11 частина

Частина одинадцята

— Любити людей не жадаючи взаємної любові. Любити як люблять життя, як люблять батьківщину, бо батьківщина це насамперед люди.

Віктор Леонтович говорив не довго, не кляв злочинців, він просив, умовляв людей бути милосердними, не розв’язувати громадянської бійки. Якщо ми знищимо отих хто любить та вміє працювати, що станеться з селом? Голодомор, злидні, наркоманія! Чи гідно таке життя селянам? Подивіться як працює природа, кожна рослина тулиться до другої, їм вкупі краще, аніж одній бадилині на голій пустощі. Сонце зігріває нас кожного дня, тривають дощі, вони леліють кожну рослину. Невже ми не діти природи? Невже зовсім здуріли, слухаючи не зовсім тверезого президента, який повчає людей розбазарювати, кидати на вітер все, що зроблено нашими батьками.

Не сподобається Першому така промова, ох, не сподобається! Але Віктор говорив, не озираючись на луни, які йшли з бентежного Кремля. Він був дитиною свого часу, дитиною своїх батьків, свого осередку.

Віктор говорив, дивлячись на лиця людей, і в кожній молодій жінці намагався побачити ту, яка була його зіркою, єдину, яка подумки дивувала й чарувала його. Яка приходила до нього вві сні, він навіть дружину кохав, заплющивши очі, бо там, в сутіні його уяви жила вона, його Людмила. Дразнила, висолоплюючи язика, всміхалася дивними очима, безсоромна й водночас свята. Незалежна й водночас рабиня, рабиня осередку. Раптом такий біль опалив його груди, така пройшла по тілу обпалююча хвиля, що простягши до натовпу руки, він закричав.

—Я люблю вас, я усіх вас люблю…

Віктор посоромився додати слово «люди», бо це був би відвертий плагіат. Людей любив Юліус Фучик, а Віктор любив не просто людей, він любив кожну окрему людину, особливо жіночого полу, любив дітей, але не знав що робити, як врятувати село від злиднів, від злодіїв, котрі упроваджувалися в кожне підприємство, щоб зруйнувати його, розшматувати на окремі ООО, а потім вже продати їх як непотрібний нікому мотлох.

Не зійшов, птахом з надломленим крилом злетів Віктор з трибуни. Старенька бабуся простягла до нього руки, і Віктор обійняв її кістляві плечі, пригорнув до себе, й не вперше вже за своє життя пожалкував, що не було в нього матері, що виростав він поміж чужих людей, знаючи, що десь в світі живе його рідний батько, живе, не знаючи що у нього є син. Кажуть, мати загинула на війні, на тій триклятій не людській вакханалії, котру розв’язали земні боги під керівництвом небесних. Вони й досі кричать людству, що їх влада від Бога. Отой мужичок, що всміхається, пошкрябуючи пальцем потилицю, чи не він його батько? А може дільничній міліціонер, який добре знає хто вбив Левіна, але ніколи не зізнається в тому, бо якимось чином ще вчора безлошадний служка влади, посів хай не нового, не закордонного, але ж коняку, залізну коняку радянського виробництва. За які кошти? А саме за ті, які дісталися йому від майна забитого у лісі Левіна. Про це говорять, але у слідчого свої висновки. За його думкою, ніхто Левіна не вбивав, він сам впав з кедра, коли, жаднюга, за старою звичкою, пішов до лісу збирати кедрові бирки.

Піднявши голову бабуся відверто подивилася Віктору в очі. Що з нами далі буде? — питала вона його. Питала мовчки, бо вірила, що він її порозуміє. Не думаючи, відповів.

— Якщо невігласи в Кремлі украй не зійдуть з глузду, якось виживемо. Не всі, правда, бо ви, матінко, дожили до чергової громадянської війни. Як і раніше, до влади лізуть злодії, а сумлінні люди мовчать. Бо немає в Росії народу,є окремі талановиті люди, і є загал злодіїв, які лізуть до влади, підтримуючи одне одного.

***

У виноградній альтанці не так дошкуляє спека, але комарі теж поважають прохолоду та затишок. У затишку навіть комарам легше насолоджуватися життям. Стільки їх і кожен бажає одвідати твоєї крові! Нехтуючи спекою, хлопчик сидить на стільчику під сонцем, Торосова в альтанці пришиває гудзики синові до сорочки.

— Мамо, учора в школу приходив секретар, знаєш що він мені сказав?

— Знаю, синку, сказав, що мати твоя не зовсім розумна жінка.

— Ні, мамо, він так не говорив. Невже правда, що він мій батько?

— Правда, — відповідає Людмила.

Деякий час хлопчик сидить мовчки, міркує.

— Якщо він мій батько, а ти моя мати, чого ми не живемо разом?

—Я, синку, повинна, відмовилася одружитися з твоїм батьком. Як таке трапилося не знаю, але ж трапилося.

— Секретар, він що, недобрий?

— Він занадто добрий, але краще б ніхто не знав, що ти його син.

— Секретар казав, що в мене є сестричка, що я можу приходити до неї, а вона до нас. Чи таке можливо?

— Можливо, синку.

Людмила встала, розпрямляючи затерплу від довгого сидіння спину. При цьому думала:

«Мабуть я недооцінила його, думала почне розбухати величчю, перетвориться в пиху, що вже й на драній козі не підійдеш. З дитинства не люблю пихатих людей…»

— Вчителька наша, Валентина Олександрівна каже, що секретар людина добра, чемна, на нього можна покластися.

Людмила псякувала цієї розмови, але не відповісти синові не могла.

— Мабуть знає його краще за мене.

—Гордейчик натякав, щоб я приходив до нього, а ще… щоб йому дозволили бувати у нас?

Людмилу від розмови відтручувала роздратованість, що виникла якось раптово, доставляючи їй самій неприємне почуття своєї неповноцінності. Вона й подумки не допускала, що зможе ревнувати сина до батька, і особливо до його сестрички Катрі.

***

Взагалі Бог це нуль в математиці, але в загали Бог те кляте ніщо, яке стверджує свою владу над мільйонами, стикає народи в світових бійках, запаморочує мозок талановитим діткам. Я не хочу, не можу існувати в суспільстві, котрим керує ніщо.

— Була доба коли релігія підтримувала митців, створювала мистецтво.

— Не релігія, а церква, негідники, які замовляли митцям малювати оті самі нулі, нехтуючи людиною, та добре пам’ятаючи хто вони є насправді.

— Ти нехристе, Вікторе, — якось трохи розгублено промовив Володимир Войцехівський, прибічник партії Жириновського, — як казав Володимир Вольфович, без хреста та без поста не одержати поста. Він натякав на державний пост.

— Та я ж про що? Ніщо завжди лізе до влади. Лізе аж лящить! Бо влада це та одиниця, без котрої нулі конають голодомором.

В одній з книжок Віктор Гордейчик прочитав таке.

Людина в черзі не може стояти сама за собою. Довго я міркував та дійшов висновку, що це не зовсім так. В черзі ми завжди стоїмо за своїм бажанням: яким би не було чином випередити стоячих попереду. А в потилицю нам дмухає наша совість: а що як пропустити перед себе, чи навіть поступитися своєю чергою заради людини яка запізнилася, а теперечки стоїть, зиркаючи на годинника: чи встигне? Людина ніяк не вирішить: стояти далі, чи бігти по негайним справам?

Осторонь може стояти тільки нуль. Не маючи ніякої ваги, він обростає порожнявою, одягненою в блискучі символи. Іноді вульгарні, як, наприклад, хрест — спорудження, на якому римляни розпинали тисячі повстанців рабів. Цілувати катівню — яке безглуздя! Поклонятися, молотися катівні, носити золоту чи срібну на шиї! Звідки така зневага до людини? Хрести на церквах як загроза загалу. Дивіться що на вас чекає, якщо не дасте «злиденному» попові на похмілля!

Віктор недбало відмахнувся від співрозмовника.

— Все так, тільки релігія, як символ влади, як знамено, завжди була й буде потрібна хижакам які грабують народи. Чи є сенс повторювати очевидне? Убогість наших сперечань в тому, що владі потрібні, убогі, пересічні раби. Так було завжди. Церква за довгі роки існування навчилася створювати штучний інтелект, навчилася користуватися нахідками науковців. Навіщо багаття на майдані, коли вона має ліки, котрі за одну ніч зроблять вченого невігласом. Так що краще не висовуватися. Сплюнь в бік церкви й посувай собі далі.

***

Влітку дев’яносто п’ятого губернатор, після чергового форуму, залишив у себе районних адміністраторів, поставивши вимогу усім загалом йти до стадіону, де на них чекає команда працівників місцевих ЗМІ. Треба підтримати наказ президента, всім державним фахівцям об’єднатися в спортивні команди. Віктор не втримався, дивлячись губернатору в очі, запитав, чи не краще підтримати президента в його потребі до пияцтва? Підемо до ресторану, а звідти — на річку, полягаємо на узбережному пісочку… Губернатор тоді ще тільки розпочав свою солодку посаду, ще не всі колонки із пальним віддав сину, не все, чого забажав, спровадив до ощадних банків Америки.

— Кому наказ президента не закон, може з часом лишитися посади, — відповів губернатор трохи усміхнено.

— Останнім часом я став соромитися своєї посади, — саркастично всміхнувся Віктор. — В селах починається голодомор, як після війни, або в кляті тридцяті. А ми підемо грати в футбол.

Він рвучко повернувся і вийшов, ледь втримуючись, щоб не сказати губернатору все, що він про нього думає. Не всі місцеві газети правдиво оцінили демарш голови адміністрації району. «Місцеві вісті» проінформували загал, що «Віктору Гордейчику запропонували терміново подати в відставку. Що він і зробив, відразу ставши безробітним». Це була відверта брехня. Ніхто нічого Віктору не пропонував, але чутка про його відставку докотилася до району. В районі назрівала криза. Вчителя відмовилися вчити дітей, адміністрація усім колективом не вийшла зранку на роботу. Віктор не знав хто він, голова адміністрації, чи безробітний? Він додзвонився до губернатора. «Ти знаєш, ми таки виграли у клятих журналістів», — радісно докладав він Віктору. —А ти по яким справам?». «Газета «Місцеві вісті» відправила мене у відставку, я в розгубленості, що робити далі? В мене тутечки не все гаразд…».

Навіть по телефону Віктор почув як кулак губернатора гримнув по столу.

— «Ти, Гордейчик, працюй, а журналістам я всиплю по дев’яте число!

Вперше в житті Віктор зазнав подвійне почуття задоволення та провини перед дружиною. Взнавши, що Віктора відправили на пенсію, як рядового працівника, вона накинулася на нього з натяками:

—Так справи не робляться, йди до губернатора, звертайся до Москви, стільки років на державній посаді і такі пільги!

Віктор вийшов, лунко ляснувши дверима. Не сказав навіть дружині, що ніхто його з посади не знімав, що все це брехня газетників. Але на душі було гидко. Ніколи в житті не було йому так прикро, так образливо за себе. Віктору щастило не завжди, але з дитинства було враження, що хтось йому допомагає. В небесних янголів він не вірив, в симпатію директора дитячого будинку теж, але в школі він вчився разом з діточками кремлівських нуворишів, потім — педагогічний вуз, вища партійна школа, перша посада — секретар комітету комсомолу в одному з московських закладів, і лише після військової служби, політичним робітником на крейсері «Каганович», направили Віктора Гордейчика секретарем райкому в нанайське село Сєндє. Після Москви посада неабияка, хіба що назва — Синдинське колективне господарство «Червоний прапор». В розпорядженні своєму Віктор мав водний транспорт, сільськогосподарську техніку, скотарську ферму, лісопильний та цегляний заклади. Була в його житті ще одна подія, про яку він не любив згадувати. А сталося це саме в сорок дев’ятому році, коли горе-рибалки якимось чином затопили на фарватері Амуру сейнер, який посувався до Охотського моря за білорибицею. Арештували тоді Віктора прямо в його кабінеті. Привезли в Хабаровськ, заштовхали в бетонний склеп до пацюків, де в пітьмі, без їжі і води він просидів майже три дні. Потім прийшов якийсь чоловіче, приніс з собою ледь блимаюче під стелею світло, зухвало крикнув: «Вставай, падла!». Віктор встав відверто дивлячись в холодні очі досить ще молодого мужчини, зі трохи посивілим волоссям.

***

Останнім часом дружина стала нестерпно нервовою, далебі є в цьому його провина, але він живе як вміє. Лицемірити не звик, бо не навчили. Чи визначить дружина за ним право й далі зоставатися людиною, чи почне міркувати, шукати засіб примусити його до покаяння перед владою? Вперше за своє недовге життя Віктор відчув якусь нелюдську тугу за радянською владою, за Першим, котрого не шанував як слід, але дивувався, пишався вмінням Першого працювати, як відверто він розмовляв з кремлівськими агакалами, як справно вів свій човен поміж айсбергами влади, рух котрих не напророкував би сам Господь Бог. Сам Віктор не був здатним до таких маневрів, він завжди йшов на ризик, бо був спроможним утримати айсберги, не дати крижаним брилам зімкнутися, розчавити його невеличкий районний човник.

Віктор не помітив як опинився в невеличкій кав’ярні, яку за допомогою синів спромігся відкрити Степан Петрович Плужник. Недаремно три роки тому Віктор віддав багатодітній родині Плужника свою секретарську квартиру. Розмов про його вчинок було багато не тільки в районі, але й в оточенні Першого, той навіть дулю Віктору показав, натякаючи, що до нової черги на квартиру не доживе. Зустрів Віктора сам господар кав’ярні, сів напроти за столом, наказав синові частувати шановного гостя кращими стравами. Але Віктор засоромився: «На всілякі страви мій шлунок не здібний, йому б щось простіше, — сказав він Степану Петровичу. — Чарку горілки та огірок, будь ласка…».

—Не ображайте нас, — наполегливо відповів господар, — ми знаємо вас краще ніж ви себе, ми погоджуємося, що живемо поряд, ходимо одними вулицями, п’ємо воду з однієї колонки». Син Плужника, Андрій підійшов, поставив на стіл дві чарки, склянку горілки, міцно потис протягнуту Віктором руку.

—Люди тільки й говорять що про вашу відставку, мають намір їхати до губернатора. Я теж поїду, бо в голові не вкладається як таке може бути.

Якийсь час Віктор уважно слухав вельми приємний голос Андрія, дивився як спритно він працює руками, не приховуючи радісної усмішки. Раптом вони почули людський гомін, десь зовсім близько, потім біля самої кав’ярні, а потім вже на порозі з’явилися самі делегати.

—Вікторе Леонтовичу, ми вже зовсім зібралися їхати, але дільничний міліціонер повідомив, що в газеті надрукували відверту брехню.

— Любі мої, шановні друзі, щоб не сталося, нікуди їхати не треба, — заспокоював Віктор Леонтович шанувальників, стурбованих його раптовою відставкою...

***

На табуретці біля вікна стояло барильце з фікусом, на барильці витиск — клаповухий мужик з келихом пива в руці і дарчий підпис: «Леонтію Григоровичу Гордейчику з повагою. Губернатор».

—А де пиво? — запитав я, звертаючись до клапоухого пияки.

—Все висмоктав, — пожартував Гордейчик, — з келиха звісно, а з барильця ми зараз покуштуємо.

Я навіть не помітив, що на зворотному боці стирчить невеличкий краник. Леонтій Григорович не по рокам бадьоро приніс з кухні два порцелянові бокали, наповняючи їх, пиво булькотіло й шемріло трохи жовтуватою піною, але присмак був занадто, я б сказав, добрячий.

—Невже сам губернатор приніс? — запитав я, спостерігаючи з якою насолодою смокче напій володар чималого барильця. — А якщо сам, так що ви за персона така, Леонтій Григорович? Чим більше ми з вами спілкуємося, тим більша ви загадка для мене?.

Він всміхнувся:

—Ми ж домовились, я розповідаю, ти — слухаєш. Мені дев’яносто три роки, Олександре. Я полковник у відставці, ветеран вітчизняної. Барильце з пивом це чергова нагорода за минулі поразки та перемоги. Чого було більше, не скажу, бо не знаю сам. Люди сьогодні пішли такі вразливі, що кітель з нагородами мені вже соромно одягати. Якось дев’ятого травня на площі Перемоги підійшов парубок: продай, діду, свої цяцьки, за кожну по тисячі баксів даю. У мене отих цяцьок під тридцять штук. Я підрахував — не вистачить квартиру купити. Мало, кажу, по тисячі баксів. Хлопець стрункий, підтягнутий, я вже подумав, що він пошуткував. Але не смішно мені, розумію, що користується він почуттям власної вигоди. Він і каже. Не віддаси по тисячі, візьмемо безкоштовно. Я питаю хлопця: цигарки не пошкодуєш? Він зухвало говорить: смокчи за те, що воював! І віддає мені не цигарки, а всю свою готівку. Я його гроші сую до своєї кишені, цигарку підношу йому щоб запалив сірника. Стоїмо смокчемо. Так що, діду, по п’ятсот баксів віддаси? Були б в тебе, кажу, гроші, віддав би й по сто баксів, а за цигарки, сам розумієш, який мені сенс віддавати те що зароблено кров’ю. Він до кишені, а баксів тю-тю! Почав мацати себе по кишенях, забігав, шукаючи в траві, аж позеленів увесь. Чи загубив? — питаю. Чортові цигани, — кричить, а я повертаю цигарку, дивлюся хлопцю в очі та й кажу: не цигани, а твоя жадність висмоктує з тебе останній глузд. Не будь нахабою, не вбивай стариків, обдурюючи на святому… Хотів було хлопцю мозки вправити, але де там, як намацав гроші в кишені, почав домагатися щоб віддав нагороди по сто баксів за кожну. Ще й баксами перед носом махає. Прийшлося застосовувати сполучені від Олега Карповича знання, зробив я з хлопця скульптуру, яка махає доларами в повітрі, та ще й кричить: беріть кому треба! беріть кому треба! Я пішов собі, а що далі було не скажу, бо не знаю. Загіпнотизував я хлопця на якихось три-чотири хвилини, але так щоб тільки тіло не рухалося, а свідомість була ясною. Думаю, більше над стариками глумитися не буде.

— З вами, Леонтію Григоровичу, не зовсім безпечно спілкуватися, — пожартував я. — Щось не так скажу, відкусите язика, або каменюкою зробите.

— Ви людина обов’язку, — всміхнувся Гордейчик, — хоча й знаю вас лише тиждень, але ставлюся як до людини, котрій не страшно відкрити таємницю. Ви багато читали, накопляючи собі все більше і більше знань, а знаюча людина поважає не тільки себе але й інших. Освіта, навіть вища, нічого не дає, я зустрічав чимало фахівців, в уяві котрі створювали себе розумнішими за своїх викладачів, а насправді я не одержував від них жодної цікавої пропозиції.