Розділ 38 - 39

Розділ тридцять восьмий

Слухаючи президента

Нарешті ми сидимо за столиком утрьох, Марта, Оксана і Клава. Сидимо в квартирі Марисі, двоюрідної сестрички Марти. По телебаченню президент Путін розповідає про трудові перемоги Росії під його керівництвом. На вустах Марти грає іронічна усмішка, Оксана й вухом не веде, а Клава вірить кожному слову президента.

Я попросив Марисю вимикнути ящик, що вона й зробила, а сам, голосом Путіна, почав викладати своє бачення моменту.

– Російські президенти це нові росіяни, які роздягли жінку, не тямлячи що з нею робити далі. То білим голубком прикинуться, то червоною ящіркою, яка відкине хвоста, щоб всім загалом чекати коли він виросте. А потім вже нахвалятися Європі, який він у них довгий та рухливий.

На роздягнену жінку потрібна потенція, а де її взяти, коли вся вона пішла по кишенях.

Горбачов мріяв переодягти Росію, та не здолав, бо дуже багато запеклої крові було в її запраних ганчірках. Єльцин нацькував на Росію зажерливих псів, запекла народна кров на драному одягу їм дуже сподобалася… розділи. А молодому Путіну роздягнена жінка вельми, як подобається, бігає від сідниць до рота. З сідниць нафту з газом викачає, продасть, шматок хліба купить і до рота везе: Їж, матінко!

Поки ми спимо, влада набирає чинності, роззявимо рота – запхне кляп, а далі пішло-поїхало. Так починаються диктатури. Це головній чинник кожного політичного руху.

Добро, воно чи буде,

А зло сьогодні всюди,

Поки побачать люди,

Воно вже добрим буде,

Бо збуджує любов

До влади саме кров.

Хіба не так починаються революції. Брат йде на брата, з вірою в життя надзвичайне. Надзвичайним його й зробить придбане в бійках вміння проливати кров. Бо поратися в землі занадто важче, аніж звинувачувати в чомусь та відстрілювати невгодних людей.

Знайти при такій владі притулок порядній людині навіть в темному закапелку неабияка проблема. А ми плескаємо долонями, кричимо «Ура! Путіну», з надією, що замість кляпа всуне в рота шматок хліба від проданої в Європу нафти. А загалу нагадає, що нафту качає зі своїх сідниць, і дасть нам послухати як відлунює, вибухаючи з його приватної тельбухи газ. Навіть нюхнути дозволить.

А щоб одягти Росію, поставити її на ноги, на такі справи у нових росіян тями не вистачає. А може, правда, лякаються, що на якийсь там час спорожніють кишені. А с пустими кишенями їх вітром знесе в Америку або в Ізраїль. Там ні нафти тобі, ні газу, а в підлабузниках ходити ще за радянською владою не звикли.

Марту смішить мій монолог, Оксану лякає, Клава хитає головою: їхав би ти, хлопче, подалі від наших проблем!

– Ми свої, - каже Оксана, – але не здумай про таке писати.

– Що може бути страшніше за правду, – зітхає Марта.

Клава мовчить, ховаючи від мене свої холодні очі.

Я читаю жінкам тільки-но складеного вірша.

Такі ви грізні і такі ви різні,

Та любі ви мені такі,

Вві сні, за всі ваші капризи,

Я покохав вас на віки

Вві сні… бо наяву кохати

Це рвати серце на шматки,

Такі ви добрі, та завзяті,

А може, може й навпаки.

– Ти на що натякаєш? – лице Клави червоніє, в її голосі бринять нотки образи.

– На жаль, Олександр достоту підмітив наші жіночі хиби. – всміхається Оксана.

– Може й навпаки, – сумно зітхає Марта. – Колись, давно це було, я знайшла в своєму щоденнику вірш, саме про наші жіночі хиби. Почитати?

Я відразу зрозумів, що вірш Марта написала сама.

Не питайте, хто мій батько.

Вам ніхто того не скаже,

Хто запалював багаття,

Хто на ньому серце смаже,

Та хто з’їсть? Така причина!

Сором знати, що знайдеться

На землі така людина

Яка з’їсть жіноче серце,

Що засмажили так вдало

Над твоїм багаттям, батько.

Жінки надовго замовкли. Я дивився на Марту як на примару, яка тільки-но вийшла з нетрів Зеленого Клину. Які талановиті люди оточують мене, а, бачте, ледве животіють на розлогах самої великої та багатої держави.

Першою порушила мовчанку Оксана.

– Ти написала про усіх нас…

Ніхто нічого не відповів. Раптом Марта вскочила з-за столу і, підсівши до мене, поцілувала в щоку.

– Тільки не бери в голову, не тебе я мала на увазі.

Врятуватися від вуличної спеки, від настирливих комарів можна в прохолоді напівпустого кінозалу, або в сучасному шинку з кондиціонерами, а можна й дома, лежачи на долівці з кульковою ручкою в руці. Викладаючи свої думки на папері, описуючи зимові пейзажі, зустрічі в засніженому лісі, мерехтливе сяйво зірок в крижаному січневому небі. Дивно! Але тепла долівка незабаром обертається кригою, уява відносить мене в холодну січневу ніч шістдесят шостого року, коли на шляху в селище Сонячний у навантаженому вугіллям МАЗ-205-му згорів підшипник. І я, прямуючи в Сонячний в легенькому флотському бушлаті, опинився в засніженій пустелі віч-на-віч зі щокатим місяцем на сорокаградусному морозі.

Сталося таке десь о першій годині ночі. Я дістав з кузова декілька грудок вугілля, облив пальним і запалив багаття. Вугілля не віття, горіло повільно і десь через годину я почав повільно замерзати. Ліс поруч, але снігу було стільки, що я провалювався в нього по саму потилицю. Я не жалів вугілля, десь через годину перетворилися в попіл мої рукавички. Танцював над багаттям, з наміром сяйнути сполохом над дикою пустелею, а коли стала зовсім нестерпною біль в ногах, до мене з лісу прийшла мавка. Ні, не брехав Багряний, що в далекосхідний тайзі існують лісові примари. Мавка була напівголою, гнучкою, наче полум’я, і я питав у неї, чого коштуватиме її допомога зігрітися? Але вона сміялася, грайливо зблискуючи очима, витанцьовувала переді мною зухвалий танець живота. Я тягав з кузова шматки вугілля, поливав їх пальним, підтримуючи таким чином наше невеличке багаття. Бо дуже боявся за мавку, що замерзне, не витримає січневого далекосхідного морозу. Іноді мене дратувала паскудна звичка мавки щирити зуби, коли від болю в задублих ступнях, я починав тихо скиглити й ставати чобітьми на розпечені шматки вугілля.

Спокусливо закриваючи очі, мавка говорила, що чекатиме на мене в своєму теплому лісовому палаці. Вона легко, наче пливла, перетинала засніжений кювет, в якому я втопав до самої потилиці. На якийсь час вона щезла, потім з’явилася знову, і так до самого ранку, поки на шляху не з’явилася перша машина. Водій пообіцяв подзвонити в транспортну контору, й, справді, десь за дві години приїхав слюсар з підшипником, привіз мені гарячого чаю в термосі, а через годину я вже був в Сонячному.

Повертаючись в Комсомольськ, зупинив машину біля чорної плями від багаття, довго дивився на неторкані сніги, але слідів мавки так і не знайшов. Я навіть покликав її, не соромлячись стоячих за кюветом дерев, бо був певен, що саме мавка врятувала мені життя. Не дала заснути. Збуджувала кров своїми хитливими танцями. Вона була моїм янголом-охоронцем. Щодня я зупиняв машину на місці аварії, подовгу стояв, допитливо дивлячись в лісові хащі. Бо жила в мені надія, що одного разу мавка вийде на мій мовчазний заклик… Але не вийшла. Бо мене вже не треба було рятувати, на мені були тепла шуба, підбите хутром взуття…, я був вже не безтурботний романтик, а звичайнісінький працівник-водій. Бо замість збірки віршів за моїм сидінням булькотів солодкий зелений чай в доброму китайському термосі.

Мене завжди збивало з пантелику, як може розумна людина катувати, а більше за те, вбивати безпорадного в’язня? А потім, помив від крові руки, йти додому, милувати дружину, вчити добрим вчинкам діточок…. Кат, кажуть, і в раю кат. А якщо все на землі від Бога, виходить, катівні теж він придумав, і вся оця земна зараза від нього? Костянтин Бельди люто ненавидить православних священиків. Церкви він називає катівнями, вбивцями людського духу. «В чорне одягаються тільки кати», – каже він.

За все моє життя мене ніхто не вдарив. Якщо у когось був такий намір (були такі випадки), це викликало в мені таку раптову лють, що я на мить втрачав свідомість. Це відстрашувало. Нападаючий сахався. Але таке відбувалося на вулиці, або в будинку, коли руки мої не були скуті ланцюгами, і я міг дати опір. А чи має таку можливість людина скута ланцюгами? Ні, підспівувачі влади, це трусливі хробаки, котрі у порядної людини можуть викликати тільки ненависть. Ненависть! Ненависть! Ненависть. Ненависть до Бога, до Нерона, до Гітлера, до Сталіна, до влади, котра підтримує своє солодке життя покірною кров’ю зневоленого суспільства.

А загал мовчить. Бо звик вже кормити своєю кров’ю паразитуючих на його тілі клопів та вошви. Собі – палаци, а загалу – кісточки від шинки.

Так що ж? Будемо орієнтуватися на Байрона, вивчати Багряного, чи й далі топтатися на місці під презирливим оком влади?

Віру лякали мої монологи, і чим далі, тим ясніше мені було, що не вона правнучка Багряного. Не може рідна кров не озватися на палаючу кров своїх батьків.

Проводжаючи мене в черговий раз, Віра, як завжди навздогін, попросила, щоб я обов’язково привіз їй нову книжку Івана Багряного. Я відповів: «Обов’язково!». Нам з нею було однаково гарно не тільки в лісовій хижі, але й в неї вдома за столом. Принаймні гарно було мені слухати як сперечаються хлопчики українською мовою з російським акцентом. Себто не мовою, а суржиком, але навіть від суржику по тілу розливалося приємне тепло задоволення. Було враження, що я знаю цю родину хтозна-коли, що через тиждень-другий ми знову зустрінемося …

Я спітнів, поспішаючи як можна швидше дістатися шляху. Невдовзі здогнав сивого молодика з величезною торбою в руці. В лівій він тримав величезну пляшку з водою, і жлуктив ту воду з таким смаком, що й мене охопила жага.

– Така гидотна оця «Сосновська», – побачивши мене, вигукнув подорожний, загвинчуючи пляшку. – Не вода, а помиї!

– Не верзіть, друже, казна-чого, – зауважив я, – Сосновська вода навіть тепла, далеко не помиї, якщо, правда, ви її не з Підхоренка набрали.

– Це вже чисто рекламні теревені. Ця Сосновська вода така ж Сосновська як я запоріжський козак. .. тільки й того, що в паспорті помічено, що народився в Запоріжжі. Так то воно так, але ґедзів місцевих кормив з дитинства. Батькам не сподобалося все своє життя в клерках ходити. В радянську добу вони в мене були відомими в краї фахівцями, доки в дев’яносто третьому… Оце приходив на могилках прибратися.

– Старі вже були, чи хворіли?

–В п’ятдесят старі? Запалили батьків разом з хатиною, але спочатку постріляли. Як я їх умовляв повернутися в Україну, як благав… не почули. Законне відношення в дев’яності роки до законів в Росії було протизаконним.

– Зло завжди мало силу, особливо коли сама влада не тямить що робить.

Тридцятирічній чоловік сивий та зморшкуватий, чи не пияка, думаю собі. З такою насолодою жлуктять пиво хіба що кінчені алкоголіки.

Ковток води козак так мені і не запропонував. Прийшлося впевнити собі, що я випив і відразу мені трохи полегшало. Я з дитинства користувався хистом спонукати себе уявленням. Коли перемагала втома, я навіював собі незламну мужність, і таким чином мені вдавалося легко подужати кілометри нелегких таємний стежинок, а іноді й буреломів. Я міг заставити себе хутко піднятися стрімким схилом сопки, не показавши, що захекався. Підіймався на височезні кедри, коли друзі знесилювалися. За яким бісом, спитайте про те моїх батьків!

Онук козаків-січовиків, тим часом освічував мене своєю козацькою філософією.

– Треба знищити незламних людей, а далі вже плюндрувати країну, щоб вона не могла піднятися з колін. Таким був задум Сталіна проти України, так відносився до неї російський царат.

Хіба тільки російський? Польська розвідка зробила зла не менш, бо розповсюджувалася від України до Далекого Сходу. Зло вона робила не тільки своїми руками. Чеченці ще за часи Сталіна страйкували за свободу Ічкерії. Українці домагалися незалежності, далекосхідники не могли забути як їм жилося за часи Далекосхідної республіки. Комусь потрібна була кривава купіль, різанина, яка лякала навіть най загартованіших людей, ламала їх методично й незворушно. За межами звичайного завжди знайдуться дивовижні витівки, як нечистого так і пречистого. Од намолених ікон, які, начебто ,не тільки лікують але й повертають до життя мерців, віє смородом неохайності, але хтось заробляє на цьому гроші, ще й які гроші! Як освідомив мене невгамовний козак, Валерій Кириєнко, місцеве козацтво відмовило йому бути козаком, бо він не вірить в Христа. Пропонували охреститися, але, на його думку, совість людини має бути вищою за совість Христа.

Мені було сумно розлучатися з ним, коли дійшли шляху, і він поїхав до Уссурійську, а я в Хабаровськ. Домовились зустрітися, але, мабуть, не зовсім точно записав я номер стільникового телефону, бо скільки не дзвонив, відповідь була «Абонент тимчасово недоступний, передзвоніть пізніше». Що тільки не спадало мені на думку, але хочеться думати, що Кириєнко таки доїхав до міста, а стільниковий телефон він міг загубити, або його було вкрадено.

В дорозі я весь час думав про Віру. Вона носить на шиї ланцюжок зі срібною підковкою. Коли ще тоді, в лісовій хижі, я поранив долоню, висмикуючи з долівки невдало вбитий цвях, вона розім’яла пальцями лист подорожника, прив’язавши його носовою хусткою. І настільки міцно та хустка була просякнута запахом її тіла, що тричі прана, не втратила його. У Віри не було нічого такого що викликало б в мене хіти. Але тільки до першого кохання. «В ліжку вона була поетом», – як сказав би Іван Павлович Багряний.

Я так до пуття і не втямив, чого треба було Клаві, коли вона двічі прибігали до Віри, запрошуючи мене до себе. Я питав:

– За яким бісом?

– Треба поговорити.

– Давай отутечки на лавочці й поговоримо.

–Я не можу на лавочці, – вона говорила все жалібніше і благальніше.

Ми з Вірою перезирнулися і я порозумів, що повинен відмовити.

Ми стояли серед моторошної тиші селища. Вуличкою сновигала ся п’яна жінка, мовчки, хитаючись від тину до тину по той бік вулички, але навіть вона не порушувала глибокого мовчання ночі.

– Заходь, Клаво, поговоримо у нас?

Мені було приємно почути оце «у нас», таким чином Віра пов’язувала мою долю зі своєю.

Але Клава не втямила.

–В мене є, – сказала вона, – в мене є пиво…

–Я не п’ю пива.

Вдруге вона з’явилася ранком, коли Віра готувала на сніданок запечені кабачки під майонезом, в які добавляла трохи розтертого часнику. Одягнена в нічний халат, з якого нахабно стирчали повні дівочі груди.

– Позич на пляшку горілки, – сказала вона, грайливо хитаючи стегнами. – Я всю ніч проваландала в ліжку. Не до сну було…

Я витяг з кишені і подав Клаві сто карбованців.

– Ти добрий, – сказала вона і заплакала. Потім пішла геть, так і не взявши гроші.

– Мабуть жалкуєш що не пішов до неї?

– Ні, Віра… мені боляче дивитися як конає село…

Вона здогнала Клаву, заплакану, повернула, запрошуючи до столу.

– Поснідаємо кабачками, вип’ємо кави, тільки заспокойся, а то знову дощу накличеш.

– Дякую, сусідонько, дякую, – шепотіла Клава, ховаючи під халатом свої на диво вродливі груди.

В своїй кімнаті Артемка наголос читав вірші незнайомого мені поета.

В холодному безгомінні над шляхом,

В крижаному подиху вічності,

Став би я вільним птахом,

Глянув би Богу у вічі.

Але крила мої потекли

Зі слізьми, бо такі солоні

Були оті сльози, що пеклом

Палали не тільки зовні.

А Клаву тим часом почала розбирати цікавість де я спав, с ким більше сполучався, з Артемом чи з Петриком? Мене ж більше цікавило прізвище поета, який написав вірші, котрі так виразно читав Артемка.

Сидимо з Вірою на лавочці, лускаємо сонячне насіння. Петрик копирсається в багні за подвір’ям. Віра кричить:

–Петрик, досить тобі в грязюці валандатися, йди, бо окріп поспів!

Від завзяття голос Петрика зривається на розпач.

–Я зараз, мамо. Мені треба намалювати жабеня в стрибку, а воно лупає до мене очима, й не стрибне ніяк.

– Може поміч потрібна? – питаю я.

– Ви тільки налякаєте його, а мене воно не боїться.

Далеко за північ упав Петрик в ліжко, а жабеня в стрибку таки намалював. Ранком я спитав:

– Стрибнуло таки?

Він гірко всміхнувся.

– Якби стрибнуло, хіба б таким був малюнок. Це вже я сам придумав, як воно стрибає…

Для мешканців Щумного дні минали незмінно. Жінки працювали в городі, збирали в лісі гриби та ягоди, дітки бігали на річку за рибою, а чоловіки, в кого вони були, пиячили, або заробляли копійку, виконуючи повсякденні розпорядження голови сільради:, як то – ремонт будинків учасницям війни та трудового фронту, бо мужчин-учасників в селі не було, заготівля дров, оранка городів та, іноді, – цілини під планові лісопосадки.

Хтось з критиків якось зауважив, що я в своїх творах не показую людей за їх суспільним становищем. «Покажіть, будь ласка, подвори, будинки, садки…». Мені зостається тільки всміхнутися. У кожному селищі двори й будинки це близнюки-брати: тин, хвіртка, три метри до призьби, дев’ять до городу. Біля дому, відразу за тином, кущі бузька, іноді квіти, за будинком картопляне поле, невеличкі грядки цибулі, буряків, моркви, а в кінці ділянки – кущі смородини та малини. Чи в Шумному, чи в Ситі, чи в Золотому, навіть в Хабаровську, де ще збереглися приватні хатинки, – нічого кращого не побачиш. Десь на кінець сімдесятих років я взяв ділянку під дачу. Було це в Комсомольську-на-Амурі. На ділянці – велетні модрини. Отож, думаю я собі, поспилюю верхи та зроблю собі будиночок метрів отак за п’ять над землею. Тільки почав під долівку деревини укладати, підійшов дачний голова: «Ти що робиш, га? Є закон, хата має бути два метрі завдовжки та півтора поперек, а від землі не довше за два метри разом з дахом». Подивився я голові в очі, всміхнувся, й подарувавши йому сокиру, пішов собі геть.

– Будуй отой курятник собі, пане голова, людині з крилами потрібен простір…

Пішов, не забравши навіть внесок за землю.

Так що нічого особливого про хижі селян не напишеш. Будували їх ще за часи великого заселення Зеленого Клину. Останнім часом, правда, заможні люди почали собі будувати триповерхові фортеці, але не в селах же! Так що про Шумний, як і про другі села, ще довго будемо говорити рядками Єсеніна: «Стара хатина щелепою порога духмяну тишу-м’якушку жує».

Розділ дев’ятий

Під впливом Івана Франка

Виховання людини православною вірою переконливо показало себе в двадцятому сторіччі. Божий «не убий» обернувся стріляниною народників, потім громадянською війною, а першими катами радянського уряду були хіба не вихованці духовних семінарій. Брехня завжди загрожувала суспільству, тільки невігласи можуть мовчати, та й ті – до пори поки їх не розбудять від релігійної дрімоти.

Додому встигаю повернутися до приходу дружини. Встигаю навіть причепуритися після нестямних ласощів Леоніли. Навіть постояти під гарячим душем, змиваючи з тіла духмяність забороненого Богом гріха. І який же він солодкий, отой гріх. Мене трохи навіть ображає те, що дружина не помічає мого запаленого лиця. Вона втомилася на своєму закладі, спочатку, каже, трохи посплю, а вже потім будемо вечеряти. Моя дружина кепсько переносить липневу задуху, а в цьому році спека й справді робиться нестерпною. Поки дружина відпочиває, мені випадає нагода поринути в свої мрії. Не застосовуючи наркотиків, я вмію уявити собі все що побажаю. Наприклад, побувати у Віри в Шумному. Заплющивши очі, я бачу її трохи зачервонілою від сорому, такою запам’ятав її в лісовій хатині на курячих ніжках. Я бачу лице Віри, так виразно бачу, наче вона насправді стоїть переді мною. «Хай вона буде щаслива!» – думаю собі і раптом в очах Віри з’являється вираз мовчазного щастя. Але втримати кермо своїх бажань мені не вдається. Мої зусилля втримати добру уяву терплять крах. Хтось невідомий починає нав’язувати мені свою волю, в моєму ліжку прокручувати перед моїми очима плівку дивовижного й не зовсім мені потрібного кіносюжету: спочатку я бачу спотворене образою лице Віри, її щільно зчеплені вуста, палаючі гнівом очі, а трохи згодом замість Віриного лиця, з тим же виразом, встає перед мої власні очі лице Івана Павловича Багряного. Я не просив його прийти, але він прийшов. Письменник погрозливо посувається до мене, а я, не відриваючись, дивлюся на його губи, і здається мені що він клекотить гнівом за те, що я був коханцем Віри, що останні дні і тижні майже не думав про неї, зраджував її з другими жінками. Лице Івана Багряного схоже з лицем Віри, вельми приблизно, хіба що – губи. Особливо оця трохи відкопилена нижня губа. Я почав був переконувати себе, що цього не може бути, і раптом бачу як заходиться плачем Віра, а губи Багряного розпливаються в саркастичній усмішці, яка приголомшує мене, бо не інакше це усмішка Віри.

– Що з тобою діється? – питає дружина, – Яка трясця тебе б’є?

– Пробач, наснилося всяке…

Такі видіння при заплющених очах я називаю чорними снами дійсності. Іноді вони бувають пророцькими. Видовище спотвореного образою лиця Віри, її палаючих гнівом очей, а потім ще оте місячне сяйво, що просотується крізь щільно зсунуті фіранки в її кімнаті в Шумному. Мені спадає на думку: чи не бешкетує, приїхавши до Шумного, Степан? Після п’яти років таборів йому потрібна жінка, до Клави зараз він не побіжить, він спробує зламати опірність дружини. Тільки даремно, Віру силою не взяти, йому б впасти перед нею навколішки, вибачитися за своє несподіване зникнення. Але я знаю, Степан цього не зробить. Мені треба зараз же подзвонити в Шумний, застерегти Степана від відвертої боротьби за дружину. І як я його не застеріг ще там, на автобусній станції! Я тихенько встаю з ліжка, зі стільниковим телефоном в руці йду на лоджію. Знаходжу номер телефону Віри, чекаю мабуть хвилини з дві. «Слухаю!» – відповідає гарячкуватим голосом жінка. «Дай, будь ласка, трубку Степанові», – схвильовано кричу я, і ось він, перехідний до крику голос Степана: «Якого диявола!..». «Заспокойся, Степане, – кажу я як можна лагідніше. – Ти як я бачу, почав бешкетувати? Схаменися, друже! Діда Віри не такі злочинці ламали. Така у них родинна врода, незламні! Піди краще до Клави, почни з того що ти комусь потрібен, хай поревнує…». І чую у відповідь його зовсім вже спокійне: «Пробачте, сам не знаю що на мене найшло. Я, мабуть, так і зроблю…»

Я натискую кнопку: все, досить, з Вірою мені зараз краще не говорити.

Я з юнацтва вчився душевної рівноваги, цілком упевнений, що магічний шифр володіння собою закладено в поезії наших великих поетів. Хіба не про велике кохання писав Іван франко в ліричній драмі «Зів’яле листя»?

Чи се моє власнеє горе?

Чи серце стрепалося хоре?

Ах, ні! Се здалека десь тільки

Доноситься голос сопілки.

Щось

На голос той серце моє потяглось,

В тім раю без краю воно заридало

Без слів.

Тебе, моя зоре, воно спогадало,

І стиха до строю сопілки

Поплив із народним до спілки

Мій спів.

Перед усім турбота за тих, кого ми приручили, або за тих, хто приручив нас. Спасибі Франкові за те, що він був, що допомагає мені розгадати магічний шифр володіння собою. Щоб заспокоїтися самому я почав читати по пам’яті Івана Франка.

– Знову тебе лихоманка б’є! – долітає з сусідньої кімнати голос дружини.

– Ні, це вже я озвався на голос Батьківщини.

А хвилин через десять подзвонила Віра.

– Він мене ледь не вбив, ти що, віщун?

– Щось подібне до того, я раптом побачив твоє спотворене образою лице, і оті сльози… ти плакала…

– Саме так… плакала від образи на себе. Дякую тобі, Олександре. Хай біжить до Клави. Вона казала що колись вже була в обіймах Степана. Так що… буде бажання побачитися, приїжджай до Оксани.

Віра відключила свій стільниковий телефон.

І раптом так мені стало гидко на душі, так паскудно, що соромно було своїми брехливими вустами читати уривки з Лебединої пісні Івана Франка. Магічній шифр? Як докопатися до твого великого натхнення? Христос навчив мене перелюбству, бо людина з дитинства зі смаком робить тільки те, що заборонено. Бо заборонено все солодке. Це він, Христос, зробив мене духовним калікою. Це саме церкви спрямовують нас подалі від магічного шифру життя. Як там вустами Мефістофеля казав великий Гете:

На ваших лицях холоду печать.

Байдужливість я вам прощаю, діти:

Біс старше вас, його порозуміти –

Вам треба стільки ж животіти в світі.

Смієтесь? І правильно робите. Мені остогиділо бути бджілкою Володимира Маяковського, котра» «З квітки на квітку молодім стрекозлом…» Але інакше жити я вже не можу, бо таким мене зробили батьки. Мені зоставалося одне – знайти ключі до магічного шифру життя. І я його знайду, якщо, правда, встигну. Допоміг же я Степану зостатися людиною, не піти на злочин. А як же Віра? Що діється у неї зараз на душі, коли вона певно знає, що її чоловік спить в обіймах не розбірливої в виборі сусідки? Добре що встала дружина, та запропонувала нарешті повечеряти.

В двадцять я думав:

Ніколи не від кого не приймати допомоги.

В тридцять:

Допомагаючи – допомогти собі.

В сорок:

Чи матиму незаперечний аргумент?

В п’ятдесят:

Дурійкою був, видав бажане за дійсне.

В шістдесят:

Самому соромно, але що поробиш... так треба.

Близько до сімдесяти:

Написати про себе? Хіба що… збрехати.

– Нарешті ти вгамував свою жагу до мандрів, – сміялася дружина, коли одного разу в неділю, я провалявся в ліжку майже до обіду.

Ніколи в житті зі мною такого не траплялося. Начебто й безсонням ніч не катувала, сни були пригодницькі, добрі – на яхті з Мартою пливли Чорним морем. В каюті поряд з ліжком стояла деревина з ініціалами Лозовягіна, а за вікном, чи море шуміло, чи тайга зеленим віттям, але так приємно, так солодко, що згодом сон перетворився маренням увіч.

– Що з тобою, чи не захворів? – наполегливо допитувалася дружина.

Сонце за вікном, облямоване сяйвом безлічі кольорів, майже не відрізнялося від сонця над Чорним морем. Мене ще гойдали морські хвилі, але дружина була невгамовна.

– Вставай, валяка, недобрий це знак, коли чоловік ухиляється від праці.

– Це вирок за турботи, які я тобі приніс, а може врода моя така, тільки щось прояснюється, виникає нестерпне бажання знову все затьмарити?

– Ти певен, що обрав нехибний шлях в розвідках далекосхідних мандрів Багряного? Мій вирок такий, все що ти, написав, написав про себе. Думаєш, якщо ти бабій, то майже усі поети такі?

– Я не бабій, я зацікавлена життям людина. Митець не може бути іншим, бо натхнення – це пізнавання не Всесвіту, а кожної окремої людини.

Я не можу продовжувати пошуки того, чого не існує. В моєму стані найкраще цікавитися сучасністю, що я й робив, мандруючі по селах Зеленого Клину. Оце, здається, й усе! Вибачай мені, Іван Павлович, якщо щось зробив не так. Мені не треба було афішувати себе, але в якомусь часі здалося, що ви були дуже самотньою людиною. Ви не з тих диваків, які пишуть, щоб розважити суспільство пригодами талановитого слідчого. Так чого ж мені не вистачає? Мені знається, що в своїх розвідках я не помітив чогось дуже важливого. Щось, навіть, загубив, але що? Серце моє крається від того, що не вистачає хисту здолати цю подорож, подорож в жорстокі тридцяті роки, а звідти чи не в більш жорстоку сучасність.

Чи успадковуємо ми тебе, чи станемо міцнішими на зламі? Рано чи пізно з нами має щось статися. Невтішна правда сучасності провокує мене обрати тебе взірцем на шляхах в майбутнє. Щоб не зламатися, не підкоритися обставинам, не надірвати серця в чесній боротьбі за здійснення ідеалів загалу. Правда, є в мене сумнів, чи варті ідеї того, щоб віддавати за них життя?