі не знали звідки вони беруться. Маленькі розбивали на кульки, з великих  робили, кожен собі, самокати, кататися на них було зручно тільки на асфальтовому шляху, отож ми й носилися від парку до шахти та назад.

Влітку сорок сьомого року я подарував свій самокат німецькому хлопчику, який з ненькою знаходився в таборі військовополонених. Звалили ми його Генріком, ми, це Володимир Ісаченко, Микола Дубов та я, — три мушкетера проти чималого війська хлопців, які тільки й чекали того, щоб  помститися Генріку за загиблих на війні батьків. Самокат Генрік залишив, коли утікав від наших супротивників за колючі дроти в німецьку зону. Коли ми з Дубовим пішли забирати «самохідку», нам заявили, що самокат — військовий трофей, а трофеї не повертаються. Десь з тиждень ми сиділи в засаді, чекаючи коли хтось з супротивників втратить пильність і з’явиться без охорони на нашому самокаті. Таким чином ми повернули Генріку самокат, але устряли в справжню бійку з армією Петра Бондаря. Генрік воювати відмовився. Коли на нас трьох штурмом пішли майже п'ятнадцять «вояків», Дубов двічі стрілив в них з самопалів набитих зеленим горошком. Армія відійшла за вогнепальною зброєю…

 

У перші ранкові години, особливо перед дощем, мене посівали сумніви, чи правильно я учинив, відіславши свої вірші в місцеву газету. Може належало мені виждати, коли потраплю у безнадійне становище, впізнаю чого коштує фунт лиха, як ото сталося з хлопцями, які підірвалися на гранаті. Ситий голодного не порозуміє, — казала мати, коли я скаржився на долю хлопчиків, коли їм вибухом повідривало пальці на руках. Але мені теж треба було заощадити час, я завжди поспішав — жити, писати, кохати. Треба зізнатися що в свої дев’ять років я був безтямно закоханий в мадам Боварі, потім в Шевченкову Катерину, яку зґвалтував москаль. Літературні герої приходили до мене в сутінках ночі, нігтями дерлися в скло вікон. Щоб не розбурхати батьків та сестричок, я тихесенько виходив і сідав на траву під морелею.

 

Життєвий шлях кожної людини помічено купою сміття, яке зостається як серед шляху, так і обіч його.  Жодна тварина так не забиває землю сміттям, як людина, бо якою б заможною вона не була, їй завжди чогось не вистачає. Знати б тільки — чого? Кажуть, що сама велика і правдива книга — це саме життя, але як же тоді бути з сумлінням, яке шемрить в серці, кличе вирватися з повсякденного побуту, зробити суспільство добрішим, простішим, жити на землі, а не в небі, не в золочених палацах, а в теплих затишних будиночках, оточених фруктовими садками, дзеркальними джерельцями, себто — зробити рай на землі, а не мріяти про казковий небесний. Чимдалі я йду тим нахабніше дивляться на мене зустрічні люди, бо лице моє оповите життєвою пилюкою, в очах втома, одяг пожужмлений від ночей, проведених під відкритим небом. А зустрічні, у скімлячих музиками лімузинах, не знаючи що таке квітка в полі та жайвір в небі, приголомшені музикою та швидкістю, давно вже перетворилися в механічних роботів, — не машини ще, але й не люди, бо все, що за дверцятами лімузину їх не стосується. 

 

Вітер грався над шляхом червоним кленовим листям. Але клен ще дзвенів на вітру, де-не-де ще виблискувало в його короні молода весняна зелень. Мої очі запливали сльозовою, вітер сушив губи, куйовдив на голові волосся.

Олена розповідала щось смішне про сучасних бізнесменів, а я ловив себе на думці, що немає в світі нічого гіршого, як купувати якісь речи на одному базарі, щоб продати на іншому. Нарешті я не втерпів.

— Помовчи, дівчинко, тоскно щось мені. Посидьмо трохи мовчки. Мені завтра від’їжджати, але нудить серце. Щось я тут недоробив, або ж навпаки, наробив лишку.

У Оксани міниться обличчя. Чорна хмара посувається з-за Дону, сполохи вітру здіймають  над шляхом і несуть в степ жовту пилюку. А може вона здається мені жовтою, бо навкруги теж все жовте, трава, дерева, чагарники. Обличчя Оксани іронічно-усміхнене. А може мені так здається? Воно то зникає, розчинається в промінцях сідаючого за обрій сонця, то проступає особливо рельєфно, з небаченими досі рисами. Я відчуваю себе безпритульним, заблукавши у нетрях всесвіту птахом.

Оксана сухо киває на знак згоди. Вона згодна мовчати поки мовчання не обридне мені. Інакше не може бути. Вона прихиляється до мене плечем, іноді блимає оком, наче питає: чи зручно мені? Мені незручно, але я мовчу. Мовчу тамуючи подих, бо чекаю від Оксани нервового вибуху. Вона зобов’язана вибухнути протестом проти мого деспотизму. Я сказав замовкни і вона замовкла. А як дзвінко, з якою радістю розповідали про свої мандри по справах бізнесу. Мене починає дратувати її мовчання, її покірність, я хапаю в долоні лице Оксани, починаю цілувати і вона палко відповідає на мої поцілунки. Ми лягаємо на траву і вона мовчить. Я починаю її роздягати — мовчить!

Вже гуркоче громами небо, дзвенить клен, тупцяється над шляхом вітер. А Оксана мовчить. За яким бісом вона повинні мовчати? Я не люблю слухняних діточок, а жінок особливо.

— Нам треба поспішати, — соромливо дивлячись мені в очі, шепоче Оксана. — Через десять-п'ятнадцять хвилин нас накриє злива.

— Злива проллється осторонь, — наполегливо кричу я, незважаючи на те, що хмара вже заполонила половину неба.

— Як скажеш, — відповідає вона.

— А може краще піти в машину?

— Тепер не на часі сперечатися, — нарешті сміється вона, — біжимо в машину. Не думай що я покірне ягнятко. Але тобі кортіло погратися, і я погодилася. Бо не знаю, чи зустрінемося коли…

Злива опанувала світом. За фіранками зливи ми мали можливість останній раз зайнятися любов’ю. Але насолода від зливи, від блискавок і громів була значнішої.

— Природа наче вінчає нас, — з незвичною для неї нудьгою промовила Оксана. — Я вперше бачу таку надзвичайну грозу.

— Скоріше попереджає, щоб не наробили дурниць.

Знову оте тяжке зітхання.

— Запізнилася, вже наробили.

— Ти що маєш на увазі.

— Мені тебе не вистачатиме, а тобі?

— Хіба що з оцим полем, зливою, бібліотекою твого діда, з усім тим що ми називаємо Батьківщиною.

Наступна ніч була кращою в моєму житті.

 

Comments