18

18

Дурень. Який же я дурень. Небо вкривається квітами, а я сиджу за комп’ютером, вигадуючи чергову байку про пройду-бізнесмена. Змальовую я його з натурника, такою був дивною людиною колись, багато читав, грав на віолончелі, на гітарі, а тепер орендує приміщення під невеличкий магазин, з надією придбати приміщення у приватну власність. Отож і працює сам за господаря, за постачальника, за продавця. Але пільги та орендна плата не дають здійснити мрію. Уже всі книжки продав, продав віолончель, продав гітару, але прибутку від бізнесу ніякого. Бо не навчився, купивши яблуко за карбованець, продавати за два. Соромно йому, розумієте! Отож сиджу я за комп’ютером і думаю: розквітне бізнес Петра Біденка, чи зів’яне на корінні? Поки що все це залежить тільки від мене, але ж я можу помилитися. Отого сумління, що виховане художньої літературою, чи надовго його вистачить. Чи може спотворити базарна економіка чесну людину? Відповідно задуму, Біденко повинен ужити заходів усього заповзятливого загалу. Інакше який він підприємець! Але втрачати ще одного однодумця не маю бажання. Нехай він трісне, оцей Петрів бізнес. Зранку до вечора сидіти в кам’яній печері, рідіючи кожному вхожому покупцю. А покупці носи відвертають, магазинний дух їм не подобається. Не треба було поєднувати м'ясо з рибою, а лимони з часником. Дійшов думки розпродати товар по зменшеним цінам, але покупці вирішили, що товар у Біденка низької якості – кому він такий здався. З часом капуста почорніла, огірки позгнивали, яблука мошкара обсиділа… Плюнув Петро на все, та й пішов собі шилом патоки схопивши. Хотів з відчаю на віолончелі пограти – нема віолончелі – продав, нема гітари, навіть книжки в домі не знайдеш. Понишпорив по кишенях, пішов в шинок та й напився. І так йому легко стало, так затишно на душі. А пішли ви всі до бісу! Кращій бізнес для чесної людини – це пияцтво!..

Встав з-за столу, підійшов до вікна, довго дивився в умащене квітами небо. Думав:

Чи може сумлінна людина знайти притулок у сучасному суспільстві? Не віддавати ж мені мого героя на безславну загибель від пияцтва? А що як піти, спитати: які Біденко має надії на майбутнє? Він зараз мабуть ще на базарі, намагається збутися непроданого товару? А може краще дочекатися вечора, коли прийде додому. Мешкаємо ми з Петром в одному будинку, тільки він у сусідньому під’їзді. Правда, повертається пізно. Його повсякденне життя пов’язане з надією отримати хоч якогось прибутку, але зокрема збитків він нічого не має.

Я підійшов до вікна, і раптом: що за чудасія такі! Бачу Петра Біденка у джинсовому костюмі: з ганчіркою в руці витанцьовує обіч невеличкого чорного фургона. То нагнеться, зиркне під колеса, то протре ганчіркою блискучого підкрилка. Скільки ж він так буде ходити? І чия це машина? Стою я біля вікна, спостерігаю за ритуальним танцем Петра обіч машини, і дещо починаю розуміти. Мабуть, продав свій магазин і купив оцього старенького фургону. Таку машину сьогодні можна купити за невеличкі кошти. Такого звороту подій я не чекав. Але треба було переконатися, що це дійсно машина Біденка. Закрив квартиру, вийшов на подвір’я. Петро аж засяяв, побачивши мене. Достає з кишені і показує мені двісті карбованців, два папірця по сто.

– Бачиш, це мій перший приробіток на новому поприщі. Підвіз від аеропорту хлопця до сусіднього дому. Він питає: скільки? Скільки даси, всі мої будуть, – відповідаю. А він аж двісті карбованців… У магазині такі гроші я не завжди за добу одержував… Тепер можна вночі працювати, я навіть розклад прильоту літаків списав. Головне, щоб мій вороний коник витримав…

Говорючі це, Петро не забував витирати й без того блискучі боки свого вороного коняки. Лице його сяяло щастям, в очах зблискувала надія. Мені б підтримати людину, побажати успіхів у новому бізнесі. Але біс так і сіпав за язика сказати: а якщо аварія яка? Або вороний не втримає. Чи вистачить того, що заробив на ремонт? Для гуморески мені був потрібний невдалий кінець Петрової кар’єри. Дурна звичка все бачити в чорному світі, але що поробиш. Потреба жанру.

Від щастя, яке так і палає на лиці Петра мені робиться зовсім сумно. Бажаю йому щасливого бізнесу і мовчки повертаюся додому. А що як я помиляюся?

Тепер в очікуванні пасажирів Петро матиме час почитати книжку, пограти на віолончелі, або на гітарі, і таким чином повабити до себе зацікавлених музикою пасажирів. А трохи згодом він купить собі новий автомобіль. Людина він урівноважена, компанійська, на рожна лізти не буде. Отож мені треба не фейлетон писати, а зразковий допис про удачливого бізнесмена. Людина знайшла своє місце в житті…

Хотів знищити файл з незакінченою гуморескою про сучасне життя-буття. Але щось втримало руку. Щось підказувало, що на цьому пошуки Петра не закінчуються. Якщо не пофортунило з магазином не пощастить з перевозками. Я прямо таки палав бажанням накликати на Петра біду. Бо ж і прізвище у нього таке – Біденко. Від слова Біда. Я навіть до вікна підійшов, оцінив обстановку. Воно де посувається сміттяр на машині, зараз зупиниться поруч з фургоном, почне підіймати краном залізний ящик зі сміттям. Надто близько залишив Біденко свою машину біля смітника. Не може такого бути щоб нічого не вкоїлося. На перший раз можна сміттям засипати, або ліхтар розбити. І справді, раптом щось важке випало з ящика і лобове скло вкрилося білим павутинням зморщок. За двісті карбованців лобове скло не купиш. Потрібні тисячі. Сваритися Петро не буде, – не так вихований. Вимагати від сміттяра грошів теж не буде. Ліг він грудьми на капот і… мабуть заплакав. Я вибіг на вулицю.

– Заспокойся, Петре. Гроші на скло я тобі дам. Не в борг дам, а так… прокотиш в інший час.

Дивлюся, він не плаче, а сміється. Регоче, бісів син. Над собою регоче.

– Зайшов, розумієш, у квартиру, бачу в уяві свою машину з розбитим лобовим склом. Хотів повернутися, але виникла думка: якщо й справді розіб’ють, так се на щастя. А воно й справді… розбили. Таким чином я врятував себе від чогось жахливого… Бо ще вчора, сидячки в машині, заплющив очі і бачу себе лежачим на дорозі, підіймаю лице, а воно наче не моє, опухле, кров’ю залите, ще й наче засмажене… Віддам я свого коняку, за безцінь віддам…

І знову регіт...

 

Щоб спокійно й вдумливо писати мені спочатку треба було визволитися від природного вогню, який сполохував іноді на день двічі, а  то й тричі. Так що працівник з мене був ніякий. Від посягань Світлани мені краще було б відмовитися. Показати щире обурення її амурними походженнями. Чесно признатися, як жінка вона вже мене не цікавила. Що гладкою стала – не біда, тілесний надлишок в жінках мені подобався, але вона вже не хверцювала, як раніше, парубки не заглядалися на неї, не залицялися. Згасла іскра божа, як кажуть. А якщо жінка не потрібна іншим, здалася вона мені! А вона останнім часом почала докучати: прийду та прийду. Питала, чи не втратив бажання одружитися? Якщо так, вона не відмовить. Набігалася. Треба родинне кубло плести, діточок виховувати. Іноді її голос тремтів, наче вона насправді жалкувала, що колись відмовила мені. Але я вже звик до безжурного самотнього життя, до коханок, котрих можна втратити, одружившись за Світланою.

– Ти чого мовчиш!?.

– Не знаю… втратив довіру, та й забути про все це…

– Про що забути?

– Про нещирість почуттів. Родинні зв’язки, як подивлюся, зараз мало чого коштують. А наші почуття пішли порохом.

Вона хотіла розчулити мене, не соромилася навіть сліз. Але на мою думку то були крокодилові сльози. Я не вірив в її щиросердість.

Тоді вона змінила тактику, вирішила взяти мене штурмом. В мене й підозри не було, що жінка вміє довести мужика до такого захвату. Але виникало питання: де, с ким вона такого навчилася? І ревність починала роз’їдати душу. А ревність це вже зацікавленість. Спочатку вона прибігала сама, а коли три дні не прийшла, я відчув нестерпній голод по її коханню. І подзвонив сам.

 

Ванько приходив до мене тільки по термінових справах. Якось підіймаюся на свій поверх, він сидить на східцях під дверима, спить. Я розторсав його, запросив до себе.

– Що трапилося? – питаю.

– Папірця привіз від королеви Марго, пам’ятаєш таку?

Ще б не пам’ятати. Хапаю згорненого в конверт папірця, читаю:

«Олежко. У мене біда, чоловік загинув. Треба поховати, а з грішми, розумієш… Відповідь передай Ванькові.»

Хлопчик дивився на мене іронічно-усміхненими очима.

–Я їй казав, що Коцюба сам сидить на бобах, але вона наполягала…

– Вона нічого не говорить про потреби?

– Тисяч двадцять просить… І ось ще що… якщо є час поїхали разом. Мені одному з такими грішми... а хлопці всі при школі…

Нашвидку викупав Ванька під душем, помився сам, прихопив готівку яка завжди була вдома. Поїзд до Ургалу відходив двадцять хвилин на одинадцяту. Купили дві плацкарти. Особливого бажання їхати в мене не було, але ж Ванько просить. Треба допомогти хлопцю, щоб потім не бігати з виряченими очима, шукаючи вчорашній день. Потяг відійшов о дванадцятій, день був спекотний, у вагоні нестерпна задуха, а тут ще два військових майора затіяли лайку з хлопцями з Північної Кореї. Хлопців було троє, мовчазні, ввічливі, але п’яним воякам було б до кого причепитися. Мені було соромно встрявати в сварку, корейці, які спочатку відповідали на нетактовні питання офіцерів, нарешті вирішили, що їм краще відчепитися від п’яних вояк. Вони хотіли вийти в тамбур, але один з майорів схопив корейця за руку і силою примусив сісти поряд.

– Ти мені повинен відповісти, чи довго ви будете плазувати перед своїм генсеком? Живете надголодь, а молитесь йому як богу… Де ваша людська гідність…

Кореєць намагався висмикнути руку, але в очах військового вже палахкотіли вогники шаленства. Він налив повну склянку горілки і, всовуючи її корейцю в долоню, примушував його випити. Але несподівано пролунав голос Ванька.

– Слухай ти, фістула паскудна, або ти залишиш хлопців, або збудешся своїх свинячих очей.

Склянка з горілкою випала з руки майора на його офіцерські штани. Він вскочив, почервонівши від гніву. Червоний черевань проти малого хлопчиська. Я теж вскочив, щоб при потребі устряти в свару. Але щось охолодило пил майора. Мабуть очі Ванька. Він дивився з таким презирством на офіцера, і стільки в ньому було певності в своїй перемозі, що той отверезів. Ванько схопив пляшку з горілкою і швиргонув у вікно. При цьому сказав.

– Бажаєте жити, лягайте і спіть.

Я ледь втримався щоб не вибухнути слізьми погорди за цього хлопчика. І тоді вже загомоніли поряд сидячі жінка.

– Так їх, хлопчику. Ведуть себе як свинота, а ще офіцери. Вам після такого страму тільки кулю собі в лоба пустити. Так не пустите…

Не знаю вже, чи доїхали майори до міста свого призначення, чи зійшли на черговій зупинці, щоб пересісти до другого вагону. Але зійшли таки, і дві плацкарти так і залишилися пустими до самого Ургалу.

А Ванька чим тільки не причащали, яких тільки добрих слів не наговорили йому. А йому наче й байдуже. Майже нічого не їв, ліг на верхню полицю, і не вставав до самої станції. Жінки виказували мені подяки за виховання такого сміливого, чесного, самовідданого сина. А корейці подарували мені і Вовчику значки з поличчям Ким-Чен-Ира.

 

Як я помітив, Марго не дуже переживала смерть чоловіка. З водієм дрезини вони допроваджували з Дуків декілька лантухів свіжою кети. Дрезину зупинили, мужиків повбивали, а рибу вивезли невідомо куди. Дрезина залишилася на місті, було оголошене кримінальне слідство, але як казала Марго, ніхто пошуком вбивць не займався.

Після похорон Марго просила щоб я залишився у неї, але я заночував у Каширина. Він був певен, що вбивство на совісті викладачів школи Апостола, бо вже три дні як у раціоні фахівців і учнів цього шкільного утворення  з’явилася свіжа кета. Я спитав, чи знає про це Марго.

– Звісно знає, – усміхнувся Каширин. – Всі знають, але втручатися в справи школи не будуть.

 

Знову і знову виникає питання: так хто він такий, кримінальний авторитет Апостол? Людина з почуттям вагомості того, що робить. Помилкове почуття? Можливо й так. Але ті, що грабують народ – звідки в них почуття гідності? Вовкулаки? Недолюдки? Пересічні люди? Не завжди так. Вони певні що тільки таким чином можна підняти добробут суспільства. Підняти, ограбувавши! Ватажки ідеї християнства теж числили себе святими. Заради своєї святості вони знищували інакомислення. Теж саме робили комуністи. Демократи знайшли інше спрямування: розвалили економіку держави, швиргонули людей на вулицю під гаслами «Виживайте, хто на що здібний!» І загубили таким чином людей не менше, ніж комуністи.

Я не можу назвати Апостола демократом. Він допомагає людям, як може. На жаль його можливості не такі вже й великі. А головна біда в тому, що кримінальне коло не завжди підтримує його. Кожний бажає стати новим руським. Якось я спитав Апостола про його приватну власність. Думаю, він відповів відверто.

– Декілька акцій місцевих підприємств, здобутих на куплені ваучери, квартира матері, отримана ще за часи радянської влади. А машина, офіс, і все, що в офісі, суспільне, общакове… 

  Я повірив йому.

Якось вже напідпитку Апостол запросив мене хильнути з ним по чарочці аперитиву. Що за бурда була в отій пляшці, яку він поставив на стіл, не знаю. Щось закордонне, але на смак – первак з цукрових буряків. Коли хильнули по чарці, він спитав:

– Ти про смерть думав коли?

– Хіба вона того варта?

– Але ж вона існує…

– На мою думку існує тільки хвороба: життя – в житті. Нове життя руйнує те, що вже нічого не коштує. Жодна людина на землі не бачила своєї смерті. Хіба що від руки ката...

– І тобі не лячно?

– Чого?

– Вмирати? Все залишається, дружина, коханка, а тебе – тю-тю…

– В свій час вони теж повмирають. Кожному своє... Смерть – краще з утворень природи.

Апостол сидів, копилив губи, вертів у руці напівпусту пляшку. Іноді ставив її на стіл, починав тріщати суглобами пальців. Я не міг втямити чого він так нітиться. З якого бісу до нього причепилася ця думка про смерть?

–А мене охоплює жах. Живу наче на жалі бритви. Як уявлю собі що лежатиму в труні, можливо навіть у воді, а там хробаки… Звідки вони тільки  утворюються?

– Життя виникає там, де є чим поживитися. Як думка в мозку людини. Не встиг записати – тільки її і бачили. Або як оті десять осіб, які повинні вмерти, щоб їхні скарби перейшли у приватну власність одинадцятому.

– Ти на що натякаєш?

Очі Апостола оскляніли, від них сяйнуло крижаним холодом. Помітно було що він сп’янів настільки, що вже не міг контролювати своєї поведінки.

–Я, Володимире, маю на увазі твій рецепт сучасного збагачення. Хіба забув?

– Але я торив свої, окремі шляхи.

–Я не тебе мав на увазі. Навпаки, мене турбують деякі твої вчинки. Наприклад, ота школа для підлітків. Скільки ти в неї коштів вклав, а що там діється, знаєш?

– За школу відповідаєш ти…

Я засміявся.

– Відповідає той, хто скомплектував штати.

– Чим вони тобі не подобаються? Зараз попи по церквах – учорашні злодії та вбивці…

– Але й вони діточок ґвалтують, розумієш. В церквах під богом ґвалтують. А що робиться в твоїй школі? Тобі докладають, що дітки ситі, задоволені, але я не певен в цьому. На мою думку, злодій ніколи святим не буде…

– Ти самозакоханий павіан. Все тобі не так…

– Бо трохи знаю діточок. Вони розумніші, ніж ти думаєш.

– Ти вважаєш, що оті пацюки здібні на розумні вчинки. Вони навіть читати не вміють. Може тобі, Олежко, ще чарку аперитиву. Кажуть спиртне просвітлює мозок.

– Мені вистачить того, що я випив.

– А якщо я примушу?

– Примусиш? Хіба таке можливо?

– В мене є два дужих охоронця.

– Ти їх не покличеш?

– З якої такої нагоди?

– Поки вони прийдуть, я тебе вб’ю. А потім їх… Пробач, що мушу пояснювати. Переможцем завжди буде людина, яку не жахає смерть. Я піду, а що стосується школи, раджу поміркувати…

Прощаючись, я поручкався з вартовими.

– Що з Володимиром. Якийсь він сьогодні не такий? Весь час викликав на сварку.

– Кажуть у школі буза, послав туди Коровина, а той мовчить.

Я вийшов, щільно причинивши за собою двері. Був певен, що через деякий час Апостол покличе мене знову. Йому завжди було в утіху полоскотати мені нерви. Тепер це робитиму я. Лоскотатиму нерви йому. Дуже вперто він відстоював свою незламну віру в непохитність кримінальної дисципліни. Був певен що слово авторитета для злодія – закон. Можливо таке й було коли, але перебудова суспільства порушила не тільки державні закони. Тепер кожен злодій дивиться на авторитета, як на суперника. Рахує себе розумнішим, талановитішим, вартим очолити кримінальний загал, а не плазувати перед якимось вискочнем.

Я знав, що в кримінальному колі до Володимира, себто Апостола, ставилися як до вискочня. Він віддав всі свої збереження на підтримку людини, яка балотувалася в губернатори. Першим почав плазувати перед владою, і таким чином отримав перемогу над більш заслуженими авторитетами. Звісно, що бійка поміж них була, але отримати перемогу за допомогою владних структур легше, ніж найманням за гроші професійних вбивць. Була чутка що Апостол має розвідників у кожній кримінальній структурі. Що має таємничого вбивця, непоказного із себе, але хитромудрого і жорстокого. Я не вірив пліткам, бо в місті тільки й розмов було, що про піклування Апостола за безпритульними дітлахами та стариками. Допомагав грішми навіть самодіяльним колам, поетам, художникам, бо, кажуть, сам в підлітках входив до ансамблю пісні та танцю. 

 

Якось Ванько побачив мене з Вовчиком у магазині побутових інструментів. Я саме купував хлопчику сокиру і ножівку – необхідні для життя в лісі речі. Ванько здогнав мене, запитав звідки знаю цього хлопця. Я відповів, що бачив його якось поряд з Модестовичем, що він теж безпритульній-сирітка. Як такому не допомогти. Відповідь Ванька ошелешила мене.

– Вовчик бродить околицями, ловить і вбиває собак на м'ясо, – з якоюсь соромливою зажурою, промовив Ванько. – Він рубить їм голови, прив’язує хвостом до гілля, оббіловує і продає на шашлики. Кажуть, при нагоді вбиває людей. Може плітки, але ж про мене таке не кажуть…

Мені б скористатися люб’язною порадою, поспілкуватися з Модестовичем, але той, як на гріх, зник кудись. А Вовчик – тільки подумаєш про нього, – він тут-як-тут. На життя не скаржиться, приходить з новинами про побут безпритульних людей, і новини ці, на мою думку, викликають у нього огидні почуття не тільки до олігархів, але й до влади. Сказати відверто, я завжди рахував Вовчика за однодумця. Нам не подобався сучасний уклад життя. Він першим розповів мені про школу Апостола для діточок-сиріток, першим зробив натяк на те, що я міг би бути кращим директором школи. Десь через тиждень теж саме запропонував мені Апостол. Мені б подумати над таким фактом, але двічі побувавши в школі, побалакавши з дітками та викладачами, я запідозрив, що від цього повчального укладу тхне чимось недобрим. Не знаю вже, що мені там не сподобалося. Але Вовчик був незадоволений, коли я сказав йому, що працювати в школу не піду, які б мені гроші не запропонували. Я вільний птах, роблю те, що мені подобається…

Намагаючись не робити різких рухів у спілкуванні з Вовчиком, я ніколи не питав, як він ставиться до ганебних пліток, які про нього розповідають. Та й не дуже хотілося мені знати про це. У хлопця своєрідний, трохи дикуватий характер. А в мене він що… добрий! Ванько зовсім інша людина, розсудлива, мрійна, комара на щоці не приб’є. Кожна тварина має право на життя. А Вовчик – хижак, звісно – вовчик, вовченя. Знати б тільки який із нього вовк виросте. Сам я вовків шанував, вони не вповзали накарачках в житло людини, щоб солодко їсти та спати. На вовків полювали з гвинтівками справжні фахівці-мисливці. А на собак – безпритульні голодні люди, як після війни  полювали на степових ховрашків, бо собак тоді майже всіх знищили. Хтось скаже: так то ж після війни було! Тоді всі ледь животіли, всі голодними були. А зараз що? Хтось в ресторанах мільйони просиджує, а мільйони людей по смітниках недоїдки збирають…

 

Можливо я не виявляв Апостолові належної пошани, дивлячись на нього як на літературну сировину. Але у собачому суспільстві, де кожен намагається позбавити тебе останньої кістки, я сприймав його за мудрого поводаря вовчої зграї. Він не був скупим, як інші, релігійність його висловлювалася влучно й легко: Я – Син Божий другого пришестя. Досить євреям посідати людством. Наморочилися з їхнім Ісусом. Довгий час я сприймав це за жарт, але останнім часом кожну бесіду він плекав як святу проповідь. Не вистачало йому поки що чудасій – вилікувати хворого, або в люту спеку накликати на місто дощу. Останнім часом Апостола почали пригнітати жваві балачки співрозмовників, котрі переможнім знаменом несли своє Я. Приватні маєтки, банківські рахунки геніальними робили навіть неосвічених людей. Бо знали, ніхто проти них дурного слова не скаже. Заможній – значить розумний! Цією хворобою страждав і Апостол, але він був людиною начитаною. Тишком-нишком писав своє євангеліє, Євангеліє від Апостола Володимира Кленова. Іноді зачитував мені влучні, на його думку, мудрування про життя в потойбічних світах. Я не міг не всміхатися, бо це були надто нісенітні фантазії. Але Апостолу було відомо що я запеклий атеїст, і мої усмішки його не ображали.

– Доживеш до похилих літ, повіриш, – напучував він мене. – Зараз тобі море по коліна, а як зиркне смерть в очі…

– Запропоную випити по чарочці, перед тим як косою по шиї гепнути. Кожен робить своє діло, жінки рожають, смерть зайвих викошує...

На цьому тема наших розмов вичерпувалася. Апостол замовкав, починав жувати нижню губу, а я тишком-нишком, не відкланюючись, виходив з його кабінету. 

 

Сонце робило оберт  за обертом. Дні шикувалися у туманні шереги, кожний новий, як попередній. Грудень не балував снігом, але морозяки були такі, що не хотілося й носа з хати висовувати. Різко виросла  платня за квартиру і я почав, зокрема гуморесок, надсилати в газети дописи про цікаві події у кримінальних гуртуваннях. Допомагав мені одержувати таку інформацію саме Апостол. Особливо брутально поводилося братки   Комсомольського-на-Амурі авторитета, котрий змінив забитого Петра Савича Грубу. Писав я з острахом, що для мене цей заробіток  добром не закінчиться. Але нариси про добрі події газети не друкували, не друкували довідки про вимираючи селища, про голодних діточок у підвалинах багатоповерхових будинків. Я не міг порозуміти: чому так? І навіщо нам здався губернатор, який не думає про мешканців міста, а тільки те й робить, що хапає у приватну власність кращі об’єкти, збудовані в місті за часів радянської влади. Найближчим часом я порозумів, що свобода слова існує тільки на папері, що газети живуть на кошти кожної з галузей влади. Одну контролює губернатор, другу – голова міста, третю – крайова рада. А оскільки всі головні урядовці дують в одну дуду, кожна газета знаходиться під пильним оком місцевого уряду.

Але ж треба було якось жити!

З таких думок було небагато користі. Добре що незалежна газета іноді показувала урядовцям язика. На більше її теж не вистачало. Покажеш зуби – виб’ють. Поки що кримінальні угрупування дивилися на мої опуси, як на вибрики малої дитини. А можливо вони шанували закони держави, громадянами якої себе почували. Гарантував Президент  Росії свободу слова, треба дотримуватися законів. Правду казав Петро Львович, що у кримінальних авторитетів сорому набагато більше ніж у державних урядовців. В зиму дев’яносто сьомого я навіть повість написав. Невеличку сатиричну повість про невігласа, який спромігся одержати у приватну власність суднобудівельний завод. По телебаченню сказав, що буде будувати сейнери і яхти. Хотів набрати команду фахівців будівельників, та, бачте, акціонери, такі ж, як він, кримінальні авторитети, зажадали одержати кожен окремий цех з ускладненням у приватну власність. Дійшло діло до кримінальних розборів. Знову вулицями міста потяглися довгі вервечки машин з включеними на всю міць сиренами. Газети друкували довгі некрологи, братки одягали надгробки в коштовне устаткування. Попи співали, ублажаючи дурними речитативами Бога, щоб відпустив гріхи вбивцям. За гроші вони урочисто проголошували кримінальних авторитетів  святими. Держава обростала запроданцями.

В березні я віддав повість у місцевий журнал, обіцяли через місяць прочитати, але на моє питання: чи сподобалася повість? одержав питання стрічне: Яка повість? Як я тоді реготав! Прямо в кабінеті головного редактора, який приймав рукопис з моїх рук. Мені тоді й в голову не прийшло, що треба було зажадати від редактора розписки. А я, дурень, навіть, повірив: через місяць прочитаємо.

Весна того року була холодною. Місцеві газети від моїх дописів відмовилися. Я попередив Апостола щоб не тратив часу на збір інформації, бо газети влаштували мені негласну обструкцію. Володимир запропонував створити і очолити під його керівництвом творче сполучення, але я відмовився. Він приїхав до мене. Питав:

– Чому?

Я дивився в його прозорі, ледь усміхнені очі, не знаючи як відповісти.

– Отже, як бачите…

– Бачу що занепадаєш у злидні. Чи знайдеться чим гостя частувати?

Я засміявся.

– Для мене головне щоб з квартири не витурили за невиплату. А з голоду не вмру, зайду, хіба не нагодуєте?

– Ладно тобі, іди готуй окріп.

Апостол відчинив вікно і помахав рукою своїм охоронцям. Через пару хвилин мій холодильник наповнився сирами, ковбасами та іншою коштовною їжею. Побачивши пляшки з вином та горілкою, я пожартував:

– Думаєте, пане Володимире, зробити з мене алкоголіка?

–З тебе зробиш! – зітхнув він. – Це, щоб тобі краще писалося. Не від алкоголю, а від усвідомлення, що він у тебе є. А зараз по ковточку… Ти читав роман Кнута Гамсуна «Голод»?

– Ще б не читати!

– Що голодна людина краще пише, брехня. Повір моєму слову. Я тричі об’являв голодовку, бо не знав за що мені добавляють термін. У голодної людини одне на умі: скоріше б все скінчилося…

Ми випили по ковточку горілки, по склянці кави з печивом. Деякий час Апостол постояв біля шкапи з книжками, а потім, якось раптово, обійнявши мене за плечі, спитав:

– Паспорт твій при тобі?

– Саме так, а що?

– Покажи!

Я відкрив шухляду, витяг свій паспорт і протягнув Апостолу.

– Завтра поверну, – сказав, і, сунувши паспорт в кишеню, мовчки вийшов з квартири. Мені здалося, що на очах його зблиснули сльози.

Стоячи біля вікна, я спостерігав як від’їхала його машина. Довго думав і не міг втямити, що він за людина? Навіщо Апостолові знадобився мій паспорт? Чи не сподобавсь зареєструвати на моє ім’я якусь газету? Тільки навіщо вона мені. Дивна людина! Тричі об’являв голодовку! Тричі добавляли термін. Замість десяти років, відбував вісімнадцять.

Мені навіть на думку не спадало, що місцевий авторитет може затіяти проти мене щось не зовсім добре. Паспорт другого дня мені повернув його охоронець. Сунув в руку і застукотів чобітьми вниз по бетонних східцях. У паспорті я знайшов ощадну книжку на подавця. Такі гроші можуть приснитися хіба що у фантастичному сні. Я почав дзвонити Апостолові на стільниковий, раз-другий-третій, але у відповідь чув тільки одне: «телефон абонента виключений, або знаходиться в зоні недосяжності». Ощадна книжка опаляла руки. Зараз за сто карбованців вбивають людей, а книжка на подавця… якщо хто взнає? Той же Апостолів охоронець. Так що подарунок здавався мені чималою загрозою. Я подзвонив Караїву, спитав де знайти Володимира. Караїв відповів, що шеф відбув по негайним справам до Москви.

 

Comments