Частина 02

Частина друга

Вперше тополю я починав малювати коли мені було тринадцять років. Сьогодні, коли я пишу оці рядки, мені п’ятдесят. Тридцять сім років , час від часу повертаюся я до цієї теми, але марно. Більше сотні взірців тополі, і жодної із хлопчиком у короні. Але я добре знаю, поки мої друзі-мистці не побачать у сполохах тополиного листячка малого хлопчину, нічого вартого я не намалюю. Бо зрячий ніколи не побачить того, що відкрито зору сліпого. Сліпого земля озброїла співчуттям до одинця, напомацки блукаючого в пітьмі суспільства. Одного разу мисливець, поет народу нані, говорив мені, що хижий звір ніколи не торкне блукаючого в лісі сліпого. Бо кожен з них, сліпа людина і хижий звір, почувають себе одинцями в безглуздо збудованому світі. А що тополя? Тополя, це Всесвіт, пухир одиноцтва, в якому загубився катований життям хлопчисько. Заможні люди люблять собак, котів, але не люблять безпритульних дітей, бо заможні люди, це не люди, а символи насолоди. Все що вони мають це марення відпочинком у найкращому готелю землі. А людина марить стражданням Всесвіту. Вона шукає відповідь на питання: хто я і навіщо? Повинен же бути якийсь сенс у моєму появлені на Землі? Невже він у моєму шлунку? У кам’яному палаці зі золотим унітазом? Чи у молитві неіснуючому богові? Безліч питань, і жодної відповіді. Тому й окульбачило моє дитинство розсоху тополі, що має надію таким чином з ясувати, що ото за геніальний мистець вигадує нові кольори, та за якою потребою?

Бабуся, густо змережена зморшками, ледь посувається степовою стежкою, цяткує милицею вологу після дощу землю. Зупиняючись, короткозоро вдивляється в кущі будяків обіч шляху, довго тупцяється на місці, намагаючись щось пригадати, і знову йде, йде далі, аж поки не влучає зором в степову тополю. І раптом, наче її підмінили, наче тягар зі спини скинула, випросталася, дрібцюючи, майже не торкаючи милицею землі, пішла напрямки до тополі, впала на коліна, торкаючись лобом стовбура, і щось зашепотіла швидко-швидко, наче молитву читала.

«Невже не один я ховався в натрах цієї тополі? — майнула думка. — Мені не було дев’яти, коли ми іноді приходили сюди з Мариною. Вона була трохи старшою за мене, вчилася у п’ятому класі. Під тією тополею, натрапив одного разу на нас сивий дідуган, Семен Волик. Схопившись, наче з переляку, Марина зникла в степових квітах, а я дивився в очі Волика, гадаючи за яким бісом він причвалав до моєї улюбленої тополі.

Семена Волика я майже не знав, зустрічав іноді на базарі, або в черзі за хлібом, навіть вітався, коли він зиркав до мене своїми підсліпуватими очима.

— Як здоров’ячко, батьку? — звернувся я до діда, підперезуючи штанці найденою на шляху мотузкою.

— Живемо, як в решеті: вітер не дме, та повна хата диму, — всміхнувся Волик. — На свіже повітря надії мало, бо наш сучасний генсек такий жвавий, аж тирса на ньому горить.

Мабуть він мав на увазі Микиту Хрущова.

Тримаючись за стовбур тополі, дідуган з великим зусиллям сів на землю. Притулився спиною до стовбура, випроставши ноги, полегшено зітхнув.

—І як вона тобі, оця дівчина? Люди кажуть ви з неї одного батька діти.

Я допоміг діду витягти з-під сідниць майже непомітну гілку від тополі.

— Чому, діду ви тримаєте нас за брата з сестрою? А якщо й так, невже брат з сестрою не можуть відпочивати в улюбленому місці під тополею?

— Можуть, але не звик би ти, синку, бурлакувати?

Що я міг сказати дідові? Що батьків на місяць покликали до Києва на підвищення кваліфікації, а мене залишили під приглядом сусідки баби Килини. Днем бабуся відпочиває, а я приходжу читати книжки під тополею. А ще краще, коли поряд зі мною сидить старша за віком дівчинка, яка допомагає розібратися в деяких питаннях.

— А допомагаю бабі Килині, бо мою батьки дуже її шанують. Кажуть у свій час вона викладала в школі українську літературу.

—Можливо й викладала, тільки повикладалася до божевільні. Бо дуже освіченою була… Отож дивлюся я, не сталося б такого із твоїми батьками. Дуже вони, що батько, що мати, енергійні. До них навіть із міста освічені люди приїжджають. Чутки ходять, що збиваються в якось нову секту…

Тимчасом до нас підійшла дружина діда Мрія Панасівна. Вона чула його питання про наші відносини з Мариною, й жартома, відпустила дідові в лоба щиглика.

— Не лізь, старий, у чужі справи. Дітки самі порозуміються. А що до Хрущова, він здібний керівник, — зауважила Мрія Панасівна, сідаючи на землю поряд з чоловіком.

— Здібний, як віл до корита, — іронізував Волик, — Воно звісно… хрущ — шкідник садів та городів. За його вказівкою селяни сади знищують. Де таке бачено, обкладати податками яблуні. Незабаром на дітей податок вигадає. Кровожер клятий…

Волики поверталися з кладовища. Я допоміг їм донести до хати кошик із пустим посудом. Дід благав мене залишитися, допомогти відремонтувати ящик для вугілля. Я погодився. Після ящика, полагодив тин, потім хвіртку на даху. Три дні працював я у Валиків, а ранком четвертого Мрія Панасівна раптом залементувала, що зі скриньки щезли якісь дуже коштовні оздоблення. Разом з чоловіком вони почали копирсатися в моєму одязі, примусили роздягтися, ледь у гузно не лізли. Я слухняно виконував усі їхні домагання, бо розумів, що господарі таким чином відмовляються сплатити мені за виконану працю. Моя усмішка дратувала діда, він здогадувався за яким бісом Мрія Панасівна вигадала байку про зникнення оздоблень. На тому ж дні в пообіддя він знайшов мене у сусіда баби Килини, Петра Оставненка, котрому я латав дах шматками руберойду.

— Пробач синку, — сказав дід Семен, — не подумай що я скнара який, а Мрія моя, в неї не все гаразд з головою… Наслідки голодоморів… розумієш? Як вистигнуть кавуни, привеземо вам з Килиною…

Сказав і пішов зі слізьми на очах. Це так розбурхало мене, що я ледь не з’їхав схилом даху. Але втримався, злізши драбиною, наздогнав діда.

— Не треба кавунів, нічого не треба, я робив щоб вам краще жилося. Хіба що… знаєте… у вашому садочку повітря якесь особливе. Мені б посидіти з вами у садку на лавочці, намалювати, як летять на тлі терикону пушинки кульбаби. Кожна із них наче дівчинка у білій хустці, що замріяно кружляє у танці. Мені б намалювати отой танець…

—А фарби у тебе є? — допитувався дід.

Він мабуть нічого не розумів у мистецтві. В своїй уяві я вже тримав цілу картинну галерею. Досить заплющити очі і подумки вимовити якісь слова, наприклад «Батько під кленами» і відразу виникає перед очима батько. Він живий, рухається, всміхається, просапує картопляні грядки, а згодом поряд із батьком з’являється мати. Виникає думка: тільки б не заплакати, бо зі слізьми з уяви витече щасливе минуле. Але як втриматися від розпачу. П’ять років минуло після арешту батьків, п’ять років тиняюся я одинцем по чужим хатам, без надії що батьки повернуться. Немає у мене довіри ні до влади, ні до людей, певен тільки в одному, поки в уяві батьки рухаються, сміються, вони живі. Тому і лячно буває мені викликати їх на побачення.

—А фарби в тебе є? — перепитує дід Семен, відриваючи мене від гіркотних думок.

— Ні… я уявою малюватиму, щоб, заплющивши очі, знову все побачити. Малюнки я зроблю потім, коли прийде доросле життя і в мене буде нагода заробити грошей на фарби, хоча б акварельні…

Я повертався на подвір’я Оставненка, а дід Семен ще довго стояв, дивлячись мені услід.

Треба казати що у школі я вчився чотири роки поки не забрали батьків. Потім був дитячий будинок, особливий будинок для дітей враженят, де похмурі викладачки примушували нас зрікатися батьків, і били по голові лінійкою, коли я кричав: «ні!». П’ятий клас я так і не закінчив, утік першого травня, коли майже увесь обслуговуючий враженят персонал відбув на демонстрацію. Вже закінчувалася хрущовська розталь, неправдиво засуджені давно повернулися по домівкам, а нас все ще тримали за враженят. Втікши із дитячого будинку, я посував подалі від батьківської хати, щоб не бути спійманим знову. Посував, не знаючи що батько мій вже три роки, як вдома, що розшукує мене, тринадцятирічного невігласа, сестра матері Віра Миколаївна, яку, за зв'язок із сестрою, звільнили з посади секретарки першого секретаря місткому. Я ж майже п’ять років швендав по селам, здобуваючи собі прожиток абиякою працею. Стосовно арешту батьків у мене були свої міркування. Їх згубила наївність, безмежна віра у порядність людей. Батько був певен, що поміж освічених людей, тим паче релігійних, вислов-лення своїх думок бездоганна закономірність. Отож і шанував отця Артема, братика матері, як людину релігійного сумління. Хоча мати застерігала, що усі сучасні священики інформатори КДБ. Але батько тільки посміхався у відповідь.

— Ми нічого забороненого не робимо. Наші зустрічі ніщо інше, як пошук істини…

—А на якій же тоді істині посідає наша влада? — іронізувала мати. Микита Хрущов тільки удає із себе добродія, начебто цілком відповідає урочистому характеру торжества закону над тиранією, а подивися, що зробив із шахтарями у Новочеркаську. Під впливом нових вражень, він забув скільки селян загубив голодомором у тридцяті роки.

Я був вразливим хлопчиком, хвилювався й розчулювався від незлостивих суперечок батьків. А разом з тим безмежно вірив, що кожен із них, батько і мати, мають рацію. Вони здавалися квітками кульбаби, які були жовтими поки не зустрілися, а в сучасному житті стали схожими на пухнасті кульки, які щезнуть із моїх очей, досить подути легкому вітерцю. Так воно з часом і сталося.

А ще я помічав, що батько, та й частенько, забігає до нашої сусідки, Владаради Максимівні, і що дочка її, Марина, недаремно при зустрічі вітає мене не інакше, як «Привіт братику!» Отож коли, арештували батьків, була у мене думка, що не обійшлося тут без втручання батькової коханки Владаради. Дивувало мене, що мати наче й не помічала батькового життя на два доми, хоча в селищі про це ходили не дуже добрі плітки.

Я розумію, що церква один із інститутів уярмлювання людини. Але ж навіщо така відверта брехня? Коли у п’ятдесят сьомому році арештували моїх батьків, притулок мені дав отець Артем. Його дружина, Марія Мефодіївна, примушувала мене молитися, і я молився. Спочатку благав Бога, а потім вже вимагав, щоб він повернув мені батьків. «Якщо ти, Боже, всесильний, всепереможний — поверни!» Але у відповідь чув тільки пташиний гомін за вікном, та собачий брех, а здавалося мені, що саме пташки та собаки співпереживають мені, а Богу байдуже. І коли Артем Миколайович почав наполегливо домагатися, щоб я пішов із ним до церкви хреститися, щоб став сином божим, я відповів йому досить таки зухвало.

— Здався він мені, ваш пиха, якому бракує бажання зі мною розмовляти!

Отець Артем схопив мене за комір, зовсім як той майор КДБ, коли арештовували батьків, але я висковзнув із сорочки і стрімголов пірнув у колючі кущі терну, котрі, замість тину, огороджували церковний майданчик. Звісно, що в кущі Артем Миколайович не поліз, стояв, чекаючи що я верещатиму від болю, нахапавши у тіло шпичаків. Але я не дав йому можливості ще раз звинуватити свого Бога у пристрасті катувати діточок. Я стояв віддалік, чекаючи чи залишить Артем сорочку на кущах терну? Але, бачте, не залишив. Мабуть сподобалася, як ганчірка, щоб порохню із хрестів та ікон витирати. Так без сорочки і пішов я світ за очі, продовжуючи в уяві свої досліди зі світлом. Я давно помітив, як змінюється корона тополі при найменшому зміненні освітлення. Змінюється від різкої зміни погоди, навіть від окрасу хмарини, яка пропливає над тополею.

Комусь може показатися дивним, або нереальним, що безпритульний, майже голий, дев’ятирічний хлопчик, подряпаний шпичаками терну, розмірковує над зміною освітлення тополі, замість того, щоб йти шукати собі на ніч притулок. Але ніч в степових ковилах хіба не притулок? Хіба мені вперше відпочивати під зоряним небом. До найменшої дрібниці я можу намалювати вам ніч зоряну, або захмарену, ніч над ставом, над степом, навіть у лісі. Все це я виніс із безпритульного дитинства. Все це вмію малювати. Не вмію тільки намалювати тополю, в короні котрої сидить моє дитинство. Я добре пам’ятаю, що, сидячи на тополі, бачив, як нишпорять у листячку промінці сонця, розшукуючи мене, бачив степовий шлях, кукурудзяне поле, навіть собаку, що біг шляхом, невідомо куди, не звертаючи уваги на горобців, які купалися у м’якій дорожній пилюці. Якщо я все це бачив, чому мене не міг побачити собака, або птах, стрімголов падаючий з неба, або, нарешті, мистець, якому спало на думку намалювати своє дитинство? Невже я так і не знайду відповідь на хвилююче мою душу питання?

Спочатку мені було боязко ходити незнайомими шляхами, бо, йдучи шляхом, треба знати в якому селищі на тебе чекають. Та й поспішати мені нікуди було. Йшов собі, та йшов. Степовими стежками, або обіч залізничних рейок, від станції до станції, махав рукою пасажирам, котрі дивилися як, майнувши, щезають позаду села, посадки, зелені або золоті лани. Особливо тоскно було посуватися взимку, коли поземок забиває лице, сліпить очі, а обіч шляху жодної тобі копиці, тільки змотані вітром бадилини бур’янів.

— Мамо, якої я вам задав шкоди?! — волав я подумки, бо кричали наголос не міг з-за зціплених холодом вуст. Пальці рук вже не гнулися, мороз забирався в куфайку по самі лікті, добре ще, що була на голові шапка-вушанка, подарована тіточкою, син якої загинув, працюючи на північних нафтопромислах. Валянки подарував мені дід Георгій з Великої Олександрівки. Він натякав перебідувати зиму в нього, але син його був дільничним міліціонером, що мене й злякало. Почне питати хто я, та звідки йду, а мої, можна сказати, цілком неправдоподібні пояснення збудять підозру. У такому розпачливому стані, коли я перетинав якесь невеличке село, мене зупинила дівчинка, що бігла зі школи додому із портфелем та досить таки важкою торбинкою із магазину.

— Хлопчику, допоможи, бо руки відвалюються, — сунула вона мені до рук торбинку із продуктами.

Я, звісно, не втримав, так оклякнули пальця, але, підійняв таки, просунувши руку в отвір торбинки. Я думав дівчинка буде глузувати з мене, але вона якось дивно всміхнулася, і побігла, наполягаючи щоб я біг за нею. Добре що хатина була недалечко, а то б я, мабуть, впав на мерзлі грудки вулиці разом із торбинкою. Ніколи ще, ні раніше, ні пізніше не відчував я такої дикої втоми, як тоді. Дівчинка сама відчинила хвіртку, витягла із кишені ключа, і, ввійшовши в сіни, стурбовано защебетала:

— Бабуню, чуєш, бабуню, тут хлопчик коліє… Де там твоя сукнина?

Вона зняла з моєї руки торбинку, акуратно поставила на долівку, потім почала знімати куфайку, валянки, і, заштовхавши до веранди, усадила на диван.

Я дивився на дівчинку, як на диво-дивне, дозволяючи робити зі мною все, що вона вважала необхідним. У дівчинки були величезні василькові очі, в краплинах веснянок лице і зовсім не дитячий вираз обличчя. Такі ж василькові очі були у зовсім ще молодої на вигляд бабусі, яка принесла декілька шматочків сукнини,зиркнула на мене оцінюючим поглядом, і, сівши поряд на диван, почала легкими рухами долоні утирати у мою руку якусь неприємно пахучу речовину. Бабуся в ліву, а дівчинка в праву руки. Від болі я мабуть кривився, бо вони то і діло питали:

— Ти звідки такий веселий? Здалека, бачу, йдеш. Ще б троки і зосталася твоя мати сиріткою. Дякуй Богові, що Настю стріч тобі послав…

Я дивився на Настю зачарованими очима. Ще вчора вранці у мене виникла підозра, що у світі не зосталося жодної доброї людини. Мені не дозволили погрітися біля багаття три велетня-мисливця, які сиділи край невеличкого лісочку, за пляшкою горілки. Я сказав їм, що дуже замерз, але один із них, веселий бородань, відповів, що не треба було відриватися від неньчиної цицьки, а коли вже відірвався, то ж знав на що розраховував. Така підозра затуманювала надію що я виживу у ту зиму. Я намагався звільнитися від нищівного стану, але мороз і поземок виснажували останні сили. І раптом оця чарівна дівчинка, Настя, ласкаво-дбайлива Валентина Марківна. Від щастя, що зустрів таких людей, я заплакав. Бабуся думала що плачу від болі, а мені здавалося що я сплю і бачу вві сні чудову казку про щасливе життя в оточені добрих людей. Скільки вже часу я блукав на самоті? Рік, півтора? Мабуть більше. Це була вже друга зима моїх безпритульних блукань. Відкриті у книжках таємниці існування людини на землі ніяк не складувалися в мій півторарічний досвід. Мене тішила надія, що ще рік-другий і я стану дорослим, бо у свої одинадцять показував себе не дитиною, а підлітком. Коли, уклякши від зневіри до людей, попадаєш до родинного раю, а саме таким раєм була хатина подружжя Раїси та Василя Семенкових. Коли ввечері вони повернулися з роботи, батьки Насті, наче рідному зраділи мені. Не розпитували навіть, хто я і звідки прийшов до їхнього села. Навіть прізвища не питали, тільки ім’я, бо треба ж було якось сполучатись. Коли після вечері Настя почала питати у батька,хто такий Велес, він відповів, що це мабуть автор фальшивки під назвою «Велесова книга». Що все йде від язичництва, він наших неуків-пращурів. Я вже засинав, лежачи під ковдрою на дерев’яному ліжку у кутку кімнати, але не втерпів таки.

— Велес — заступник домашньої животини, головне божество українських селян. Його малювали із головою ведмедя, рахуючи ведмежим духом, котрого треба улестити, щоб не ображався й не приносив селянам біди. Далі вже він буде заможнім злодієм, викрадачем жінок, або Кощієм Безсмертним.

— Тобі звідки це відомо? — спитала Валентина Марківна, поправляючи на мені ковдру.

— Мої батьки працювали викладачами у школі, — пояснив я, засинаючи. — А «Велесова книга» зовсім не фальшивка, не облудне тлумачення фактів, або приватних здогадок, бо справжня правда у кожного сторіччя своя…

Про що вони розмовляли жалі, я вже не чув. Мене зморив сон. Коли я прокинувся Настя вже була у школі, а її батьки на роботі. Валентина Марківна приготувала мені сніданок, яєчню з огірками і білим хлібом.

— Їж, — заохочувала вона мене, — каву тобі із молоком зробити?

— Не питайте, їжу мені ще треба заробити. А зараз що дасте…

Сумно всміхаючись, вона спитала.

— Що ж ти ото робити вмієш, синку?

— Все вмію, Валентино Марківна, — стіни вашої хатини розмалювати, написати ваші портрети, наколоти дров, принести води…

—А вчитися тобі не треба?

—А я й вчуся… по книжкам вчуся, та ще спогадами про батьків…

Валентина Марківна не спитала де мої батьки, що з ними сталося, мабуть здогадувалася сама. Тільки й сказала:

— Через страждання батьків — страждають діти, чи скінчиться коли оця політична вакханалія! Не стримавши сльоз, я поцілував жінці руку.

Майже три місяці я жив у родині Семенкових. Весна шістдесят першого року була голодною й холодною. Я не міг зоставатися нахлібником, бо хоча й намагався їсти як можна менше, бачив, що картоплі та інших запасів у погребні майже не залишилося. Я подарував господарям родинний портрет, портрети окремо кожного, а Насті залишив цілу теку малюнків, як подяку за подароване мені життя.