26

26

Йшов я далі тротуаром вздовж містечкового парку. День був теплий, саме липи розквітали. Такі дивні пахощі стояли в повітрі, здавалося, машини, що шмигали проспектом, не гази вихлюпують, а розбризкують коштовні паризькі парфуми. Раптом машина, аж на хідник вискочила, стала супроти мене. Відчинилися дверцята і на груди мені, ледь не в обійми, впав  кремезний ладно одягнений парубок. Я відразу не впізнав його: по-перше, йшов, очманівши від липового меду, а по-друге – зненацька якось все вийшло. Незнайомець аж словами захлинався:

– Олег Семенович, шановний пане журналісте. Як довго я знайти вас не міг,  редакції, друкарні оббігав. Всі про вас чули, але як знайти не знають… Добре водій-наставник зі спини вас впізнав.

Я не відразу взнав у ньому підлітка із школи Апостола, це він гарцював на столі, поки я читав уривки з роману Апдайка. Я добре запам’ятав його слова, що добрих людей в природі не існує.

– Ти що, хлопче, в лотерею мільйон виграв? – здивовано вигукнув я. – Чи може…

Раптом спало на думку чи не знайшов хлопець бува вбивця свого батька. Знайшов та примусів не тільки борги віддати, але й отримати щось за втрату батька. Але підліток енергійно захитав головою.

– Тільки не подумайте чого дурного. Все сталося завдяки вам. За вашою настановою мене запросили працювати в одну із торгових фірм Миколаївська. Поки що не зовсім розумію, чим буду займатися, але одягли, бачте.., оце вчуся машиною керувати…

Тільки тепер я звернув увагу на машину, за кермом її сидів літній чоловік, байдуже смолячи цигарку.

– Будь ласка, адресу де можемо зустрітися, і номер стільникового.

Я взяв його стільниковий телефон і забив у нього свій номер. Дивився на підлітка, а в голові уперто стирчали слова, які він казав при нашій останній розмові: «Доброю буває тільки собака, поки її добре кормлять.» Іще я добре пам’ятав, що про школу і цього підлітка я розповідав хіба що Володимиру Марусичу. Неприємна здогадка муляла душу: Невже мій товариш садовод-дослідник працює на Апостола? 

– Тебе як звуть, хлопче?

– Сергієм… Сергій Купченко.

– Як звільнися, подзвони.

 

Батька Сергія Купченко вбив товариш по бізнесу, щоб не віддавати позику в два мільйона рублів. За допомогою Апостола я зустрівся з убивцею. Дуже мені цікаво було почути від  сучасного підприємця, як він почуває себе, знищивши свого товариша по бізнесу. Прізвища він свого не назвав, зустрілися в машині ніччю, так що лиця вбивця я не міг бачити. Мені здалося, що його здивувало моє питання.

– Це бізнес, пане письменник, невже ви не розумієте?

– Такого злочину я не можу усвідомити. Не вкладається  в свідомість. За два мільйона рублів залишити хлопчину сиріткою, лишити життя товариша? Як таке можна пояснити?

Не знаю вже, чи здалося, чи співрозмовник справді усміхнувся. Мабуть він таки тримав мене за недотепу.

– Наш бізнес йшов під укіс, а Купченко, хоч його вбийте, вкладати останні гроші не хотів. Він їх, бачте, заповідав синові. В такому разі нам зоставалося одне: прямувати на смітник, разом з його сином. Два мільйони допомогли мені утриматися на плаву. Зайвих грошів я поки що не маю, але сину Петра Купченка, Сергієві, я підготував добру посаду. Він отримав батькові два мільйони. Тепер він заможна людина. Хіба не про таке майбутнє мріяв Купченко?

–А якщо знову криза… Хитнеться бізнес, тоді як? Сергія під кулю?

– Або він мене…

Вже другої доби я розмовляв з Сергієм. Він був не таким життєрадісним, як тоді на проспекті. Прийшов з пляшкою коньяку кульком чорносливу. Без краватки, сорочка розстібнута – сучасний, певний в собі парубок.

– Що за місто Миколаївське, ви коли були там?

Я поставив на столі чарки для коньяку, ретельно вимив під струменем води сливи.

– Бував… Невдовзі поїду.

– Чув у вас горе.

Це було не питання, а констатація факту. Якби це казав хтось із оточення Апостола або Караїва, я б, мабуть, обурився. Але Сергій, сімнадцятирічний хлопець! Без сумніву, йому розповів про моє горе водій-напутник. Добрий знайомий, коли впізнав зі спини. Але питати у Сергія, хто, та як, бажання не було.

Сергій по вінця наповнив чарки коньяком.

– Пом’янемо мого батька. Ви знали його?

– На жаль, ні… Тоді ще мене друкували, редактор пропонував написати про вбивства відразу трьох бізнесменів. Їх було вбито в один день з твоїм батьком. Була в мене підозра, але запідозрити можна кого завгодно. Думаю, сьогодні і в тебе є своя гадка.

Ми хильнули, пом’янули три роки як вбитого Олександра Івановича Купченка. Сергій навіть не зморщився, хоча в пляшці, на мій смак, була фарблена якоюсь гидотною горілка.

– Гадка є… але гірко вірити.

– Хто віддав тобі позичені у батька гроші?

Сергій навіть зі стільця підскочив.

– Хто вам доніс таке?

– Той, хто казав тобі про мою наречену. На жаль я не помітив напутника, що вчить тебе  керувати автомобілем.

– Він ухилився від побачення.

– Твої два мільйони при тобі?

– Я що… дурень…

–Ото й добре, що не дурень. Негайно купуй собі в Миколаївську квартиру, але  працедавцям про це ні словечка. Думаю, житло вони тобі знайдуть. Живи, працюй, а далі побачимо. Буду у Миколаївську, зустрінемося. Запам’ятай одне, сьогодні комерційну царину опанували кримінальні укрупнення. Це павуки, які вплутують молодь у своє липке павутиння. Особливо талановитих. Тримай це на увазі, хлопчику…

 

– Порадитися, але з ким? З Апостолом? Цей фукне усмішечкою й пошлеться на занятість.  А друзі, де вони? Олександра з Настею так підкували на нових посадах, що з’їхали з квартири не повістивши. Двічі Олександрові дзвонив. Вперше, щоб забрали з квартири свої речі, відповідь була стислою: на смітник викинь. Вдруге запрошував зустрітися, цікава інформація була. Відмовився. Отакі вони сучасні журналісти. А може так і треба. Дали тобі роботу, житло, куди ще рипатися? Йти супроти? Знову опинитися безпритульними, безробітними, а Настя вже вагітна. Посміявся я таким чином сам над собою, і вирішив більше не чіпати молоду родину. Не дзвонити Олександру.

І все було б гаразд, якби не смуток на душі. Таке, знаєте, щемляче відлунювання думок у ділянці серця. Наче залишився я один в пекельній пустині. Вітрець вкриває бархани невеличкими жмурами, а я ніяк не можу втелепати в який бік мені йти. Блукаю, аби тільки блукати. Бо, якщо сяду, або ляжу відпочити, занесе мене вітер піском, і все… На тому й закінчаться мої блукання в пошукаю того самого Нічого, яке і є сенсом мого життя.

Я й досі не визначився – хто я за походженням? Українець, чечен, чи росіянин. Росіянин у моїй уяві це щось неозоре. Пляма озера з мерехтливими брижами по воді. Чеченців я не розумію, не знаю чеченської мови, бо з дитинства батько забороняв матері розмовляти вдома її рідної мовою. Припускаємо – я українець. Мову знаю, шаную. Шаную товаришів і деяких учителів по школі. А далі що? Що там писав про українців Остап Вишня? Як він їх називав? Чухраїнцями! Якось йшов я селом з українською назвою Чернігівка. Привітався зі мною кучматий дядько: «Доброго здоров’ячка, синку!» Я йому: «Спасибі, батько!» Він аж підстрибнув від несподіванки. Схопив мене за руку й тягне до своєї хати. «Якими стравами тебе причащати? Все, що в мене є, – рання городина: редиска та пір’я цибулі. Щавель ще є, пагінці любистку. Лісова левурда, черемша, в минулому році в тайзі накопав…» Все виставив на стіл, навіть пляшку домашньої наливки. 

Чому ж тоді Остап Вишня назвав українців  чухраїнцями. Поки начухаємося вітчизну проґавимо. Таке на нашій пам’яті вже відбувалося не раз. То брат накличе на брата ката, то якомусь гетьманові збреде в голову думка, що жити під п’ятою супостата легше, ніж нести відповідність за лад у державі. «Схилить голову чухраїнець і стоїть перед тобою, як навколішках…  Так ніби він – ти, а ти ніби – пан. А коли отямиться, чухає потилицю й скиглить: Та якби знаття!»

Якби знаття, що в кума пиття...

Безконечні докори душі. Сумління, як незгасиме багаття, на ньому щодня шкварчить моє серце. Розпечений жир попадає в шлунок, мене скрючує від болю, мозок свердлить думка, чи не вистрибнути ластівкою у вікно? Тільки щоб не вбити кого…

В такі хвилини починаю дивитися на себе ніби зі сторони. Сам собі виказую догану.

Плювати я на тебе хотів, гумористе клятий. Все б тільки вишкрябував з себе гидотну усяку. І се тобі не так, і те не подобається. З кожною своєю гуморескою я втрачаю перспективи на майбутнє. А майбутнє залежить від вашого ставлення до нього. Воно буде щасливим, якщо ми виховаємо себе і своїх діточок щасливими. Незалежно в якому суспільстві, з гультяєм чи тираном на троні. Хлопчик награвся в комп’ютерні ігри і вбив бабусю? Ну і вбив, що далі? Знищувати комп’ютери? Не кожна ж дитина дуріє від комп’ютерного герцю. Забудьмо про вбивця, краще  покажемо хлопчика, який навчив розмовляти крука. Люди почують, порадуються. Комусь закортить зробити щось своє, випестувати, скажемо, літаючого півня. А що! Крила у півня є? Звичайно є. Дурну звичку топтати курочок переробимо на бажання зстрибнути на дах, потім на дерево, а далі й до луни дострибнути закортить.

Почуття провини перед життям властиве не кожній людині. Хтось, наче так і треба, відрубав пташині голову, засмажив і їсть, аж пальці облизує. А другий сидить и ковтає сльози, слухаючи як ота птичка наспівує.  Я розумію… я все розумію. Так улаштовано Всесвіт – не ти, так – тебе… І все ж таки…

Ви всміхаєтесь? Та на здоров’ячко. Всміхайтесь. Мені байдуже. На мою думку, кожний пиха на своїй посаді конає, як людина. Незалежно що під тобою – царський трон, чи стілець вартового під брамою дитячого садку.

Мій сусід водій Петро Біденко обслуговує місцеве міністерство мистецтва. Він має двоє діточок, затуркану побутом дружину і коханку, Інгу, секретарку міністерства, яку діліть із заступником міністра. Заступник вдовольняє хіть у своєму кабінеті, після чого засовує в штанці секретарки купюру в п’ятсот а то й в тисячу карбованців. Біденко, окрім квартири, має свій притулок у гуртожитку, давно не існуючого заводу твердих сплавів. Доставивши заступника міністра додому, водій з Інгою їдуть до гуртожитку. Отримані від першого коханця гроші секретарка ділить з водієм, бо інакше він обуриться, і перебіжить до секретарки з міністерства освіти, яка безтямно закохана в молодого водія. А коли закохана, водій що, зовсім дурень, слину пускатиме. До Марії він приїздить після Інги, бо Марія одиначка, два роки як поховала чоловіка. А в міністерстві освіти, самі порозумійте, міністр – жінка, заступник міністра – жінка, куди не зайди – одні жінки. Водій Біденко мріє переспати з усіма, особливо з міністром освіті, яка своєю вродою, погордою і неприступністю доводить водія до нестями. Його заповітна мрія – зґвалтувати міністра. Якби тільки вона сіла в його автомобіль. Він рушить з нею до якогось лісочку, у якусь балочку, буде повзати перед нею навколішки, освідчуючись у безтямному коханні. Він молодий, вродливий, жінці мабуть осточортів її літній чоловік. Вона повинна озватися на заклик його душі. А не озветься, він візьме жінку силою…

Одного разу в неділю Біденко підвозив мене до залізничного вокзалу. Я саме думав про батькових сестричок. Подзвонив до Миколаївську Єлизаветі Марківні. Спитав про Софію Марківну, але нічого цікавого від тіточки не почув. Цікавіші свідчення отримав від водія.

– Ти знайомий з Софою? Яким чином.

– Вона сестра мого батька.

Біденко ледь у кювет не з’їхав, так потрясла його ця новина.

– Вона заможна жінка, а племінник злиденний журналіст, як так?

– В злиднях легше дихається, – всміхнувся я.

Усмішка на лиці водія була надто іронічною.

– Далебі я давно мрію познайомитися з цією кралею. Що старша років на двадцять – не біда. Я б навіть з дружиною розлучився.

– Так вона ж зараз з малям нянькується. Старша, та ще з дитиною, здалася вона тобі?

– Нічого ти не розумієш, пане журналіст? Нічогісінько…

 

Вітер гнав степом вогняного коня. Ще два гони і почнеться ліс: руді, наче солом’яні брилі, верхівця сосон сполохнуть вогняними смолоскипами. Але степового коня можна ще зупинити. Водій Біденко пропонує мені вийти з машини, почекати його узбіч дороги. Він намагається збити полум’я колесами всюдихода. Аби тільки вогонь не дістав паливного бака. Паливо може наробити ще більшої біди, вогонь стрибне так, що за хвилину в його обіймах тріщатимуть кісточки лісових красенів. А далі, дали затріпотять полум’ям будівлі, що розбіг-лися вздовж вуличок невеличкого дачного господарства.

Але Біденко вже прасує колесами  золоте сухе бадилля узбіч шляху, замішуючи його з грязюкою: все не так полихатиме! Прасував до самого фронту вогню, зачепив і його, розкидав золотим дрантям по чорному згарищу. І не давши вогню отямитися, зібратися з духом, гнав машину ще, і ще, поки замість вогню не пішло поле димом.

Маленькі червоного золота бігунці Біденко затоптував чобітьми. Бігав, плигав. Кричав від захвату, наче всю міць пожежі увібрав до себе. Не помітив він у запалі золотих курчаток, що дріботіли дзьобиками по бакові з пальним. Вибух дихнув гарячим повітрям мені в лице, кущ вогню виріс  золотим кленом, з чорним гайворонням по віттям. Я вихопив з кишені стільниковий телефон і почав дзвонити. Але пожежні вже ревли десь за лісом, за зворотом шляху. Ревли, як різані. Мабуть хтось до мене повідомив їх, що за дачнім товариством палає степ…

 

Біденко поховали наче його й не було. Ні кортежу машин, ні музик, ні палких промов, тільки два перехрещені бруси і коротенький напис: «Петро Степанович Біденко». Забули навіть поставити роки народження і смерті. Не знаю, чи оплакувала його якась із коханок, мене на кладовищі не було. Караїв з Апостолом принаджували мене їхати до школи, виховувати діточок у дусі відданості ідеям капіталістичного побуту: прислуговуй злодію і життя твоє буде суцільним раюванням. Моїх зосереджень вони не слухали, були певні: навчи дитину плазувати і вона ніколи не підійметься навіть навколішки.

Займатися дурисвітством я категорично відмовився.

На сороковий день приніс квіти на могилу Петра Біденко. Бачу сидить на лавочці жіночка в усьому чорному. Привітав, питаю хто така? Вона всміхається мені, як старому знайомому.

– Забули як підібрали мене на дорозі,  покликали допомогу, привезли в свою квартиру... А потім...

– Потім тебе покликав до себе водій, Петро Біденко. І що далі було?

– Що було далі? Далі була кімната в гуртожитку, куди Петро іноді приводив своїх коханок. А мене він примусив бути повією... тисяча карбованців за годину. Щоправда, з тисячі вісімсот забирав він...

Добре що я ще не встиг покласти квіти на могилу Петра Степановича. Я їх поклав на могилу загиблих у Чечні вояків.

 

Що я таке, не можу втямити. Навіщо я? Куди? Кому? Зворотній бік долі? Батьківське устаткування в безмежній пустелі серця, чи довге відлунювання кращого запалу праотців? Якби тільки знати, якими лунами заповнене моє серце, як вони озвуться в моїх нащадках. Якщо, звичайно, вони в мене будуть, оті нащадки. Бо життя веде мене осторонь від проточених праотцями шляхів. Родина для мене – це щось жахливе. Ланцюг на шиї, і чим більше на ньому кілець, тим важче дихати. Непередбачені витрати не на пошук істини, а на своє самогубство. Бігати наввипередки по урвищах та скелях можуть хіба що дикі тварини, а людина, зробивши два кроки, тричі впаде, наб’є собі лоба, і почне звинувачувати кого завгодно, тільки не себе.

Я був певен, що маю здібності проходити непоміченим крізь натовп людей. Іронічні усмішки виникали на моєму лиці щокро-ку. Повставало бажання реготати над коханням, але воно, оте кохання, вабило мене, мало неймовірну силу тяжіння. Мені було сім років коли я вперше зазнав знемоги від бажання чогось невідомого, такого солодкого і жахливого, що неможливо осягти розумом. Потім були безтямні сни, полювання на засмаглих, синьооких жінок, які приходили казна-звідки, викликаючи в мене бажання роздягти їх, вп’ятися тілом в їхнє тіло, ссати із їхніх вуст джерельну живу воду, про яку розповідала мати в чарівних чеченських та українських казках. Ганьба і тільки. А в усьому повинні книжки. Флобер зі своєю Еммою Боварі, яка була моєю першою любою, що розбурхала в душі і в тілі пристрасть до зрадливих жінок. Я й досі не можу вирватися з її опікаючого полону. При нагоді придбав п’ять томів Флобера. Правда, такого натхненного запалу, як у дитинстві, вже не здобув. Але ж збуджує таки. Правда, останнім часом у мене завжди був на стільниковому телефоні номер швидкої допомоги. Хто-хто, а Галина ніколи не відмовиться заспокоїти розбурхану уявою хіть. Не знаю вже, чи були в неї інші коханці? Іноді вона першою дзвонила, кричала: рятуй, бо другого знайду! І я завжди знаходив для неї годину-другу, а іноді залишалася на цілу ніч, тоді ми пишалися одне-одним, жалкуючи, що розтринькали казна-де джерельне почуття першого кохання. 

Диво-дивне. Останнім часом у книжкових ятках з’явилося стільки книжок, де кохання виписано до інтимніших дрібниць, але страмні оті бестселери викликають у мене відверте обурення. Гидко читати, коли тобі розповідають як це робиться. А як зворушує цнотливий натяк, як він збуджує, дає мозку товчок самому уявити, що було далі. А далі було те, чого насправді не буває, а якщо й буває, то знов таки поза часом і простором – цілуєш Галину, а в уяві тримаєш Емму Боварі. Або Клару, або Данкіну, яка після тієї ночі жодного разу не відгукнулася на мої телефонні дзвоники. Не втямлю, що я зробив не так? Чим не сподобався жінці? Двічі приходив до її хатини, грюкав у двері, але вона так і не відгукнулася.

Вероніку я таки знайшов, за добрі кошти погодилася працювати в школі Апостола. Володимир вірив, що таким чином примусить мене піти працювати в школу. Але даремно, моє обурення на коханку не знало меж.

 

Ганьба і тільки, скаже уїдливий читач. Розбещений, зіпсутий… Так я ж і Галину кохаю, наче Емму Боварі, з потайною ніжністю, наче вона й не жінка зовсім, а саме життя. І не від плоті, від душі струмить джерельце мого кохання. А ви думаєте, що я здібний зґвалтувати жінку, по п’яні, або по дурі! Хіба що вона сама причепиться, як тоді в поїзді Галина. Але ж і там все не так просто було. На мою думку, те що сталося в поїзді, було задумано Надією. Таким чином вона намагалася вилікувати мене від чар своєї сестри Світлани. Бо знала яка її сестричка гуляна. Це я не знав, бо вірив в її цнотливість. А потім пішло-поїхало. Так воно й сталося потім. Після Галини я, як кажуть, пішов по руках. Василина, Кіра, Софія… Кожна з них для мене була Еммою Боварі. За кожну болів душею, бо жодна з них не була щасливою. Навіть мільйонерка Софія Марківна.

Що дає дітлахам комп’ютерна освіта? Над цим питанням ще розіб’ють собі голови вчені філологи. Залишаючись поза художньою літературою людина приречена на все життя зоставатися на незміннім первіснім етапі. Етапі діяння примітивних статевих інстинктів. Сновигання по колу первинних тваринних інстинктів. Тільки література здібна переключити гру статевих гормонів на гормони окриленої уявою душі. Але це вже філософія. Не будемо вдаватися в дрібниці. Зупинимося на дітлахах, що їх зібрали до своєї школи Караїв з Апостолом. Я бачив яких книжок назбирали по смітниках для Апостола безпритульні люди. Класика світової літератури. Або Апостол не тямить, що робить, або він і справді – святий. Виховання без комп’ютерних іграшок, без відвертої банальності. Біблію або Коран малюки читати не будуть, та й викладачів Апостол набирає не з релігійної квасні зроблених. Якщо, по якихось згодах, Вероніка викладає дітлахам своє бачення суспільного життя, кривити душею вона не буде. Це бісеня знає в якому напрямку краще скерувати рухомість дитячої думки. Впертість безпритульних сиріт очевидна, треба навчитись втримувати можливість заколоту до певного часу. Я відмовився працювати з дітьми, це так. Але на те було своє особливе підґрунтя. Я не поводир по натурі. В соціальному плані я – ніхто: не чіпляйте мене, і я вас не примічу. Мені не треба страхопуда над головою. Я не вірю ні в бога, ні в чорта, ні в загробне життя. Я зникну так, як зникає в полі трава, щоб з її коріння весною почала кільчитися нова. На суспільну надбудову дивлюся як на вишкіреного хижака. Але вибивати йому ікла не маю бажання. Нехай пишається своєю посадою, поживляється моєї іронією, моєю зневагою до посади, до грошей, до слави. Я – набування світла. Сировина, з якої можна створити блискавку, або знищити вогнем. Але нізащо – перетворити в багно.

А хіба мало таких серед учнів школи Апостола!

Вони пройшли рай і пекло, побраталися з чортами й ангелами. Вони сьогодні розумніші за обмежених жагою наживи викладачів.

 

Дошки не втримувалися на сволоках стелі, рипіли, хилиталися, оберталися, скидаючи людей у безмежне провалля, а люди балансували на дошках, сміялися, штовхали одне одного в боки. Для них це була весела гра, бо їм було байдуже летіти, чи засихати в павучих тенетах. В запалі балансування над прірвою люди забули про безпеку, ще хвилька і вони підіймуть гасла всесвітньої любові до побутових речей… Все заради тебе, друже! Все заради тебе!

Окрема людина більше нічого не важить, важить тільки бізнес, тільки гроші, тільки закоханість в своє незбагнене Я.

 

Породивши дитину, роби з неї кого хочеш, тільки не українця! Хто сказав? Казна-хто, але ж сказав.

«Страшенно нужу світом. Ніщо мене не цікавить, до всього байдуже.» Це вже хвороба. Непевна хвороба. Якось навіть не віриться, що писала Вероніка. Вероніка з її безмірною жагою життя, з її бадьорістю, боєздатністю, вірою в свою працездатність.

Листа від Вероніки приніс мені Ванько. Приніс прямо додому, вже в смерках, попередивши щоб я про цю подію – нікому ні слухом ні духом. Бо постраждати може саме Вероніка. На ніч я залишив хлопчика у себе, запропонував пожити поки буде бажання, але Ванько наполіг, що йому треба повертатися до школи. Така була домовленість з Веронікою. Спочатку я прочитав листа. Кому, від кого не повідомила. Мабуть так треба, щоб не накликати біди на хлопчика.

 «Страшенно нужу світом. Ніщо мене не цікавить, до всього байдуже… Зокрема хіба грошей, які одержую за свою працю. Діти тебе шанують, добре пам’ятають твою лекцію. Мене запевнили, що ти будеш викладати в цій школі соціологію. Я, дурна, повірила. Якщо можеш, пробач…»

Я написав єсеї про дитячу безпритульність. Нагородив казна-чого, але надрукували. Пропонували поміркувати над  провінціальними побутом і звичаями. Як вони змінилися за часи переходу до базарної економіки, і в якому напрямку будуть посувати далі.

Мої міркування занепокоїли Апостола. Він наполягав, що людину треба готувати для життя на інших світових планетах. Що Земля – тільки школа, з якої людина відбуває у безмежні мандри Всесвітом. Я наполягав, що Земля віддає, щоб забрати. Що ми – лише сполох у сутінках вічності. Хтось згорає блискіткою, хтось залишається довгим сяйвом в серцях або умах більш-менш відомих людей.

– Ми повинні створити нову релігію, – наполягав Апостол, – Досить смішити людей Біблейським богом. Всесвіт – за тиждень. В таке можна було повірити в часи Птоломея, коли Земля трималася на трьох китах. Сьогодні це біблійське безглуздя породжує цінників, які в наступному часі почнуть полювати на церковників, як на людей хворих заразою. Людини потрібна нова, розумна релігія, нове господнє прозріння.

–Але ж і воно буде брехнею, хіба не так, Володимире?

– Буде… Але ж саме життя… хіба не брехня.

Пошук брехні замість набування світла. Я знаю, що мої пращури були дикими, інакше б не полював у щасливих вільних снах на страшенних хижаків, не плигав по віттям дерев, як мавпа. І ніякого бога тоді в мене не було, і не воювали мавпи з мавпами, хіба що рухами розповідали про свої героїчні вчинки. З отих розповідей все і пішло. Спочатку вчилися брехати рухами, потім язиками, а якщо хтось когось улучав у брехні, починали сперечатися і битися, відстоюючи кожен свою певність. З отих бійок і виникла релігія. Сильний посів слабкими.

Теж саме відбувається сьогодні в школі Апостола. Не знаю вже, чи читає він дітлахам лекції про потойбічне життя. Що кожна людина після смерті отримає свій будиночок у зеленому садку і буде насолоджуватися чисто споглядальним життям. Без їжі, без кохання, без бажання набити сусіду морду. Сиди у гайочку і споглядай, день споглядай, рік, сторіччя, тисячоріччя… Та краще здохнути під тином від горілки…

Але Апостол певен, що вічний споглядальний сон набагато реальніше ніж побудова Всесвіту за шість днів християнським богом. Можливо й так. Вмираючи, побачив блискітку в очах і відійшов у вічність її споглядальником.

Але ж смішно.

Питаю у Ванька чому їх вчать у школі. Він стоїть біля шкапи з книжками, перегортає сторінки енциклопедії «Міфи народів світу». Відповідати не спішить, тільки зиркає на мене гострим усміхненим оком. Нарешті говорить:

– Люди стільки понавидумували всього, що голова йде обертом. Вештатися смітниками спокійніше ніж блукати поміж богами та героями. А хто такі герої? Вбивці, як подивлюся. Хто більше людей повбивав той і герой. Його шанує людство. Наслухаємося вчителя і міркуємо собі: а що як закласти вибухівку під школу? Вибухівка є, – цистерни з пальним, машини, трактори… Довчать вони нас до ганьби…

Мені треба було попередити про таку можливість Апостола або Караїва. Можливо Ванько думав, що я так і зроблю. Але я думав інакше. Зусилля на хибних шляхах насаджують оману. Бог ніщо інше, як батіг, котрим господарі примушують працювати на себе поневолених рабів. Нічого іншого в релігіях я не знаходжу. Бо се – істина.

Ввечері наступного дня Ванько відбув потягом до школи.

 

Comments