04 стежинка

Стежина четверта

Місцями втрачена

Якщо вас зацікавить хто я такий, про те краще спитати моїх батьків, особливо — яким я був малюком, бо дорослим вони мене майже не бачили. З чотирнадцяти років — в Макіївському гуртожитку РУ-3, потім — коваль на шахті 6-14, за кілометри від батьківського дому, потім ГРОЗ на шахті Ново-Бутівка, а — дев’ятнадцяти років — на Далекому Сході. Батьки б вам сказали якого доброго собі годівника виховали. В шість років перша батькам неприємність, закортіло піти до школи, бо читати й писати вже вмів (сестра Рая навчила). До школи взяли, але не сподобалося мені лице молодої вчительки: кричав: «До Лободенко не піду, бажаю до Нонни Мартинівни!» В дев’ять, відстоюючи своє право носити на голові кучері, вдарив вчительку головою в живіт, коли вона за оті самі кучері потягла мене з-за парти до дверей, щоб йшов за батьками. В десять висадив у повітря пічку, яка стояла на подвір’ї, спасибі сусідці, Марії Цукановій, яка підхопила мене на руки та віднесла а лікарню. Звідти я вийшов героєм, пишаючись забинтованими руками, чолом, а через два роки в березні підмовив своїх друзів Миколу Дубова та Володимира Ісаченко-Бажуліна поїхати на Кавказ полювати на вепрів. З собою я взяв, не сказати щоб маленьку, валізу, в ній лежала загорнута в сорочку сокира, — зброя мисливця на вепрів, чималий шматок сала, та тринадцять книжок улюблених моїх письменників. Бажаєте знати прізвища авторів, без котрих я не міг жити дванадцятирічним хлопчиком? Будь ласка, ось вони: Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак, Іван Франко, Джек Лондон, Валерій Брюсов, Генріх Гейне, Володимир Маяковський, Шарль де Костер, Едуард Багрицький, Михайло Коцюбинський, Володимир Обручів, Янка Купала та Олександр Грін. На Кавказ ми планували добуватися морем, але в Маріуполі не пощастило, не знайшли човна. Поїхали потягом до станції Усть-Лабінської, щоб звідти посуватися пішки через якусь там стару фортецю, перепливти Кубань, а там вже до самих гір, де в дубових лісах живуть страшенні кавказькі вепрі.

Два тижні блукали ми степами від села до села, берегли сало, поки не спіймаємо вепря, а коли не стало ні хліба, ні сала, ні грошей, змушені були повертатися додому, знову таки потягом, але тепер вже без квитка — на приступцях вагонів швидкого пасажирського поїзда, від Краснодара через Ростов-на-Дону до Макіївки. В Ростові нас підхопила міліція. Дивувалися як ото в мене вистачило сили висіти з валізою на приступці вагону. Капітан міліції, сувора на вигляд жінка, зацікавилася валізою. «Що везеш?» — запитала. Я назвав книжки, з притаєним жахом думаючи про сокиру. Але жінка, тримаючи в руках збірку Маяковського, запитала, про що читав на сторінці де лежала закладка. Я почав читати напам’ять «Хмару в штанях», потім «Тамару та Демона», читав, намагаючись зморити міліціонерку, щоб вона не продовжувала копирсатися у валізі й не знайшла сокири. Жінку розчулило до сліз моє виразне читання, вона поклала на місце Маяковського, закрила валізу, й сама відвела мене на потяг, наказавши провідниці, щоб висадила мене саме в Макіївці. Мені ж наказала повідомити батьків Дубова та Ісаченко-Бажуліна, щоб приїхали забирати своїх синів. До речі сказати я був молодшим з нашої трійки великих мандрівників, мисливців за вепрами..

Коли, зустрівши мене, батько схопив в руки паса, я погрозливо сказав йому що завтра ж уїду на Далекий Схід полювати на уссурійського тигра. Так за все моє життя батьки жодного разу не покарали мене не тільки пасом, а навіть недобрим словом. Тільки тепер я порозумів скільки страждань завдав я за своє життя своїм добрим батькам.

Я був хлопцем худорлявим, при рості метр сімдесят дев’ять важив п’ятдесят шість кілограмів. Мене захитувало в трамваях, не міг дивитися на гойдалки, бо відразу починало нудити, але приймальній комісії я заявив, що піду тільки на Тихоокеанський флот. І настільки великим було таке моє бажання, що злізши з центрифуги я вийшов з приймальної по вузенькій білій смузі, навіть не хитнувшись. Таким чином мене зарахували в школу флотських коків, вирішивши , що саме на камбузі я наберу необхідну морському вовку вагу. Закінчивши школу на півострові Меншикова, коком я майже не працював, але став старшим баталером, очолив коків на десантному кораблі. Треба сказати, що кращий червоний диплом одержали з чотирьохсот учнів тільки троє, нам запропонували службу в ресторанах, що двоє й зробили, але я рішуче відмовився: моє бажання перемогти зароблену голодним дитинством слабкість було непохитним.

Коли на видноколі не мріла земля, кожну хмарину за обрієм подумки я вітав, як незаселений острів. Куди я прагнув дістатися, сам не знаю. Море, ця солодка Голгофа, а втім і вугільна шахта, навчили мене з усмішкою сильної людини перемагати і біль і нудоту, виконувати обов’язки свої і своїх підлеглих, коли вони знесилювали перед морською стихією. Недаремно у відпустку я поїхав на чотири місяці і на місяць раніше повернувся на свій рідний малий танковий десантний корабель. За дев’яносто діб я поїздив по Україні, встиг одружитися й розвестися.

— Хіба так можна, — казала мати, — що тобі дома не сидиться.

А я поспішав жити, бо така була моя життєва вдача. Юнаком я написав вірша.

Це знову непояснена тривога,

Так манить мене в березні дорога,

Так манить вона мене з малих літ,

Та ні, не манить, тягне, як магніт.

Я занепав, не знаю куди дітись,

На білий світ не можу надивитись.

Ти замість рук оці міцні крила

Навіщо, нене, синові дала?

Отож спитайте у батьків, що я таке? Де я тільки не працював, де я тільки не був, не раз висів над прірвою в горах Мяо-Чану, облітав та об’їздив на важких лісовозах майже весь Хабаровський край, будучи власним кореспондентом «Тихоокеанської зірки», бо взяв собі лісну та рибну промисловість. В нетрях Уссурійського краю зосталися мої сліди, не всі, бо чималу кількість я переніс на папір. А скільки ще перенесу, спросіть у моєї долі, бо незважаючи на все, вона завжди дарувала мені щастя. Нехай би спробувала не подарувати, я б відмовився від неї та придбав собі іншу, більш слухнянішу, бо сперечатися з неслухняною мені не вистачало часу. А добру долю мені подарували мої батьки, та моя рідна українська земля. Я завжди вважав себе українцем, завжди кращою в Світі називав мову українську, але писав російською, бо за п’ятдесят років життя на Далекому Сході тільки на телебаченні мені дозволяли читати вірші українською мовою, друкуватися в газетах та часописах було неможливо. Це викликало біль, але не образу. Надзвичайну трагедію в житті я пережив, коли в 2003 році в книжкових магазинах Донецька та Макіївки не знайшов жодної україномовної книжки. Тоді я вирішив видавати часопис українською мовою на Далекому Сході. Я знаходив людей, патріотів своєї батьківщини, схиляв їх до написання віршів чи оповідань і кожне нове ім’я в нашому журналі було для мене святом. Святом було знайомство з письменником Іваном Павловичем Багряним, бо саме він в повний голос виказував думки, котрими ми в свій час ділилися пошепки. Ще в шістдесяті роки минулого сторіччя, мої друзі, українці за походженням, Олександр Гаврилюк, та Григорій Колісниченко, були певні, що соціалізм невдовзі загине як страшний сон. Саме про це писав і Багряний в своїх полум’яних нарисах. «Ні, панове, соціалізму вони не збудують. І вони прекрасно про те знають. Особливо не можна збудувати такого соціалізму, який би не поневолював людину… Що при свободі цього досягти не можна — це самі панове найкраще знають. А ще краще знають всі оті «широкі слої» радянських народів. І саме тому російський соціалізм терпить і терпітиме кризу до цілковитого свого фіаско й зникнення».

Колись мати повчала мене: «Людина сподівається, та хазяйнує доля. Навчишся керувати долею — матимеш крила, а почнеш сперечатися з нею, навіть граючись, потрапиш до пазурів влади. Коли підбурює бажання дати ляпаса невігласу від влади, не терпи — бий, щоб прокинувся. Інакше, не він тобі, а сам собі собаче життя укоїш, навчишся гавкати, не знаючи за що та проти кого. Бо живемо ми сьогодні, сину, зовсім не людськими законами…»

Батькові аби випити, він своє життя ще в тридцять сьомому під вибухом в забої поховав. Не міг стерпіти, що кавалериста, нагородженого червоними кавалерійськими шароварами, гірника-стахановця, якого в тридцять сьомому підохочували однорічним кабанчиком, доля примусила працювати на териконі. Мене охоплював жах, коли я уявляв своє життя схожим на батькове, і щоб не штовхнути мене до самогубства, доля дарувала мені не зовсім приємні пригоди, випробуючи мене на впертість у пошуках нових краєвидів.

Іноді я думав: хіба батькові краще було працювати в забої, аніж на териконі? З терикона відкривається така далечина, що перетинає подих, але батько навіть не спробував отримати крила, й полинути над донецькими найкращими в світі зломами землі. Він підкорився долі, не спробував навіть їй заперечити, коли вона хапала його за карк, і, як конвойний в’язня, скрюченого штовхала до рабської повсякденності. Пам’ятаю, як я, десятирічний хлопчик, радів за батька, коли побачив його з другою жінкою, кращою за матір, я раптом повірив, що нарешті цей підранок знайде в собі мужність піднятися в небо. Але через місяць-другий він повернувся до родини, щоб все своє останнє життя сваритися з дружиною, моєю ненькою, і вмерти не дарованим, і зостатися на землі тільки в пам’яті своїх дітей, бо могили на землі батькової вже давно немає. Не витримала його душа образи на долю.

Але, як казала мати, «Людина сподівається, а хазяйнує доля!».

А я дулю під ніс долі — понюхала, всміхнулася зухвало, похитала головою: «Ти зі своїми витребеньками не тільки себе й мене зганьбиш. Йди краще по той бік світу, щоб тебе не бачили. Ти будеш бачити усіх, а тебе — ніхто. Я тоді не втямив, як таке може бути. Потьмарилося в очах, не можу збагнути на якому я знаходжуся світі? Наче вперше побачив степ та сонце над степом, іронічну усмішку гайворона, що сидів на гілці в’яза проти мене.

«Ото ж бо й воно, — думаю, — розкрила мені доля очі: дивись, каже, як гарно збудовано Всесвіт. Вчись і ти будувати, а не руйнувати своє життя марними надіями…»

В вересні 1965 року виїхав я ранком з шахті Ново-Бутівка, де працював на той час кріпильником ремонту, і не до хати пішов, а в степ до Ясиновського ставу. Туди, де в вересні 1962 року конав життя самогубством мій товариш, поет, Анатолій Тарасенко. Довго я сидів на березі, на вологому ранковому пісочку, гадаючи, що за зваба примусила Анатолія пірнути головою в воду? Невже не побачив довкола нічого кращого за смерть? «Марнота марнот і все марнота…» — спало таке на думку, і раптом бачу лице моєї долі, лице в якому з’єдналися риси батька та неньки. Мовчки дивилася доля на мене, наче питала: «Ну, що, хлопче, хто з нас буде на землі хазяйнувати, ти, чи я? І тоді роздягся я, пірнув у воду і вперше в житті ризикнув перепливти ставок на протилежний берег, потім назад, потім знову на протилежний. А коли на дев’ятому запливі серед ставу звело ноги судорогою, всміхнувся я долі в лице і сказав: «Думаєш підкорюся болі? І, хапаючи ротом повітря, пірнав у воду, бив по ній руками, і таким чином виповз на золоте узбережжя, зціпивши зуби, щоб не волати до долі від нестерпного болю. І доповз до кущів терну, і колов собі сухожилок шпичаками терну, поки не віддала мені доля ноги.

Повернувся я додому присмерком, мати питає: «Де був, ми вже до шахти бігали, злякалися, чи не сталося чого?» До милої бігав, — відповів я, й, повечерявши, пішов на чергову зміну. Не спавши, працював наче вві сні, бачив, як стежила за мною доля, бачив я її зухвалу усмішку, але навіть дулю їй до носа не сунув. Бо знав, що з того часу долею буду керувати сам. А ранком відніс до відділу кадрів заяву на звільнення за власним бажанням.

Поїхав я на схід сонця з квитком до Радянської Гавані, але зійшов у Комсомольську. Хабаровськ в очі не запав, дуже багато людей штовхалося на привокзальній площі. А в Комсомольську лицем долі, лицем батька та неньки, всміхнулася мені чарівна дівчина, і так мені закортіло наздогнати її, що залишивши у вагоні свою валізу з хутряною курткою та подарунком сестри Ніни (то був «Кобзар» Тараса Шевченка, виданий видавництвом «Дніпро» у 1965 році), побіг слідом за жінкою, і тільки наздогнавши, отямився: а чи не доля вона? Коли повернувся на вокзал поїзда вже не було. «Кобзар» мені повернули, коли у 1966 році в газеті «Мододой дальневосточник» були надруковані мої вірші, оповідання, та невеличкий нарис Миколи Кабушкіна з моїм портретом. Привезла мені книжку з Радянської Гавані Оксана Петрівна Наливайко. Знайшла мене через редакцію газети «Далекосхідний Комсомольськ». Може саме вона й була моєю зіркою, але на той час я був вже одружений, працював водієм у транспортній конторі. А дружиною моєю була дуже цікава жіночка, так що спокусити мене на той час не могла ніяка інша. Щоправда, не надовго. Риси долі на лиці дружини відіпхнули мене від неї, бо не міг я підкоритися навіть в малому. Не міг жити так, як хотіла дружина. Вона сказала мені: йди геть! І я пішов, залишивши їй на спомин двох синів, Олександра та Сергія в трикімнатній квартирі з величезною бібліотекою, не взявши з собою навіть свого мужицького одягу. Я не міг підкоритися долі, не міг жити, як жили батьки, в постійних сварках, зрадах та образах.

Півтора роки жив я в однокімнатній квартирі в Комсомольську. Вже п’ятнадцятий рік на той час працював в газеті та редактором радіо. Доля приводила до мене жінок, як самотніх так і одружених. Кожна з них була для мене святом, але я знав, що кожна з них — подарунок долі, а дружиною моєю може бути тільки та до якої я прийду сам.

На мою думку, отак над прірвою, з надією, що воно ось-ось спалахне, прожив своє життя Григорій Іванович Ткаченко. Він не тільки чекав, не тільки мав надію, що спалахне, він робив все можливе для того, щоб життя спалахнуло. Працював, розуміючи, що станеться таке не сьогодні і не через десять-двадцять років. Але, коли пече, і люди не помічають що від них тхне не квітами, а собачими шкварками, чи надовго вистачить кисню в повітрі, щоб дихати. Невже не почнуть помічати, що замість крові в судинах тече багнюка? Ткаченко знав, поки люди читають книжки, вчать і читають напам’ять вірші, з суспільством все гаразд, гірше, коли метою людини стає черево — гроші заради достатку. Тоді виникає можливість перетворитися в ненажерливу свиню.

Ні, не всемогутнє провидіння, скоріше власна інтуїція спонукала мене зупинитися в Комсомольську-на-Амурі. Я ніколи не жалкував, що дію на власний розсуд. Моя життєва мудрість була не від заяложених цитат чи заповітів спокусливих церковників. Вони люди і, щоб ви знали, не дуже глибокої віри. Мені довелося спілкуватися з епіскопом Гавриїлом, і, знаєте, цікавіше проходили наші розмови зі зварником Амурського суднобудівельного закладу, Віктором Максимовичем Бевзем. Мій життєвий оптимізм ґрунтувався на здоровому глузді. В початковій школі я був відмінником, як і моя старша сестричка Рая, але молодим талантам в п’ятдесяті роки дорогу перетинали старі професори учбових закладів. Шляхи їм були відкриті тільки в відомій пісні, а насправді, щоб добути вищу освіту, потрібні були гроші. Ще й які гроші! «Мені ні вищої, ні середньої — не треба», — сказав я батькові, і пішов помпувати м’язи в ремісниче училище, ковалем. Саме Комсомольськ дав мені більше того, на що я сподівався: викував з коваля, гірника та шофера доброго фахівця-журналіста, подарував вищу освіту, а крім того я став відомою людиною в широкому колі журналістів та письменників.

Полиском полум’я на лиці відчування родинної хати, незугарної, придавленої до землі тягарем повоєнного часу, тугою по батькам, тривалими розлучаннями з сестрами, але ніж далі я йду, ніж старше роблюся, тим міцніше в душі відчування родинного гнізда, і відблиск полум’я на лиці від палаючого у печі вугілля. Ніж довше розлучання тим тривожніше глибінь почуттів, обпалюючих мене на шляхах до рідної хати.

Треба признати що філософ з мене нікчемний, учбовим моїм закладом було життя. Поки мої друзі оббивали пороги інститутів, я певно прямував до своєї мети: знати якомога більше не від викладачів вузів, а від книжок, та спогадів фахівців різної галузі підприємств. З дитинства я вчився писати не тільки вірші, але оповідання та нариси про людей, що жили поруч. Заможні мене не цікавили. В чотирнадцять років, за пропозицією поета Михайла Фролова, я написав нарис про відомого гірника Петра Семеновича Петриченка. Надрукували його в першотравневому номері газети «Макіївський робітник», на першій полосі під першотравневими закликами ЦК КПРС. Але не обійшлося без чудасій. Прочитавши нарис, Петриченко відзначив подію горілкою і таким чином опинився у витверезнику. А зломовні люди завжди знайдуться. Так що співробітничати з газетами я почав, відбуваючи військову службу на Тихоокеанському флоті. Писав вірші, оповідання, нариси, або дописи в газети «Бойова вахта» та «На варті батьківщини». По завданню газети писав критичні дописи на спектаклі Совгаванського драматичного театру. На мене скаржилися, що іноді пишу дописи, не убачивши спектаклю. Траплялося й таке, але тільки по пекучій потребі газети, по настійному проханню Олександра Кальтя, голови відділу культури та мистецтва . Я вмів скомпонувати статтю за декілька хвилин, сидячи в редакції. Після того, як я одержав три перші премії за вірші, нариси та оповідання, мене запрошували працювати в газеті. О, як мені тоді кортіло погодитися, але щось стримувало мене, не вистачило характеру відповісти: так! І я відмовився. Але це не було моєю помилкою. Щоб працювати в газеті не обов’язково закінчити вуз, але треба добре знати, що роблять, та як себе мають інженер, коваль, токар, а іноді і керівник цеха, а то й усього закладу. Коли після двадцяти років праці в газетах, я прийшов старшим редактором в Хабаровське книжкове видавництво, я вмів не тільки відреагувати книжку, але й написати свою про керівників лісового чи суднобудівного закладу. Писав про геологів, гідрологів, бо добре знав не тільки їх побут, як вони барилами вивозять на вертольотах солені гриби з тайги, але й назви рудних взірців, бував в олов’яних та мідних копальнях, і треба визначити, що працювати там легше, аніж в донецьких вугільних копальнях.

Мені пропонують закрити на релігійні звірства очі, мовляв, що було то було, але більше такого не буде! Буде, шановні панове, бо вже сьогодні судять і звільнюють з учбових закладів філософів, які викладають наукову гіпотезу виникнення людини. А що буде далі, коли церква посяде владою. В Росії таке можливо, бо очолюють церкву лицедії, які рвуться до влади. А росіяни, божі овечки, слухняно йдуть від культурних закладів до телефонних будок, з котрих православні нібито розмовляють зі своїм єврейським Богом.

Схаменіться, будьте люде,

Бо лихо вам буде!»

Тарасе Григоровичу, як би я жив без тебе!

Сиджу на дачі під яблунею, довкола мене гудуть оси. Їх краще не чіпляти, бо — злі. Народилися малими, а гонору в них набагато більше ніж у слона. Сіла оса на плече, чекаю — чи вжалить? Кажуть від її укусу помирають люди. Осу можна шльопнути долонею, але жалію — жива тварина. Сидить, чекає, наповнює своє осине серце отрутою. Ворухнуся — встромить в плече своє пекуче шильце, а не ворухнуся — теж встромить. Бо сьогодні ранком сусід спалив осине кубло, в котрому і без того не дуже спокійно жилося осиним ще не озброєним діткам.

Вжалила таки, наче шильцем в плече ввійшла, шматочок вогню всунула. Боляче, але стерпів, не таке терпіти доводилося. Вбивати не став, тільки думка майнула: «Щоб тебе підняло та гепнуло!» Так картала мене мати, коли я зовсім ще хлопчиськом вмивався юшкою, впавши з велосипеду.

А оса таки вжалила мене!

— Від вашої дурної крові оси поздихають, — кричала сусідка, коли мій саморобний літак, пролітаючи над її садом, гудів пропелером на гумовому моторі.

Отож і сидів я, чекаючи, що станеться з осою, яка тільки що сьорбнула моєї дурної крові? А вона ходила-ходила наді мною колами, і знову сіла на плече. Такого нахабства я стерпіти не міг. «Ще раз опече — вб’ю», — сказав собі подумки. Але раптом оса щезла. Оля-ля! Невже знепритомніла від моєї дурної крові?

Я натер вжалене плече слиною. Пекло, але не так. Почав шукати осу в траві, знайшов ще живою, але начебто без спокуси вжалити мене ще раз. Пригадав, що бачив на горищі осине гніздо, подумав: треба доставити хвору до родини. Взяв осу обережно двома пальцями, а вона як вжалить. Сахнувся я від болю, пальці самі по собі розчавили хвору осу в щось потворно-мокре, а палець став розбухати з нестерпним болем. Куди я його тільки не всував, і в воду, і в грядку з цибулею, й часником натирав, ніщо не допомогло. Майже тиждень з болячками ходив, одна на пальці, друга в серці. Не хотів осу знищити, а довелося. Питав батька, що він почував коли в Громадянську війну розрубав людину з плеча до паса. Він аж зблід, аж сахнувся від мене. А одного разу після пляшки самогону, сказав, наче виправдуючись.

— Першу зрубав, коли якийсь вояка налетів на мене з шаблюкою, а потім… потім рубав, щоб свою голову зберегти.

—А так… щоб невинну людину, не озброєну… доводилося?

— Ти що, синку, як же можна не озброєну.

—А кати?

— Кати, синку, не люди, то машини влади.

В отій бійці з осою, воякою я був чи катом? — хотів я запитати у батька, але посоромився. Мені було соромно признатися, що я вбив осу, ту саму осу, яка мені двічі вжалила. А як тяжко, мабуть, жилося моєму батькові, коли подумки звертався у свою бойову молодість! Я поряд з ним, найщасливіша людина, бо не вбивав за своє життя не тільки звіра, навіть риби з річки не витягнув.

Прийшов до мене поет Петро Уліщенко, почав читати лекцію про вірші, які приніс. Розповідав щось про мозаїку почуттів, про космічні теми, і, як приклад космічної поезії, прочитав таке:

Подибаю життя на подих, невже диво

Тебе не спепелить, бо полум’я моє

У тому диві є, воно гудить як злива,

Озвучує громи, і блискавки кує.

— Пробачте, але за мозаїкою чуття я не бачу мети до якої ви мене кличете. Може далі є який натяк, ви читайте, читайте.

— Який може бути натяк, коли є поезії. Усі мої вірші мають чотири рядка, а більше й не треба. Головне мозаїка почуттів.

Пам’ятаю як років отак з десять тому, коли я знаходився у відпустці в батьківській хаті, з’явився не запилився дільничний міліціонер, і почав прискіпатися щодо наших сусідів. Немовби я не встряв в свару поміж подружжям, не захистив жінку від чоловіка. Мене така постава питання трохи роздратувала. За яким бісом я буду втручатися в справи родини, коли сварки в їхньому домі тривають на протязі десятиріч.

— Мене, даруйте, справи сусідів не цікавлять. Не дратуйте мене своїм допитом, хто з ким спить? Я їм не нянька, й не душоприказник. В мене своє життя, свої проблеми…

Мовчки без слова дільничний міліціонер сів у свій «жигуль», коротко перебалакав з шофером, і гримнувши дверцятами, машина рушила далі.

Максим Пилипенко зауважив:

— Даремно ти так, дільничний не вибачить такої відповіді, дивуюсь, як він не луснув від злості.

Я повівся з ним по правді. Мені немає чого боятися. Хто з сусідів стерво, дружина чи чоловік — не мої справи, та й не його, дільничного.

Похнюпивши голову й розводячи руками, Пилипенко пішов до своєї Марфи, яка наполягала, що саме я, як журналіст, повинен втручатися в не зовсім добрі відносини поміж сусідів.

«Трясця їм в печінки, сусідам, — думав я, дивлячись на забутий міліціонером аркуш паперу на столі. — Він обов’язково за ним повернеться, але я і пальцем не торкнуся цієї пастки. Я протоколу не бачив і не підписував. А що лежить в літніх кухні на моєму столі, так може його до нас вітром занесло».

Пилипенко вже перетинав вулицю, коли міліцейський «Жигулі» вискочив з провулка в клубах жовтої червневої пилюки. Він зупинився й стояв поки машина не зупинилася поруч.

— Я забув протокол, скажіть своєму приятелю щоб приніс.

— Він не принесе, ви забули ви й візьміть…

— Це що, опір владі! — вигукнув капітан, — Скажіть щоб приніс негайно.

Пилипенко повернувся до хвіртки, передав мені приказ капітана.

— Скажи йому, друже, що зараз приїдуть мої друзі з телебачення, розбиратися, хто кому чинить опір.

— Ти справді подзвонив, — аж сахнувся Пилипенко.

— Через п’ять хвилин будуть.

Капітан підійшов до хвіртки з білими від люті очима, довго не міг намацати засувку, щось хотів сказати, але побачивши в моїй руці увімкнуте записуюче улаштування, змінив гнів на милість.

— Будь ласка… мій папірець?

Я відкрив засувку і, вказуючи рукою на стіл, сказав:

— Я не торкався вашого протоколу, не підписував, і не читав про що ви там написали. Ти стверджуєш це, Пилипенко?

— Я… я не бачив, щоб ти його торкався, чи читав…

— Ото і добре. А вам, пане капітан, маю дати пораду… закон вимагає щоб ви захищали мене. А не звинувачували у тому, чого не було… Так, а ось і наше телебачення.

Капітан зібгав свій протокол, засунувши його в кишеню.

Кореспондентка, білява дівчинка, блимнула здивовано очима.

— В чому ви звинувачуєте письменника, капітан?

Міліціонер раптово розгубився, чого я від нього ніяк не чекав.

— Сусідка подзвонила, поскаржилася, що чоловік її вбиває, а сусід, себто пан Олександр, не прибіг щоб захистити її. Тільки насварив, що подзвонить в міліцію.

— А що ж сусідка, де вона зараз?

— В ліжку з чоловіком любов крутить, — всміхнувся я. — Це вони так збуджуються, коли він за нею з дрючком, а вона його язичком.

— Так і питали б сусідку, — порадила журналістка.

— Вони не відчиняють.

— За яким тоді бісом сюди прийшли? Ходімо до сусідів, попитаємо, чи й справді коханні сваряться тільки бавляться?

Краще б ми туди не ходили. Коли міліціонер погримав у двері, Олеся Микитівна вибігла в чому мати народила, та ще й з добрячою коцюбою в руці.

— За яким бісом ви удерлися в приватне подвір’я, не даєте накази Путіна виконувати. Ми може тільки що дитину намагалися зачати, а ви… що ви зробили. Подивіться, перчик у чоловіка зовсім зів’яв, може ти, красуня, — погрозила вона коцюбою журналістці, — може ти повернеш його в робоче становище…

Що було далі, писати не буду. Коли ми дивилися оте кіно на студії, реготали так, що я ледь собі язика не відкусив. Отаких голих та смішних по телебаченню я ще не бачив. А сусідка, коли я виходив на подвір’я, запитувала:

— Хіба я не красуня, зайшов би?

Я всміхався.

— Прийшов би, але ж в міліцію подзвониш.

— Тоді я зараз прийду?

— Так дружина ж дома.

— Дружина твоя на роботі. А ти… по сусідські? Я б синочка від тебе виносила, бо мій, зі своїм перчиком, не тямить.

Подумки я не раз роздягав сусідку, але прийти не вистачило рішучості. А потім помітив що до неї почав вчащати дільничний міліціонер, мабуть таки запала роздягнена жінка в око капітанові.

Він нашвидку потис мені руку, зиркнув на досить таки гладку жінку в білому прозорому костюмі, мабуть запідозрив що вона чергова моя коханка. Та жінка й справді чекала на мене, то була дружина чверть віка тому загиблого журналіста, мого друга Петра Оставненка. Вона цікавилася, чи надрукував я, як обіцяв, вірші Петра. «Надрукував, авжеж надрукував, Тамаро, — вигукнув я, тішачи очі смаглявим під білою марлевою тілом. Тамара помітила мій пожадливий погляд.

— А ти як був бабієм так і зостався.

— Так ти ж майже гола, як такою не спокуситися.

Вона й справді була задоволена компліментом.

— Ось моя візитка, о двадцятій дзвони, де зустрітися скажу.

У мене не виникло бажання зустрічатися з нею.

— Сьогодні не буде часу, Тамаро. Термінові справи.

— Ну як скажеш…

Я помітив, що Тамара була відверто розчарована. Але пішов від неї не обертаючись. Пішов, щоб зручно сісти в кресло Григорія Івановича і години з дві присвятити одній з його книжок. А може й не дві, а чотири години, як масть піде… Пройшов тиждень як рушила Оксана в Суми. Коли я приходив до Віри, вона дивилася на мене усміхненими очима.

—Оксана не дзвонила, але не турбуйся, така її доля, мандрувати в пошуках добутку.

Двічі я ночував в домі Оксани, на невеличкому диванчику, під легким покривалом, котре купив на місцевому базарі у надзвичайно настирливої циганки.

— Спатимеш, як у бога за пазухою.

Не знаю, як там у бога за пазухою, але спалося мені під тим покривалом дуже зручно і солодко. Як в першу так і в другу ніч мені снилася чорноока моторна циганка. В першу ніч вона прийшла до мене й почала роздягатися, до самого ранку здіймала з себе спідницю за спідницею. Я сторопіло дивився на неї, потіючи від бажання скоріше побачити її голу, але голою так і не побачив. Навіть наступної ночі вона не встигла визволитися від своїх спідниць. Може вона чекала, що я прийду на допомогу?

Нарешті в понеділок, коли я дочитував «Стару фортецю» Бєляєва, за вікном занявкав клаксон Оксаниного автомобіля. Я вскочив з кресла наче ужалений, разом з книжкою побіг відчиняти брами. Думав відсахнеться, виказавши таким чином незадоволення, що я находжуся в її домі. Але — ні, навіть зраділа, побачивши мене. Заїхала, заглушила машину, подавши долоню, втомлено вийшла.

— Я знала що ти вдома, що не бабій, яким бачить тебе мама Віра. А за мовчання вибачай, за тиждень об’їхала пів Європи. Якщо приготуєш каву буду вдячна, бо втомилася… півгодини здрімну.

Думав спатиме довго, але через півгодини прокинулася, наче хтось її в боки штовхнув. Я ледь встиг зварити каву. Пили мовчки, зиркаючи одне одному в очі. Вона трохи схудла лицем, але очі сяяли, мабуть з бізнесом у неї все було гаразд.

— Багато книжок перечитав?

— Деякі очима пробіг, освіжив у пам’яті.

— Я за подорож двічі твою прозу прочитала. Перший раз за голову хапалася: який же ти бабій! Вдруге читаючи, узяла під сумнів що твій герой Я, се й справді Ти. Твоя життєва філософія не припускає такого розмаїття почуттів, усі твої коханки — чистісінька вигадка, хіба не так?

— Здогадалася, який сенс питати.

— Бо подумки ти вже й зі мною переспав, чи не так?

— З тобою — ні. Навіть з циганкою, у котрої купував оце покривало, не склалося, бо дві ночі знімала з себе спідниці.

—І не зняла?

— Не зняла, звідки знаєш?

— Бо ти не бабій, той би її в спідницях оприбуткував.

Я ледь не захлинувся кавою, таке мені на думку не спало, укласти циганку в ліжко зі всіма її спідницями. Реготав я, як скажений.

— Якщо присниться сьогодні, так і зроблю. У всякому випадку… спробую.

Тепер вже прийшла черга сміятися Оксані.

— Ні, любий, ніяких спроб не буде, досить тобі під циганські спідниці зиркати… Мама Віра казала, що на тебе чекають в школі, а ти вперся, що підеш тільки після мого повернення. Невже думав про мене?

—Я злякався, що ти не повернешся. Таке було дурне передчуття… Чоловіка твого вві сні бачив, якісь церковні підвалини, чорти, кістки загиблих людей…

Оксана підійшла і встала переді мною навколішки. Довго дивилася знизу в моє лице.

—А ти що робив, ну… у тому твоєму сні?

— Що робив, покликав міліцію, вказав на ті підвалини…

Оксана сховала лице в моїх колінах, і раптом я відчув що вона плаче. Я не міг порозуміти, що за причина? Чим я міг її скривдити?

Раптом вона підняла лице, і, витираючи долонею сльози, рвучко підвелася.

— Все… проїхали. Ти визволив мене з полону, не знаю що це були за чудасії такі, але ти врятував мене, Олександре. Потім розповім, а зараз… зараз ми підемо до мами Віри, бо, справді сказати, я скучила за сином. Там і повечеряємо.

Я мав на увазі, що в дорозі з Оксаною трапилося щось надзвичайне, але не питав — що? Чекав що розповість сама. В першу ніч я просидів у ліжку, услухуючись в її неспокійний сон. Вона вертілася під покривалом, щось мурмотіла, квилила, намацувала вві сні мою долоню, а, знайшовши, на якийсь час затихала. Вже перед світанком мене змагає сон, і, прокинувшись, я бачу усміхнене лице Оксани. Воно здається мені таким рідним, таким добрим, наче переді мною янгол, а не жінка. Хоча сонце ще не торкнулося віконниць, в куточках жіночих вуст грають веселі промінці шкідливого хлоп’яти. Вона, зовсім роздягнена, підіймається з ліжка, спокусливо дивиться на мене, наче чекає, як я буду поводитися далі. Вона бездоганно вродлива, на її тіло я можу тільки молитися, можу навіть повірити й поклонитися Богу за те, що він створив таке диво.

— Як жінка я тебе не збуджую, — усміхається вона. — Вперше зустрічаю мужика, який дивиться на мене, як на взірець божою творчості. Невже тобі не кортить мене обійняти?

— Обійнявши тебе, я почну плакати… ти взірець жіночої чарівливості, ти сама жіночність…

Оксана шпарко припинила моє багатослів’я.

— Ось що, пане Олександре, ходімо разом до душу, ти мені спину потреш…

Оксана пройшла повз мене і в мене ледь очі на лоба не вилізли. Зі спини вона була схожа на спортсменку-штангістку: міцні напружені сідниці, широкі плечі, помпована м’язами статура майстра спорту. Це була жінка-перевертень. Мені зробилося трохи не по собі. Я наздогнав Оксану, рвучко повернув до себе. Дитячий вираз лиця, грайлива усмішка на вустах, сяючи щастям очі…

Я почав квапливо роздягатися, зриваючи з сорочки гудзики, заплутався в штанях, що не тільки мене, але й Оксану цілком збило з пантелику. Сміючись і плескаючи себе долонями по стегнам, вона промурмотіла.

— Ну заспокойся вже, горе-коханець, зніми спочатку шкарпетки, а потім вже штанці. І ходімо під холодний душ, він заспокоїть, подарує нам рівновагу. А вже потім відкриємо зігрівний…

Стоячи під пружистим струмінням води, ми довго не могли заспокоїтися від сміху. Потім Оксана притулилася до мене, й принишкла, упавши лицем на груди.

— Мені з тобою так спокійно, так спокійно… Здається я порозуміла тебе, не завжди швидкість буває якісною. Я тобі подобаюся, правда?

— Не питай краще, бо почну доскіпатися…

—А я на те й чекаю.

Оксана була відверто практичною, себто — характером зі спини, а мені хотілося бачити її завжди такою, якою вона зображувалася мені спереду, — взірцем жіночої чарівливості. Від думки, що вона звичайна земна жінка все, що в мене почало було ворушитися, пообвисало. Але я не відштовхнув її, навпаки, ще ніжніше пригорнув до себе. Але Оксана здогадалася, що чимось охолодила мене.

— Боже, який же ти вразливий! Невже усі поети такі? Скажи, такі, Олександре?

— Які такі, звідки я знаю які вони, поети. Кожна людина в таких обставинах діє так, як їй підказує серце.

—Або досвід.

Оксана відірвала лице від моїх грудей і знизу вверх подивилася мені в очі.

—Ми дуже мало знаємо одне одного, дівонько. Давай не будемо понукати коней, щоб потім не жалкувати як ото воно все сталося.

Думав образиться, але вона ще ніжніше притулилася до моїх грудей лицем, і так ми стояли під струменями води, поки не спорожніла устаткована на горищі місткість.

Якщо дозволите, шановні мої читаки та читачки, я ось що вам скажу. Я знаю, у вас багато роботи в буденні і особливо в вихідні дні. Прийшовши додому смерком, не читайте книжок, не читайте книжок і ранком, а як знайдеться час, не читайте спочатку, як і з кінця. Книжку треба читати зі сторінки, яка відкриється коли ви її розкриєте. Я саме так і читаю, бо не люблю книжок, які приваблюють захоплюючим сюжетом, тому, мабуть, більше шаную філософів, бо читати їх можна не гортаючи сторінок. Бо дуже вони мудрі, або дуже люблять держати читача за дурня. Читаєш, читаєш і ніяк не можеш втямити, про що отой філософ пише. І що намагається тобі сказати. Отак, мабуть, і я. Бажаю сказати так багато, що не можу вимовити слова. А пишу, як в класики граю, пам’ятаєте таку шкільну гру… в класики. Мені дуже подобалося, як в неї грали дівчатка. Я дивився, намагаючись відгадати в якого з дівчаток, коли воно виросте, будуть найкращі ніжки. Вже в сьомому класі я знайшов собі таку красуню, але, пробачте, щастя мені оті ніжки не принесли. Бо коли мене забрили на Тихоокеанський флот, за п’ять років оті ніжки сподобалися іншим місцевим красеням, і моя красуня залюбки демонструвала їх своїм черговим коханцям. А коли вже нічого стало демонструвати пішла до церкви замолювати гріхи. Я добре пам’ятаю зауваження письменника Івана Багряного: «Твої друзі шанують тебе більше, аніж ти їх, а я не можу тебе шанувати, бо ти метушливо гасаєш поміж двома мамками, боячись втратити смачніші груди…». Втративши красуню жінку, я втратив тоді і красуню Батьківщину. І рідну мову знаю на рівні побутовому, так, як розмовляла на ній моя мати. А про прикметники та відмінники давно вже забув. Особливо про лексику і фразеологію. Я й досі людина дуже сором’язлива, й нічого не кажу про те, як мені хочеться піти вчитися до школи, щоб знати мову, хай не на рівні, але все ж таки близько до того, як її сьогодні знає наш президент Віктор Ющенко.