Частина 01

Частина перша


Доколи я в неволі буду маятися,

У деспота під батогом,

Гасати, як собака, маятником,

На довгий дріт прикутий ланцюгом.


Коли ще по ранкових росах бігають перші сонячні промінці, а вітрець, позіхаючи, розпростовує плечі в затишних кутках липневої папороті, я йду навпростець степом до розлогої тополі, яка давно вже зве мене до своїх обіймів, бо в дитинстві була мені за матір і батька. В’юнкий, як мавпа, лазив я і відпочивав на товстому гіллі, ховався від дощів і спеки, у потайних кутках хоронив торбинку з насінням, або молочної стиглості качанами кукурудзи, вкраденими на колгоспних ланах. Тополя була моїм родинним кублом і майном, доки не починали нудити затяжні жовтневі дощі, а вітри роздягати тополю до довгих вологих прожилок на тілі, які вже не здібні були дати мені надійного притулку. Отоді вже починалися мої мандри по шляхах та стежинах чарівної у кожному своєму убранні України. Прямував я на Південь, де тепліше, жахаючись великих міст, пропонуючи одиначкам-селянкам допомогу по господарству. Дехто сміявся з мене малого, частував обідом або вечерею, навіть дозволяв заночувати, а зустрічалися жінки, які випробували мене у роботі на городі, у хліву, або на заготівлі дров, а потім гнали геть голодного, з образою у серці.. Я в свої дев’ять років вмів добре колоти дрова, бо батьки працюючи викладачами у селянській школі, із малоліття привчали мене працювати на подворі: носити воду, пилити й колоти деревину, а особливо — малювати. Такі чудернацькі сюжети вимальовував я на білих селянських хатках, що господарі диву давалися, а дехто використовував мої здібності навіть із метою добутку. Коли питали, хто пустив мене такого талановитого з торбиною по світу, відповідав, що я тільки на зріст та на вигляд малий, а насправді мені вже двадцять років, бо народився таким невдахою, що навіть воякою до армії не беруть. Дехто вірив, а зустрічалися бабусі, які сумно хитали головою:

Не бреши, синку, мабуть сталося щось недобре з батьками.

Нагадування про батьків викликало на очі сльози, і тоді мене починали жаліти, одна жіночка навіть усиновити побажала, але я знав, що таким чином можу знову опинитися в будинку для безпритульних враженят. Тому й жахався різних сільрад, міліціонерів, занадто поважних підлітків-піонерів та комсомольців. Від отих паскуд завжди можна чекати чогось недоброго. В одному із селищ Херсонщини комсомолець, до якого я звернувся за порадою, схопив мене за волосся і хотів було затягти до сільради. Добре що на той час усі фахівці розбіглися по своїм справам. Я тоді не став казати комсомольцю, що про нього думаю, була навіть думка помститися, але треба було втікати подалі від негостинного селища.

Так і блукав я по теренам України майже п’ять років. Якщо щось і крав, так тільки овочі на колгоспних ланах, а яблуками мене частували вартові колгоспних садів, особливо вночі, коли на землю лягала віковічна тиша, а місячне сяйво провокувало людей на відверті розмови. Але навіть добрим вартовим не розповідав я про долю своїх батьків, та про свої життєві злигодні, бо не було в мене довіри людству, а сподівався я прожити достатньо довго, щоб нарешті знайти своїх батьків і з’єднатися з ними. Коли-не-коли, а відбудуть вони нарешті свій термін, повернуться додому, а там, хто знає, може й недовго буде панувати на землі, влада яка затикає роти людям своїми неврахованими таборами.

Я вже й не знаю як правильно назвати оці мої життєві нотатки: романом, повістю, чи циклом оповідань. Пишу, як на душу лягає. Пишу рідної мовою, яку шанували мої батьки, ото ж і пишу мовою своїх батьків, такою, яку вони мені подарували. Хтось із критиків може сказати, що я невіглас у літературі. Я нічого проти на матиму, невіглас, так невіглас. Але ж роздуми мої можливо і торкнуть серця людини, яка опинилася на розстанях, не знаючи як далі жити. Не знаю тільки з чого почати? Можливо з мого світогляду на те, що відбувається на терені моєї Батьківщини? Попереджаю, що це моє суб’єктивне бачення. Ото ж з нього й почнемо.

Це знов таки з дитинства. Запалося в пам'яті, і невідступно переслідує, особливо вві сні: бігає на зупинці автобусу собака, а за ним волочиться довгий, метрів у п’ять, ланцюг, із міцним кільцем на кінці. Трохи далі від зупинки — смітник, куди водії та кондуктори викидають свої недоїдки. На ньому багато безпритульних собак кормиться. Старі й молоді, вівчарки й дворачки, зустрічаються й породисті, особливо запам’ятав одну чорну із білими лапами та кінчиком хвоста. Але всі вони жебрували. Підходили, допитливо дивилися людині в очі. Дехто, виряджаючись до міста, спеціально приносив собакам якусь їжу, а хто повертався з міста, відламував шматок ковбаси, або хліба. Все це була звичайна буденність, як смітник, клумба з кущами бузьку, перепочиваючи зі шматком хліба з ковбасою, або салом шофера. І раптом оцей собака, теракотової масті, невідомої породи; собака який втік від господарів на смітник разом із довгим ланцюгом, якимось дивом зірвавшись з дроту, до якого був прикутий. Перше, що хотіли зробити люди — визволити собаку від ланцюга та нашийника. Яке там визволення. Собака втікав від людей, наче очманілий, зволікаючи сміття кільцями ланцюга. Він, наче змія, ковзав услід, да так швидко, що ніхто не міг вчепитися за це сталеве людське витворення. За цей символ рабства, та понукання людиною і звіром. Які тільки принади не вигадували люди, щоб визволити собаку, все було даремне. Я сам, ще малим хлопчиськом, приходив на зупинку, ковбасами та вареним м’ясом, лагідним голосом кликав собаку, він дивився на мене, наче гадаючи, чи залишу їство, коли відійду. Я залишав і відходив. Собака не квапився, дивився на зграю собак, які стояли трохи осторонь, не наважуючись зазіхнути на чужий почастунок. А коли вже собака відходив, залишаючи добру частину їжі іншим собакам, починалася довічна собача гризота…

Одного разу ми прийшли на зупинку із ненькою. Нам треба було їхати до міста, дещо купити мені до школи. Хтось з мужиків казав:

Там за смітником наш дикун висить. Спіймали його таки, намотали ланцюг на гілку тополі…

Коли ми підійшли, собака висів недалечко від землі, глядячи в небо величезними прозорими очима. Висів, випроставши лапи, зовсім як людина, і навіть не висолопивши язика. Мати сказала:

Посидь, синку, тут… я піду за лопатою.

Поки мати ходила, я дивився на собаку, і думи мої про людей були не зовсім добрими. Кому перешкодив цей вільнолюбний пес, хто зазіхнув на його свободолюбне серце?

Мати прийшла з ножем та лопатою. Перше ніж зняти собаку з зашморгу, вона сказала мені.

Дивися, синку, і запам’ятай. На все своє життя запам’ятай. Це не собака висить, це, синку, висить символ нашої багатостраждальної Батьківщини. Тисячоліття жадала Україна свободи і жахалася можливості зостатися наодинці із нею. Бо за владу, як за шматок сала, відразу починали сваритися її невгамовні діти. Кожному кортіло влади, навіть з ланцюгом на шиї. Бо й така влада дає можливість знущатися над рабами.

Тоді я ще не зовсім порозумів сенс сказаного. Зосталося тільки почуття ненависті до людей, які саджають собаку на ланцюги. Мати викопала яму, розрізала нашийник, швиргонула геть подалі від могили важкий залізний ланцюг.

Тільки смерть і робить нас вільними, — сказала вона.

На могилі собаки й досі стоїть каштан, який посадила мати. Високий, розлогий, він вабить до себе закоханих юнаків, але ніхто мабуть вже не пам’ятає хто і за яким бісом посадив це красивіше із дерев біля смітника, де окрім старої тополі, та кущів бузьку, не знайдеш жодного дерева. Тільки полин та лобода, впереміш із чабрецем та куросліпом.


Звуть мене Петро Надточій, мені дев’ять років, живу в Україні, саме в Донбасі, а сказати достотно — в селі Ясиновка, що під Ясиноватою. Весною я занепадаю у відчай. Сонце босоніж ходить зеленими травневими ланами. Іноді глузливо зиркає мені в очі, але гумор сонця образи не викликає. Мене бентежить його уїдливість. Сонце, як мала дитина, палко любить сповнені теплої води калюжі. Ходить воно завжди босоніж, ляскаючи по воді срібними ступнями, роздроблює її на мільярди полохливих цяток, а мої очі не витримують цього неосяжного оком сонячного багаття. Голова моя йде обертом, і я занепадаю у відчай, бо дуже мені не подобаються мертві квіти. А саме у сонячному багатті вони здаються мені мертвими. Бо майже не мають відтінку. Батько мій, Олександр Харитонович, художник і викладач малювання у школі, занадився було ходити на кладовище, коли ховали діточок від одного до п’яти років. Малювати небіжчиків у труні йому не забороняли, а коли питали: навіщо? — відповідав, що таким чином він намагається з’ясувати, які кольори накладає на діточок смерть від хвороби, а які — нещасливий випадок? Я цурався похоронних процесій, кого б там не ховали. Особливо — діточок. Якщо вмирати, так дідом, сліпим, сивим, зморщеним, як на весні картопля. Наш сусід, дідусь Богар, навіть з милицею в руці не виходить у поле, про сонце каже, що воно поступово утрачає своє сяйво, що нам ніколи вже не побачити, яким яскравим воно було за часи його молодецтва.

Куди вже нам, — сміялася моя мати, Надія Миколаївна. — ми усі незабаром нічними кажанами станемо, бо без сонця люди не житимуть.

Ріллям у нас охоплені тільки просторі лани, а оті невеличкі, що розташовані поміж глибоких балок, зостаються незайманими. Неторканими залишаються також шматки землі на крутосхилах, обіч лісу, або ставу. Де-не-де на отих пустощах гуртуються дуби, які пам’ятають ще добрих вояків-січовиків. Зустрічаються старі тополі, в балках — криниці під кущами бузини, на схилах невеличкі островки терну, а здебільше — ковила та полин.

Стара тополя кличе до мене, махаючи зеленим гіллям. Вона щойно одяглася у свої зелені весняні шати, глейкі та духмяні, як тіло молодої дівчинки. Хапаючись пальцями за гілки, я проломлюю головою отвір у зелених шатах, і, осягши розсохи, зручно улашто-вуюся поміж двох стовбурів. Кора головного стовбура тополі порепана, де-не-де здерта до жовтого тіла, а кора самої розсохи жовтувато-зелена, гладенька, ніжненька. Так приємно притулитися до неї палаючою щокою, що я тільки встигаю хилитися від одного стовбура до другого. Срібними тонкими пальцями сонце кошлає корону тополі. Воно намагається дістатися до мене, продовжити свою гру. Але тополя, як рідна мати, захищає мене своїми шатами.

Таким я малюю своє дитинство. Худорлявий біловолосий хлопчисько зі смугами зафарбованих сонцем ребер. Сонцю байдуже якого дідька я швендаю неораним степовим шматтям. Йому тоскно сидіти одинцем на небі. Але навіщо мені здалася його присутність, коли від його зухвалої гри мені починає нудити.

Я шаную сонце, особливо ранкове, або в часи його заходу, коли обрій починає сяяти різноманіттям барв. Ще малим хлопчиськом я мріяв намалювати захід, і не тільки мріяв, — поривався це зробити. Але ні шість, ні дванадцять, ні, навіть, двадцять чотири олівця не давали мені такої можливості. Я налічив у небі занадто більше барв та відтінків. Іноді мені здавалося що навіть західне сонце продовжує зі мною гратися, кожного вечора народжує нові барви, сяє полохливими різноманіттям.

Хіба не зухвальство — гратися зі мною таким чином. Сонце не обмежене у своїй спроможності робити що йому заманеться. На мою думку, це велика неправдивість, що у сонця більш можливості розмальовувати Всесвіт, ніж у мене. Звідки тільки воно бере свої приголомшливі барви? Хто йому оті барви постачає? Або оця тополя, шати котрої в промінцях сонця відлунюють такими барвами, що вдих перехоплює. Хіба вона мене не ошелешує? Навіть сьогодні, коли я зі слізьми в очах вимальовую травневі її шати, під захистом котрих, непомітне мені, сидить моє дитинство. Так які ж потрібні фарби, щоб зобразити хлопчика, який зручно улаштувався поміж розхилених стовбурів старої тополі? Я намагаюся намалювати тополю, в короні котрої сидить хлопчик. Корона тополі така густа, що хлопчика побачити неможливо. Навіть промінці сонця не можуть пробитися до нього. Але я певен що він там є. Що він сидить, охопивши руками обидва стовбури, що холодить лице, притуляючись щоками то одного то другого стовбура. Хлопчика я не бачу очима, я бачу його уявою, я мені потрібно щоб людина, яка буде дивитися на мій малюнок, побачила під шатами тополі моє голодне осяяне сонцем дитинство.

Я вмів оцінити приємність самотнього лежання у траві під тополею. Дивлячись на небо, яке батько називав синім або блакитним, я не погоджувався з ним. У безхмарні дні у небі можна було побачити усі кольори веселки, щоправда ледь помітні й поскручувані в спіралі. У когось із великих мистців Франції я бачив таке небо, але змальоване досить зарозумілими фарбами. Безхмарне небо завжди буває прозорим, якщо пильно вдивлятися, можна навіть побачити легке миготіння зірок. Батько мої спостереження називає вигадками, але образи я на нього не маю, бо ніколи не бачив, щоб батько дивився у небо. Його більше цікавлять обличчя людей, особливо померлих. Одного разу він забув сховати у скриньку свої малюнки, отож коли я їх побачив, мене охопив жах. Батько малював поличчя мертвого Леніна, і яким же воно було жахливим! Довідавшись, що я бачив його страхітливого Леніна, батько по одній картонці на моїх очах спалював малюнки у полум’ї печі. Дорослим я теж малював Леніна і зробив висновок, що батько мій характери людей вивчав по рисам лиця. Таємницею зосталося малювання мертвих дітей. Чув натяк від матері, що батько працює над оригінальною медичною проблемою, але всі його наукові роздуми щезли відразу після арешту. Мабуть так і зосталися вони в архівах КДБ.

Малювати мене вчив батько. Перший мій малюнок народився, коли я ще й сам не розумів, що роблю. Мати дивувалася, звідки в мене така дивна снага уявлення. П’ятирічним хлопчиком я намалював квітку, яку ми з батьком бачили у ботанічному саду, коли відпочивали в Єсентуках. Коли по понеділкам до нас заходив місцевий батюшка, старший брат неньки, Артем Миколайович, суперечки виникали на голому місці. Отець Артем звинувачував батьків у порушуванні загальної моралі, а ми його в неуцтві. Я дуже шанував батька і коли одного разу отець Артем надто, на мою думку, заповзято почав звинувачувати батька у тому, що він недобре виховує мене, я, а було мені на той час сім років, не менш завзято вигукнув:

Для мене слово бог, — скорочення, яке розшифровую не інакше як «Боркаючий освіту гевал».

Присутні були здивовані моєю невитриманістю, а мати, сміючись, запитала:

А скажи, синку, хто він такий, отой твій гевал?

Велика, але незграбна й дурна людина, — не роздумуючи відповів я. — Керує усім світом, а ніхто його ніколи не бачив. Бо спить поза хмарами, як останнє п’яне ледащо під тином… Коли вже ти наробив людей, коли ти всемогутній, так, будь ласка, потурбуйся, щоб не знущалися над ними твої славетні заступники на землі…

Я намагався ще багато чого сказати, але отець Артем, схопив мене й затулив рота долонею. Він назвав мої слова блюзнірством, хотів перехрестити мене, але втримався. Я був певен, що він сам не вірить тому, що проповідує. Але що він ще вміє? Дружина та двоє діточок просять їсти, так що поки бог кормить, треба триматися його святості.

В нашій хаті багато книжок, навіть німецькою мовою. У батьків було багато друзів: мистців, літераторів, співаків, викладачів шкільних дисциплін. Вони приходили до нас з новими книжками, розповідали про що ті книжки, сперечалися між собою, а також з авторами книжок. Були серед друзів родини люди віруючі, були комуністи, а дехто навіть шанував капіталістичні цінності. Особливою сперечальницею була Маргарита Шпорт, молода викладачка географії. Коли їй не давали висловитися, вона швиргала у лиця комуністів своє обурення:

Чи я вас коли переривала! Ви уважаєте себе мудрими. Вивчили декілька афоризмів марксизму, не розуміючи, що таким чином підчепили собі заразну хворобу…

То був звичайнісінький невеличкий гурт людей, у котрих нуртувало передчуття, що у державі щось відбувається не так, як треба. Тулуб ще рухається, руки щось роблять, але робиться це суто механічно, бо мозок спить. Може й бачить чиясь голова вві сні розвинений соціалізм, або зародки нового комуністичного життя, але вві сні чого не побачиш! Держава без голови вперед не рухається, вона тупцяється на місці, що при такому розкладі будемо мати ми, громадяни найщасливішої держави?

Я слухав роздумування освічених людей і стиха сумував, коли батько давав застереження не махати шаблюкою над головами працюючого дрімки ЦК. Бо хтось там несподівано може прокинутися.

Батькове «прокинеться» лякало, мабуть, тільки мене, мати відверто всміхалася із батькових побоювань.

Я відчував як у вчительки, по прізвищу Шпорт, прокочуються тілом хвилі обурення, Почувши батькове «побоювання» вона ледь втримувалася від гнівної відповіді. Коли до гурту приєднувався сусід, пресвітер секти п’ятидесятників, Степан Криниця, він майже не говорив, тільки кахикав, та іронічно хитав головою. Іноді батько жартома підбадьорював його висловити свій релігійний погляд, але Криниця відмовчувався. Іноді тільки поблажливо попускав репліку:

Можливо, що все в нашому житті помилкове…

Господь теж помилковий? — питала Маргарита Шпорт.

І Господь теж…

Тепер вже, я розумію по чиєму нацьковуванню були арештовані в розпалі хрущовської розталі мої батьки. Занадто рано повірили вони в демократичні свободи. А за батьками пішли арешти усіх прихильників теорії Івана Дзюби, що національна ідея комуністів зостається рушійною силою в сучасному світі, дедалі набираючи більше вагомості та сили. Маргарита Шпорт користувалася у своїх промовах висновками Дзюби, називаючи декого із присутніх російським шовіністичним міщанством. «Москва ніколи не дасть Україні піднятися з колін, це варто знати!» — ледь не кричала вона, коли отець Артем наполягав, що світове суспільство йде до об’єднання народів під однією мовою, переважно російською. Була чутка що Маргариту Шпорт засудили до вищого покарання. Коли арештовували батьків, майор із вислими вусами, схожій на січовика з відомої картини, кричав:

Вони, бачте, у цюцюбабки гралися, кістки влади перемелювали. Мріяли державу у державі збудувати…

Про яку державу в державі йшла річ я так і не порозумів. Мене майор схопив за комір сорочки і швиргонув із хатини так, що я два метри пропахав носом землю. А, вставши, вибухнув такою люттю, що, схопивши каменюку, шпурнув її в майора. На жаль не влучив, він вчасно відхилився вбік. Що було далі, звісно: висік мене майор лозиною по голій спиняці, а коли мене привезли до Дитячого будинку, я захворів на кір

Тепер ви розумієте із яким багажем у голові та у серці ввійшов я у своє сирітство. Навіть тижня не втримався у дитячому будинку. Втік із лікарні, майже роздягнений. Яка душевна міць рятувала мене від застуди, коли доводилося блукати засніженими шляхами. Кращі ліки від хвороби — ненависть до життя, до влади, до бога, нарешті. Ненависть і віра у свою правоту, яку подарували мені невгамовні в пізнаванні світу батьки.

Як все сталося пам’ятаю добре. Повертався я додому із Палацу мистецтва десь о дев’ятій годині вечора. Ночі восени не надто ясні: не встигнеш спіймати очима зірку, як небо захлюпотить дощичком, а по селищам, самі розумієте, на вулицях ліхтарів не ставлять. Зустрів нечітку тінь: хто там під плащ-наметом, заїжджий вояк, чи злодій який? Тримаюся осторонь, щоб при потребі можна було чкурнути куди подалі. Якщо там не вояк, а злодій. Аж чую, тінь звертається до мене простудженим жіночим голосом:

Скажіть, будь ласка, в який хаті родина Надточіх мешкає? Зокрема мене цікавить Надія Миколаївна?

Голос збудив в пам’яті не зовсім приємний, спомин. Я похолов від лихого передчуття. «Хіба не ця жіночка питала мене у кабінеті директора школи, про що говорять батьки, коли по святах до них приходять гості?» Але замість того, щоб відповісти: не знаю, я запитав: навіщо вона вам?

У неї можуть бути великі неприємності, треба повідомити…

Жінка й справді була занепокоєна, в її голосі, окрім простуди, я вловив щось дуже мені знайоме. Мабуть це була сестра матері, Віра Миколаївна, яка працювала секретаркою у першого секретаря місткому.

Появлення Віри Миколаївни на темній вулиці селища примусило швидше битися моє серце. Але була ще підозра, що я помилився. Сестра матері здавалася мені занадто вищою.

Про кого ви спитали? — шерехтів я пересохлими від хвилювання губами. — Я трохи недочуваю, повторіть, будь ласка.

Я й сам не тямив, якого дідька розпочав цю шпигунську гру. Останнім часом у мене було передчуття, що нашій родині загрожує якась небезпека. Батько натякав, що школа найшла кращого викладача малювання, а йому запропоновано приміщення тільки-но збудованого в селі палацу мистецтва.

Жінка виявилася кмітливішою, ніж я думав.

Ти син Надії Миколаївни, Петрик, — здогадалася вона, — це я така недотепа, не можу пригадати, ліворуч вулицею, чи праворуч розташована ваша хатина.

Я схопив її за руку і підтюпцем по вогкій траві рушив до нашої хати. Я вже не вагався, хоча й не дуже щоб дуже поважав Віру Миколаївну. Вона пишалася своєю посадою, але те, що маючи вищу освіту, штемпелювала папірці у будинку влади, здавалося мені ділом невартим погорди.

Коли я відчинив хвіртку, із кущів бузька на нас посипалися важкі краплі води.

Боже, як ви тут живете! — вигукнула нічна гостя. — Була ж нагода в батьків перебратися до міста, так ні… вчителювати в сільській школі закортіло. Начебто тільки село постачає державі талановитих людей. А на мою думку, навпаки…

Батько стояв на порозі, чекаючи на мене. Віру Миколаївну він відразу впізнав по голосу.

Надю, — крикнув матері, — подивися хто до нас завітав. В таку годину, в таку негоду… Заходьте, Віро, будь ласка, давайте сюди ваш намет…

Скільки я пам’ятаю, Віра Миколаївна завжди була рудою, а тут на наші очі з’явилася жагуча брюнетка, надміру вдягнена у нову, блакитну із червоними патьоками, сукню. Лицем матері промайнула не зовсім доброзичлива усмішка. Батько перевів погляд з Віри Миколаївни на дружину. Він був чимось занепокоєний? Погляд матері на хвильку осклянів.

Що трапилося, сестро?

Віра Миколаївна опустила очі долу.

Вам треба негайно з’їхати. Залишити все, як є… і завербуватися подалі на Північ. Вашого листа про слушний час української мови одержали в Кремлі. Відповідь: розібратися й доповісти. Перший наказав переслати документа куди слід, а що зробить «куди слід» ви знаєте. Я маю можливість затримати листа на день, два, не більше. Так що міркуйте, сестро… Якщо прийдуть з обшуком, дивіться щоб чого не знайшли.

Я знав про батькового листа Микиті Хрущову. Він його писав, розташовуючи текст на сторінці о дві шпальти, малюючи літери і навіть лиця перших засновників україномовної правописної системи. Мати натякала батькові на непотрібність цього заміру взагалі. Хрущов не піде назустріч землякам-українцям, не дозволить змінити правопис, повернути мові все, що в ній було й є українського. Але батькові, попала шлея під хвіст. Він вірив у хрущовську розталь, як вірив до цього у геніальну презирливість Йосипа Сталіна. Мені тоді здавалося, що батько прямо таки благає долю щоб його арештували. Мати ще вагалася, радила батькові наслідувати попередженням сестри. Коли здійснилося попередження Віри Миколаївни, і разом з ним забрали дружину, батько не міг порозуміти: за що? «Надію за що? — волав він, дивлячись знавіснілими очима на мене. Тоді він вперше порозумів на яку долю покликав мене своєю вірою в нову хрущовську демократію.

Comments