02

2

Рік мого народження 1973-й.  З’явився на світ у місті Грозному, від чеченки матері та українця батька – вибухова суміш у цілому, але поодинці дві непримиримі речовини, особливо, якщо заглибитися в трагічно-злиденну долю кожної. 

Достеменно не знаю, якими шляхами пройшла родина матері, відомо тільки, що з дванадцяти осіб залишилося лише двоє, батько матері, Реваз Мочара, і сама вона, Дина Мочара, пізня дитина, вихована батьком жіночкою незалежною, кмітливою, яка відверто ненавиділа радянську владу і взагалі – Росію.

Що до мого батечка, Семена Марковича Коцюби-Безрідного, на мою думку в нього, як кажуть, не вистачало смальцю в голові. Ні прадідів, ні дідів, ні батьків своїх на власні очі він не бачив. Усіх знищила диктатура пролетаріату. Чого коштує тільки оце його додаткове прізвище – Безрідний. Коцюба-Безрідний! Він певен, що прізвищем його обдарували у дитячому будинку, куди попав зовсім ще нестямним  вилупком, разом з двома молодшими сестрами, котрі, якимось чином, щезли не тільки з його очей, але й із свідомості. Єлизавета Марківна була його рідною сестрою, а Софія – приємною. Була чутка, що моїх діда з бабою арештували саме з-за Софії, доньки з родини запеклих українських націоналістів. Але як воно була насправді, ніхто не знає. Виховання у дитячому будинку було своєрідне: в дитинстві батько був полум'янистим піонером, потім полум'яним комсомольцем, а далі вже червленим комуністом, а на завершення – парторгом заводу по виробу цегли. А що таке парторг на кінець сімдесятих років самі розумієте. Та ще у Чеченському місті Грозному.

– Хто тобі, синку, порадив не слухати батька?

– Сам здогадався…

– Брешеш!

– Не брешу!

–А я кажу брешеш, все це каверзи матері…

Батько за паса, я деру з хати, сиджу в садочку під вишнями, чекаю поки піде з роботи мати. Вона працює у місцевій лікарні архіваріусом. Але тхне від неї не папірцями, а медичними ліками, і вони мені страшенно подобаються. Я притуляюся лицем до неньчиного живота і не можу надихатися ніжністю, яка раптово охоплює мене. Але не тільки ніжністю. Я певен, що одного разу прокинуся, а матері нема – не повернеться з роботи. Так щезла дружина нашого вчителя історії Груби. Ранком пішла на роботу і не повернулася. Від матері завжди віяло степовими духмяними квітами, та й сама вона – квітка, яку обов’язково хтось зірве. І я ніколи не здогадаюся хто.

– Знову з татом негаразди? – питає мати.

– Він за паса хапається, а в мене виникає нестерпне бажання вдарити його каменюкою… Мене лякає оце бажання…

–Не дозволяй себе бити нікому, – наказує мати, – ні батькові, ні сусіду, ні владі. Краще вмерти, захищаючи свою гідність, ніж плазувати перед хижаками. А їх на твоє життя вистачить. Запам’ятай, синку, добрі люди до влади не йдуть. Бо знають, що слава це прірва, яка не відпускає.

Мати в мене худенька, невисокого росточку, очі в неї чорні, блискучі, як у мого діда Реваза Мачари. Після смерті Реваза на споді моєї душі утворився прикрий наполегливий неспокій. Заперечливе ставлення дорослих чеченців до мого батька якимось чином торкнулося й мене. Дітлахи в школі або на вулиці, кричали: «Хахол мазниця, давай дражнитися!» Спроби заткнути хлопцям рота закінчувалося бійками, так що синці з мого лиця майже не сходили. Тоді і виникла у батька думка переїхати в Україну, де йому запропонували посаду директора цегляного заводу.

Мати зробила велику помилку, давши згоду на переїзд. У Грозному поміж чеченців, вона була своєю, батько добре це розумів, так що сварки, якщо й виникали, за межі квартири не виходили. Батько й мати були людьми розбіжного світобачення: він – запеклий сталініст, вона – ненавиділа комуністів, але утримувала свої емоції, бо, як кожна розумна людина, жаліла чоловіка, прекрасно розуміючи якою освітою нагородила його сирітська школа-інтернат.

Але на новому місці батько розперезався до невпізнання. На той час мені зрівнялося тринадцять років, хлопцем я вибухав ледь не на зріст із батьком, але по вдачі був нестямно запальним. Спроба батька раз і назавжди провчити матір за непокору закінчувалася для нього поразкою. Я налітав на нього, як гірський орел на здобич, хапав, що траплялося під руки, так що батько жахався моєї ненависті. З того часу і почалася війна поміж подружжям, у котрій я непохитно підтримував незалежну в своєму світобаченні матір.

Приїхавши в Україну, ми улаштувалися в невеличкому цегляному будиночку в три кімнати, з кухнею, терасою, і глибоким затхлим льохом, куди попередні господарі мабуть і не зазирали. Валялись там іржаві обручі від розсохлих барил, дошки, які колись були іконами, на полицях чимало усякого металевого мотлоху, від іржавих цвяхів, обценьків та молотків до гвинтівок часів Вітчизняної війни. Я довго шпортав в тому мотлоху, поки мати не приказала батькові викинути його на смітник історії, тобто передати до місцевого музею.

Голова місцевого ринку, який тут мешкав до нас, знайшов собі престижніше помешкання: двоповерховий будиночок, в якому до нього мешкала родина головного інженера хімічного комбінату. Сталося це після того, як інженера з дружиною звинуватили в спілкуванні з націоналістичними колами України. Сам інженер одержав термін – десять років, його дружина – п’ять. Йшла чутка що поклепи на родину Іваненкових писав саме голова ринку. Так що дурна підозра за отой поклеп на інтелігентне подружжя, якимось чином, лягала й на нашу родину.

Що голова ринку був великим лобурякою, можна було здогадатися відразу. І не тільки по занедбаному льоху. Шістнадцять соток землі заросли бур’янами. Ґрунти на відстані поміж будинком і вулицею вкрилися чагарниками малиннику, старі морелі погрозливо стирчали чорним засохлим віттям. Батькові завжди було шкода часу, він зранку до півночі пропадав на заводі, підвищував не тільки виробництво, але й якісні характеристики цегли. Наш клопіт по саду та городу він називав примхами дурної закордонної моди. А ми з ненькою почистили малинник, накупували й насадили саджанців яблунь, груш, абрикосів, грецького горіха. Повертаючись з роботи, мати нашвидку готувала вечерю, і бігла до нашого майбутнього саду. Батько приходив злий, як чортяка. Сідаючі за стіл вечеряти, наливав собі чарку коньяку і, випивши, починав галасувати:

– Горбачов вуха продзижчав своєю перебудовою. Невігласе бісовий. Сидить у Кремлі, а зирить по вікнах Білого дому. Урозумілися й кляті американці, що він до них йде з підійнятими руками… А націоналісти вже зброю із схованок дістають, набої  купують.

Довго в такому дусі висловлював своє обурення на перебудову голова цегляного заводу. Ми з ненькою не заперечували йому: «Мели, Еміля, твоя неділя!»

Поміж викладачів школи, в якій я вчився, теж виникали суперечки. Одні захлиналися від захвату, другі зажурено хитали головами. Ненька недолюблювала переливати з пустого в порожнє, але я помічав з яким ентузіазмом ловить вона кожне слово першого секретаря ЦК. Вона завжди вірила, що обов’язково прийде час помсти за наругу над чеченським народом. І месником вона бачила саме Горбачова. Але тільки на початку його кар’єри. Уже в 1989 році, коли на Кавказі пахнуло порохом, вона сказала мені:

–Велика біда спіткає нас, синку. Не може Росія рішати проблеми без пролиття народної крові. Зухвалі невігласи прийдуть до влади, нароблять такого, що тобі й вві сні не снилося.

Коли я був ще зовсім маленьким, батько освідомив мене, що ми з ним нащадки борців за комуністичне завтра, що його батьки, мої дід з бабою, вірою і правдою прислуговували радянській владі за кордоном, тому й вчився він у престижному інтернаті. Знову ж таки від батька я чув, що його батьків було репресовано, а сам він виховувався у сирітському будинку для дітей враженят.

Я питав у матері: як так можна брехати? Сьогодні одне, завтра – інше. Знизуючи плечима, мати всміхалася і відпускала мені в лоба щиглика.

– Всі брешуть, особливо урядовці та політики. А твій тато один із них. Таким чином він виказує свої потаємні бажання. Батько-герой, на його думку, гідніше батька-табірника. Йому й в голову не прийде, що герой прислуговував владі, а табірник йшов плече-в-плече зі своїм народом. За що й постраждав. Бо за всю історію людства, влада ніколи не була поряд з народом. Головний павук завжди знайде в які тенета затягти людство, щоб утриматися на своєму троні. Яким би страшним не був Йосип Сталін, сучасні володарі кращими не будуть. Якби не були страшнішими, бо захищатимуть награбоване майно. Зажерливо грабуватимуть людей, щоб озброїти невігласів-спортсменів, поставити  їх на захист свого клану… Їм і на думку не спаде, що таким чином вони породжують черговий народний вибух.

 

Коли після педагогічного інституту я почав писати для газети усмішки й фейлетони, мене в пресі називали майстром бурлеску. Не знаю, майстер я, чи наслідувач відомих гумористів, знаю тільки одне – сучасне наше буття – суцільна гумореска. Куди не кинь оком всюди химері, про які й писати немає бажання, бо люди, як загнані лошаки, стоять навколішки перед кримінальними авторитетами, які посіли тронами, від президента до голови невеличкого містечка.

Але завзяте обурення на людей, які ограбували народ, в мене, звичайно, від батьків. Не знаю вже, коли батько говорив правду, коли брехав, але його свідчення про державні, або побутові події завжди суперечили одне одному. Сьогодні він розповідав так, завтра інакше. А якщо проміж його розповідями виникала якась серединна версія, вона й справді ввижалася дуже гумозною. Батько цього не помічав. Здається, він не завжди вмів второпати що мене так розсмішило в його розповіді. А я помічав усі його нісенітності, особливо коли він набундючувався, удаючи із себе провісника, а проголошував абеткові істини. Такий собі незворотний бурмило! – іронізувала над ним мати, бо поряд з нею, чорнесенькою і худесенькою, батько й справді нагадував ведмедя.

Останнім часом галасливих сутичок поміж батьками я не чув, але погрозливе мовчання лякало мене більше, ніж словесні пересварки. За стіл разом ми майже не сідали, хіба що на комуністичні свята, коли, хильнувши чарку, батько починав співати пісні комуністичної молоді і плакати від спогадів про своє піонерське дитинство. Назавтра, брезклий від випитого, він наспіх голився і поспішав на свій цегляний завод. Треба визначити, що під його керівництвом завод швидко набував оборотів. Цегли почали виробляти ледь не вдвічі більше, при надто кращій якості. Заказів було стільки, що батько планував поширити виробництво.

Але родинні відносин стрімголов сповзали до кризи. Добра кров – речовина, з якої утворюється гідна душа. Не пам’ятаю вже хто се казав, але на мою думку, гідність давно вже перетворюється в зверхність, в презирство до людей, які не поважають мита, віддаючи перевагу набуванню освіти. Мене ніколи не цікавило мито. Мене дивували хлопці, які бундючилися купленим батьками велосипедом, або якоюсь новою іграшкою. Не шанував я людей, які пурхали вулицею на приватних машинах. До магазину три кроки, а він до нього їде на машині, здимаючи до неба пилюгу. Хвалько і тільки. Мав нагоду придбати собі машину і мій батько, мене питав, чи буду вчитися на водія? Я рішуче відмовився не тільки сідати за кермо, але й поратися біля машини.

–Купив би ти, батьку, краще матері добре пальто? 

Відтоді батько ніколи не звертався до мене з будь-якою пропозицією. Якщо й купував щось, так мовчки. До рушниці, яку купив, я навіть не торкнувся. Зброя взагалі не цікавила мене. Хіба що книжку яку приносив, аби тільки не про війну! Не любив я військових мемуарів, не дуже шанував радянських романістів, бо не людей вони живописали, а роботів.

 

Посварилися батьки рано-вранці, як на роботу йти. Батько казав що після роботи поїде з парторгом заводу на полювання. Він з рушницею стояв, чохла саме зняв, протирав рушницю ганчіркою. Мати просила поїхати наступного дня, бо у неї нічне чергування, не залишати ж мене, малого, наодинці. Не знаю вже з якого переляку батька псих пробрав. По столі рушницею як тарахне, рушниця як бахне, куля – по вікні, аж павутинням скло пішло, а далі – сусідові в плече. Ще б трохи – і в серці. Мати до телефону, швидку допомогу покликала, а сусід, схопився за плече, не втямив спочатку що сталося, а потім знепритомнів та й гепнувся на землю. Мати птахою до нього. Добре куля навиліт пройшла. Батько сів на порозі, лице долонями закрив. З психу чого не буває, але ж тут, нехай і ненавмисне, але терміном тхне. Скора допомога покликала міліцію. Арештовувати батька не стали: комуніст, директор заводу. Казав, що рушниця впала зі стіни на стіл і сама випалила, хоча начебто й кулі в ній не було. Батька пожурили, догану по партійній лінії винесли. Не залишати ж завод перспективного директора.

Мати тоді два-три рази в тиждень до сусіда бігала, передачі носила. Батько нехтував пораненим, та ще й дружину допікав за те, що зневажає його перед якимось там зварником.

– Нічого йому було попід вікнами ходити…

 – Так під власними ж, Семене!

–У нас нічого власного в країні немає. Вдовольниться сусід і без твого причащання. Гроші по лікарняному листу отримає, відіспиться, відлежиться. Сам прибіжить просити щоб ще раз підстрілив.

 Тоді мати й пошкодила батькову рушницю. Обухом сокири, на його очах.

– А то ще й нас з сином у могилу відправиш…

Відтоді вони довго не розмовляли. Батько повертається за північ з заводу, гупає по долівці чобітьми, нам спати не дає. А матері вранці на роботу. Я двічі був у кабінеті батька, була в нього там невеличка кімнатка з ліжком, де він відпочивав. А у матері така робота що не відпочинеш. Ото і досаждав він матері. Мені це не заважало, особливо літом, я вдень висплюся. А мати схудла, неспокійною стала, почала брати нічні чергування, щоб вдень виспатися.

Я довго терпів, не встрявав у брязки поміж батьками, а коли вже тато поліз до матері з кулаками, схопив сокиру та як гепну по столі:

– Удариш мати, рук облишу!..

Стіл потім викинули, бо і хитався, і бовтався, і на ніжках не тримався. Прямо таки скаженою силою наливався я у гніві. Тоді ото й намилився батько до другої, молодої та гладкої. Роз'яснив, що уходе з остраху під мій гнів попасти. Дурисвітство, ясно. Закортіло другої, ото й побіг, хоча на мою думку йому й на заводі жінок вистачало. Кімната відпочинку з ліжком не довід, але підозра в мене така була. Матері я про ту кімнату не говорив, який сенс погіршувати й без того не зовсім добрі взаємини.

 

Не пам’ятаю вже, на якому рівні виникла сварка поміж подружжям, але я не втерпів. Зі мною таке трапляється навіть сьогодні, якщо хтось зазіхає на мою незалежність..

Батько нашвидку збирав у фанерну скриньку свої нехитрі речі, зиркав на матір, чекаючи мабуть, що вона почне галасувати, але усмішка матері не обіцяла йому нічого доброго.

Вона слова не мовила поки батько не вийшов за хвіртку, а вже потім, сидячи на стільці, поманила мене до себе і, ласкаво усміхаючись, сказала.

– Не переживай, батько повернеться. Думаєш він любить оту товсту мамзелю, до якої пішов? Він не може вибачити нам нашого не примирення з його світобаченням. А то як же… директор заводу, сталінський вихованець. Що родину мою майже всю знищили, це на його думку добре зроблено. Не треба було під фашистів лягати. А то, бачте, незалежності під турками закортіло! Він не хотів і слухати про те, що чимало чеченців воювало проти фашистів на фронтах Вітчизняної. Так вже сталося, що батька виховувала партія, а мене – ненависть до неї…

Вночі я чув як мати плакала, але ранком аж сяяла вся, наче хтось ліхтарики в її очах засвітив.

Я допитувався, чи вибачить вона батькові, якщо той повернеться. Мати пильно дивилася мені в очі, швидко, наче на льоту, чмокала в потилицю.

– Навіщо він нам здався, цей лобуряка. Не звикла я хверцювати перед чоловіком, як собака за шматок сала. Необмежене почуття жіночої гідності не дозволить мені цього зробити. А ти, синку, запам’ятай. Не реагуй на повчання, як на кінцеву істину. Істина в тобі. Горбачову не вір, він дограється до біди, бо дуже гладко стелить. Віщає, коли треба діяти не навмання, як він це робить, а з висоти всесвітнього досвіду. Наші урядовці звикли працювати на спробу, не волаючи до розуму. Ото ж і чвалаємо ми у грязюці по самі вуха…

А тут ще почалося нахабне нехтування простішим вимогами моралі. Тільки-но прокинулися вранці з ненькою, хтось жбурнув по вікні каменюкою – срібляні дрізки долівкою пішли. Підбіг до хвіртки – нікого, вискочив у провулок – йде зустріч жінка, шовковою спідницею метляє.

– Хтось пробігав?

– Прошмигнуло якесь хлопчисько, а що?

– Нічого, здалося коні вервечкою прогупали.

Довелося йти купувати нове скло. Але жіночку запам’ятав. Надто огрядною показувала себе в шовковій спідниці. Побачив її якось у школі з сином пораненого батьком сусіда, він викладав географію. Зацікавився: хто така? З’ясувалося – дружина вчителя, Людмила Півень. Тоді й подумав: чи не вона стріляє каменюками по вікнах? Мстить таким чином за свекра. Позакривав вікна з вулиці віконницями, загрюкало каміння по дошкам. Та голосно так. Вибігаю – знову та жіночка шовками метляє. «Якого дідька?» – питаю. «Ти про що?» «Навіщо каменюками вікна б’єш?» «Ти що, здурів, хлопче! Які каменюки. Я до батька йду!»

Докладати вчителю географії я не став, про його батька вже мовчу, він ігнорував нашу родину, тримаючи нас з ненькою за чеченську потолоч. Чим вже ми йому не догодили, не знаю. Батько поранив, а нам з ненькою щодня бігати – скло купувати! Але чіпати сусіда не став, синові його не поскаржився. Це вже потім дізнався, що лютувала невістка з нагоди батькової зради. Працювала вона на цегляному заводі диспетчером, за кожний візит до директора отримувала деякі гроші. Знаючі про це, Оксана, на той час нова громадянська дружина батька, набухала таких завад поміж коханцями, що кожного разу, крокуючи до директорського кабінету, Людмила отримувала облизня. То чоловік подзвонить, то вантажна машина за цеглою прийде. А іноді й сама Оксана, руки в боки, виникне не втямити звідки.

 

Останнім часом мати наче забула що я існую. Я й раніше бачив як скрушно матері від батькових щоденних фіґлів-міґлів.

Жіночка, до якої він притулився, була гладка, вродлива. Працювала диспетчером у батька на заводі. Я не тримав на батька образи, був певен, що він повернеться. Сидіти під крильцем жінки, якою б вона не була красунею, не у батьковому характері. Про таких кажуть: у голові вітер, а в гузні дим. Я казав матері: «Не звертайте, мамо, уваги, поцяцькається з молодою та гладкою й прибіжить, бо вона кожен крок його чатує, ледь не з рушницею до заводу й додому водить. Ніяких тобі непередбачених свят, ні бійок у шинку, та й мужики сміються: повія козака взяла під каблука.

Якось зустрів мене батько й питає: «Дуже я образив вас своєю зрадою?» «Та чого там, – відповідаю я, – мабуть солодко на таких сідницях козакувати!» Батько на мене очі витріщив: чотирнадцять років синові, а він таке верзе! А я йому пального до полум’я: «Я б і сам погрався із твоєю шльондрою, бо у вві сні саме з нею покуштував, що це таке!»

Ото вже реготу було! «Ти, синку, – каже, – матері про своє бажання зроби натяк, скажи, що не стерпів батько, бо дуже, оця шалена Олена, спокуслива жіночка. Що у тебе самого є бажання погратися з нею. Осточортіло мені оце поневолення в громадянському шлюбі».

Мабуть батько зробив таки натяк Олені про мою дитячу похіть до неї. Після того як він повернувся додому, мабуть тижнів отак через три-чотири, йшов я повз залізничні рейки до станції Кальміус, а назустріч батькова швендя. Мама рідна! Красуня, якої в кіно не побачиш. Очі мружить, мурчить, як кішечка, зубками зблискує, усміхається якось дуже дивно, наче щось знає про мене таке, чого я сам не знаю. Довге жовте волосся по плечах, по спині ледь не до паса. На голові солом’яний бриль, а по ньому троянди червоного та чорного шовку. Лице аж сяє від захоплення.  Не жінка – дівчатко, вичепурене ненькою на шкільне свято, або до першотравневого маскараду. Кофтина біла, прозора, спідниця кумполом, низом – мережка, замість ромашкових пелюшок – дірочки, в які я бачу засмаглі, осліпляюче чарівні ноги. Схопила за руку, відвела трохи осторонь залізниці. Йде спідницею метляє. «Ну, таточко, - думаю собі, - чи ти красень такий, чи клюнула жіночка на директорську посаду. Зупинилися біля поваленої тополі. «Що там з батьком? – питає, – Чула, на горищі у сіні спить, солодкі гріхи свої замолює». «Може й у сіні, – відповів я не зовсім увічливо, – а як би ви почували себе на місці моєї матері?» Олена метляє руками, наче птиця крилами, а від неї такі п’янкі аромати линуть, що голова обертом йде. «Я його до свого ліжка за руку не тягла, сам напросився, ніколи, казав, з такою вродливицею не грався». «Я теж з тобою погрався б…», - думаю собі, а відповідаю, як на думку спало. «Мабуть не сподобалося гратися, коли додому повернувся?». «Все з-за тебе, – зітхає Олена. – Мені, щоб ти знав, на діточок не щастить, двічі у шлюбі була, але не завагітніла. Думала від твого батька понесу, так все марно. А мені вже тридцять років, розумієш… тобі зараз скільки?» Хотів сказати – скоро п’ятнадцять, але ж брехати соромно, ото й відповів: «чотирнадцять вже». Олена посміхнулася, мабуть чула від батька скільки мені насправді. В свої «майже чотирнадцять» я був хлопцем на півголови вищим за неї, правда надто худорлявим. Але що робилося в оцьому худорлявому тілі, про це мабуть і Флобер не напише. В ньому жило щось невгамовне, шарудливе, лопотюче, то опалить багаттям, то дихне крижаним повітрям, то  блискавкою сполохне. Почуваю, що довго не витримаю, або згорю, або скрижанію.

 Не даремно мабуть Коцюбами пращурів моїх назвали. Кочерга як би її в печі не нагрівали: побіліє, почервоніє, але через декілька хвилин повертає собі первинну міць. Але нагріватися до білого жару коцюба любить. Ой, як любить! Солом’яний бриль у червоних та чорних трояндах, зблискуючи лелітками шовки, під кофтиною засмагле тіло, білий в червоних крапках бюстгальтер. А груди! Боже, які в неї чарівні груди. Які чванькувато брутальні! З давніх-давен мої пращури самцями за самками бігали. Не могли награтися, нагрітися, натішитися жіночими ласощами. Але деякі парості у нашій родині вже кільчилися іншою кров’ю, що не випало з-під уваги Олени. Не знаю вже хто з нас більше почервонів, вона чи я. «Може супроводиш мене до хати? – спитала, – будеш знати де живу, може й завітаєш коли».

Як тут не погодитися, як не допомогти такій красуні торбинку до хати донести. «Добре, – кажу, – давайте ваші покупки. Незручно, мабуть, з торбою при такій спідниці!»

Саме торбиною намагався я прикрити від жінки свою запалену хіть. А тут ще уява розбурхалася: «А що як?» Як завжди в таких випадках буває, все, що я забачав донести до ліжка красуні-одиначки, зосталося в моїх штанях. Я навіть стогону не втримав. Добре що Олена все порозуміла, а головне тактовно повелася. Біля хвіртки запитала: «Може впрів, є помитися бажання, а то ще й поживитися чимось смачним?» Я хотів відмовитися, але раптом виникла така нестерпна жага пізнати, що воно таке є, оте жіноче кохання, про яке з такою насолодою писали Флобер та Золя. Отож і пішов я покірно за господаркою до її чималої  хатини. Будиночок у неї на три кімнати, з кухнею та чималою верандою під склом. На підвіконнях горнятка з квітами, на ліжку, на столі, на комоді кольорові вишиванки з півниками, та іншими домашніми тваринами. Невеличка етажерка книжок.

–Лазня там, за хатою, – хитнула Олена в бік вікна, за вікном, в облямівці виноградної лози, стояла невеличка споруда. – Вода вже тепла, кадоба на покритті з ранку нагрілася сонцем. А далі сам второпаєш…

Пішов я щоб второпати… Пішов зі своїми думками та надіями. А вони, треба сказати, були досить хаотичними. По-перш, тьмарилося в голові від думки, що випадає можливість вперше побувати в обіймах жінки, на що вже десятирічного мене збуджувала Ема Боварі з роману Флобера, а по-друге виникало нестерпне бажання бігти городами куди подалі. Бо як я буду потім в очі матері дивитись? Навіть якщо вона не дізнається, що я змінив батька на ліжку його коханки. Прошмигнув я стежками поміж грядок до сусідчиного тину, знайшов у ньому відчинену хвіртку і, не звертаючи уваги на витріщені очі сидячої на ослінці бабусі, вітерцем війнув на вулицю.

З поверненням батька обстріл нашої хати каменюками закінчився. Але шовкова юбка ще довго метляла в мене перед очима. А якщо пильніше подумати, – перед очима матері, яка на той час майже не звертала уваги на амурні походження свого чоловіка.

 

Новий день, незважаючи на прохолоду, яку приносили плаваючі по небу невеличкі білі хмаринки, не облишив мене доброго гумору. День вважався то надто спекотним, то прохололим, бо саме образа на матір кидала мене то в жар то в студінь. Але чого б ото я журився, коли життя викликає мене на двобій навіть вві сні. Всю ніч я не міг заснути, перечитував  в місячному сяйві деякі сторінки роману Флобера «Пані Боварі».

«Її сукня чіплялася за оксамит його фраку. Вона відкинула назад голову, її біла шия роздулася од глибокого вдиху, – і втрачаючи свідомість, уся в сльозах, стинаючись і хоронячи лице, вона віддалася».

Ема віддалася Рудольфові. Якби не мати, учора таке могло трапитися поміж мною і Оленою. Навіть, ні, не Оленою, а саме межі мною і Емою. Пані Боварі. Вона така вразлива жіночка, ота Боварі. Я б її кохав не так як отой Рудольф. Я б читав їй вірші, складав нові, свої, про нестерпне кохання. Не втямлю вже що мені так сподобалося в отому романі? Було бажання вскочити  і стрімголов бігти до Олени. Але ж мати відразу втямить, який біс покликав мене опівночі бігти по якихось нагальних справах.

Минулого разу  мати не повірила мені. Я казав, що пішки ходив до треста «Червоногвардійське вугілля». Чи не надто рано повернувся? Та й за яким бісом ходив? Поцікавитися чи є у книжковому магазині «Біла фортеця» Бєляєва? Так я цю книжку майже напам’ять знав, особливо перші частини. Але ж хтось усвідомив неньці, що бачили мене з коханкою батька. Люди все бачать, хто з ким та куди пішов. Тільки я чомусь не помічаю людей, які сновигають повз мене, бо живу здебільше уявою, а якщо бути цілком відвертим – живу життям книжкових героїв. Навіть у вві сні.

Літніми запашними вечорами виходив я на вулицю, темною посадкою прямував до місцевого парку, до танкового майданчика, на якому кружляли в танку дві-три пари, а обіч димили цигарками дівчатка, в білесеньких сорочечках, коротеньких спідничках, а підлітки штовхаючи одне-одного, реготали, перемовляючись матюками, спльовували собі під ноги. Сумно було дивитися на такі танці, отож і рушав я головною асфальтовою вулицею до Палацу культури, де майже до півночі працювала бібліотека. Коли душа розпорошена родинним безладдям, саме час читати романи Жуля Верна про пригоди мандрівників. Тоді й сам вже наче не в книжку дивишся, а в затягнене димкою довкілля, або прорубаєш собі шлях лісовими хащами, гониш річкою човна, почуваючи бризки води на палаючому від захвату лиці.

Останнім часом, щоправда, мандри з героями Жуля Верна закінчуються обіймами нестямно палких жінок. Це вже в уяві, коли бібліотекарка закриває свій храм, а ти йдеш додому і тебе хитають бурхливі океанські хвилі.

А тут ще мати дала притулок жіночці із міста Грозного, доньці якихось старих сусідів. Жіночці тридцять п’ять років, чоловік її, селянський вчитель, одержав термін, десять років таборів. За що Ганна Петрук сама не знала. Начебто листувався з ненадійними людьми, недобитками бандерівцями. Але які бандерівці у вісімдесят п’ятому році! Та ще у Чечні. Потім вже була чутка, що Степан Петрук на Новорічному святі, звісно, трохи підвипивши, сказав, що державою давно керує не партія, що партією посіли одні невігласи, які повільно вбивають розумних людей за допомогою якоїсь отрути.

Такі чутки тоді ходили поміж сусідами. Називали навіть потенційного вбивця. Але мене життя партії мало цікавило. Мене цікавила Ганна Петрук. Біда в тому, що ліжко їй поставили в моїй кімнаті. Моє – вздовж стіни головою до вікна, щоб у місячному сяйві можна було читати книжки, а ліжко Ганни стояло упоперек кімнати, відразу за дверима. Кімната була невеличка, так що спала Ганна за три метри від моїх пожадливих очей. А влітку, коли в кімнатах панувала задуха, коли місячне сяйво падало на ліжко Ганни, а вона розкривалася… Самі розумієте які пекельні муки доводилося мені терпіти. Худий по природі, я зовсім занепав від безсоння. Доводилося втікати на горище, де я обладнав собі затишне кубло поміж липкого павутиння в якому агонізували приречені на з’їдання павуками мухи та метелики.

Якось вночі, коли, палаючи від бажання залізти до Ганни в ліжко, я рушив було на своє горище, вона утримала мене за руку. Я думав Ганна спить, отож і йшов не ховаючи свого збудження. Але вона все помітила, торкнулася долонею того, що мені заважало жити, і я наче вибухнув, від сорому, а більше з переляку, бо сяйнула думка, що таким чином з мене почав виточуватися мозок. Я хотів дременути, але ноги наче вросли в долівку. Ганна потягла мене за руку, посадила поряд, а потім примусила лягти. Я відчував себе багаттям, коли вона почала гратися рукою з тією частиною мого тіла, яка була мені не зовсім ще зрозумілою. Це було не стільки приємно, як жахливо, бо майже відразу я вибухнув вдруге, а потім і втретє. Все що витікало з мене, вона втирала собі в лице, в шию, в груди:

«Це кращій крем для омолодження шкіри. А тепер лягай і спи, – пошепки сказала вона, – і надалі не катуй себе. Мені не тільки приємно, але й корисно пеститися з тобою…»

Ганна пестила мене майже щоночі, спокушувала мене стояти, щоб те, що вилітало з мене, падало їй на груди, або на лице. Вона аж стогнала, коли з мене починав бити не зовсім приємного повіву водограй. Але далі рук діло не доходило.

«Пробач, я не можу зрадити чоловікові, – казала вона. – Думаєш мені легко…»

Двічі чи тричі зривався я піти до Олени, але щось втримувало мене. Була надія, що нарешті Ганна дозволить мені впізнати справжнє жіноче кохання. Але незабаром вона з’їхала. Мабуть мати запідозрила що у нас з Ганною негаразди. Мені кортіло спитати у матері, що таке гаразди, якщо жіночка, яка дарує синові радість життя, стала для неї не бажаною. Таким чином ні Олена, ні Ганна не стали моїми коханками. Але взимку, після того як від нас з’їхала Ганна, я познайомився з ученицею восьмого класу (я вчився в сьомому) Світланою Жаронкіною.

 

Батьки Світлани були п’ятидесятниками. Батько працював у вугільному забої, а мати виховувала двох дочок, Світлану та молодшу Надію. Треба сказати, що Світлана була ледь не кращою дівчинкою в школі. Я написав вірша і попросив друга Володьку Ісаченко передати, бо він тоді вчився зі Світланою в одному класі. Був березень, мені тільки-но простукало чотирнадцять років. Вірш, на скільки я пам’ятаю, був не дуже щоб дуже, запам’ятав тільки декілька рядків.

 

Я захворів твоєю вродою,

Ходою твоєю погордою

Зачарований, обмарений,

Наче в лоба кілком ударений.

Була в мене думка, що, мабуть, оце «вдарений в лоба кілком» і заінтригувало восьмикласницю, бо відповіла вона відразу, запропонувала після школи піти подивитися кіно,  яке отримало широкого розголосу. Здається мені, що в нашому місцевому клубі на тому тижні крутили «Інтердівчину».

Я купив квітки і присмажуючись розмаїттям почуттів, від невіри що прийде, до бажання стрімголов бігти куди подалі, чекав першого в своєму житті побачення з коханою дівчиною. Я пишу «коханою», бо й справді мої почуття до Світлани були зовсім не такі, які опікали серце, коли я думав про Ганну або Оксану. У мене навіть думки не було що одного разу ми можемо опинитися зі Світланою в ліжку. Мені досить було бачити її поряд, торкатися пальцями пальців її руки. Досить було освідомлення того, що зі мною знається така красуня.

Але час йшов. Вже пролунав дзвоник, майже всі люди зайшли до кінозалу, а Світлани не було. Коли вже я втратив останню надію, що вона прийде, до мене підбіг незнайомий хлопчисько і сунув у пальці квитка. «Йди, вона чекає тебе…» сказав і, погордо всміхаючись, і почвалав собі у бік будинку, в якому жили Жаронкіни.

Це вже потім Світлана сказала, що квитка мені передав її сусід по квартирі.

Я ледь встиг забігти до зали, знайти в темноті потрібне місто, і напівнепритомним сісти на стільця поряд з дівчиною. Я не бачив що діється на екрані, не до того було. Ні, я не соромився, я жахався повернути голову й подивитися на неї. Нарешті не витримавши, показав Світлані два квитка, які вона швидко схопила і разом із моєю рукою поклала собі на коліно.

Нічого кращого в житті за ті декілька хвилин раювання я так більше і не зазнав. У душі моїй поряд з безмежною радістю виникало почуття безмежного розпачу. Мою долоню опікали легесенькі дотики дівочих пальців. В сутінках кінозалу її величезні карі очі сполохували, як іноді сполохують зірки в темному нічному небі. Я ледь не забув віддати Світлані вірша, якого написав на уроці української літератури.

 

Як дочекатися хвилини

Коли тебе побачу, знав

Програмний вірш Павла Тичини,

Але на двійку прочитав.

Душа палає, іще зранку

Мозок серпанком затягло.

Та не роби мені догану

За те, чого не набуло.

 

Щоправда, вірша «Як упав же він…» я прочитав на п’ять, бо за вірші нижчої оцінки ніколи не отримував, але ж треба було якось підкреслити, поетично висловити свої потаємні почуття до дівчини. Коли виходили з кінозалу Світлана запропонувала ввечері зустрітися в парку біля бібліотеки. А далі ми розійшлися наче зовсім не знайомі, вона – в один, я – в другий бік.

Все ж таки Світлані тоді сповнилося п'ятнадцять, а мені чотирнадцять років. Та ще оті батьки сектанти п’ятидесятники. Вони не дуже шанують атеїстів, а я в свої чотирнадцять любив кепкувати над віруючими політками в школі.

 

І чого це тобі Клаво

Бог п’ятірок не дає,

Хто молитви богу править

Дурисвітства зазнає.

 

Або Василю Волоконському:

 

Бог навіщо він тобі,

Тяму з нього мало,

Посідає на добрі,

Але бреше вдало.

 

В школі я складав чимало подібних побажань учням нашого класу, але в зошита ніколи їх не записував. Бо вистачало пам’яті не тільки на вірші любимих поетів, але й на свої римовані балачки.

Я летів додому як на крилах. Ноги рухалися в ритмі віршів, які поступово народжувалися в мозку. Вулиця, особливо колії, якими пробігали машини, була вкрита м’яким шовковистим пилом. А осторонь не менш шовковиста трава-мурава, – спориш, а над тинами, по обидва боки вулиці, гілля морелі, – жовте з зеленим, ягода терпка, але й улеслива. Ніхто тобі не заборонить вихопити з трави декілька ягідок, витерти об штанці, або сорочку, та з’їсти, сунувши камінця в кишеню, а ядерця з них виколупати та зжувати вже вдома.

Але тієї ночі я зривав морелю безпосередньо із віття і не майже де, а з дерев бабусі Бабенчихи, бо це вже була не мореля, а справжній абрикос: м’який, солодкий, ароматний. Бабуся щоранку виходила зі свого подвір’я з цеберкою, збирала ягоду, навіть траву викошувала, щоб не загубилася яка у зеленій гущавині. Про те, що хтось зчіплює з віття ягоди бабусю сповіщав величезний собака Бергамот. Хоча й сидів він на ланцюжку, прикутому до дроту, оббрехати перехожого підбігав до самої хвіртки. При цьому передні лапи клав на верхню планку, і, танцюючи на задніх, стращав людей майже вовчими іклами. Дивно, але побачивши мене, собака замовкав, не зважаючи на те, крокую я повз дерева, чи насолоджуюся абрикосом із віття. Та й сама Бабенчиха до мене не чіплялася, мабуть з-за моєї худорлявості.

Коли ми зустрічалися, я, пробігаючи попри, а вона вишукуючи із трави ягоду, бабуся зупиняла мене, питала, куди лечу. Якщо я не поспішав, запрошувала посидіти на лавочці, і поставивши поряд цеберку, запрошувала їсти від пуза. В такому разі я з’їдав не більше п’яти абрикоси, а Бабенчиха розповідала про своїх синів, Йвана та Петра, які загинули на війні, Йван під Москвою, а Петро в самому Берліні.

– Не зміг таки поберегтися, за тиждень до перемоги… від сліпої кулі. Міг би трохи збочити, уникнути дурної смерті…

Сльози по синам вона вже давно виточила, зоставалися тільки зітхання, та запізненні поради синам. Я заспокоював бабусю, казав що під Москвою кожен вояк загинув героєм, також, як і у Берлині. Наполягав, що не міг Петро збочити, бо таким чином загинув би хтось інший. Казав я це зі слізьми жалю на очах, з тремтінням у голосі, і бабуся все розуміла, все бачила, все відчувала. А то ще виносила фотокартки своїх синів-вояків, кучматих, з вразливими усмішками. Як не оплакувати таких вродливців! Крокував я від бабусі ледь не плачучі, а вона хрестила мене услід, мабуть так, як хрестила своїх діточок, коли випроводжала їх на вірну загибель.

 

Comments