21

21

Першим завданням Коровина було забрати у митця Андрія Хмари поличчя Василя Васильовича Скалозубова і привезти  в Хабаровськ. Далі: перевірити, перерахувати, а по можливості, сфотографувати повністю відбудовані будинки. Перелічити недобудовані, і означити що ще потрібно для їхньої перебудови. Був пакет, який мені належало передати сестрі батька Єлизаветі Марківні. Це було найлегше завдання і я вирішив виконати його першим, щоб, набігавшись з останніми, не привезти назад. З вокзалу пішов вже знайомими вуличками до ресторану, але вікна і двері будинку були щільно зачинені. Відразу майнула думка, що з бізнесом у Єлизавети Марківни виникли якісь негаразди. В дурному гуморі  дочвалав до подвір’я господарки, але й там панувала тиша. Вікна щільно зачинені ставнями, дворові прибудови на замках, город, де торік рівними шерегами красувалися грядки овочевих рослин, тепер буяв жирними, на добре угноєних ґрунтах, будяками.

Нічого не розуміючі, я почвалав шукати подвір’я її кухарки Кіри. Краще за інших вона могла розповісти що трапилося з бізнесом Єлизавети Марківни. Знайшов знайому хатину, хвіртку з потайним гачком. Як раніше, пошкрябав пальцями в шибку вікна. Нічого страшного якщо озветься не Кіра, а її чоловік. Я з’явився по серйозному ділу. Але на порозі з’явилася сама господарка, одягнена як на свято: в білу кофтину та чорну юпчину. Від подиву в жінки брови на лоба полізли.

– Олежко, ти?!.

Схопила за руку, втягла до сіней, вп’ялася язиком в рота. Ну, зовсім, як тоді, коли я прийшов до неї вперше. Тільки війнуло від неї не ваніліном, як завжди, а свіжим присмаком резеди.

–А чоловік… він не вдома? – приголомшений поцілунком, прошелестів я пересохлими від хвилювання губами.

Кіра потягла мене до кімнати.

– Який там до бісу чоловік. Він на заробітках, як завжди… Мабуть знайшов там собі кобилицю… І як же добре, що ти приїхав. Надовго?

– Поки не обридну…

Вона не зводила з мене гострих допитливих очей.

– Тебе, мабуть, цікавить куди щезла тіточка? З’їхала Єлизавета Марківна, до Миколаївська-на-Амурі з’їхала. Братова спадкоємиця, господарка чималого ресторану в Миколаївську. Кличе мене до себе. Ото вже й не знаю що робити. Я, звичайно, розумію, володарці взірцевого ресторану кортить мати взірцеву кухарку. Але зриватися навмання…

Розмовляючи, вона сновигала по кімнатах, зачинила на гачок двері, позакривала фіранки на вікнах, а потім почала роздягатися. Так просто, наче й не було поміж нами цілого року розлуки.

Прокинулися ми від сну глибокої ночі, потім вже ранком, молоді, щасливі, помилися під прохолодним душем, випили по чашці кави з домашнім печивом. За столом Кіра повідомила, що учора спорядилася було йти до місцевої адміністрації,  куди її запрошують очолити їдальню.

– Людей там споживається небагато, продукти від кращих постачальників, та й сплачувати обіцяють більше, ніж платила Єлизавета Марківна. У тебе, певна, теж є якісь справи в нашому селищі…

– Перш за все треба було передати тіточці пакета.

– Що за пакет?

– Біс його знає , Єлизаветі Марківні від Коровина, пам’ятаєш, був у вас такий міліціонер.

– А хіба він не у в'язниці?

– Коровин?

– Чого дивуєшся, хіба не його витівка, поневолення дітей для рабської праці? Невже на волі, злодій. А можна глянути на пакет? Якщо справді від нього, натякну голові адміністрації…

Я застеріг її.

– Краще, Клаво, не треба. Невже ти думаєш, що голова адміністрації цього не знає? А що до пакету, давай подивимося.

На зворотній адресі ім’я Коровина не значилося. Та й не було її, зворотної адреси, окрім  коротенького рядочку: «Хабаровськ, до вимоги. С.М.»

– Від сестри бандероль, від Софії Марківни, – швиргонувши пакета на стіл, усміхнулася Кіра. – Передати його можна з кухаркою Любою, яка не сьогодні-завтра  відбуває працювати на твою тіточку…

Кіра ще щось говорила, але я вже майже не чув її.  Софія Марківна, сестра братової сестрі Єлизавети Марківни. Але ж батько ніколи не говорив що у нього дві сестри. Та й якого біса Софія взяла донором мене, невже вона не розуміє що таким чином ризикнула на кровозмішення? А можливо?..

В мене не вперше виникало таке питання: «Можливо?..», і цьому було чимало підстав. По-перше, батько не любив мене, а по-друге я теж його не любив. Не пам’ятаю, навіть, щоб він коли обійняв мене, побалакав по душам, поцікавився, як вчуся, що читаю… Можливо я йому не рідний син, і сестри про це добре знають. Інакше чого б це тіточка Єлизавета Марківна з першої хвилини, як я приїхав до неї, погнала мене працювати по господарству. Навіть не поцікавилася, як мені живеться, як працюється? Що батько, Сергій Маркович, що Єлизавета Марківна за часи радянської влади працювали на партійних посадах, були впертими комуняками, а потім якось раптово перетворилися в бізнесменів, як і більшість осіб партійної еліти. А незлічимі кошти Софії Марківни,звідки вони? А таємниче зникнення батька, після відвідин Софії Марківни? Він йшов до неї нібито до заможної повії, по наведенню Галини…

Я нічого не міг порозуміти. Нестерпно розболілася голова. Коли Кіра оповістила, що ладна посуватися до адміністрації, я не відразу зміркував за яким бісом сюди приїхав. Не міг збутися питань: яким чином, куди щез батько? Вийшов від Софії і щез? Звідки взялося повідомлення, що його вбито, якщо тіла ніхто не бачив? На всі ці питання мені могла відповісти хіба що Галина. Провідниця вагону, яка жила в елітному будинку, поряд з квартирою заможнішої жінки міста. Чому раніше не виникало в мене таких питань? Надто часто виникала Галина на моєму видноколі. Не встигала постати якась проблема, як Галина зараз же спливала на очі. Над цим треба було добре поміркувати.

Ми вийшли з Кірою на вулицю, під тепле липневе сонечко. Проводивши її до будинку адміністрації, я пообіцяв обов’язково прийти на обід і дещо підкупити в магазині.

– Краще це зроблю я, – всміхнулася Кіра, – незнайомців продавці безбожно обдурюють. Надіюся, ти не втечеш до Василини Олексівни?

Я щиро поділився з Кірою одержаними на відрядження грішми, прикинувши що жити в неї мені доведеться не менше тижня. Перед тим як розійтися по своїм справам, запитав:

– Куди подівалися місцеві собаки, раніше такий брех стояв?

– Місцеві бомжи поживилися, – озвалася вона весело, – Коти ті в тайгу до корейців втекли, там їх підкормлюють.

Я дивився як вона підіймається східцями в будинок адміністрації, і ледь не плакав від захоплення цією чарівною жінкою. Мене дивувало, що поміж чималого чоловічого загалу, вона обрала коханцем саме мене, заїжджого невдачника-писаку.

У доброму гуморі я майже бігом спрямував до розкішних будівель міні-містечка. З жінками у мене складувалося все надзвичайно гладко. Не знаю вже, як зустріне мене Василина Олексівна, якщо взнає що я тільки-но приїхав і відразу побіг не до неї, вчительки історії, а до куховарки Кіри? Вона й так обуриться, якщо взнає. Та й нехай собі, заспокоював я себе. Я приїхав до тіточки Єлизавети, а хто як не Кіра може мені вказати на місце її перебування. Але бажання зустрітися з Василиною виникало кожного разу, як спливала на думку остання наша ніч перед пожежею. Цікаво мені було, чи й справді занепала вона в Христову віру, повіривши що не я, а бог врятував її від смерті.

Вартовим на брамі був вже знайомий мені Степан Вирій. Його мабуть попередили, що я прийду, бо він, наче граючись, випростався по стойці «струнко», притуливши пальці правої руки до кашкета.

– Давненько вас не було, Олег Семенович.  Крокуйте відразу до жовтого будинку, на другому поверсі вас чекає Андрій Хмара.

– Хто вас повідомив, що я прийду?

– Хмара. Хто ж ще. Він у нас все знає, все бачить. Кинув пити, пророкувати став, але, відверто кажучи, не можу я дошукатися справжніх причин його бадьорості. Розмова з ним у нас була про діточок. Невже він не знав, що вони знаходяться у заточенні? Клянеться, що не знав, а мене вбийте, не повірю. Все він знав, але що краще гроші, чи страждання дітей? Спитайте, що він скаже. І про таємниці свої з ним говорити не раджу.

Подякувавши вартовому за попередження, я поспішив до Хмари. Андрій якраз розмальовував стіни просторої світлиці: море, зелений острів, по коліна у воді три дівчини. Здається, такий малюнок я бачив колись на обкладинці журналу «Юність». Запам’яталися, щоправда, тільки статури жінок, лиця їм Хмара змальовував з місцевих жінок. До особливо вразливої Андрій причепив голову Василина Олексівни. На очі не бачив як показує себе в дійсності роздягнена вчителька Ніна Петрівна, але її трохи соромливе бліде обличчя як неможна краще підходило до намальованої Андрієм статури. В ній було щось зовсім ще дівоче, чисте, неторкане. Особливо дотепно рухом руки митець передав острах жінки, яка щойно ввійшла в холодну воду.

Про компіляцію Андрію я навіть не натякнув. Тільки запитав, хто буде власником так гарно розмальованого будинку?

–А чи мені говорять, – посміхнувся він. – Наказали всі приміщення будинків розмальовувати малюнками на спортивні теми. Чутка йде така, що незабаром сюди знову привезуть безліч безпритульних діточок і фахівців по вихованню. Фахівці вже прибувають, чудернацькі, скажу тобі, постаті. На мою думку в цьому закритому містечку кримінальний загал буде виховувати гідну собі зміну: бойовиків, замовних вбивць, злодіїв усякого рангу… Зовні все робиться під гаслами виховання молоді. Будуть одержувати бюджетні уливання на кожного вихованця…

Розмовляючи, Хмара продовжував наносити фарби на добре пробілені пристінки. Робив він це граючи, не малював, а розбризкував фарби, не тільки пензлем, але й звичайною малярною щіткою. Те, про що він говорив, мені не було в новину. В Хабаровську давно вже діяла дитяча школа під керівництвом місцевого криміналу. Виховання в школі проходили безпритульні дітлахи від п’яти до п’ятнадцяти років. Учні цієї школи, на відміну від державних, навіть семирічні, наводили жах на дорослих людей. Їх не чіпала навіть міліція, бо це були дикі левенята, згуртовані, здібні видряпати очі, або перерізати лезом горлянку. Якщо три таких хлопчика сідали на східця одної з дверей тролейбуса, пасажири обминали їх, виходили в другі двері. Хлопчики ніколи не сиділи мовчки: вони матюкалися, цвіркали через губу слиною, вставши перед молодою жінкою, вульгарно двигали тілом, як це робить кобель над собакою.

Можна уявити собі, що тут буде… ні, не тут, – тут буде залізна дисципліна, муштра, кримінальні авторитети будуть нахвалятися своїми героїчними вчинками, виховувати у діточок ненависть до повсякденної праці, осілого нудного повсякдення. Школа юного терориста! Приватна власність учорашнього вбивця. Містечко за кам’яними мурами і височенними залізними брамами.

На обід до Кіри я не пішов, подзвонив, оповістив, що докладу зусиль покінчити зі справами, щоб завтра вже не бігати, але на вечерю прийду, з’їм не тільки те, що вона приготує, але й свою смачну годівницю. Поцікавився, як справи з влаштуванням на роботу. «З пообіддя почну медичне обстеження», – відповіла вона не зовсім радісно, і я не врозумів, що скепкувало їй настрій, що я не прийду на обід, чи запропонована робота.

Я сфотографував всі будинки містечка, намалював карту їхнього розташування, деякі, особливо уразливі взірці настінного розпису. Поспілкувався з директором школи, Романом Карловичем Германом, людиною освіченою, буцімто не пов’язаною з кримінальним загалом. Ми тинялися з ним темними коридорами, обіч котрих були розташовані кімнати для дітей. Показав мені будинки, де будуть жити викладачі, показав їдальню, спортивні знаряддя, бібліотеку, навіть лікарню. Хтось розмахнувся вельми докладно. Але хто він отой хтось, Роман Карлович не знав.

–Я думав ви саме від нього й приїхали, – відповів він досить холодно на моє питання.

Останнім моїм завданням було забрати у Андрія Хмари і привезти Коровину портрет Скалозубова. На моє питання Хмара начебто й не зреагував, продовжуючи розляпувати по стінах остогидівші йому фарби. Папірець Коровина, на якому була на це вказівка, швиргонув на долівку. Я не втерпів:

– Будь ласка, поясни з якою відповіддю мені повертатися до Коровина.

Нарешті у Хмари прорізався голос:

– Скажи, що я виконав розпорядження Апостола, відіслав портрет, не дивлячись на адресу, куди посилаю. Я все зробив, як мені приказали.

Все, що тут діялося, було поза межами мого розуміння. Я скористувався дозволом Коровина подзвонити у випадку доконечної потреби. Але його стільниковий мовчав. Іронічна усмішка Хмари свідчила, що він знає набагато більш за мене, але присвячувати в свої справи не бажає. Мені осточортіли усі ці недомовки, кинувши Андрію: бувай поки-що! Я, втомлений, наче після важкої фізичної праці, почвалав геть подалі від осиного кубла. Вартовому, правда, потис руку і, за старою звичкою, дав грошей на пляшку горілки.

– Мабуть більше не приїду, – поскаржився я йому. – Народ пішов, поговорити немає з ким.

– Усі вони тут на вибухівці сидять, яка може бути розмова, – зробив підсумки вартовий, ховаючи гроші в потайну кишеньку.

 

Вгамувати жадання до Кіри мені було надто… Гнучка, статурна, палка в коханні. Буцімби чимало в мене було інших жінок, але в уяві саме Кіра виникала, іноді поряд зі Світланою. Кіра і Світлана наче змагалися поміж себе – хто з них моя справжня любов. Але на мою думку, я любив тільки себе, а що до жінок, яка б жінка не була, аби тільки принаджувала своєю вродою. Я любив не жінок, а їхню вроду. Володіння вродою дарувало мені натхнення, жагу життя, бажання бачити людей щасливими у своїй вроді. Поки посувався від закритого містечка до Кіри, котрий вже раз обертав в уяві перебування в квартирі Таїсії і її доньки Вероніки. Огрядна жіночка тридцяти шести років і поряд з нею красуня донька дев’ятнадцяти років. На мою думку, я сподобався і тій і другій. Якщо я протримаюся тиждень у Кіри, обов’язково зійду з поїзда у Благовіщенську. На той час Вероніка вже повернеться до університету. Мені здавалося, що з Таїсією ми багато про що не договорили. Проминути таку жінку просто неможливо. А там хто знає, кому яку  цидулку напише і вручить Коровин. Чи не доведеться мені десь переховуватися від своїх тимчасових шанувальників.

Пакета для сестри батька я відправив з кухаркою Любою. Перш ніж це зробити я додзвонився до Єлизавети Марківни, попередив, що сам приїхати поки що не можу. Вона наполягала зробити це якомога швидше, бо є питання по спадщини, не розв'язавши котрих, вона не може розвивати свій бізнес. Мене спадщина батька не цікавила, але затримувати розвиток бізнесу було б з мого боку зрадництвом стосовно рідної тіточки. «Рідної», навіть подумки, я вже висловлював з іронією, бо тримався думки, що Семен Маркович був мені названим батьком.

Кіра зранку до вечора працювала кухаркою в їдальні, поверталася втомленою, але нагодованою і щасливою. Її шанували за смачно приготовлені страви, назначили добру платню, навіть аванс виплатили. Мені здалося, що потяг Кіри до мене став поступово слабішати. Можливо хтось із адміністративних працівників спокусився її жіночою вродою. Так що мені треба було поспішати з від’їздом, що я і зробив, купивши квитка на дві доби раніше, аніж обіцяв. Можливо на радощах, Кіра спалахнула нестямною жагою до кохання, продемонструвала все, на що вона здібна в ліжку, і наказала обов’язково навідуватися. З хатини ми вийшли разом: вона в свою їдальню, я на вокзал. На прощання щось вона хотіла сказати, але, махнувши рукою, відвернулася, і я помітив як на її очах зблиснули сльози. Авжеж не все так добре складалося у моєї коханки, як я думав.

Але до Василини Олексівни я таки зайшов. Не міг залишити без уваги жіночку, яка подарувала мені чимало щасливих хвилин. Вона вже знала, що я приїхав,знала де мешкаю, але прийняла без докори. Багато цікавого розповіла про школу, про сучасних учнів та їх батьків. Особливо запам’ятав  розповідь про доньку директора школи, Марійку. Вчилася вона гірше не буває. Ото ж коли став їй батько дорікати, вона йому й говорить: «Я отримую двійки, а ти? Ти заробляєш якихось шість тисяч, коли дехто одержує по сто тисяч в місяць. Так що, таточку, вчуся я так, як ти працюєш!»

– Батько,звичайно, розгубився, – розповідала Василина Олексівна, – а мене таке обурення охопило. Батько твій, кажу, директор школи, почесна людина. А ти хто будеш? Повією ти будеш, лягатимеш під кожного слинявого солопія, щоб заробити собі на шматок хліба… Наговорила я тоді такого, що сьогодні стоїть питання про звільнення мене з роботи. Не педагогічне виховання! А яке воно сьогодні педагогічне?

Василині Олексівні тільки гуморески писати. Вона робитиме це краще за мене. Балакати з нею суцільна насолода.

–Поставити себе на глум перед суспільством сьогодні не соромно. До глуму нас покликала влада. З одного боку – грабуйте скільки награбуєте, з другого – обікрали – впиняй на себе, а втретє – попи наші православні сигаретами та горілкою крамарюють. Божої крові їм, бачте, вже не вистачає. А діти все чують, все бачать, все розуміють. Директор шклили одержує шість тисяч платні, тоді як рядовий міліціонер будує собі триповерховий будинок. Звідки вони беруть гроші? Звісно крадуть, але красти їм дозволяють закони.

– Ти єретик, Василино, хіба ж так можна?

– Сьогодні усім все можна… демократія!

  Це Єльцин нас увів у неславу. З одного боку по усім шинкам кіно крутять, повчають молодь як отой секс робиться… подвійний або гуртовий. З другого – травку курять. Так накуряться, що дівчата прямо в шинку заголюють свої зади перед хлопцями. Хіба в Хабаровську не було такого? Було, пане журналіст. Повії, як стовпи, стояли повздовж дороги, яка веде до храму господнього. Директор школи із сусіднього селища якось розповідав, на семінар його до Хабаровську покликали. Пішов подивитися що там за храм збудував наш губернатор. Йду, каже, красуні очима грають, а одна що тобі молодий соняшник: жовтоволоса з синіми очима, статурою Венери. Скільки? – питає. Сто доларів, – відповідає ангел очок. Ні, – хитає він головою, – п’ятдесят більше не дам, ба завтра теж забажається. Якщо й завтра, можна за п’ятдесят, – леститься до нього повія. Запаморочлива жіночка, зо сто доларів директор купив її на всю ніч, так що назавтра на семінар запізнився. Проспав. Прибігає в пообіддя до школи, а там вже його дружина з кілком зустрічає. І з трусами, які він забув з поспіху надіти. Це повія віднесла дружині директора труси. Бо вчилася колись у нього, коли він ще не директором був, а викладачем математики. Самі розумієте, що таке в школі ревнива дружина з кілком та трусами. Ото вже сміху було. Щоправда директора в другу школу перевели, викладачем математики, бо викладач він справний був. Тепер його дружина тримає при собі офіційного коханця, а я іноді улещую ображеного вчителя.

Жодної претензії я до Василини не маю. Вона мені не дружина, а так – віддушина на час. Добра, улеслива в ліжку жіночка. Розповідає мені смішні історії про мешканців селища. Знайомить з цікавими людьми. Сьогодні ми йдемо з нею до місцевого теслі Петра Івановича Шведченки. Вона розповідає про нього багато цікавого.

– Теслі ввижається містечко, збудоване з живої деревини, яка не тільки збільшується за обсягом у зазначеному напрямку, не тільки розквітає весною, але й одаровує восени господарів райськими яблучками. В такій хаті завжди тепло, ароматно і ситно… Ви зайдіть при нагоді до Петра Івановича, він собі альтанку збудував із дикої яблуні. На жаль культурні сорти по місцевих ґрунтах гинуть. Не люблять вони наших морозів, наших пронизливих вітрів, затяжних серпневих мусонів. Весни теж з примхами: в березні розталь, а на кінець квітня вдарять такі морози, що на врожай можна вже не сподіватися. Квіти і листя, все спалять, а далі вже, якщо листя й проб'ється, квітувати сади не будуть.

А чого б не зайти. Пішли ми до сусіда з Василиною. Погрюкали засувом на хвіртці один раз, другий. Вже повертатися хотіли, коли нарешті господар озвався, глухим, наче із льоху, голосом:

– Заходьте, я зараз…

Отримавши дозвіл, відчинили хвіртку, пройшли мощеним цеглою подвір’ям до альтанки, обсотаної ліанами дикого винограду. Грона були ще зеленими, з ледь позначеною синизною.

– Доброго винця наробить на зиму сусід, – позначила Василина. – На жаль не вистачає часу займатися садовими рослинами.

Нарешті з льоху піднявся Петро Іванович, невеличкого росточку, гостроокий, з жовтою тирсою по чорних кучерях.

– Оце вже на кого не чекав, так не чекав, – промовив, щиро усміхаючись. – Двори напроти, два роки вже як я тут, а крім здраствуйте та до побачення, лишнім словом не обмовилися. А ви, як я розумію, кореспондент…

– За фахом – вчитель, але писав, поки друкували. Останнім часом мене не дуже жалують.

Петро Іванович сміється.

–А ви як хотіли? Який губернатор дозволить, щоб про нього, або про його урядовців писали якісь наклепи. Я й досі не втямлю у якому суспільстві ми живемо.

–Бандюги пожирають шкварки з пивом, а комуністи слиною захлинаються.

– Які комуністи! Ті, що при владі були, нерухомого й рухомого майна придбали собі і своїм онукам, а ті, що грішми партію підтримували, шикуються в шереги… викликають із потойбічного світу Леніна зі Сталіним. Мій синок вірша склав:

 

Завзяті ленінці до праці

Іще не втратили снаги,

Іще у вухах плеск овацій

Стоїть рахунком за борги.

 

–Тю-тю, Петре, сказився ти чи що! Які овації, які борги. Дика порожнеча в душі, або нестерпне бажання вчепитися государеві і горлянку. Тепер усі ми правопорушники, навіть прокурори. А точніше – особливо прокурори! Бо такі тепер гасла...

– Авжеж їм не соромно.

– Соромливі на безсоромних батрачать.

– Сором і базарна економіка поняття несумісні.

У Петра тремтіли губи, очі зблиснули сльозою. Колись він називав себе Великим Змієм, бив себе кулаком у груди і кричав.

– Я Великий Змій, божий неслух, моя мета витворити дерево пізнання на землі, бо в пустці неба кому воно потрібне!

Тепер він міркує над деревом, яке буде рости не стовбуром, а дошкою, і чим ширшою буде та дошка тім краще.

– Скажемо дерево довжиною в три поверхи і шириною метрів отак у двадцять. Чотири дерева і ось вам готовий триповерховий будиночок. Зостанеться тільки лишку гілля спиляти.

Мені й досі здається, що Петро жартував, але ж тополю з плоским, як дошка, стовбуром він виростив таки. Сам бачив, долонею погладжував. Правда, молодою ще тополя була. Що з неї далі буде, не знаю. Я тоді націлював Петра на серійне будівництво дачних домиків, щоб не дуже коштовні були, але кожний зі своїм обличчям. Петро сприймав мої поради дуже емоційно.

– Не будьте таким нав’язливим, пане редактор. Спокушаєте ви велихитро, гуморесочки, брехеньки писати навчилися, а що далі? Далі що? Платні ледве на прожиток вистачає. Та й витворення ваші читаємо скрізь сльози. І не тільки ми, голота. Урядовці та удачливі підприємці теж читають, і теж сміються. І певні що пишете ви не про них… бо вони ж святі. У Бога вірять, спортом займаються… Лицемірство! І ваші гуморески лицемірство! І війна у Чечні! І незалежність держав на пострадянських теренах! Здолати російський імперський менталітет неможливо. Він таких паростків надавав у мозку людей, що загибає саме дерево. Така держава довго не втримається… З’їсть сама себе…

Я дивлюся на теслю, на його скуйовджене вітром волосся, на капці з деревини, і здається мені, що не людина це сидить, а хитромудре бісеня. Креше ратицями по каменю… яскрить камінь. А над головою у біса сяйво. Як над головою намальованого Бога. Дивлюся і питаю себе: а може біс і є бог? Якщо людина зроблена за божою статурою і лицем, то це очевидно і є Бог. З ратицями, ріжками та хвостом. У мене навіть бажання виникло, запросити біса встати, щоб подивитися чи є у нього хвіст? А Петро тим часом висловлює свої думки.

– Всі люди пішли на темну путь, бо так зручніше. Бог для них паличка порятуваличка. Напакостив сусідові, перехрестився і знову святий. Скільки їх святих пакосників розповсюдилось! Стали на темну путь і щасливі. Бо йдеш сам по собі. Голова наче місяць поміж зірками. Ти велет, а зірки це так… дрібнота… Чи ти їх побачиш.

– Але ж місяць дивиться на сонце… від сонця його сяйво.

– А ми на кого дивимося?

– Ми дивимося у величезне око Змія спокусника. Він формує наше бачення суспільства, перетворює у покірних рабів, нагромаджує такого павутиння відвертої брехні, що з нього вже не викарабкатися.

– Ви маєте на увазі телебачення? Але ж ми дивимося в його око з задоволенням. Коли я вперше побачив в тому оці патріарха Олексія, увесь світ мені почорнів. Впізнав я цього диявола. Бачив як він плакав коли помер Сталін, ставив його врівень з Богом. Як раболіпствував перед фахівцями государевої безпеки. Для попів Бог не в небі, а в Кремлі. Бо небесний ще нікому нічого не поклав до кишені, а кремлівський не скупиться… тільки б людей в облуді утримували. Лице суспільства… як у свій час Брежнєв… цицьки-мацицьки… живий труп на троні…

Він і насправді був бісом, мій новий знайомий тесля-садовник Петро Шведченко. Під його пильним оком я почував себе ледь не шпигуном японським. Про гумориста Олега Коцюбу він вперше почув, але моєю пропозицією написати про його садівницькі чудасії, відгукнувся задоволено.

– Нумо сідай, обговоримо проблему.

Шведченко нічим особисто не різнився від місцевих мешканців. Невисокого росточку, худорлявий, і як я згодом помітив, впертіший за мене. Коли, роздивляючись альтанку, я зробив декілька зауважень, він білозубо усміхнувшись, сказав.

– Залиш свої зауваження при собі, бо я таким фахівцям і копняка під зад можу дати…

Ясне, давно не мите і не стрижене волосся спадало теслі на плечі, але він не зав’язував його в вузол, як це роблять сучасні знавці, закохані в ведичну культуру. Що до копняка під зад не з його фізичними показниками загрожувати мені. Але я змовчав, не він прийшов на моє подвір’я, а я на його. Та й деревам в альтанці треба було ще рости та рости.

 

Ранковим потягом я повертався до Хабаровська. Їхав плацкартою, бо за п’ять днів від одержаних на відрядження грошів нічого не залишилося. А з ощадної книжки можна було отримати готівку тільки хіба що у Благовещенську. Обіч залізничних рейок безмовна, де-не-де пошарпана лісозаготівлею тайга. Небо над тайгою  ясне, прозоре, де-не-де затягнуте білою поволокою хмаринок.   Зі мною в плацкарті їхали до Уссурійську, а далі вже до Китаю, декілька жінок-човників. Розмовляли українською мовою, хоча, як я помітив, це вже були не будівники Великої магістралі, а їхні діти. На мене вони майже не звертали уваги, гомоніли про безліч  побутових проблем. Перш за все про чоловіків, які заблукали в нетрях перебудови, розгубилися, не бажають задарма працювати на нових руських, які понукають працювати на якесь щасливе майбутнє, не виплачуючи робітникам ні копієчки платні. Воювати за родинну копійку до підприємців йдуть жінки: згляньтеся, люди добрі, діточки без хліба сидять, а ви собі машини купуєте. А якщо ті не зглянуться, починається свара. Не старцювати ж йти! Озброєні нігтями, жінки лупцюють і чухмарять лиця нових руських, вимушують чоловіків поратися по господарству, а самі займаються мілким бізнесом, купують в Китаї що дешевше, а продають як пощастить. Лиця у човників засмаглі від повсякчасного перебування на свіжому повітрі, або в задусі залізничних вагонів. Яток вони поки що собі не будують, бо ті, хто ризикнув, згоріли разом з ятками і митом. Згуртування спортивної мафія щурами нишпорило по домівках, кишенях, грабувало, калічило, забивало перехожих людей, ґвалтувало жінок, а місцеві суди закривали на все це очі, бо у того хто очолював бандитів були і гроші і зв’язки, і, нарешті, бойовики з накачаними у спортивному устаткуванні м’язами.

– Таке буває,  тут брехні аніскілечки, – позіхаючи, промимрила вагітна жінка в дорожньому квітчастому халаті. – Але ж хлопцям теж треба якось жити.

– М’язи є, розум непотрібен, –  озвалася молода кароока україночка, яка невідривно дивилася у вікно на проминаючи потягом пейзажі.

Огрядна жінка років сорока чепурилася перед невеличким дзеркальцем. Побачивши, що я спостерігаю за нею, всміхнулася:

– Бажаю вам, юначе, сподобатися, та бачу парфуми не спроможні створити мене красунею.

– Вам не парфуми потрібні, а душевний спокій. Головне для вас діточок нагодувати та чоловіка вгамувати, чи не так? Втрачати рідних людей завжди боляче.

Жінка аж відсахнулася від мене:

– Ви звідки про мене знаєте?

– На ваших лицях усе написано…

Жінки надовго замовкли.

Звичайно, все, про що балакали човники, було мені не в новину. Я про це писав і друкував у газеті гуморески. Добре що ніхто з пасажирок мене не впізнав. Та й як впізнаєш, коли вже майже рік як я не брався за перо, а за невеличкі гроші улаштовував справи зацікавлених мною людей.

Але давно щось на мене не виходив Караїв!

 

Я зійшов у Благовіщенську. Провідницю попередив, що далі не поїду, якщо випаде нагода нехай на мій квиток саджає когось іншого. З вокзалу пішов до ощадного банку, зняв трохи грошів, і, купивши смачних страв, неспішно почвалав до Таїсії Петрівни. Вона наче чекала мене, відчинила ледь я торкнувся дзвоника.

– Заходьте, Олег Семенович, я другий день вже чекаю на вас. Справи свої владнали?

Я ледь втримався від бажання схопити жіночку в обійми. Але втримався, хоча показувала вона себе кращою ніж минулого разу. Мабуть встигла підготуватися. Зробила дивну зачіску, добре виспалася, чимало часу просиділа перед дзеркальцем. Та й молодою ще була: що для жінки тридцять шість років!

Далебі, нічого незбагненого я не бачив в тому, що Таїсія Петрівна чекала на мене. У нас був мовчазний договір на зустріч. Поки Вероніка, висіла у мене на шиї, я дивився в докірливі очі її матері, наче виправдуючись. Але вона розуміла мене, а я її. Не дивно, що зустріла з радістю.

Я виклав зі своєї подорожньої торбинки все, що купив. Поки Таїсія Петрівна готувала вечерю, попросив дозволу покопирсатися в її книжках.

– Які проблеми, будь ласка, – вона  схвально хитнула головою, – подивіться ще на серванті в кімнаті Вероніки.

Майже всі книжки у Таїсії Петрівни були перекладені з англійської або французької мови: Пруст, Камю, Кокто, Вернанос, Уайлдер, Шоу, та багато інших знайомих і незнайомих мені авторів. Зацікавили мене твори Стайрона, почав читати з відкритої сторінки і так поринув у роздуми автора, що не помітив, коли до мене підійшла господарка.

– Вечеря на столі, – промовила тихо, – якщо щось з книжок сподобалося, беріть, я майже все прочитала.

Поставивши книжку на місце, я повернувся до Таїсії Петрівни і наші погляди зустрілися. Нервове збудження охопило мене з п’ят до потилиці. В її очах мені привиділось щось неймовірне: на тлі нічного степу безліч невеличких вогнів, і метушня небачених оком створінь, пташок чи звірят, не розпізнати. Я збагнув, ще трохи і в мене піде обертом голова. Ото вже нароблю шереху! Закривши очі, я зробив крок до жінки, і легко, як щось легке, крихке, притулив до себе. Вона на хвильку тіпнулася й завмерла в моїх обіймах. Не знаю вже скільки ми так простояли, я б так стояв все своє останнє життя. Але Таїсія була господаркою, через деякий час вона нагадала що на кухні вистигає вечеря.

– Вибачай, дівчинко, – промовив я, побіжно поцілувавши її в щоку.

Після поглинання вечірніх страв, перейшли до її кімнати.

– Вам подобається ваше парубоцтво? – запитала Таїсія, коли ми посідали, я в крісло, вона на канапі. – Ви не звикли собі ні в чому відмовляти, хіба не так?

Я не любив провадити з жінками філософські розмови, але після добрячої вечері на інше поки що й не тягло. Тому відповів чесно, як спало в голову.

– П’ятнадцять років були коханцями з однією жіночкою. Ще зі школи. Була надія одружитися, але щось не склалося. Особливо останнім часом. Після того, як не склалося, почав зирити на жінок, особливо на вразливих. Дуже мене вабить до себе красота. Фізіологічні функції для мене не синонім життя, але довгий час перебування без жінки завдає мені проблем. Починає мучити безсоння, презирство до себе, особливо після того, як газети відмовилися друкувати мої гуморески. Написав я декілька сатиричних оповідань, але редакторам вони здаються надто злими, начебто вони не зовсім вірно віддзеркалюють сучасне повсякдення. Але ж я так його бачу, оце наше повсякдення. Бачу що за радянських часів доброти було більше…

Смуток в очах Таїсії спонукав було мене підсісти до неї на канапу, але, наче передбачаючи, таке, вона поквапилася відповісти.

– Одне вмерло, друге ще не народилося. Породілля карлючиться, катується від пологових переймів. Лікарю не до тями, сама народить, чи знадобиться хірургічне утручання? Асистенти тим часом або гав ловлять, або потай роблять породіллі зловредні ін’єкції, щоб оте, що народиться, народилося мертвим. Нове дитя це нові проблеми. Його виховувати треба. А чи воно їм, урядовцям, треба? Аби їм добре жилося. А мені учора квитанції за житло принесли: шість тисяч, при платні вчителя – чотири. Як вам таке подобається. Влада чекає коли ми усі бомжами по смітниках підемо.

Таїсія відкинула голову назад, випнувши при цьому свої уразливі груди під легкою білою кофтиною. Постать у неї була вродливішою ніж у доньки, але лицем Вероніка набагато вигравала. Особливо з-за очей: величезних, зелених, котрі яскрили нічними зірками, коли вона сміялася. У Таїсії лице було, як у багатьох симпатичних жінок, особливо уразливими були хіба що всміхнені вуста. Не зовсім мені подобалося її відношення до сучасності: чимось вона нагадувала мені батька. Але без сумніву, все, що вона говорила, було правдою.

– Теренами Росії гієни годять. Винюхують будь яке падло, котрим можна поживитися. Подивіться скільки на смітниках діточок та літних людей. Питаю якось дідуся: де ваше житло, батьку? Гієні з’їли, – відповідає, – а урядовці губи копилять: не треба було гав ловити! Така тепер у нас демократія. Так ви навчить людей як їм у вашому хижому звіринці жити. Які ікла проти злодіїв відростити. Так не вчать же. Тільки й вміють пару з гузна по телебаченню пускати. У державі руїна, а про що влада думає. Президент з прем’єр-міністром, зібравши обіч себе міністрів та керівників державної ради, майже три тижні міркують над проблемою проведення футбольного матчу в дві тисячі дванадцятому році. Це на початку дві тисячі п’ятого. В державі всі грають: грають у Кремлі, на телебаченні, у гральних клубах. Молодь грає у сексуальні ігрища. А я міркую собі, що може народитися з цієї суцільної гри?

Я сиджу напроти Таїсії в старенькому м’якому кріслі, вона на канапі. Лицем її пробігають світові плями від сновигаючих вулицею авто. Я майже певен, що коли полягаємо спати, вона прийде до мене в ліжко, а можливо навіть підійде зараз.

Стане навколішки біля крісла, упнеться лицем мені в живіт, потім почне розстьобувати паса…Солодка уява розбурхала мою кров, я аж застогнав від передчування можливої близькості. І не встиг отямитись, як Таїсія опинилася у мене на колінах. Сіла, припавши лицем до кучми мого давно не чесаного волосся, і затихла, затихла, як м’яка ласкава кішечка. Тільки й чути було, як гучно б’ється в грудях її маленьке серце. Донька її поводилася інакше. Вона була невтримною, трохи, я б сказав, нахабною, мабуть не вперше займалася інтимними справами.

А Таїсія й справді була кошеням: соромлива, лагідна, ласкава. У порівняні з донькою, зовсім не жінка, а колискова пісенька, під яку так солодко марити або спати. Можливо тому й живе одиначкою, що й досі не втямила що таке справжнє жіноче кохання. Але на той час Вероніка так би не вдоволила мене, як це зробила її мати. Вона примусила мене забути все дурне, що було вчора і чекає мене попереду. Я умлів в її ніжних обіймах так, що не запам’ятав навіть, що вона шепотіла мені на вуха. Мабуть то була колискова, якою мати заколисувала на ніч свою дитину…

Я питав Таїсію, як мені тепер бути. Чи можна мені одружитися відразу на матері і доньці, бо, здається мені, що обидві вони саме те, що мені потрібно. Мати – янгол, а донька – дияволиця.

– Візьмеш дружиною доньку, я не зможу бути твоєю коханкою, – відповіла вона, повертаючись на свою канапу. – Тобі треба визначити як і с ким жити далі. А головне кому бути взірцем, розумним молодим людям, чи покидькам, які ґвалтують та грабують жінок. Якщо я негайно потрібна тобі в ліжку, не соромся, кажи. Ми отримаємо ніч насолоди, а що потім. Потім тобі знадобиться інша жінка, а я буду страждати коханням до тебе. В мене це було один раз в житті, коли я завагітніла Веронікою…

Так мабуть воно й було. В один отой раз вона навіть насолоді не зазнала, тільки сором і біль. Тільки відчай, що народить безбатченка. В цьому випадку мені зоставалося одне: або одружитися, або назавжди забути оцю розумну, щиру, добру, але не зовсім щасливу жінку.

Поки що я прислуговував хіба що богові насолоди. Те що мені потрібне, потрібне й жінці. Ми вдовольняємо свої потреби. Навіть зараз замість мозку в мене працювало істотне бажання затягти Таїсію до себе в ліжко. Бажання було майже нестерпним. Розум підгравав фізіології: «А що як одружитися? Дати жінці слово, і завтра ж понести заяву до загсу. Одне лише слово, і це ласкаве кишеня опиниться в моїх обіймах… Але ж це зрадництво не тільки у відношенні до жінки, але й до себе. Ні, треба втікати. Їхати додому…» І раптом зупинка… «До якого дому? Ти тепер безпритульний, безробітний нікчема. Невідомо ще, як зустріне тебе Коровин. Портрет Скалозубова ти не привіз, пакет передав через чужі руки…» Мною посідав розпач. Раптом зробилося так скрушно, так нестерпно тужно, що мене ледь не знудило. Мабуть господарка таки помітила що мені недужиться, принесла склянку води з якоюсь таблеткою. Я подивився їй в очі, і знову побачив вогні на тлі темного степу, а поміж них мерехтіння незнайомих мені живих істот.

Прокинувся я в ліжку Вероніки, коли надворі було зовсім світло. Таїсії Петрівни в квартирі не було, кудись вийшла. Спав я одягненим,бо не пам’ятав як заснув. Мабуть господарка дала мені таблетку, яка подарувала мені довгий спокійний сон. Я нашвидку почистив зуби, поголився, і в очікуванні Таїсії, знову сів за Стайрона.

 

Comments