Частина 26

 Я малював матір зі спини, намагаючись якомога рельєфній окреслити її взірцеву статуру, особливо поперек та стегна, і саме тоді вона обернулася до мене лицем.

  — Не треба мені підлещувати, сину, — мовила, сяйнувши карими очима, і можливо вперше за своє довге життя я раптом виразно побачив чого не вистачало в усіх написаних мною портретах матері.

  За довгі роки мандрів я забув неньчину усмішку, а достоту сказати, я й не знав її, бо та усмішка, з якою вона промовляла свої речі, була робленою, адресованою загалу учнів, або друзів-однодумців. А якщо й випадала нагода нам поспілкуватися з нею наодинці, я майже завжди милувався руками матері. У неї були дуже вродливі руки, з довгими пальцями, ямочками на суглобах, нігтями дивного рожевого полиску.

  — Не дивися, синку, на мене зі спини, бо в моїй уяві відразу виникає кат, що цілить мені в потилицю, а коли я намагаюся повернутися до нього лицем, б’є пістолетом в шелепи і штовхає з такою люттю, що я падаю, плямуючи кров’ю  долівку. Ти малюєш мене з вузлом волосся на голові, а мене поголили відразу, як привели до мурів. Поголили, щоб моєю вродою не спокусилися службовці Феміди. Але вони ґвалтували мене, примушували робити те, що й досі викликає огиду… Пробач, синку, я удавала себе божевільною, але це не допомагало. Нелюдськи знущання катів штовхнули мене до самогубства. Якби ще я знала — за що? Це була гра пересічених життям злочинців. Їх ніхто й ніщо не лякало. Вони були над владою, над державними і людськими законами. Іноді мені здавалося, що я знаю звідки віє отой жахливий вітер. Але ця згадка була настільки жахливою, що мені хотілося розтрощити мозок, щоб вона в ньому не більш ніколи з’являлася.

  Мати знову повернулася спиною до мене. Першим моїм бажанням було зафарбувати картину, й намалювати нову із тільки-но баченою усмішкою матері. Але це було б новим вбивством, бо саме  сьогодні, вперше за все моє життя, вперше за п’ятдесят років, мати з’явилася до мене живою. Я відклав пензлі, швиргонув на стіл тюбики з фарбами.

  — Пробач, мамо, тільки надія на нову зустріч не дозволяє мені виконати твоє прохання. Це дозволить мені не занурюватися за важких обставин. Сьогодні здійснилася моя заповітна мрія: я оживив тебе малюнком. Нехай на мить, нехай навіть це відбулося тільки в моїй уяві, але я впізнав твій голос, побачив твоє лице, побачив небачену раніше усмішку.

  Я відніс і поставив малюнок матері біля свого ліжка. Праворуч від нього, бо я завжди спав на правому боці. Таким чином я завжди буду бачити свою неньку зі спини. Начебто вона уходить. А коли мати уходить, вона обов’язково повернеться, щоб ще раз побачити супроводжуючого її сина.

  Коли вночі я вимикнув світло, мені здалося, що мати притисла обличчя до шибки вікна і відразу зникла. Але ж моя майстерня була на дванадцятому поверсі! Якщо вона й справді прилетіла на крилах янгола, правду говорять священики, що до раю попадають катовані на землі люди. А усі заможні та щасливі посувають відразу до пекла. Але чому саме до пекла. Яким чином виникла назва цього божого закладу? Звісно, коли люди бачили  на свої очі виверження вулканів, вони уявляли собі, що саме в надрах Землі було засновано Богом пекло, і коли грішників у ньому накопичувалося більше, аніж там могло вміститися, розпечена живиця вибухом вилітала на землю.

  Я підійшов до вікна, притис до шибки обличчя, як це хвильку тому зробила мати, і мені здалося що я бачу в небі летучого янгола. Сльози глибокої скорботи закипіли в моїх очах, я ледь не вибив шибку лобом. Загубивши слід перелітної пташини, я провів язиком по сухих губах, і відразу відчув на язиці присмак крові.  Над правою бровою виникла гостра больова крапка, яка почала збільшуватися, шматуючи мозок виникаючими в голові блискавками. Відразу в уяві виникло усміхнене лице Катерини, вона жартівливо погрожувала мені пальцем правої руки, а в лівій тримала величезне червоне яблуко, в котрий вже раз спокушаючи мене згадкою про минуле. А потім пролунав вибух, навіть не пролунав, а сяйнув, розколюючи блискавкою не тільки лице Катерина, але й хату за її спиною. В моїх очах замиготіли блискучі червоні цятки. Вони нагадували зоряне небо, тільки місяцем на тому небі було яблуко: величезне червоне яблуко. Щось гидотне підкотилося до горлянки, породивши нудоту й запаморочення. Мене охопив жах: ні стіни, ні долівки під ногами, тільки червоні цятки, і я лечу в їх блискуче провалля, намагаючись кричати, кликати сусідів-мистців на допомогу, але моя горлянка забита цятками. Недосяжним зостається черешок червоного яблука, за який я намагаюсь вчепитися, та й саме яблука вже не схоже на місяць, воно нагадує мені лице виховательки з будинку враженят: червоне, з ошкіреними зубами і падаючим на щоку оком… Коли я впав з моїх очей почали вистрибувати білі кістки в червоних плямах крові, як на пейзажі, намальованому мною ще в дитячі літа… Очунявся я вже ранком від  настирливого гримання в двері. Хотів піднятися, але ноги й руки мої не рухалися. Замість слів з горла виривалося якесь булькотіння. Але я ще міг лупати очима. Розуміючи, що від крововиливу в мозок мені вже не отямитися, я упився очима в портрет матері зі спини, з великим бажанням ще раз побачити її рідне лице. Але замість блискучого волосся матері, замість її зворушливої статури, моїм очам відкрилося щось несусвітнє. Замість волосся я бачив тільки недбало накладені фарби. А який гидотний вигляд мала на матері спідниця, якими незграбними були руки. Замість мистецтва відверта базгранина…

  Мені здалося що я осліп і оглух. Не чув коли під ударами хлопців-мистців відчинилися двері, не пам’ятаю як мене виносили, як клали в швидку допомогу. Я поринав у глибокий сон, але мене торсали, не давали заснути. Хтось кричав: обережно!, ніби моєму життю загрожувала небезпека. Хтось ввічливо звертався до лікаря, але ні питання ні відповіді лікаря, я так і не порозумів. Я перебував наче в пітьмі, у хвилях тепла від невідомих мені ліків. Смерділо чимось знайомим, але чим я не міг порозуміти. Весь цей час я жив однією думкою, як покликати матір. Раніше досить було мені подумки вимовити слово «мамо» і перед очима виникало її живе лице. Мати сміялася, щось говорила, лупала очима, махала руками. Вона приходила до мене живою. Але так було до мого падіння у зоряну прірву. Зараз, про що б я не подумав, мозок мовчав. Навіть зірки стали безбарвними. Було таке враження ніби землю охопило полум’я, і все живе на ній вигоріло, перетворилося в порохню.

  Все своє життя я любив свою матір і вона приходила до мене. Вона допомагала мені в скрутних обставинах, але минулої ночі, коли я падав у зоряну прірву, вона не прийшла, не утримала мене в падінні. Мені треба покінчити із цим. Який сенс існувати, коли зникло головне — моє бачення світу. Раптом я побачив запнуті на вікні завіски. Вони були майже прозорі, за ними вітер метляв гілки якогось дерева, але і листячко на ньому, і гілки, а навіть саме небо проміж гіллям, все було якимось сірим, безбарвним, мертвим. А може то вже я був мертвим. Може через те що так довго я шукав живі барви, благаючи про допомогу геніальних митців минулого, вони раптом відвернулися від мене, порозумівши, що благаю неможливого. Мені треба було малювати сучасність такою, якою її бачила влада, але серце моє точилося нестерпним болем закатованої матері. Я намагався помститися світові, а якщо він є, то й богові, бо, як пишуть у Біблії, людину він створив за своїм образом і подобою. Хіба не його діти ґвалтували та катували мою матір? Хіба не вони начепили на неї зашморг, щоб не відповідати за створене зло? Таким же злодієм був і біблейський Бог. Я читав його сатанинську книжку. Усі його намісники на землі, помазанці Божі були катами. Будь то царі, королі, вожді, або президенти. І майже всі вони для церкви були святими. Дивлячись на Божі катівні, я схиляю голову перед Сатаною, який давно вже виплакав усі сльози, дивлячись на свавільності Бога.

  Я відходив з життя войовничим єретиком. Бо кипіти в пекельний розпеченій живиці занадто легше, аніж дивитися на те, що коїться на землі. Певен, що в раю поряд з Богом святим мерцям живеться не краще. Куди дівати Богові мільярди почесних святих, як не здобрювати землю, на котрій ростуть райські яблука.

  — Весь час він щось намагається сказати, та не може, — почув я голос медичної сестри, але з ким вона розмовляла не бачив.

  Спало на думку, що до мене хворого навідався міністр мистецтва. Він завжди справляв на мене добре враження, я був певен, він людина добра, не схиляється перед губернатором, має своє враження на президента, не лякаючись казати правду, якою б чорною вона не була. Я навіть злякався, що він зараз візьме та піде по своїм справам. Нервовий дрож колькими копитцями пробіг спиною вздовж хребетного стовпа, Очі сповнилися сльозою. Зусиллям волі я підійняв праву руку і відчув як її підхопили відразу дві руки. І колькі копитця легкими палкими дотиками болю побігли відразу потилицею й лицем, задріботіли шиєю, плечима, грудьми, промайнули до п’ят на ногах…

  — Не час нам вмирати, — сказав Павло Семенович. — Моя мати, яку ти намалював, приходила до мене минулої ночі. Вона надала мені сили, що має підтримати тебе, ось я й прийшов. І не піду звідси поки ти не забудеш, що з тобою сталося. Доля має подарувати тобі нове бачення світу, бо справді він давно вже не кольоровий. Мистецтво душі перетворюється на мистецтво м’яз. Сучасним політикам потрібні роботи, які будуть втримувати народи в рабстві. Людство заблукало в пітьмі. Релігійний смог охопив сучасне мистецтво. Він заповнює телебачення, театри, кінозали, спортивні споруди. Замість пісень зблиски світла, оголені груди й сідниці співачок. Дівчатка ссуть тютюн, смокчуть пиво: діти, яких вони народять, виростуть каліками або деспотами…

  Павло Семенович говорив, але я слухав його піввуха: бо іноді знову летів у набите цятками провалля. Тільки цятки тепер були не кольоровими, а витриманими в тонах сепії, впереміш з чорним на тлі сірого неба. Таке бачення світу мене ще дратувало, але чим далі я падав, чим пильніше углядався в нове зображення світу, тим спокійніше реагував на нове для мене освітлення.

  — Годі нам балачок, — знову, наче вже не своїм голосом, закудкудакав Павло Семенович, і я знайшов в собі міць повернути голову, подивитися в лице мого лікаря.

  Але поряд зі мною, тримаючи мою долоню в своїх, стояв не міністр мистецтва, а зовсім ще молодий Бог, копальник колодязів, Іван Тарасович Бойко. 

  І настільки дивовижним для мене було явище людини з безпритульного дитинства, що я ледь не зіскочив з ліжка, і зіскочив би, аби не отой тягар, що лежав на лівій руці, від плеча до нігтів на пальцях. Та ще й нога була якась дикувата, наче й не моя, а пристебнута до мене від чужого, занадто важчого за мій тулуба.

  — Не поспішай, синку, — утримав мене в ліжку Бог, — я тільки-но закінчив копати свій останній двохтисячний колодязь. Не дивися що я ще такий молодий з лиця, я завжди першим пив воду із глибоких джерел, а джерельна вода завжди була живою водою. Так що твоє бажання мешкати в великому місті, пити фільтровану воду із запаскуджених людською безтямністю річок, зробило тебе дочасно старим та кволим. Але я не забув тебе, я приніс живої води з джерел твого рідного села. Саме там я закінчив учора копати свій останній  двохтисячний колодязь. Дай-но я підніму тобі голову і допоможу напитися живою води, котрою завжди живилася ота тополя, яку ти й досі не зміг намалювати. А тому не зміг, що не покуштував джерельної води свого дитинства. Ти блукав світом, шукаючи те, від чого втік. Отож випий синку живої води з джерел свого дитинства. Зараз я підсуну долоню під твою кучмату голову. Боже, яка вона в тебе важка, яка гаряча, скільки ти напхав в неї непотрібного людині сміття. Не жахайся, синку, холоду від моєї руки, це холод джерельний, живий. Ось так… ото і добре, а тепер сідай. Я тобі під спину подушку підкладу. Боже, який же ти слабкий, який безвладний! Де твоя хлопчача впертість! Кухоль я тобі зробив з лопушка, який росте біля хати, в якій ти народився. Вода джерельна, холодна, не лякайся коли вона проллється тобі на груди. Зараз тобі потрібен саме холод. Пий, синку, пий, ковтай живу воду свого розіп’ятого владою дитинства… Розіп’ятого на зірці, бо п’ятикутна зірка, якщо придивитися, схожа на розіп’яту людину.

  Боже, якою ж смачною була ота вода. Не пам’ятаю вже як довго я її пив, пам’ятаю тільки приємний холод, який розпливався усім моїм тілом, від шлунка до серця, від серця до голови, до ніг, до рук, і це вже були не чужі руки й ноги, а мої, стрімкі в ході, легкі в праці з пензлями. Я б, мабуть, замерз, якби на потилиця не лежала долоня Івана Тарасовича Бойка, копця колодязів, якого люди прозвали Богом, за подаровану їм насолоду пити джерельну воду рідної української землі.

  Дивним було те, що чим більше я пив джерельної води, тим легшим робилося моє тіло. Не пам’ятаю вже чи сам я ліг, чи Бог допоміг мені улягтися в ліжко, я так несподівано заснув, і такі дивні сновиддя прийшли до мене, що я сміявся та плакав у вві сні від щастя, а коли прокинувся, побачив поруч юрму лікарів, які про щось гуторили поміж собою, очевидно все ж таки про мене, бо і лице і подушка під головою були мокрими від сліз.

  Прокинувшись, я сів в ліжку, що дуже здивувало лікарський консиліум. Я шукав очима Івана Тарасовича Бойка, але його не було. Не було навіть цеберки, в якій він приносив мені воду, а може воно стояло під ліжком? Я нахилився, щоб подивитися, але лікарі утримали мене, намагаючись силою укласти в ліжко.

  — Не торкайте його, — попередила мужиків жінка-лікар, рішуче відсовуючи від мене лікарів, і сідаючи на ліжко поруч. — Як себе почуває наш гість? — запитала, поклавши долоню правої руки мені на потилицю, а нігтиками лівої відбиваючи морзянку на долоні моєї.

  Дотики були не тільки приємними, але й лоскітливими. Я на хвильку висмикнув руку, але нестерпне бажання ще раз відчути легке торкання жіночої руки, примусило мене покласти руку на місце. Лікарка засміялася.

  — Гадаю, вам так зручніше, — промовила, розтягуючи слова, наче провокуючи мене на нервове заїкання. 

  Я подивився лікарці в очі і мене наче полум’ям опалило: такими останній раз я бачив очі матері, трохи усміхнені, підбадьорливі, наче виряджала вона мене на нелегкі життєві шляхи.

  — На мою думку, — відповів я, — незалежно, хвора людина чи ні, сидіти в обіймах красуні завжди зручніше, ніж під доглядом юрби мужиків.

  Я промовив це, не зовсім правда чітко, але ж промовив таки. Чи мені тільки здавалося, але в палаті відчувалася якась ворожість, і розточував її, на мою думку, хтось із чоловіків-лікарів. Може не виправдався прогноз одного з лікарів на стан мого здоров’я.  Він казав, що я обов’язково помру, а я, бачте, почав залицятися до красуні-лікарки.

  — Як ви себе почуваєте, у вас все гаразд? — запитав лікар, що стояв поруч, з лицем якогось біблейського великомученика.

  Сказати правду, я зголоднів, але більш за все бажав, щоб юрба лікарів якомога швидше залишила мене наодинці з лікаркою.

  — Щоб не зіпсувати вам настрій, шановне панове, я хотів би чогось поїсти.

  — Так-так, — похопилася лікарка, — чи немає там чогось у тумбочці. До вас стільки відвідувачів приходило, але жодної жінки? Ви що, й досі парубкуєте?

  Я промовчав, чекав коли вийдуть із палати лікарі. Їх присутність викликала неспокій в душі. Виходили вони, знизуючи плечима, і про щось тихо белькочучи.

  У тумбочці лікарка знайшла чимало харчу, особливо фруктів. Я за цей час встиг щільніше загорнутися в ковдру, щоб не соромити лікарку і не бентежитися самому. Фруктів було багато, зокрема яблук, сливи, абрикос, навіть наша західна українська вишня. Але мені закортіло саме яблук, а лікарка куштувала усього потрошку.  Їли ми мовчки, я налягав на яблука, не залишаючи поза увагою українську вишню. Яблуко з вишнею мало якийсь особливий присмак, присмак дитинства, чи що? Відразу спав на думку Іван Тарасович Бойко, з його холодною джерельною водою. Мене охопило бажання зазирнути під ліжко, чи не зосталася там цеберка, але що в такому випадку могла подумати лікарка? Щоки у неї порум’яніли, якось по-новому заблищали очі. І раптом я сполошився, що не спитав як її звуть, а вона наче здогадалася про що я думаю. Усміхнувшись, цмокнула мене в щоку, одначе поцілунок був якимось побіжним, я навіть не відчув його смаку.

  — Звуть мене Людмилою Панасівною, я зворушливо щаслива, що не помилилася, виказуючи свій діагноз. Ви дуже сильна людина…

  — Коли життя твоє майже стерпне, доводиться постійно вираховувати криву свого поступового падіння. Хоча я й мав рацію таке робити, але не все робилося, як хотілося. Мені невистачило свіжого повітря, дотику сонця з рідної батьківщини…

  — І все ж таки, — примружила очі лікарка, — є в тебе янгол-охоронець. Від такого крововиливу в мозок люди або помирають, або зостаються каліками на все життя. Хотілося б дещо знати про вашого янгола…

  Її напружене лице викликало в мене бажання наговорити лікарці безліч жартів, щоб сяйнули очі усмішкою, щоб не про янгола-охоронця точилася розмова, а про її життя-буття. Бо дуже доброю мабуть була, дуже нещасливою, а для щастя потрібно було взнати щось невідоме про мою вроду змагатися з хворобами.

  Коли вона розгублена й розчарована пішла, я почував себе останнім невігласом на цій землі. Але що я міг їй сказати, про що розповісти? Про Івана копця колодязів, про те, як він приносив мені холодну воду з джерел мого дитинства. Для неї це було б казкою, вона могла подумати, що я жартую над її нестерпним бажанням принести людству щастя.

  Заплющив очі і наче провалився в смітник. Я побачив собаку, який біг, тягнучи за собою довгий залізний ланцюг, і поряд зі сміттям, на той собачий тягар, начепилася голова Сталіна, вона підскакувала на хатньому начинні, і воно дзвеніло, скреготало, підстрибувало, наче намагалося бігти услід за невгамовним собакою.

  Появлення собаки я сприйняв за натяк, що треба вставати, двигатися, навпаки лікарському попередженню. Хотів встати, одначе не підвився. Боявся що не втримаю рівноваги. Але розумів що боротися з неміччю можна тільки попри усі закони лікарства. На думку спало оповідання Дубовицького про маленького песика, якого господарка тримала на мотузці, а він втікав, плигаючи через тин, і, зависнувши у зашморгу, ризикуючи життям, бився усім тілом, щоб вислизнути і таким чином отримати свободу. Треба щоб зникли страхи, які ще тліють у моєму мозку. Перше зусилля було марним, бо паморочилося в голові. Потім я сказав собі: це не слабкість, це боягузтво. В дитинстві ти не думав, яке життя тебе чекає, коли втік з будинку для недолітніх враженят. Але ти переміг.

  Коли прийшов Дубовицький, я попрохав підтримати мене, якщо впаду. Він злякався: може не треба? Але я вже підвівся і рушив до вікна. Там за вікном золотим тайменем в прозорій воді неба плавало сонце. Йому було байдуже до моєї хвороби, байдуже до моїх страхіть, воно раділо тільки собаці, який літав в повітрі з важким ланцюгом, на якому начіплялося стільки гидотного сміття, що соромно було показатися на люди. Але собака літав, блискаючи очима, бо то було не його сміття, то було сміття поневоленого людства. 

  — Ти легко збувся своєї хвороби, — сказав Дубовицький.

  Я стояв біля вікна, в обіймах сонячної зливи, силкуючись побороти хвилювання, викликане уявою собаки, який переслідує мене ледь не все життя, допомагаючи вистояти в важких життєвих обставинах.

  Всю ніч я просидів біля вікна, розмовляючи з сидячою на гілці тополі ненькою. Вона була в доброму гуморі, тільки очі, як завжди, були сумними, якими були в той день, коли вона дивилася на мене, перед тим як її виштовхали з хати.

  З лікаркою, Людмилою Панасівною, ми двічі спілкувалися після того, як я вийшов з лікарні. Я намалював її портрет олією: загадкова жіночка, яка бажає пізнати те, що не піддається пізнанню. Вона дивувалася, як це можна керувати своїм життям, коли  в книзі долу все розписане по параграфам? Треба іноді переставляти параграфи, не відкладати на старість добрі вчинки, а творити їх відразу, як випаде нагода.  Коли ранком прокидаєшся в багнюці, в копиці сіна, у чужому брудному ліжку, треба дякувати життєві за такі подарунки, а не бігти до річки, щоб скоріше зректися цієї нагоди. Людмила Панасівна так і не порозуміла мого життєвого світогляду. Її виховували добрі, наполегливі  в своєму устремлінні батьки, вона не знала, що таке спати в багнюці, прокидатися у чужому ліжку… Навіщо, коли в неї завжди було ретельно випране своє. 
Comments