Романы‎ > ‎ЗАКОЛОТ‎ > ‎

04 частина

Частина четверта

 

Пропагувати свої спогади про людину, що визначилася переді мною сином божим, не другим після Христа, а першим, катованим батьком за те, що соромився його, кричав богові в лице: чи не соромно тобі бути пихою, радіти, коли тебе шанують як отця, а насправді ти — ніхто, пустота. Нічого ти не тямиш, окрім як пишатися своєю посадою.

Великій людині не завадить трохи страждань, а які мають бути страждання у бога, котрий наїв собі черево, і нічого окрім як прасувати його долонями від задоволення вже не вміє?

Про вперту незгоду першого сина з батьком попи мовчать, бо окрім Хреста визначили страждальцем самого творця.

— Начебто батько страждає з-за неслуха сина, але мені його небесної посади не треба, не треба безсмертя, янголів, я прийшов на землю щоб допомагати знівеченим батьковою глухотою, сліпотою, презирством до всього доброго…

Леонтій Григорович ходив з кута до кута по кімнаті, ляскаючи по підлозі китайського шиття тапочками, і розмахуючи в повітрі папірцями, які за його уявою усотують в себе його філософські роздуми. Тут було над чим посміятися, але мені поведінка Леонтій Григоровича не здавалася комічною, він й справді був певен, що володіє здібністю зцілення безнадійно хворих людей, але не завжди та здібність виявляється. І все з доглядання бога та його апостолів. Одного разу, коли бог десь забарився Леонтій Григорович повернув життя хлопчику, котрого офіційна медицина визнала вмерлим. Він тоді підійшов до хлопчика, поклав долоню на груди у ділянці серця і небіж відкрив очі. Мати хлопчика тоді знепритомніла, бригада лікарів «швидкої допомоги» не вірила своїм очам, вартовий лікар вже встиг подзвонити в міліцію та в морг. І вони приїхали! Приїхали, а хлопчик сидить в ліжку, блідий після оживлення, мати — навколішки переді мною. Лікарі відразу загуторили, що винесли хибний діагноз, що серце хлопчика зупинилося лише на хвилину, а потім закалатало знову. Але не тільки я був певен, що оживив хлопчика, його матір рік тому я збавив від болячки, лікувати котру відмовилися в лікарні. А була в неї рожа на лиці, велика синя пухлина, яку я лікував крейдою та березовим вугіллям. Прийшла жінка до мене о тринадцятій, а через дві години пішла додому з чистим лицем, наче пухлини й не було. Ви всміхаєтесь, думаєте брешу? Я бачу на вашому лиці невеличку пухлину біля лівої ніздрі. Це у вас не новоутворення, воно у вас давно. Пригадайте за яким часом була у вас болячка на лівій щоці. А чого гадати, була в мене пухлина. Ще в дитинстві, відразу після того, як наші частини погнали німців з нашого села. Мене тоді біс на вулицю виніс, а там бомби, снаряди, стовпи землі. Швиргонуло мене вибухом в кущі. А потім вона й виникла ота болячка. Довго ми ходили з ненькою до лікарні, але лікарі тільки руками розводили. Казали, що я вигадую собі хворобу, щоб не допомагати матері. А потім якось біль вщухла, пухлина щезла, залишилася тільки оця маленька, схожа на прищик. Леонтій Григорович підійшов до мене впритул, підніс долоню до носа, надавив пальцем на пухлинку. Болить? — запитав. Трошки, наче колючка якась! Це в тебе, брате, від війни уламочок металу тутечки сидить. Малесенький уламочок від радянського снаряду. Підеш до лікарні, вони тільки посміються. Герой війни, скажуть. Будеш наполягати пошлють на флюорографію, потім будуть різати. А ми з тобою зараз дістанемо твій уламочок без ножа. А може не треба? — всміхнувся я, — майже сімдесят років пробігав, може краще вже й в могилу з ним піти? Про могилу забудь, — наполягав Леонтій Григорович, — а уламочок… біс його знає куди життя зверне. Поки захисні функції організму працюють на рівні все буде гаразд, а захворієш, цей уламочок дасть про себе знати. Коли так, досліджуйте свої здібності, потверджуйте своє боже походження! Підняв я лице, дивлюся прямо в очі Леонтію Григоровичу, але він наче мене й не бачить. Підніс долоню до лиця, зіщулив очі, з блід, наче з переляку, і мовчки ворушить губами. Намагався я розпізнати про що шепоче, але окрема шереху вуст нічого не почув. На якусь мить відчув наче голкою торкнули. А ти, брате, сильна людина, — здивувався Леонтій Григорович показуючи на долоні невеличкий з голкове вушко уламочок металу. Уявляю яким болісним було твоє призвичаювання до цієї штучки. Випроваджуючи, плакати не буду, сказав я, викидаючи уламочок у розчинене вікно. А я б на твоєму місці зберіг, онукам показував би, як взірець вітчизняної війни. Хай водночас усі вони згинуть, взірці війни, — не дуже чемно відповів я. Подивіться, онучата, яке свято було в моєму житті! Війна! Спочатку німці бомбили, потім наші німців, а бомби оті на нас, пацанів, падали! Скільки родин загинуло разом зі своїми хатками, а скільки хлопчиків після війни повкривалося в старих військових окопах! Почав я розбухати як тісто в діжці. Особливо дісталося батькові Леонтія Григоровича, себто Богу. У німців на пряжках напис був «З нами Бог». А попи кажуть, що Бог це любов! Такі боги по підворіттям швендають, за копійку вбити можуть. Особливо після того як демократи затіяли перебудову. Скільки людей загинуло! Вся гидотна на землі від Бога, а люди бігають, кричать: «Господи, спаси! Господи, спаси! Спасе, а як же! Останню копійку попи з кишені вигребуть, щоб було за що попиячити з повіями.

 Леонтій Григорович пройшовся довкола мене, наче обнюхуючи, чи не з’їв я його сніданок, а, дійшовши вікна, довго стояв в роздумі, засмалити цигарку чи ні? Залишивши на підвіконні цигарки з сірниками, швидко шмигнув до суміжної кімнати і за хвилину з’явився з книжкою в руці. Це було місцеве видання історичного роману Степана Краснівського «Полум’яний світанок». Приклавши книжку до лоба, він сказав. Візьміть цей твір, відкрийте на тринадцятій сторінці, відрахуйте тринадцятий рядок і починайте читати. З абзацу «Тринадцятого вересня…» і далі. Він простяг мені книжку. Знайшли? Тепер читайте наголос, а я послухаю… Леонтій Григорович, як я помітив, відразу зробився занадто нервовим, підійшовши до вікна засмоктав цигарку, викинувши за вікно декілька невдало запалених сірників. Не дивіться на мене, читайте! Я не можу читати, дим від тютюну перехоплює подих! Ах так, я й забув що ви не смокчете, святий атеїст, — не смокче, не пиячить, від дружини не лівачить… Значиться так, шановний мій друже, цигарку я погашу, досмокчу потім, тільки, будь ласка, не пред’являйте мені чергового ультиматуму. Наприклад, вам потрібна молода слухачка, без котрої до вас не прийде натхнення. Не шикуйтеся під мене, старого розпусника. Залишайтеся в своєму амплуа. Пам’ятайте що у с ловах з людини виходить надмір сили, особливо коли слова вилітають наче кулі з автомату. Ми починаємо. «…тринадцятого вересня о тринадцятій годині тринадцять хвилин я тринадцятим ввійшов в муніципальний автобус, прямуючий по тринадцятому маршруту… Я ледь утримався пожартувати: «чи є сенс слухати те що знаєте напам’ять?», але утримався й почав читати. «Разом зі мною ввійшла немолода вже, але добре вдягнена жінка, дивної, я б сказав, привабливої статури. Ніби заґавившись вона пропустила мене вперед і якось не дуже ввічливо провела долонею по спині від шиї до куприка. Я відразу порозумів що це нівечення, і відсахнувся від неї, зробивши теж саме що зробила вона мені — погладив її долонею від куприка до шиї. На думку пасажирів це було занадто, але я відчув як проміж нами виникло декілька блискавок, розрядів статичної електрики. Причина була не в тому що жінка приласкала мене долонею по спині, а в тому як я реагував на такий випадок. Як далі почне діяти мій мозок. Паралізуючий переляк? Можливо й таке. Майже всі наші болячки — від неорганізованого мислення, від розгубленості, нестями, бо наш мозок це малий Всесвіт. В ньому повсякчас народжуються нові світи, а якими вони будуть залежить від нашого сучасного настрою, від дисципліни нашого мислення, від того наскільки ми певні в тому, що виконуємо свою волю…» Я вже розкрив було рота щоб читати далі, але Леонтій Григорович зупинив мене порухом руки. Знайте це не вигадка хворого розуму, не бажання потішити загал, це не раз перевірено моїм особистим досвідом. Припустимо до вас підійшла циганка й пропонує погадати на руці за якісь кошти. Ви не маєте часу або коштів, відсахнувшись посуваєте далі, але вона наздоганяє, висмикує волосинку з брови, й приспівує вам, що з цього часу ви нездатні до жінок. Як ви на це будете реагувати? Підете й забудете? Чи почнете міркувати: а що як правда, вона ж циганка, а цигани майже всі відьми? Куди б ви не йшли, про що б не думали, але мозок продовжую працювати в заданому циганкою напрямі. Щоб заспокоїтися ви посуваєте до дружини або до коханки. Коханка зустрічає не дуже ввічливо, бо зранку посварилася з чоловіком. Обидва ви не в гуморі, але наполягаєте, врешті нічого у вас не виходить, паніка, розпач, образа на весь світ… Але є інші варіанти. На погрози циганки ви можете запропонувати випробувати (звичайно за добрі гроші) свій мужицький потенціал саме з нею, з відьмою, й піти собі далі, посміюючись над справленим на жінку враженням. Ми певні що циганки віддані своїм улюбленим, але не всі і не завжди. Про те знаю по своєму життьовому досвіду. Мені довелося жити межи осілих циганів, не хвастаючись скажу, з незайманою не було, а з бабами досягали порозуміння іноді за добру посмішку. В ліжку вони не рівня нашім хвойдам, дуже соромливі, але, самі розумієте, яка то насолода лізти під спідницю не дуже охайної дружини вільного цигана.

Коли Леонтій Григорович звертався до своїх амурних походжень річ його ставала несподівано забарною, він шморгав носом, наче, бігаючи під дощем, підчепив нежить, і теперечки не знає як її збутися. В мене ніколи не було ні задуми ні бажання питати Леонтія Григоровича про його минуле. Була чутка, що працював на КДБ, контролював зв’язки сектантів з закордонними сектами. Але сам він уникав розмов на цю тему. Мовчав навіть про батьків, про те де вчився, хто за фахом, чи був коли одруженим. Більш за все мене цікавило, чи не ставив Леонтій Григорович питання яким чином збавити загал від масового психозу: релігійного чи політичного — не велика важниця, бо з одного куща ягоди. Але варто було мені натякнути на відродження релігійного фашизму в окремій державі, як Леонтій Григорович повертав мою увагу на ті справи, якими доводилося мені клопотатися в одному з сел., де за останні роки розквітло сектантство і є загроза, що по-доброму сваркам межи ними не закінчитися. За тисячі років єдиний християнський Бог в Росії так і не прижився. Технарі тримають його за математичний нуль, гуманітарії за літературного героя, медики помовчують, бо, кажуть, дурням закони не писані. Вірять в Бога тільки хворі та старі люди, та ще цілковиті ідіоти, а що до попів, вони брехуни за фахом.

 

***

Одного разу я прийшов до Леонтія Григоровича без попередження. Він з поворозкою на шиї та кошиком на животі провіював соняшникове насіння, зібравши біля себе зграю голубів. Провіюючи, наспівував пісеньку «Голуби, мої ви голуби, що ж не полетіли далі ви…» Співав, шморгаючи носом, окропляючи сльозовою соняшникове насіння в кошику. Від несподіванки я присів за хвірткою, а трохи згодом підвівся та непомітно оступився до шляху, а потім вже пішов до подвір’я, голосно наспівуючи пісню про міть за котру треба триматися. Леонтій Григорович зустрів мене саркастичною усмішкою: «Думаєш сліпий та глухий дідок, не почув як ти стояв за хвірткою, на комашин дмухав? Все я чую, все я бачу, шановний друже. Недаремно мене на Вітчизняній Сатаною прозвали. Але розповідати про свої військові пригоди не навчився. По-перше люди подумають — хвальковитий!, а по-друге без таємниці минуло втрачає свої чари. Мої походження не завжди були до вподоби моїм командирам, бо вкупі з «язиком» приводив я іноді красуню-німку, яку встигав зґвалтувати при дорозі в кущах. Німка усолоджувала життя молодших офіцерів, а потім вже й нижчий чин. Коли обридала повертали німцям або супроводжували до тилу. Комісар Яковлєв гримав на мене, погрожував відправити до штрафників, але що за наступ без «язика». Яковлєв наполягав, що війна теж має свої закони, тоді я приводив до Яковлєва російських дівчаток зґвалтованих німцями, не питаючи скільки їм років.

Можу сказати напевне, що вірив кожному слову Леонтія Григоровича. Якось він сказав мені: Ти пішов до шлюбу з чужою жінкою, вона тебе не розуміє, ти не розумієш її. Ще трохи і вона знайде собі коханця за фахом. Так що, поки не наробили діточок, краще б вам розлучитися». Я не послухав, бо дуже привабливою була дружина, особливо в ліжку, дуже спокуслива. Народила мені сина. А потім наче чорна хвиля проміж нас пройшла: ревнощі, свари… Та я ж не виродок який, не потвора. Пішла губернія танцювати! Дружині кажу: забула як це в ліжку діється, другі навчать. Стільки жінок я за рік перебрав, але жодної — щоб примусила забути дружину. А та вже знайшла собі коханця, ходить з покусаними губами та синцями на шиї. Так і не знайшов я коханки яка б затьмарила в мені перші місяці нашого кохання з дружиною. Це тобі кара на все останнє життя, — сказав Леонід Григорович, — бо не по собі жінку взяв, позаздрив на повні груди та кругли сідниці. А про голову, про серце не подумав. Але ти мені друг, я тобі, як другу, раджу спокусити коханку майора міліції, що живуть в хатині під дахом з червоної черепиці. Як ти це зробиш — твої справи, але після першого ж гріхопадіння, вона побіжить за тобою як китеня, бо твоя вона по темпераменту. І розумна вона і палка тільки не той у майора сірник, щоб запалити велике багаття. Запам’ятай ще одне, Торосова має сина від Віктора, так що ображати жіночку не слід.

На тому дні сидів я у Леонтія Григоровича поки не пішла вулицею коханка майора Людмила Торосова: важкий вузол рудого волосся на голові, статура богині. Підійшов я до хвіртки та питаю: «Чи не скажете, красуне, звідки ввечері вітер повіє?» Не знаю, що на мене зійшло. Хіба з таких дурниць починають знайомитися? Але Торосова зупинилася, наче її хтось у спину штовхнув, зиркнула на мене раз, другий і, о диво! — підійшла. «Звідки б ви хотіли? — запитала. «Я б хотів щоб з ваших вуст, вродливиця?» Бовтаю сам не відаючи що. Нахаба, звісно. Але почуття таке наче хтось мені до вуха шепоче оте безглуздя. Наче Леонтій Григорович за спиною стоїть, дратуючи мене та підбиваючи на чергове безглуздя» «Від вашого подиху в мене голова обертом йде!» «Так дихайте ж!» — сміється Торосова. Нахиляється до мене через хвіртку, торкається вустами моїх вуст. І раптом щось зробилося з нами таке, про можливість чого й думки ніколи не виникало. Ганна дивиться на мене збожеволівшими очами, а мене вже тіпати почало. Голова обертом йде. «Ви хто?» — питає. «Не знаю, — кажу, — але певен, що необхідний вам хтось. Заходьте на хвилинку?» «Та чого там, краще проводжайте мене до хати! Я ледь не спитав: а як же ваш чоловік, але хтось наче рота долонею затулив. За яким бісом, чи янголом на той час майор відпочивати в санаторій від’їхав, не знаю. Не питав про те у Людмили, коли залишилися без свідків у її хатині. Та якби не від’їжджав, нічого кращого ми б з нею не втямили, як, не гаючи часу, робити одне одному штучне дихання рот до рота.

А тимчасом випала мені нагода їхати до Камишівки (є в Єврейській автономії таке село), написати нарис про те як діє в селі українська громада під керівництвом славетної Ангеліни Кріпак. Саме тоді повернувся з відпустки коханець Людмили і вона почала наполегливо домагатися розлучання. Якимось чином Леонтій Григорович знайшов коханку майора за часи його перебування на відпочинку. А ще кумедніше було те, що він їх познайомив, Торосову з Олесею Івановою. Олеся розповіла Людмилі про походження Казанови, навіть фотокартки подарувала. Розлютований майор заставши жінок за балачкою, вихопив свого Макарова, пробив Олесі груди, а куля, визначена Людмилі, пройшла поруч. Майор здобув терміну — п’ять років поселення. Наш медовий місяць з Торосовою тривав майже півтора роки, потім почав рушитися. Раніш було краще, — нервово кричала мені вона, не бажаючи навіть запитати, чи не треба тобі, любий, відпочити. Самі розумієте, тижнями без сну, без гарячої їжі, без натхненної праці. А Людмилі подавай кохання на вибухах. Після чергової сварки, знайшла собі коханця під два метрі ростом, сажень в плечах. Але після першої ж ночі послала його до бісової матері. В своїх пошуках Торосова мала надію на щось краще, надзвичайне. Але нічого кращого за перший рік наших зносин не знаходила. Марила вдихом кохання, а натрапляла на гидотну смітника. Хтось нацькував її піти до Бога, знайти порятунок в молитвах та помірності, але попи поряд з Торосовою починали туркотіти голуби, слинити пелени, згадуючи про зв'язок Бога-батька з Марією. Це мало не тільки смішний але й занадто кумедний вигляд. Вибачилася Людмила перед Богом, та й пішла шукати диявола. Я на той час вже одруженим був, дружина на сьомому місяці, та й роки не ті щоб без тяму пурнати в обійми зрадливої коханки. Нічого від зустрічі з нею я не отримав. Наче й не було багаття, коли йшла обертом голова, а тіло тіпалося пелюшками полум’я. «Не треба було, Людмило, втрачати справжнього. Сподівалася натрапити на щось надзвичайне. Я тебе добре розумію, бо сам раніш був таким. А теперечки пробач, весняна вода ламає моральні загати, але до якогось часу! Мій час, мабуть, минув. Торосова ще вагалась, щось хотіла сказати, але не сказала, тільки всміхнулася, начебто навіть задоволено. Пішла щоб не знатися після усього що почула.

Згодом я збагнув, що подарував Людмилі надію, не сказав твердо: мій час минув, а сказав «мабуть», минув. А «мабуть» це вже ознака недовіри до себе. Треба повідомити, що одружився я з жінкою, яка мене не любила, але поважала, бо Орисі Вікторівні було вже трохи за сорок, вона двічі була одружена, але завагітніла вперше від мене. За цей мій подарунок вона мене й поважала. Дивлячись в очі, щебетала: «Ти добрий! Ти гарний! Ти розумний! Але ти… самець. Тобі потрібна тільки роздягнена жінка, а все друге так… сміття, котрого неможливо збавитися». Я мовчки копирсався в своєму смітті. За п’ятдесят років його скупчилося чимало. В душі, звичайно. А сам я вже давно не сам-один, живуть в моєму тілі дві людини. Обидві дуже різні та непримиренні. Одна пишається, що відправив Торосову на всі чотири, а друга ночами скиглить від бажання бігти від задоволеного хропіння дружини куди подалі, а ще краще до Людмили, вона хоча й повія, але ж лікарка, та й жіночка справжня.

 

Comments