Розділ 36 - 37

Розділ тридцять шостий

Свято полковника Деркача

 

Я подзвонив Тетяні, попросив організувати зустріч з Деркачем.

– Невже розкаюватися підеш?

– Саме так. Запропоную обмінятися, він відмовляється від тебе, я – від Багряного.

Як я й думав, вона щиро розсміялася.

– Ти думаєш таке можливо?

– Нічого я не думаю, мені не вистачає твоєї енергетики.

Знову регіт.

–Я зараз йому подзвоню.

Полковник Деркач запропонував зустрітися в його кабінеті. Я віддав йому стільниковий телефон, розповів про те, як щезла Оксана, як мене намагався обманути Гога Цвілідзе. Але додзвонитися до Оксана нам не вдалося.

– Чи не примарилося тобі, славетний детектив? А що до Цвілідзе, в дурному розпалі можна наговорити чого завгодно. Не певен, що з Оксаною зробилося якесь лихо. Ми виявили, що Цвілідзе спілкується з порядними людьми.

Я настояв, поки не побачу Оксану про Багряного буду писати, а як побачу, теж буду писати, бо така моя хохлацька врода.

Про Тетяну я навіть не натякнув. Біля дверей полковник потис мені руку.

–І що вона знайшла в тобі,… в такому старому та впертому?

– Надіється, мабуть, що книжка про Багряного принесе мені славу.

– Дурень думкою багатіє.

З будинку ФСБ я виходив з деяким полегшенням на душі.

 

Громада збиралася в триповерховому котеджі знайомого вже нам полковника Деркача. Яким чином я туди потрапив? Полковник прислав офіційне запрошення взяти участь в святкуванні дня народження його дружини, Настасії Григорівни. Подумки я передчував, що мене втягують в чужу, не дуже добру авантюру, і спочатку відмовився йти, але перемогла зацікавленість: яку громаду збирає у себе полковник, і що з себе являє його дружина. Коли вже полковник викрав мою коханку, чи не дістатися тельбухів полковника жениханням за його дружиною?

Я здогадувався, що потрапив на цей шабаш завдяки дружбі з сином полковника, поетом Василем Деркачем. Батько гордився сином, коли одного разу, в приватній бесіді, я назвав Василя талановитим.

Коли полковник занадто вже настирно почав частувати мене горілкою, натякаючи, що краще за «Російську» горілки жодна країна не виробляє, я поліз в суперечку, стверджуючи, що смачніше української горілки мені пити не доводилося. Зачепилися два півня, з горілки перейшли на вугілля, потім на цукор, а після цукру, полковник почав повчати мене, як треба писати про «зрадника» вітчизни Багряного.

– Не заважайте мені бути самим собою, – сказав я полковникові. – Коли вже мова зайшла про Багряного, я цілком поділяю його ставлення до більшовицького режиму, бо назвати отой режим комуністичним язик не повертається. В сучасному відношенні до України домінуючим у Росії є застарілий шовінізм. Якщо Україна піде до НАТО ми націлимо на неї свої ракети, - сказав Путін. Оце вам і братський народ. Усі ракети СРСР Росія забрала собі, навіть крейсер, збудований на судноверфі України, тишком-нишком спровадила до Північного флоту. Якби Росія не посягала думкою на велику та неділиму, якби не підглядала, що робиться в ліжку сусіда, а дбала про сучасне та майбутнє російського народу в своїх кордонах. А ще краще, охопила б вона зором все що було зроблено на її терені українцями за 350 років, та що вона зробила з українцями за цей час, тоді б можна було говорити про якусь там довіру.

Яке свято, коли навіть жінки говорять про політику. А ще гірше, що Україну, як державу, всерйоз не сприймають. Щоб не викликати вогонь на себе, я вирішив тишком-нишком ретируватися. Як буду добиратися додому про те не подумав.

Я втік від веселої і досить вже п’яної громади, бо мені не сподобалися натяки деяких осіб на моє позитивне ставлення до політики президента Ющенка. Мене почали звинувачувати в націоналізмі, а якась темна постать в червоному куті, з Богородицею, рушниками та лампадою під нею, запропонувала не гаючись пустити мені кулю в лоба, і таким чином полегшити боротьбу Росії за об’єднаність з довічно російською землею. Такого я вже витерпіти не зміг.

Що зробив Петро перший з гетьманом Полуботком, куди спровадила Катерина Запорозьку Січ, за які гріхи знищив Сталін майже 300 українських письменників. Талановитих, молодих. Тільки за те, що писали рідною мовою. А скільки було розкидано по таборах…

Договорити мені не дали. Полковник вперш за все оповістив гостей, що останнім часом мені, як головному редактору «Екумени», бракує здорового глузду, що занадто багато аркушів віддаю україномовним письменникам. Це, сказав він, викликає справедливе обурення літераторів, котрі по півроку стоять в черзі побачити свої твори надрукованими. І чому це у кожному числі журналів стовбичать Єрофіїв з Лозиковим?

– Не буде Лозикова з Єрофїївим не буде й «Екумени», – зауважив коментатор красного кута. – Вони що, за свою роботу якісь гроші мають? Ніхто вам не забороняє видавати свій часопис.

Полковник не звернув уваги на зауваження незнайомця. Він знову пішов в атаку на мене.

– Давайте повернемося до наших баранів. Якщо Багряний такий герой, чому його прізвище відсутнє в антології Юрія Лавріненко «Розстріляне відродження»? Він що, до тридцять другого року нічого не написав?

– Я теж вважаю зайвим писати про людину, яка стільки сміття внесла в розвиток соціалізму. За таких як Багряний порушені кращі надії людства, – сказала невеличка смаглява жінка в червоній сукні і з такою ж червоною трояндою в чорній кучмі волосся.

– Якщо Багряний порушив соціалізм,  куди дивляться Абрамович з Березовським? Прийшов час поставити Багряному пам’ятник з червоного золота. Спочатку в Лондоні, а потім вже і в Москві.

Знову ця незнайома постать під Богородицею. На очевидний гумор постаті з неменшим гумором озвався полковник.

– Ми всерйоз попереджуємо Олександра, і не тільки попереджуємо, але й застерігаємо.

Мені не треба було сюди приходити. Я ж не прийшов на свято, на якому генерал ФСБ нагороджував мене якоюсь запаморочливою Грамотою. Незалежна людина має право вибирати з нагород не кращу, а таку, до якої лежить її серце. Я відповів полковникові так.

– Невже ви не розумієте, пане Деркач, що мені ваші застереження до фені. У кожної людини свої герої. Ваші герої – фахівці, які в свій час посіли владу, приссалися до неї, як маля до матері. Мої герої завжди говорили з владою, як рівні з рівними.

 

Мене гукали. Безпорадно озираючись, я не міг втямити звідки. В лісі було темно, як в підвалині без єдиної краплі світла. Я добре пам’ятав одне – на мене гукала жінка, блукаючи в нічних лісових нетрях. Ця жінка знає хто я, знає де я зараз перебуваю. В мене складалося враження: жінка певна що я її шукаю. Бо кричала: «Олександре, я тутечки!». Але де оте тутечки, коли її голос розбивається на луни і лине звідусіль? Це було щось фантастичне.

Подумки повернувся я до котеджу полковника Деркача. Його гості говорили навперебій, всі були начебто в пречудовому гуморі. Тоді мені це не показалося дивним, не здивувала навіть пропозиція пустити мені кулю в лоба? Чим нас частували? Тонік з горілкою. Вина я не пив. З’їв шматок копченої лососини з хлібом, покуштував смажених грибів в білому соусі. Спочатку я перебував у піднесеному настрої, а занепав, побачивши, як Тетяна з полковником шмигнули в одну з кімнат. Це помітив навіть її чоловік. Лице його похмурніло, на щелепах нервово забігали жовна ненависті. В мене виникло бажання зробити щось надзвичайне. Кинути в кімнату, в якій закрилися коханці, гранату, або зайнятися сексом з дружиною полковника Настасією Григорівною.

 

Не вперше в житті я бачив таке паскудство, але вперше паскудство робилося так відверто. Я сам почував себе мацапурою, а коли помітив як дружина полковника поводиться з місцевим бізнесменом Кримовим, відразу зрозумів що мені рибки в цій мутній воді не виловити. А Кримов тим часом занадто навіть гучно почав викладати нам свої думки про сексуальні стосунки в сучасному суспільстві. Він навмисно став ближче до дверей, за якими усамітнилися полковник Деркач з Тетяною.

– Зустрічаючись з жінкою, я ніколи не відмовляв собі в насолоді. Особливо шанував одружених, вони мали особливий смак та хист в ліжку. Вдовиця, як куниця, лежить зі мною, а подумки заздрить моїй дружині. Вдовицю дратує, що я не її чоловік. А то ще почне комизитися: не треба було! Ти підеш до своєї, а мені що… нічне безсоння та каяття. Не шаную я вдовиць. Правда, була одна. Покохалися ми з нею ще при живому її чоловікові, бо хворів дуже, а вона ще жінкою була. Бігав до неї, коли життя не в радість. Притулюся наче до матері, сховаюся лицем в золотому волосся, послухаю палкий шепіт, і наче знов на світ народився. А коли чоловік помер, не зрадила. На довгі роки зосталася моєю музою і лікаркою. І все ж таки одружені мають якийсь особливий присмак. Хорезму, чи що! Вони фантастично розкуті, безсоромні, доводять коханця до вибуху, який народжує світи.

 

З Кримова можна було виховати доброго православного проповідника. Він милувався не стільки словами, але й голосом. У нього були досить цікаві спостереження. Я сам був тієї ж думки, але в вустах Кримова це лунало занадто егоїстично. Мені залишалося одне: вийти на терасу, а звідти східцями спуститися до саду. Годинник показував десять хвилин на дванадцяту. Незабаром північ. До зупинки автобусу треба йти лісом кілометра три, але на шляху завжди можна зупинити якусь машину, щоб доїхати додому. Якщо піти не по дорозі, а навпростець лісовою стежкою, можна дістатися шляху за п'ятнадцять хвилин. Правда, це вдень. А йти наосліп через нічний ліс, це не така вже й легка справа. На терасі мене перехопила маленька чорнява жіночка. Вона мене здивувала відразу, як я зайшов до банкетної зали. Маленька, але струнка, в’юнка, наче скручена пружина, яка плигає по долівці, і ніяк не може зупинитися.

– Ви далеко? – запитала, поклавши на плече руку.

– Піду погуляю лісом, – відповів я, накриваючи її долоню своєю. – Вам, як я бачу, теж не весело…

– Весело?!. – вона засміялася. – Весело тут буде коли жінки почнуть роздягатися, а наш славетний Кримов суватиме кожній межі ніг зелені купюри. Він це робить з такою насолодою, що не помічає біжучої з рота слини. Правда, не тільки він, всі мужики почнуть слинити свої мундири.

– В такому разі мені тут робити нічого.

– Мені теж, але я приїхала з чоловіком.

–І він дозволить, щоб тобі… оці асигнації?

– Хто дозволив один раз, дозволить і другий.

Я збіг східцями на невеличкий майданчик перед брамою.

– Ви повернетесь? – запитав вартовий.

– Не знаю… щось голова обертом йде.

– Якщо ви тут вперше, буває.

Я штовхнув ногою хвіртку і вийшов в ніч, глуху без єдиної зірки в небі. Праворуч довгим блідим шляхом відблискував Амур.

 

Тепер жіночий голос гукав вже на якогось Артема. А я так і не зміг збагнути: де я? Сягнув рукою в пошуках камінців, до котрих перехожими була витоптана лісова стежина. Але замість камінців або трави намацав щось тепле та м’яке, схоже на голе жіноче тіло. Це вже було занадто навіть для мене, людини, яка знала цей невеличкий але густий ліс на берегу Амура, як свої п’ять пальців. Я намагався збутися дурних думок, двічі намацував ногою лежачу на землі істоту, але її там наче й не було.

 

Нічний ліс мерехтів хаосом різнокольорових метеликів. Листя дерев з чорного перетворилося в блакитне. Дерева, наче потерпіле поразку військо, підняли вгору віття, а звільнену просторінь заповнили два птаха з вогняними очами та розпаленими, наче кліщі коваля, дзьобами. В однієї пташини були жіночі груди, вона відверто залицялася до мене, підбадьорювала злетіти. Яке то було диво, яке радісне почуття, коли я відірвався від землі й почав літати поряд, не зводячи з пташини очей. А вона поступово перетворювалася в смагляву маленьку жінку, з якою зустрівся на терасі полковничого будинку. Невдовзі ми пливли над землею в палких обіймах, мої губи палали від жагучих поцілунків. Я провалився в солодку нестяму, в щастя, якого не зазнав за все своє життя. І тільки десь дуже глибко, в темному кутку моєї підсвідомості виникла підозра: чи не подали мені разом з тоніком дурне зілля? Все, що зі мною робилося, хіба не примари початківця - наркомана? Раптом зі мною сталося щось таке, від чого в мене й досі виникають позиви до блювоти. Жінка, яка весь час мене так палко цілувала, всунула мені в рота такого язика, що він дістався шлунка, і мене почала тріпати така невпинно довга блювота, що краще було вмерти, аніж терпіти в собі язика, котрим жінка копирсалася в моєму шлунку, як в себе вдома.

 

Може це був якийсь примарний сон. Незнайомі жіночі голоси лунали наче з-під землі, одні були погрозливі, другі попереджували скоріше тікати з лісу, треті натякали на палку любов. Але мені вистачало одного язика в горлі. Як я упіймався в оцю пастку, як не розпізнав, що на терасі будинку полковника мене зустріла не жінка, а лісова мавка? І тут сталося щось надзвичайне. Два слова «лісова мавка» повернули мене до Івана Багряного. Відразу в пам’яті виникли вірші поета:

 

За Каспієм тиша і синь,

Сипучі піски Каракуми…

Іду я з вітрами один –

Йдемо ми до сонця у куми.

 

– Ну, слава Богу, отямився, – почув я знайомий вже мені голос мужчини, котрий декілька хвилин назад пропонував, не гаючись, пустити мені кулю в лоба, і таким чином полегшити боротьбу Росії за об’єднаність з довічно російською землею.

– Якого біса він сюди приперся? – майнула думка, – Невже вирішив отут, в темному лісі здійснити свій намір пустити мені кулю в лоба? Але навіщо це йому. Акцент у мужика явно український. Як і в будинку полковника в темному лісі лиця людини я не бачив. Але на душі було занадто спокійно. Мої, коли я відірвався від землі й почав літати поряд, не зводили з пташини очей. А вона поступово перетворювалася в смагляву маленьку жінку, з якою зустрівся на терасі полковничого будинку. Невдовзі ми пливли над землею в палких обіймах, мої губи палали від жагучих поцілунків. Я провалився в солодку нестяму, в щастя, якого не зазнав за все своє життя. І тільки десь дуже глибко, в темному кутку моєї підсвідомості виникла підозра: чи не подали мені разом з тоніком дурне зілля? Все, що зі мною робилося, хіба не примари початківця - наркомана? Раптом зі мною сталося щось таке, від чого в мене й досі виникають позиви до блювоти. Жінка, яка весь час мене так палко цілувала, всунула мені в рота такого язика, що він дістався шлунка, і мене почала тріпати така невпинно довга блювота, що краще було вмерти, аніж терпіти в собі язика, котрим жінка копирсалася в моєму шлунку, як в себе вдома.

 

Може це був якийсь примарний сон. Незнайомі жіночі голоси лунали наче з-під землі, одні були погрозливі, другі попереджували скоріше тікати з лісу, треті натякали на палку любов. Але мені вистачало одного язика в горлі. Як я упіймався в оцю пастку, як не розпізнав, що на терасі будинку полковника мене зустріла не жінка, а лісова мавка? І тут сталося щось надзвичайне. Два слова «лісова мавка» повернули мене до Івана Багряного. Відразу в пам’яті виникли вірші поета:

 

За Каспієм тиша і синь,

Сипучі піски Каракуми…

Іду я з вітрами один –

Йдемо ми до сонця у куми.

 

– Ну, слава Богу, отямився, – почув я знайомий вже мені голос мужчини, котрий декілька хвилин назад пропонував, не гаючись, пустити мені кулю в лоба, і таким чином полегшити боротьбу Росії за об’єднаність з довічно російською землею.

– Якого біса він сюди приперся? – майнула думка, – Невже вирішив отут, в темному лісі здійснити свій намір пустити мені кулю в лоба? Але навіщо це йому. Акцент у мужика явно український. Як і в будинку полковника в темному лісі лиця людини я не бачив. Але на душі було занадто спокійно. Мої жили наповнювалися свіжою кров’ю, відчуття язика з шлунка перемістилося до рота. Але почуття огиди не проходило.

– Випий холодного пива, – незнайомець сунув мені в руку скляну пляшку.

Я не гаючись випив і мені трохи полегшало. В лісі начебто посвітлішало, я бачив стовбури дерев, темні кучми віття над головою, і нарешті мого співрозмовника. Він жадібно смоктав пиво з пляшки, зиркаючи до мене, а може це мені тільки здавалося.

– Я знаю про що ви думаєте, – швиргонув пляшку в кущі незнайомець. – З якого переляку я побіг за вами, чи не так?

– Я думаю про жінку з довгим, як в ужака, язиком.

– Не жіночий то був, а ваш язик, пане Лозиков. Знайшли з ким справи обмірковувати. Дерюга – з родини українських переселенців, але про незалежну державу не допускає й думки. Тільки разом з Росією, і щоб ніякої мови, ніяких вам Шевченків та Багряних. В нашій армії багато таких.

– А не такі – є?

– Перший примірник перед вами, думаю, є й другий, але не ми повинні в тому, що служимо Росії. Україна нас не приймає.

Самовпевненості йому не бракувало. Не нам ставити умови перед Вітчизною. Якщо приспічило, повертайся в рідну хату блудним сином, а не з шаблею в руці. Покажи себе в ділі, якщо сподобаєшся, покартає, але прийме. Мати як ніяк.

Правда я йому цього не сказав. Переді мною інколи ще з’являлися видіння, але відразу зникали. Двічі я відмахнувся від занадто нахабного птаха, що не випало з уваги мого співрозмовника.

– Не думаю, що вам вдалося б легко відбутися від нашого полковника, – зауважив він. – Добре, що своєчасно зникли. Не думав не гадав Деркач, що ви відважитесь в північ йти пішки через ліс і майже через все місто. А безсоромно буцнути суперника, на його очах звабити жінку в спальню, таким чином він визначає почуття власної гідності.

– Скоріше це забаганка Тетяни.

– Досадити чоловіку чи вам?

– Чоловік її присягнув не виказувати свого безпросвітного смутку. Але прийде час, він скаже своє слово.

– Думаєте він на таке здатний?

– Одного разу йому закортить задушити полковника, іноді чоловік Тетяни аж тремтить від спокуси спільного самогубства.

Ми вийшли з лісу на майданчик, де зупиняються автобуси, маршрути котрих охоплюють всі райони Хабаровська. Я сказав провіднику що мені треба до вітру, благо туалет стояв метрів за сто на узліссі.

– Тільки швидше, – поквапив він мене, – зараз підійде машина.

 

Я побіг начебто в туалет, а сам чкурнув в густі кущі узлісся. Від автобусної зупинки до моєї дачі було не більше за метрів чотириста. А провіднику довіри не було. Я двічі спитав, як його звуть, але він наче й не почув що його питають. Через п’ятнадцять хвилин, закрившись на защіпку, я роздягся і заліз під теплу ковдру на своєму не дуже зручному ліжку. В ту ніч мені було про що подумати.

 

 

Розділ тридцять сьомий

Гога Цвілідзе

 

Гога смакував слова, свою фальшиву чемність підносив, як взірець кращого виховання. З мене так і перло задерикуватою іронією, але я не забував спостерігати нахабне, як мені видавалося, лице співрозмовника.

Погляд бармена був забарвлений легким гумором. Приємний і щирий Сергій не може бути моїм ворогом, – думав я, – хіба що звичайнісінький шантажист намагається заробити лишню копійку.

Коли до нашого столу підсіла Віра, з напіввідкритими грудьми, я відчув, як рум’янець сорому заливає мені лице.

Гога відкрив свій гаманець, дістав та простяг Сергію декілька асигнацій по сто карбованців.

– Неси нам на стіл всього, на що вистачить грошей.

З лукавою посмішкою в очах бармен побіг виконувати заяву.

– Зви мене Мартою, – нахабно глядячи мені в очі, відрекомендувалася Віра.

Вона трохи затримала мою руку в своїй, пильно дивлячись мені в очі. Наче хибуючи, вона розмовляла зі мною на “ви”.

– Кажуть, ви захоплені любовним стражданням. Чи не можу я чимось допомогти?

Дівчатка, які сиділи за сусіднім столиком, мабуть студентки, заплескали в долоні.

Мене охопив пронизливий смуток: якого біса я прийшов сюди? Чого від мене домагається Гога? А Марта? Я мимохідь кинув погляд у дзеркало, яке висіло на стіні, відразу за столиком дівчаток. В порівняні з Мартою я – потвора! Сивий, блідий, а які зморшки на шиї! Такі думки могли остаточно вивести мені з рівноваги.

Енергійно працюючи руками, бармен розставляв на столі ароматні страви, повсякчас кидаючи погляд на збудливо відкриті груди Віри.

– Ти, Сергій, бабій, жеребець, мотлох, – жартувала вона, не зводячи очей з молодого вразливого лиця бармена.

Гога мимохідь, але з неприхованим гнівом, подивився на Віру, і грайливість з її лиця, як рукою зняло.

– Пробачте, випарами горілки дмухнуло….

 

Споряджена Гогою вечеря гнітила мене своєю безнадією. Під час тривалих журналістських подорожей в селах Далекого Сходу, я бачив чимало злиднів, марноти людських страждань. Бачив підлітків, які не знали, що таке школа і хто такий Пушкін. Все це будило ненависть в моїй душі, ненависть до влади, до її приспішників. А тепер я сам сиджу за одним столом з людиною, яка грабує селян, купуючи овочі за копійки й перепродаючи їх за чималі кошти.

Галасливі дівчатка пили пиво з сухою воблою, зиркаючи на нас, чепурилися перед дзеркалом, і від такого прямого залицяння мені стало зовсім прикро.

«Я, мабуть, піду, – хотів я сказати, але за яким бісом мене сюди покликали? Може щось скажуть про Оксану? Ні. Треба набратися терпіння!»

В чорних очах Георгія мигали хитрі вогники, так дотліває перед ранком багаття, якщо в нього не покласти сухого віття. Нарешті він не витерпів.

– Ти придивися уважніше до Марти. Оці губи, вуха, ніс, овал лиця, особливо лоб, хіба не копія Багряного? Її матір, полячку, Ірму Галльську, було засуджено на заслання в тридцять третьому році. На Далекий Схід їх везли одним потягом з Лозов’ягіним, бо були там і жіночі вагони. На зупинках, коли в’язнів випускали до вітру, Ірма з Іваном бачилися, навіть перемовлялися. До речі, Галльська котрийсь час була поварихою в Оборській їдальні. Оце вам, Олександр Олександрович, ще один напрямок пошуків. А що до Оксани, вона зробила своє діло. Тепер, після повернення з України, живе в своєму маєтку, працює, щоправда, в моєму магазині. Вона дотепна, Оксана, про все сама тобі розповість. Прийде мій час повертатися до Грузії, магазин в приватну власність Оксані віддам.

Тоді вже, звертаючись до мене, заговорила Віра.

– Ви, Олександр, наче шах який. Жінок вам підшукують за образом і подобою. Чи саме не на жінок спрямовані ваші розвідки?

– Саме на жінок, бо маю природну орієнтацію. А що до поморників, ніяк не можу зрозуміти, що їм за користь. Повага чи розрахунок який? Особливо з боку Георгія.

Вона посміхнулася з такою доброю, такою знайомою мені чарівною меланхолією. При цьому нижню губу відкопилила так, як це зробив, знімаючись на фотокартку, Багряний.

– Цвілідзе не любить, коли втручаються в його справи, а втручатися в справи людей – його хлібом не годуй. Чим більше ви, Олександр, панікували, тим наполегливіше Георгій провокував вас на пошуки Оксани.

– Що вона робила в Україні?

– Намагалася знайти відповідь на невизначене ваше питання.

– І що далі?

– Знайшла.

– Що знайшла?

– Марту знайшла, хіба не бачите.

– Віру в мене вкрала, а Марту знайшла. Чи не з твого, Гога, натяку?

Дівчина з кучмою золотого волосся на голові підійшла до нас, і відкопиливши нижню губу, запитала:

– Подивіться, хіба я не дочка вашої Марти? Хіба в мене не можна закохатися?

– Гога приснув від сміху, і помахавши рукою барменові, сказав:

– Нагодуй наших сестричок...

І поліз в кишеню за гаманцем.

З кав’ярні ми вийшли разом з Мартою. Простуючи вмитою дощем вуличкою, думали кожен про своє. Мене обсіли сумніви, що вже давно точили душу. Я питав себе, чи правильно учинив, взявши на себе цей клопіт? З того часу, коли блукав  нетрями Зеленого Клину Іван Павлович Лозов’ягін, минуло сімдесят п’ять років. Свідки повмирали, їх нащадки, якщо щось і пам’ятають, досконало сказати не можуть. Змінилася не тільки доба, але – життя і люди. За гроші, та ще за хороші, може хтось щось і пригадає…

Відходів у вічність останній жовтневий день. Вечірня прохолода стояла в безлистому парку. Мине трохи часу і сонце, сповзаючи по небосхилу, повільно посуне в напрямку України. Минуло сімдесят п’ять років, як полячку Галльську вислали на Далекий Схід. Донька її вмерла, а Віра, себто – Марта, як я розумію, онучка Галльської, живе на місці заслання бабусі.

– Скажи мені, Віра, чи не давить тебе скрута, коли думаєш про наші з тобою стосунки?

– Давить, Олександре. Але ти бабій, тобі все одне з якою жінкою спати. Мені ж сьогодні не дає спокою думка. Яким було життя моєї бабусі? Ця земля, вона нам рідна, чи ні? Вона всисала в себе кров і піт моїх батьків, їй ми віддаємо своє життя. Десь тут, мабуть, живуть, блукаючи по місцевим нетрям, наші брати та сестри...

Ми сіли на лавочці край чорної асфальтової смуги. Тонкий шар диму висів поміж дерев над прибитим дощем листям. Гомінливі голуби, то злітаючи, то, шугаючи вниз, кормилися крихтами хліба. Хліб розкришувало й кидало на асфальт мале дівчатко в рожевій курточці.

– Все було пречудово, пане Олександре. Я побувала в Україні, в Польщі,. Там на мене не чекають. Бог свідок, я з дитинства мріяла повернутися на землю батьків. Думала що житиму в гараздах, досконало вивчу рідну мову. Але, запам’ятай Олександре, коли ти матимеш все, що побажаєш од життя, не матимеш самого життя. Я дивуюся на Цвілідзе: Гога там, Гога тут. Втручається в справи, котрі йому зовсім не потрібні. Але поки буде втручатися, буде жити. Також і ти живеш, щасливо живеш, поки простуєш слідами минулого.

Трохи помовчавши, Марта накрила мою руку своєю теплою долонею.

– Посидь зі мною ще трошечки. Погуторимо українською, якщо знаєш які вірші, прочитай. Рідна мова на чужині це справжнє свято.

– Я бачив в тайзі, недалечко від станції Еворон, трудові табори, обгороджені металевою сіткою та трьома рядами колючого дроту. Потім дроти розтягли, бараки розібрали на багаття, але стовпи й досі свідчать про трудовий ентузіазм наших поневолених батьків. А зараз ми усім суспільством сидимо за колючими дротами. Привілей від держави мають тільки її підлабузники та церковники.…

В знак солідарності Марта міцно потисла мені руку.

– Все так, тільки не треба сьогодні говорити про дроти, дерева теж мають вуха.

Я запитав, чи відчуває себе Марта правнучкою письменника Багряного. Вона довго мовчала, дивлячись на голубів, котрі, коли дівчинка з мамою вийшли за брами, юрбилися біля нас, в надії отримати хоча б крихту надії. Але, виходячи з кав’ярні, хіба ми знали, що зустрінемо в дорозі голодних пташок. Винитися перед ними, але за що?

– Ні, – сказала Марта, - коханцем бабусі, після її повернення до вільного життя, був поляк. Але прізвища його бабуся матері так і не сказала. А може й говорила, тільки мати була ще малою в тому часі, як бабуся вмерла. Забула, мабуть. А прізвище у нас бабусине, бо одружена вона не була. Як і моя мати. Як і я. Діток народила, добрі хлопчики ростуть. але, сам розумієш, безбатченки... Скажу тобі, Олександре, до мене двічі приїздив письменник з Москви. Питав про Багряного. Я йому двічі відповідала: ні і ні! Але тобі так відповісти не можу. Тобі я ще там, в лісному сараї сказала: так, і про що б ти не питав, буду говорити: так! А якщо бог дасть народжу дитину від тебе, і якщо в мене запитають, від тебе вона чи ні, я теж скажу: так.

– А якщо спитають: правда що ця дитина не від мене?

– Так, – відповім, – хай думають кому як схочеться, бо що таке правда відверто мені не сказав поки що ніхто. Була в радянській Росії газета «Правда», писали до неї журналісти про правду, але не про мою правду. А що зараз пишуть та говорять, так то ж суцільна казуїстика. Релігія нових росіян.

На цей час, коли я закінчую писати про пошуки минулого, ми з Мартою зустрічалися тричі. Після подорожі в сараї за ягодою минуло майже десять місяців, моя коханка струнка та жвава, як завжди. Телефонує на тиждень двічі, і кожного разу питає, коли я приїду робити сина або дочку? Я відповідаю: тільки поклич! Вона зве, а в мене не вистачає часу. А сьогодні вона приїхала в Хабаровськ сама. Сиділи в кафе пили каву. Потім вона запропонувала піти до своєї приятельки, я подзвонив дружині, сказав, що раптово виїжджаю на два дні в Біробіджан. Не біда, що приятелька Марти майже весь час була вдома, все в нас було, як завжди, весело й сердечно. На автовокзалі, перед тим як сісти в автобус, Марта, торкнувши вустами моєї щоки, запитала:

– Так що будемо робити далі, Олександре?

– Поки не пропало бажання будемо робити синочка. Або дочку.

–А як же з Багряним?

– Будемо шукати, думати… сподіватися…... А головне, вчитися в нього, як треба жити.

Марта дивилася на мене як на божевільного.

– Ти порозумій, не дитина все ж.… Якщо я зазнаю себе навіть кільчиком від родини Лозов’ягіних, нікому й ніколи про те не скажу. Хіба не лячно матері, що її синів назвуть нащадками зрадника, хай і великого?

Це було щось нове.

– Даруй мені, Марта, твоя позиція поза моїм розумінням. Бо це рабська позиція. Я з дитинства пам’ятаю вірші Байрона.

 

Мене хрестила весняна купель,

Люблю я її повені бурхливі,

Де кожна тріска, наче корабель,

Кидає виклик повені і зливі.

 

Але весну оту, яку люблю,

Я в серці революцією маю,

Я лише їй пошану віддаю,

Її одну чекаю й закликаю.

 

– Тобі пощастило вчасно народитися, – всміхнулася Марта, – трохи – до, і тебе б знищили. Дивуюся як тебе з твоїм язиком не пов’язали фахівці КДБ? Мене завжди лякала сама думка попасти на підозру владі. Скажеш, комплексую? Згодна, але краще комплексувати, аніж сидіти в тенетах павука.

Я схопив обидві долоні Марти і припав до них схолоднілими від вечірньої прохолоді губами.

– Сидіти в тенетах павука… Не поодинці, а усім загалом. Влучніше не скажеш. Але наше мовчання, це мовчання ягня перед забоєм. Скажи відверто, ти певна, що Лозов’ягін був коханцем твоєї бабусі?

Марта поволі підняла мої руки до своїх вуст.

– Тоді в лісі я думала, що зустріла янгола. Так солодко й затишно було мені з тобою. Але потім Оксана розповіла, як затягла тебе в ліжко, потім дійшла чутка що ти залицявся до Катерини в Золотому. Я плакала.… Не слід було мені йти з тобою за ягодою. А йти в минуле за славою діда? Може в цьому є якийсь сенс, але мої діти? Що скажуть вони? Я перечитала самотою все що знайшла з творів Багряного. Романи мені сподобалися, але публіцистика… Ми живемо в Росії, а Багряний мріяв повстанням проти нашої влади, з наміром знайти собі свободу.

– Хіба тільки собі? Він боровся за незалежність держави. Для мене, наприклад, свобода єдине за що варто пожертвувати життям.

– Ти задоволений! Сьогодні Україна держава незалежна, а що станеться з нею завтра. Згадай Косово!

– Таке мені говорить правнучка Лозов’ягіна?

– Всьому світові скажу: ні-ні-ні! А тобі скажу – так! Бо вабить тебе до мене тільки свідомість того, що я – вона! А я й зараз не байдужа до твоєї уваги. Ти мій затишок в бурхливій повені, про яку писав колись Байрон.

Я знов і знов цілував її долоні, бо цілувати вуста було соромно. Соромно не за Оксану, не за Катерину, які розповсюдили славу про мене, як бабія, соромно було за себе. …Бо вже через годину на мене чекала Леоніла, моя чергова коханка. Вона своїми ласощами затьмарила навіть нестямну в ліжку Тетяну Соловйову. Чи надовго, правда?

 

На квартиру до Марисі я приїхав смерком, радуючись, що, нарешті, мені доведеться перемовитися кількома словами одразу з трьома жінками. Чекаючи на зустріч, я вже зранку був у доброму гуморі, і треба сказати, що вперше за все своє життя, відмовився від зустрічі з жінкою, ще й з якою жінкою! Вперше за довгі роки близьких відносин на пропозицію Тетяни прийти до неї я відповів – ні! Сказав що від великого багаття в душі зостався тільки попіл. Від несподіванки Тетяна кинула трубку, але тут же подзвонила знову. 

–Я буду майже тиждень одна, розумієш… одна!

– Знайдеш ще когось, тобі не вперше.

Відмовившись від Тетяни, я відразу відчув себе легким, бадьорим, і майже до вечора пропарився за комп’ютером в роботі. Тетяна подзвонила ще раз, а потім зустріла мене на зупинці автобуса.  

Вона вирядилася так, що на неї зиркали не тільки літні мужики, але й молоді хлопці.

  Ти сама чарівна й духмяна квітка в нашому містечку, – видихнув я, відчуваючи непередбачену слабкість в усьому тілі.

  Мені здалося що ми до нестями закохані одне в одного, –  сказала вона, зиркаючи на мене своїми величезними сяючими очима. – Ти знайшов собі другу, молодшу?

  Останнім часом я тільки втрачав.

  Пробач, але все не так просто…

  Твоє «не так просто» справило на мене надто гнітюче враження. А зараз я поспішаю… подзвони завтра, добре?

Тетяна простягла руку й торкнулася моїх губ.

– Я без тебе вмру, чуєш!

 

Comments