09 стежинка

Стежинка дев’ята

 

Це був гаразд гравця: чия візьме, якщо Ружена зрадить чоловікові, котрий заради неї  поїхав працювати на Північ, в такому разі для неї він не чоловік, а пусте місце. Або дбаха, по вуха закоханий в свою зрадливу дружину. Чоловік присилав Ружені гроші, я вдовольняв її бажання в ліжку. Ружена ретельно працювала в напрямку народного лікування. Самовпевненості їй не бракувало. Була певна, що майбутнє за медициною народних зцілителів, що сучасні ліки одну хворобу лікують, другу провокують. Мені бракувало мужності перечити Ружені Феофанівні, а може й не мужності, а медичної освіти. Я бачив, що моя коханка лікую навіть безнадійно хворих, що уважає за свій обов’язок, жодного разу не зазіхнувши на святість Христа, чи божого посланця. Вона була певна що останнім часом людство втратило чимало знань, котрі допомагали пращурам жити на землі. І що  загатою на шляхах народної освіти стоїть сучасна медицина.

В ту поросячу добу мені було байдуже чим займається Ружена. Мене вдовольняло те, що вона робила зі мною в своєму царському ліжку. Треба визначити, що вона була задоволена мною, не понукала мною, як мати, з найменшого приводу,  Її думки, мрії наголос  для мене були недосяжними, надії — не зовсім зрозумілими, але я по-своєму кохав цю талановиту, не дуже може вродливу, але занадто апетитну жіночку.

В ті далекі роки блукала по нашому селищу, невідомо звідки виринаючи, людина без імені й прізвища. Була в неї тільки кличка: Поет. Все у Поета було сторчма: волосся з-під капелюха, ніс, навіть очі, коли він, бувало, витріщить їх на будь-яку огрядну жінку, і починає хлопати долонями свої набиті папірцями кишені, поки не знайде олівця та необхідного для чергового натхнення зошита. Особливо багато зошитів носив Поет у кишенях на початку літа. Про що та як він писав ми не знали, але батько був певен, що вірші Поета друкує містечкова газета «Макіївський робочий». Одного разу він приніс мені газету, й показав добірку віршів Олега Копа, під назвою «Червоні кола». Й досі пам’ятаю деякі строфи та рядки з тої добірки.

 

Ми колами червоними йдемо.

Йде коло піонерів,

Йде коло комсомольців за кермо

На злам імперій…

 

Або:

 

Причаївся за каменем, руками

Хапаю промінь, щоб не тріснув камінь,

Небесний промінь, як же він пече,

Устромлюючись в кам’яне плече.

 

Ми уважали Поета за божевільного, бо розумна людина не стане водити хороводи з самим собою на площі, де на нього дивляться сотні очей. А Поету було байдуже що про нього думають, та як дивляться. Він записував олівцем в свої зошити вірші.

 

Жінки мене не розуміють,

Вони сміються, коли бачать,

Як мої думи променіють,

Як стиха серце моє плаче,

Коли мене не розуміють.

 

Це вже з ненадрукованого. Одного разу Ружена Феофанівна покликала мене, щоб познайомити з Поетом, сином своєї тіточки, Таїсії Матвіївни, котрого вона ще в дитинстві вилікувала травами від  вродженого паралічу. Парубок з чудернацькою поведінкою, але по своєму талановитий, захоплений складанням віршів. В редакціях, куди приходить, Олега держать за невігласа, або графомана, але все це з непорозуміння. Насправді він розумний і навіть талановитий парубок. Хіба невіглас таке напише:

 

Завжди далекі, недосяжні

Зірки, я відчуваю знов

Не зовсім хибні думи ваші

Про нашу гідність і любов.

Не так живу, не так співаю,

Не так дивлюся на жінок,

Бо про жінок я дещо знаю,

Таке, чого не знає Бог.

 

Коли я прийшов, Поет і Ружена сиділи за столом, чекаючи на мене. Склянки в підсклянниках були ще пустими, цукор і кава, ложечки, купка гарячих млинців на сковороді, слоїка зі сметаною. На плиткі чайник з окропом. Ружена привітала мене поцілунком в щоку, Олег потиснув простягнуту мною руку, назвався Олегом Копицею.

«Так ось звідки оте Копа, — майнуло в голові, — поет придумав собі псевдонім! Бо Олег Копа, звучить краще ніж Копиця?»

Я дивився на Олега з насторогою, на вулиці ми зустрічалися з ним не раз, я поспішав прошмигнути, щоб не приведи господи він не заговорив зі мною. Божевільну людину краще обійти сьомою дорогою, наставляла мене мати. А тут, нате вам, лице в лице, очі в очі, наш містечковий божевільний Поет, усміхаю-чись сидить переді мною.

Деякі люди вкарбовуються в пам'ять з першої зустрічі, такою була Ружена Феофанівна. Олег вкарбовувався в мозок части-нами: стоячим сторчма волоссям, довгим носом, очима, усміш-кою, але за декілька годин нашого спілкування суцільного лиця його я так і не побачив, життєвої його позиції не порозумів. На божевільних у нас завжди дивилися як на щось химерне. Олега я теж всерйоз не сприймав, поки його вірші не обернулися цукерками, посолодивши мені не тільки язика, але й мозок. А прочитав він за склянкою кави таке:

 

Не пророцтво, а марення розуму,

Коли правдою — цвях на руці,

І людину з ікони погрозливо

Божим перстом лякають митці.

Від зірок на знаменах, не промені,

А червоні джерельні струмки,

Як цвяхи у господній долоні,

Щоб мої розіп’яти думки.

 

Слухай, нене, мене божевільного,

Поки я ще розумним не став,

Не хизуйся державним свавіллям,

Ти посіла не свій п’єдестал

 

Руфіна насторожено дивилася мені в очі, можливо, навіть, з підозрою, чи не зганьблю я не зовсім ввічливе ставлення до влади. Треба мати на увазі, що ця зустріч відбулася в серпні 1958 року, в самий розпал Хрящової розталі. Таким чином Олег Копа побачився мені лише взірцем цієї розталі, який підтримував нові державні постулати.

 

Темно навіть удень,

Поростає полином земля,

Підкажіть мені — де

Я побачу надію здаля?

З неба сонце пече,

Друге сонце з Кремля.

Хто мені нарече

Нове щастя здаля.

Зле одвіку було

На батьківській землі,

Зараз так набуло

Що стоїмо в імлі.

Мої ноги в імлі,

Мої очі в імлі,

Моє серце в імлі

На батьківській землі.

 

Вірші Олега читала Ружена, читала виразно, наче не один рік працювала вчителькою літератури в школі. Так не читала вірші навіть наша вчителька Нонна Мартинівна. В мене навіть вдих перехопило від таких віршів.

 

— З моєї крапки зору, Олег божевільний настільки, що й сам не здогадується. Божевільний в тому, що навчився бачити й писати правду. Хіба тебе, Олександре, не хапають за серце його поетичні рядки?

В очах жінки палали срібляні вогники, Олег сидів опустивши очі долу, і мені здавалося, що він всміхається, чекаючи на мою відповідь. Я теж не став кривити душею, сказав що думав.

— Я не бачив, щоб хтось з моїх друзів жив краще. Я працював ковалем, зараз працюю в вугільній копальні. Як живуть шахтарі за кордоном не бачив, знаю тільки що торік повернувся додому з копалин Рура наш земляк Петро Білоконь. Якщо там краще, за яким бісом втікати?

— І як ви почуваєте себе працюючи в копальні? — занадто ввічливо обертаючись до мене, спитав Олег.

— Краще за свого батька в його молоді роки. Я з лопатою, він зі шаблюкою в руці.

Мені не бракувало мужності говорити правду. До дванадцяти років я не знав що таке цукерка, а, працюючи в шахті, я мав можливість дещо купувати не тільки для себе, але й для родини.

— Виходить, твоя мета, як поета, прославляти робочий клас.

— Це був висновок Ружени, Олег сидів, опустивши очі долу, але мене дратувала іронічна усмішка на його вустах.

— Прикидатися божевільним, на мою думку, не кращій напрям в поезії. Оті вірші, що ви, Ружено Феофанівна, тільки-но прочитали, окрім мене, ви ще когось з ними познайомили? Може в газету відіслали, чи в журнал який? Ще за життя Сталіна я написав «Пісню малюка», тринадцять мені тоді було, чи трохи менш, але написав таки, вилив свою ненависть до влади, яка закатувала нізащо хлопчика з нашої вулиці. Казали нібито він зняв годинник з дочки майора НКВД.

 

Еники-беники їли вареники,

Їли вареники в НКВД,

Їли вареники еники-беники,

Гарні вареники — Сталін веде.

Еники-беники є шизофреники,

Еники-беники в НКВД,

Ті шизофреники їли вареники,

Їли вареники — Сталін веде.

 

В свій час мій віршик був лічилкою у нерозумних малюків, а чим це закінчилося? Мене, звісно, ніхто не запідозрив у авторстві, відповідати довелося дорослим: звідки та хто? Добре ще, що малюкам батьки роти позатикали, та й не знали вони з якого джерельця полилася ця гидотна.

Я бачив як у Ружени ворушаться губи, мабуть в свій час вона теж знала мою лічилку, а тепер подумки повторювала її. Мовчав і Олег. Вже кава на столі прохолола і окріп на плиті.

Першою порушила мовчання Ружена Феофанівна.

— Сьогодні така доба, коли справжні божевільні ходять по вулицях, а незадоволені владою розумники сидять за гартами лікарень. В мене є узвар, який дає здоровій людині усі ознаки божевільної. Олега не займають, бо він має медичний висновок  як людина хвора на голову. Але безпечна для оточення. Він одержує невеличку пенсію, на життя вистачає і добре. А головне він має час писати вірші…

Я питав себе, чи не напилася свого узвару й сама Ружена?

— Краще поставити питання руба: чи не згоден я піти шляхом Поета? Не працюючи, одержувати гроші, грати роль божевільного, писати вірші, за котрі влада сажає за грати, або знищує. Звісно, я не погоджусь на такий манівець, бо це попрання не тільки сумління але й духу людини.

Це була наша остання зустріч з Руженою Феофанівною. Того ж року я попав на Тихоокеанський флот, не бачив її, буваючи у відпустках, але смерть Олесі Мовчан напровадила мене на думку, що без узварів Ружени тут не обійшлося. Я прийшов до Волоконського, але він знатниці за таким прізвищем не знав, не знала його дружина Тамара, і тільки пристаріла мати Тамари натякнула, що Ружена Феофанівна давно вже стала Раїсою Федорівною Приймак, а де зараз мешкає треба питати на ринку місцевих знатниць. Так я й зробив, але жінки на місцевому ринку тільки руками розводили: не бачили й не чули… Тоді я поїхав на базар у Макіївку, уявляючи, якою Ружена може стати в свої вісімдесят років. Мабуть товста, вся в зморшках, так що впізнати її можна хіба що по очам. Такі очі не можуть зрадити жінку навіть в смерті. Базар гудів, кипів, розносів в повітрі рекламні луни. Жіночка з пучечком м’яти в руці вказала мені напрям в якому знатниці торгують лікарськими травами. Ружену Феофанівну я впізнав відразу, вона, щоправда, стала занадто гладкою, але лицем майже не змінилася. Кучма волосся на голові була такою ж, як п’ятдесят років тому. Вона теж впізнала мене здалека, піднялася назустріч з радісним вітанням: «Олександре, ти!?.» Вона була такою ж духмяною, як в роки нашого кохання. Від захоплення, мене навіть трохи хитнуло, але, на то вона й знатниця, щоб щигликом в лоба привернути рівновагу.

—Я знала, що ти знайдеш мене. Постать тендітною зберегти  не вдалося, але, заплющивши очі, ми допоможемо одне-одному зануритися в минуле…

Очі Ружени виблискували срібними промінцями, вуста сміялися, щоки спломеніли рум’янцем. Невже й справді, завдяки медицині, людство загубило щось необхідне для продовження життя в стані красоти та здоров’я? Довгі прилавки під навісом, цвяхи в стовпах, на цвяхах вінки з волотків очерету. Поміж волотками стеблинки духмяних степових трав та квітів. На прилавках пучечки окремих трав та трав’яних зборів. Ружена знайомить мене з товаришками:

— П’ятдесят років тому ми з Олександром були коханцями, я навчила його збуватися хвороби силою свого інтелекту. Скільки тобі років, Олександре.

Очі Ружени сяяли лукавством і я не міг не збрехати.

— Незабаром буде вісімдесят…

Одинадцять років це теж незабаром. Так що я майже не збрехав, але товаришки Ружени були чимало здивовані моїм, досить ще легким, пругким тілом і, майже без зморшок, лицем.

Жінки погомоніли та й розійшлися по своїм торговим місцям, а я сів на стілець поруч з Руженою і, жмурячи очі, намагався пригадати назви лікарських трав.

— Забув чому я тебе вчила, — підштовхуючи мене плечем, сміялася Ружена. — А чому нас другі навчили, може поділимося життьовим досвідом?

Я розумів що вона жартує.

— Невже й досі кортить, Ружено?

— А тобі що… не кортить?

— Кажуть, що у жінок в шістдесят все усихає…

— Ото ж і визнаємо, усихає чи ні…

Трошки помовчали, спостерігаючи, як ліворуч від знатниць вірменці, а може й грузини, смажать шашлики.  Нарешті я відважився на поетичні пропозиції:

— Може й справді підемо в степ, переспівуватися з пташка-ми, перекликатися з озерними жабами, якщо завиють вовки, будемо вити з вовками, бо така наша врода — жити близькими стосунками з природою, а не в оцих кам’яних нетрях.

Мені здавалося що я чую як стугонить в грудях серце Ружени. Від його стугону сіпалися навіть її плечі, руки, тільки лице сміялося. Ротом вона хапала  димне базарне повітря, яке линуло до нас від вірменських шашликів. І раптом якась неймовірна нудьга здавила груди. Виникло нестерпне бажання їхати в Хабаровськ, додому, там відпочинок, там друзі — митці та письменники. Надвечір сісти за стіл, розкласти папірці з недописаною книжкою, уважно вникнути в написане… Це вже гріховодила Ружена зі своїми травами. Мені не треба було розслаблятися, розпорошувати душевні сили на загадкові покли-кання з минулого. Я промимрив, звертаючись до Ружени.

— Тиждень, як поховали Щербаня… може пам’ятаєш, на Лісному в приватній хатині мешкав?

— Як не пам’ятати! У нього ще прислів’я звірське було: спійманий шпигун це сходинка до вищої посади в Кремлі. До Олега, Поета, прискіпався… Тричі медичні експертизи проводили. Щербина намагався впевнити медичних фахівців, що Олег удає себе божевільним, а насправді хитромудрий шпигун. Але переміг у той бійці мій узвар. Чутка була, що Олеся Мовчан померла. Шкода жіночку, десять років була до ліжка прикута. Я її поставила на ноги, навчила готувати ліки, триматися віри, що й в неї ще будуть гаразди. Але Мовчан зрадила мене, донесла Щербаню, що хвороба Олега від мого узвару…

— Не може такого бути! — вибухнув я.

— Бути не може, але було. Щербань пообіцяв, що, працюючи на нього спостережником, вона матиме змогу поїхати лікуватися за кордон. Збрехав, звісно, але на той час Олеся жила надією, що життя має повернутися до неї лицем.

— Де ж ото він зараз, Олег?

—У допру загинув. Не та він людина, щоб довго жити під забороною, без ковтка свіжого повітря. Не знаю вже яким чином, але свідки розповідають, сам себе запалив, на лісоповалі чи що…

Я знав, що Поет зрештою схибнеться. Якою б сильною не була людина, мозок не витримає повсякденної гри в божевільного. Нарешті така гра стає звичкою, а там і до хвороби недалечко. Я запитав у Ружени, чи не сталося саме так? Які вірші останнім часом писав Олег, чи друкувалися вони де?

— Останнім часом він перейшов на звичайну банальщину. Вірші, до котрих прискіпувався Щербина, він не признав за свої. На суді читав  відверте підлабузья:

 

Майбутнє наше це окрема тема,

Я знаю, ще на нашому віку

Ми в космосі збудуємо окремо,

Москву та Київ, Київ та Москву.

 

Я пам’ятаю, як реготав Щербина, слухаючи такі вірші. Як довід шпигунства він давав судді вірші написані рукою Олега. Їх не оголошували, та й термін він одержав скоріше за те, що прикидався божевільним. Треба було повернути державі одержані за дванадцять років пільги.

Ружена, не сказати що в меду, але в олії купалася. В чотири кімнати квартира, нові сучасні меблі, телевізор довжиною зі всю стіну. На вечерю вона запропонувала такий коньяк, такі закуски, що я ледь слиною не похлинувся. Але до ліжка діло не дійшло. Несподівано-негадано з’явилася Марися. Побачивши мене вона зашарілася, потім сполотніла, але не подала виду, що знає мене. Так що Ружені довелося знайомити нас.

— Знайомтеся, Олександр, це моя учениця Марися Ковтун. Вона допомагала мені лікувати Олесю Мовчан, за що одержувала невеличкі, правда, гроші. Бери, Марисю, чарку, сідай до столу. І не соромся, ми з Олександром вже років п’ятдесят як знайомі.

Я вів себе як справжній джентльмен, поцілував Марисі долоню, зробив  навіть комплімент Ружені, що в такому величному стані вона підтримує своїх  колег.  Десь о пів на десяту подзвонила сестричка,запитала що готувати на вечерю. Я сказав, що вечеряти не буду, але додому повернуся обов’язково. А що я міг ще сказати? Залишитися у Ружени — втратити Марисю, котрій на ту добу ще й сорока років не було.

Ружена цікавилася моїм життям, пропонувала постачати лікарські трави на Далекий Схід, а звідти від мене одержувати далекосхідні. Я запевнив жінок, що в мене не буде часу займатися бізнесом, але попитаю Хабаровських знатниць, може яку зацікавить її пропозиція.

 

Дорогою я так і не наважився поговорити з Марисею про їх спілкування з Руженою. В мене виникла підозра, що Петро Семенович згорів не без допомоги однієї з них, а може навіть обох. Не обов’язково було підпалювати хату чекіста, жінки знали про його справи дещо таке, що для Зірки було страшніше за смерть. Знали вони про вади Олесі Мовчан, про її зрадливість та навіженство. Досить було зробити натяк, щоб минуле  спалахнуло. Навіть діючи навмання, жінки, або якась з них, могли спровокувати оті самовбивства. Але за яким бісом? Питання не давало мені спокою. Краще примирити непримиренних аніж стати вбивцем. Але не всі мою філософію підтримують. Не всі! А Ружена? А Марися? Я не міг повірити, що вони здібні своїми діями чи словами спровокувати людей до суїциду. Я відмовився від запрошення Марисі зайти до неї, покликавшись, що пообіцяв сестрі бути вдома. Вона не обурилась на повідку, і, як мені здалося, зітхнула з полегшенням. Таким чином я був змушений дотриматись обіцянки. Зайшовши в магазин на станції Кальміус, купив пляшку пива, під назвою «Чернігівське», оселедця, та буханку хліба. Не знаю що мене спровокувало на покупку, але, прийшовши до сестри, побачив сестру з Оксаною, які сиділи за пляшкою такого ж «Чернігівського», закусуючи шматочками оселедця. Ми посміялися з цієї пригоди: «Дурні думками сходяться!»  Оксана повідомила, що завтра ранком відбуває в Суми, а коли повернеться не знає.

— Отож прибігла попрощатися, — пильно зиркнувши мені в очі, сповістила вона.

—Так-так, розумію, — похопився я, — у мене ключі від твого будинку, зараз принесу.

Але вона утримала мене, схопивши за руку.

— Ключі залиш у себе, тобі ще тиждень парубкувати.

Оце «парубкувати» заціпило моє самолюбство, Оксана віддавала в моє розпорядження своє ліжко, і все після усього що у нас було.

— Потреба в парубкуванні у чоловіка виникає, коли дружина дивиться на нього, як на безкоштовне прикладення до її ліжка, — всміхнувся я не без іронії. — А якщо вже біжить від коханки…

—Я знаю, — затикаючи мені рота поцілунком, прошепотіла Оксана, — від мене втік чоловік, повтікали коханці, з тобою ми теж не в гаразді. Я, як оцей оселедець, необхідна тобі тільки після пива, себто після Марисі, для порівняння, або визнання, чого тобі в моєму коханні не вистачає. Про ваші амури з Марисею мене повідомили відразу, хотіла взяти тебе за вчителя, та посоромилася… Щоб відверто базікати на такі теми, у нас  не вистачить часу.

— Ну, братику, ну і бабник же ти!

— Чоловіки завжди діти, сказав хтось, — всміхнулася Оксана.

— Ти прийшла пішки, я проводжу тебе.

— Не ризиковано бігати за двома зайцями, особливо коли обидва в тенетах? — питала Оксана по дорозі.

— Як я розумію, ми сьогодні будемо балакати на сороміцькі теми відверто. Тоді може зараз же й почнемо?

Чорне скупчення вологого гілля над головою, ніч така темна, що не видно асфальту під ногами. В небі ні місяця, ні зірок, суцільна чорна темрява.

— Тільки не заважай мені діяти, щоб я не робив, мовчи.

Я відчув як затверділа й охолонула її рука.

— Ходімо в соняшники, вони ліворуч за посадкою…

— В соняшники? — злякано прошелестіли її губи, — а якщо вартовий?

— Покличемо на допомогу, — засміявся я.

Коли ми вийшли з посадки на шлях, котрий простягався поміж посадкою і соняшниками, я став перед Оксаною на коліна, підняв на ній спідницю, і, цілуючи живіт, а в проміжках межи поцілунками, почав зубами шматувати труси. Шовкове тіло Оксани поступово набувало шерехатість грубозернистого  наждачного паперу. Коли нас осяяли фари машини, Оксана ледь не відстрибнула, але втрималась, учепившись пальцями у волосся на моїй голові. Зухвалий водій, проїхав, нажимаючи на усі свої клаксони и жеребцем ржучи у відчинене вікно машини. А з моєю Оксаною відбувалося щось неймовірне. Вона нестерпно стогнала, впавши долу, тягла мене на себе, кусала мені плече, сіпала за волосся, а потім, коли я опинився там, де мені треба було бути, раптом вибухнула таким нестямним плачем, що перелякала усіх живих і мертвих пташок, комашок, та інших мешканців донецької землі. Коли, через декілька хвилин, ми отямилися, вона, цілуючи мене мокрими від сліз губами, запитала:

— Що це було, наче блискавка в тілі?

— Невже це вперше, Оксано? А як же син, Данилка як?

Вона мовчала.

Клацаючи від холоду зубами, побігли до будинку Оксани, розуміючи, що ранком вона вже ні в які  там Суми не поїде. Вперше за свої тридцять з хвостиком років вона зрозуміла, що це за диво нестямне таке, розбуджена в її тілі блискавка. 

 

За вікном вирувала злива, після осліплюючих блискавок гоготіли громи. Дзвеніло віконне скло. Я знав, що такі зливи тривалими не бувають. Ранок ощасливить чистим повітрям, небом в легких білих хмаринках, краплини дощу на гіллі дерев, срібними дахами містечка. В прозорих калюжах на вулиці будуть купатися припорошені пилом вуличні трави.

Останнім часом диваків у шахтному селищі майже не стало. Повимирали вони разом з комуністичним майбуттям. Траплялося, приїздив до рідної хати на тиждень-другий блудний син відомої в свій час родини. Спочатку намагався зоставатися самим собою, знімав капелюха перед сусідськими собаками та кішками, шельмував пияк та ледарів, але вистачало його ненадовго. Під чарку з мужиками починав вибачатися за своє російське мовлення.

— Я ніколи не прагнув розчинитися в російському чи в якому другому народові. Але сучасність вимагає нас спілкуватися російською навіть в Україні. Мене не розуміють продавці магазинів, на мене дивляться як на божевільного друзі, з котрими разом вчилися в школі. Хіба на Далекому Сході ти мешкаєш в оточенні україномовних людей? Насміхаються, глузують… Хтось сказав, не існує інтернаціоналу, коли гине національне. А справді, що ото за інтернаціонал, коли люди, котрі об’єднуються в ньому, всі говорять одною мовою? Національна нетерпимість проступає там, де люди втрачають повагу до культури батьків, особливо до рідної батьківської мови… Четверте сторіччя йде насильницька русифікація. Чого тільки не робила Москва, щоб знищити саме слово українець. Москві більше подобалися малороси, мешканці московської околиці. Зайве питати, з якого біса моя племінниця забороняє діточкам вчити українську мову. В секті Біблію вивчають російською, бо пресвітер наполягає, що Бог нічого не тямить в українській мові. Йде обмолот мозків, але це тільки один з напрямків русифікації українського суспільства.

 

Частуючи такими лекціями під горілку робітничу громаду можна втратити не тільки душу, але й саме життя. Якщо душа людини складається з досвіду праотців, з тисячорічної скарбниці їх духовного зростання, то не кожен з оточуючих приїжджого пияк знає, або навіть бажає відчинити оту скарбницю. Ранком Миколу Тютюнника знайшли в посадці під кущем жовтої акації мертвим. Його примусили замовкнути, вдаривши пляшкою горілки в потилицю. А потім вже виникла сварка поміж інтернаціоналом. Петро Мочара наполягав, що без Росії Україні загрожує черговий голодомор, Микола Тютюнник навпаки, голодомори йдуть тільки від Росії. А потім вже співрозмовники почали уживати усіх заходів, щоб примусити інакомислячих прийняти їх віру. Таким чином, зранку троє осіб опинилися в лікарні, а вбивець в міліції.

Я втікав з-за столу відразу після того, як віруюча в Христа жіночка, зомлівала від моїх атеїстичних речей, а очі її чоловіка червоніли від нутряного полум’я. Краще сидіти в полі просто неба, насолоджуватися квітами, легкими дотиками вітерцю, крапчастими метеликами в прозорому повітрі. Можна, навіть, почекати когось. Наприклад кохану дівчинку, якої не дочекався в юнацтві. Дівчинка, якщо й прийде, то вже бабусею. Але навіщо отак відразу бабусею. Хіба це так важко, так неймовірно прийти не з сучасності, а з далекої доби юнацтва, стрункою дівчинкою в прозорій сукні, або в спідниці та продувній кофтині без ліфчика…

Але якою стежкою мала вона прибігти до мене? Як оце означити саме тепер, коли на місці степу шумить темний вологий лісочок, а трохи далі за ним кладовище, на якому ту дівчинку поховано…

На автобусній почекальні  дівчинка з довгим білим волоссям спитала, чи не дам я їй запалити?  Я відповів, що дихати смородом поки що не навчився.

— Ви маєте на увазі, що ніколи в житті не палили тютюну?

— Саме так, красуне, не палив. Не палив, бо поважаю в собі людину.

Вона вигукнула не без образи в голосі:

— По вашому виходить, усі, хто палить тютюн, не люди!

— Думаю, що так. Вони раби своєї пристрасті, невеличкої, за вашою думкою, але за невеликою майорить більша. Пристрасть до алкоголю, до наркотиків,, а то ще до богів земних та небесних.  Справжні людина та, що шанує в собі незалежність від будь якої пристрасті…

У дівчини ледь очі не повилазили.

— Цигарки палили усі вчені, поети, композитори. Тютюн підтримує діяльність мозку, надає творчій людині натхнення…

Дівчинка аж підстрибувала перелічуючи усі приваби тютюну, потім, нарешті, призналася що вона поет, і що писати вірші неможливо, поки не запалиш цигарку. Вона навіть свій вірш мені прочитала.

 

У сутінках щось блимає, на вогник

Цигарки, що висмоктує поет,

Приходить Муза, сядуть край дороги,

Вона — бунтарка,  він — анахорет.

Питає Муза: що тобі не спиться,

Кого збігаєш, чи, напроти, ждеш?

А він ніяк не може напалитися,

Бо завжди палить також, як уперш.

 

Дівчина дивилася на мене, очікуючи що скажу. А що я міг сказати, дівчинка мала поетичний хист, але хіба не дивно, Муза вже прийшла, а анахорет ніяк не може напалитися. Я відповів дівчині, що теж пишу вірші, що Муза моя завжди поряд, бо збігають Музі тільки від тютюнового запаху. Я прочитав їй вірша майже на її тему:

 

Не тримайте за недоріку,

Якщо робить він щось навпаки

Тому глузду, що тримав од віку

Ваші руки і ваші думки.

Щось він робить не так, як робити

Звикли ви, щось міркує не так,

Бо не може по іншому жити —

Хто тримає безсмертя в руках.

 

— Це ви, мабуть, про себе, — зачіпливо, помітила дівчина.

— Це я про поетів. Наслідувати чомусь, чи комусь, не тільки соромно, але й злочинно. Поет мусить починати своє життя з чистого паперу.

Підійшов автобус і дівчина від’їхала, залишивши смутну здогадку в моїй душі, що десь, колись я вже бачив її зеленкуваті очі, біле довге волосся, і вузькі іронічні губи.

 

—Якого біса ви тупцяєтесь біля мене, я молода, гарна, а ви сивий дідуган, вам в труну лягати треба, а вам кортить молодої та вродливою. І не соромно?

Я й не уявляв собі якими, якими недоречними й болісними можуть бути слова мовлені молодою жінкою. В мене й думки не було затягти її в ліжко. Просто намагався порадувати себе, власне кажучи, спогляданням надзвичайної жіночої вроди. Я й дивився на жінку обережно, щоб не помітила мого захоплення її вродою. Але ж помітила таки.

—Думаєте мені не остогиділо дивитися як ви ковтаєте слину, як маслянисто блищать ваші очі. Невже у вашому віці вам не вистачає дружини? Чи остогиділа вже?

Безупинний монолог жінки можна було терпіти, поки на зупинці не було нікого з сторонніх. А коли від магазину підійшла закохана парочка, я спішно відійшов подалі від говірливої красуні.

— Куди ж це ви? — крикнула вона мені навздогін. — Ми можемо домовитися?

Вона здогнала мене, дмухнула в лице коштовними парфумами.

— Пробачте, я зранку в дурному гуморі. За годину в моєму маєтку я коштую двісті гривен, у вашому — сто п’ятдесят… І не бійтеся… я не хвора…

— Дайте телефон, я візьму вас на ніч у вашому маєтку.

Усмішка її була як зблиск сонця в затьмареному небі.

— На ніч не можу, чоловік вдень працює…

Я був певен, що дівчинка з цигаркою була донькою отої красуні.

 

Comments