03

Пишатися жінками, котрі поводяться зі своїм тілом як з гральними картами — в дусі Красноштана. Мені ж було соромно перед жінками, що таким чином вони заробляли собі на хліб та сіль, бо левина частина зароблених жінками кошт йшла до кишені бізнесмена, котрий очолював крамарство живим товаром. Але хто він отой бізнесмен сестри помовчували. Іноді мені спадало на думку, що якимось чином в отому бізнесі бере активну участь саме Катерина. На погляд — з глузду з’їхав мужик, але сумнів в охайності на перший погляд інтелігентної жінки був. Як ото кажуть — серце підказувало. Улаштувати сестрам допит з тортурами таке бажання було, але зробити це навіть сам Диявол не давав. А саме Катерина й стояла на шляху до здійснення моїх намірів.

Втомлені багаторічним животінням місцеві тополі відмирали окремими конарами. Гола чорна гілка в зеленому волоссі стирчала, як загроза небу. Насувається, наповзає чорна хмара з півдня, вітром впівнеба встає зі шляхів пилюка. На шляхах вона м’яка, приємна до ніг, але, скуйовджена вітром, перетинає вдих. Хмара то розповзається на рожеві уламки, то чорніє від гніву, погрозливо ступаючи по землі холодними важкими краплями дощу. Це безглуздя — бігти до Віри, коли за містом на зелених схилах сопок веселим звіром бешкетує злива.

Я дивлюся у вікно, щільно причинивши кватирку, але пил вже просяк наше житло. Я відчуваю його скрипіння не тільки на зубах, але й на віях, заплющуючи очі. Ніна Олександрівна затуляє лице вологою хустиною, звиняючи мене в тому, що я запізнився зачинити вікно. Вона скаржиться, що в передгроззя у неї починає конати серце. Якщо зануритись дурної думки, конає й розум. Мене дратує дурний настрій співмешканки, вона богиня в ліжку, а що до побуту — з нею очманіти можна. Все що не роблю, — не так. Ото ж, подумки, я давно вже у Віри, вона розумна жінка, з нею є про що побалакати. Була б в мене можливість спати з Ніною Олександрівною, а днювати з Вірою, не на одну жінку не полестився. Але що за життя без штукарства!

— Що тебе турбує, — питає Ніна Олександрівна, — сьогодні двічі дзвонила секретарка мера, голова уряду не може позбутися думки, що мозок твій може з’їхати набакир, і ти вкоїш щось не потрібне. Ти б подзвонив, кажуть мер й днює й ночує в своєму кабінети. А що йому, секретарка молода, вродлива, який йому смак бігти до дружини.

Щось вона вже почула про наші відносини з секретаркою мера, — думаю я собі. — У жінок собачий нюх на такі справи. Я підходжу до телефону, набираю номер і чую глухий трохи втомлений голос Андрія Йосиповича.

— Голова на проводі.

— Пробачте, Андрію Йосиповичу, секретарка редакції сказала, що ви двічі дзвонили. Якщо так, не турбуйтеся, я людина слова.

— Я певен, що це так, — відповів мер, — мабуть тобі дзвонила моя секретарка, вона зараз вдома...

В кімнаті запанувала тиша. Ніна Олександрівна дивилася мені в очі з глузливою посмішкою.  Це було незносно. Я мовчки вийшов під важкі холодні краплини дощу. Злива ще блукала в сопках, але вітер рвучко сіпав дерева за їх кучматі чуби. Теж саме робилося зі мною Тельбухи переверталися від зневіри до себе. Втратити зносини з Ніною Олександрівною — не кращий мій вчинок в житті. Я бігцем повернувся до кімнати. Жінка сиділа у кріслі , змучено всміхаючись, аби приховати радість.

— Ти сам вибрав собі долю, любий. Якщо треба, йди, але не так, щоб не повертатися. Будьмо відвертими, я буду страждати, та й ти, знахабніло підморгуючи жінкам, подумки будеш зі мною. Мій прискринок — велика рідкість, як казав наш редактор... Через хвилину ми опинилися у ліжку. 

— А теперечки йди до свого мера, якщо в цьому є сенс, — сказала Ніна Олександрівна, коли очманілий від її лестощів я мрійно блукав по закуткам зоряного всесвіту.

Людина нічого не може втратити окрім того, що має.

Злива, з блискавками й громом, йшла проспектами та вуличками міста. Сліпучі спалахи, деренчання вікон, дрож ліжка, і легке дихання жінки в недовгі проміжки тиші. Я відчував її вологий подих на грудях. Лише вранці, коли ми підвелися з постелі, я пожалів, що не пішов до секретарки. Дощ вщух ще ніччю, в низькому небі клубочилися втомлені хмари. Доки я мився та одягався, Ніна Олександрівна чепурилася на кухні біля люстерка водночас стежачи, щоб не збігла кава.

На вулиці по нас вдарив сплеск музики, то на площі Леніна молодь готувалася зустрічати чергову річницю міста.

За звичкою я дійшов до газетного кіоску, але свіжих газет ще не було. В черговому числі редактор обіцяв надрукувати мою гумореску про чудернацькі відносини підприємства зі владою. В основу сюжету було покладено документи від Красноштана. Я нікого не звинувачував, окрім Москви, яка спотворює бійки межі конкурентами. На площі Леніна ревли гучномовці. Мені вимагало значних зусиль триматися Ніни Олександрівни. Перед очима фата-морганою стояло всміхнене лице секретарки мера. Вона була занадто молодшою за Нині Олександрівну, але головне — вона дещо знала про стосунки Андрія Йосиповича з місцевим авторитетом.

— Я мушу йти, — сказав я Ніні Олександрівні, — здається мені, що редактор перестрахувався, збігав з гуморескою до мера, щоб заручитися його вказівками.

— До мера! — Ніна Олександрівна притулила долоню до мого лоба. — Чи не перегрівся ти коханням, до мера редактор не побіжить, бо дещо має від авторитета. У того більше вільних кошт.

Я вважав що мені краще стати божевільним, й жити на державні пільги, аніж заробляти прожиток, роблячи міни негайного дійства. Поцілувавши коханку в щоку, я перейшов на другий бік вулиці. Мене спантеличив її натяк про звісні їй зносини редактора з авторитетом. З крамниці знайомого митця я подзвонив в друкарню: що трапилося з накладом газети? Коректор, Тетяна Угорська, відповіла, що газету тільки-но супроводили до друку, „невдовзі забракло місця для вашої гуморески”, — додала вона стишеним голосом. Та раптом, наче промінь крізь хмару, сяйнула здогадка:  „Мій гумор редакторові до пельки, під моїм прізвищем вони друкують статтю про злочинця мера, щоб облишити Андрія Йосиповича посади, а то ще  й волі...

Я майже побіг до будинку адміністрації на майдані „Перемоги. У вестибюлі якийсь молодик з пошаною вклонився мені, і я відповів йому тим же, правда з деяким здивуванням. Андрія Йосиповича зустрів в коридорі, розповів йому про свої підозри, але не здивував його анітрохи.

— Все буде гаразд, Олександре, не турбуйтеся...

Мер міцно потис мою долоню й заклопотано попрямував далі. Я дійшов його апартаментів, відчинив двері до секретарки, але Лариси Матвіївни на місці не було. За її столом сиділа гладка літня жінка, і що мене вразило — в неї були величезні блакитні очі. Я запитав, чи буде секретарка, на що жінка стигнув плечима, відповіла, що доба старого мера скінчалася разом з його молодою секретаркою.

Я не прибічник алюзій, все у цьому світи робиться людиною. Але щоб отак, за один день змінилася місцева влада, такого на моїй пам’яті не було. Залицятися до нової секретарки я не став, не знаючі ще, хто буде її хазяїном. Тихенько причинивши двері я пішов по коридору на вихід. Мене хитало зі сторони в сторону. Мабуть я мав дуже кислий вигляд, обігнавши мене, молода жінка з підозрою озирнулася. „Чи не покликати лікаря?” — запитала. Я заспокоїв її, але усмілився запитати, що ото у них діється.

— Президент закликав своїх нащадків до підвищення ідейності. Ніхто нічого не читав, але всі говорять про якусь „”правду” про нашого Андрія Йосиповича. І що відкопав оту правду звісний місцевий журналіст. А я б запитала того писаку, в які кошти він оцінив свою зраду.

Витримати такий помордас мені довелося вперше. Здалося, що жінка надзвичайно пильно подивилася в моє лице. Удаючи байдужого я проминув її, й швидко попрямував на вулицю. Починав накрапувати дощ. Кепсько що за останні роки  вийшло з моди рятуватися в божевільних. Подати на газету в суд — безглуздо, редактор знав на що йшов. Йому світить посада шефа прес-служби у новій адміністрації. Він, як ніхто інший з нас, боявся відповідальності за життя на власні кошти. Я пішов до Віри. Але Віри вдома не було. Не  озвалася на мій дзвоник Катерина, Ларису Матвіївну застав у глибокому розпачу.

— Тебе турбують справи голови, його доля? — запитав, поцілувавши її теплу долоню.

— Мене турбує відверта брехня в вашій газеті, і саме твоя брехня. Тільки-но радіо закінчило огляд місцевої преси. Тебе зробили героєм наступної доби. Тебе зроблено злим богом нашого суспільства. Не зрозумію тільки за що. Що вкоїв тобі Андрій Йосипович...

— Заспокойся, Ларисо, нічого гидкого про нашого мера я не писав. Я віддав редакторові гумореску, ось вона, — я простяг жінці складені в чверть папірці. А що вони там надрукували, не побачивши, не скажу. Подумки, з мене зробили козла відпущення. Але кому й навіщо це здалося. Усі були такі ретельні, такі ретельні в балачках зі мною. Той же Андрій Йосипович. Ти знаєш, що він сказав мені тільки-но: щоб я не турбувався, бо все у нього гаразд. Якщо мене й використовували в якомусь злочині, то використовував в першу  чергу сам мер. Так йому було зручніше. Не здивуюся якщо сьогодні ж він улетить на свій маєток в Америці, або в Австралії.

Мабуть я влучив куди треба. Лариса Матвіївна на якусь хвильку зблідла, але швидко опанувала себе й діставши з холодильника склянку вина, поставила на стіл. Потім сказала:

— Ні, це дулівка від Андрій Йосиповича. Її зроблено з груш лукашовок його саду... А ти, Сашко, людина прозорлива. Мер й справді все знав. Посаду він залишив за чималі кошти. Хто б не прийшов на його місце, то буде людина місцевого авторитету. Тільки секретаркою при новому мері буде друга красуня.

Замість дулівки ми випили в кав’ярні по чарці „Рислінгу. Я подзвонив в редакцію.

— Боже мій, де ти, що з тобою, — стурбовано засипала мене питаннями Ніна Олександрівна. — Вже тричі тобі дзвонив Красноштан, просить негайно зв’язатися з ним. Вона дала мені номер телефону професора, але одразу дзвонити я не став.

— Буду приємно вражений, якщо виконуючім обов’язки мера завтра об’являть професора Красноштана, — сказав я, повертаючись за стіл до Лариси Матвіївни. — А очолювати прес-центр він довірить мені. Така здогадка тільки-но майнула в голові. А коли так, знайдеться і тобі, Ларисо, тепле містечко.

Газета вийшла зі моєю гуморескою в її початковому варіанті. Я реготав як очманілий. Сполохи новітньої демократії осяювали наше життя не гірш аніж сполохи соціалізму. Підмурком нової демократії були кошти. За гроші можна купити не тільки майно на Багамах, але й честь з молоду. Десять на двадцяту подзвонила Віра, просила негайно приїхати. За столом в кімнаті, окрім Віри, сиділи авторитет, Красноштан та, що мене особливо здивувало, Катерина. Мужики встали й по черзі потисли мені руку.

— Скажи відверто, Олександре, невже тобі не кортить мати добри кошти й жити на відсотки від вкладів?

Мене здивувало не саме питання, а те що задав його мені Красноштан.

— Якщо відверто, ненавиджу гроші. Особливо, коли вони не зароблені, а яв ото кажуть, впали з неба. Будуть лежати на дорозі, не підійму. За роботу лишку не візьму, не заплатять зовсім — судитися не стану. Таким мене виховала, ні, не радянська влада, таким мене виховала мати.

Авторитет щось говорив про мою чесноту, наполягав, щоб я означив на яку посаду піду в мерії, але я відмовився від посади, від гонорару за незроблену роботу, й навіть від своєї надії ще раз побувати в обіймах учорашніх коханок.

— Дурень ти, — сказав Красноштан. — Ми прийшли до влади, щоб зробити місто кращім не тільки в нашому терені, але й в самій державі. Щоб дійти мети, нам потрібні такі люди як ти. Тиждень тобі на роздум! Ти не дурень, зрозумієш, що наше суспільство переживає черговий катаклізм. Вийти з нього з найменшими втратами — чи може що бути краще...

— Краще бабратися в багнюці сучасної базарної економіки, аніж торгувати совістю. Перший ваш крок до нової Росії ви зробили, купуючи мера. Скільки дали йому грошів, я думаю, їх вистачило б збудувати притулок бездомним та сиротам діткам. Так ні, ви пішли на підкуп. Це підлота, на мій погляд. Від вас, пане Красноштан, я не очікував такого геройства. 

Мене дивувала усмішка на вустах авторитета, він наче здобрював мою балаканину, і коли я попрямував до дверей, задержав на хвилинку, щоб міцно потиснути руку.

— Я знав, що все отак і буде. Живи в чесноті, товаришу журналіст, і пам’ятай, що знаходишся під моєю охороною.

Він не сказав „під нашою охороною”, мабуть не був певен, що спілкування зі своїми співробітниками буде довгим та продуктивним. Якщо пророки не встигли врятувати світ, чаклуни й христопродавці його не врятують. Яким бізнесом займалася Катерина не знаю й досі, але здогадуюся — наживалася на повіях. Що до Віри, як згодом визначилося, вона була сестричкою авторитету. А Красноштан душе любив кошти. Що станеться ї отої їхньої затії сказати не можу, але місто за останні три роки трохи повеселішало. 

Одного я не міг збагнути, як сталося, що Ілля Бульба призначав на посаду професора-марксиста. Певна річ, разом зі Красноштаном до місцевої адміністрації прийде коло його прихильників. З тих хто на відмінно закінчував партійну школу, або читав молодим кандидатам лекції на тему неминучості приходу комунізму. Я не мав відваги прийти з таким питанням до Віри, не ризикнув подзвонити Звіру, що до Красноштана, за новою посадою він настільки змінився, що, побачивши раз, уникнеш вдруге. Він подзвонив мені в неділю, запрошуючи на приватну бесіду. Я знав що він скаже. Ще в середу Ніна Олександрівна попередила мене, що місто голови Прес-центру при мерії визначено саме мені. В моїй душі не заквилило марнославство, не затріпотіла пиха. Коли прийшов час приватної бесіди, старою брукованою вуличкою я попрямував до плавучої кав’ярні на місцевих озерах. Почесні громадяни всміхалися мені з рекламних щитів. Глядячи на них я почував себе останньою нікчемою. В дитячому парку важко дихали мідні труби оркестру. Їм забороняли грати мелодії соціалізму, а нових демократичних вони поки ще не вивчили. Моя боротьба за нове суспільство була пасивною, я вмивав руки, шкодуючи хіба що Ніни Олександрівни, моєї палички-застукалочки. За давньою звичкою я знайшов місце в темному куточку кав’ярні, замовив собі склянку сухого вина та два яблука. Мого плеча делікатно торкнулася якась жінка, я не відразу впізнав Катерину.

— Чи не впізнав? — всміхнулася, сідаючі напроти, й помахавши рукою гарсонові попросила принести бокал. Я наповнив його по самі вінця. — Так за що будемо пити, від посаді в мерії ти, як я бачу, відмовився. Соромишся відірвати ласий шматок від рота ближнього. А твій редактор лізе не пробій. Таким чином ти нічого не досягнеш.

— Якщо лізе, хай лізе, — всміхнувся я, — псувати кров вчорашнім друзям не в моєму характері. Подумки я питав себе: хто я — журналіст чи чиновник? А потім прийшов висновку, що ганебні відхилення принесуть мені більше страждань, аніж заздри, що моє місце в мерії посяде редактор.

Ми випили склянку вина й замовили другу.

— Я попереджувала Красноштана, що згоди від тебе не буде. Він не повірив.

— Я інколи не намагався осягнути, що є доброго в чиновній посаді, і, знаєш, мене охоплював жах, дивитися на людей скляними очима, відверто брешучи про неіснуючі істини. Хіба той же Красноштан мовить слово проти Іллі Бульби. Чи зробить крок в сторону.

— Красноштан не зробить, але ти...

— Те що я можу зробити, зроблю на посаді журналіста містечкової газети.

— А ти певен, що Звір не помітить твоєї зради.

— Я його не зраджував, Катю.

Скажу щиро: подумки я трохи зневажав себе за те, що відмовився нагоди мати добрі кошти, а згодом державну пенсію. Але „впертий як хохол” приказка про мене.   

 

Що до мене, я живу зі своєю Марисею, не забуваючи й про Ніну Олександрівну, бо лишитися такої коханки значило б назавжди втратити натхнення. А повернути до дружини мене знудив не зовсім добрий випадок. Останнім часом помітив що хтось за мною слідить. З чого б ото, думаю, кому шлях перетяв? А якось повертаюся до редакції в літнє сонячне пообіддя. Ніна Олександрівна на той час від’їхала до неньки в Нахідку. Обідали ми в кав’ярні з Ларисою Матвіївною, вона за моєю пропозицією робила в мерії, але не секретаркою, як раніш, а інженером в будівельному відділи. Так що про справи в будівництві докладала мені справно. Красноштаном вона не пишалася, але визначала людиною діла.

— Голови людям дурницями не морочить, і то добре. Вроджена тупість — нещастя, коли вона посідає владу, але Красноштан виказує чималу наполегливість у здійснені своїх намірів.

Але повернемося до того світлого пообіддя.

Вони йшли зустріч мене — два хлопця зі поганою усмішкою на прозорих від пияцтва обличчях. На правій руці кожного — важкі блискучі ланцюги. Це озброєння сучасних витворень влади. Що я мав заподіяти... проти влади, коли моїм озброєнням була кулькова ручка. Зброя журналіста, чи як ото лякав мене п’яний черевань на вокзалі:  борзописець, котрому давно треба обтяти язика! Хлопці з ланцюгами спльовували собі під ноги довгою,  тягучою,  як гумка, слиною. Вони гралися ланцюгами, вимахуючи кола в повітрі, збуджуючі в мене бажання вчепитися в ланцюг обома руками, заволодіти блискучою зброєю нащадків нової доби, щоб битися з ними на рівних. Та розпочати такий напад мені, як журналісту, було соромно. Може хлопцям і на думку не спадало бити мене ланцюгами. Може вони спортсмени, або клоуни московського цирку? Один зі хлопців зупинився попереду, другий зайшов ззаду. Ланцюги легенько подзвенькували . Я вже розумів, що зараз важкий цеп розірве мені потилицю, розкроїть її по самі плечі. Що я міг зробити. Лице хлопця, котрий стояв попереду, спересердя стало червоним. Він зі злістю, ущипливо сказав:

— Молитися будемо, чи як?

— Давай ланцюг, будемо битися, як чесні люди. Можна в черзі, якщо мій ланцюг розірве тобі карк.

Хлопець, що стояв за спиною, вдарив мене ланцюгом в плече. Вдарив не дуже, мені треба було відскочити, але я не відскочив, бо зробити це мені було соромно. „Гнила інтелігенція” — майнула думка, чт не остання в моєму житті, але я забув, що авторитет обіцяв мені надійну охорону. Два мерседеси ледь не збили хлопців з ніг, ланцюги полетіли в салон машини. Слідом заштовхали хлопців. Якась хвилина і наче нічого не було. Я стояв один проти гурту зівак, з котрих ніхто й не подумав допомогти мені в отому скрутному стані. Подумки я подякував авторитета за дароване мені життя. Але на серці було тяжко. Не міліція, не держава захистила мене, а злодій в минулому, чесний авторитет по прізвищу „Коваль”.

 

Зі слізьми в очах я рушив було до редакції, але, передумавши, звернув в напрямку будинку Віри. Треба було подякувати жінці за допомогу. Я купив букет квітів, невеличкий, але духмяний, зі крапельками води на веселих пелюшках Довго тискав на дзвоник, але Віри не було, я тоді я попрямував до Марисі... На той час вона встигла вже народити хлопчика. Я не зміг поздоровити її з сином,  в пологовому відділі мені сказали, що мати з дитиною сплять, а йти вдруге мені було соромно. Під дверима нашої з Марисею квартири я зовсім вже хотів тиснути дзвоника, але таким чином міг розбурхати дитину, і, припавши вустами до замкової шпарини, тихесенько почав кликати:

— Відчини, Китеня, це..., — я ледь було не промовив „твій чоловік”, але засоромився. В душі було тоскно, наче я забув про щось дуже значне, що треба було зробити якомога швидше.

Марися відчинила двері, підставила щоку поцілувати. Сказала: “ти приходив нас провідати, щиро дякую. А Сашко спить, спить і усміхається вві сні. Зовсім як ти, любий...”

Оце „любий” розірвало мене на шматки. Я впав до ніг Марисі і ревма ревів, доки не заревіла вона, сівши на долівку поряд, і втішаючи мене материнськими поцілунками в заплакані очі.

— Все буде гаразд, любий, — я знала, що в тебе багато справ, я все зробила, як ми хотіли. Я народила тобі сина, твого сина, і народжу ще... стільки тобі треба — трьох? Буде тобі три синочка, отаких як ти добрих, відважних, і біс з ними, хай будуть бабії, як їх батько. Бабіїв жінки люблять, ото ж і я тебе люблю, єдиного... на все своє останнє життя...

 

На жаль, життя Марисі та синочка, Сашка, було недовгим. Охорона „Звіра” не поширювалася на дружину з сином, їх забили ланцюгами за три дні до того, як синові сповнилося шість місяців, а Марисі двадцять два роки. І що тільки я не робив, як не благав „Звіра” знайти убивців, він тільки знизував плечима: „Ти не взяв до відома пропозиції очолити Прес-центр... а все могло бути інакше... інакше могло бути...”

Згодом я дійшов висновку, що облаву було влаштовано по залагодь укладеному плану. Облаву не на злодія, як повідомили громаду місцеві журналісти, а на мою дружину з синочком...

 

Comments