Частина 27

Можливо остання 

  Син Лукерії, Василь Смілянський, закінчував Хабаровський політехнічний інститут, коли в січні дві тисячі шостого року вона таки подзвонила мені і запропонувала зустрітися. Я запросив жінку до себе в студію, де мешкав на той час одинцем-молодиком у свої п’ятдесят сім років. Жіночка аж долонями сплеснула від обурення, побачивши яке добре приміщення я перетворив у смітник. Для неї мої малюнки були дитячою забавою: якісь жінки, чоловіки, дерева, річки.

  — Вам що,  живих людей не вистачає, що ви фотокартки барвами оздоблюєте? — дивувалася вона моєму безплідному, як вона висловилася, розважанню.

  Коли ж я сказав, що живу на гроші, які одержую за свої малюнки, Лукерія довго не могла повірити.  Я почастував жінку обідом, поцікавився, чи не озвався з моря чоловік. На всі мої питання вона тільки знизувала плечима, і більше цікавилася моїми побутовими справами. Я думав що вона погостює та й піде собі, але Лукерія почала допитуватися щодо моїх коханок. А оскільки на той час остання моя коханка повернулася в обійми чоловіка, я не виключав можливості розважитися з повнотілою вродливою селяночкою. Але проблеми виникли відразу після того, як я натякнув, що за вікном вже сутеніє, так що їй мабуть доведеться переспати зі мною в одному ліжку.

  —В такому разі я подзвоню синові, щоб був свідком, — заперечила вона. — Відразу й в ліжко… я так не можу. Спочатку треба придивитися, пожити рядком. А тобі з сином познайомитися. Може де розкладачку на ніч знайдемо. А завтра, якщо гроші є, треба буде купити для мене й сина… Оці твої малюнки треба продати, якщо їх і справді купують….

  Я дивився на Лукерію і не міг порозуміти, жартує вона чи говорить всерйоз? Я в свою чергу пожартував:

  — Якщо будете мені позувати, оголені з сином, будь ласка… таке дозволено. Але студія це не житло, а майстерня. Жити в ній стороннім заборонено.

  Жінка вилупила на мене свої величезні здивовані очі.

  — Якщо заборонено, де ти в такому разі мешкаєш?

  —Я не мешкаю, я працюю. Але коли вже так сталося, я відведу вас у гуртожиток до своєї сестрички. Вона зараз у відпустці…

  —А навіщо ви мене тоді запрошували, навіщо телефон давали?

  — Було нестерпне бажання до ліжка вас затягти, цілком природне бажання. Але ви, я бачу, не жінка, а мумія.

  Вона довго вагалася з відповіддю, а потім почала докоряти, що не справдив її сподівань, давши телефон. Що це не красить мене, як мистця… Говорила вона довго, але якось ліниво, безбарвно, без образи, і я порозумів що прийшла вона до мене не без заміру. Щось їй потрібно від мене, але сказати поки що вагається.

  — Знаєш, Лукерія, не треба бути такою занудою. Я не краща особистість на землі, але й не гірша.  Пухир, чим довше надувається, тим гучніше трісне. Невідомо ще якою гидотною від нього буде тхнути. Давай спілкуватися без зайвих амбіцій. Викладай за яким бісом прийшла?

  Я рішучим кроком підійшов до неї, обійняв за плечі, наважуючись поцілувати, але вона з силою відштовхнула мене.

  —Я буду спати з тобою, але з умовою, що ти допоможеш синові відкупитися від армії.

  — Будь ласка, Лукерія, не сміши мене занадто. Сувати офіцерам хабарі в кишеню мені не дозволить моя людська гідність.

  Несподівано Лукерія почала волати, як недорізана.

  — Тобі гідність, а в мене одна надія — син. Скільки молодих горе-вояків на кладовищах лежить, хіба це армія у нас… Це не армія, а пекло, в якому чорти знущаються над нашими діточками.

  Мене починала роздратовувати ця вродлива селяночка. Я добре розумів, що жінка має всі підстави боятися за свого сина-студента.

  Я розчинив вікно і відразу в студії  почала дзижчати і битися в скло велика гнойова муха.

  — Верещати не треба, красуне, — не дуже ввічливо застеріг я Лукерію, — Я можу подзвонити кому треба, щоб його залишили при штабі. Хлопець з вищою освітою…

  Але вибити те, що запало жінці в мозок діло даремне.  Лице Лукерії скам’яніло, на очі наповзла біла плівка розпачу.

  — Бачити тебе більше не хочу… А сина я їм не віддам. Зокрема грошів у мене є врода. Не бажаєш ти, знайду іншого. Триста тисяч карбованців запросив офіцер комендатури… розумієш, триста тисяч! За такі гроші я з сином в Україну до рідної бабусі  поїду, там, кажуть, офіцери дітей не калічать. Нехай будемо злиденно жити, але подалі від хабарників-офіцерів.

  Їх і в Україні вистачає, хотів я сказати, але промовчав. Дивився на жінку й думав: чоловік її, звісно, вже не повернеться. Загинув десь, або знайшов собі жіночку освічену. Бо з такою дружиною життя солодким не покажеться.  Не щастило останнім часом мені з жінками. Можливо з-за моєї доброти? «Дружину треба на кулаках носити», — любить говорити поет Дубовицький. Не знаю вже, чи б’є він зараз свою красуню. Можливо, приїхавши в Україну,  вона за ним, як песик на мотузці. Ледь хвостом не крутить.  А що до Лукерії, вона тільки статурою секс-бомба, а в ліжку мабуть — кам’яна баба. Але й не допомогти жінці я не міг. Сказав.

  — Поїхати до бабусі я вам допоможу. Нехай син вчиться, до диплому йому ще  ледь не півроку. Коли Лукерія пішла, у мене виникло нестерпне бажання змити з себе бруд. Триста тисяч я їй не знайду, але те що маю, віддам. А цього вистачить не тільки доїхати, але й рік-два безбідно жити в Україні. Там все значно дешевше ніж в Росії, особливо на Далекому Сході…  

  Йдуть невгамовні пацюки, шикуються в крицеві шереги, об’єднуються в лави, сяють взірцями смерті на військових мундирах, охоплюючи державним рухом серця юних невігласів.  Дрижить під сталевим гусеням земля, сповнюється праведним гнівом небо: зблиснути блискавкою, гримнути громом, але чи хто почує?  Пацюки посуватимуть поки не опиняться віч-на-віч  з вояками іншої держави.  З нами Бог — грають  з повітрям знамена. Бог з нами — зблискують хоругви.  А обидва боги сидять у міцних підмурках у оточенні пацюків-офіцерів, і кожен начебто щось розуміє, але від однієї думки, сказати щось всупереч Богові,  крижаніє серце…

  Прокинувся, лагідне сонце стовбичить за вікном студії, легка ранкова прохолода заповзає в моє ліжко. Схопивши рушника, посуваю до душа, він у нас один на дванадцять художників. Але вода в ньому завжди холодна, так що бажаючих освіжитися ранком майже не буває Заходжу, стаю під холодні струмені води. Пританцьовуючи, ледь тримаюся на слизький бетонній долівці.  Всю ніч не міг заснути, мучився думками. Але охоплене холодом тіло забажало діяти. Мені треба було замалювати щось надзвичайне, щось таке, що гризло мене у неспокійному передранковому сні. Я сів за мольберт і раптом в пам’яті виник собака, який таскає за собою довгий сталевий ланцюг, і жахається людей,які мають намір йому допомогти, звільнити від. Як же це я забув, що в світі існують незалежні. Як вітер, істоти! Чого я прискіпався до жінки, яка хвилюється за свого сина. Треба зараз же подзвонити, знайти Лукерії і бігти разом до ощадного банку. Віддати їй все, що в мене є. Щоб кинути геть з себе цей ланцюг, який одного разу може  опинитися зашморгом на моїй шиї. Я схопив стільниковий телефон і майже в нестямному захоплені почав набирати номер. Металевий голос докладав, що номер недоступний. З ким вона говорить, про що? Може знайшла собі заможного молодика, який наобіцяє золоті гори, і обдурить довірливу, занепавши у відчай матір.

  Декілька разів я викликав Лукерії на зв’язок, і нарешті вона озвалася.

  — Чого тобі? — спитала роздратовано, і я пожалкував що подзвонив.

  — Вибачайте, нам треба зустрітися…

  — Добре, — відповіла вона, солодко позіхаючи, — кажіть де?

  Ми зустрілися  в кав’ярні під трьома смереками і я не впізнав учорашньої Лукерії. Зовні вона зосталася  такою, якою була учора, але настрій…  Уникаючи мого погляду, вона поцікавилася, чим її буду сьогодні частувати? Як мені спалося, що снилося? І ні натяку про вчорашню розмову, про мою обіцянку відправити її з сином в Україну. Від пива вона відмовилася,

  — Чашечку кави і вареників з сиром, якщо можна… якщо тільки можна. Мені здається що я тут зайва, приїхала, порушила ваш спокій. Зазнали ви від мене лиха, я вже думала, нехтувати будете знайомством зі мною. А ви, бачте, подзвонили. Вибачайте за дурне учора. Сама не знаю, що зі мною сталося. Одержала папірець, що чоловік загинув. Питають чи буду його ховати, чи поховають на терені загибелі. А на які кошти я його ховатиму? Учора погомоніли з сином і вирішили, нехай спить на чужині. За два роки синові копієчки не прислав…

  Ми їли вареники, запиваючи кавою. Нарешті Лукерія таки підняла на мене  очі, але відразу зашарілася.

  —У вас були якісь нічні пригоди? — поцікавився я, — Ви зранку в доброму гуморі.

  — Зі мною таке трапляється, — обізвалася Лукерія. —  Заскочить у мозок уїдлива думка, не знаю як визволитися. Життя наше селянське таке. Як взнали місцеві злидарі, що мій Василь загинув, вишикувались в чергу свататися. Яке там уболівання за товаришком. Їм моє майно потрібне, щоб пропити, і мене втягти в своє гидотне коло. Почала я їх соромити, а вони ранком, коли я до сусіднього села за хлібом пішла, хату мою спалили. Коштовне майно, звісно, встигли винести та заховати у свої печери… Думала… кінець мені. А поспілкувалися з сином, ані страху на душі, ані тривоги, ані зненависті… Не знаю тільки куди мені тепер діватися. Син обіцяв з місцевими товаришами поговорити…

  — Учора ви так уїлися до мене, думав — дурна баба, але ж ви нічого про чоловіка та пожежу не казали. Знайду я вам притулок… ні-ні, не жахайтеся, запрошувати вас до ліжка не буду. На мій смак то вже не кохання буде. А покликав я вас, поговорити про гроші, вам вони сьогодні потрібній, ніж мені. Так що запрошую до ощадного банку, відкриємо на ваше ім’я рахунок, щоб легше жилося-моглося…

  А межи тім, в душі в мене коїлося щось зовсім протилежне тому, що я заподіяв. «Я весь час роблю не те, що треба, — виникав сумнів, але, побачивши, як Лукерія підіймається зі стільця,  розпачливо хитаючи головою, засоромився за свою непевність.  — Воно звичайно, краще не поспішати, але ж треба улаштувати жінку в квартирі Ганни. Скільки ж можна оплачувати житло в якому ніхто не мешкає». 

  Я не думав, що мені колись доведеться надолужити втрачене. Я ніколи не вірив у світле майбутнє, та й що воно таке оте світло в кінці тунелю?  Колись мати казала: за що боролися, на те й напоролися. Або класичне: добрими намірами вимощені шляхи до пекла.  За яку б ідею не боролися люди, бійки поміж братами, збуджують не тільки недовіру, але й жах втратити завойоване. Ворога ж, якщо він не здається, знищують. А з остраху знищують усіх, на кого упаде підозра. І нічого тут не поробиш, така наша людська вдача.

  Йти до банку Лукерія відмовилася.

  — Якщо влаштуєте на житло, назавжди в боргах зостануся, а гроші… хіба що на перший день. Син казав що інституту потрібна прибиральниця.

  Була думка запропонувати прибиратися в студіях художників, а за одне попрацювати натурницею, але опиниться тоді моя красуня, як ягня в зграї вовків. Я порадив жінці не поспішати, доглядітися до міського життя, а тимчасом я знайду для неї щось варте її жіночим здібностям.

  Вперше за останні три місяці я заходив до малосімейного гуртожитку. В коридорах панувала тиша. Притихла навіть Лукерія.

  —У вас тут як у могилі, — прошепотіла вона, міцніше притискуючи мій лікоть до себе.

  — Сьогодні середа, мешканці працюють. Увечері будуть дзенькати посудом, а потім дивитися телевізор, або спати.

  В хоромах моєї сестрички повітря було затхле, на меблях лежав шар пилюки, так що я поспішив відчинити вікна.

  — Яка затишна квартирка, — захоплено вигукнула Лукерія. — Невже мені дозволите тут поцарювати? А це що… газова плита! Я ж колись у кулінарному вчилася, буду вас смачними стравами причащати, мені б тільки овочів та крупи…

  Я був задоволений, що таки зумів порадувати селяночку, що вона за фахом кулінар, а це означає, що працевлаштувати її можна без особливих труднощів. Перш за все медичний огляд, а далі все піде, як по маслу. Я віддав Лукерії ключі, залишив все, що було в кишені і пішов на вихід. Лукерія зупинила мене, поцілували в щоку.

  — Можна сина на вечерю запросити? І ви обов’язково приходьте…

  Я дав згоду, але довго ще не міг рушити з місця, дивлячись в її трохи  зніяковілі очі.

  Прийшовши в студію, я упав на ліжко, ослабілий, збайдужілий, хотів було в серцях подзвонити Стефанії, але перед очима майоріло лице Лукерії, її трохи зволожнілі очі, і усмішка, якою вона начебто виправдувалася за те, що не може удовольнити мої бажання. 

  Обідати до кав’ярні я не пішов, сидів за мольбертом, малював сталевий ланцюг, та начеплене на нього побутове сміття.  Як намалювати собаку ще не второпав, але в уяві бачив, як стрімголов втікає він від місцевих  прихильників, не зважаючи на п’ятиметровий залізний хвіст. Мій собака має бути утіленням не тільки свободи, але й рабства. Але як поєднати оці дві  протилежності, щоб вони, з першого погляду на малюнок, западали в очі? Ланцюг має бути важким і легким рівночасно.  А яким має бути собака, котрий якимось дивом  уникнув  в’язниці? І як же він легко втікав! Як це подобалося йому — втікати від людей, котрих долав нетерпець зняти з собаки нашийника. Собака не уникав людей, навпаки, він наче дратував глядачів, наче соромив кожного з нас, що це саме ми начепили йому ланцюга на шию.

  Десь о шостій подзвонила Лукерія.

  — Не забув про вечерю? Благаю, приходь. Синові казала, що познайомлю з людиною, яка зійшла з неба, щоб підтримати нас на важкій днині.

  Якби Лукерія сказала: «не забули про вечерю», я б, можливо, не пішов. Але вона вперше зверталася до мене на «ти», і моїм тілом прокотилася палка хвиля надії на можливість кохання. Собака вилетів з голови. Я почав похапцем голитися, прасувати нову сорочку, і що дивно, робив це так гарячкувато, що сам не розумів — за яким бісом? Десь о пів на восьму я вже підіймався східцями на поверх. Незнайомі жінки витали мене на східцях, я відповідав доброзичливою усмішкою. Затримався був у коридорі, щоб перекинутися словом з сусідом Павлом Жуковим, який повідомив мені що одержав листа від дружини, яка нарешті повертається до нього, бо її ненька, яка довгий час хворіла, віддала богові душу.  Я висловив йому своє співчуття на втрату тещі, але забігти до нього, пом’янути відмовився, покликавшись на термінові справи.  Павло лише кивнув головою. Я дивився на нього із співчуттям, але не тому, що померла теща, за два місяці, поки дружина доглядала за ненькою, він втратив свій колишній запал, і, як я помітив, почав спиватися. Якщо раніше він прожогом злітав по східцях, то тепер ледве пересував ноги. Мені було трохи  соромно, що не знайшов часу забігти до сусіда, але що я міг зробити? Утримати руку з чаркою, коли він її понесе до рота?  Та й не знав я, що дружина Павла з’їхала, бо свій клопіт був, не вистачало часу здійснити деякі задумки.

  Коли я подзвонив, відчинив двері син Лукерії, Василь. Хлопець на голову вищій за мене, білявий, як його мати і, здалося мені,  дуже ввічливий. Він чекав поки я подам йому руку, і, схилив голову, називаючи своє ім’я.

  У мене вдих перехопило, коли я побачив Лукерію. Вона промінювала таким сяйвом, такою радісною усмішкою, що голова моя запаморочилася. Я стояв перед нею зовсім розгублений, не знаючи як діяти далі: поцілувати красуню в мене не вистачало відваги. Сучасна зачіска, фарблені очі: невже сама все зробила? Що до юшки та вареників, нічого смачнішого їсти мені не довелося. Хіба що в дитинстві, коли, голодному, перепадав шматок кукурудзяної каші-мамалиги.

  Після вечері Василь почав допитуватися що за малюнки стоять по кутах кімнати? Він вже понишпорив, не втерпів дочекатися господарів. Це мені не зовсім сподобалося, але  дорікати хлопцеві я не став.

  —В лівому кутку — роботи моєї сестрички Ганні Гідної, в правому — мої незакінчені, написані коли був у дурному гуморі. Я ніколи не виславляв свого обурення за кривди, які зазнавав в житті, але й мовчати не міг. Ото ж і малював оті страхіття...

  Легкими рухами пальців поправляючи на потилиці своє довге пряме волосся, Василь зауважив, що з такими малюнками краще не впадати на очі владі.

  Лукерія з погордою дивилася на свого сина, а мені спало на думку, що треба віднести малюнки до студії, бо кожний натяк провокує конкретні дії. Несподівано до самого себе я з іронією помітив, що таким чином мої батьки колись попали на очі КДБ, а зрадили моїх батьків коли мені було дев’ять років. Приходив якийсь пацюк, придивлявся, нишпорив по куткам, а потім строчив доноси куди слід. Таким чином я зовсім ще хлопчиськом зазнав безпритульне життя, мешкаючи поміж небом та землею. Ото ж і малюю того пацюка…

  Не знаю вже, що на мене зійшло, але не сподобався мені син Лукерії. Шпортати у чужих речах останнє діло. Я відразу попередив, що квартира це не моя, а моєї сестрички, батько якої має високу посаду в Москві…

  Василь, мабуть, втямив яка мене муха вкусила, але не вибачився. Я зібрав до купи усі картини, зв’язав їх мотузкою і, покликавшись на занятість, вийшов на подвір’я. Мене супроводжувала Лукерія. Поки я дзвонив Остапу Келиху, щоб приїхав допоміг мені перевезти до студії картини, жінка хапала мене за лікоть, допитуючись, чого я так раптово зірвався з місця. Не сподобалася вечеря, чи що. Я заспокоював її, казав що готувати вона вміє краще за усіх господарок, яких мені доводилося зустрічати. Що я її обов’язково влаштую куховаркою в один з ресторанів. Вона побіжно поцілувала мене в губи, але це не зворушило мене. Коли під’їхав Остап, я побажав жінці на добраніч і мовчки шмигнув у машину.

  — Дивлюся на тебе й очам своїм не вірю… Від такої кралі збіг, і хто… Петро, місцевий Казанова.

  — Жіночку з синочком пожалів, а студент почав нишпорити по речах Ганни, та ще й натякати що за такі малюнки можна термін одержати…

  — Не звертай уваги на дурня.

  — Від таких дурнів я все своє життя в дурнях ходжу. А жіночка насправді красуня, куховарка за освітою, але жодної книжки за своє життя не прочитала.

  Я, звичайно, не знав, читала взагалі Лукерія книжки чи ні, але побіжне враження було саме таке. Як би там не було, але афішувати красуню  я не хотів.  Доходити суті  відносин матері з сином, або ставлення до мене, треба було самому.  

  Наступного дня я одержав від Ганни листа. Ластівки по стільниковому телефону були завжди лаконічними: «В мене все гаразд», «Батька поховали з почесною вартою», «Працюю з папірцями батька»… І нарешті оцей лист.

  «Вибачай, братику, якщо, на твою думку, щось роблю не так. Після смерті батько залишив чимало нерухомого та рухомого майна. Заповіт на спадщину торкається нас обох, так що тобі обов’язково треба їхати до Москви. Гроші на подорож я надіслала. Ганна»

  Новина була настільки непередбачена, що я декілька хвилин бігав по студії, як очманілий. Ганна ошелешила мене своїм листом. З якого переляку її батечко згадав про мене? Ґвалтівник та вбивець моєї матері заповідає мені частину свого майна. Бажає повинитися таким чином перед своїм сумлінням?  А можливо… ні-ні, такого не може бути. Думка виникла несподівано, але в ній був деякий сенс. Можливо гебіст неповинен у смерті матері? Можливо він кохав її, а вона кохала його? Бо ж красунею була, розумницею. Якими тільки епітетами я не облагороджував свою неньку! Спочатку я відхилив прохання Ганни їхати до Москви. Але невдовзі вона подзвонила, благаючи бути людиною, бо без мене вона не одержить дозволу на володіння частиною батькового майна, а також  розташованих на банківському рахунку грошів. Я нічого не розумів: чергова казки «Тисяча й однієї ночі». Бідному художнику на тарілочці в золотій облямівці підносять палац з майном та золотими монетами. І хто заповідає, людина, яка закатувала матір? Але ж просить сестра. Треба їхати, осмислити все на місці. Як завжди в хвилини нервових зворушень, у мене виникло нестерпне бажання бачити біля себе рідну людину, звичайно жінку. І звичайно Стефанію. Я подзвонив їй по стільниковому.

  — З’явися, рибонько, а то вмру…

  Бажання опинитися в обіймах Стефанії було нестерпним. Мабуть в моєму голосі було щось таке, що налякало жінку.

  — Зараз буду… тільки нашвидку, добре?

  Вона прибігла, трохи захекана, замість коштовних парфумів пахла  домашнім борщем з легким присмаком часнику. Але це мені не заважило, не відбило бажання вчепитися в неї як кішка в миша. Добре що вона втямила зачинити за собою двері. Роздягав я її вже в ліжку, коли відхлинула перша хвиля несамовитого бажання. Тоді я вперше здогадався, що Стефанія дуріє від захвату, коли її беруть силою. Нестямна жага самця викликає в неї  відповідну реакцію. Яке там нашвидку! Після бурхливого кохання ми поснули, як мертві. Не чули навіть музичних дзвінків стільникового телефону. То мабуть Микола шукав свою дружину. Але хіба не сам він повинен в тому, що його дружина опинилася в моєму ліжку? Він був коханцем моєї Галини, ото ж хай набирається терпцю, коли його дружина іноді прибігає до мене. Бо іноді мені потрібне її кохання.

  Коли прокинулися, Стефанія сказала:

  — Микола мене вб’є…

  — Тоді ходімо до нього разом. Я скажу що мені негайно потрібна була натурниця. А що поснули разом, так це ж не вперш. Чи є сенс звертати увагу на такі життєві дрібниці.

  Від моєї допомоги Стефанія відмовилася: побігла в бібліотеку, де працювала. Відчиняючи їй двері, я запропонував пообідати в розташованому недалечко від бібліотеки  ресторані. Вона похапки цмокнула мене в губи.

  — Краще я прийду до тебе. Відпрошуся з роботи, бо, здається мені, вночі ми з тобою чогось недоробили…

  Тепер я вже знав як мені з нею поводитися. Стефанія клекотала, як гуска, коли швиргонув її в ліжко, коли летіли гудзики, тріщала білизна від моїх дужих пальців, а я тим часом висмоктував з її  вух коштовну облямівку.   

  З Бабурою ми посварились коли я почав писати про свої життєві мандри. Він наполягав, щоб я писав повість російською, бо українською мовою ніхто читати не буде.

  — Порозумій, Петре, — в захоплені гасаючи з кута в кут по студії, волав Степан. — Українською мовою в Україні ніхто не розмовляє, а читають по селах учорашні «бендери».  Невдовзі їздив до сестри і що ти думаєш: жодної газети україномовної не бачив. Наполягаю… пиши російською.

  Але я відповів категоричним «ні!».

  — Порозумій, Степане, писати про батьків, які загинули за велику пошану  до рідної Батьківщини, до її мови, це зрадництво. Якщо когось зацікавить, хай перекладають, але я певен цього не зробить ніхто.

  — Бо від твого твору буде тхнути відвертим українським націоналізмом. Коли так, спілкуватися ми з тобою не будемо. Ми стоїмо по різні боки барикад…

  У моїй пам’яті зринула картинка дитинства: до школи прийшла мати хлопчика, окажись Славки Козодоїва, і категорично заявила моїй матері, викладачки української мови та літератури, що її син відмовляється відвідувати її уроки.

  — Досить йому російської літератури. Пудрять хлопцю мозок дурними віршами. Хтось сидить пише, а йому вчи!

  —В такому разі вам треба йти до російської школи, — ввічливо відповіла мати. — Є в нас така школа, ведіть, будь ласка, бо в нашій, якщо діло дійде до атестату, двійка йому забезпечена.

  З цієї Козодоїхи, як її називали в селі, й почалися перші наші неприємності. Жінка писала листи до міністерства освіти, потім почала судитися, і хоча закон був на стороні вчительки, мати перенесла  першу нервову кризу, коли їй було присуджено вибачитися перед Козодоїхою нібито за нечемну розмову з селянкою. Після того суду від Козодоївої вже нікому в селі спокійного життя не було. А Славка відмовився вчити не тільки українську літературу, але й російську. Була чутка, що його забили у таборі, куди він сів, зґвалтувавши свою сестричку Нюру. Так воно завжди буває, велике злодійство починається з нестямного піклування матері за своєю нерозумною дитиною. 

  Ця розмова відбувалася в студії Степана Бабури. Мене питали, чи довго ще буду зволікати оформлення своєї виставки.

  — Все, що обіцяв, я виконав, тепер ми квіт. Я зціплю рота й буду мовчати.   Не дуже мені подобається ваша гра в комерційні ідеали: підприємець підприємцю — вовк. У вовків, на відміну від сучасних підприємців, є своє вовче сумління.

  — При зустрічі вони тобі чоломкають?

  — Ні, лапою махають, а вовчі генерали під козирка беруть.

  Бабура рішуче покрутив головою.

  —В Росії ув’язнення людей катами стає звичайним ділом. Вночі краще на вулицю не виходити. Якось повертаюся від коханки  головною вулицею. Розумієте… головно.. Зупиняється поряд машина, всюдихід зі запасним копитом на потилиці. Водій питає: сідай, тобі далеко? Я мовчки посуваю далі. Тоді відчиняються дверцята, виходять двоє, хапають мене під білі рученьки. Ото вже сміху було: тому, що стояв ліворуч, я головою носа роз’юшив, а другому сунув руку в штанці, схопив за те, чого у нього немає, і так стиснув, що, сердега, впав навколішки і волав так, що пташині кубла з гілок посипалися.  

  Стефанія сміється, коли я, засапавшись від бігу, хапаю її за плече, і, нахилившись до лиця, намагаюся поцілувати. Але що ото за поцілунок, коли жінка сміється: то губів, то зубів, то язика торкаєшся, то несподівано до рота попадає ніс, а довкола нас люди, і не кожному подобається наша гра.

  — Добре, ходімо до мене, — сказала вона нарешті. — У Миколи мати захворіла, учора літаком полетів. Це на тиждень, не менш. Так що задовольняй свою душу…

  Стефанія була певна, що задовольняти я буду саме душу, а не тіло, бо вірила, що я в неї закоханий до нестями. Скажи я, що вона верзе дурниці, Стефанія могла відмовитись від свого наміру. Кохаю я її, чи ні, про це я ніколи не думав. Мені було з нею затишно, а палке бажання виникало тільки після того, як ми довго не бачилися. Ми майже підійшли до її дому, коли я заквапився. Можливо мимохіть помітив лице Миколи в вікні, або було яке передчуття, я рвучко відвів Стефанію за хлібний кіоск.

  — Здається мені, що твій Микола вдома, збрехав либонь, що мати захворіла. — виказав я своє передчуття.

  —З якого часу ти таким полохливим став. Якщо не улетів, що з того. Мені нарешті остогиділи його мандри від Галини до Килини. Так що… ходімо. У мене своя кімната у нього своя…

  Мені здалося ніби Стефанія добре знала, що Микола  вдома, але використовувала мене в своїй не зовсім небезпечній грі. Якби вона не була одною з героїнь моєї бувальщини, я б відмовився ризикувати, але роману потрібен напружений розвиток.

  — Ну що ж, Стефаніє, заради тебе я згоден на все. Тільки, думаю, в присутність Миколи в ліжко ти зі мною не ляжеш.

  —Я його вижену геть, хай йде до твоєї Галини.

  — Вона все ще називала Галину моєю, хоча та вже мала дитину від другого чоловіка. А можливо й від Миколи, бо свої відносини з ним не переривала. А можливо… можливо й від мене… Від такого припущення по тілу прокочувалися бурхливі хвилі й досі незнайомого мені хвилювання.

  Коли підіймалися східцями на третій поверх, я був певен що доведеться боронитись. Перед дверима Стефанія обернулась, нервово всміхаючись, і я порозумів, що ще крок і з головою пірну в чергове безглуздя своєї невгамовної коханки. Ми саме цілувалися коли Микола відчинив двері. В руці він тримав флотського шкіряного паса з бляхою. Я не раз чув розповіді Дубовицького про те, як матроси билися пасами з сухопутними вояками. Але в мене озброєння не було, навіть такого. Я блискавично встав попереду Стефанії, підставивши себе під можливий напад. Зіщуливши очі, сказав.

  — Ти розлучив мене з Галиною. Вона тобі подобається, то вже йшов би до неї. Кепсько, коли чужа людина твого сина виховує.

  — Звідки ти взяв, що Петрик мій син? — помахуючи пасом, роздратовано вигукнув Микола.

  — Ти й сам про це добре знаєш. Визначався вже б ти зі своїм містом перебування, щоб дружину не торувати та дати можливість  визначитися мені.

  — Ти маєш намір одружитися зі Стешею. Хто б тобі повірив? Хіба що вона, тільки запам’ятай, залицяльників у неї вистачає. Я й бігаю від неї, знаючи її розбещеність у ліжкових справах.

  Коли я обернувся до Стефанії то побачив на східцях подружжя Макогонів, яке мешкало на четвертому поверсі. При свідках Микола бійки не почне, в цьому я був певен. Отож стояв, ледь стримуючись щоб не засміятися. А Микола все ще дратівливо розмахував своєю флотською бляхою.

  Краєм ока я помітив як з квартири ліворуч вийшли жінка в білому пасмі, і зупинилася, запалюючи цигарку.

  —І не соромно вам, стоїте наче півні в чергу за куркою. Я вже міліцію покликала, — єхидуючи мовила вона.

  Мені все більше не подобався очевидний замір Стефанії, спровокувати Миколу на бійку. Оці Макогони, сусідка в білому пасмі волосся, яким чином вони опинилися поряд? А тим часом, поклавши руки мені на плечі, Стефанія легенько підштовхувала мене до відчинених дверей.

  Я сказав

  — Добре, Миколо, пожартували й досить. Стефанія сказала що ти відбуваєш у відрядження. Може обмиємо таку нагоду? Пляшка горілки в тебе знайдеться…

  Я усвідомлював що жінки дивляться на мене очима Стефанії, що запрошуючи мене до себе, вона мала намір спровокувати сварку і таким чином на якийсь час збутися чоловіка, а заодно й мене. Ця здогадка так розсмішила мене, що я, ледве втримуючись щоб не сказати Стефанії, що я про неї думаю, запропонував Миколі тимчасове перемир’я.

  — Я думаю, Миколо, що твоя дружина шукає можливість переспати зі своїм черговим коханцем. На готель він немає грошей, а ти у відпустці, стирчиш вдома. Може поважимо чергову жіночу хіть, підемо до мене в студію?

  Лице Миколи з рожевого стало білим. Стефанія, штовхнувши мене в спину, стрімголов кинулася вниз по східцях. Розмахуючи пасом, Микола побіг за нею, а я залишився стерегти відчинені двері. Звичайно, роздратований чоловік не спромігся наздогнати обурену моєю зрадою жінку. Коли приїхала міліція ми з Миколою сиділи за столом, мовчки пили каву з печивом. Білява жіночка виправдовувалася, стоячи перед міліцейським сержантом з цигаркою в руці.

  — Сварку хотіла спровокувати моя дружина, — підтримував сусідку Микола, — але нас, моряків, на дурничку не спіймаєш.

  —А де ж вона зараз, ваша дружина? — поцікавився сержант.

  — Думаю, сидить собі десь, міркує як нам помститися.

  Сержант обійшов кімнати, думав, мабуть, що Стефанія десь пов’язана з кляпом у роті лежить. Потім зайшов до сусідки, про щось довго питав її, а коли вже з’їхав, ми з Миколою не помітили. Бо дістали таки пляшку. Пияка з мене ніякий, але почував я себе тоді дуже кепсько, ото ж і проковтнув чарочку. А  ввечері до мене в студію прийшла Стефанія.

  — Вибачай, Петре. На мене наче затьмарення яке зійшло. Прийшов у бібліотеку відомий московський поет, почав залицятися, і так мені закортіло переспати з ним, що не знала як  збутися Миколи.

  —А поет цей, він що не в готелі живе?

  — Не знаю, але до готелю не кликав.

  — Може злодій який чіплявся, а не поет. Привела б додому, а очунялася — коштовне майно за коханцем втекло. Такі випадки в нашому місті вже були. Жінок вони, правда, не вбивають, але ґвалтують й розписуються на животі: тут побували… і декілька підписів. Зараз криміналісти по отим підписам шукають злодіїв, та де їх знайдеш. Можливо це роблять саме ті, хто їх шукає…

  Стефанія наполягала залишитися в мене на ніч, але я не звернув на це уваги. Сказав що о десятій на мене будуть чекати, та й не можу я кохатися з жінкою, яка вчинила мені таку підлоту.

  Звичайно, ніхто тоді мене не чекав. На той час я ще не відійшов від образи на свою волелюбну паличку-врятуваличку. А десь через місяць, коли зовсім занепав духом, я таки подзвонив Стефанії.

  — Десь за хвилину переходитиму попри вашого будинку, будь ласка, вийди назустріч?

  Відповіла Стефанія, як мені здалося, з великою радістю.

  — То вже краще заходь сам. У мене до тебе стільки різних справ…

  — Знову з Миколою стравиш.

  — Позбав Бог, Петре, — голос у Стефанії став тихим і сумним.

  Я й сам почав вдаватися в журбу та тугу. Пам'ять повертала мені кращі дні нашого кохання. Так тяжко мені вже давно не було. Треба сказати, що після отої сварки, я увесь час думав про неї, хоча забороняв собі це робити. Мене гнітила сама думка, що я знову опинюся в обіймах жінки, яка гідна спровокувати мене на дурний вчинок. Я хотів як можна швидше збутися почуттів до Стефанії, але даремно. Мене починала бити трясця, коли я уявляв собі її в обіймах якогось чужинця. Вона якось  зізналася мені, що решта її вчинків поза свідомістю. Іноді, наче спалах у серці, закортить побачити якогось красеня без штанів у ліжку, і хоч волай терпцю не вистачає. Що я міг тоді сказати у відповідь? Хіба зі мною такого не траплялося. Але ж я утримував себе: чимало вродливих жінок швендає містом!  Не повзати ж перед кожною на животі. Можете бути цілком певні, під спідницею у красунь нічого особливого не побачите. У красенів теж саме. Але ж уява бешкетує.

  Того вечора я без дзвоника попростував до Стефанії: був певен що все буде гаразд, бо Микола, як мені повідомили, після довгих вагань, залишився у Галини. Її новий чоловік, взнавши, що годує не свого сина, вчинив дружині добру побутову драму, і терміново подав на розлучення. Тепер вже мені треба було робити вибір. Зустріла мене Стефанія з повним переконанням, що з цього часу я цілком переходжу в її приватну власність. На столі стояла пляшка з білим виноградним вином, ваза з фруктами, ціла шерега салатів. Наче хтось в потилицю мене штовхнув, майнула думка: а чи на мене вона чекала? Я схопив її в обійми, і, штовхаючи до ліжка, кричав, перериваючи крик, поцілунками.

  — Так що, не з’явився твій красень? Мене перехопила? Будеш клястися у вічній відданості!  А я тобі не вірю, чуєш, стерво, не вірю…

  Я лоскотав губами її вуха і вона сміялася, не розуміючи про що я гуторю, та й сам я не розумів, бо в такому буремному настрої ніколи раніше не перебував. Що там вже було далі, що діялося і як довго ні я, ні Стефанія так і не втямили. Вона тільки спитала: що се було? Ти що, бісові душу запродав?

  Може й так, може й допомагав мені біс на той час показати жінці на що я ще годен. Вже сутеніло, коли ми посідали за стіл пити біле вино й виколупувати із виноградних грон духмяну білу ягоду. В мене навіть думки не виникло запитати: для кого готувала, бо був певен, що саме для мене. Бо заспокоєний був, затишний, як  степ після грози з дощем та блискавками. Була навіть думка об’єднати своє життя з життям Стефанії: вона жінка демократична, якщо й гульну з якоюсь кралею на стороні, скажу помстився за минуле. Але коли вже прийшов до студії, сів за мольберт малювати полум’я, бо настрій такий був, десь у самісіньких витоках душі заметушився гробачок ревнощів. «Жінка вона полум’яна, як багаття, котре я ніяк не можу змалювати, як би мені не згоріти в її полум’яному характері. Однієї думкою буду жити: чи не закортіло моїй коханій дружині зазирнути в штани вусатого грузина, або цигана якого?  Поки малював полум’я, бажання одружитися за Стефанією наче й не було. Ревма ревло полум’я на картині, довгі язики закручувалися в спіралі, повітря над багаттям яскрило лелітками, разом з димовими кільцями вони формувалися в розкішну кучму жіночого волосся, за вихором котрого ледь просвічувалися шкідливі жіночі очі і білозуба усмішка, звісно не Стефанії, бо таке буйне волосся було тільки у моєї першої дружини Галини. Чи й справді така задуха стояла надворі, чи йшла вона він намальованого мною багаття. — моторошно мені якось стало, ледь голова обертом не пішла. Відчинив я стулки вікна, відчинив навстіж двері, довго простував з кута в кут, буцаючи ногою надувну рожеву кульку, яка невідомо звідки потрапила до студії. Буцав поки кулька луснула, налякавши мене і мистця  із сусідньої студії Василя Хмару. Він відразу ж прибіг до мене, подумавши мабуть щось дурне, а коли вже прийшов, як завжди, вдарився в філософію. Спочатку про російський великодержавний шовінізм який діє у росіян на підсвідомості, потім про мову, оперуючи висновками Івана Дзюби з його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація». Звичайно це від Дзюби: «позбавити народ його мови — це вбити народ».

  — Що залишилося від народу нані, — вів далі свою проповідь Василь. — Якась там жіночка виробляє рибині шкури, гуторячи російської зі своїми учнями, хтось витинає національні візерунки та мережі. Але в усьому цьому присутній присмак російського мистецтва, бо мислення у людей російське, бо не живе в їхніх серцях полум’я батьківської мови. Немає мови… щезла… Потім, сівши на моє місце за мольбертом, Хмара довго мружив очі, наче боляче було йому дивитися на полум’я, і нарешті перейшов на мою особистість окремо.

  — Ти, Петре, ворохобна людина, твоє щастя, що на життєвих шляхах стрічалися тобі порядні люди. Не потягли до в’язниці, не викликали на відвертість, підозріливо озираючись чи не підслуховую хто вашої розмови...

  Василь Хмара мав рацію. В шістдесяті роки в Україні мій довгий язик збурив би кожного, хто  молився Кремлю, зазіхаючи на черговий східець номенклатурної драбини. До Далекого Сходу на ту добу потрапляли далеко не слухняні діти батьків-комуністів, вони вже мали деякий досвід хрущовської розталі. Якщо вони й присягнулися на вірність владі, до самої влади ставилися з підозрою. Вони й на схід приїхали, щоб триматися подалі від Москви. А діти України ніяк не могли приборкати в собі дикої жаги до панування одне над одним. Немарно існувало визначання: «українець без шлички, що літак без пропелера». Чи від заздри, чи він невгамовної натури, сварилися брати, йшли війною брат на брата, зраджували заради посади, щоб згодом опинитися під п’ятою, покликаного на допомогу ворога.

  А Василь Хмара? Він б’є себе в груди, визначаючи себе справжнім українцем.

  —В мене батьки українці, я українець на сто відсотків, але не можу порозуміти, що діється в Україні. Як можна славити Мазепу, коли він зрадник. Зрадників не шанують у всьому світі…

  Не питайте Хмару, кого зрадив Іван Степанович, він слухати вас не буде, бо в мозок йому клином вбили московіти слово «зрадник». Українських авторів, які писали про Мазепу, звинувачує у брехні, про вірші, які писав Мазепа, каже, що вони писані іншими поетами. Люто ненавидить Хмара Симона Петлюру, кепкує над вояками Степана Бендери. Але ж українець! Листи додому пише тільки мовою, спілкується зі мною мовою своїх пращурів…

  По кілька днях після отої нашої словесної перестрілки, зайшов до мене в студію Бабура.

  — Там Хмара проти тебе усяку нісенітницю меле, начебто ти сієш ворожнечу поміж народами, шануєш ворогів нашого братерства з росіянами. Треба бути обережнішим, бо Хмара він і є хмара…

  Коли я намалював хмару з лицем Хмари, яка ллє на землю замість дощу струмки бруду і подарував малюнок Василю на день народження, він подав на мене в суд, як на наклепника. Такого ще в нашій спілці не було, художники і поети підтримали на суді мене, доказавши що в лиці хмари нічого загального з лицем Хмари не існує. Та й сам малюнок несподівано щез.

  Після суду, коли усі мистці відвернулися від Василя, я зайшов до нього в студію. Він лежав зіщулившись, у легкому безпокійному сні. Раптовий біль опік моє серце: хіба не я спровокував Хмару на такий вчинок? Далися мені оті розмови про героїв та зрадників України. Виховували Василя російські викладачі, та радянська пропаганда. Розбудив я його, коли вже зовсім засутеніло, а з південного сходу, з-за далекого Хєхциру наповзли на місто чорні грозові хмари. Я запропонував Василю прогулятися, можливо навіть під зливою.  Я з дитинства любив бігати степом в обіймах з дощовими струменями. А коли вже заблимають блискавки та загуркочуть громи, почуваєш крила за спиною. Наче сам Бог кличе тебе на двобій, і ти згоден зчепитися з ним у нерівній бійці. Але є надія, що блискавка мене не дістане, а що до громів, від них тільки земля дрижить, а мене охоплює нестямна радість. Бо я знаю, що таким чином цілуються в небі величезні дощові хмари, наповнені водою пухирі.  Але поки що темряву ночі полошило хіба що гиркання грому на сході, за далекими сопками, та іноді, наче спросоння в одному з підмурків будинку гавкав безпритульний собака.  Коли-не-коли за домом на вітру сполошено спалахував на стовпі ліхтар, і також раптово згасав, роблячи мряку ще чорнішою, непрозірнішою. 

  Якби з нами зараз був Дубовицький, він обов’язково прочитав би нам свої вірші: 

  Не гиркай, Боже, на своїх дітей,

  Вони, шановний діду, не лякаються

  Не блискавок твоїх, нехай їм трясця,

  З-за них конав на скелі Прометей. 

  Але далі були рядки, котрі я заборонив би Дубовицькому читати при наявності Василя Хмари.  

  З-за них конав, прикутий до Вкраїни

  Ланцем своєї болі за людей,

  Іван Мазепа, син тяжкої днини,

  Привабливий до волі Прометей. 

  Навіщо зайве дратувати художника, блукаючого в чагарниках минулого. Хай шанує Петра, коли йому подобаються тирани. Взнавши, що я бачив на смітнику голову Сталіна, Василь майже тиждень перелопачував сміття, поки не знайшов що шукав. Нехай кляне Сполучені Стейти Америки за руйнування радянської країни, бо жилося тоді митцям не так голодно, як сьогодні. Я й сам іноді думаю, якби мені довелося пережити свої митарства при сучасній владі, що б зі мною сталося? Загинув би в багні придорожнього кювету. Бо буваючи в сучасних селах, бачив як животіють люди, як спиваються викинуті геть з життя здорові ще молоді мужики, як марніють жінки, забувши про своїх діточок. Хіба не такою була Україна, роздерта на шматки загарбницькою політикою Петра Першого?

  Мовчав я, йдучи поряд з Хмарою. Але кричала душа, так кричала, що він, мабуть, почувши, сказав:

  —Забудьмо. Можливо я помиляюся. Не дуже охочий був я до книжок дитинства, та й зараз не дуже шаную чтиво. Бо кожен описує не як було, а як йому забажалося написати. Читаєш статтю, про котру йде річ, що надто мудра, а замість мудрості в ній відверта брехня. Але ж загал читає.

  Чекаючи на дощ, ми поволі пройшлися площею Леніна. В білому сяйві блискавок лице Хмари здавалося мені  неприродно блідим. Блискавок він не лякався, а коли гиркали громи, втягував голову в плечі, скоса зирячи в небо.

  — Останнім часом у мене виникає сумнів щодо моєї правоти. Може й була у Мазепи причина зненавидить російського царя. Можливо це так, але ж треба виховувати патріотів.

  — Патріотів ненажерливості? Російські політики стверджують буцімбито піклуються про український народ. А чого ж тоді забувають про свій, російський? Владним урядовцям ніколи не обридне бундючитися у своєму себелюбстві. Як Петро Перший ділив землі України поміж своїми дармоїдами, так і сучасні російські олігархи пускають слину, побачивши шматок білого хліба в руці українського селянина.

  Не знаю вже, яка іржа гризла мені душу, чи не Прометеїв вогонь палав у шлунку. Хотілося мені, щоб одностайно прокинулися українці усього світу і втямили нарешті таки, що поки що є можливість Україні стати на крила, треба об’єднатися в єдиний народ, як то зробили євреї, а не шматувати державу — кому більше дістанеться.

  Злива була така, що вже за хвильку ми були мокрими. Списи блискавок пролітали між нас, громи гуркотіли над головою, в коліно на площі стояла вода.

  — Не охочий я до таких прогулянок, — сказав Хмара. — Про тебе кажуть, що ти за свої п’ятдесят років ні разу в лікарні не був. Хіба таке можливо?

  — Про це ти сам себе питай, можливо чи ні? Все можливо коли людина спрямована до мети. Мене гартувало дитинство, а провідниками були любов до малювання і ненависть до пустотливих, пожадливих, жахливих у своїх заздрощах людей. А їх на світі, повір, немало. 

  Василь Хмара певен що я блукаю хащами незрозумілих суспільством ідей. Що мене переслідують дзвони усіх церков та мінаретів світу, але жодна не чіпляє за душу. Може воно й так. Але є одна церков, дзвони котрої опаляють мої серце. Ця церков — Природа, її дзвони — Грім з Блискавками. Моєму Богові не потрібні виряджені в клоунський одяг священики та епіскопи, за якими ходять мільйони невігласів, начебто рабів Бога. Мені остогидле саме слово — раб. Божий він чи олігархів. Християнство було задумане з прицілом узаконити на землі рабство. Тепер вже рабовласник не пан і не цар, а Бог на небі, а пани та царі владу над землею і  рабами одержують від Бога. Ото й уся ідеологія.

  Ми зайшли в один з магазинів «Сави Водочникова», купили на мокрі гроші пляшку горілки на березових бруньках, саме українського розливу.

  — Так тільки пишуть, що виготовлено в місті Немирові, — скептично помітив Хмара, — а насправді все підроблює Москва.

  Я не став сперечатися, бо вироблену в Україні горілку я завжди відзначу на смак від московської. На яких би бруньках вони її не настоювали, українських чи рязанських.

  А горілка й справді була українською. Тому, випивши по чарці, ми ранком прокинулися ще здоровішими ніж були до прогулянки під нічною зливою.

  Я таки поїхав у Москву до Ганни. 

  Собака дивився на мене великими, зовсім не собачими очима, і стільки в його русі було гідності та собачої погорди, що його собаче натхнення передалося мені. Виникла думка, що ланцюг не тільки втримує ходу, але й натякає на те, що сама міцна криця плавиться під нестерпною жагою свободи. Але мені не кортіло, як тому собаці, бігати по світу з почепленим на ланцюг сміттям. Навіщо мені палац з меблями, ошкірений на мене собака, який сидить на ланцюгу, наче тиран на троні. І я казав собі: «Повертайся, Петре, в дитинство. Йди пішки в Україну. Пішки з Москви до селища, в якому народила тебе мати, а  потім далі. Йди і дивись, чи змінилося щось в Україні? Чи недаремно твої батьки одержали термін за вільнолюбство? А Ганні, відверто дивлячись в очі, прочитав декілька рядків вірша поета  Дубовицького.  

  Заможним бути, втратити свободу?

  На гроші полювати? Схаменися!

  З яких джерел ти істини напився,

  В якій на віки-вічні забарився,

  Втрачаючи сумління, хист і вроду… 

  Потім казав Ганні.

  — Коли, де треба поставити підпис, щоб зректися заповіданої мені спадщини. Забирай геть усе: маєток, майно, гроші. Від цього добра тхне гидотною.

  — Ти що, Петре! — вигукнула Ганна, — з глузду з’їхав! Схаменися. Незабаром прийде старість, так і будеш мешкати в своїй студії?

  Але перед моїми очима все ще летів собака з пристібним до нашийника ланцюгом. Він навіть зиркав на мене, запрошуючи до польоту, і серце моє радісно колотилося в грудях. До ланцюга, як московське сміття, було причеплено сила-силенна всього, в тому рахунку й маєток, з начепленими на дроти собаками. 

  — Ні, Ганночко, я зрікаюся навіть студії, зрікаюся своїх малюнків, жінок, які мене кохали, і яких кохав я. Я повертаюся в своє безпритульне дитинство. Йду в Україну. Десь там у мене живе син, мати його мабуть вже вмерла, бо набагато старшою за мене була. Але не до сина я йду, не до онуків, якщо вони є, я повертаюся до себе. Бо знайшов нарешті відповідь на питання, котрими катувався все своє життя. Я знаю як намалювати тополю, в якій живе безпритульний хлопчина. Знаю як визволитися від ланцюга, щоб не тягти за собою усе сміття нашого суспільства. Я прийшов у світ вільним, і таким же вільним піду звідси… Я буду копати людям колодязі, добувати холодну джерельну воду, і з глибини колодязів дивитися на дневі зорі.  Я буду малювати жінок з глибокими, як небо, карими очима, і вони даруватимуть мені своє кохання. Ходімо, сестричко, до твого нотаріуса, чи куди ще там, бо в Москві мені тяжко дихати. Мені дуже не подобається це місто. Ходімо, сестричко, швидше…

  Ганна мовчки всміхалася. Мабуть в неї була підозра, що я таки з’їхав з глузду. Відмовлятися від двоповерхового будинку, від майна, від грошей, хіба не безглуздя? Для неї це не було чесністю або порядністю, бо в такому разі батьківське надбання дістанеться не мені так комусь другому. А може й не так вона думала, хто їх жінок знає!

  —З часом ти пожалкуєш про це, — схопивши мені під лікоть, сказала вона. — Але запам’ятай, якщо життя пригнобить, здолають хвороби, або які інші обставини, ти завжди будеш жаданим господарем в моєму домі. А що стосується твоєї матері, мій батько після її втечі все своє останнє життя жив одинцем. Бо дуже любив її. А втекла вона, коли мені сповнилося два роки, побігла шукати сина. Тоді батько й заказав їй пам’ятник на кладовищі, щоб ходити та плакати. Можливо наша ненька й досі жива, тільки все ще шукає тебе, свого улюбленого сина…

  Я не дав Ганні договорити. Я схопив її за плечі, і з безумом в очах почав кричати:

  — Брехня все, брехня, він зґвалтував і закатував її. Це він перед смертю намагався виправдатися за усі свої злі вчинки…

  А Ганна дивилась на мене сумними материними очима і мовчала. Вона давала мені можливість вибалакати все, що за довгі роки життя накипіло на душі. Я давно здогадувався що моя мати не вмерла, що вона, як отой собака, з ланцюгом минулого на шиї, блукає по світу в пошуках залишеного безпритульним сина. Іноді вві сні я чув як вона кличе мене, я бачив її живою, і не завжди молодою, якою вона була до арешту. Я бачив її лице в зморшках и сяйві глибокої скорботи. Я бачив як вона плаче ночами, як молить бога, щоб він вказав їй шляхи до мене. Але боги вони завжди мовчать, вони не чують нашого плачу, бо боги, це величезні кам’яні сфери, на котрих ніколи не було й не буде життя. Бо вони не плодоносні, оті сфери. Краще б мати сказала, де вона знаходиться, в якій частині світу? Отож я й піду її шукати. Я буду йти шляхами і кричати в гучномовець: де ти, моя мати, озвися! І нехай люди сміються, уважаючи мене за юродивого. Таким мене зробило наше зіпсоване дутою демократією суспільство.

  — Хіба це не так, сестро!?

  І хоча в мене не було гучномовця я вигукнув своє питання надто гучно. Перехожі, хоча їх у районі двоповерхових палаців, було не багато, дивилися на нас, як на примару, що тільки-но вискочив з казкового лісу. 

  Але треба було поспішати. Скоріше зробити все, чого жадає від мене Ганна, і бігти усебічно, аби подалі від Москви. Якщо мати й справді жива, її  треба шукати в Україні.  В цьому я був певен на всі сто відсотків. І шукати в тому місці, де я повинен обов’язково з’явитися.

  Я думав проблеми Ганни вирахувати за годину-дві, але тяганина протяглася майже на два тижні. Я не міг порозуміти, навіщо стільки папірців, стільки підписів, штемпелів… Весь цей час я жив на квартирі, яку батько заповідав доньці. Кімнати та туалети я не рахував, сидів у бібліотеці, листаючи книжки та альбоми, а ввечері до Ганни прибігала художниця Владислава Конопська, яка розважала мене плітками про місцевий бомонд. На мій смак вона була безперечно освіченою дамою, але підозра що вона діє під диктовку Ганни, намагаючись залучити мене до одруження, викликали в мене мовчазний протест. Якось Владислава зосталася в квартирі Ганни ночувати, і прийшла до мене, але начепити на ланцюг ще одне навантаження я не хотів. Удав з себе недієздатного дідуня. Коли ранком посідали снідати, усі троє всміхалися, а коли повставали, Ганна спитала мене, з якого часу я став таким полохливим, що відмовився від красуні, чоловік котрої на два місяці відбув у відрядження до Америки. На тому ж дні Владислава вивезла мене на своєму лімузині з Москви. Довго їхали асфальтовим шляхом, а коли завечоріло, з’їхали в якийсь лісочок, де сталася моя неабияка пригода з полум’яною росіяночкою, за прізвищем по чоловікові, Конопська, а дівочим Дудко. В неї було гарне, темного мармуру тіло, мені не хотілося розлучатися з нею, також як їй зі мною. Таким чином вона довезла мене до самого кордону з Україною. Ми обмінялися телефонами, довго цілувалися, клялися, що ніколи не забудемо цієї подорожі.  На прощання  вона подарувала мені гаманець, сказала що з карткою, а я освідчився в коханні.

  — Якщо за якоюсь там причиною будете розлучатися з чоловіком, знайди мене,..

  — Знайду, а далі що? Невже візьмеш мене дружиною?

  — Безперечно, Владислава.

  Вона повисла у мене на шиї.

  — Ловлю на слові, і відразу ж починаю кумекати в якому містечку в Україні купити для нас з тобою невеличку хатинку. Щоб був садочок, а відразу за селом річенька, і обов’язково джерельце з живою водою. Я обов’язково це зроблю, любий.

  Оці прощальні слова вона вимовила такою українською мовою, що я навіть заплакав від захоплення. Стояв, дивився услід  від’їжджаючій машині, витираючи долонею сльози з лиця. І раптом такий сум охопив душу, такий охопив розпач, що я побіг за нею, в надії що побачить і зупиниться. Але не побачила й не зупинилася. Дуже багато йшло назустріч машин, дуже компактним був дорожній рух. Виникло бажання подзвонити, але стерпів, не подзвонив. «Нехай все буде, як буде, — заспокоював себе. — в Україні я зустріну ще кращу жіночку. Мені ще тільки п’ятдесят сім років. Нехай собі їде моя царівна. Зустріне чоловіка з Америки, начіпляє на себе його коштовних подарунків і забуде про дивну подорож від Москви до містечка під дивною назвою «Ялинковий рай».

  У мене була можливість перейти кордон лісочком, але я попрямував на перепускний пункт, Показав документи, що народився в Україні, що багато років шукаю свою матір, яку арештували ще  в шістдесят п’ятому, за нестандартне мислення. Коли спитали хто я за фахом, намалював портрет жіночки, яка почала було обнюхувати мій пісний рюкзачок, але передумала. Так  я й намалював її з рюкзаком в руці і трохи здивованим зором. Потім під пильне прохання хлопців-прикордонників, намалював їх портрети, а за обідом розповів їм про своє життя, й надію що мати ще жива, можливо навіть мешкає в селищі, де учителювала і звідки її арештовували.

  Йшов я обіч шляху до першої зірки в небі, ніч продрімав на лавочці поряд з вартовим, який охороняв непрацюючий заклад. Вартового звали Павло Лук’янович, він був росіянином, погано  відзивався про сучасну владу в Україні (він наполягав, що треба говорити на Україні), але я відмовчувався, розуміючи, що на своєму шляху Лук’яновичів ще зустріну чимало, так що неварте сперечатися з переконаною у своїй правоті людиною.

  Ранком у місцевій столові я випив кави з булочкою і рушив далі. По дорозі дістав з кишені гаманець, який мені подарувала Владислава, довго роздивлявся фотокартку, потім поцікавився: з чого це він такий підпухлий? Відкривши сталеву «блискавку», отетерів від побаченого.  Там були не тільки гроші, але й ощадна книжка, виписана на пред’явника. Ганна таки перехитрувала мене.  Остання надія на те, що одного разу Владислава подзвонить мені, щоб навіки об’єднатися в шлюбі, загинула. Жіночка виконувала завдання моєї невгамовної сестрички. Інакше й не могло бути. Останнім часом я втратив довіру жінкам, не знаю тільки, я деградував чи вони, але красуня в штанях, з цигаркою в зубах, та ще й з голим пузом і наполовину оголеними сідницями, не жінка, а пекельна чортиця якась. На мою думку, саме такі жінки в пеклі грішних мужиків у смолі варять.   

  Посував далі засмучений, але щоб якось підбадьорити себе, підійшов у черговому селищі до крана напитися води. Пив поволі, зволожуючи долонями лице, і думаючи, якою стежиною чи вулицею прямувати далі. Раптом знову встав перед очима отой собака з ланцюгом на шиї, але не такий вже бадьорий, не такий непокірливий у своєму прагненні до свободи. Може від задухи так його зморило, або ланцюг нарешті обрид? А навкруги стояла така задуха, така нестерпна пара підіймалася від землі в небо, що в мене запаморочилося в голові. Ледь не впав у витоптану коровами траву. Зійшов стежкою з високого насипу до лісосмуги, присів у холодочку під білою акацією, зіщулив втомлені очі, з бажанням викликати в уяві лице матері. Мені це завжди вдавалося надто навіть легко. Мати приходила коли зовсім молодою, іноді літньою, лякаючи мене зморшками під очима. А там, під акацією, чи то втомився я дуже, чи від хвилювання, що до рідної хати зосталося якихось десять-двадцять кілометрів, в уяві виникали якісь чудернацькі, живі лиця. Гладка жінка з рожевим лицем, трималася долонею за щоку, наче в неї нестерпно боліли зуби. Побачив очі батька, одні очі без лиця, усмішку Ганни, застережливе лице Дубовицького. Не було тільки матері, вона наче відвернулася від мене, розтанула в темряві очей, межи інших знайомих і незнайомих осіб. Та й темрява в очах була не така, як завжди. Перший нижчий шар чорний, як гудрон, трохи вище побитий ледь помітними світовими крапками, а ще вище наче дві туманні плями. І все оце чорно-сіре обрамлення миготить, як жмури на річці вночі, коли по річці ковзає притиснутий долу вітер. Мені було дивно що з моєї уяви раптом щезли кольори. Все своє життя я бачив кольорові сни, кольоровими були люди, пейзажі, які виникали в уяві, а тут нате вам — жодної кольорової цятки.  

  Ввечері я сидів у пришляховій кав’ярні, підживлявся варениками з капустою, коли на стільниковий  подзвонила з Хабаровська Галина.

  —Петре, ти де, Петре… в Москві?

  — Скоріше на півдорозі до Києва, посуваю по рідній землі.

  Деяку мить вона мовчала, потім зовсім вже іншим, якимось наче не своїм голосом повідомила мені про своє плачевне становище.

  —Стеша з Миколою загинули. Останнім часом він почав залицятися до неї,  повіз на море, а там чи поснули за кермом, чи ухилялися від зіткнення. Залишилася я з дитиною, а ховати Миколу мені…

  Я знав, що одного разу й сам загину від свого дурного вчинку. Але Галина натякала, що їй потрібні гроші. Тоді мені треба поспішати до якнайближчого містечка й негайно надіслати все, що мені залишили на життя-буття моя сестричка.

  — Мені дуже скорботно чути про загибель близьких тобі людей, а щодо грошів, чуєш, Галю…, — я хотів сказати «гроші в тебе будуть», але за сусіднім столиком сиділи не дуже симпатичні мені люди, тому я заставив їхні насторожені вуха, трохи обм’якнути. — Я зараз же подзвоню сестрі Ганні в Москву. Можливо сьогодні вона відправить тобі на похорон.

  Ганна мабуть святкувала якусь подію. Людський гомін заглушав голос сестри, але вона вийшла, зраділо подякувала за дзвоник.

  —Я знала що ти подзвониш, мені сьогодні сорок п’ять. На твою думку це занадто?

  — Що таке сорок п’ять, Ганно, ти ще дитина літами. Бажаю тобі не втратити себе в сучасному твоєму оточенні. І ось ще що. Не хочеться затьмарювати твоє свято, але мушу сказати. Загинули Микола зі Стефанією, пам’ятаєш красуню з місткової бібліотеки. За її портрет я одержав колись чимало грошів. Саме так, сестро, вона була моєю коханкою, але проблема не в тому. Моя перша дружина, Галя, залишилася з дитиною. Зараз на її плечі лягають турботи по вихованню синочка. Але то вже мій клопіт. Галі б з похороном підсобити…

  —Добре-добре, — запевнила мене моя трохи сп’яніла сестричка. — Я негайно це зроблю, залиш тільки мені її телефон.

  Я продиктував числа Галиного стільникового телефону, і втратив всякий смак до вареників. Закортіло трохи випити, але в кав’ярні спиртових напоїв не продавали. Троє друзів за сусіднім столиком принесли пляшку горілки з собою і потрошку випивали під овочеві салати з шинкою. Я встав і попрямував до дверей, треба було поспішати, поки зовсім не засутеніло добратися до ближчого села.

  — Ходи  до нас, голубе, — затримав мене рукою чоловік в чорних вусах і полосатій сорочці, з непевного на мою думку гурту, мужиків. — Ти сам звідки?

  — Сам з України, з-під Ясиноватої, але довгі роки жив у Хабаровську. Поїхав, бачте, на рідну землю, а там таке сталося. Не треба було мені їхати…

  —А повертатися коли будеш?

  — Йду щоб не повертатися. Хіба що не знайду жодної рідної душі…

  Мене таки усадили за стіл.

  — Ти добре малюєш.

  — Це вже як кому сподобається.

  — Намалюєш нас, заробиш гроші на похорон.

  Це сказав вусатий-полосатий який запрошував мене до столу.

  Я проковтнув трохи горілки, дістав зі своєї подорожної торбинки своє художницьке приладдя, і сівши трохи осторонь на стілець, почав швидко накреслювати кольоровими фломастерами вечеряю незнайомих мені людей.

  — Ви не позуйте, забудьте що я є. Мені треба намалювати вас живими.

  …Вони доставили мене на машині до міста і того ж вечора гроші, одержані мною за малюнок, були відправлені Галині в Хабаровськ. 

  Всю ніч у невеличкій кімнаті готелю я не знаходив собі місця. Двічі ставав під холодний душ, не третій — ледь не ошпарився окропом. Така раптом нудьга охопила, так мені закортіло негайно їхати до Галини, підтримати її в тяжку годину. Весь час, після нашого з нею розлучання, я принаджував себе думати, що ніколи не кохав дружину, ніщо нас з нею не об’єднувало. Що вона зрадниця, безсоромниця, самозакохана дурка. І ось тобі на, тільки почув, що загинув її коханець, як минуле виникло зовсім у другому освітленні. Вже світало, коли я заснув, але й вві сні бачив як Галина  кудись втікає від мене, метляючи привабливими  мережами на своїй улюбленій спідниці.

  А пообідавши в ресторані готелю, рушив далі в напрямку родинного кубла. 

  У Луганську на автовокзалі купив квитка до Ясиноватої. Звідки, знайомою стежкою вздовж залізничних рейок, повільно рушив до терену свого дитинства. Йшов пагорбом. Ліворуч — залізниця, праворуч — лісосмуга, а за нею селянські лани. Там, де колись стояла висока тополя, тепер було кладовище. На кладовищі когось саме ховали. Було декілька жінок, та хлопці-похоронці з лопатами. Невеличке кладовище, нове мабуть, бо жодної зірки над могилою. Хрести, хрести, хресті… Не хотів би я лежати на такому кладовищі. Тому й не поцікавився, не підійшов, що трохи осторонь від свіжою могили стояв височенький таки дерев’яний хрест. Було бажання підійти, освідомитися, кого ховають, але посоромився порушити родинні почуття принишклих біля могили людей.

  Не знав я тоді, бісова моя душа, що проходив біля відкритої труни моєї матері. І серце не підказало, і птах, який кувікав у зелених кущах бузька на кладовищі, не попередив, як бувало в дитинстві, попереджав про можливе провалля на моїй невизначеній долею життєвій стежині. Довго я потім ходив до матері на кладовище, плакав, викликав її на спілкування, як раніше, але вона так і не прийшла. Невистачило в мене тяму усвідомити, що мертві люди не оживають в малюнках, не усміхаються, що живою вона шукала мене, а я тільки і робив, що намагався подарувати їй нове життя на своїх малюнках. Я шукав матір межі мертвих, бо, чесно сказати, лякався зустрічі з живою.    

  І остання 

  Втекла якось жінка від чоловіка. Сусіди казали: чорти прибрали. Бігав тут один чортяка, підкований по вищому закладу на кожну ратичку. Тряс рудою бородою, розповідав звідки стільки закарлючок на лоба начепив. Оця, сама товста та барвиста, каже, на яку інших начіпляв, від першої дружини Насті. Ото вже жінка так жінка була. Як побачить вродливого мужика починає гиготіти наче гуска на випасі. Якщо зашариться, так вже не тільки лицем, до самих п’яток рожевість повзе. Починає верзти незнайомцю усяку нісенітницю про  гаптування золотом, зве до хати подивитися, помилуватися своєю роботою. А що таке помилуватися, для росіянина воно звучить, як укласти жінку в ліжко. Він і чвалає за грайливою лялькою, розпаляючись заздалегідь, дивлячись на звабну статуру мого бісеняти. Добре ще коли я вдома. Побачить кавалер мужика із сокирою в руці і деру, а Настя в розпач: «Ти усіх моїх потенційних покупців заїками зробиш!» Жінці не доведеш, що незнайомець не на мереживо дивитися йде, а на її звабу. Я вже сусідку просив за Настею доглядати. Та хіба угледиш, коли рукодільниці утямилося що вона своїм гаптуванням може заробляти великі гроші. Тільки як без реклами? Якось пішла зі своїми мережами на телебачення, там, щоправда зацікавилися, запропонували зробити передачу, але вдягли мою Настю так, що вона від сорому своє вміння гиготіти втратила. Вони, казала, хотіли людей її стегнами привабити. Далися їм оті стегна. Режисер, кажуть, не витримав, втік плакатися на грудях своєї коханки. А другий причепився до моєї дружини, як реп’ях до штанів, до ресторану покликав, потім до свого смердючого кубла. Довелося мені дочку відомого в місті бізнесмена засватати. Намалював пана Скепочку ковбоєм, під капелюхом на коні, а в руці хоругва з тризубцем. Ото вже радості було. Дружина Скепочки прискіпатися стала, щоб голою її намалював. Чоловік спочатку обурився, але з жінкою сперечатися, що з цапом буцатися. Дозволив тільки під доглядом дочки Алевтини. Коли вперше Лариса Марківна роздяглася, мені наче полум’ям в лице вдарило. Скам’янів я. Жінки бачать таке діло, почали радитися між собою: прибиральницю покликати, чи жереб кинути, кому доводити митця до кондиції, матері чи дочці?  Певна річ мене вабить до матері, бо вона роздягнена сидить, а на дочці спідниця до п’яток. Не знаю, що там у неї під спідницею. Може потвора яка, бо кажуть двічі вже одружена була, і обидва чоловіки повтікали світ за очі. Кинули вони жереб, і випала мені на долю саме Алевтина. Лариса Марківна плечима поводить: нічого не поробиш, треба весілля лагодити. Але спочатку треба зробити для тещі подарунок… Почав я малювати Ларису Марківну, але без натхнення яка робота. Попросив Алевтину келих води принести, а сам кажу жінці: пензля не втримаю, пальці дрижать. Ви така красуня… Вона у відповідь: за хабарі можна термін одержати. Малюй вже… І зробила такий жест, що я знепритомнів. Довелося Алевтині мене відпоювати. Лариса Марківна регоче, Алевтина ж тільки плечима знизує. Нічого порозуміти не може. Бачу, провидіння сприяє мені. Якщо поводитися обережно, остерігатися конфліктів поміж жінками, можна тримати в коханках і ту і другу. Довго я малював Ларису Марківну, була надія, що Алевтина одного разу не витримає, залишить нас з матір’ю наодинці. Десь вже в сутінках приходив господар дома, пан Скепочка. Бігав очима від малюнка до мого лиця і знову до малюнка. Потім казав дружині: гривен у тебе вистачить за шедевр розплатитися? Донькою розплачуся, жартувала мати, на що пан Скепочка єхидував: здалася вона йому, твоя донька. Самі розумієте, що після матері позувати покликалася донька. Але роздягатися не стала. Малюй, каже, мене роздягненою, бо я, як дві краплі води, схожа на матір. Я не сліпий, бачу що вона й близько біля матері не лежала, але коли є потреба в рекламі, зробимо. Приліпив я до тіла Лариси Марківни лице Алевтини. Пан Скепочка тільки головою похитав: плагіат, каже. Не бажаєш огласки, йди собі з богом, куди йшов. Нічого я тобі за роботу не заплачу.  Так і пішов я, піймавши облизня від пана Скепочки, додавши дві нові закарлючки до свого дурного лоба. А що поробиш: комерція вона й в Україні комерція.      

                                       Кінець.
Comments