17

17

Таких ляпасів отримав Андрій Хмара від королеви Марго, що декілька тижнів ходив з синцями під очима. Василина Олексівна плакала впавши лицем на мої груди. Дівчатка, плачучи, розповідали як їх ґвалтував не тільки якийсь машкара, в одному з приміщень майстерні, але й майор Карташов. Я таки не втерпів, вибив Карташову декілька передніх зубів. Було бажання зробити таку ж процедуру Скалозубову, але втримався. Ця людина не здавалася мені зовсім пропащою.

 

Ніхто з місцевих фахівців, причетних до тіньового бізнесу, не втратив своєї посади. Котеджі розподіляли, за гроші, звісно, Апостол з Караївим, залишивши Скалозубову безкоштовно недобудований двоповерховий будинок з деревини. Писати про цей випадок мені було заборонено. Я дорікав Апостолові.

– Хто відповість за зґвалтованих дівчаток!

Він дивився на мене своїми прозорими замріяними очима.

– Кожна родина отримала стільки грошей, що погодилася забути про якогось там невідомого машкару. Та й саме знаряддя у ґвалтівника не більше ніж у півня. Тому й не одружений досі…

Мене така відповідь не удовольнила. І, мабуть, не тільки мене. Десь через два місяці Карташов щез при невизнаний обставинах. Або втік куди подалі, або хтось з батьків поховав ґвалтівника-підприємця у неозорих нетрях далекосхідної тайги.

 

Василина була цілковито оголена. Двері на мій дзвоник відчинила відразу, не соромлячись, буркнула: зачини на ключ, і пішла до кімнати грайливо покачуючи стегнами. Я послідкував за нею, взявши за плечі, повернув лицем до себе. Сльози текли по її щоках, і їй навіть на думку не спадало їх витирати. Скуйовджене волосся придавало їй велич і красу, але ця красота збуджувала не хіть, а глибоку опікаючу груди жалість:

– Не треба, дівчинко, забудь, – пробурмотів я, розтираючи долонею сльози по її щоках.

Мене охопив якийсь внутрішній дрож. Можливо його викликала ненависть, але до кого? До Скалозубова, до Єльцина, чи до себе самого, пустого газетного бовтуна, який розважає своїми гуморесками кримінальні структури.

З хрипом у горлі Василина видавила з себе:

–Я його вб’ю, клянуся, я його вб’ю!

Я не став питати кого саме водна має на увазі. Можливо це був Скалозубов, або майор міліції Карташов, а, можливо, якась невідома мені постать із місцевих урядовців.

Я зняв висячий на стільці халат і накинув його Василині на плечі. Повільно, дрижачими пальцями почав застьобувати гудзики.

– Заспокойся, люба. Нікого вбивати тобі не треба. Відбувати термін за якусь гидотну? Чи воно треба тобі! Знайдуться люди які це зроблять краще за нас…

Вийшов у коридор і зачинив за собою двері. Я стомився, але просити дозволу відпочити у Василини було соромно. Вона може подумати хтозна-що.

– Якщо маєш гроші, сходи, купи горілки. Упасти б зараз у безпам’ять, забутися у дурному сні, бо самий гидкий сон краще нашої дійсності.

– Добре, Василино, ти тільки не плач, почекай трошки… Можна я тебе зачиню?

Вона згідно хитнула головою.

Повернувся я не довше як за десять хвилин. Хотів відчинити двері, але вони не відчинялися. У ніздрі ударив різкий запах пального. Хтось знадвору хлопнув ставнею. Мене опалила така лють, що схопивши сокиру, я почав трощити рами ближчого до дверей вікна. Ставень відскочив відразу, я побачив як обіч хати сполохнула вервечка полум’я.

– До мене, Василино, негайно до мене! – вигукнув я, збиваючи сокирою навішений на дужки замок. А потім побачив як бігла городами охоплена полум’ям людина. Безсумнівно то був підпалювач. Щось у нього не склалося так, як він хотів, або як хотіли його керівники. Я допоміг Василині вибратися з охопленого полум’ям будинку, витяг документи та деякі речі. На лементування охопленої полум’ям людини я не звертав уваги. Збігалися люди, приїхала пожежна машина, почала заливати струменями води задимлений дім Василини. А палаючий незнайомець метлявся городами, поки не осів на землю тихо догораючим багаттям.

– Собаці собача смерть, – промовила Василина, – Бог почув мої молитви.

Дивно, але брусована хатина Василина майже не постраждала. Трішки обвуглилася засипна призьба, з якої мені потім довелося вигрібати і сушити на сонці тирсу, добре таки змочену пожежниками.

Поки я ремонтував розтрощене вікно та призьбу, Василина накупувала собі  ікон, свічок, похрестилася у церкві, наполегливо примушуючи мене зробити теж саме. Приходив навіть місцевий священик, улещував мене, намагався переконати що моїми руками діяв сам Господь-Бог, а я дивився на нього, і думав про свого батька, осліпленого іншими богами. І так тоскно було у мене на душі, так образливо за людей, за себе, і особливо за Бога-творця, який визначався мені таким же недотепою, як оцей молодий священик, з борідкою цапа, і затьмареними безумом очима.

Уходячи, я не сказав навіть прощай Василині. Було раннє надвечір’я, ласкаве сонечко сповзало за обгорнуті сивою туманністю гори. На залізничних рейках стояла вервечка навантажених деревиною вагонів. Свою долю від зрубленого лісу мала і церква.

 

Над двоповерховим будинком сільської ради вітер бовтав шматок чорної тканини. Ще півроку назад це був російський триколор, але три місяці лісових пожеж зробили своє діло. Тепер це був піратський прапор і тріпотів він над пристанищем піратів, які, махаючи шаблюками законів, захапували в приватну власність все, що мало якусь вартість. В тому разі тайгу, річку, озерця, не кажучи вже про Палац мистецтва, лікарню, дитячий садок і навіть школу.

– На прапорі цьому треба черепа з кістками намалювати, – всміхнувся Каширин. – Сьогодні, хто при владі, той відразу опиняється злочинцем в законі. А прапор справді піратський. Чорний мені більше подобався ніж триколірний. В ньому більше сенсу.

Коли ранком наступної доби я побачив на прапорі череп з кістками, думав виникне стихійний мітинг. Але майже три дні ніхто новини не помічав. Першими до райвиконкому висипали школярі. Регіт стояв такий що незабаром на крильце вийшов міліцейський вартовий. Подивився на дах, але нічого кумедного там не побачив. Не показав йому прапор справжнього свого обличчя, сховав у зморшках непотребний малюнок. Я не втримався, написав гумореску. Відправив до редакції електронною поштою, де її, не гаючись, надрукували. Отоді вже на вулицю висипали всі місцеві урядовці. Дивляться – справді, на чорному прапорі череп з перехрещеними кістками. Хто намалював? Витягли з ліжка п’яного художника Андрія Хмару, підхопивши під лікті, привели до голови місцевої адміністрації.

– Ти малював?

– Малював, – відповідає Хмара, не втямивши про що його питають.

Голова викликав прокурора.

– Судіть його…

– За що? – питає прокурор.

– Черепа на прапорі намалював.

Прокурор плечі по самі вуха підійняв, губи відкопилив.

– Хмара три тижні не просихає, він не міг видертися на дах?

Коли мені розповіли про балачку голови з прокурором, я написав продовження гуморески і негайно надіслав до газети. Прочитавши, голова адміністрації зажадав зі мною зустрітися. Невеличка на зріст кремезна людина за прізвищем Білоконь Захар Маркович. Я прийшов, налагодившись на неприємну розмову, хоча ні прізвищ, ні назви селища в моїх гуморесках не було. Зустрів він мене щирою усмішкою, потискуючи руку, спитав:

– Скажіть тільки чесно, прапор отой ви розмалювали?

Я ледь втримався щоб не засміявся.

–Я що… божевільний? Писати вмію, а малювати… На мою думку це зробила людина, яка спить і бачить себе на вашій посаді.

Білоконя аж сіпнуло.

– Невже Ґедзь, наш маляр-аматор, що маже на кожного урядовця шаржі. Навіть на Єльцина, як той з гармат по парламенту лупить.

Я тоді вперше почув це прізвище, звичайно, поцікавившись, де отой Ґедзь працює, і хто він за фахом.

– Ґедзь це не прізвище, а прізвисько, – трохи помовчавши, відповів Білоконь. – Ви його добре знаєте, він очолює залізничну станцію, Василь Васильович Скалозубов. Не думаю, що він вас не улещував, не плазував перед вами, як непідкупний чесний урядовець. А сам в Північну Корею потай  трактори відправляє. За його дозволом корейці тинькують техніку деревом, вагони хто буде перевіряти? А ніхто. Отож я вам раджу написати про це в газеті, щоб прокуратура зацікавилася. Бо наші доглядачі закону всі скеровані на кишеню Ґедзя.

Для мене це було надзвичайною новиною. Я припустити не міг, що Василь Васильович шахрай, а краще сказати – злочинець. Але щоб писати треба спочатку пересвідчитися що Білоконь не збрехав. Пішов я до Хмари. Як художник він повинен добре знати що насправді становить собою Скалозубов. Але Андрій поставив питання руба:

– Ти кому повірив, Білоконю? Та без нього тут комар мухи не укусіть. Скалозубов порядна людина…

Наговорив мені Хмара з три короба добрих епітетів про Василя Васильовича. Я відразу запідозрив, що він відверто бреше, бо сам, мабуть, дещо отримує з кишені Скалозубова. Каширин тільки головою похитав:

– Менше знатимеш, довше проживеш.

Увечері того ж дня мені подзвонив Скалозубов, попросив забігти.

– Що ти там ходиш нишпориш, Олег Семенович? Про мене треба питати тільки в мене. Чи краду я? А хто зараз не краде? Білоконь, прокурор, чи може губернатор краю? Всі крадуть, але дехто собі в кишеню, а я підтримую родини, котрим поживитися нічим. Себе не скривджую… ні. Є дещо на ощадній книжці. Подумаєш, трактор продав. Військові офіцери підводні човни за кордон продають, того і дивись до ракет діло дійде… Все, що ти напишеш, однаково виявиться даремним. Ніхто не зверне уваги. Тобі б набратися духу та написати всю правду про те що роблять тут кримінальні укрупнення. Що ото за містечко вони будують. Які люди там обертаються. За яким бісом зганяють сюди зі всього регіону безпритульних діточок… Тут дивне щось відбувається, друже, Олег Семенович. Ви б тікали звідси, не лізли поперед батька в пекло. Я сам не доберу що, але при нагоді від’їду. За кордон улечу. І тобі раджу…

При розставанні я не міг не потиснути Скалозубову руку. Бо повірив сказаному. Росія була віддана державним урядовцям та злодіям на розграбування. Учорашній в’язень, достроково звільнений, несподівано отримав у приватну власність один з кращих заводів краю. Звідки у нього стільки ваучерів? Як він, неук, керуватиме заводом, що виробляв раніш енергетичні машини? Звичайно, кине на вітер, на продаж будівель під склади та магазини.

Питань виникало стільки, що занепадав у безнадію. Чи думає влада, що робить? Мабуть таки – ні. Як писав колись поет Валерій Брюсов:  «Знищать я буду з вами, зводить – ні». Скалозубов тримався тієї ж думки. Всі грабують, і мене нацьковують. Можливо я чогось не розумію, але маю гадку, що зруйнувати державу легше аніж потім відбудувати.

 

Мені подзвонив Апостол, пропонуючи разом з ним повертатися до Хабаровська. Те що він, не домовившись, купив мені квитка, неприємно шкрябнуло душу, але ж треба було й справді  повертатися. Останнім часом я майже забув про Надію, яка чекала на мене у моїй квартирі. А я їй навіть не подзвонив. Од же телепень який! Діставши з кишені стільниковий телефон, я почав було набирати номер, але виявилося що в телефоні давно вже розрядилася батарейка. Можливо саме тому й не могла останнім часом до мене додзвонитися Надія. А можливо… Боже, і яке ж воно непередбачене наше сучасне життя. Погодився їхати додому з Апостолом, а не дає спокою думка: чи доїду? Чи не викинуть братці-кролики мене з вагону на одному з тайгових перегонів. Бо скільки клопіт доставив я останнім часом кримінальному загалу, а скільки ще можна чекати їх від мене! Сьогодні я на обліку не тільки у кримінальних, чеченських та спортивних угрупуваннях, за мною стежить пильне око влади, бо завжди встрявав куди не слід. А як не хочеться помирати! Й не тому, що дуже люблю життя, а тому, що залишився я на землі останнім із могікан, людиною без роду, без племені, без майбутнього. Що все моє життя залежить від того, якими очима сьогодні на мене подивиться кримінальний авторитет Апостол. Бо, якщо говорити відверто, мене вже давно не існує на білому світі.

 

Батько казав, що любив мою матір. Я не вірив йому, не вірю й зараз, хоча так і не втямив, що воно таке – любов до жінки. Жити душа в душу можна хіба що в умовах закритого приміщення, коли твої очі не бачать інших жінок. Або чужі мужики  пожадливо не зиркають на твою красуню. Я пишався Світланою, переконував себе, що вона завжди зостається відданою мені коханкою. Хоча розумів, що це не зовсім так, що театр це не лікарська палата, де добра медична сестра ставиться до хворих, як до своїх дітей, не більше. Хоча, кажуть, виникають романи з хворими пацієнтами навіть у лікарнях. Так що тут вже казати про театр. Довгі роки я був відданим Світлані, бо відносини з Ганною Петрук, для якої я був не більше як тюбик з кремом, привчили мене дивитися на жінок з осторогою. Іноді, в ліжку, відчуваючи від Світлани незнайомі пахощі, мені хотілося геть відштовхнути її, кричати: йди, йди від мене, безсоромна блуднице, але ж вона була жінкою! Вона дарувала мені радість володіння своїм дивним палким тілом. Навіть потім, коли я побуваю в обіймах інших жінок, жодного слова образи Світлана не почує від мене. Хіба що за Бога! Так то вже зовсім інші справи.

На мою думку, віра в Бога, як і віра в вождя, це хвороба, яка обмежує людину радощів життя, і яку майже неможливо лікувати. На цьому і грають церковники, зробивши професією прищеплювання людству невиліковної зарази. І чим більше буде хворих людей, тім ситніше буде їхнє безжурне життя.

У церковників, як у злодіїв, і урядовців влади, Бог один – гроші.

Мені не тільки соромно, але й лячно буває спілкуватися з віруючими людьми. Більша частина з них не просто божевільні, а буйно схиблені на вірі люди, які здібні заради своєї віри відтяти мені голову. Тому останнім часом я уникаю розмов з віруючими, особливо з сучасним козацтвом, яке відверто загрожує атеїстам спаленням на багаттях нової християнської (читай – козацької) інквізиції.

Але що з них візьмеш, коли художню літературу вони називають диявольською. Нехай я буду дияволом, відвертим антихристом, але досвід розумних філософів-письменників підтримує мене в моїх нелегкій життєвій ході.

 

Я не знаю, як довго ще людство буде вигрібатися з релігійного смітника, але ж повинне. Прийде таки до влади на землі людина розумна, яка засоромиться бути над суспільством. А коли вона морально стане врівень зі злиденним, коли порозуміє всю пагубність насильства над людиною, казки про небесного вартового зостануться тільки казками. Але на той час мене вже не буде на землі. Не буде і оцієї моєї писанини, тому що сучасні хрестоносці викинуть іі на смітник. Не залишатися ж їм без шматка хліба з шинкою, та пляшки божої крові. Іноді така нудьга охоплює мозок, така безнадія: «Дурень ти, дурень! Ну чого тобі  нейметься! Дудів би дудариком в дуду невігласа президента, ляскав долонею по сідницям молодих співачок, їздив по закордонню! А ти товчешся на своєму світобаченні, щось пишеш, друкуєш! Хтось, мабуть, навіть читає. Ну, читають, а далі! Що далі? Хіба всім вгодиш! Краще послухай, як співають пташки за вікном…»

Відчинив вікно, а за вікном п’яні хлопці гнуть такі матюки, що вуха в’януть. Хотів зачинити, але передумав. Краще слухати матюки, аніж попа, який відспівує мерця під моторошне голосіння церковного хору жінок. Здається мені що церква – це символ Смерті. Вона зробила Богом мерця, вона начепила на голову хрест, на якому його розіп’яли. Вона зробила Бога тираном, якому треба постійно молитися. А на який біс це йому треба? Він що божевільній, їхній Бог? Чи, як Гітлер, готує народи землі до нового герцю, намагається підкорити їх своїй волі?..

Дуже багато питань виникає, коли думаєш про наше безтямне життя.

Петро Львович Скрипка якось казав:

– Ти думаєш що працюєш на себе, на своє світорозуміння. Ні, друже, Олег, ти, в мірку свого розуміння, працюєш на того, хто знає і розуміє більше за тебе. Щоб досягти неба, треба заглибитися в землю. Якомога глибше. Пам’ятаєш той вечір, коли у будинку ветеранів ти читав свої язичні вірші. Як тоді тобі плескали в долоні ветерани і зовсім ще молоді люди. А хтось із залу тоді вигукнув: «Який розумний єврейський поет!» Ти, мабуть, не звернув на це уваги. Євреї не були б євреями, якби вони вірили в небесні сили. Вони вірять тільки в свою спільність, в свій розум, а не євреїв не лічать людьми тільки за їхнє осліплення Богом. Ось що треба знати. І за це поважати євреїв. Вони подарували світові казку про добренького Ісуса, самі якого терпіти не можуть, бо предобре розуміють, що християнство спотворює людей…

Про це мені говорила ще моя мати, але я не став стримувати філософські зауваги мого статечного товариша. Я відповів, що сповна згоден з ним, але вважаю що краще працювати на носія якоїсь незнайомої мені ідеї, ніж сидіти за пляшкою горілки, втрачаючи останні блискавиці свого мозку.

Петро Львович не заперечував, не відмовляв від пошуку стежини, яка виведе мене на нові шляхи. Якщо, правда, з пересердя, я не заблукаю у хащах невідомого мені словесного лісу.

Скрипка неспішно витягував свою непорушну ноту:

– Вони брешуть, і ми про це знаємо. Ми, знаємо! Розумієш. І не тільки ми. Оті  дівчатка, що показують нам по телебаченню свою голі стегна, вони теж знають. Знають, що вини брешуть. Дівчатка, які ссуть пиво, смокчуть цигарки, а потім цілують натільний хрестик, думаєш вони не знають! На наших очах відбувається гігантська гра, гра на умовляння. А головний символ цієї гри – брехня! І всі це розуміють. Людство поділяється на три прошарки: сліпих у вірі, граків на вірі, і хворих вірою. Ми з тобою носії третього прошарку. Ми хворіємо, бо, зненавидівши Бога, частіше за інших всує проголошуємо його ім’я…

Петро Львович, посміхаючись, поводить оком до мене. Мабуть теж бреше, бо його балаканина не збуджує мене до нових думок.

– Ти ще не снідав? – питає Петро Львович.

– Не снідав, – стримуючи посмішку, відповідаю я.

Гість сидить і мріє коли я покличу його до столу. Знає, хоча сам я зранку нічого окрім чаю пити не буду, але чарочку йому наповню обов’язково. Бо в його віці чарочка необхідніша за будь-які ліки. Він і приходить до мене щоб хильнути оцю чарочку.

В цій людини й досі залишилося щось бунтарське. Петро Львович все своє життя працював промисловиком, полював на звіра, одружений був, як він виразився, хіба що з одуру в юнацтві, а потім, перифразуючи Маяковського «З квітки на квітку метеликом пурхав, жінки влюблялись, та він їх не слухав». Тепер, як і я в свої тридцять, він у свої під вісімдесят, жив одинцем, отримуючи чималу пенсію, як ветеран війни. В неділю він приходив до мене з пляшкою горілки, а в буденні дні допивав те що залишилося. Бо я майже не пив, а він теж – від сили дві чарочки.

Гонорарів, які я отримував за свої байки у газеті, мені вистачало оплатити квартиру, та якось перебитися з їжею. Підробляв я редагуванням рукописів для приватного видавництва. Не гребував комп’ютерною набивкою рукописів місцевих авторів, бо це теж поширювало мій кругозір, дарувало теми для нових гуморесок.   

Того ранку, після чарки горілки, Петро Львович відчув себе «не в своїй тарілці». Його знудило, я запропонував подзвонити, визвати швидку допомогу, але він наполіг не робити цього. Похитуючись, блідий з лиця, рушив додому. Я рушив трохи подалі від нього, але додому Петро Львович дійшов без пригод.

Зі мною так буває завжди. Знав же, що треба обов’язково покликати лікаря, але знехтував своїм передчуттям, понадіявся на певність гостя, що йому ніщо не загрожує. У вечері я подзвонив, але Петро Львович не відповів, теж саме сталося й ранком. Стурбований я таки подзвонив у лікарню, розповів все, як було. Але ми запізнилися. Петро Львович Скрипка помер не встигши дійти до свого ліжка.

У цій смерті, як у смерті матері і зникненню батька, я й досі звинувачую себе. Навіть оті хлопці, що їхали зі мною в одній вантажній машині. Чому так сталося, що машина розлетілася вщент, вояк розірвало на шматки, а я залишився живим, без жодного поранення? Тому що я завчасно виплигнув з машини? Не знаю вже, хто чи що мене підштовхнуло це зробити, але я виплигнув. За якусь хвилину від вибуху. Якщо існує Бог, навіщо він врятував саме мене, неслуха? Мені треба було кричати щоб водій зупинив машину, але хіба я тямив тоді, що роблю? Перша вибухівка спрацювала у моєму мозку, вона вижбурнула мене з машини, бо я сидів останнім у кузові. На дуже незручному місці. Мені було не по собі. Мені нудило, голова йшла обертом, ще мить і я виблював би свій солдатський обід на стікаючу плівкою дорогу. 

Але цього ніхто не побачив. Не встиг побачити. Навіть той, хто можливо залишився живий. Можливо? Бо я тоді теж втратив свідомість, вибухом відшпурнуло мене в якісь дуже запашні кущі. Їхній аромат я пам’ятаю й сьогодні. Аромат квітучої спіреї та вонючої вибухівки. Як таке поєднати?..

Друзі Петра Львовича, ветерани війни, заборонили його відспівувати в церкві, на сірому камені замовили вибити зірку, під якою він пройшов з боями усю війну. Пам’ятник був стандартний, під таким ховали младенців і ветеранів. Мерзотно було дивитися на величезні спорудження з чорного блискучого мармуру у квадраті нових руських, маючих по декілька термінів за вбивства, ґвалтування, крадіжки. Росія пишалася новими героями! В той день на поминках я напився до безтями, плакав, кричав, проклинав добу, до якої дожив, за що потім вислухав чимало докору від редактора газети. А чергову мою гумореску про похорон героя війни він зім’яв і, як сказали мені журналісти, підтер своє гузно.

 

Людство падає з ніг не від втоми, а від відчаю, що не все відбувається так, як того бажалося. Людство знемагає від облудної ідеї накопичення, від нісенітності життя, а щоб створити хоч подобу посування вперед, купує собі новітні взірці швидкохідних машин. Бо є в цій купівлі сенс – несподівано загинути, або хоч на якусь хвильку скинути з пліч непосильний тягар життя. Правда, керувати машиною сидячки стало незручно. Сідниці терпнуть, хвороби різні чіпляються. Зробили б вчені таку машину, щоб можна було керувати лежачи. Або зовсім не керувати. Машина їде, а ти ссеш горілку, кохаєшся з жіночкою, або спиш. Тільки щоб і швидкість була добра, і жодних тобі аварій. Людству край потрібні розумні машини! З часом кмітливі вчені їх зроблять. Ти спиш, а машина керує в заданому напрямку. В потім сама й розбурхає тебе, якщо виникне така потреба. А взагалі, хіба життя без сенсу – не цілковито нескінченний сон? 

Не знаю вже, жартує Апостол, чи й справді мріє про таку машину. Мені не до тяму його любов до машини, бо люблю ходити пішки. Навіть містом. Особливо під невеличким дощем, а ще краще прохолодною мжичкою. І коли перехожих обмаль, бо до натовпу в мене ставлення далеко не позитивне. Не шанує натовп і Апостол. Обридли сусіди за вісімнадцять років блукання по таборах. Це вже як кому пофортунить. Чимало бачив Апостол в’язнів, до котрих табірне начальство відносилося як до людей. І ґвалтівники були поміж них, і вбивці, але ж користувалися особливими привілеями. І вино в них було, і повії, і працювали не так, як інші, зранку до вечора. Апостол був певен, що робилося таке завдяки грошам. Тому й допомагав в’язням місцевих таборів грішми, а якщо хтось, на його думку, відбував термін неправдиво, робив все можливе, щоб в’язень опинився на волі. Негаразди були у нього частіш за все з іншими авторитетами. Досаждали чеченські та азербайджанські угрупування. Порушували плани розвитку кримінального бізнесу циганські барони. Особливо з-за торгівлі наркотиками. Непримиримість Апостола з наркобізнесом не знала меж. На нього замірялися навіть спортивні угрупування, але якимось чином він уникав смерті. І все більше укріплювався в думці, що його охороняє сам Бог. Що нарешті й зробило його віруючою людиною. Щоправда, вірив не в Ісуса, бо (чому саме єврей?), а в Бога, який якимось чином розповсюджується в кожній людині. Але не кожну шанує. Мене він відносив до щасливчиків, бо певен був, що саме бог попередив мене про вибух на дорозі.

 

Я не маю майбутнього. Все, чого мені кортить, – спати, спати, спати… І щоб не бачити снів. Особливо – набитого павутинням горища. У книжці Апостола, яку редагував, я знайшов цікаву фразу: «В’язниця не виховує, вона робить людей моральними каліками». Для мене сьогодні – вся країна в’язниця. Не бажаю йти на поталу озлобленій зграї. Вони не люди, але й не хижаки. Це крихітні цурпалки світового безуму, зібгані в коло насолоди від знущання над усіма, хто випромінює добро. Вони живуть зловтіхою…

Караїв повільно, невеличкими ковтками ссав з пляшки пиво. Це вже був не той вояк, якого я бачив у Чечні, навіть не той, яким був три чи чотири роки тому. Він не вірив в перемогу, не вірив, що гроші, які він відправляє в Чечню, допоможуть здійснити те, в чому десять років тому був певен генерал Дудаєв. Я це добре розумів. Розумів і те, що бажання помститися не дає Караїву спокійно спати. Я пропонував йому, поки є можливість і гроші, поставити своє діло, щоб не залишитися обіч життєвого шляху. Він тільки головою качав. Качав кучматою головою, стискуючи кулаки до побіління в суглобах.

–А сам ти? Чому тільки й вмієш, що викликати вогонь на себе?

– Мені обридло дивитися на те, як деградують друзі.

– Це певна ознака того, Олег Сергійович, що ти невблаганна людина. Тобі б жити, як всі живуть, спланувати свою газету, одружитися, забути що в світі є зло… А ти замість того, щоб сидіти й писати гуморески, веселити загал, напучуєш людей дурною інформацією. Довго так тривати не може. Хіба самому тобі іноді не буває соромно?

– Соромно? Соромно, крокуючи просто неба, не чути стогону землі, – відповів я з іронічним сміхунцем.

Караїв почервонів і наче набух трохи, зробився схожим на відспіваного п’яницю.

– Не слід було мені з тобою воловодитися. Якщо хтось і винен в тому, що стогне земля, це не ти й не я. Не треба було давати людині крила, щоб потім вищипувати по пір’ячку. Я б не жив, якби не вірив, що в сучасному стані Росія довго не втримається. Ти помітив, чим заможніше людина, тим більше в неї пожадливості. А це вже хвороба. Серйозна хвороба, Олег Семенович. Заможні люди не мають батьківщини, вони мають мито.

– Я злиденний по сучасним міркам, але…

– Що «але? Чого замовчав?

– Захищати мені нічого й нікого, як отім дітлахам, що по смітниках живуть. Сьогодні влада не звертає на них уваги, а завтра їй доведеться угамовувати народні заколоти. Але як угамувати гнів? Озброєні машкари – це вовки з іклами, але ікла можна вибити.

– Ми озброюємо дітлахів саме гнівом, щоб не виросли рабами. Ми даруємо їм крила.

– Крила їм по пір’ячку вискубуть по таборах.

– Обростуть новими, сам кажеш, гнів не угамувати… Де він вибухне завтра ніхто не передбачить.

Розмовляти з Караєвим – одна насолода. Він, як Земля, в глибинних надрах котрої клекоче розпалена магма. Він засуджує терористів, які воюють проти жінок та дітей, гідний вояк буде воювати тільки проти влади. Озброєний проти озброєного. Це влада воює проти неозброєних, досить тільки словом або рухом викликати підозру.

– Що будемо далі робити?

– Як завжди, у свічаді долі шукати досі не знайдене.

– А що саме?

– Якби знати. На питання: звідки, куди, та за яким бісом, ні наука ні філософія, а тим паче – релігія, відповіді не дадуть. Бо її не існує в природі. Все було, є, і буде. Примха природи. Ото ж людина і верзе, що на думку спаде: про бога, потойбічні світи, апокаліпсиси. Людству загрожує тільки саме людство…

– Оті хлопці, що по селах почали відстрілювати міліціонерів?

– Це не початок, а продовження війни проти криміналу по владних структурах...

 

Коли я вийшов від Караїва чорна хмара дріботіла по асфальту мільярдами дзвінких пружистих ніжок. Я почекав поки вона віддалиться на добру відстань, і неспішно рушив у напрямку трамвайної зупинки. Я ще не визначився куди мені йти далі, додому, чи до театру, в якому Світлана саме  репетирувала нову роль у старому спектаклі. Я був певен, що сьогодні вона насолоджується ласощами нового режисера. В уяві виникло її палаюче рум’янцем лице, груди з брунатними настовбурченими сосками, зведені на плечі коханця ноги. Пекучий біль пронизав груди, я не міг далі йти, не міг дихати. Не знаю вже що – ненависть чи відчай – паралізував мене. Не вистачало повітря. Вихопивши з кишені стільниковий, я з’єднався з коханкою. Вона відповіла відразу.

–Я слухаю тебе, Олежку.

–Я тебе вб’ю!

Бачу в уяві що Світлана усміхається.

– Краще купи пончиків і принеси, ба зранку нічого не їла.

Якась тіточка в білому обіч шляху продає кавуни. Купую кавун, потім, у ятку, – десять пиріжків з капустою, і чимчикую до театру. Новий режисер, високий красунь у золотих кучерях, дивиться на мене скляними очима.

– Ви до нас з подякою?

– Я до Світлани Жаронкіної, ви її заморили голодом…

Режисер сміється.

– Так це ви… той самий вбивець? Світлано, до тебе прийшли!

Мені здається що лице Світлани палахкотить поцілунками режисера, і я ледь втримую себе, щоб не розчахнути кавуна на золотій потилиці її нового коханця. Бо проти такого вона не встоїть. Я знаю Світлану. Ще трохи і гнів затьмарить мені очі. Я віддаю Світлані пиріжки, режисеру – кавуна, і стрімголов прямую до виходу. Мене здоганяє голос Світлани.

– Олежку, ти куди?

Але мене вже не зупинити. Відійшовши трохи подалі, я дзвоню Галині.

– Ти вдома?

– Тільки-но ввійшла.

– Можна… я на хвилинку?

– Хоч назавжди, я чекаю тебе.

Через півгодини я угамовую жагу вбивства в обіймах нелюбої жінки. Не відповідаючи на настирливі дзвоники по телефону. Бо саме ревність компенсує мені те, чого на мій смак не вистачає Галині, щоб стати Світланою.

 

Я поспішав додому щоб злити сечу. Ще трохи і почну залишати мокрий слід на тротуарі. І чому я не зробив цього у Галини? Бісове пиво, воно провокує людину на ганьбу. Краще було б підтримати пропозицію Галини, випити по чарці горілки. А мені після палкого кохання закортіло саме пива. Я випив його майже пляшку. Бісів «Золотий фазан». На смак м’яке, приємне, але січового пухиря роздуває прожогом. Але добіг таки. Звільнившись від пива, з насолодою розпростався на ліжку.

Дзвонила Світлана, під’юджувала мене, чи не принести скибку кавуна, щоб заспокоїти порушені нерви.

– Він же тільки режисер, Олежку. Ти за кого мене тримаєш!

Жага побачити Світлану спалахнула з неймовірною силою.

–Я чекаю на тебе, чуєш! Негайно приїжджай!

…Упавши до мене в обійми, запричитала.

– Тільки не поспішай, я пів кавуна з’їла, як би чого не вийшло.

Лежачи з нею в ліжку, подумки я проклинав себе за свою дику ревність.

 

Comments